ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ САМОЦІННОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження, визначені мета, завдання, гіпотеза, сформульовано об’єкт, предмет та методи дослідження, розкриті наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, висвітлено їх впровадження та апробацію, наводяться дані про публікації і структуру роботи.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми самоцінності особистості у процесі соціалізації» – розкриваються філософські та психологічні аспекти дослідження феномену самоцінності особистості, визначаються зміст та сутність понять «самоцінність особистості», «розвиток самоцінності особистості», «криза самоцінності», виокремлюються відмінності вивчення цієї проблеми у руслі класичних та сучасних психологічних концепцій зарубіжних і вітчизняних вчених, інтерпретується психологічний зміст соціалізації як детермінанти розвитку самоцінності особистості, висвітлюється з позиції гуманістичної психології особистісно-ціннісний підхід.

За ідеями філософів саме людина є головною конституючою одиницею довкілля. По-різному інтерпретується у філософії суб’єктивна та об’єктивна природа людини, її значущість у розвитку самоцінності особистості. В одних поглядах простежується пріоритет за об’єктивними, зовнішніми обставинами – проблема пошуку та набуття загальнолюдською спільнотою свободи шляхом створення неантагоністичного соціального устрою (ідеї К.Маркса, Л.Фейєрбаха). В інших – відзначається зорієнтованість на суб’єктивне, внутрішнє (духовне) буття людини (С. К’єркегор, Ф. Ніцше, М. Мамардашвілі, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер), але у більшості теорій підкреслюється єдність об’єктивного, зовнішнього, суспільного і суб’єктивного, внутрішнього, фізичні зміни особистості співвідносяться з її духовним самозбагаченням, самовідтворенням, самооновленням (М.М.Бахтін, М.О.Бердяєв, С.П.Курдюмов, О.Ф.Лосєв, І.Р.Пригожин, С.Л. Франк).

У світовій гуманістичній культурі особлива увага приділяється вивченню ціннісної сфери особистості, а саме: цінностям буття (Г.Д.Торо, А.Швейцер), цінностям індивідуальності (А.Бродський). Розвиток людської цивілізації Нового часу дав поштовх для появи як феномену масової людини, так і феномену виокремленості людини від інших, її незмішуваності зі світом, зокрема формування у неї здібності, сприймаючи інших, залишатися собою (Х.Ортега-і-Гассет). Чим вище взаємозв’язок особистості з соціумом, тим гостріше постає проблема збереження власного «Я» у різних сферах життєіснування (Е.Гуссерль, А.Швейцер). Отже, філософські та культурологічні парадигми відображають, з одного боку, певні реалії розвитку самоцінності особистості, а, з іншого, – впливають на процес її формування та показують роль цього феномена в процесі соціалізації особистості.

На відміну від філософів, дослідження класичних психологів зосереджені на аналізі переживань людиною власних внутрішніх станів, які надають резонансного емоційного підсилення безпосереднім соціальним факторам. За позицією Л.С.Виготського, сила впливу соціальної ситуації, в якій особистість зростає, набуває значущості лише у взаємозв’язку з переживанням. Особистісне, як системне утворення людини, виступає особливою соціальною цінністю, своєрідним зразком, здібністю, спрямованою на засвоєння власної самоцінності. За розумінням С.Л.Рубінштейна, умови життя людини, життєві обставини стають вирішальними факторами, які стимулюють розвиток самоцінності особистості. Найсуттєвішим є те, що зовнішні чинники діють, насамперед, через внутрішні умови і з останніми пов’язане вирішення завдань розвитку самоцінності особистості. Таким чином, в результаті теоретичних й експериментальних досліджень вище зазначених вчених у психології окремо виділився особистісний підхід, який спирався на тезу: кожна психологічна властивість у розвитку особистості повинна вивчатися з позиції цілісності.

З інших позицій до розв’язання проблеми розвитку особистості та її самоцінності підходили К.О. Абульханова-Славська, Л.І. Анцифєрова, А.В. Брушлінський, Д.Н. Завалішина та ін. Вчені досліджували розвиток особистості в контексті її життєдіяльності, виокремлюючи ініціативність, відповідальність та свободу. Змістовий контекст поняття «розвиток самоцінності особистості» презентується цими вченими як накопичення нових «суспільних можливостей та індивідуальних потенціалів», «стратегічних життєвих орієнтацій» на засадах сприйняття та оцінки власної індивідуальності як неповторної унікальної, своєрідної цілісності.

