| Краткое содержание: | У “Вступі” подана загальна характеристика роботи, зокрема обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано ступінь її вивченості, визначено мету, джерельну базу, предмет і об’єкт дослідження, його методологічну основу, висвітлено наукову новизну, подано інформацію про практичне та теоретичне застосування одержаних результатів, вказано на зв’язок дисертаційної проблеми з науковою проблематикою кафедри, названо форми апробації висунутих та обґрунтованих наукових положень автора.
У першому розділі дисертації – “Проза М. Чернявського та літературні напрями кінця XIX – початку XX ст.” – белетристична спадщина письменника розглядається у контексті художніх пошуків і здобутків його сучасників, що є необхідним для визначення місця митця в українському літературному процесі, з’ясування специфіки його прози. Простежено становлення естетичних поглядів М. Чернявського, з’ясовано художні напрями, що детермінували проблемно-тематичний комплекс його прози, вибір типажу та особливості стилю автора.
1.1. Естетична платформа. Шлях до синтезу. Відомості про формування естетичних поглядів М. Чернявського містяться в його автобіографічних матеріалах, літературно-критичних статтях, а також в епістолярних діалогах з автурою альманаху, який він видавав разом з М. Коцюбинським. Письменник, добре обізнаний із сучасними йому літературними напрямами, не підкоряв своєї творчої індивідуальності диктатові якоїсь однієї естетичної доктрини. “Дивлячись на свої писання не як автор, а як сторонній досліджувач, я помічаю на їх […] сліди напрямків: романтичного рядом з реалістичним, модернізму й поруч пленеризму, а далі імпресіонізму. І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користаюся ними всіма, але ні одному з них не можу й не хочу віддатися цілком. Бо це значило свідомо обмежити себе”, – відповідав М. Чернявський на запитання укладачів альманаху “Українська муза” про приналежність його до літературної школи. Назагал письменник – представник неореалізму, тобто реалізму, збагаченого елементами інших художніх напрямів (романтизм, натуралізм, символізм, імпресіонізм).
У поглядах на завдання літератури й питання її оновлення М. Чернявський солідаризувався з М. Коцюбинським – його співвидавцем альманаху
“З потоку життя” (Херсон, 1905), який вийшов через два роки після виходу альманаху М. Вороного “З-над хмар і з долин” (Одеса, 1903). У дисертації здійснено порівняльний аналіз “Відозви” М.Вороного та аналогічного заклику М. Коцюбинського – М. Чернявського, викладеною в листах до майбутньої автури. Видавці обох альманахів дбали про збагачення українського письменства новою тематикою і проблематикою та засвоєнням певних модерністичних здобутків. На стиках різних мистецьких напрямів виростали високохудожні твори М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка та ін. Поділяючи думку Т. Гундорової, Ю. Кузнєцова, Н. Шумило, можна констатувати, що синкретизм різних напрямів і течій у творчості багатьох письменників на зламі століть був явищем конструктивним.
Особливості імпресіонізму М.Коцюбинського простежуються і в прозі М. Чернявського: побудова внутрішнього сюжету за динамікою настроїв, пленеризм пейзажів (степу, моря, річкових берегів), увага до кольористичних і звукових образів, “потік світосприймання” (Ю. Кузнєцов) як засіб психологічного зображення героя. Поезії в прозі М. Чернявського характерні сплавом імпресіоністичного стилю з символічною проекцією змісту. У новелах цього автора натуралістичні деталі виконують функцію експресних різких стресів (“Змій”, “Осліплення Париса” та ін.) – гальванізаторів стилю.
1. 2. Питання типології прози М. Чернявського: проблемно-тематичні комплекси. Прозова спадщина М. Чернявського не піддається чіткому поділу на певні цикли, як це влучно зробив О. Білецький у своїй систематиці прози І.Франка. М. Плевако класифікував прозовий масив М. Чернявського за класовими групами персонажів. Не варто виділяти в еволюції прозаїка окремі етапи, оскільки дебютував він цілком сформованими новаторськими оповіданнями й повістями, а в радянські часи не сповідував соцреалізму й критикував завуженість так званої пролетарської літератури. У галереї образів-персонажів М. Чернявського представлені всі класи і стани. Є тут великі, середні й дрібні землевласники-поміщики, управителі маєтків, слуги, заможні й бідні селяни; викладачі семінарії та гімназії, студенти університету і гімназисти; службовці банку й представники міської адміністрації, а також купці, лікарі, міські слуги і здеґрадовані дворяни; офіцери, солдати, козаки-чорносотенці; представники духовенства різних рангів; філософи, письменники, художники; професійні революціонери і стихійні бунтарі; судді, кати і в’язні; злодії й фальшивомонетники, картярі, алкоголіки, проститутки, психічно хворі; вантажники, шахтарські діти тощо. Зображено людей різних національностей – українців, росіян, білорусів, євреїв, греків, чеченців.
