ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ ЕМПАТІЇ ЛЮДИНИ

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність вивчення проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотези та завдання дослідження, розкрито його теоретико-методологічні засади, висвітлено наукову новизну, практичну значущість дослідження, вказано сфери апробації й впровадження його результатів, наводяться дані про структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми емпатії» зроблено теоретичний аналіз дослідження феноменології емпатії, її форм, механізмів з позицій різних філософських і психологічних шкіл; визначаються методологічні принципи та концептуальні основи у дефініції поняття емпатії, її природи та розвитку; здійснюється структурно-функціональний аналіз емпатії як складної ієрархічної системи; визначаються її системоутворюючі чинники та одиниця наукового аналізу.

Ретроспективний погляд на проблему емпатії та аналіз її сучасних досліджень дав можливість виявити основні тенденції в її пізнанні.

         По-перше, вивчається феноменологія емпатії. Її розглядають як: емоційний процес, переживання афективного стану іншого у відповідь на його емоційну поведінку (С. Батсон, К. Дейвіс, Н. Епштейн, І. Коук, В. Мак-Дугалл, А. Мехрабіан, Т.І. Пашукова, Е. Стотленд, С.Л. Франк, В. Штерн); когнітивний процес – розуміння, осмислення внутрішнього життя іншої людини, здатність прийняти роль, перспективу, позицію іншого (У. Бронфенбреннер, М. Голвей, Р. Даймонд, Р.Б. Карамуратова, А.П. Сопіков, Д. Хардинг); як складний афективно-когнітивний процес (Т.П. Гаврилова, А.Г. Ковальов, А.Д. Кошелєва, А.В. Соломатіна, Л.П. Стрєлкова, Т. Шибутані, В.М. Шепель, М. Хофман); раціонально-емоційно-інтуїтивну форму відображення (В.В. Бойко); взаємодію афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних (моторних, дієвих, поведінкових, комунікативних) компонентів (С.Б. Борисенко, Ю.Б. Гіпенрейтер, Т.Д. Карягіна, О.Н. Козлова, Т. Рібо, М.І. Сарджвеладзе, О.П. Сопіков); як цілісне утворення когнітивних, емоційних і моторних компонентів або ж як односпрямований емоційно-когнітивно-дієвий процес (С.Б. Борисенко, М.І. Сарджвеладзе, Л.П. Стрєлкова); властивість особистості (О.О. Бодальов, К. Роджерс, О.П. Саннікова).

         По-друге, різні погляди існують і щодо форм та видів емпатії. Так, розрізняють наступні форми емпатії: співпереживання і співчуття (С. Аш, А.А. Валантінас, А. Валлон, Т.П. Гаврилова, В.І. Кротенко, Ф. Олпорт, Л.П. Стрєлкова, Е. Стотленд); активну і пасивну (В. Мак-Дугалл); рефлекторну й особистісну (Т.П. Гаврилова); конгруентну (І.І. Геллер, Ю.Б. Гіппенрейтер, Т.Д. Карягіна, Є.М. Козлова). Виділяють три види емпатії – емотивну, пізнавальну (предиктивну), поведінкову (діяльнісну, вольову) (М.Д. Няголова, А.В. Петровський, К.К. Платонов, О.П. Саннікова, О.П. Сопіков).

         По-третє, з’ясовуються механізми даного феномена. До них відносять: емоційне зараження або наслідування (А. Валлон, В. Мак-Дугалл, П. Пресс, Ж. Піаже, Г. Салліван); ідентифікацію (Н.Н. Авдєєва, Б.Д. Паригін, М.І. Саржвеладзе; В.В. Столін, Е. Фромм); емоційну децентрацію (Т.П. Гаврилова).

         По-четверте, виявляються умови, чинники, що впливають на виникнення й особливості перебігу емпатійного процесу. Основними з них є наступні: розвиток пізнавальних процесів (У. Бронфенбреннер, Т.П. Гаврилова, М. Голвей, Ф. Олпорт, Л.П. Стрєлкова, Д. Хардинг); минулий досвід, насамперед, емоційний (Т.П. Гаврилова, Ф. Олпорт); комунікативність (А.А. Бодальов, Т.Р. Каштанова); особливості особистості «суб'єкта»: інтернальність (І.М. Юсупов), стійкість особистості, ухвалення ролей, самоототожнення індивіда (M. Хоффман), домінуюча мотивація (колективістська або егоцентрична), стійкість мотивів, міра суб'єктної значущості в системі цінностей інших людей і власного «Я» (О.О. Бодальов); демографічні фактори (І.М. Юсупов); соціальні фактори; особливості емоціогенної або емпатогенної ситуації (Л. Мерфі, Л.П. Стрєлкова); соматогенні, психогенні й особистісні чинники (А.С. Сичевський).

