ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СТАВЛЕННЯ ЛІТНЬОЇ ЛЮДИНИ ДО СМЕРТІ

Краткое содержание

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету, та завдання; сформульовано гіпотезу; розкрито теоретико-методологічні основи дослідження; презентовано методи та експериментальну базу дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи; наведено відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі роботи – «Теоретичний аналіз дослідження проблеми ставлення до смерті у період пізнього геронтогенезу» здійснено огляд наукової літератури, яка стосується проблеми ставлення індивідуума до смерті у період пізнього геронтогенезу.

Визначено, що увага науковців до психологічних проблем старіння не поширюється на весь період геронтогенезу. Недостатньо вивченим залишається період після 85 років, коли думки про природне завершення життя й пов’язані з цим переживання індивідуума стають особливо актуальними. Психологічні дослідження ставлення індивідуума до смерті ведуться у напрямах: надання допомоги людям при переживанні втрат, попередження суїцидальних спроб і запобігання негативному впливу їхніх наслідків на психіку людини, примирення людини з неминучістю смерті у разі термінальної хвороби. Маловивченими залишаються проблеми, що стосуються ставлення людини в пізньому віці до власної, природної смерті поза патологічними реакціями. На думку О.В. Краснової, більшість людей погано уявляють проблеми й особливості психіки людей пізнього віку, що призводить до конфліктів між поколіннями. Така ситуація не сприяє адекватному ставленню до смерті в старості. Навіть у хартії стандартів життя літніх людей, документі, який регламентує важливі аспекти життя в пізньому віці, тема смерті і пов’язані з нею етичні та інші проблеми ігноруються. Синонімами слова «смерть» у європейській культурі є тривога, страх, горе. Класиком розкриття феноменології страху вважається С. К’єркегор, який визначив переживання страху як розкриття в людині небуття її буття і цей стан описав як невизначений, розпливчастий неспокій. В.А. Роменець зазначає, що як психологічний феномен смерть не існує, вона існує як психологічний феномен страху смерті, коли людина в своїй уяві руйнує зв’язки зі світом, тобто руйнує свою особистість як сукупність цих зв’язків.

У науковій літературі, присвяченій дослідженню сприйняття смерті, поширеною є думка, згідно з якою люди похилого віку відчувають тривогу смерті порівняно з представниками інших періодів онтогенезу меншою мірою. За даними А.І. Тащевої, явний страх смерті відчуває лише 16 % респондентів пізнього віку. Зазначається, що думки про власну смерть не є деструктивними, що люди похилого віку думають про смерть часто і спокійно, не уникають розмов на цю тему і не бояться її. Однак, статистичні дані свідчать, що люди, старші 65 років, становлять 11 % від усього населення, проте на цю вікову групу припадає 25 % випадків суїциду. Ряд авторів (К. Юнг, І. Ялом) визначають циклічність страху смерті впродовж всього періоду онтогенезу та різні форми його в кожному конкретному періоді онтогенезу людини. Невисокий відсоток схильних до страху смерті серед досліджуваних людей похилого віку ймовірно можна пояснити тим, що дослідження проводяться на базі спеціалізованих інтернатів, у штаті яких передбачена посада психолога, професійна діяльність якого може здійснювати коригуючий вплив на психологічний стан представників пізнього геронтогенезу.

Першим дослідником, який намагався підійти до проблеми вивчення ставлення людини до природної смерті, був І.І. Мечников, він запровадив термін «ортобіоз» – правильний розвиток людського життя. На його переконання, життєвий цикл людини згідно з теорією «ортобіозу» повинен завершуватися довгим періодом активної старості, коли людина в результаті насиченості життям відчує бажання смерті.