У дисертації в основу класифікації прози М. Чернявського в параметрах її змісту покладено ті дефініції, що давали М. Коцюбинський і М. Чернявський у запрошеннях до участі в альманасі “З потоку життя” (1905), виокремлюючи проблемно-тематичні комплекси:
1. Комплекс соціальний (проблема землі, життя представників соціальних низів, людей “дна”), події політичного характеру (російсько-японської війни і революції 1905 року).
2. Комплекс філософічних тем (філософічно-символічна поезія в прозі; твори з інтенсивним філософським наповненням типу “Богові невідомому”; з морально-етичним спрямуванням).
3. Твори з життя творчої інтелігенції (“світ артистичний”) – повість “Душа поета”, нариси-портрети про Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого; деякі медитативні поезії в прозі про сутність мистецтва тощо.
4. Психологічні теми (твори особливого психологічного вольтажу типу “Vae victis!”).
М. Чернявський належав до прозаїків типу
І. Франка, Олени Пчілки, Н. Кобринської, О. Кобилянської, в яких тема інтелігенції превалює над темою села. М. Чернявський не зациклювався на проблемі класової боротьби й засуджував, як і Франко, її теоретичну доктрину як “релігію ненависті” (І.Франко). Соціальні контрасти у Чернявського-прозаїка, звичайно, є. Мотив сирітства, характерний для Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, з вражаючою експресією прозвучав, зокрема, у його новелі “Змій”, де різкими, по-натуралістичному збруталізованими мазками накреслені портрети знедолених шахтарських сиріт і труп “пожованої” поїздом-змієм їх опіки – баби Супрунихи, котра відчайдушно боролася за виживання своїх озвірілих онуків. Картиною голоду, деталями бруду і крові автор апелює до сумління ситих, байдужих до людського горя. Елементи натуралізму є і в інших творах письменника. У добу модернізму так званий неонатуралізм як складова частина неореалізму позначився на творчості й В. Винниченка. Навіть такий витончений естет, як М. Коцюбинський, подекуди не цурався відразливих натуралістичних деталей. В. Голод у монографії про натуралізм у творчості І. Франка доводить, що ініційований І. Франком натуралістичний експеримент в українській літературі був на часі. М. Чернявський не стоїть осторонь загальної тенденції до урізноманітнення виражальних можливостей літератури. Отож і натуралістичними деталями він викликає психологічний стрес у читача, активізуючи його до співпереживання з автором і героєм. Показовими в цьому аспекті є новели “Кінець гри”, “Осліплення Париса”, “Земля”.
Так звана “перша російська революція” і справді була російською, бо не ставила національного питання “окраїн”, за що й критикував її М. Чернявський. На його думку, у хаосі революційних подій узяли участь й українські селяни, але “здебільшого – дикі, зосліпу”, як темний Самсон, палячи та грабуючи панські садиби, знищуючи худобу, збіжжя. У новелі “Осліплення Париса” осліплений рисак символізує незрячість народу, спонуканого гаслами “класової боротьби” на звірство. Разом з тим письменник зобразив закономірне прагнення селян здобути землю, надії на те, що революція поліпшить їхнє життя (“Під похилою вербою”, “Хліб наш насущний”, “За золотим руном”, “У думу, в думу”). У трилогії “Весняна повідь”, “Блискавиці”, “Під чорною корогвою” всесторонньо зображено хаос подій та ідей доби 1905–1914рр., перехресні стежки і долі репрезентантів людей різних соціальних статусів і переконань (банкіри, поміщики, службовці, жандарми, студенти, революціонери і провокатори і т.п.). Імпліцитно через ці твори проходить думка, що революція того часу була варварством і трагедією ошуканого селянства. Ця ідея найвиразніше проступає у новелі “Земля”, написаній у радянський час. Жах червоного терору відображений в оповіданні “На березі морському”.
