Психологія комунікативної культури особистості школяра

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, визначено об’єкт, предмет, гіпотези, мету та завдання дослідження, вірогідність його результатів, подано відомості про апробацію і впровадження здобутих результатів.

У першому розділі «Теоретичні засади вивчення комунікативної культури особистості як психологічного феномена. Становлення і вияв комунікативної культури школяра у процесі навчального спілкування» – визначено теоретико-методологічне підґрунтя вивчення психологічних особливостей розвитку комунікативної культури школяра, здійснено спробу обґрунтувати її психологічний зміст і правомірність особистісно-діяльнісного підходу до розуміння специфіки досліджуваного феномена. Як принципова концептуальна схема нашого дослідження розглядається розроблений С.Д. Максименком генетико-моделюючий підхід. Здійснено аналіз комунікативної культури в онтологічному аспекті з урахуванням особливостей процесу спілкування. Розкрито деякі аспекти структурування понять “спілкування” і “культура спілкування” (“комунікативна культура”). Охарактеризовано процес становлення, вияву і розвитку комунікативної культури  школяра в ході навчальної діяльності та спілкування.

Зазначається, що проблему змістової специфіки комунікативної культури і особливостей її розвитку у школярів різного віку не можна розглядати поза самим процесом спілкування, основними підходами до розкриття його сутності і, зрозуміло, безвідносно до мотиваційних засад й інструментальних можливостей особистості як суб’єкта спілкування.

Тим часом дослідники, розглядаючи спілкування як комунікативну діяльність його суб’єкта,  зазвичай зосереджують свою увагу на діяльнісному боці цього процесу, нехтуючи особистісний. Але ж у діяльності спілкування формується, функціонує і розвивається особистість її суб’єкта, відбувається становлення його потребово-мотиваційної сфери. У свою чергу, особистісна мотивація визначає характер діяльності суб’єкта спілкування, детермінує її культуру і результат. Адже спілкування – це персоніфікована, особистісна форма діяльності. Поняття особистості і спілкування, його культури безпосередньо співвіднесені між собою у своїх глибинних, сутнісних характеристиках. Процес набуття культури  спілкування неможливий без особистісного  розвитку, як неможливе становлення особистості без її комунікативного розвитку. При цьому комунікативна культура стає не тільки засобом вияву індивідуально-особистісної специфіки спілкування, а й одним з найважливіших психологічних інструментів засвоєння і реалізації суто людського способу життєдіяльності.

Cпілкування як комунікативна діяльність, детермінована системою мотивів, домінуючим серед яких є комунікативний мотив, з самого початку стає рушійною силою психічного розвитку дитини. У результаті діяльності спілкування складається система “внутрішніх” умов, якими, за С.Л. Рубінштейном, виступає особистість з її багаторівневою структурою, складною системою потреб, інтересів, схильностей, настановлень, емоцій, цілей, тобто мотивів. Особистісна мотивація, особистісно-смислові утворення знаходять своє втілення і вияв у певних комунікативних якостях і вміннях, у ставленні до інших людей, подій та дій. На цьому підґрунті відбуваються якісні зміни у розвитку особистості дитини. Зокрема, має місце становлення такого її новоутворення, як комунікативна культура: здійснюється “привласнення” нею комунікативного досвіду людства – комунікативних знань, що мають об’єктивно-суспільну практичну співвіднесеність; розвивається комунікативна мотивація, що інтеріоризується в морально-комунікативних якостях; відбувається опанування вербальних та невербальних засобів міжособистісної взаємодії; виробляються комунікативні навички і вміння як спосіб діяння для досягнення мети спілкування – пізнання інших людей і самопізнання.

Поза тим  дослідники, характеризуючи психокомунікативні прояви особистості, нерідко нехтують їх внутрішній, змістовий бік. Маємо на увазі особистісний психологічний базис – сферу мотивів і цінностей, що опосередковує реалізацію комунікативних якостей і вмінь, через які виявляється індивідуальна комунікативна культура. Але ж у кожній комунікативній дії суб’єкта спілкування як у дзеркалі відображається його особистість. Крім того, поза увагою вчених часто лишається моральний бік комунікативної культури, функція якого – здійснення постійного внутрішнього контролю за зовнішньою поведінкою людини, її регулювання.