Результати теоретичного аналізу праць зарубіжних психологів показали, що самоцінність особистості розуміється у психоаналітичній психології як «ціннісне прагнення до переваг над іншими та самодосконалості» (А.Адлер); в егопсихології – як «свобода особистості, її вірність своєму ціннісному «Я» (Е.Еріксон); біхевіоризмі як «готовність до презентації себе як цінності іншим» (Дж. Вольп); гуманістичній психології як «постійна потреба в ціннісному самовираженні та саморозвитку» (А.Маслоу), «самоактуалізація своєї індивідуальної неповторності» (К.Роджерс); в екзистенціоналізмі як «визнання власної духовної цінності» (А. Ленгле).

В межах гуманістичного підходу підкреслюється значущість актуалізації суб’єктивності, індивідуальності та сприйняття власного «Я» як цінності (Р.Ассаджолі, К.Роджерс, А.Маслоу, Р.Мей, Г.Оллпорт та ін.). Водночас наголос ставиться на внутрішніх потенційних можливостях особистості, а саме: творчості, самореалізації найвищих цінностей буття, розширенні досвіду спонтанності тощо. Визначальним положенням стало використання внутрішнього досвіду особистості для вивчення динамічного процесу її «самозмінювання», «постійного напряму руху впродовж життя». Саме в процесі самозмінювання, коли задовольняється потреба особистості в самоактуалізації, у неї виникає «пікове» переживання самоідентичності та власної цінності. Останнє пов’язане зі здійсненням особистої місії, зокрема з більш повним пізнанням і прийняттям власної споконвічної цінності, з «безутомним прагненням до єдності, інтеграції, або внутрішньої синергії особистості» (А.Маслоу).

Отже, вивчення різних психологічних концепцій розвитку самоцінності дає можливість стверджувати, що самоцінність як унікальна цілісна система являє собою не лише заздалегідь задану, а й відкриту можливість для самореалізації. Головне в розвитку самоцінності особистості – не залежність від її минулого, а спрямованість в майбутнє, до вільної реалізації своїх потенцій, особливо творчих задатків і здібностей, до зміцнення віри в себе й прагнення до ідеального «Я». Відтак, не пристосування до соціального середовища, не конформна поведінка, а зростання конструктивно-ціннісних витоків власного «Я» визначає динаміку розвитку самоцінності.

Відповідно до наукових позицій вчених (А.Бандури, Т.П. Гаврилової, Г.Крайг, В.С.Мухіної, Ф.Райса, Х.Ремшмідта, Г.М. Прихожан, Д.Й.Фельдштейна, Г.А. Цукерман та ін.), котрі вивчають генезис «Я» (формування Зверх-«Я» в процесі його динамічних змінювань, зв'язок самосвідомості зі стратегіями поведінки, саморегуляцію меж «Я» і «не-Я»), розвиток особистості нерозривно пов’язаний зі становленням її самоцінності, зокрема її ядра –ціннісного «Я».

 Новий погляд на проблему самоцінності та її змістової наповненості знаходимо в найсучасніших роботах російських (Д.О.Леонтьєва, Н.І Нєпомнящої, В.Є. Клочко, О.О. Сергієнко, В.В.Знакова) та українських вчених (І.Д. Беха, Г.О. Балла, І.С.Булах, В.В. Рибалки), згідно з якими самоцінність є взаємодією глибинних шарів психіки суб'єкта (індивідуального безсвідомого) та вершин його самосвідомості (колективного надсвідомого). Важливим інтроспективним методом осягнення ціннісного «Я», на думку цих психологів, є діалог людини з таємними глибинами своєї душі, який спрямовує її до добра та самовдосконалення. Отже, самоцінність, задаючи імпульс розвитку особистості, безпосередньо включаючись у процес формування її ціннісно-смислової системи, виступає провідною енергетичною силою становлення особистості.

