| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, вказано на її зв’язок з науковими програмами кафедр. Визначено предмет та об’єкт розвідки, методологічно-теоретичну базу й конкретні методи її реалізації. Розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ дисертації – “Історико-функціональний аналіз становлення поняття “fiction” та його термінологічне вираження” – складається з двох підрозділів: 1. “Український досвід засвоєння терміна “fiction”. 2. “Зарубіжний досвід засвоєння терміна “fiction”. У цих підрозділах простежуються основні моменти українського та зарубіжного досвіду засвоєння латинського терміна “fictio” і розширення семантичного поля відповідного поняття.
Дисертантка виходить з того, що висновки сучасних термінознавців проливають певне світло і на літературознавчу термінологію, але потребують докладнішої експлікації досвідом літературознавців, бо “терміни – це не особливі слова, а лише слова в особливій функції”. Тому аналіз словникових, енциклопедичних матеріалів, літературознавчих текстів українських, російських, польських авторів підводить до висновків, логіку яких стисло передають такі положення:
Концепт “fiction” в англомовному світі формувався тривалий час, особливо активно – протягом ХІХ–ХХ століть. Зважаючи на основні вимоги до термінів, які склалися на сьогодні в термінознавстві, можна гадати, що сфера його активного функціонування в літературознавстві обмежується в основному романо-германськими мовами, але через латину він проникав і в слов’янський ареал. Тут лексема “fiction” освоювалася шляхом перекладів як “вимисел”, “вигадка”.
В українському контексті латинські терміни “fictio”, “fictione” у співвідношенні з “imitatio”, “imitatione” передавалися Леонідом Білецьким за посередництвом слова “вигадка”. Вчений 1925 р. почав українською мовою докладно коментувати поетики і риторики викладачів Києво-Могилянської Академії. Однак, слово “фікція” вживали ще О.Потебня та І.Франко, останній також користувався словосполученням “фікційний світ”. Згодом, протягом 60-70 рр. ХХ століття цю традицію підтримали Г.Сивокінь, В.Маслюк, Л.Ушкалов, незважаючи на те, що укладачі словника літературознавчих термінів Франка (1965) пропонували “поетичну фікцію” передавати словосполученням “художня уява”, “поетична фантазія”. Звужував семантику слова “фікція” і “Словник української мови”, зводячи її в основному до того, що “не відповідає дійсності, не існує”, або ототожнюючи з вимислом. Під кінець ХХ століття українські автори (Є.Черноіваненко, Л.Медведюк) так чи інакше пов’язували семантику фікції із специфікою літератури, використовуючи усталений в Росії (і потім в Україні) термін “художність” – церковнослов’янський за походженням (худогій – вмілий, вправний).
Польськомовні джерела (словники і літературознавчі праці Г.Маркевича та ін.), які докладніше враховують історію терміна в західноєвропейському світі, звертають увагу на розширені тлумачення “fictio”, особливо після виходу праці німецького філософа Г.Файгінґера “Philosophiе des Als Ob” (“Філософія як/начебто”) (1911р.), який започаткував таку інтелектуальну течію як “фікціоналізм”. Широкого семантичного значення термінові “fictio” надали тільки представники семантичного напрямку в літературознавстві в той час, як до того в англомовному світі “фікцією” позначали белетристику і фабульну прозу взагалі. Проте, аналіз численних праць західноєвропейських літературознавців, опублікованих протягом останніх років ХХ століття (вони перечислені в списку використаних джерел у кінці дисертації), засвідчує, що з приводу “fiction” стався своєрідний “теоретичний вибух”, який значно розширив семантичне поле цього поняття, особливо в лексико-семантичних сполуках з лексемами “fiction”, “truth”, “fictional”, “non-fiction” тощо. Різні аспекти семантики “fiction”, “fictional world” і напрямки їх аналізу переконливо засвідчує спільне дослідження Петера Ламарка і Стейна Олсена “Truth, Fiction, and Literature: A Philosophical Perspective” (1994).
Великий корпус словосполучень із лексемою “fiction” видає такі ситуативні контексти, які підказують, що українському перекладачеві доводиться вибирати відповідник “фікцій” з широкого ряду. За нашими спостереженнями, його складають: творчість, художня література, белетристика, література вимислу, проза, художній твір, усна чи письмова розповідь, роман, повість, образ, вимисел, домисел, вигадка, підробка, фальшивка, обман, літературна неправда, об'єкт, уява, фантазія, припущення, вигадана ідея, художній світ, фікційний світ, художність, умовність і т.д.
