| Краткое содержание: | У вступі визначено актуальність обраної теми і стан її наукової розробки, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено методологічну основу, новизну і практичне значення роботи. Зроблено оглядовий аналіз праць, присвячених вивченню поетичної спадщини Кобзаря. Викладено також структуру дисертації та подано відомості про апробацію результатів осмислення теми.
Перший розділ – “Прояви конфлікту в ранній творчості Т. Г. Шевченка” – присвячений вивченню конфлікту творів Т.Шевченка раннього періоду його поетичної діяльності. Виконанню висунутого в ньому завдання підпорядковано структуру розділу.
У підрозділі 1.1.“Внутрішній тип конфлікту в романтичних творах” розглянуто генезу Шевченкового романтизму у зв’язку з характером конфлікту в його перших творах, що саме відзначаються романтизмом зображуваного, яке досить щільно сполучене із власне реалістичним (“Причинна”, “Тополя”, “Утоплена”). Дослідження різновидів конфліктів свідчить, що саме внутрішній конфлікт характерний для більшості поезій, він переважає над зовнішнім, за формою вияву, конфліктом. Інколи вони поєднуються, переводячи зіткнення з одного стану в інший або доповнюючи один одного у вираженні конфліктного змісту подієвого чи внутрішньо-почуттєвого плану.
Досить часто автор вдається до драматичних форм діалогу й монологу, вираження конфлікту з метою розкриття внутрішнього світу героя чи героїні. Наприклад, монологи героїнь балад “Утоплена”, “Тополя”, за допомогою яких і виявлено внутрішній прихований конфлікт, зміст якого сповнений болем, відчуттям безпорадності, щирим співчуттям. У роздумах діалогічного характеру, конкретно звертаючись до поетів-майстрів слова (“На вічну пам’ять Котляревському” і “До Основ’яненка”), Кобзар вибудовує внутрішній тип конфлікту, передаючи й власні почуття й думки.
Для поезій ранньої доби творчості Шевченка характерною формою висловлення думки є медитація, через яку, привертаючи увагу до проблем українського відродження, виражено поетичну думку, організовано внутрішній конфлікт.
У підрозділі 1.2.“Конфлікти в поемах першого періоду творчості Т. Шевченка: специфіка їх художньої організації” проаналізовано поеми “Катерина”, “Гайдамаки”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Мар’яна-черниця”. У них з великою силою таланту Шевченко майстерно осмислює актуальні теми: сирітство й соціальна нерівність, трагічна доля жінки-покритки й розбещеність панів, роль митця в суспільстві, героїчного минулого України... При цьому в їх розкритті особливого значення набуває розвиток зовнішнього, відкрито заявленого, конфлікту чи наповненого переживаннями, менш гостро виявленого, внутрішнього конфлікту.
Розгортаючи тему історичного минулого України, поет використовує різні форми прояву конфліктів, насамперед через діалогічні та монологічні форми. У творах, де Шевченко вдається до діалогічних форм розповіді, наявний зовнішній загострений конфлікт (“Катерина”, “Гайдамаки”, “Іван Підкова”), що зумовлює висловлений поетом заклик до боротьби й нетерпимості у ставленні до панування самодержавства. Діалог набуває важливого психологічного насичення, постає формою вираження думки героя й ідеї твору. Тоді як монологічна форма ліричного конфлікту констатує більше емоції, відчуття та думки самого поета, що асоціативно передбачають антипода, з яким він бореться словом.
Розділ другий – “Поліфонічність конфлікту у творах Кобзаря періоду “трьох літ” – складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Різноманітність форм вияву конфліктного протистояння в поезіях 1843-1847 рр.” розглянуто нові теми і проблеми поезій художнього трирічного циклу: оцінка дій гетьмана Богдана Хмельницького, роль творця слова, що виявляється у самоаналізі при оцінці власної творчості; боротьба за волю і братерство народів (зокрема слов’ян); засудження рекрутчини. У той же час він продовжував працювати над темами, до яких звертався раніше (історичні події минулого України; засудження пасивності народу, який змирився зі своїм рабським становищем; увага до долі жінки-матері в кріпосницькому суспільстві).