Однією з найістотніших прикмет прозових творів М. Чернявського є їх філософічність. Основою світогляду письменника був позитивізм – твереза, реальна, близька до об’єктивно-наукової, оцінка суспільних явищ, орієнтація на діло, осуд утопічного фанатизму догматиків, проповіді кривавих соціальних експериментів. Разом з тим М. Чернявський-гуманіст не сприймає надмірного “фізіологізму” позитивістів й великого значення надає духовності людини, вартості її індивідуальності. Внутрішня свобода, гармонія з самим собою – це ідеал героїв “Vae victis!” і “Богові невідомому”. Герой філософського оповідання “Богові невідомому” Севрюк вибудовує свою власну філософську систему з концепцією гармонії людини і космосу, історичної тяглості культури, єдності екології природи й духовності. Два герої повісті “Vae victis!”, поставлені в однакові колізії екзистансу, знаходять неоднакові виходи з них залежно від їх вольового начала. В одного з них перемагає зневіра, песимізм, а в другого – оптимізм. Автор не поділяє екзистенціалістської концепції зневіри.
Пошуки сенсу буття, розрізнення справжніх цінностей та ілюзорних, парадигма дочасності людського буття і вічності космосу – це мотиви медитацій героїв романної й новелістичної прози М. Чернявського, особливо його поезій у прозі. Споглядання нічного неба – “світляного пороху” – спонукає ліричного героя до творення свого філософського універсуму (“Зорі”, “Комета”). Викристалізовується концепція людини, близька до Франкової ідеї “цілого чоловіка”. Хоч людина у космічних вимірах часопростору “мала” й “хвилинна”, але цінна у всіх своїх виявах, у комплексі атрибутів моральних і матеріальних, бо вона – складник “великої симфонії життя”. Згустком філософічних роздумів і полемік є інтелектуальний роман “Під чорною корогвою” (1927).
Мемуарні твори М. Чернявського – автобіографічна повість з прикметами роману виховання чи педагогічної поеми “Під сонцем буття. Спогади” і продовження її хронологією подій “Коли тюрми розчинялись (уривки спогадів)” – викликають значний інтерес широтою зображення факторів детермінації творчої особистості і, зокрема, формування української національної свідомості письменника. Вирішальне значення в еволюції національної ідентичності у зрусифікованого в духовних школах “пасинка степу” мали не так твори Т. Шевченка, легенди про П. Куліша – нескореного витязя, борця за Україну, приїзд української театральної трупи Марка Кропивницького, як дикунський обряд анафеми Мазепі у зрусифікованій православній церкві. У нарисі “Коли тюрми розчинялись” його автор мав мужність у радянський час заявити про свою прихильність до Центральної Ради, визнати себе діячем національного руху на Херсонщині, накреслити силуети бачених зблизька Михайла Грушевського, Симона Петлюри. В цьому сенсі його спогади набувають ваги історичного документа.
У категоріях моралі й етики закодовані амбівалентні начала – тенденція до відносної сталості норм поведінки людини і тенденція до їх історичної змінності. Здебільшого після суспільних струсів наступають періоди моральної розкутості. Таким був час так званої реакції після революції 1905 року, коли в російській та українській літературах поруч з поміркованим еротизмом з’являються гасла “нової моралі”, зокрема “вільної любові”. Певне уявлення про еротичну прозу початку ХХ ст. дає далеко неповна добірка “любовних історій” (love-story) “Український Декамерон” (К., 1993), куди включено новелу “Сніг” і повість “Варвари” М. Чернявського. Саме цими творами автор засуджував новоявлених Дон-Жуанів. Українським Саніним критики називали Кунцевича – персонажа “Варварів”. Цей гімназійний учитель розбещує своїх учениць, виправдовуючи себе цинічною філософією вседозволеності. Значна частина обивателів потурає “героїзмові” “нової людини”, яка приходить на зміну революціонерам. Натомість у новелі “Сніг” студент Станішевський проймається почуттям огиди після свого ганебного вчинку – зґвалтування.
