ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА МЕХАНІЗМИ ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ І МОЛОДІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначені мета, завдання, гіпотеза, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкриті наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, відомості про їх впровадження та апробацію.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи духовного розвитку особистості” – досліджено історико-психологічний аспект проблеми духовного розвитку особистості, визначено зміст та сутність понять “дух”, “духовність”, “духовний розвиток”, виокремлено мотиваційні чинники та суперечності цього процесу, розглянуто духовний розвиток особистості в індивідуально-психологічному та еволюційно-історичному вимірах, обґрунтовано духовно-особистісний підхід до вивчення психологічних закономірностей і механізмів духовного розвитку дітей і молоді.

Сучасні наукові погляди на проблему духовного розвитку особистості мають витоки у стародавніх ідеях, філософських поглядах. Вперше спроба поєднання трьох фундаментальних концепцій – Краси, Добра та Істини в єдиній категорії ідеалу належить Платону, який здійснив значний вплив на філософські ідеї духовного становлення людини. Надалі фундатор діалектичного ідеалізму Г.В.Гегель поєднав ідеї Платона з філософськими уявленнями про людську природу, стверджуючи, що сутність людини є сам вільний дух, який набуває існування в самосвідомості.

Серед відомих філософів-ідеалістів вагомий внесок в проблематику духовного розвитку здійснив В.С.Соловйов, який у своїх поглядах поєднав не тільки християнство, але й духовні ідеї буддизму, неоплатонізму, філософії Гегеля. Визначальним для поглядів філософа є вчення про Софію (божественну ідею творчості) та теорія универсуму (всеєдності). Як і Платон, В.С.Соловйов вважав, що абсолютне здійснює благо через істину в красі.

Зв’язок духовного зростання людини з ідеями ієрархічного персоналізму відстоював у своїх поглядах М.О.Лосський. На думку філософа прогрес людства зумовлюється наявністю живих зразків - духовних подвижників, які захищають абсолютні цінності та втілюють їх у власне життя. М.О.Бердяєв духовний розвиток протиставляв егоїзму, пов’язуючи ідеї духовної досконалості з ідеями соборності особистості та громади. Соборність людини, за поглядами філософа, проявляється в її душевно-духовній любові. Проблема духовного вдосконалення людини та людства розроблялася П.О.Флоренським, який намагався синтезувати віру та розум людини, прагнув до створення “конкретної метафізики”. На його думку, людина є носієм духовної гармонії, яка може перебувати в потенційному стані. Духовно-релігійні ідеї є основою багатьох праць С.Л.Франка, який розглядав духовність не тільки в контексті індивідуального, але й у площині розвитку суспільства, проголошуючи принцип двуєдності духовного та світського служіння.

На початку ХХ століття В.М.Бехтерєв підтримував ідеї М.Я.Грота, пов’язані з духовним розвитком особистості. Він вважав недоцільним протиставлення духовних і матеріальних феноменів та висував принцип еволюційного монізму, згідно з яким усі явища світу, включаючи й внутрішні процеси живих істот, розглядаються як похідні однієї світової енергії, що потенційно містить і відомі нам фізичні енергії, і прояви людського духу.

Значний вплив на становлення психологічних поглядів ХХ-ХХІ століття мали праці християнських філософів та психологів. Зокрема, філософ, хірург, архієпископ В.Ф.Войно-Ясенецький вважав, що духовною енергією проникнута вся неорганічна природа, увесь Всесвіт, але тільки у вищих формах розвитку ця енергія досягає значення вільного, самоусвідомлюючого Духу. Життя Духу нероздільно пов’язане зі всією нервово-психічною діяльністю людини, її думками, почуттями, вольовими актами. За поглядами В.В.Зеньковського, психологія все більше схиляється до виділення трьох складових цілісної природи людини: Духу, душі та тіла.

Наведені філософські положення поступово перевірялися в емпіричних та експериментальних дослідженнях різних психологічних шкіл. Значне місце проблематика духовного розвитку посідає у психологічній спадщині У.Джеймса. У створеній психологічній структурі вчений виокремлює внутрішню суб’єктивну сутність особистості – духовне “Я”. Це найбільш стійка  інтимна частина особистості, яка є джерелом її життєвих зусиль, уваги та волі.

Засновник гуманістичного психоаналізу Е.Фромм надавав першорядного значення упорядкованості ціннісно-смислової сфери особистості. На його думку, здоровий індивід має кращу здатність знаходити шляхи єднання зі світом. Провідним духовним принципом вчений вважав єдність всіх людей, відданість життю та людству в цілому. На переконання засновника трансперсональної психології – Р. Ассаджіолі, поняття “духовне” відображає всю людську активність і всі її функції, у яких один загальний знаменник – володіння цінностями, більш високими, ніж загальноприйняті – такими як етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні.