         По-п’яте, феномен використовується у прикладних цілях: досліджується його значення для фахівців професій соціономічного типу загалом (О.П. Саннікова) і, зокрема, психотерапевтів (К. Роджерс), медиків (А.П. Василькова, Т.М. Павлюк), учителів (Т.В. Василишина, О.Г. Коваленко, Л.Б. Малицька), викладачів вищих навчальних закладів (О.В. Полуніна), практичних психологів (Т.С. Яценко) та ін. Вона розглядається як важливий чинник соціалізації (Н.М. Авдєєва, С.Ю. Мещерякова, Т.А. Рябовол), соціальної адаптивності (О.В. Кузнєцова, О.А. Орищенко, О.П. Саннікова), морального розвитку (І.Д. Бех, С.К. Нартова-Бочавер).

Встановлено, що результати дослідження емпатії мають неоднозначний, суперечливий характер і не спираються на єдину досить переконливу теорію. У зв’язку з цим поставлено завдання визначити методологічні засади дослідження емпатії з метою розробки цілісної концепції її розвитку та окреслити основні шляхи його вирішення:

-         вивчення природи емпатії й побудова її концепції на основі інтеграції науковоприродничого та гуманітарного підходів, а також комплексного використання методів дослідження суб’єктивної реальності внутрішнього світу людини як пояснювальної, так і описової психології;

-         в рамках науковоприродничої психології емпатія має вивчатися на основі поєднання принципу системності з еволюційно-генетичним та соціокультурним підходами. Таке поєднання репрезентує наступні методологічні вимоги: погляд на розвиток психіки як систему її кількісних, якісних і структурних змін; урахування системного характеру критеріїв, умов, чинників, рушійних сил розвитку; системності генетичного і соціального процесів.

За такого підходу емпатія розглядається в системі психічного відображення як феномен, що має біопсихосоціокультурну природу і є складним, багатовимірним, ієрархічно структурованим системним утворенням, яке є інтегративною характеристикою людини. Виділяємо психофізіологічний (симбіотична емпатія), психічний (елементарна емпатія), та соціопсихологічний (особистісно-смислова емпатія) рівні розвитку феномена.

-         системне дослідження емпатійних явищ з позицій гуманітарної методології дає можливість побудувати завершену концепцію розвитку емпатії. Врахування духовної, трансперсональної природи людини, діалогічності її свідомості передбачає виокремлення найвищого, духовного рівня розвитку емпатії – трансфінітної емпатії.

    Обгрунтовується, що ключовим моментом емпатії є відображення суб'єктом емпатії переживань її об'єкта. Саме феноменологічна тканина відображеного переживання визначає особливості емпатійного процесу. Показано, що одиницею його наукового аналізу виступає переживання. Переживання об'єкта та його відображення суб'єктом утворює своєрідний «вектор» емпатії, який визначає її виникнення, спрямованість, можливості подальшого розвитку, величину зусиль (енергетичні витрати), що розвиваються суб'єктом при емпатуванні. Розгляд переживання як просторово-часового універсуму життя людини (Г-Г. Гадамер), системоутворюючого чинника психіки людини (Л.С. Виготський), одиниці її життєдіяльності (С.Л. Рубінштейн) дає можливість опису всієї різноманітності емпатійних явищ і процесів, оскільки в їх основі лежать саме різні переживання.

Вектор «простір переживань – відображений простір переживань» виступає у ролі системоутворюючого фактора емпатійних процесів. Оскільки відображення належить суб'єкту, то воно має цілісний характер і «охоплює» простір переживань іншої людини у всій різноманітності їх зв'язків і ставлень. Відображений простір переживань трансформується в переживання суб'єкта емпатії і має різний зміст, рівень складності й усвідомлення. Переживання можуть відображатися неусвідомлено, частково усвідомлено, усвідомлено і надчуттєво відповідно на психофізіологічному, психічному, соціопсихологічному та трансцендентному рівнях.

Вивчення феноменології емпатії з інтегративної позиції пояснювальної та описової психології дало можливість розглядати її як специфічну форму відображення об’єктивної реальності, якою є внутрішній (суб’єктивний) життєвий світ іншої людини та як складну психологічну систему забезпечення Я-Ти-зв’язку. Системоутворюючі функції при цьому виконують, відповідно, вектор «простір переживань – відображений простір переживань» та діалогічність свідомості людини.

У другому розділі «Концептуалізація генези та розвитку емпатії людини» на основі синтезу методологічних принципів природничонаукової та гуманітарної психології представлені концепція розвитку емпатії людини,  структурно-динамічні моделі основних видів емпатії (елементарної, особистісно-смислової, трансфінітної); з’ясовуються її динамічні, структурно-функціональні та хронологічні характеристики.

Емпатія, як і всі психічні явища, має процесуальний характер. Генеза емпатії зумовлена механізмом емоційного перемикання – перемикання з емоцій емпата (об'єкта емпатії) на емоції емпатуючого (суб'єкта емпатії). Генезис емпатійного процесу обумовлений множиною дискретно-неперервних подвійних емоційних перемикань: перемикання з переживань емпата на переживання емпатуючого і знову – на переживання емпата і т.д. Емоційне перемикання, яке виникає внаслідок первинного споглядання емпатогенної ситуації, забезпечує один і той же знак та модальність переживань об'єкта і суб'єкта. У результаті подвійного емоційного перемикання переживання емпатуючого може змінити свою модальність і знак на протилежні стосовно переживань емпата. В основі множини подвійних перемикань лежить функціонування системи скоординованих процесів, що входять до складу інстинктивних, рефлекторних та особистісних механізмів емпатії.