В імпліцитній концепції самоствердження людини (Є.П. Нікітін, Н.Є.Хар­ламенкова) і концепції системної самореалізації особистості (Е.В.Галажинський, Л.А. Коростильова) феномен самоцінності інтерпретується як унікальний засіб відстоювання власного «Я» в соціумі. При цьому детермінантами, що забезпечують розвиток самоцінності особистості та задають спрямованість стратегіям її поведінки, вчені визначають ціннісно-смислові координати. В українській психологічній науці уявлення про характер розвитку особистості та її самоцінності знаходять своє втілення в працях вчених І.Д. Беха, П.В. Лушина, С.Д.Максименко, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко та ін. Вчені роблять акцент на процесі створення особистістю проекцій і способів самореалізації майбутнього ціннісного «Я». Найсуттєвіше положення зводиться до того, що не існує кінцевого стану, який би засвідчував завершення розвитку самоцінності особистості, оскільки її складові можуть постійно розвиватися і удосконалюватися впродовж всього життя людини.

Згідно з теоретичними положеннями вчених, розвиток самоцінності особистості вирізняється реалізацією смисложиттєвих ціннісних орієнтацій в соціальному просторі (Г.С.Абрамова, Д.О. Лєонтьєв, В.М.Москаленко), а також актуалізацією тілесності, предметності, соціальних прихильностей, диспозицій, фактору часу, індивідуальних цінностей в особистісному просторі (С.К.Нартова-Бочавер, Т.М.Титаренко) та самозбереженням, самозмінюванням, самоздійсненням власного «Я» в просторі самоусвідомлення (Б.Г.Ананьєв, Р.Бернс, В.В.Столін). Самопізнання, осмислення значущих атрибутивних, рольових, статусних якостей, конструювання цілісності своєї самоцінності становить процес розвитку когнітивної складової (при цьому в ній виокремлюються певні рівні: самоаналіз (П.Р.Чамата), самоусвідомлення, саморозуміння (І.І.Чеснокова)). Емоційна складова самоцінності формується в результаті процесу її переживання та у своєму розвитку проходить такі рівні, як самовідчуття (І.Д.Бех, В.В.Рибалка), самосприйняття (М.І.Лісіна), самоставлення (А.І. Сільвестру, О.Т.Соколова, Ш.Шварц). Мотиваційна складова актуалізує потенціали власного «Я», визначаючи його динаміку та енергетизується потребами у самовизначенні, самоактуалізації (А.Маслоу) та самореалізації (Р.Ассаджолі, Г.О.Балл). Завдяки комунікативній складовій удосконалюються навички ефективної міжособистісної взаємодії, виявляється (І.А.Джидарьян), презентується (О.М.Корніяка, В.А.Семиченко), стверджується (Н.Є.Харламенкова) та підтримується (О.Т.Соколова) ціннісне «Я» особистості. Регулятивна складова регулює, організовує, моделює розвиток самоцінності, що передбачає актуалізацію самоспрямованості (І.Д. Бех) та самоорганізації (С.Г. Якобсон). Ядром самоцінності особистості, яке визначає її глибинний смисл і специфічність виступає ціннісне «Я» (С.К.Нартова-Бочавер, Н.І.Нєпомнящая, О.Б.Орлов, Г.А.Цукерман). Саме завдяки ціннісному «Я» вся система соціальних, духовних цінностей переживається, усвідомлюється та трансформується людиною у власне систему самоцінності. Отже, ціннісне «Я» – це критерій, орієнтир, за яким будується уявлення про ціннісне ставлення до себе, інших та довкілля.