Ідеї духовного розвитку через ціннісні вибори особистості закладені у науковій спадщині А.Маслоу. Психологічний портрет трансцендентної особистості, створений вченим, містить характеристики, притаманні високодуховній особистості: чутливість до краси, прагнення до досконалості, добра, істини тощо.

Загалом, дослідження історико-психологічного аспекту проблеми духовного розвитку особистості показало, що в різні історичні періоди філософи та психологи намагалися розкрити зміст і сутність духовності, розв’язати протиріччя, пов’язані з духоматеріальною природою людини, проте психологічні дослідження не враховували належним чином мотивів, закономірностей і механізмів процесу духовного розвитку особистості.

Зміст та сутність поняття “духовний розвиток” ґрунтується на уявленнях про дух і духовність. Аналіз змісту поняття “дух” у різних світоглядних традиціях свідчить, що воно розглядалося як атрибут Бога (книга Буття), як життєдайний зміст природи, Всесвіту (пантеїзм), життя, досвід, доля (М.Бердяєв), “надихальний” елемент, що уможливлює самосвідомість,  рефлексію, відчуття якісної глибини наших суб’єктивних переживань (Д.Портер), активний елемент всієї свідомості, внутрішня та суб’єктивна сутність індивіда, джерело прийняття вольових рішень, уваги та зусиль (У.Джеймс). У суб’єктивній формі дух виступає як інтелігентність, а в об’єктивній – як воля (Гегель). Таким чином, дух розглядається дослідниками як джерело психічної енергії людини, що забезпечує стійку свідомість, самосвідомість, рефлексію, емоційно-вольові акти та інші найважливіші психічні функції особистості.

Розкриття змісту поняття “духовність” засвідчило, що воно має як релігійне, так і світське тлумачення. У релігійному контексті духовність пов’язується з такими категоріями як Віра (у спасіння, вічне життя тощо), Надія (на Бога, на перемогу добра), Любов (до ближніх, Бога). У світському розумінні зміст духовності становлять філософські категорії - ідеали Краси, Добра та Істини.

Аналіз психолого-педагогічних визначень дозволив встановити, що духовність людини розглядається як внутрішня суб’єктивна сутність особистості (У.Джеймс), протистоїть тілесному і соціальному (В.Франкл), пов’язується із трансценденцією, завершенням особистості, почуттям смислу, священного, спорідненості (Г. Райх),  героїзмом, прагненням до самопожертви, захисту людей, природи (С.Гроф), розширенням свідомості, самовдосконаленням, естетичною спрямованістю (Ш.Амонашвілі), виходом за межі егоцентризму (І.Д.Бех), мірою досконалості людини (Б.Бітінас), осягненням вищого сенсу людського життя (М.Й.Боришевський), спрямованістю на Добро (В.П.Москалець), витонченістю, елегантністю, вишуканістю (О.В.Скрипченко), феноменом совісті, вищими переживаннями (М.В.Савчин), реалізацією ідеальних і трансцендентних потреб, саморозвитком, особистісним зростанням і творчістю (О.В.Татенко, В.М.Ямницький).

У нашому дослідженні духовність розглядається як суб’єктивна сутність людини, що характеризується ціннісним усвідомленням буттєвої єдності та спрямованістю особистості на реалізацію у взаєминах і поведінці ідеалів Краси, Добра та Істини.

Нестача духовності або її спотворення розглядається дослідниками як бездуховність, що пов’язується з дефіцитом моральної саморефлексії особистості (К.Нешев), претензійністю, споживацтвом, властолюбством, заздрістю, невдячністю, недоброзичливістю (К.Попов), духовною безпечністю, пасивністю, недбалим ставлення до діяльності та поведінки (І.Д.Бех), втратою відчуття цінностей (І.А.Зязюн), конформізмом, пристосовництвом (В.П.Москалець).

Визначені діалектичні полюси духовність–бездуховність покладено в основу розробленої нами дихотомічної моделі духовної детермінації особистості (рис.1), в якій протилежними до філософських категорій, притаманних духовності - Краси, Добра та Істини - виступають поняття, характерні для бездуховності - Потворство, Зло та Кривда.

Згідно з розробленою моделлю, егоцентризм, споживацтво, що притаманні бездуховності, утворюють опозицію по відношенню до любові та служіння, що притаманні духовності. Розгляд особистості в контексті дихотомічної моделі духовної детермінації актуалізує екзистенційну проблему вибору, який здійснюється повсякчас між полюсами духовності та бездуховності, зумовлюючи особистісну активність у соціально-психолого-індивідуальному, діяльнісному та генетичному вимірах (за моделлю особистості, розробленою В.В.Рибалкою). Вибір негативної ідентичності (за Е.Еріксоном) спрямовує особистість у русло бездуховності, тоді як протилежний вибір відтворює процес духовного розвитку особистості.