Множина механізмів подвійного перемикання є основною складовою функціональної системи, яка забезпечує як мономодальне (власне емпатія або консонансна емпатія) реагування суб'єкта емпатії на переживання її об’єкта, так і різномодальне (дисонансна емпатія). Різномодальне реагування суб’єкта на емпатогенну ситуацію є умовою біфуркаційного розвитку емпатійного процесу – як у напрямку просоціальної, так і в напрямку асоціальної поведінки.

Багатовимірність емпатії описується схематично за допомогою емпатійного простору, який має чотири виміри. Структурні (рівні відображення емпатогенної ситуації), динамічні (механізми емпатії) та функціональні (емпатійні ставлення) характеристики емпатії відображені на осях тривимірної ортогональної системи координат OXYZ. Четвертим виміром емпатії є хронологічний (просторово-часовий), який відображає її вікові характеристики і розташований на осі, паралельній аплікаті OZ.

Якщо рівні відображення емпатогенної ситуації, що релевантні відповідним видам емпатії (емпатійного реагування), складають вертикаль (аплікату) емпатійного простору, то по горизонталі (ординаті) динамічно розгортаються генетично взаємопов’язані відповідні механізми, які забезпечують її процесуальність. Емпатійні ставлення репрезентують емпатійність в метасистемі «людина – світ» і складають ортогональну вісь (абсцису) відносно осей, що відповідають структурним і динамічним характеристикам емпатії. Види та відповідні їм форми емпатії розміщуються у площині XOY, ортогональній до аплікати.

Водночас специфічна взаємодія чотирьох вимірів емпатійного простору представляє мікро-, меза- та макрогенез емпатії. Взаємозв’язок динаміки і особливостей функціонування механізмів емпатії з її філогенезом, онтогенезом та рівнями емпатійного реагування складають психічний вимір феномену, його мікрогенез. У психологічному вимірі представлено мезагенез емпатії – просторово-часовий розвиток її форм і видів та механізмів, що його зумовлюють. Макрогенез емпатії представляє її соціальний вимір – типологію і розвиток емпатійних ставлень в онтогенезі, їх взаємозв’язок з рівнями відображення емпатогенної ситуації та механізмами емпатії.

Диференціація цілісного явища на окремі перелічені частини є досить умовною і зумовлена необхідністю його наукового аналізу. В інтегрованому вигляді ці виміри схематично представляють концепцію генези та розвитку емпатії. Описано мікро-, меза-, і макрогенез емпатії.

Філогенетичні передумови розвитку емпатії людини представлені найнижчим, психофізіологічним рівнем, який зумовлений інстинктивними та рефлекторними механізмами, що  виникли у тварин на перцептивному рівні розвитку психіки (див. мал. 1). В онтогенезі людини емпатійний розвиток починається з симбіотичної емпатії немовляти, яка є формою емпатійного реагування на найнижчому, безпосередньо-чуттєвому рівні відображення людиною   емпатогенної   ситуації.  Симбіотичне реагування забезпечують емпатійна установка, психофізіологічна єдність новонародженої дитини з матір’ю та емоційне зараження її емоціями. Ці механізми мають інстинктивний та рефлекторний характер.

На психічному рівні емпатійні процеси репрезентуються в елементарній емпатії. Процесуальність останньої забезпечується генетично взаємопов’язаними ланками – спогляданням, сприйманням емпатогенної ситуації, співпереживанням, емпатійною поведінкою. Функціонування емпатійного процесу на цьому рівні забезпечується системою механізмів, що мають    рефлекторний   характер:    емпатійною   установкою,   емоційним

зараженням, орієнтаційними процесами, оцінкою ситуації, ідентифікацією, наслідуванням, соціальним контролем.

Соціопсихологічний рівень представляє особистісно-смислова емпатія, розгортання якої зумовлюється системою особистісних механізмів – аналізом, оцінкою ситуації, особистісною і моральною рефлексією, емоційною і когнітивною децентрацією, установкою, антиципацією. Особливості психічного й особистісного розвитку в онтогенезі людини дозволяють уже в дошкільному віці актуалізувати ці механізми, подальший віковий розвиток яких забезпечує становлення повноцінної особистісно-смислової емпатії.

         Індиферентність (споглядання, сприймання емпатогенної ситуації) та співпереживання є нижчими формами особистісно-смислової емпатії (відповідно перший і другий рівні розвитку). Переживання з приводу почуттів Іншого, моделювання поведінки, реальна поведінка – її вищими формами (відповідно третій – п’ятий рівні розвитку).

На соціопсихологічному рівні при переході від співпереживання до переживання з приводу почуттів Іншого проявляється біфуркаційність у розвитку емпатії. Механізмом переходу від психічного до соціопсихологічного рівня емпатійного реагування є біполярний соціально-перцептивний оператор, який описує залежність переживань суб’єкта емпатії від системи її механізмів і детермінант (див. мал. 2).