Відтак, аналітичне вивчення провідних структурних компонентів самоцінності особистості дає можливість стверджувати, що стрижень у її розумінні залежить від цілеспрямованих та спонтанних взаємодій з оточуючими в процесі соціалізації. Соціалізація як детермінанта розвитку самоцінності особистості реконструює та актуалізує всю структуру самоцінності. При цьому змінювання самоцінності залежать від макросоціуму, мезосоціуму, мікросоціуму як ціннісних сфер людської життєдіяльності (В.Бронфенбреннер); ціннісних взаємодій індивіда з іншими людьми (Ф. Гіддінс, А. Кеннеді, Д. Кербер, Г. Тард); процесів пристосування, індивідуалізації та інтеграції особистості в нових умовах соціального середовища (А.В.Петровський); засвоєння і відтворення ціннісного досвіду в процесі самоусвідомлення діяльності та розвитку самосвідомості (Г.М.Андрєєва, Є.П.Белінська, О.А.Тихомандрицька, Д.Й.Фельдштейн); ідентифікації, інтерналізації, моделювання, підкріплення як механізмів засвоєння особистісних цінностей (А.Бандура); самоідентифікації та відособлення як механізмів привласнення (відстоювання) індивідом своєї ціннісної людської сутності (М.С. Каган, Т. Лукман, В.О. Моляко, В.С. Мухіна, Н. Рейнвальд, Л.В. Сохань та ін.). При цьому, якщо в окремих умовах соціалізації потреба людини у власній цінності належним чином не задовольняється, виникає криза самоцінності особистості, що спричиняє конфлікт у сфері цінного «Я», неможливість пристосовуватися до нових ціннісно-смислових пріоритетів (Р.А.Ахмеров, Ф.Є.Василюк, О.А.Донченко, Я. І.Глінський, Т. М. Титаренко). Саме за кризової ситуації особистість стає перед необхідністю оновлення, перебудови не тільки окремих планів, цінностей, ставлень, а всієї системи самоцінності особистості. Відтак, вирішуючи кризову ситуацію, самоцінність особистості значно трансформується, а отже відбувається якісний перерозподіл та ускладнення різних структурних складових самоцінності, збагачуються і розширюються соціальний та особистісний простори. На основі зазначених перетворень відбуваються кількісні та якісні зміни розвитку самоцінності в дошкільному, молодшому шкільному, підлітковому, юнацькому періодах. Такі трансформації на кожному віковому етапі онтогенезу призводять до активного особистісного пошуку виходу з кризи самоцінності: уявлення про себе набувають особливої ціннісної значущості, поглиблюється ціннісне самопізнання, ускладнюються механізми саморефлексії та самоінтеграції, з’являються нові потенціали самоцінності особистості в цілому.

Натомість, генезис самоцінності особистості в період дорослішання інтерпретується як індивідуально та соціально вільний творчий акт свідомої реалізації людиною своєї ціннісної сутності, що пов’язано з динамічним змінюванням власного «Я», розвитком ідентичності у віковому діапазоні від початку дошкільного періоду до кінця юнацького. Так, уявлення дошкільника про свою самоцінність пов’язані зі здатністю означувати себе як слухняного, розумного, веселого, охайного і з намаганням в сюжетно-рольових іграх презентувати власне «Я» через сукупність запозичених у значущих дорослих властивостей. Механізм самоідентифікації зумовлює активне переживання дошкільником своєї тотожності з іншим суб’єктом. Здійснюючи рефлексивний самоаналіз, особистість дитини поступово починає усвідомлювати власне «Я».

