ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ МОБІЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧА ВИЩОЇ ШКОЛИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, яку було доведено з позицій розвитку викладачів вищої школи як суб’єктів професійної діяльності, сформульовано мету та задачі дослідження, визначено його об’єкт, предмет і методи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані  про апробацію результатів дослідження у практику, подано інформацію про структуру й обсяг дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні передумови дослідження проблеми професійної мобільності викладача вищої школи” викладено концептуальні засади та основні підходи до досліджуваної проблеми, акцентовано увагу на тих, які розкривають особливості професійної мобільності викладача вищої школи, висвітлено зміст ключових понять дослідження („мобільність”, „професійна мобільність”, „професійна мобільність викладача вищої школи”).

Для визначення особливостей педагогічної діяльності викладача вищої школи необхідно охарактеризувати саму педагогічну діяльність. Сучасному педагогу вищої школи для ефективного виконання педагогічних функцій важливо усвідомлювати структуру педагогічної діяльності та її основні компоненти, уміти вдосконалювати свої педагогічні дії та професійно важливі вміння, розвивати психологічні якості, необхідні для своєї професійної реалізації.

Різноманітні аспекти здійснення професійно-педагогічної діяльності у вищій школі й удосконалення психолого-педагогічної підготовки майбутніх викладачів розкрито в працях Є.П. Ільїна, В.Ю. Ковальчука, А.І. Кузьмінського, А.К. Маркової,  Л.М. Мітіної, В.О. Сластьоніна (концепції професійної освіти й формування особистості викладача); Є.В. Бондаревської, І.Ф. Харламова (основи особистісно орієнтованого навчання, освіти, педагогічного процесу); В.П. Беспалька,                    М.М. Левіної, Г.К. Селевка (педагогічні технології, їхні ознаки, рівні, класифікації); А.О. Вербицького, Ю.В. Громики (можливість використання активних форм навчання в педагогічному процесі); Т.С. Полякової (аналіз труднощів у педагогічній діяльності); Я.С. Турбовського (взаємодія та взаємозв’язок між педагогічною наукою та практикою) тощо.

Специфіка педагогічної діяльності викладача вищої школи, що вирізняє її              з-поміж інших видів діяльності, полягає в тому, що це:

– особливий вид діяльності, об’єктом якого виступає людина з притаманними їй якостями. При цьому об’єкт виступає суб’єктом своєї власної діяльності з саморозвитку, самовдосконалення, самонавчання: без звернення до внутрішніх сил, потенцій і потреб студента педагогічний процес не може бути ефективним;

характерною є висока автономність професії;

– підвищений ступінь професійної відповідальності (від рівня професійної підготовки фахівців залежить розвиток економіки країни, особистісне зростання людини);

– має поліфункціональний характер (викладач постійно виконує декілька функцій – викладача, вихователя, дослідника, менеджера тощо). Поліфункціональний характер педагогічної діяльності виявляється в її багатоаспектності: спрямованість не лише на засвоєння студентами знань і способів діяльності, а й на розвиток і становлення особистості, на побудову стосунків у групі, де створюються умови для реалізації цих цілей, на організацію позааудиторної виховної діяльності студентів, на створення у вищій школі освітнього й розвивального середовища тощо.

– потреба  як усвідомлена необхідність безперервного саморозвитку на основі педагогічної діяльності й наукових досліджень;

– залежність ефективності освітньої діяльності усіх її учаників;

– неоднозначність критеріїв ефективності педагогічної діяльності;

– підвищені соціальні вимоги до суб’єкту діяльності та його особистісних якостей;

– виконання нескінченної кількості педагогічних завдань, кожне з яких передбачає усвідомлення кінцевої мети діяльності, способів її досягнення шляхом вирішення багатьох стратегічних і тактичних завдань професійного навчання, виховання й розвитку, що співвідносяться між собою й розв’язуються під час навчально-виховного процесу студентів. Специфіка педагогічної діяльності вимагає від викладача вищої школи частої зміни видів роботи і, водночас, періодичне повернення до одних і тих же робіт.

Сьогодні задля успішної самореалізації й відчуття комфорту фахівець повинен бути готовим до зміни виконуваних професійних завдань, робочих місць, здатним швидко опановувати нові спеціальності, тобто бути професійно мобільним.