У дослідженні ми ґрунтуємося на двох значеннях у розумінні поняття комунікативної культури, що має місце у науковій літературі при характеристиці психічних явищ:

- об’єктивному: культура спілкування – це її характеристики (ознаки) і властивості, сукупність і система яких свідчать про її комунікативну довершеність: структурованість, системність, мотивованість, комунікативність, вербалізованість, спрямованість, правильність, регульованість та ін.;

- суб’єктивному: культура спілкування – система вмотивованих і морально зорієнтованих якостей і вмінь людини, що забезпечують комунікативно ефективну і психологічно комфортну взаємодію, обмін інформацією, взаємовплив і взаєморозуміння.

Комунікативна культура  характеризується нами як:

1) результат соціально-комунікативного розвитку суспільства і водночас витвір конкретної людини, який забезпечує її зв’язок із соціумом. Вона є одним з найважливіших соціалізованих засобів спілкування. Її вияв означає, по суті, виконання суб’єктом спілкування певного соціального замовлення. Це психологічне знаряддя суб’єкта діяльності спілкування, що детермінується його особистісною мотивацією;

2) якісна характеристика процесу спілкування, що є комунікативною діяльністю особистості;

3) продукт комунікативної діяльності її суб’єкта, який виникає у процесі інтеракції, функціонує і розвивається в міжособистісній взаємодії, це – акт творчості людини, наявний хоч якоюсь мірою майже  в  кожній ситуації спілкування;

4) втілення внутрішнього, комунікативного за своїм змістом, ставлення суб’єкта до процесу спілкування і його учасників (О.М. Леонтьєв, І.А. Джидарьян та ін.). Комунікативна культура – регулятивний чинник діяльності суб’єкта: це засіб контролю і саморегулювання поведінки, засіб досягнення рівноваги в міжособистісних відносинах, що виникають у процесі спілкування;

5) складне психологічне утворення особистості, результат її психічної, комунікативної діяльності. Таке утворення особистості являє собою за змістом єдність двох рівнів: а) особистісний рівень складають особистісно-мотиваційні утворення суб’єкта спілкування, а також його емоційно-вольові особливості;       б)   рівень  комунікативної компетентності утворюють операційно-технічні засоби – комунікативні знання, навички і вміння, досвід суб’єкта спілкування. Зрозуміло, визначальним є особистісний рівень комунікативної культури, що виступає психологічним базисом операційно-інструментального (поведінкового) її рівня.

В загальному вигляді комунікативну культуру можна розглядати як систему сформованих у  індивіда в міжособистісній взаємодії якостей, навичок і вмінь, що дає йому змогу (в межах комунікативних здібностей, вікового розвитку і соціального статусу) досягати успішної адаптації в соціальному середовищі, здійснювати ефективну комунікативну і предметну діяльність, забезпечувати психологічно комфортну взаємодію і досягати взаєморозуміння.

У другому розділі «Психологічний аналіз структури і функцій комунікативної культури як складного психологічного утворення особистості» – розглянуто культуру спілкування як складову загальнолюдської культури; з’ясовано обставини, що зумовили інтерес психологічної науки до її вивчення; проаналізовано сучасні підходи до розуміння різних соціокомунікативних явищ, і зокрема досліджуваного феномена. Визначено психологічний зміст, функції і форму взаємозв’язку чотирьох ключових компонентів у структурі комунікативної культури, а також критерії її розвитку. Сформульовано положення про інтеґративний характер становлення і вияву в діяльності спілкування складових комунікативної культури: йдеться про взаємозв’язок особистісно-мотиваційних її характеристик (що матеріалізуються у відповідних якостях) з комунікативними вміннями суб’єкта спілкування. Охарактеризовано процес і механізм реалізації в комунікативній діяльності особистісних якостей і детермінованих ними загальних та специфічних вмінь суб’єкта спілкування.