По суті для дитини поступово відкриваються власні особистісні якості та накреслюється вищий, порівняно, з попереднім віковим етапом рівень осмислення ціннісного «Я» (Л.А.Венгер, О.В.Запорожець, М.І.Лісіна, Г.О.Люблінска, В.С.Мухіна, Н.І.Нєпомнящая, Л.І.Сільвестру, А.Г.Рузська). В молодшому шкільному віці інтелектуальна саморефлексія та реальні досягнення в учбовій діяльності актуалізують нові потенціали самоцінності особистості. Усвідомлюючи особливу важливість навчальної діяльності, молодший школяр переосмислює власне «Я», переживає своєрідність ціннісного «Я», прагнучи утвердити його серед дорослих і однолітків, а відтак з’являється реалістичність самоцінності. Механізм саморефлексії розширює уявлення про власне «Я», ускладнює інтелектуальне розмірковування, спрямоване на індивідуальне прийняття (заперечення) ціннісного особистісного смислу (Д.О. Леонтьєв, В.І. Слободчиков, Є.В.Суботський, А.В. Шувалов). В підлітковому віці ціннісне «Я» утверджується в просторі інтимно-особистісного спілкування з однолітками (у дорослих позиціях і діях). При цьому уявлення підлітка про власну самоцінність пов’язані зі здатністю означувати себе як сильного, розумного, красивого тощо. Завдяки механізмам саморефлексії й рефлексії однолітків підліток просувається у напрямку усвідомлення ціннісного «Я». Подальший, більш глибинний рефлексивний самоаналіз («Я» – у минулому, сьогоденні, майбутньому) відкриває підліткові певні сторони своєї недосконалості, що зумовлює кризу ціннісного «Я». На цій основі відбувається переосмислення ціннісного «Я», збагачується сфера власних почуттів і цінностей (Т.П.Гаврілова, Г.С.Ісуріна, Г.Крайг, С.Н.Макшанов, Ф.Райс, А.О.Реан, Г.М.Прихожан, О.Т.Соколова). В юнацькому віці осмислення самоцінності здійснюється у контексті професійного, морального і особистісного самовизначення. Механізм саморефлесії сприяє виробленню внутрішньої позиції захисту ціннісного «Я». Цінність окремих якостей особистості (фізичного «Я», соціального «Я», морального «Я») трансформуються в загальну цілісну самоцінність, що відкриває юнакові цінність свого духовного «Я». Завдяки механізму самоінтеграції власного «Я» юнак починає більш інтенсивно прагнути до особистісного самовизначення, побудови ціннісного «Я» на основі традиційних і сучасних моральних орієнтацій, духовного зростання загалом (Л.І.Анцифєрова, Ю.І.Александров, А.В.Мудрик, Х.Ремшмідт, А.Р.Фонарьов).

Аналітичне вивчення критеріїв розвитку самоцінності особистості показало, що вони пов'язані з виявленням і формуванням ціннісно-смислової системи людини, а саме, сукупністю усвідомлених смислів її життя та цінностей, спрямованих на самореалізацію суб'єкта. Серед цих критеріїв слід виокремити наступні: емоційно-ціннісне ставлення до себе (І.Д.Бех, С.Л.Братченко, А. Ленгле, В.В.Рибалка), ціннісно-смислове ставлення до себе (В.П.Бездухов, Е.В.Гала­жинський, Р.Еммонс, В.В.Знаков, Ю.Н.Калюткін, В.Е.Клочко, З.Луіджи, А.Маслоу, В.А.Рюмшина, О.О.Сергієнко, Н.Є.Харламенкова, В.Е.Чудновський), ціннісно-смислове ставлення до інших (Д.Н.Завалішина, Ф.Л.К. Хсю, Дж.Хен­дерсон). По суті критерії розвитку самоцінності особистості пов’язані зі сферою світоглядного осмислення буття, усвідомленням свого емоційного, ціннісного, смислового ставлення до самого себе та інших. В такому розумінні критеріі розвитку особистості за багатьма параметрами у смисловому полі узгоджуються з критеріями розвитку самоцінності особистості.

Отже, відображені моделі процесу розвитку самоцінності особистості у контексті соціалізації дають підстави вказати на значущість для цього процесу ціннісно-смислового пізнання особистістю самої себе. За нашим розумінням розвиток самоцінності особистості являє собою процес самоусвідомлення та самоставлення до власного «Я», що актуалізує нові рівні відкриття у самому собі особистісних цінностей і смислів та піднімає особистість до осмисленого самопереживання сутності ціннісного «Я», внутрішньої свободи та самореалізації у соціумі.

У другому розділі – «Концептуальна парадигма розвитку самоцінності особистості на різних етапах онтогенезу» – обґрунтовано особистісно-ціннісний підхід як провідний у вирішенні питань генезису самоцінності особистості, сформульовано вихідні положення цього підходу, психологічну модель розвитку самоцінності особистості та її основні складові, форми розвитку самоцінності, інтерпретується природа генерального «ядра» в структурі самоцінності особистості – її ціннісне «Я».