Період “трьох літ” у творчому доробку Кобзаря був загалом надзвичайно плідним і значущим, і хто знає, скільки б ще всього було створено геніальним поетом, якби не арешт 1847 року... Життя поета було багате на подорожі, зустрічі, численні спілкування; навчання в Академії мистецтв приносило нові враження й роздуми. Цикл “трьох літ” з’явився в поета ніби на одному диханні, хоча відомо, що передували йому роки пошуків та мук, постійні роздуми та попередні поетичні надбання. Поезії цього періоду були надзвичайно різноманітними як за формою, жанром, тематикою, так і за типами конфліктних ліній.
Внутрішній конфлікт вибудовується на рівні реальних думок з приводу власних страждань поета та його непорозуміння зі своїм “я”. Найчастіше він не на поверхні, а в підтексті як вияв намагання приховати його у творах-роздумах-переживаннях: “Розрита могила”, “У неділю не гуляла…”, “Чого мені тяжко, чого мені нудно..…”, “Заворожи мені, волхве...”, “Не завидуй багатому...”, “Не женися на багатій...”, “Минають дні, минають ночі...”, “Три літа” та інші. Серед віршів “трьох” років творчості Шевченка також є поезії, де один з конфліктів (основний) змінюється іншим або вони співіснують поряд, підсилюючи один одного (“Гоголю”, “Чигрине, Чигрине..”).
У підрозділі 2.2. “Політична сатира”: характер конфлікту і специфіка його вираження” проаналізовано конфлікт, що є своєрідною формою вияву думок та почуттів автора. За допомогою зовнішнього конфлікту Шевченко передає свої настрої, своє неприйняття світу неволі й своє бачення реальних шляхів вирішення кріпацької долі народу, розкриває суперечності історичного минулого, викриває дії російського царату у ставленні до народів Кавказу (“Великий льох”, “Сон” (“У всякого своя доля...”), “Кавказ”, “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...”, “Холодний Яр”, “Заповіт” (“ Як умру, то поховайте... ”) та ін.). Твори, про які йдеться в розділі, новаторські і багатовимірні, позначені поліфонічністю проблематики. У розкритті сутності конфлікту актуальні символи та метафори, що набувають змісту концептів. Композиція цих творів теж своєрідна й незвичайна, підпорядкована розвитку конфлікту. Сатира розкриває невідповідність між видимим і суттю об’єкта викриття, а за допомогою конфлікту їх сатирична виразність набуває ще більшого загострення. Розвиток конфлікту йде від його зародження на початку твору, коли він лише заявлений (“Як умру, то поховайте мене на могилі”, “У всякого своя доля...”, “За горами гори...”), через його рух, утвердження думки про боротьбу різних, контрастуючих начал, до кульмінації й розв’язки, коли “вибухає”, наприклад, як у “Заповіті”, заклик “вражою злою кров’ю волю окропити”, а потім у вільному суспільстві згадати поета “незлим тихим словом”.
Дві форми конфлікту наявні й у поемі “Невольник”, де по суті аналітично йдеться про історичний процес. Внутрішній конфлікт відтворено Шевченком у поемі “Наймичка”, в якій змальовано трагічну долю матері, яка все життя іменується “наймичкою” рідної дитини, а також у поемі “Сова”, присвяченій темі рекрутчини.
У підрозділі 2.3. “Проблема внутрішнього конфлікту в баладах” розглянуто в заявленому ракурсі балади – “Лілея”, “Русалка”, “Відьма” (у першій редакції “Осика”), що стали заключним акордом творчості поета періоду “трьох літ”.
Вибір жанру балади не випадковий. Художні можливості балади саме й розраховані на поглиблення розвитку теми трагічної долі жінки в тогочасному суспільстві. Зв’язаність зовнішнього конфлікту (зіткнення жінки (дівчини) із жорстокістю світу (уособленням якого, як правило, постає пан) із внутрішнім надає твору особистого драматизму. Шевченко створює нові образи в іншому реальному світі, широко залучаючи народнопоетичні засоби: епітети, традиційні порівняння, побудовані на зіставленні з явищами природи. Контраст між природою і душевним станом героїв поглиблює вияв гостроти конфлікту творів.