Комунікативна культура ґрунтується на духовних цінностях, створених упродовж усієї історії людства. Комунікативна культура – органічна складова загальнолюдської культури. Разом з тим обидва ці феномени взаємозумовлюють розвиток одне одного. Вони склалися завдяки соціалізації, соціально-історичній детермінації психічних процесів. Глибинним підґрунтям культури загалом, і комунікативної культури зокрема, є спілкування, що виступає результатом і водночас засобом розвитку людського суспільства. Комунікативна культура являє собою морально зорієнтований засіб міжособистісної взаємодії. Прогрес комунікативної культури в сучасному світі визначається наданням переваги комунікативній стратегії, яка має діалогічний, суб'єкт-суб'єктний, характер, передбачає додержання принципів психологічної рівноправності, поважного ставлення  учасників процесу спілкування один до одного. На підставі комунікативного досвіду і врахування потреб та запитів суспільства культура в особі своїх носіїв створює нові знання і вміння, форми і способи спілкування, найоптимальніші з яких стають згодом надбанням наступних поколінь. Процес культурного збагачення людства через підвищення культури спілкування конкретних її носіїв – безперервний.

У формі індивідуально-особистісного існування комунікативна культура – це результат соціально-комунікативного розвитку конкретної людини, зумовленого культурою певного соціуму. Вона є індивідуально своєрідною здатністю суб’єкта спілкування до здійснення комунікативної діяльності, виявом його комунікативних характеристик – вмотивованих, морально зорієнтованих комунікативних якостей і вмінь, завдяки яким він досягає поставлених цілей.

Термін „культура спілкування”, як свідчать літературні джерела, був уведений в науковий обіг ще у 80-ті роки минулого століття (праці Б.В. Бушелєвої, В.С. Гозмана, В.С. Грехнєва, О.Б. Добровича, В.А. Кан-Каліка та ін.) і набув поширення у 90-ті. Інтерес до проблеми спілкування і його культури викликаний передусім потребами суспільної практики, і зокрема значущістю психологічних чинників – потреб і мотивів, емоцій і волі, здібностей і психічних станів, якостей і вмінь тощо – для ефективності діяльності, зокрема професійної.

Огляд наукової літератури дав змогу з’ясувати потребу в перегляді змістових позицій поняття комунікативної культури, визначенні її статусу відповідно до функціонального призначення в інформаційно-комунікативному процесі між людьми як активними його суб'єктами, в тому числі в міжособистісному спілкуванні в системі „вчитель – учні”. Потреба в уточненні змісту цього поняття викликана рядом таких обставин.

По-перше, і досі немає загальноприйнятого визначення поняття культури спілкування. Донедавна воно розглядалося дослідниками суто в науково-педагогічному значенні – як вихованість особистості. Насправді назване поняття значно глибше за своїм змістом: це синтез тісно пов'язаних між собою структурних компонентів, які у своїй цілісності забезпечують якісно новий, інтеґративний ефект – становлення складно організованого психологічного утворення особистості. Комунікативна культура ґрунтується не лише на психокомунікативних особливостях суб’єкта спілкування, в її зміст входять і особистісні його характеристики: потреби, інтереси, настановлення, досвід, якості, цілі тощо.

По-друге, потреба в переосмисленні змісту поняття зумовлена тією роллю, яку відіграє комунікативна культура як морально зорієнтований і дієво-практичний засіб у системі навчання, виховання і розвитку особистості школяра. Адже комунікативна культура – не тільки невід'ємний атрибут педагогічної майстерності, а й знаряддя ефективного сприймання школярем психолого-дидактичних впливів учителя і реагування у відповідь, а відтак, взаємообміну інформацією у процесі соціально-психологічної взаємодії між ними. Це і зумовлює потребу у своєчасному і цілеспрямованому опануванні школярем ключових характеристик (мотиваційно-змістових утворень) культури навчального спілкування, оскільки процес їх становлення є природним саме у шкільному віці. Бо пізніше – після завершення періоду ранньої юності – вдається виробити, як показали дослідження в галузі вікової психології (А.Б. Ценципер, А.В. Мудрик та ін.), лише ситуативно зумовлені навички культурної поведінки.

По-третє, необхідність перегляду психологічного статусу поняття комунікативної культури зумовлена і потребою у змістовому розмежуванні й систематизації понять „комунікативні здібності”, „комунікативна здатність”, „комунікативний потенціал”, „комунікативні ресурси”, „комунікативні якості”, „комунікативні вміння”, „комунікативна компетентність”, „культура поведінки” і „культура спілкування”, оскільки в наукових працях досить часто має місце їхнє зближення чи навіть ототожнення.