У другий розділ дисертації – “Пошук термінологічних відповідників в українській та англомовній версіях художнього світу” – входять три підрозділи: 1. “Контексти” “fiction”, “fictional”, “fictionality”, “fictive” в опозиції до “truth”, “truthfulness” i “verisimilitude”, в якому дисертантка розширює контексти та похідні утворення “fiction”, творячи мовно-мовленнєву картину другого (щодо реальності) світу (fictional world). 2. “Праця І.Фізера “Психолінґвістична теорія літератури Олександра Потебні як ключ до проблеми”. 3. “Коментар і мотивація релевантних українських відповідників до “fiction”, “fictional”, “fictive”, “truth”, “truthfulness”.
Перший підрозділ складає передбачений завданнями дисертації двомовний словник з проблеми “художній світ і художня правда”. У ньому
словосполучення із лексемами “fiction” (24 відтінки значення), розширені терміносполуками із лексемами “fictional” (типу “fictional time”, “fictional truth”, “fictional world” тощо), вибрані дисертанткою з репрезентативних для сучасної науки джерел (всього 245 прикладів із поширеними контекстами). Вони склали своєрідний літературознавчий метатекст, який демонструє філософсько-онтологічні, епістемологічні, логічні, психологічні, мовно-мовленнєві, літературно-естетичні аспекти, для вираження яких потрібні українські відповідники. Розмістивши приклади за латинським алфавітом від “account of fiction”, “account of fictionality” (окреслення, пояснення, трактування понять фікцій і фікційності) – до “work of fiction”, “works of literary fiction” i “world of fiction” (твори художньої літератури, світ вимислу), дисертантка виявила як апробовані еквіваленти (їх менше), так і складні для відтворення ситуації (їх більше).
Монографія І.Фізера “Психолінґвістична теорія літератури Олександра Потебні”, перекладена В.Брюховецьким, послужила своєрідним ключем до входження в проблему, яка розглядається в реферованій дисертації. Автор і перекладач як професійні літературознавці сформувалися в різних ідейно-духовних середовищах, зіткнулися з проблемою істотних розбіжностей в терміносистемах науки про літературу. У результаті їхньої співпраці з‘явився текст метакритичного дослідження І.Фізера по-українськи, який читається відносно легко, виявляючи тенденцію до цілковитої заміни термінів, творених на латинській основі, терміносполуками, що постали на східнослов‘янському ґрунті.
Складність і проблематичність відтворення англомовних літературознавчих текстів засобами української мови зумовлені не стільки відмінністю лексико-граматичних особливостей цих мов, скільки надзвичайно щільним поєднанням традиційних, поширених новітніх і цілковито авторських термінів, для яких українських еквівалентів ще не створено, або поки що не усталені поняттєво-термінологічні парадигми (напр., “make-believe fiction”). Ця англомовна терміносполука сформувалася в атмосфері філософії прагматизму і літературної критики читацького відгуку (reader response theory). Про “make-believe fiction” йдеться тоді, коли акцентують, що творець – вигадник фікційного світу. Він, сам відповідним чином ставлячись до своїх витворів, вірить у їх правдивість чи правдоподібність, або вдає начебто вірить. Відповідно він розраховує на довіру читачів/слухачів. Від такого своєрідного “пакту довіри, консенсусу” залежить режим, модальність розповіді, структура і характер художніх висловлювань, мовно-мовленнєвої діяльності. Концепт “make-believe” склався в процесі осмислення питань з ймовірності презентованих (зображуваних) подій, персонажів. Лексема “believe” привертає увагу до проблеми віри, довір‘я, а “make” означає – щось зробити, виконати, чинити; лексема також викликає в тих, хто знають англійську мову, згадку про “make up” (вимислити, вигадати). Так складається поняття про “розігрування” слухачів наратором, про вдавання серйозного чи легковажного мовця, котрий творить вигаданий світ. Традиційно подібна проблематика в українському літературознавстві поставала, коли мова заходила про “щирість” персонажів, розповідача або оповідача і навіть про щирість автора твору в його ставленні до зображуваної дійсності, піднятих у творі проблем, обстоюваних ідей.