Викриттям вульгарності “сон-городів” (гра в карти, пиятика, розпуста) близька до творів А. Чехова новела “Кінець гри”. Люди “дна”, маргінальні особистості злочинного світу, своїми нічними акціями створюють напружені ситуації в оповіданні “Темрява”. Цікавим прийомом постановки проблем милосердя є оповідання, де протагоністом виступає тварина (“Собака”, “Смерть Зораба”).
Тема творчої інтелігенції (“світ артистичний”) посідає у прозі М. Чернявського значне місце. Є у ній філософічні медитації про сутність мистецтва, феномен таланту, виведено образи письменників, художників.
Ідея конструктивної ролі мистецтва у піднесенні патріотичного почуття, збагаченні духовності пронизує такі твори, як “Три тіні”, “Марш Сагайдачного”, “Співець”, “Низова течія”. Поет, як правило, “інакомислячий”, і його переслідують “тоже малороссы” (“Поет український”). Високими ідеалами служіння Україні пройнятий біографічний нарис “Напередодні”, який доповнює Кулішеве “Історичне оповідання”. Зображенню духовного світу митця і його становища у суспільстві присвячений твір більшого формату – повість “Душа поета”. Душа поета – неврівноважена, непостійна, сповнена амбівалентних почуттів – то пройнята творчим екстазом, то, зіткнувшись з надто сірою прозою буденщини, розчарована, інфантильна, і тільки інгаляція свіжими враженнями може збудити її з летаргії. Поет Рафалович, ветеринар за фахом, живе і працює у селі з промовистою назвою – Баюрівка, де зазнає приниження своєї гідності. Приклад київських літераторів з редакції “Українського кувадла” виліковує поета з Баюрівки від декадансу. Триптих “Кедр Ливана”, “Червона Лілея” і “Чорноземна сила” про особистість Б. Грінченка, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого скріплений символом “чорноземної сили”.
У підсумках розділу констатовано, що проблемно-тематичні комплекси прози М. Чернявського відповідно до програми альманаху “З потоку життя” розширюють тематику української літератури, а їх автор іде в ритмі з художніми напрямами початку ХХ ст., трансформуючи їх через свою творчу індивідуальність.
Другий розділ – “Жанрово-наративна система прози М. Чернявського” – присвячений аналізові характерності прозових творів М. Чернявського, які розглядаються через призму генології і наратології.
2.1. Новели та оповідання. Теоретичним підґрунтям при з’ясуванні жанрових особливостей аналізованих творів М. Чернявського стали праці С. Скварчинської, І. Денисюка, В. Фащенка, Є. Мелетинського, Т. Денисової, Т. Гундорової, Ю. Кузнєцова, Г. Маркевича, Т. Пастуха, М. Легкого, І. Ільїна та ін. З погляду сучасної генології у творчості М. Чернявського виокремлено новели та оповідання, повісті й романи, а також фрагментарні форми малої прози з внесенням певних корективів у авторські жанрові дефініції.
Назагал М. Чернявський характеризується високим рівнем генологічної свідомості, оперуючи широкою амплітудою жанровизначальних підзаголовків (“оповідання”, “образок”, “легенда”, “impromtu”, “імпровізація”, “нарис”, “фрагменти”, “із щоденника”, “повість”, “новела”, “етюд”, “ескіз”, “соната патетична”, “спогади”, “зустріч з”, “критичні мініатюри”, “ювілейний виступ”).
Жанрова система М. Чернявського відзначається значною повнотою. Форми малої прози – фабульної і безфабульної – хронологією написання чергуються з великою. Хоча велику прозу автор сумарно позначає терміном “повість”, проте є у нього й романи. Превалюють форми малої прози, причому зафіксовано і значну кількість фрагментарних конструкцій. У дисертації виокремлено п’ять “новел акції” – “Змій”, “Кінець гри”, “Осліплення Париса”, “Сніг”, “Земля”. У них автор виявив високу майстерність композиційної, психологічної й наративної концентрації. Уже сам заголовок “Кінець гри” сублімує в собі опозиційні начала: гра (забава) – фінал гри (трагедія). Голос всезнаючого наратора моделюється в широку гаму півтонів – від іронії до сатири і співчуття. Перегук зачину твору з його закінченням здійснений на рівні контрасту “кольорових” деталей: біла, ясна чистота – бруд, кров. Зовнішній “бруд” у новелі “Змій” контрастує з внутрішньою чистотою опікунки сиріт – баби Супрунихи. Мученицька смерть бабусі, “пожертої” змієм-поїздом, змушує читача забути її озлобленість, непривітність і думати про лицарство героїні, яка загинула у боротьбі за виживання сиріт. Нову незнану сутність безвольного, здавалось би, лікаря в новелі “Кінець гри” розкриває пуант твору – самогубство героя як вихід із психологічної колізії безвиході. Новела “Земля”, яка теж закінчується саморозстрілом героя, конструює монументальну силу в його характері. Композиційний прийом звуження широкого обрію землі до топосу пастки дуже оригінальний.