Відповідно до домінуючих психічних процесів, що забезпечують процесуальність емпатії виділяємо її афективний, когнітивний і дієвий етапи.

До афективного етапу належать емпатогенна ситуація та три ланки елементарної емпатії: відображення, споглядання емпатогенної ситуації; її сприймання та співпереживання. Емпатійна установка, емоційне зараження та неусвідомлена ідентифікація надають цьому етапу емоційності, пристрасності.

На когнітивному етапі емпатійного процесу базовим є переживання суб’єкта емпатії з приводу почуттів об’єкта емпатогенної ситуації, основними чинниками яких є функціонування відповідних когніцій: аналіз, вторинна оцінка емпатогенної ситуації, особистісна і моральна рефлексія.

Структурними елементами дієвого етапу емпатійного процесу є система конативних компонентів: побудова моделі поведінки стосовно до емпата (внутрішні сприяння або протидія об’єкту емпатії), реальна поведінка. Децентрація, намір та антиципація забезпечують його функціонування.

На трансцендентному (духовному) рівні емпатійність проявляється у вигляді трансфінітної емпатії – надчуттєвого проникнення в життєвий світ іншої людини, проживання цього світу як власного, духовної єдності з Іншим. Домінування у людини системи пошуку високого рівня активації (М. Дж. Аптер) є пусковим механізмом «неадаптивної активності» (В.А. Петровський), функціонування якої, у свою чергу, зумовлює розвиток

трансфінітної емпатії. При трансфінітній емпатії переживання об’єкта емпатії й її суб’єкта можуть бути як консонансними так і дисонансними. Наявність у суб’єкта емпатійної спрямованості зумовлює його консонансні переживання

з об’єктом емпатії та альтруїстичну поведінку стосовно останнього, а садистських схильностей (як механізм втечі від свободи (Е. Фромм)) – дисонансні переживання та садистичну поведінку, яка часто приховується нашаруваннями наддоброти і надтурботи. Зважаючи на вікові особливості розвитку психіки в період дорослішання можна припустити, що трансцендентні механізми починають яскраво проявлятися вже в підлітковому віці. Проте лише в юнацькому віці їх функціонування в поєднанні з високою емоційною й особистісною зрілістю зумовлює відповідні емпатійні прояви. Вперше в онтогенезі трансфінітну емпатію особистість може проявити частіш за все в юнацькому коханні.

У реальному житті емпатійний процес не завжди має завершений вигляд і може обірватися на будь-якому етапі, а його розвиток залежить від низки численних змінних: соціальних факторів, індивідуально-психологічних, вікових, статевих відмінностей і багатьох інших умов та чинників. При високорозвинутій емпатії людини окремі ланки, етапи процесу можуть протікати в «згорнутому» вигляді, зумовлюючи емпатійну поведінку.

У розгорнутому завершеному вигляді емпатійний процес репрезентує найвищий рівень емпатійності – трансфінітну емпатію, яка в «згорнутому» вигляді містить усі генетично первинні ланки особистісно-смислової та елементарної емпатії. В розгортанні цього процесу проявляється складна біопсихосоціодуховна природа емпатії.

В мезагенезі емпатії відображено основні закономірності її розвитку: інтегрованість (розгортання від елементарних форм до найскладніших), кумулятивність (генетичні взаємозв’язки механізмів та форм емпатії), біфуркаційність та неперервно-дискретний спіралевидний розвиток.

Дискретність розвитку і перехід його на якісно нові щабелі зумовлюється низкою відповідних механізмів – емпатійною установкою, емоційним перемиканням, біполярним соціально-перцептивним оператором, домінуванням в нервовій системі людини системи пошуку активації.

Обгрунтовується, що емпатія в соціальному вимірі (див. мал. 3) є структурним елементом більш складних мезасистем «суб’єкт – суб’єкт», «суб’єкт – об’єкт», «суб’єкт – природа», в яких вона проявляється у вигляді ставлень. Залежно від рівня психічного відображення розрізняємо елементарні, особистісно-смислові, трансцендентні емпатійні ставлення. Залежно від складності механізмів, що забезпечують функціонування емпатійного процесу, розрізняємо вісім рівнів емпатійних ставлень: нульовий рівень – нульові емпатійні ставлення; перший рівень – індиферентні, другий – егоцентричні, третій – суб’єктноцентричні, четвертий – дієві, п’ятий – суб’єктні дієві, шостий – діалогічні, сьомий – дієві трансцендентні емпатійні