Поет зумів правдиво змалювати долю жінки-селянки в кріпосному суспільстві, бо для нього це був не вигаданий образ, а типовий зразок долі кріпачки з муками, поневіряннями, що переслідують її в житті. Сила внутрішнього конфлікту набирає в баладах цього періоду творчості більшої відвертості у своєму вияві.
Третій розділ – “Психологізація конфліктів у творчості поета періоду заслання” – складається з двох підрозділів. У ньому висвітлено специфіку конфліктів у поезіях Тараса Шевченка, написаних під час заслання 1847-1857 років, в тому числі й поезії “казематного циклу”, написані в казематі “Третього відділу” (“Згадайте, братія моя...”, “За байраком байрак...”, “Чи ми ще зійдемося знову?”, “Мені однаково, чи буду...”).
У підрозділі 3.1. “Зовнішній конфлікт у контексті ліричного переживання драматичних обставин існування” детально охарактеризовано конфлікти у творах, створених у казематі й на засланні. При цьому акцентовано увагу на специфіці структури зовнішнього конфлікту. Моделювання зовнішнього конфлікту в ліриці цього періоду цілком закономірне: арешт дав поету можливість глибинніше проаналізувати як дійсність, так і своє становище, пережити страждання народу і зрозуміти, що доля народу не зміниться, доки останній не стане на шлях боротьби. Наскрізним в поезії цього періоду є бажання вести боротьбу з ворогами батьківщини та її люду словом. Кобзар продовжує гнівно засуджувати кріпосництво й рекрутчину, висміює українське ліберальне панство, з болем згадує роки дитинства (“По улиці вітер віє…”, “Ой крикнули сірії гуси…”, “Не вернувся із походу…”, “Полюбилася я…”, “Ой виострю товариша…”, “Царі” (“Старенька сестро Аполлона...”), “Пророк” (“Неначе праведних дітей…”), “Сичі” (“На ниву в жито уночі…”), “П. С.” (“Не жаль на злого, коло його…”), “Якби ви знали, паничі...” та інші).
Зовнішній конфлікт поезії періоду заслання загострено відвертий, адресно конкретизований в опозиціях народ і царизм, поет і влада, його вираженість відзначається виразністю, простотою і природністю вислову. Метафори і порівняння, що розгортають тему протистояння й боротьби, яскраво індивідуальні, сміливі й несподівані. Конфлікт у творах періоду заслання відзначається певним особистим драматизмом, що простежується в підтексті.
Підрозділ 3.2. “Психологічний конфлікт у ліричному творі” розгортає висвітлення внутрішнього типу конфлікту в поезіях Кобзаря, написаних на засланні.
Зміст більшості поетичних творів років неволі є формою самовираженням внутрішнього світу самого Шевченка-поета, коли об’єктом лірики постає внутрішній світ людського єства. Внутрішній конфлікт виявляється в них на рівні мотивів пошуку ідейно-моральних орієнтирів, формування себе як особистості. Окремо можна виділити наскрізну тему, яка розгорталася в розвитку внутрішнього конфлікту, – самоаналізу власної творчості, що своєрідно спрямовується на ідею творити всупереч заборонам, жити вільним життям, забуваючи, що ти засланець (“Думи мої, думи мої…”, “А нумо знову віршувать…”, “Неначе степом чумаки…”, “Лічу в неволі дні і ночі…”, “Ми восени такі похожі…”, “Не для людей, тієї слави…”, “Ну що б, здавалося, слова...”). Глибокий внутрішній конфлікт оприявнюється виразно, як і колізії розкриття людської душі.
У поезії Шевченка періоду заслання актуалізовано автобіографічні елементи, внаслідок чого поглиблено відчуття глибокої душевності й любові, зокрема в поезіях, присвячених дітям (“Мені тринадцятий минало...”, “На Великдень на соломі…”, “І виріс я на чужині...”, “Якби ви знали, паничі...”). До речі, два останні твори – поліконфліктні, у них поряд із глибоко внутрішнім конфліктом існує яскраво виражений зовнішній конфлікт, акцентація боротьби з політично-антагоністичними силами.