З-посеред оповідань, структур розкутіших, ніж новели, майстерністю виділяються оповідання психологічні, авантюрні й філософські.
Уже одне з перших оповідань М. Чернявського – “Перша гроза” – прикметне скомплікованістю жанрово-наративних атрибутів. Його етологічність (опис побуту й звичаїв семінаристів) перекривається посиленим психологічним зображенням вразливого юнака-поета, – оповідання тяжіє до психологічного портрета. Різноманітні форми художнього викладу – нарація всезнаючого автора, лист-поученіє, односторонній діалог, потік підсвідомості (марення хворого), символічна проекція образу скресання льоду на Дніпрі. Форма психологічного портрета ускладнюється в оповіданні “В незнану далечінь”. Психологічний аналіз “від автора” співіснує з самоаналізом (каяття) священика, страждання якого інтенсифікуються при прощанні з церквою та нивою. Цього героя – людину міцного характеру, гордої вдачі – опановує почуття тривоги перед невідомістю чужини, як і Стефаникового Івана Переломленого перед від’їздом до Канади (“Камінний хрест”).
Поетизація божевілля матері після смерті дітей в оповіданні “П’яниця” відбувається через ліризований і міфологізований пейзаж кладовища. Опис тривоги і жаху візника, якого примушують транспортувати в’язнів з тюрми до шибениці, є предметом психологічної студії в оповіданні “Проклятий город”, типологічно близькому до “шибеничних” оповідань М. Коцюбинського та В. Винниченка. До творів жахів належить гібрид оповідання, новели й балади – “На березі морському”. Нагнітання тривоги у цьому творі досягає пуанту в зображенні підводного “походу” збожеволілої дружини на зустріч з потопленим чоловіком. Реальні “видіння” водолаза (ціла армія потоплених, що стоять на морському дні, обтяжені камінням) межують з баладною фантастикою. У “зоологічних” оповідках “психологізм” тварин спроектований на людину.
Шляхом порівняльної психологічної характеристики вдало окреслено різниці вдач священика і революціонера в оповіданні “Товариші”. Оригінально застосовано порівняльний психологічний аналіз в “Огні життя”, де інтелігента виліковує від песимізму й апатії своєю вітальністю, життєпружністю дитина з соціальних низів. Пластика й безпосередність стилю, витонченість малюнка дитячої психології, трагікомізм ситуації – усе це сприяє експресивності оповідання – сумного й забавного. Посилена забавність притаманна групі оповідань з грайливим сюжетом, що їх можна назвати авантюрними, злодійськими чи шахрайськими (“Степовий сокіл”, “Темрява”, “Нещастя”, “Щастя”). Деякі оповідки мають прикмети гуморесок (“Служби не буде”, “Похорон”). З них майстерніша друга, забарвлена ліризмом народних голосінь (героїня імітує свій похорон) і лайливою вишуканою фразеологією “воскреслої” баби Василини – посестри баби Параски і баби Палажки І. Нечуя-Левицького.