ставлення. Від феноменальних характеристик об'єкта сприймання виділяємо такі типи емпатійних ставлень: емпатійні ставлення до живих об'єктів –  homoемпатийні, зооемпатійні, фітоемпатійні ставлення та до неживих об’єктів – квазіемпатійні ставлення (до антропоморфозованих об'єктів). Залежно  від  реальності  об'єкта,  що  сприймається,  розрізняємо реальні, віртуальні (потенційно можливі), інтерсуб'єктивні (уявні, реально неможливі, фантастичні) емпатійні ставлення. Залежно від типу соціальних перцептів, які сприймає суб’єкт емпатії, розрізняємо наступні ставлення: моносуб'єктні, інтерсуб'єктні (емпатійні ставлення до будь-якої спільноти, групи, до якої не належить емпатуючий), групоцентричні, родинні (кровноспоріднені), родові, духовні,  універсальні емпатійні ставлення. Модальність емоційного перемикання зумовлює виділення консонансних та дисонансних емпатійних ставлень. Від моральної спрямованості переживань суб’єкта емпатії виокремлюємо  антиемпатійні та  власне емпатійні ставлення. Залежно від просторово-часової спрямованості переживань суб’єкта емпатії розглядаємо наступні ставлення: ретроспективні, симультантні (перцептивні), антиципуючі. За інтенсивністю функціонування конативних компонентів в емпатійному процесі диференціюємо емпатійні ставлення на пасивні та дієві. Виділені типи емпатійних ставлень не ізольовані один від одного, їм властива когерентність.

Показано, що на соціопсихологічному рівні емпатія може виступати специфічною діяльністю з відповідною структурою. Предметом цієї діяльності є внутрішній світ іншої людини, змістом –  переживання емоцій іншого, переживання з приводу почуттів іншого, побудова моделі емпатійної поведінки, реальна поведінка. Безпосередньою метою емпатування є осягнення внутрішнього світу іншої людини. Вона може усвідомлюватися і не усвідомлюватися. До системи мотивації емпатійної діяльності відносяться наступні мотиви: утилітарні, соціальні, ділові, пізнавальні, екзистенціальні. Основними функціями емпатії є комунікативна, пізнавальна, спонукальна, взаєморозуміння, регулятивна, смислоутворююча, забезпечення Я-Ти -зв’язку.

У третьому розділі «Філогенетичні передумови розвитку емпатії людини» з позицій еволюційного підходу простежується філогенетичний розвиток натуральної емпатії, виясняються механізми її мікрогенезу та визначаються особливості, закономірності онтогенетичного розвитку емпатії тварин.

Основним завданням розділу було дослідження біологічної природи емпатії, оскільки врахування загальних законів еволюції психіки дозволяє досить достовірно дослідити передісторію антропогенезу (В.П. Ефроїмсон, М.Л. Кременцов, П.О. Кропоткін, К.Е. Фабрі).

Проведений аналіз досліджень еволюції поведінки тварин (В.К. Вілюнас, Л.В. Крушинський, Д.Мак-Фарленд, К.Е. Фабрі) і зокрема явища імпринтінгу (П.П. Бейтсон, П. Гитон, К. Лоренц, О. Хейнрот), умовнорефлекторного вироблення у них емоційного ставлення до інших особин (К.В. Вілюнас) дав можливість прийти до висновку, що чинниками виникнення емпатії в процесі еволюції була поява у тварин інстинкту спілкування та потреби в емоційному контакті (потреби орієнтуватися в емоційному настрої іншої особини). Первинною формою інстинкту спілкування, який виражався в найелементарнішій формі спрямованості одного організму на інший з метою подальшої прив’язаності (синівської, статевої або товариської) до нього був імпринтінг, який виник на певному етапі еволюційного розвитку живих істот. Саме явище імпринтінгу філогенетично зумовило розвиток емпатійної здатності.

Філогенетичним механізмом формування установки на емоційне сприймання співродичів і, зокрема, їх внутрішнього стану, переживань є емоційне перемикання з безумовних закарбовуваних при імпринтуванні подразників внаслідок їх генералізації на умовні стимули, що пред’являються разом з ними і які характеризують внутрішній стан особини. У результаті цього в процесі еволюції психіки виникла емпатійна установка, оскільки емоційний стан тварини став значущим стимулом для безумовнорефлекторного реагування на нього інших особин.

Використання результатів нейрофізіологічних досліджень міжособистісної взаємодії тварин О.Є. Новиковою, П.В. Симоновим, Л.А. Преображенською дало можливість побудувати структурно-динамічну модель мікрогенезу натуральної емпатії. Формами останньої є споглядання, сприймання емпатогенної ситуації; синтонія; сприяння; пасивне споглядання емпатогенної ситуації; пасивно-оборонна реакція. Механізмами мікрогенезу емпатії є емпатійна установка, емоційне зараження, орієнтаційний рефлекс, емоційний резонанс, екстраполяційний рефлекс, оперантне научіння, рефлекс уникнення. Актуалізація рефлексу уникнення призводить до пасивного споглядання емпатогенної ситуації чи пасивно-оборонної реакції після синтонії, а екстраполяційний рефлекс й оперантне научіння – до поведінки з допомоги.

Аналіз досліджень внутрішньовидової поведінки, особливостей вироблення й прояву реакції допомоги у високоорганізованих особин, їх нейрофізіологічних реакцій у зоосоціальних інтеракціях (А.В. Вальдман, Х. Дельгадо, М.М. Козловська, Л.В. Крушинський, В.Я. Кряжев, О.Є. Новикова, Л.А. Преображенська, П.В. Симонов,) з позиції феноменології ситуативної натуральної емпатії дозволив встановити особливості, механізми та закономірності її онтогенетичного розвитку у тварин.