З другого розділу випливає підсумок, що розширено тлумачена фікційність як творення в усіх сферах життя може передаватися іншою мовою, іншими системами термінолексики, адже головні концепти мистецтва слова, хоча виражаються різними засобами, збігаються в своїй суті.
У третьому розділі – “Теоретичні основи розгляду фікційності художнього світу в сучасному літературознавстві” – простежується логічна подібність тенденцій у літературознавчих текстах із англомовного та українсько-російського інтелектуальних середовищ 90-х років ХХ століття. З цією метою окреслюються дві моделі концептуалізованих теоретичних текстів. Перший підрозділ “Західна англомовна модель” представляє одну з моделей на основі спільної праці Петера Ламарка з Единбурга (Великобританія) і Стейна Олсена з Осло (Норвегія) під назвою “Truth, Fiction, and Literature” з підзаголовком “A Philosophical Perspective”. Філософсько-естетична спрямованість праці П.Ламарка і С.Олсена, її творчий характер, своєрідність наукового дискурсу позначилися і на доборі ілюстративного матеріалу. Роздуми про різні аспекти взаємовідносин fiction and truth опираються на літературний досвід народів Європи. Цей своєрідний європоцентризм виявляється крізь призму національно-культурного обрію авторів. Одначе вони системно враховують міметичні, креатині, репрезентативні, семантичні, наративні аспекти в контексті загального розуміння фікційності як творення – вигадки – гри – мовлення. Не полемізуючи з матеріалістичними концепціями художньої творчості, автори віддають належну увагу онтологічним, епістемологічним, психологічним, естетичним аспектам проблеми “fiction and fictional world”.
Другий підрозділ має назву “Реструктуризація моделі “художності літератури” як “вимислу” та “умовності” в українському та російському літературознавстві 90-х років ХХ століття”. Підкреслюється, що присутність цього терміна в суспільній свідомості на згаданому просторі підтримувалася тільки критикою “фікціоналізму” як однієї з філософських позицій. Вдаючись до критики цього вчення чи вказуючи на його однобічність, радянські філософи та естетики говорили про можливі хибні наслідки, котрі можуть начебто виникати при послідовному проведенні принципів фікціоналізму. Проте, значно різнобічнішу інформацію про стан розробки на Заході естетичних аспектів фікційності і правдоподібності (“художньої правди”) передавали до колишнього СРСР перекладні праці, як, наприклад, “Главные проблемы науки о литературе” польського літературознавця Г.Маркевича, котра в російській версії з‘явилася 1980 року.
Показовий приклад реструктуризації вітчизняних моделей і стереотипів, які склалися протягом 60-70-х років ХХ століття (в умовах т.зв. відлиги), дає стаття “Художественность” І.Б.Роднянської.
Зміна пізнавальної ситуації в Україні збіглася зі зміною соціально-політичних умов з кінця 80-х – протягом 90-х рр. ХХ століття. Це позначилося і на зрушеннях у поняттєво-термінологічній системі, які зафіксував “Літературознавчий словник-довідник” (1997). У наближенні гасельної структури цього видання до європейських традицій вирішальну роль відіграла нова пізнавально-методологічна ситуація та участь в його підготовці співробітників кафедри теорії літератури і поетики Варшавського університету.
Не згадуючи в позитивному чи в критично негативному планах ні фікціоналізму, ні категорій “фікція” чи “фікційність”, а оперуючи здавна відомим перекладом латинського “fictio” як “вимислу”, сучасні російські вчені виходять насамперед з різноманітного досвіду письменників, зміни і діалогу літературно-мистецьких напрямів, відмовляються від теоретико-методологічного монізму, а описують, характеризують, класифікують і витлумачують художні/мистецькі явища, які мають світове поширення. Явища російської культури вони розглядають та осмислюють у широкому світовому контексті, користуючись передусім звичною традиційною поняттєво-термінологічною системою, не відкидаючи пропозицій зарубіжних фахівців.