Особистісно-ціннісний підхід як методологічне підґрунтя втілюється на засадах ціннісно-смислової орієнтації особистості у взаємодіях з оточуючими, її індивідуальної неповторної самобутності та творчого потенціалу. Зокрема, він ґрунтується на принципах особистісного розвитку (І.Д. Бех, С.Л.Рубінштейн) та ціннісної самореалізації людини (спрямованості суб’єкта на реалізацію цінностей) (А.В. Брушлінський, В.В. Знаков, Н.І. Нєпомнящая, І.С. Якіманська). З одного боку, його основу складає сукупність вихідних теоретичних положень про закономірності, структуру, функціонування та розвиток самоцінності особистості, з іншого, – він полягає у особистісній інтерпретації цінностей і сенсів життя, відтворенні ціннісно-смислової сфери особистості та індивідуального способу розуміння буття. Отже, сутністю особистісно-ціннісного підходу є визнання людини як найвищої цінності, її прав на вільний розвиток, прояв своїх духовних потреб, здібностей, утвердження духовно-ціннісного «Я» у соціальній взаємодії (А.В. Брушлінський).

Особистісно-ціннісний підхід ґрунтується на вихідних положеннях про автономізацію-соціалізацію власного «Я» особистості; обумовленість самореалізації самоцінності особистості різними стратегіями її поведінки. Логіку першого положення ми інтерпретуємо у контексті двоєдиного процесу автономного освоєння й привласнення соціального та автономного відторгнення й відтворення соціального. Соціалізація і автономізація розглядаються як процеси трансформації соціального в індивідуальне та навпаки (Д.Й.Фельштейн). Відповідно до цього, генезис самоцінності особистості полягає в тому, що людина випробовує необхідність реалізації власних цінностей, включаючи і начебто «пропускаючи» їх через себе, виступаючи їх власником та водночас виробляє своє автономне незалежне ціннісне ставлення до себе, інших і оточуючого світу.

Згідно з другим положенням, самореалізація розглядається як процес якісних змінювань самоцінності особистості, що актуалізується нею за допомогою усвідомлення себе як цінності, об’єктивуючись у значущих результатах діяльності. Особистість взаємодіє з соціумом не безпосередньо, а опосередковано, пропускаючи його через призму власного «Я». В процесі дорослішання відбувається інтеріоризація моральних цінностей, смислових орієнтирів, свобод, задекларованих у соціальному світі, об’єктивуючись у ціннісному «Я» особистості. Однак, за відсутності такого процесу перенесення у людини закріплюються зовнішні конформні стратегії поведінки при внутрішньому неприйнятті суспільних вимог. Отже, динаміка самореалізації людини полягає в тому, що незалежно від індивідуальних ліній особистісного розвитку, вона спрямована на реалізацію певних стратегій поведінки (адаптативної-неадаптативної, альтруїстичної-егоїстичної, конструктивної-деструктивної). Зміна цих стратегій співвідноситься з певними онтогенетичними етапами, коли вирішуються основні завдання вікового розвитку особистості.

Обгрунтовані вихідні положення особистісно-ціннісного підходу пояснюють логіку функціонування психологічної моделі розвитку самоцінності особистості (рис.1). Визначені структурні складові в моделі самоцінності особистості є результатом осмислення, узагальнення та розширення меж результатів науково-теоретичних досліджень, а саме: формування смисложиттєвих особистісних цінностей в соціальному просторі (І.Д. Бех, Б.С.Братусь, Д.О. Лєонтьєв), становлення особистісного простору (С.К.Нартова-Бочавер, Т.М.Титаренко), розвитку простору самоусвідомлення (Б.Г.Ананьєв, Р.Бернс, В.В.Столін), а також когнітивної складової (П.Р.Чамата, І.І.Чеснокова), емоційної складової (І.Д.Бех, М.І.Лісіна, В.В.Рибалка О.Т.Соколова, А.І. Сільвестру, Ш.Шварц), мотиваційної складової (Г.О.Балл, Л.І.Божович, А.Маслоу), комунікативної складової (Г.М.Андрєєва, О.М.Корніяка), регулятивної складової (І.Д.Бех, М.В.Савчин, С.Г. Якобсон), центрального конструкту – ціннісного «Я» (С.К.Нартова-Бочавер, Н.І.Нєпомнящая, Г.А. Цукерман).