Новатором виявив себе поет і в інтимній ліриці, присвяченій Ганні Закревській (“Г. З.” (“Немає гірше, як в неволі…”), “Якби зострілися ми знову...”), де гранична щирість та відображення найтонших психологічних порухів душі відтворено за допомогою внутрішнього конфлікту. Ці твори наповнені однією провідною думкою, єдиним конфліктним вузлом.
Більшість творів періоду заслання побудовано на роздумах, через які висловлюються сумнів, страждання, нелегкі пошуки шляху в житті, біль розчарування в справедливості світу, в існуванні правди й усеперемагаюча, врешті, віра, що звучить у болючому запитанні і переконливій відповіді:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Ідея боротьби, що притаманна ліричному твору, та полемічна спрямованість зумовлюють втілення у творі конфліктного дискурсу.
Не винятком у цьому плані є й пейзажна лірика Т. Шевченка (поезії “За сонцем хмаронька пливе...”, “Садок вишневий коло хати...”, “Зацвіла в долині...”). Внутрішній конфлікт виникає на зіставленні краси рідної природи і почуття ностальгії поета. Відповідно до змін у природі змінюється і стан поета. Ідилія сприйняття природи не виключає зіткнення різних почуттів, відчуттів поета з його реальним життям. У поезії “За сонцем хмаронька пливе...” спочатку ідилія світу – безконфліктність в описі заходу сонця над морем, але в підтексті виникає внутрішній конфлікт, як асоціативне протистояння гармонії.
Картини місцевої природи, відображені у творі, свідчать, що вони написані рукою професіонала-натураліста (“У Бога за дверми лежала сокира...”), але вибудовані на зіставленні бідної природи після пожежі і злиденного життя казахського народу. Конфлікт заявлено в експозиції твору, де Шевченко співчутливо ототожнює “постраждалих”: природу і казахський народ. Проблематика твору зумовила його багатоконфлікність: за внутрішнім конфліктом відчувається бажання вести боротьбу з політичними силами. За зовні безконфліктним текстом відчувається по-шевченківськи глибоко пережите почуття самотності («Ми восени такі похожі...»), передане за допомогою внутрішнього конфлікту. Об’єктивізація власного життя яскраво виражена за допомогою внутрішнього конфлікту і в поезії «Буває іноді старий...», де стверджується думка, що людина повинна жити заради того, щоб творити добро.
Аналізуючи поезії 1847-1850 років у ракурсі психологічного конфлікту, відзначимо, що вони відзначаються правдивістю та відвертістю, вираження думки автора через внутрішній конфлікт такої сили, що далеко не завжди простежується в українській літературі доби поета.
Розділ четвертий – “Художній конфлікт у творах останнього творчого періоду” – містить розгляд поетичного доробку Тараса Григоровича, написаного після повернення із заслання.
У підрозділі 4.1. ”Концептуальність конфлікту в розкритті соціально-філософської та політичної проблематики (поезія 1857-1861 рр.)” першою у визначеному аспекті проаналізовано поему “Неофіти”, що була написана в грудні 1857 року. Структурно поема є синтезом довгих роздумів, розмов ліричного “я” із самим собою, його сподівань на “суд” над деспотом. Конфлікт визначає розвиток сюжету, причому зовнішній конфлікт змінює внутрішній, інколи вони співіснують паралельно або доповнюють один одного (починаючись в експозиції та завершуючись у розв’язці твору). У центрі сюжету твору – зіткнення між провісниками “нового слова” і деспотом-кесарем. Зовнішній конфлікт виокреслює мотив схиляння перед жертовним подвигом декабристів, яким автор протиставляє Нерона. Образ Нерона – уособлення деспотизму владарів світу. У розвитку внутрішнього конфлікту розкрито особу автора як людини, яка готова захистити жінку, сприйняти її горе як особисте. Тема боротьби з самодержавством знаходить своє продовження в поемі “Юродивий”, присвяченій декабристам, які відбували каторгу в Сибіру. Пряма сатира викликана байдужістю поміщицько-чиновницького суспільства до режиму царського уряду, поглиблює гостроту відкритого зовнішнього конфлікту, вибудованого в сюжеті твору на рівні протиставлення і зіткнення антагоністичних сил.