Назва “Богові невідомому” й підзаголовок “Оповідання” ще мало говорять про жанрову структуру твору, скомплікованість якої адекватна складності змісту. У його тексті наратор-автор уточнює жанр свого задуму – це має бути гімн, гімн природі (за аналогією гімну кононівським полям в “Intermezzo” М. Коцюбинського). Медитативний монолог наратора є формою вираження його натурфілософії. Цьому слугує міфологема “золотокудрого Дажбога” (сонця), подателя світла, тепла, життя. Односторонні діалоги наратора з Дажбогом, степовими квітами й кузьками сповнені інтимного ліризму. Захоплюючі пейзажі степу пропливають через душу оповідача струменем світосприйняття у вишуканих образах-комплексах: від погляду Дажбога загорівся мак; “зелено-млиста далечінь обрію”, де “небесний сапфіровий келих склеплювався з бірюзовим земним і замикав собою світ”; тирса “перлистою граціозною гривою грає на сонці” та ін. Згущеністю образності, посиленням звукопису, яскравою кольористикою текст наближається до поезії в прозі, але стилістична абстрагованість цього гібриду компенсована предметністю зображення, пластикою нарації, увагою до деталей. За пафосом стилю гімн природі наближається подекуди до тональності молитви з елементами благословення. Своєрідним персонажем-символом є тут образ високої могили, деміург якої – філософ-сфінкс Севрюк, який будує монумент Богові невідомому – поліфонічному символові. Перший оповідач-автор студіює загадковий характер другого наратора, і його цікавить не так сенс дещо наївної концепції степового філософа, як краса його пориву у високості, феноменальність дідуся і його дивної казки, що не могло не імпонувати М. Чернявському, який у поетичних і прозових творах прокламував романтичний зліт “над баюрами міщанства”.
2.2. Повісті й романи. На підставі аналізу структур творів великого формату зроблено висновок, що у М. Чернявського є п’ять повістей та 2 романи. Є підстави вважати повістями твори “Vae victis!” та “Під сонцем буття”, а “Весняну повідь” і “Під чорною корогвою” – романами. Усю велику прозу письменника в дослідженні поділено на дві групи: 1) твори психологічно-побутові (повісті “Vae victis!”, “Варвари”, “Душа поета”, “Під сонцем буття”); 2) суспільно-психологічні (трилогія, що складається з роману “Весняна повідь”, повість “Блискавиці” й роману “Під чорною корогвою” про події революції 1905 року, реакцію після неї та російсько-японську війну й початок першої світової).
Життєва драма двох священиків і їх характери у повісті “Vae victis!” вистежуються у параметрах психологічної студії прийомом порівняльного аналізу. У нарацію всезнаючого оповідача-автора інкрустовані епістолярні матеріали – листи й доноси; діалоги чергуються з внутрішніми монологами типу потоку свідомості. Презенсний час переживань і дій героїв переривається екскурсами в їх минуле. Ці прийоми підпорядковані всезростаючій драматичній напрузі в душах героїв.
Символіка заголовка повісті – “Vae victis!” (горе переможеним) є висловом авторського співчуття таким жертвам, а водночас осудом душевного декадансу, пасивності. Оригінальністю сюжету, типажу, витонченістю й глибиною психологічного аналізу письменник досягає у цьому творі високого ступеня майстерності.
Повість “Варвари”, крім ознак психологічно-побутової, має ще риси повісті сатиричної, а передусім еротичної (love-story) – творів того типологічного ряду, що й “Блискавиці (Суспільна студія)”
М. Яцкова (повість) і романи “Андрій Лаговський” А. Кримського, “Записки кирпатого Мефістофіля” В. Винниченка. Психологічне зображення своєрідного Дон Жуана – гімназійного вчителя Вадима Кунцевича – не є показом переживань головного героя, бо він не “страждає”, окреслюються тільки його емоційні стани задоволення, насолоди від перемог у грі – у грі в донжуанство чи у грі в карти. На підставі його вчинків та характеристик, що їх дають головному героєві інші персонажі, створюється уявлення про психологічні властивості характеру Кунцевича: еротоман, цинік, шукач новизни, зміни, гострих відчуттів як нагоди для самохизування й самореклами (він, мовляв, людина сильна, модерна, якій усе підвладне). Страждають натомість зведені ним гімназистки – аж до самогубства Соні Ткаченкової. У формі її щоденника розкрито складний внутрішній світ дівчини, яка потрапила в тенета кохання. Психологія другої жертви педагога – Дори Фельдман – та її трьох братів і матері розкрита з урахуванням єврейської етноментальності. Символіка назви твору спроектована й на міську еліту, на представників модерного “духу часу”, часу доби реакції. Авторові вдалося побудувати оригінальний сюжет при опрацюванні старої теми покриток й “заселити” його новими типами, хоча вони розкриті не без сатиричної прямолінійності.