І ще одну обставину слід враховувати у процесі вивчення такого утворення, як комунікативна культура. Загальновідомо, що будь-який вироблений у культурі засіб може виконувати, принаймні, одну з двох головних функцій: сприяти, або забезпечувати можливість подальшої діяльності, чи перешкоджати діяльності, обмежуючи її. У своєму дослідженні Д. Швейдер (1994) надає цим функціям статусу норм, що мають характер і дозволу і обмеження: перші дозволяють людині створити нові способи розв’язання задачі (приміром, мовні норми), в той час як обмежувальні норми більш точно (жорстко) регламентують напрямок діяльності. Але в комунікативній культурі, що є так само формою існування двох названих типів норм, ці норми виступають не як заборони, а, скоріше, як інструкція для забезпечення повноцінної міжособистісної взаємодії.

Засвоєння особистістю суспільних еталонів – комунікативних норм і правил – полегшує процес спілкування, допомагає швидко зорієнтуватися і правильно відреагувати на ті чи ті типові риси людей. Це має особливе значення для особистості, що формується. Адже дитина, всотуючи в себе цілий світ соціально зумовлених думок, почуттів і відносин, дістає велику кількість інформації і набуває досвіду реагування на різні комунікативні ситуації. Отримана у процесі міжособистісної взаємодії інформація робить дитину учасником “обміну” між людьми моделями поведінки, типами діяльності і спілкування, цілями, мотивами і т.д. Завдання, мотиви і норми відносин, що існують у діяльності і спілкуванні дорослих, діти засвоюють, зрозуміло, з допомогою дорослих через механізм наслідування і відтворення, або моделювання їх у власній діяльності і спілкуванні, узгоджуючи їх зі змістом конкретної ситуації. Мотиваційно-змістові утворення і набуті знання та навички „матеріалізуються” в комунікативних та інших якостях особистості, її вміннях, способах взаємодії.

Відтак, особистість як активно діючий суб'єкт засвоює і „привласнює” вироблений людством досвід спілкування, соціально-етичні норми і комунікативні правила, опановує систему уявлень про життєві цінності. Як утворення „діалогічне”, продукт індивідуального комунікативного досвіду і взаємин з іншими людьми, людина у процесі спілкування формує і реалізує свої психологічні якості і властивості, витворює внутрішній суб'єктивний світ – світ потреб й інтересів, ідей і уявлень, настановлень і емоцій, ідеалів і ставлення до інших людей та до самої себе, стаючи, зрештою, особистістю.

В міру становлення особистості зростає (за Л.І. Анциферовою, 1981) цілісність, інтеґративність її психологічної організації, посилюється взаємозв’язок різних властивостей і характеристик, нагромаджуються нові потенції розвитку. Але тільки найвищий рівень інтеґрації психологічної організації особистості дає змогу досягти єдності, узгодженості та відповідності суто особистісних (цінності, уявлення, цілі тощо) і психокомунікативних характеристик індивіда.

Вибудований у процесі спілкування і свідомої діяльності суб'єктивний внутрішній світ стає психологічним підґрунтям для становлення особистісної комунікативної культури. Суб'єктивний світ є головною характеристикою особистості і відіграє визначальну роль щодо зовнішніх, поведінкових її характеристик. Комунікативна культура вбирає в себе все особистісно цінне, змістотвірне, але до цього особистісного не зводиться. Адже особистість узгоджує самооцінку своїх комунікативних якостей і вмінь з діянням партнера зі спілкування, інтеріоризуючи думки та оцінки референтних для неї суб’єктів комунікативного процесу. Відтак, особистісна „надбудова” забезпечує становлення мотиваційних характеристик комунікативної культури, які, у свою чергу, детермінують формування відповідних якостей і вмінь у процесі здійснення суб'єктом комунікативної діяльності.