У третьому підрозділі “Деякі питання фікційності художньо-мистецького світу митців слова в сучасних історико-літературних дослідженнях” зазначено, що новітній термін “моделювання”, набувши статусу загальнонаукової категорії, остаточно витісняє концепт “fiction”, або робить його зайвим чи малозрозумілим у сучасних терміносистемах. Навіть сегменти семантичного поля “fiction”, які протистоять тим сегментам, що позначаються словами “truth” і “truthfulness” і найдалі відходять від поняття достовірності, а позначають фіктивне, неіснуюче, зумисне неправдиве – фантастичне, – навіть вони описуються з допомогою “моделювання”. Підтвердженням цього спостереження може бути монографія А.Нямцу “Фантастические парадоксы человеческого мира” (1998).
Серед новітніх історико-літературних досліджень мистецтва слова “fiction – non-fiction”, твореного англійською мовою й осмислюваного по-українськи, виокремимо монографію Н.М.Торкут “Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та “література факту”)” (2000). Вона репрезентативна в плані зміни українського літературознавства, яке займається історією англійської літератури.
Монографія Т.Гундорової “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (1997) ознаменувала не тільки успіхи автора, а й плідність того підходу до мистецтва слова, який утвердився в новітньому світовому літературознавстві. Дослідниця, проаналізувавши становлення українського модернізму крізь призму постмодерністських засад, враховуючи радикальний естетизм М.Євшана, зробила висновок, далекий від думок про вторинність українського раннього модернізму. Він, на її думку, “виробляв власний естетичний дискурс, який не був тотожний ані з “західним”, ані російським, ані анти-“українофільським”. Обертаючись навколо естетики, такий дискурс не замикався ідеєю “мистецтва для мистецтва”, “утилітаризму”, “народності” тощо, а розгортав естетику як потенційне поле, як можливі переходи і нові способи буття духовності, культури, нації. Так естетичний дискурс раннього українського модернізму стверджував поліструктурність, множинність літературно-художньої практики”.
Подібна позиція щодо європейських “модернізмів” репрезентована у праці В.Моренця “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” (2002). З погляду поняттєво- термінологічного апарату, яким користується цей дослідник, привертають увагу “поняття духовно-інтелектуального стану” і “візіонеризму”.
На завершення третього розділу наголошуємо, що очевидним є смисловий зв΄язок терміносполук “поетичні візії”, “зроджені уявою <…> видіння” з давно відомими в традиційному літературознавстві термінами “світовідчуття” і “світобачення митця”, які використовувалися для опису і пояснення індивідуальних стилів письменників.
“Поетичні візії”, як і “світобачення” письменника, генетично пов΄язані з чуттєвим рівнем освоєння світу людиною, насамперед із різноманітністю зорових вражень, з яких складаються “пластичні образи”, “картини світу”.
Зорові відчуття людини асоціативно пов΄язані з іншими чуттєвими враженнями (слуховими, тактильними, запаховими і т.п.) і складають тільки конкретно-чуттєву базу для часопростору мистецького світу, котрий формується в свідомості авторів і реципієнтів твору, поповнюючись “сонними видіннями”, “інтуїтивними прозріннями”, символічно-алегоричними образами архетипного походження. Саме подібні психологічно досліджені явища Г.Файгінґер описував як фікційні утворення, що допомагають людям орієнтуватися в середовищі, навіть якщо фікції неправдоподібні.
Таким чином, поняттєво-термінологічний аспект художнього/ мистецького світу передбачає як свою передумову врахування теоретичних основ цього феномена. Очевидними і достатньо розпрацьованими на сьогодні є такі аспекти теорії художнього/мистецького/поетичного світу:
а) філософські основи (онтологія, епістемологія) з особливою увагою до форм чуттєвого пізнання;
б) естетичні основи (чуттєво-почуттєва культура, образність освоєння об΄єктно-суб΄єктних відносин);
в) логічні підстави (вчення про структуру і різні типи суджень, передусім – про категоричні (ствердні), умовні та оцінні судження;
г) семантично-семіотичні аспекти;
д) модально-наративні аспекти;
ж) власне літературознавчі (теоретико-літературний та історико-літературний) аспекти, які для літературознавця є предметом безпосереднього осмислення і потребують урахування попередніх аспектів та виходу в лексикографічні поняттєво-термінологічні питання.
Дяков А.С., Кияк Т.Г., Куделько З.Б. Основи термінотворення: Семантичні та соціолінґвістичні аспекти. – К.: ВД “KM Academia”, 2000. – С. 15. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997. – С. 101. |