Одностайність ряду авторів в оцінці значення самореалізації і її прямо пропорційного впливу в старості на страх смерті ґрунтується на теорії
Е. Еріксона, згідно з якою завершальна фаза розвитку – це психологічний конфлікт цілісності проти безвихідності. На думку дослідників (М. Єрмолаєва), страх смерті відчувають люди, які не прийняли старість як закономірний етап життя. Також висувається теза про те, що стара людина розглядає своє життя як дуже коротке для досягнення значущої для неї мети. Це трактування джерела страху смерті не повною мірою відображає реальну картину психологічного стану в пізньому геронтогенезі. Існує твердження, що якщо організм одряхлів настільки, що людина вже не усвідомлює всього того, що її оточує, насилу усвідомлює те, що відбувається, то їй може бути байдуже, жити чи померти. Проте М.Й. Боришевський, А.В. Гнездилов,
М.Л. Смульсон справедливо зазначають, що фізичне згасання не означає духовного регресу. Не існує лонгітюдних досліджень динаміки тривожності індивідів, за допомогою яких можна було б визначити тривожність, що знов з’явилася або збільшилася саме у період геронтогенезу і може стосуватися безпосередньо усвідомлення скінченності власного буття.

У другому розділі – «Дослідження ставлення до смерті у період пізнього геронтогенезу» – описані методи дослідження диференціації тривоги/страху смерті. Завдання дослідження полягало у визначенні чинників, які детермінують ставлення до природної смерті у завершальному періоді пізнього геронтогенезу. Вперше у процесі вивчення аспектів життєдіяльності представників пізнього геронтогенезу було враховано чинник соціокультурного оточення: подружнє, сиблінгове проживання, проживання в сім’ї дітей/онуків, самостійне проживання за наявності родичів, самостійне проживання самотніх і проживання в спеціалізованих геріатричних інтернатах. Для проведення дослідження використовувався такий методичний інструментарій: анкетування, спостереження (мовні акти; кінетика, міміка), клінічна бесіда, ряд об’єктивних і проективних методик – як оригінальних, так і широко відомих, модифікованих з метою адаптації до особливостей досліджуваного періоду і з урахуванням специфіки заявленої проблеми. Для діагностики рівня локусу контролю було використано методику Дж. Роттера, а для діагностики самооцінки психічних станів – Г. Айзенка. Обидві методики зазнали модифікації. З огляду на необхідність додаткового дослідження рівня тривожності розроблено проективну методику «Сюжетні картинки», в основу якої покладено принцип тесту тривожності Р. Теммл, М. Дорки, В. Амен. Для визначення ставлення літньої людини до власної смерті було розроблено методику диференціальної діагностики стану хронічного страху смерті. З метою візуалізації ставлення досліджуваного до концептів «життя» і «смерть» розроблена оригінальна проективна методика.

Аналізуючи отримані під час дослідження дані, зазначимо особливості сприйняття власної смерті, які характерні для індивідуума в період пізнього геронтогенезу.

Для завершального періоду геронтогенезу характерна тенденція зміщення рівня локус контролю на екстернально-інтернальній шкалі у бік екстернальності.
У тих індивідуумів, які зберігають домінанту інтернальності, на тлі емоційної депривації відзначено випадки акцентуації таких рис, як тривожність, агресія, фрустрація, ригідність. Як психологічний захист у екстерналів частіше виступає заперечення смерті, в інтерналів – раціоналізація.

Можна стверджувати, що гендерні відмінності не є важливим чинником, який чинить реальний вплив на індивідуума в період усвідомлення завершення власного буття. В індивідуума поза патологічними реакціями із збільшенням віку відмічено збільшення рівня страху смерті.

Індивідууми, у яких спостерігається високий рівень когнітивної складності, мають яскраво виражений усвідомлений страх смерті. У представників цієї групи досліджуваних спостерігається тенденція, характерна для прояву екзистенціальної кризи. В тих індивідуумів, для яких характерний низький рівень когнітивної складності, відзначено випадки прояву ознак «психологічного анабіозу».

Дослідження впливу чинника релігійності на ставлення до власної смерті показало, що:

–     зниження страху смерті в тих індивідуумів, які характеризували себе як віруючі, прямо пропорційне ступеню їхньої віри; таким чином, можна стверджувати, що ставлення індивідуума до смерті є індикатором його релігійності;

–     найвищий рівень страху смерті діагностований у представників групи досліджуваних, світогляд яких можна класифікувати як «забобонні»;

–     група досліджуваних, які ідентифікували свій світогляд як «атеїстичний», з настанням пізнього геронтогенезу потрапляють у групу ризику внаслідок можливого впливу на них осіб, які розповідають про жахи потойбічного життя, не маючи теологічної підготовки і сприяють збільшенню у людей похилого віку рівня страху смерті (схема 1).