Вдалим поєднанням етологізму і психологізму звертає на себе увагу повість “Душа поета”, побудована на колізії двійника. Героєм типу homo duplex є тут поет і ветеринар Рафалович. Двоїсте ставлення автора до поета з Баюрівки (цей топонім є символом безнадійної провінційності) – то іронічне, то співчутливе. Хронотоп дороги виконує у повісті важливу ідейно-психологічну функцію. Вода у різній іпостасі є складником емоційно наснажених пейзажів. Образ осінніх обридливих дощів, баюри, бурхливої весняної ріки й чистого білого снігу то пригнічують, то тонізують настрій Рафаловича. У мажорному ключі виконано екстер’єр великого міста, і Чернявський, цей “поет степу”, стає тут поетом-урбаністом.
Атрибутами роману як жанру теоретики визнають: 1) найбільш різностороннє зображення особистості героя; 2) образ духу часу. Якщо образ часу (прикмети епохи) у психологічно-побутових повістях М. Чернявського лише злегка окреслений, то у його романно-повістевій трилогії суспільно-політичне тло органічно зрослося з персонажами, а в романі “Весняна повідь” воно навіть превалює над особистим життям більшості героїв. Це ж бурхливий 1905-й рік, і пафос революційного захоплення і водночас дух сумнівів, а то й страху охоплює персонажів різних політичних орієнтацій. Викладова форма політичної промови, репліка чи тирада в дискусії, “діалектика почуттів” у внутрішньому монолозі, лист, щоденник, вірш – ці форми оповіді створюють складну й мобільну наративну систему роману. Хронотоп дороги є засобом розширення панорами зображуваних подій. Поїздка головного героя роману Трублаєвича на хутір до хворої матері – це водночас мандрівка у збентежене дворянське гніздо й розворушене погромницькими настроями село, а подорож до Одеси дає образ охопленого страйками великого міста. Не з однаковою глибиною зображені численні персонажі роману. Найбільшою авторською увагою наділений як об’єкт студії характеру Іван Трублаєвич, службовець банку, монолітний в інтимних почуттях і роздвоєний у політичній орієнтації, який піддає сумніву апостольський осуд “ні холодних, ні гарячих”. Досить схематично, одновимірно змодельовані фанатики революційної ідеї Люба і Зембулат. Роман, що творився одночасно з політичними струсами в країні, був значним явищем у літературі, про що свідчило і присудження його автору премії.
Продовженням “Весняної повіді” у зображенні революційних подій і настроїв є повість “Блискавиці: (фрагменти)”. Підзаголовок акцентує новаторство композиції, як і підзаголовок “З сільських настроїв” у повісті “Fata morgana” М.Коцюбинського. В обох творах однакова “крива” настроїв – від надії на нове краще життя до “фатаморганності” ілюзій і жаху дикої, жорстокої екзекуції. Природа у “Блискавицях” виконує роль символіко-психологічного паралелізму. Сонце в зеніті літа, гарячий степ – це час і найвищої температури революційних подій, напруга яких спадає з охолодженням степу, спочатку по-осінньому задумливого, потім скутого морозом. Про революціонерку Ніну Ольшановську сказано: “задумлива, як осінь”. Оманливість далеких блискавиць у степу символізує нездійсненність революційної бурі. Постаті революційної молоді зображені з авторською симпатією, стиль наратора-автора при змалюванні образів князя та його лакуз стає гротескно-іронічним і сатиричним. Драматичні масові сцени, зокрема сцена упокорення збунтованих селян, мають свої перипетії і катарсис.