В роботі обгрунтовано, що наслідком онтогенетичного розвитку тварини є варіативність у проявах форм її ситуативної емпатії. Механізмами онтогенетичного розвитку натуральної емпатії є імпринтінг, емпатійна установка, умовнорефлекторне, оперантне і вікарне научіння. Розвиток натуральної емпатії в онтогенезі має ряд закономірностей: ускладнення структури та якості емпатійного відображення, незмінність модальності переживань суб’єкта й об’єкта емпатії, збільшення опосередковуючої ролі розсудливої діяльності в розвитку емпатійних ставлень.

У четвертому розділі «Психологічні особливості онтогенезу емпатії людини» простежується виникнення й розвиток емпатії на різних етапах особистісного буття людини – починаючи з народження й закінчуючи похилим віком; на теоретичному, емпіричному й експериментальному матеріалі визначаються її чинники, феноменологічна, динамічна і функціональна своєрідність на різних вікових етапах; проводиться порівняльний аналіз особливостей розвитку емпатії дітей в різних умовах соціалізації та при  умові нормальної чи аномальної лінії розвитку особистості; представлені результати порівняльного аналізу дослідження онтогенетичного розвитку емпатії на основі авторських методик.

Оскільки емпатія є афективно-когнітивно-конативним феноменом, то її онтогенез розглядається у взаємозв’язку з розвитком емоцій, когніцій і характеру міжособистісної взаємодії індивіда. У зв’язку з тим, що зрозуміти роль дитинства в розвитку особистості загалом важко без огляду на те, яке місце цей період життя займає у всьому процесі особистісного розвитку людини ми звернулися до теорій, що досліджують розвиток особистості протягом усього її життя ( Б.Г. Ананьєв, Е.Г. Еріксон).

Для виявлення специфіки онтогенезу емпатії використовували порівняльний аналіз прояву емпатійності на різних вікових етапах розвитку особистості за умови інтеграції аналізу теоретичних й емпіричних досліджень з експериментальною роботою.

Відомі результати досліджень у галузі вікової психології дали можливість провести порівняльний аналіз особливостей розвитку і прояву емпатії, в основному, в дитячому і підлітковому віці. Як правило, появу здатності співпереживати та співчувати відносять до раннього або дошкільного віку (Г.М. Бреслав, А.В. Запорожець, В.В. Зеньковський, Ю.О. Приходько, І.А. Сикорський, Л.П. Стрєлкова, В. Штерн). Рідше досліджується емпатійність у молодшому шкільному віці і у підлітків (А.А. Валантинас, Т.П. Гаврилова, І.М. Коган, В.І. Кротенко, А.С. Сичевський).

У юнацькому та зрілому віці емпатійність досліджується в рамках вивчення альтруїстичної поведінки (Х. Хекгаузен), міжособистісних стосунків (М.М. Обозов), професійної діяльності (Т.В. Василишина,  Л.Б. Галицька, О.Д. Кайріс, О.Г. Коваленко, Т.М. Павлюк, А.Е. Штейнмець) безвідносно до дослідження вікової обумовленості емпатійності.

Для дослідження емпатійності у немовлячому віці ми виходили із основних положень теорії прихильності про вирішальне значення для раннього онтогенезу взаємодії немовляти з матір’ю, природженості потреби у спілкуванні та гуманітарного підходу про існування апріорної діалогічності, полісуб’єктності людської психіки, а також із висновків Т.П. Гаврилової та М. Хоффмана про вродженість почуття емпатії у людини. Обґрунтовується, що відчуття симбіотичної єдності між матір’ю і дитиною, або «пра – Ми» (Л.С. Виготський), «Я – Ти» (М. Бубер), а також яскраво виражене позитивне ставлення матері до дитини актуалізує її (дитини) емпатійні установки вже упродовж першого місяця життя.

На основі аналізу результатів вивчення особливостей психічного розвитку немовляти та його емоційного спілкування з матір’ю або людьми, що їх виховують (Н.М. Авдєєва, М. Клаус, Д. Кеннел, С.Ю. Мещерякова, Ф.М. Мухамедрахімов, А. Пейнер, О.О. Смірнова) доводиться, що емпатійність є вродженою особливістю людини у вигляді емпатійної установки. Припущення про біологічні передумови виникнення емпатії підтверджує і нездатність суб’єкта реагувати на емоційний стан інших людей внаслідок дії його природжених патологічних нейрофізіологічних особливостей (Б.Г. Ананьєв, С.Ю. Мещерякова, А. Фрейд).

Генетично первинною формою елементарної емпатії людини є симбіотична емпатія, яка полягає в чутливості немовляти до емоційного стану матері і відгук на цей стан у результаті актуалізації емпатійної установки, а також емоційного зараження та психофізіологічної єдності з матір’ю. Симбіотичну емпатію можна уявити у вигляді інтерференції «хвиль» матері і дитини.