Якщо в “Неофітах”, “Юродивому” Т. Шевченко, викриваючи самодержавство, звертається до ремінісценції із римської історії, то в поезіях “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”, “Подражаніє 11 псалму”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осії. Глава XIV (Подражаніє), “Во Іудеї, во дні они”, висловлюючи сподівання на загибель старого ладу, Т. Шевченко звертається до біблійного сюжету, екстраполюючи на нього сучасність. Ці поезії теж побудовані на антитезі, що виявляють зміст зовнішнього конфлікту. Одна з її складових у поемі “Марія” – образ нового борця за справедливість, гідного своїх батьків, та його мати, Марія, яка стає вірним товаришем у цій боротьбі. Конфлікт зумовлює не лише заклик до боротьби, а й вияв співчуття до жінки-матері, образ якої набуває вершинного змалювання. Занепокоєння, викликане міфом про “доброго” царя-реформатора Олександра ІІ, до якого почав прислухатися народ, є джерелом внутрішнього конфлікту, вираженого на рівні душі і слова поета у віршах “Колись-то ще, во время оно...” та “Тим неситим очам...”.
В останній період творчості Тараса Шевченка в ліриці поглиблюється соціально-філософське мислення поета, розширюється масштаб сприйняття ним світу (“Я не нездужаю, нівроку…”). У роздумах про волю поет йде від внутрішнього, прихованого конфлікту до зовнішнього, відкритого, формально звертаючись до народної громади із закликом «заходиться вже будить хиренну волю». Особливої ваги при цьому набувають опозиції воля – неволя, неволя – боротьба, байдужість – боротьба. Виразно актуалізовано соціально-політичний зміст у творах, в яких звучить осуд соціальної пасивності мас, рабської психології (“Хоча лежачого й не б’ють...”, “О люди! люди небораки...”, “Якось-то йдучи уночі...”), де саме в деталях зовнішнього конфлікту постає заклик до боротьби, поглиблюється вияв гніву на адресу представників царських родин, осудження їх дій, помноженими враженнями від побаченої похоронної процесії вдови Миколи І й від холоду споруди Петропавловської фортеці. Саме цей пафос поезії Т. Шевченка викликав парадоксальну заяву вже на сучасному етапі письменника Б. Сушинського про нехристиянське ставлення поета до цариці-жінки, цариці-матері. Згадаймо, як заперечення цієї тези, що для поета царська родина (і вдова Миколи І зокрема) була тим уособленням зла, від якого потерпала його рідна Україна.
Після повернення із заслання Шевченко прагне поетично-філософськи синтезувати своє бачення світу, поетично виразити його у своїй творчості, заглибитись у свій внутрішній світ і своє “я”. У триптиху “Доля. Муза. Слава” через внутрішній конфлікт поет, на думку Євгена Прісовського, “чітко визначив єдність своїх уявлень про прекрасне й моральне в житті й у творчості”. У поезії “Марку Вовчку (На пам’ять 24 генваря 1859)” сховане щось інтимне, рідне, наповнене любов’ю до авторки “Народних оповідань”, яка завжди була відкритою, принципово-демократичною. І все ж Шевченко називає М. Вовчок “кротким” пророком, очевидно, порівнюючи її з тим ідеалом справжнього пророка, яким хотів бути сам, образ якого виношував у своїх творах, хоча й наголошував, що вони з молодою М. Вовчок обоє “обличають” жорстоких та ненаситних представників панівного класу. Внутрішній конфлікт ледь накреслено, але він знаменний у розумінні відмінності між поетом-бунтарем, “полум’ям” (Є. Маланюк) і “кротким” пророком. Шевченко вбачав в особі М. О. Вілінської продовжувача своєї справи, його віра в “душу вольную”, що відродиться з домовини, була вірою в подальший творчий шлях М. Вовчок як гідної доньки “батькового” слова.
У творчості Т. Шевченка, народженій після заслання, простежується бажання поета розкрити внутрішній світ людської особистості через внутрішній конфлікт ( “N. N.” (Така, як ти, колись лілея)”, “Ой по горі роман цвіте… (Ф. І. Черненку)”, “Ой маю, маю я оченята...”, “Сестрі” та інші).. Але не відмовляється й від історіософічності вираження свого ставлення до дійсності через зовнішній конфлікт у поезіях “Плач Ярославни”, “З передсвіта до вечора...”, осуджуючи дії князів, що не мали згоди в боротьбі проти спільного ворога. Лірично звучать рядки поезій, сповнені сумом спогаду-споглядання природи, як основи внутрішнього конфлікту у вираженні ностальгійних почуттів поета, що зумовлюють асоціативне протиставлення природи північної столиці і України.