Останній роман М. Чернявського – “Під чорною корогвою” (1927) – є завершальною частиною епопеї про 1905-й – 1914-ті роки в Україні. У цьому романі є згадка про деяких персонажів попередніх творів М. Чернявського – про Зембулата і Дубраєвську з “Весняної повіді”, Ольшановську, Маляренка, Сорокопуда з “Блискавиць”, що є свідченням авторського задуму трилогії. Головний герой “Весняної повіді”, який упав поранений під час маніфестації в Одесі в 1905 році, тут неначе реінкарнований в образі Харитона Підгаєвського. Він має такі ж проблеми, як і його попередник, – неподілене кохання, альтернативу “холодний” – “гарячий”. Психологічний зондаж у характер героя тут поглиблений, а комплекс філософських і політичних проблем ширший, ніж у “Весняній повіді”. Всебічніша студія жіночості колишньої дружини Підгаєвського – Валерії, чому слугує її кримський щоденник “Іфігенія в Тавриді”. Система персонажів поповнена новими “типами епохи” (провокатор, великодержавний шовініст – чорносотенець, повія). Згущується песимізм головного героя, поглиблюється його самоаналіз, шляхом якого він доходить висновку про своє “мертвонародження”. Однак причина самогубства Підгаєвського не лише у психічній патології, а й у гнітючих суспільних обставинах, в атмосфері епохи реакції. Підтекстом проходить натяк на політичну атмосферу 20-х років – час написання роману. Відповідно розширюється й символіка назви твору. Чорну корогву вивішували на кораблі, де був мертвяк. Чорна корогва у романі – знамено епохи.
2.3. Фрагментарні форми прози. У спадщині М. Чернявського нараховується до тридцяти творів малої прози, що належать до фрагментарних, безфабульних структур, модних на початку ХХ ст. жанрових утворень. У М. Чернявського вони творять дві групи: 1) твори зображальні, 2) виражальні. До першої групи зараховано ескізи, етюди, образки, белетристичні нариси, а до другої – поезії у прозі, словесні експромти, які у музикознавчій термінології мають назву impromtu.
У раннього М. Чернявського виокремлюється образок-портрет, завдання якого – вловити фізіономію характеру. Особливою пластичністю вражає “Божа коровка”. Образ старої поміщиці тут є втіленням стагнації дворянського гнізда, одноманітність життя якого простежена протягом одного дня, що дублює такі ж застиглі й інші дні й роки.
Якщо в “Божій коровці” основною формою викладу є авторський опис, то образок-сценка “Служби не буде” побудований на діалозі як засобі розкриття нікчемності його учасників. Натомість етюд “Ти міг би бути великим: Імпровізація” скомпонований із двох контрастних “фотографій з життя” – іронічних ілюстрацій до тези “великий російський народ”.
У дисертації проаналізовано поезії в прозі в аспекті їх майстерності. У цій медитативній прозовій ліриці наратор-автор, тобто ліричний герой, виразніший, ніж у фабульних конструкціях – новелах та оповіданнях, повістях і романах. Образність то мінорної, то мажорної тональності, ратоборство думок у формі діалектичної тріади (теза – антитеза – синтез) – то, врешті-решт, самовираз внутрішнього буття автора, його філософії, спрямованої на осмислення гармонії й дисгармонії людини і космосу. Жанрові авторські дефініції “імпровізація”, “impromtu” (що означає одне й те саме – експромт) є ілюзорними: текстуальний аналіз поезій у прозі М. Чернявського свідчить про продуманість їх композиційної організації. Тексти деяких творів (“Сон життя”, “Три тіні”, “На крилах смерти” та ін.) мають обрамлення й добре виражену медіальну частину, вони розчленовані теж на тиради. Численні повтори, анафори, паузи, каденції, а нерідко й витриманий віршовий розмір (ямб, амфібрахій) створюють поетичний ритм речень. З метою увиразнення цього ритму деякі тексти умовно подано у формі білого вірша, накреслено схеми наголошених і ненаголошених складів, що утворюють стопу у поезії в прозі “Діти піднебесні (нарис)”. Структуру ямбу мають повторювані рядки – афоризми з анафорою та епіфорою у “Сні життя”. Майже витриманий ямбічний розмір тексту “Трьох тіней”, насиченого риторичними звертаннями й окликами, що є енергійними наказами трьом музам митця – поета, художника і співака. Посилений звукопис імітує ритм військового маршу у “Марші Сагайдачного”. Казкові образи й мотиви у філософській інтерпретації є у легенді “Соліман Мудрий”, стилізованій під арабську народну творчість. Полісемантичний авторський заголовок “Соната патетична” у космічній поезії “Зорі” настроює на сприймання пафосного ладу художнього мислення ліричного героя.
У заключно-підсумковій частині другого розділу підкреслено розмаїття складників жанрово-наративної системи прози М. Чернявського, різноманітність форм психологічного аналізу.
|