Емпатійні стосунки між матір’ю й малюком починають встановлюватися з перших миттєвостей їх контакту. На першій фазі цих взаємин відбувається налаштування одне на одного матері і новонародженого, яке полягає в актуалізації їх емпатійних установок. На  другій фазі мати своїм чуйним, емпатійним доглядом допомагає немовляті виокремити своє емпатійне «Я» –  дитина починає відчувати себе істотою, якій співчувають, яку розуміють, на стан якої адекватно реагують. Вік немовляти є сензитивним для актуалізації емпатійної установки, виокремлення емпатійного «Я».

При симбіотичній емпатії кожен із суб’єктів сприймається як цілісна й самоцінна особистість, а їх ставлення один до одного є безумовним. Завдяки цьому у немовлячому віці закладається фундамент духовного та особистісного розвитку людини, задатки до розвитку трансфінітної емпатії на більш пізніх етапах онтогенезу.

          Встановлювались особливості розвитку емпатії у дітей раннього й дошкільного віку на основі вивчення й аналізу описів поведінки малюків К. Флейк-Хобсоном, дружиною В. Штерна, теоретичних і емпіричних досліджень особливостей психічного й особистісного розвитку у цьому віці Г.С. Абрамовою, Л.С. Виготським, Д.Б. Ельконіним, М.Г. Лісіною, Ж. Піаже, результатів вивчення здатності до співпереживання та співчуття у цьому віці Г.М. Бреславом, О.В. Запорожцем, Ю.О. Приходько, Л.П. Смирновою та наслідків депривації дитячо-батьківських стосунків, які описані Л.І. Галігузовою, Н.І. Непомнящою та її співробітниками.

          Настання періоду раннього дитинства пов'язують з «кризою» першого року життя, з руйнуванням біологічної єдності дитини і матері (Б. Робінсон, П. Скін, К. Флейк-Хоббсон). «Кризові» і вікові зміни зумовлюють відмирання симбіотичної емпатії немовляти. На межі першого і другого років життя відбувається якісний стрибок у розвитку емпатії: припиняється її дія як суто натуральної функції. Вона починає розвиватися за типом особистісно-смислової емпатії, тобто відображення переживань іншої людини все більше опосередковується когнітивними процесами і набуває культурогенного характеру. Починає розвиватися все розмаїття емпатійних ставлень за типом «Я – Він». У ранньому дитинстві розширюється коло об’єктів емпатії – дорослі, однолітки, тварини; її форм і типів – з’являється емпатійна поведінка, антиципуюча емпатія. Цей період є сензитивним для усвідомлення Іншого як об’єкта емпатії.

У дошкільному віці уперше в онтогенезі виникає смислове опосередкування емпатійності. Продовжується збільшення множини об’єктів емпатії і, відповідно, її типів. Виникає дисонансна емпатія, спостерігається уся різноманітність емпатійних ставлень не лише до живих об’єктів (homo-, зоо-, фітоемпатійні ставлення), а й до неживих (квазіемпатійні ставлення), з’являється егоцентрична емпатія, інтерсуб’єктивні емпатійні ставлення. Дошкільний вік є сензитивним для розвитку переживань з приводу почуттів інших. В умовах депривації дитячо-батьківських стосунків атрофується, руйнується здатність до співпереживання, жалю, співчуття.

          У молодших школярів при умові нормального особистісного розвитку можна спостерігати прояви усіх ланок, етапів особистісно-смислової емпатії. Наші експериментальні дослідження показали, що діти молодшого шкільного віку стосовно ровесників більш схильні проявляти егоцентричні емпатійні ставлення (співпереживання), ніж суб’єктноцентричні (переживання з приводу почуттів інших), а дорослим і тваринам вони частіше співчувають. Їх реальна сприяюча поведінка зумовлена  переважно феноменами атракції, наслідування, соціальним контролем, утилітарними мотивами, а не потребою у благополуччі Іншого. При сприятливих умовах цей вік є сензитивним для розвитку суб’єктних дієвих емпатійних ставлень.

          У молодшому шкільному віці наслідки деприваційного досвіду в більш ранньому віці, а також наявні сенсорна, когнітивна, емоційна і соціальна форми депривації визначають особливості розвитку змістовних і динамічних характеристик емпатійних ставлень. У дітей, що виховуються поза родиною, частіше проявляється дисонансна емпатія, більш виражені агресивні тенденції, порівняно з дітьми, що виховуються в родині.

          Соціальна депривація породжує гіпертрофовану референтність дорослого, потребу в його любові й визнанні, що зумовлює більш високий рівень віртуальних моносуб’єктних ставлень депривованих дітей до дорослого порівняно з молодшими школярами загальноосвітніх шкіл.

          У пубертатному періоді на розвиток та прояви емпатії впливають суперечності та кризові явища підліткового віку. Доповнивши дослідження емпатійності підлітків Т.П. Гаврилової, Д.Й. Фельдштейна, І.М. Юсупова та інших дослідників власними експериментами ми дійшли висновку, що спостерігається нерівномірний, дискретний розвиток емпатійності упродовж цього періоду. У підлітковому віці відбувається різка диференціація значущості об’єктів емпатії. Найбільш значущими емпатійними об’єктами стають поодинокі однолітки-друзі та референтні групи, до яких розвиваються відповідно вищі рівні моносуб’єктних та групоцентричних емпатійних ставлень. Цей період є найбільш сприятливим для розвитку таких ставлень.