Поезії “І тут і всюди – скрізь погано...” та “І день іде, і ніч іде...” мають чітко виражений підтекст: упевненість у неминучості оновлення світу, що прочитується і у внутрішньому конфлікті. У вірші “Світе ясний! Світе тихий” настрій спокою, ліризм вираження думки притаманні початку твору. Лише асоціативно виникає відчуття дисгармонії людини і світу як соціуму. Але він змінюється викривальним монологом, звичайним для поета-сатирика, в якому починає звучати революційне пророцтво. Прихований внутрішній конфлікт змінюється зовнішнім виявом суперечностей, розв’язкою якого є вияв заклику до боротьби.
Ідею соціально-історичного розвитку в медитації “І Архімед, і Галілей…” Шевченко пов’язує з розвитком науки, уособлюючи її в образах Архімеда і Галілея. Конфліктні ситуації вибудовуються на антитезі: нові стосунки між людьми (образи “оновленої землі”, образи матері й сина) протиставляються образам “супостата”.
Підрозділ 4.2. “Екзистенційний зміст конфлікту в інтимно-медитативній поезії Т. Г. Шевченка” присвячено розгляду рефлексивної поезії 1847-1850 років, її стилістичної специфіки. Сповнена настроями смутку, відображенням авторських переживань, вона сповнена автобіографізму. У віршах “Н. Т.” (Великомученице кумо!)” та “Кума моя і я…” він іронізує якось по-доброму, натякаючи на суворі догми християнської моралі. Внутрішній конфлікт відчувається на рівні переживань автора та його ставлення до усталеної поведінки жінки в суспільстві.
Оригінально виражено внутрішні суперечності ліричного “я” в інтимній медитативній ліриці, зокрема в поезіях: “Росли укупочці, зросли…”, “Ликері”, “Л.” (Поставлю хату і кімнату…)”, “Якби з ким сісти хліба з’їсти…”, “Чи не покинуть нам, небого...” та інші. За формою ці поезії – щира душевна сповідь. Її пафос визначає внутрішній неспокій, зумовлений неспокоєм думки. Поет шукав розуміння, родинного вогнища, розрив з Ликерою Полусмаковою боляче травмував його, уже немолоду людину, яка залишається на самоті. Внутрішній конфлікт відтворює драматизм переживань за нездійсненними надіями (“Зійшлись, побрались, поєднались…”).
За одинадцять днів до смерті хворий поет трансформує гаму інтимних почуттів у поезії “Чи не покинуть нам, небого...”. А постійний діалог душі із собою виступає однією з визначальних ознак екзистенційного мислення. В останніх поетичних “сповідях” Шевченка внутрішній конфлікт “позначається як внутрішнє співвідношення індивіда з самим собою, що експлікує переживання не зовнішнього світу, а фрагментів свого суб’єктивного буття...”.Цей конфлікт оприявнюється через філософське осмислення пройденого життєвого шляху, крізь призму переживання пережитого. Такий конфлікт доречно трактувати як екзистенційний внутрішній конфлікт.
У Висновках синтезовано результати дослідження конфлікту в поетичній творчості Тараса Шевченка. На основі проведеного в дисертації аналізу можна стверджувати, що в поезіях Кобзаря немає жодного безконфліктного твору. У ранній творчості Шевченка ліричне переживання оприявнюється через своєрідну форму романтичного конфлікту (“Причинна”, “Тополя”, “Катерина”), соціального конфлікту (“Якби ви знали, паничі...”), соціального, вибудованого на історичному контексті конфлікту (“Чигрине, Чигрине...”), філософського, етичного характеру (“Причинна” – зіткнення справедливості й несправедливості, любові й заздрощів; “Садок вишневий коло хати...”, “Зацвіла в долині...” – невловимо-розлитий вияв ідилії і асоціативного відчуття дисгармонії. Характер конфлікту, як і його художнє виявлення, у процесі розвитку поезії Т. Шевченка еволюціонує.