Попри важливість дослідження проблеми комунікативної культури огляд сучасних підходів до її вивчення показав, що у психології і досі не створено її цілісної теорії. В науковому обігу узвичаєним  є  бачення комунікативної культури тільки як соціально зумовлених норм спілкування, але бракує розуміння її як особистісного утворення, вияву особистісно-комунікативних характеристик суб’єкта спілкування. Звідси метою дослідження в цьому розділі став аналіз сучасних підходів до вивчення соціокомунікативних явищ: і зокрема, розкриття психологічного змісту комунікативної культури і з’ясування її складових параметрів, що сприятиме розробці її цілісної теоретичної концепції.

При визначенні психологічного змісту комунікативної культури суб’єкта спілкування ми спиралися на такі базові положення:

- Комунікативна культура, будучи соціально зумовленою, відображає суспільно-історичну сутність її носія у зв’язку з детермінуючим впливом на його розвиток процесу спілкування. Відтак, комунікативна культура як особистісне утворення суб’єкта спілкування поєднує в собі досвід соціально-комунікативного розвитку суспільства і досвід міжособистісної взаємодії конкретної людини.

- Проблему культури спілкування особистості слід розглядати у зв’язку з розумінням спілкування як змісту специфічно людської потреби у контакті з іншою людиною. Таке розуміння дає змогу інтерпретувати розвиток особистості взагалі, і зокрема її комунікативний розвиток, не як процес пасивних змін у психологічній організації під дією зовнішніх впливів, а як, за висловом І.А. Джидарьяна (1981), процес активного, творчого самовдосконалення, саморозвитку і самоорганізації особистості завдяки спонукальній енергії комунікативного мотиву. Отже, особистість може виступати свідомим творцем свого психологічного знаряддя – комунікативної культури – в діяльності спілкування.

Поза тим упродовж останніх десятиліть минулого століття відбувалася еволюція змін та уточнень стосовно тлумачення близьких за змістом і функціями особистісно-комунікативних утворень суб’єкта спілкування. Праці О.С. Богданової, Б.В. Бушелєвої, В.С. Грехнєва, Т.Г. Григор’євої, Р.Г. Гурової, В.Ю. Дорошенка, Ю.М. Ємельянова, Ю.М. Жукова, А.Л. Журавльова, Л.І. Зотової, Н.В. Казаринової, В.А. Кан-Каліка, Ю.В. Касаткіної, Н.В. Клюєвої, В.О. Ковальова, В.Н. Куніциної, В.М. Лавриненка, Л.В. Лінської, Р.О. Максимової, В.І. Петрової, Л.А. Петровської, В.М. Панфьорова, Т.О. Піроженко, В.М. Погольши, Л.А. Растяннікова, В.А. Семиченко, О.В. Сидоренко, Т.П. Усольцевої, Т.К. Чмут, Я.І. Шкурко та інших вчених підготували ґрунт для визначення нами специфіки поняття культури спілкування. У своєму дослідженні ми послуговуємося характерним для вітчизняної психології особистісно-діяльнісним підходом до обґрунтування змісту культури спілкування. Соціопсихологічне бачення дає нам підстави для тлумачення комунікативної культури як якісної характеристики здатності людини до здійснення діяльності спілкування, стійкої інтеґративної властивості її особистості.

Запропонована нами внутрішня організація психологічної структури комунікативної культури має двовимірну, “горизонтально-вертикальну” будову (подібна двовимірність характеризує структуру особистості, за Ф. Лершем, Г.С. Костюком і В.В. Рибалкою). Діяльнісний аспект (або „горизонтальний вимір”) внутрішньої, змістової структури комунікативної культури утворюють чотири компоненти: мотиваційний, пізнавальний, вольовий і поведінковий (операційний), що складаються і розвиваються у особистості в ході її діяльності та спілкування з оточенням. „Вертикальний вимір”, який уособлюють особистісні особливості комунікативної культури, виступає як внутрішній результат „горизонтальної”, психічної діяльності людини.

В реальному процесі спілкування всі структурні компоненти комунікативної культури взаємопов'язані та взаємопроймають один одного. Разом з тим вони перебувають у певному співвідношенні один з одним: мотиваційному, пізнавальному і вольовому компонентам належить первинна роль щодо поведінкового (операційного) її компонента. Теоретичний аналіз проблеми становлення комунікативної культури дав змогу дійти висновку, що всі названі компоненти мають динамічний характер у віковому плані і зазнають змін у процесі переходу особистості її носія на нові рівні психічного розвитку.