          У юнацькому віці досягнення високого рівня розвитку самосвідомості, особистісної зрілості, духовного розвитку та поява переживань кохання (Ш. Бюлер, Е. Еріксон, І.С. Кон, Е. Шпрангер) сприяє формуванню готовності до прояву трансфінітної емпатії, яка є психологічним новоутворенням цього періоду і може проявлятися в діалогічних та трансцендентних емпатійних ставленнях. Нами експериментально доведено, що на межі між пубертатом і постпубертатом найяскравіше проявляється диференціація рівнів розвитку емпатії у школярів. Після 15 – 16 років відбувається плавна позитивна динаміка розвитку емпатії, яка репрезентує інтеграційні процеси в становленні емпатійності як особистісної якості.

          Водночас аналіз результатів емпіричних та клініко-психологічних досліджень девіантної поведінки й розвитку особистості у пубертатному періоді (Н.В. Алікіна, М.Я. Іванова, К.С. Лебединська, О.Є. Личко) дає підстави стверджувати, що у підлітковому й юнацькому віці репрезентація дисонансної емпатії відбувається на фоні негативного, озлобленого ставлення до людей. Спостерігаються крайні форми дисонансної емпатії, детермінантами якої є біологічні (психопатологія) та соціокультурні (деприваційний досвід дитячо-батьківських стосунків) фактори.

У зрілому та похилому віці емпатія особистості досліджується в аспекті її акмеогенезу (А.А. Бодальов, А.А. Деркач, Н.В. Кузьміна, А. Маслоу, Л.Е. Орбан, Г. Олпорт, Е. Фромм) та з позиції епігенетичної теорії Е. Еріксона. Було проведено також експериментальне дослідження ролі емпатії в досягненні успіхів у професійній діяльності і, зокрема, в управлінській. Доведено, що здатність до емпатії є невід’ємною ознакою зрілої особистості, яка допомагає їй у пошуках власної ідентичності, позитивній соціально-психологічній адаптації, самоактуалізації. У зрілому віці, за умови продуктивного (нормального) розвитку, в особистості відбувається розширення множини об’єктів емпатії, а також ускладнення її феноменології та структури. В акмеогенезі для позитивного розвитку і досягнень у професійній діяльності необхідні досить розвинуті емпатійні якості. Виявлено гендерні відмінності у визначенні ролі емпатії у професійній діяльності. Емпатія є більш значущим чинником для досягнення успіху в професійній діяльності для чоловіків порівняно з жінками. Жінки-управлінці неадекватно оцінюють власну емпатійність, а чоловіки – дуже точно.

За умови продуктивного розвитку особистості люди похилого віку проявляють усі форми і типи емпатії – від моносуб’єктного родинного ставлення до онуків і до духовного, універсального ставлення до життя, Бога, світу.

За умови аномальної лінії розвитку особистості нерозвинена емпатія, схильність до антиемпатійних ставлень і дисонансної емпатії приводить у період ранньої дорослості до почуття самотності, соціальної ізоляції, у середній – до вихолощення, обмеження міжособистісних стосунків. У людей похилого віку звужується коло емпатійних об’єктів. Вони схильні проявляти дисонансну емпатію, аутоемпатію та ретроспективні емпатійні ставлення.

          З метою виявлення особливостей, закономірностей онтогенетичного розвитку емпатії було організовано її експериментальне дослідження на різних вікових групах з використанням порівняльного методу. У відповідності до авторської концепції емпатії було створено валідну і надійну методику для діагностики показників інтегральної емпатії, її окремих форм (індиферентності, співпереживання, співчуття, моделювання емпатійної поведінки, реального сприяння, альтруїстичної поведінки) та антиемпатії. Диференціювались також рівні її розвитку – дуже низький, низький, середній, високий, дуже високий. Методика має три варіанти – А, Б, В, які розраховані на різні вікові групи: молодших школярів, підлітків і юнаків та дорослих людей.

У дослідженні брали участь 880 чоловік віком від 8 до 60 років, з них 510 дівчат і жінок та 370 хлопців та чоловіків. За віковими категоріями досліджувані були розподілені наступним чином: молодші школярі – 50 чоловік, молодші підлітки – 67 чоловік, середній підлітковий вік – 50 чоловік, старші підлітки  – 185 чоловік, ранній юнацький вік – 167 чоловік, перша фаза зрілого юнацького віку – 174 чоловіки, друга фаза зрілого юнацького віку – 44 чоловіки, рання зрілість (дорослість) – 57 чоловік, середня зрілість (дорослість) – 56 чоловік, пізня зрілість (дорослість) – 30 чоловік.

З метою визначення достовірності вікових змін у розвитку емпатії у випадках нормального розподілу показників у групах, що порівнювались, застосовували t-критерій Стьюдента, а при умові відсутності нормальності розподілу – U-критерій Манна Уїтні.