На основі теоретичного узагальнення проблеми виокремлено та проаналізовано два взаємопов’язаних напрями, у межах яких здійснюється вивчення професійної мобільності фахівця: як деперсоніфікованого соціально-економічного процесу (Т.І. Заславська, А.Г. Здравомислов, П.О. Сорокін та ін.); як засобу соціального просування і професійного розвитку особистості (Б.С. Гершунський, Л.В. Горюнова, Ю.Ю. Дворецька, Е.Ф. Зеєр, Б.М. Ігошев, Ю.І. Калиновський, С.Є. Капліна, С.А. Кугель, А.К. Маркова, Л.М. Мітіна, А.І. Пригожин, Н.С. Пряжніков та ін.). Кожен напрям проаналізовано з точки зору теоретичних і практичних здобутків й обмежень. У межах цієї роботи особливе значення надається психологічному вивченню професійної мобільності викладача вищої школи як інтегративно-психологічного конструкту.

Професійна мобільність викладача як динамічна якість особистості забезпечує успішність його адаптації до мінливих умов професійної діяльності, здатність опановувати інновації в освіті, готовність до самовдосконалення, саморозвитку й реалізації себе в педагогічній діяльності та професійному співтоваристві.

До складових професійної мобільності викладача відносять:

-        відкритість, що проявляється в усвідомленні викладачем можливостей великої кількості різних поглядів на одне й те ж явище, у визнанні факту різноманітності, а також сприяє формуванню установки на терпимість щодо світоглядних позицій інших людей;

-        активність як забезпечення постійної готовності до діяльності, зовнішнього прояву намірів, засвоєння нових форм і видів діяльності й перетворення зовнішнього (професійного й соціального) середовища тощо;

-        адаптивність як здатність ефективно пристосовуватися до мінливих умов професійної й соціальної діяльності, готовність змінювати своє життя й діяльність та основа професійно-педагогічної гнучкості;

-        комунікативність як здатність і готовність встановлювати необхідні зв’язки й контакти з суб’єктами освітньої діяльності;

-        креативність як творче ставлення до довкілля й організації власної діяльності, готовність до їхнього цілеспрямованого й доцільного перетворення, що є фундаментом професійно-педагогічного новаторства;

-        компетентність як здатність гнучко орієнтуватись у професії, готовність до продовження навчання, самоосвіти, саморозвитку.

Враховуючи те, що професія викладача вищої школи – це особливий вид діяльності (висока автономність професії, що вимагає напруженої розумової праці; підвищений ступінь професійної відповідальності; вона поліфункціональна, полідисциплінарна, вимагає безперервного саморозвитку на основі педагогічної діяльності й наукових досліджень; ефективність освітньої діяльності залежить і від того, хто вчить, і від того, кого вчать), то формування професійної мобільності як якості особистості педагога стає успішним під час реалізації таких підходів:

-        системного (розвиток професійної мобільності як інтегративної якості особистості, у якій виділяються певні складові – компоненти, різнорівневі зв’язки та взаємодія між ними, що розглядаються в сукупності як одне ціле);

-        синергетичного (використовується під час вивчення та проектування інноваційного освітнього середовища розвитку професійної мобільності педагогів, що є відкритим, нелінійним і таким, що саморозвивається й самоорганізується);

-        суб’єктного (досліджує активність особистості в процесі розвитку й реалізації в професійно-освітній діяльності професійної мобільності педагогів, що проявляється через потребу та здатність людини самовдосконалюватися).

Результатом проведеного дослідження є визначення змісту поняття „професійна мобільність викладача вищої школи”. Підкреслено, що професійна мобільність викладача вищої школи є інтегративно-психологічним конструктом, який поєднує в собі успішність адаптації у професійному середовищі, сформовану внутрішню потребу особистості у змінах, готовність до самовдосконалення, саморозвитку й самореалізації (як у професійному, так і повсякденному житті), здатність проектувати й реалізовувати власне професійне зростання з урахуванням специфіки педагогічної професії, освітянських інновацій, тенденцій розвитку ринку праці й міжнародних і національних освітніх систем, досвіду педагогічної діяльності, педагогічну рефлексію.

Основою формування потреби в професійній мобільності є: розвиток мотивації самоосвіти й мотивації досягнень, здатність бачити й розуміти сутність змін у соціумі, варіативність і альтернативність розвитку ситуації (оптимістичне сприйняття дійсності), уміння проектувати необхідні зміни в мікросоціумі, формування адаптивності до змін, установки на самоактуалізацію й самореалізацію, самостійне вирішення проблеми.

Знаннєва основа професійної мобільності складається із загальноосвітніх знань, загальнопрофесійних знань, ключових кваліфікацій і компетенцій (загальнокультурна, професійна, соціально-економічна, комунікативна, конфліктологічна), педагогічної компетентності, педагогічної культури, здібності до швидкого перенесення знань.

Серед професійно важливих якостей особистості для професійної мобільності викладача вищої школи мають переважати: позитивна мотивація, інтерес і любов до педагогічної праці, розвинені когнітивні, педагогічні й організаторські здібності, артистизм, адекватні професії риси характеру (відкритість світу, довіра до людей і до себе, компетентність, гнучкість, оперативність, локалізація контролю, толерантність, комунікативність, креативність, дивергентність, вимогливість, справедливість, доброзичливість тощо).