1. Конфлікт у ранній творчості поета, що відзначається романтичними настроями, здебільшого постає у формі медитації (внутрішній конфлікт). Він, як правило, виявляється в монологах героїнь балад “Утоплена”, “Тополя”, “Причинна”, де в долі героїнь відтворено суперечності світу як соціуму і особистого життя героїнь (нерідко з трагічним фіналом). Внутрішній конфлікт простежується і в поезіях, звернених до майстрів слова (“На вічну пам’ять Котляревському” і “До Основ’яненка”). Характерно, що в поезіях, де поет вдається до діалогічних форм, накреслюється структура зовнішньо відкритого конфлікту, через який розгорнуто мотив правди життя і заклик до боротьби з існуючим ладом (поеми “Гайдамаки”, “Катерина”). Шевченко часто використовує драматичні форми діалогу та монологу, щоб повніше розкрити внутрішній світ свого героя, його почуття та роздуми. У ранній творчості поет торкається історичної тематики минулого України, поєднуючи обидві форми конфліктів. Зображуючи драматизм подій минулого українського народу, поет акцентує увагу на разючих суперечностях у суспільстві, вмотивовує необхідність боротьби за волю і незалежність.
2. За період “трьох літ” Шевченко написав багато творів, різноманітних за формою, жанром, тематикою. У більшості з них увиразнено конфлікт як зовнішній, так і внутрішній. До акцентації або й розвитку зовнішнього конфлікту поет частіше звертався в поетичному осмисленні історичних подій, зокрема дій гетьмана Б. Хмельницького (“Чигрине, Чигрине...”, “Великий льох”); у змалюванні боротьби братів-слов’ян, у засудженні дій самодержавної Російської імперії до “малих” народів Кавказу (поема “Кавказ”); у розкритті проблеми рекрутчини та пасивності народних мас у виборенні своїх прав (“Сова”, “Сон (У всякого своя доля...)”. Внутрішній конфлікт знаходить своє виявлення в поетичних шедеврах Т. Шевченка у вираженні болю і заклику до боротьби із самодержавством, аби звернули увагу на становище жінки в умовах кріпосницького суспільства (“Наймичка”, “Лілея”, “Русалка”, “Відьма”). Цей різновид конфлікту органічно знаходить вияв також у творах-роздумах поета над власним життям, його єдності з рідним народом України. У них він завжди висловлює свою готовність до будь-яких випробовувань, утверджує ідеї гуманізму і величі людини, прагне осягнути всі сфери суспільного життя (“Заповіт”, “Минають дні, минають ночі...”). Серед поезій періоду “трьох літ” є поліфонічні твори, де один тип конфлікту в одному й тому ж творі змінюється іншим, частіше вони доповнюють один одного (“І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...”, “Три літа”, “Гоголю”, “Маленькій Мар’яні”).
3. Відбуваючи своє десятирічне заслання, яке почалося з ув’язнення в казематі “Третього відділу”, поет ні на мить не забував про своє призначення: він не уявляв себе окремо від народу, проймався його болем і стражданням. Цим вмотивовано посилення пафосу боротьби, протесту, гніву, що досягається й поглибленням зовнішнього конфлікту, вираження його через виокремлення ситуацій соціальних протиріч, антитетичності в зображенні представників протилежних таборів, поглиблення сатири у викритті кріпосників, самодержців, звертаючись до історії України. Все це супроводжується зображенням особистого драматизму. Поет гнівно осуджує кріпосництво й рекрутчину (“По улиці вітер віє...”, “Не вернувся із походу...”, “Ой виострю товариша...”); ліберальне панство (“П. С.”); поразки козаків-запопрожців (“За байраком байрак...”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара...”); рабську покору й пасивність (“Пророк”), торкається проблеми історичних взаємин Польщі й України у вірші “Полякам”.
Правдивістю та природною щирістю, відвертістю та емоційністю відзначаються поезії періоду заслання, в яких переважає самовираження “Я” поета. Саме в них свого драматичного наповнення набуває внутрішній конфлікт. Поет постає як захисник жінок (матерів, дружин і дочок), висловлюючи своє їм співчуття (“Ой одна я...”, “Ой три шляхи широкії...”, “Рано-вранці новобранці...”), змальовує образ жінки-матері (“У нашім раї на землі...”, “І досі сниться: під горою...”), нещастя жінок-вдів та дівчат-покриток (“Ой я свого чоловіка...”, “І багата я...”, “Породила мене мати...”). Глибока любов і розуміння дитячих душ, нелегкі спогади своїх дитячих літ лягли в основу поезій “Мені тринадцятий минало...”, “На Великдень на соломі...”, “І золотої, й дорогої...”, “І виріс я на чужині...”. Мотив самотності та безпорадності постає у творах: “Не гріє сонце...”, “І знов мені не привезла...”, “Лічу в неволі...”, “Думи мої, думи...”. Інтимні почуття до коханої жінки Ганни Закревської вилились у рядках “Г. З.” та “Якби зострілися ми знову”.
Через відтворення власних переживань, почуттів, розгорнутих (нерідко асоціативно) з допомогою внутрішнього конфлікту, спостерігаючи природу казахської пустелі (“Готово! Парус розпустили...”, “У Бога за дверми лежала сокира...”, “Не додому вночі йдучи...”, “І небо не вмите...”), згадуючи українські пейзажі (“Садок вишневий коло хати...”, “Зацвіла в долині...”), Шевченко емоційно висловив свій стан.
4. Лірика останнього періоду життя і творчості Т. Шевченко (1857-1861 рр.) виявила його потужні художні можливості в розкритті соціально-філософської та політичної проблематики. Зовнішній відкритий конфлікт характерний для його політично-викривальних творів (“Неофіти”, “Юродивий”, “Тим неситим очам...”, численні подражанія), де гостро й неприховано викриваються самодержавство й кріпосництво. Аналогічно поглиблюється і вияв внутрішнього конфлікту, викликаного посиленням відчуття самотності, відверто критичного самоаналізу свого життєвого шляху поетом (триптих “Доля. Муза. Слава”, “М. Вовчку”, “Ликері”, “Якби з ким сісти хліба з’їсти...”, “Поставлю хату і кімнату...”, “І день іде...” та “Чи не покинуть нам, небого...”). Саме в цих творах внутрішній конфлікт набуває ознак екзистенційного.
Відомий шевченкознавець Г. Грабович неодноразово у своїх працях називає Кобзаря “міфотворцем”. А суть поезії Шевченка, конфлікти в його творчості свідчать про те, що він бачив не міфічну, а реальну Україну, реальну дійсність із реальними життєвими конфліктами.
Основні результати дослідження висвітлено в таких публікаціях:
1. Коваленко О. Проблема конфлікту в ліриці Т. Г. Шевченка періоду заслання // Історико-літературний журнал. – Одеса: Астропринт, 1998. – № 4. – С. 102-109.
2. Коваленко О. Характер героя національно-визвольної боротьби в ранній творчості Т. Шевченка // Історико-літературний журнал. – Одеса: Астропринт, 2000. – № 5. – С. 64-70.
3. Коваленко О. Шевченківські традиції в розкритті мотиву національного сорому в творах Лесі Українки // Проблеми сучасного літературознавства: Збірник наукових праць. – Одеса: Маяк, 2001. – Вип. № 9. – С. 134-143.
4. Коваленко О. Проблеми внутрішнього конфлікту в поезіях Т. Г. Шевченка (на матеріалах циклу “В казематі”) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Київ: Акцент, 2005. – Вип. № 22. – С. 345-352.
5. Коваленко О. Автобіографічне як основа розгортання конфлікту у творах Т. Г. Шевченка періоду заслання // Історико-літературний журнал. – Одеса: Астропринт, 2006. – № 12. – С. 72-81.
6. Коваленко О. Конфліктне начало в ранніх баладах Тараса Шевченка // Історико-літературний журнал. – Одеса: Астропринт, 2007. – № 13. – С. 29-35.
Прісовський Є. М. Т. Г. Шевченко й національна, громадянська, людська самосвідомість народу та особистості // “З його духа печаттю...”. Шевченкознавчі студії. Збірка статей. – Одеса: Астропринт, 2004. – С. 20.
|