За результатами теоретичного аналізу визначено вихідні позиції для створення методичної бази діагностування професійної мобільності у викладачів вищої школи й окреслено психологічні засади, що сприяють її розвиткові.

У другому розділі – „Емпіричне дослідження професійної мобільності сучасного викладача вищої школи” означено загальну стратегію емпіричного дослідження, описано методики, що використовувались для дослідження професійної мобільності й визначення її складових, охарактеризовано групи досліджуваних осіб. Представлено кількісний і якісний аналіз результатів експерименту з використанням методів математичної статистики.

Психологічне дослідження проводилось у три етапи. На першому етапі (2007–2008 рр.) здійснювався теоретичний аналіз проблеми на базі психолого-педагогічної літератури, що дозволило узагальнити й систематизувати різноманітні наукові погляди на проблему; розробити програму дослідження й визначити його діагностичний комплекс. На другому етапі  (2009–2010 рр.) було підібрано методичний інструментарій: метод спостереження, анкета „Визначення професійної мобільності”, методики „Діагностика мотиваційної структури особистості” (В.Е. Мільман), „Шкала міжособистісної довіри” (Дж. Роттер), „Діагностика соціально-психологічної адаптації” (К. Роджерс-Р.Даймонд), „Довіра до себе” (Т.П. Скрипкіна), „Визначення соціально-психологічного типу особистості” (В.М. Мініяров), „Діагностика рівня суб’єктивного контролю” (Дж. Роттер, адаптація Е.Ф. Бажина), модифікований опитувальник діагностики самоактуалізації особистості (А.В. Лазукін в адаптації Н.Ф. Каліна), багатофакторний особистісний опитувальник FPI (І. Фаренберг, Х. Зарг, Р. Гампел). Проведено констатувальний експеримент, спрямований на визначення особистісних якостей і властивостей, виявлення рівнів розвитку професійної мобільності у викладачів вищої школи. На третьому етапі (2010–2011рр.)  було проведено формувальний експеримент, спрямований на перевірку ефективності програми розвитку професійної мобільності, здійснено узагальнення, аналіз та інтерпретацію отриманих у ході дослідження даних, а також упорядкування й завершення тексту дисертації.

Як показали отримані результати, діагностувати професійну мобільність  викладачів вищої школи слід за критеріями: 1) педагогічні компетенції й компетентність (наявність диплому про педагогічну освіту; вміння самостійно відбирати зміст, технології й методи навчання з урахуванням їхньої орієнтації на нові освітні цілі; рівень педагогічної компетенції); 2) предметні компетенції й компетентність (рівень професійних знань і вмінь у предметній галузі; відповідність шифру спеціалізації, кваліфікації за дипломом навчальним дисциплінам, що їх читає викладач; рівень професійної компетентності); 3) світоглядні установки й цінності, особистісні ціннісні орієнтації й потреби (гуманістична спрямованість у своїй діяльності; вид спрямованості особистості; ступінь сформованості установки на самоактуалізацію, самореалізацію й оптимістичне сприйняття дійсності);                    4) професійно важливі якості викладача вищої школи (адаптованість до професійної діяльності; активність; гнучкість; рухливість; спрямованість; мотивація; комунікативність; толерантність; креативність; довіра до себе й до людей);                          5) наявність операціональної складової (сформованість здібностей; стиль викладання);                              6) педагогічна рефлексія (вид психоемоційного стану; міра внутрішньої мобільності; рівень суб’єктивного контролю).

Узагальнення результатів вивчення ключових психологічних характеристик особистості, від яких залежить ефективність розвитку професійної мобільності показало, що для досліджуваних із низьким рівнем професійної мобільності характерні найнижчі показники адаптивності (124,05 ± 25,22) порівняно з досліджуваними з середнім і високим рівнями професійної мобільності. До того ж у них більш високі показники дезадаптивності (87,14 ± 16,81), неприйняття себе (27,80 ± 5,20, р≤0,05), неприйняття інших (25,30 ± 8,00), зовнішнього контролю (32,20 ± 9,40 > 20,17 ± 6,60; р≤0,05). Це свідчить про неузгодженість власної поведінки з прийнятими у професійному середовищі нормами, неправильну інтерпретацію поведінки інших, переживання, стреси, фрустрацію. Узагальнені показники адаптивності досліджуваних із різними рівнями професійної мобільності представлені на рис. 1., де перша група відповідає низькому, друга – середньому, третя – високому рівню розвитку професійної мобільності.