| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано мету й основні завдання роботи, визначено джерельну базу, об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу дослідження, його методи, наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.
У першому розділі – „Постать Г. Костюка в літературознавстві і критиці” – висвітлені особливості сприйняття особистості й доробку вченого сучасним літературознавством.
У підрозділі „Рецепція творчості Г. Костюка в дослідженнях «материкових» і діаспорних учених” подано синтетичний огляд вітчизняних і діаспорних праць, присвячених Г. Костюкові та його доробку. Аналіз літератури дозволив виявити „білі плями” в сучасному костюкознавстві і, таким чином, урахувати їх в дисертації. Зазначено, що вітчизняні розвідки характеризуються більшим ступенем аналітичності й науковості, тоді як діаспорні мають радше мемуарно-публіцистичне забарвлення. Зроблено висновок, що, незважаючи на активне зацікавлення постаттю митця, основний масив досліджень обертається навколо його літературознавчої спадщини, натомість публіцистичний доробок і значна частина мемуарної спадщини поки що не здобулися на ґрунтовне осмислення.
Підрозділ „Теоретико-методологічна база дослідження”, відповідно до теми дисертації, окреслює коло питань, котрі порушуються доробком письменника, і висвітлює добірку методів, за якими провадилося дослідження.
Визначення терміну „публіцистичність” як такої сукупності особливостей, що роблять будь-який текст актуальним, злободенним, суспільно-хвилюючим, дозволяє віднести до публіцистики як суспільно-політичні, так і літературно-критичні розвідки Г. Костюка, оскільки об’єктом його аналізу завжди були теми, неоднозначно потрактовані громадою як радянського, так і еміграційного штибу, – питання стилю в літературі, дослідження сталінізму, творча спадщина В. Винниченка та М. Хвильового тощо.
Обґрунтовується концепція гіпертекстуальності творчості Г. Костюка. Теорія гіпертексту відтворена за працями В. Бичкова, М. Візеля, О. Гениса, Г. Даліловича, В. Курицина, О. Одаренко, Е. Шмідт. Гіпертекст трактує всю культуру як структуру, що складається „з сукупності текстів, які певним чином внутрішньо та (або) зовнішньо пов’язані (або корелюються) між собою”. Дослідник має відчути ці зв’язки, щоб зуміти проникнути в сутність конкретного твору, знайти ключ до його прочитання. З позиції гіпертекстуальності можна трактувати будь-який культурологічний період (наприклад, західноєвропейська середньовічна культура), сукупність творів певного митця тощо. Наявні елементи гіпертексту і в творчості Г. Костюка. Цілісне вивчення його мемуаристики та публіцистики (і політичного, і літературно-критичного її різновидів) дозволяє підтвердити цю думку.
Публіцистика автора виразно розпадається на два пласти – політичний та літературно-критичний. Обидва ці вектори організуються навколо певної глобальної проблеми. Наріжним каменем політичної публіцистики є висвітлення тоталітарної сутності СРСР, явищ сталінізму, його джерел і впливу на розвиток України. Літературно-критична публіцистика обертається здебільшого навколо художнього доробку митців „Розстріляного відродження”.
Мемуарний доробок продовжує тематику літературно-критичної публіцистики й одночасно переосмислює тези політичних досліджень, висвітлюючи їх з інших позицій, поглиблюючи зміст завдяки впровадженню суб’єктивних елементів. Таким чином, утворюється своєрідний гіпертекст: мемуари Г. Костюка постають глобальним над-текстом (гіпертекстом), вивершують весь доробок письменника і ґрунтуються на текстах його політичної та літературно-критичної публіцистики.
Проблема жанроутворення, характерна для творчості Г. Костюка, досліджується у відповідності з поглядами Н. Копистянської, викладеними в монографії „Жанр, жанрова система у просторі літературознавства”, де авторці вдалося об’єднати й узгодити подекуди антагоністичні визначення попередніх дослідників. Окремо наголошується на важливості проблеми жанру у зв’язку з дискутивністю жанрової природи дилогії „Зустрічі і прощання”.
Важливою проблемою поетики є взаємовідношення автора з власним текстом та читачем та їхнє вираження в творах. У творчості Г. Костюка своєрідним чином трансформується естетична парадигма „автор − текст − реципієнт”. Якщо в художній літературі читач здебільшого стає активною складовою тексту після того, як авторська функція вичерпується, то в документалістиці, зокрема в публіцистиці, позиція читача, до котрого спрямований виступ автора, має бути яскраво виражена від початку, з урахуванням ознак часу й фактів відтворюваної дійсності. Особа автора також видозмінюється, оскільки, як зазначає А. Капелюшний, становить сукупність авторського задуму, авторської позиції, голосу автора, введення автора до складу дійових осіб тощо, а не те, що автор нібито хоче сказати про себе. На відміну від художніх текстів, у яких наявна розбіжність між реальним автором та образом автора в тексті, в публіцистичному тексті „автор-оповідач і автор-реальна особа − збігаються. Цей збіг і є основною відмінністю публіцистичного авторського мовлення від художнього. І виявляється він у відвертості авторського «я», в емоційності викладу, в документальності матеріалу”.
Другий розділ – „Політична публіцистика Г. Костюка: ідейно-стильові орієнтири” – присвячено аналізу творів суспільно-політичного спрямування.
У підрозділі 2. 1. „Джерела публіцистичного стилю Г. Костюка: «Визвольно-революційні рухи та УРДП»” з’ясовуємо, що занурення в політичні теми, котре спостерігаємо в Г. Костюка від середини 40-х рр. ХХ ст., було спричинене звільненням від радянського гніту й політичною діяльністю в еміграції. Доповідь „Визвольно-революційні рухи та УРДП”, виголошена на з’їзді новоствореної партії в 1947 р., ще не торкається викриття тоталітаризму, проте готує публіциста до важливої теми його творчості – політики сталінізму. Текстовий аналіз доповіді як зразка публіцистичної діяльності Г. Костюка
40-х рр. ХХ ст. засвідчує джерела його індивідуального стилю: публіцисту вже на цьому етапі творчого розвитку притаманне активне залучення аудиторії до власного тексту, широкі аналітичні екскурси, використання сталого набору риторичних прийомів (еліптичних конструкцій, риторичних запитань, структурованості висловлювання тощо).
Подальша розробка суспільно-політичних тем у працях 50-60-х рр. ХХ ст. розвинула публіцистичну майстерність Г. Костюка. У підрозділі 2. 2. „Гіпертекстуальний характер монографії «Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)»” простежено тотальне занурення автора в проблему сталінізму, його паростків, особливостей розвитку та наслідків, що стало підґрунтям до написання творів, які з часом почали набувати ознак гіпертексту, засвідчуючи, одночасно, афазійні тенденції творчості публіциста як на рівні організації тексту, так і на рівні цілого гіпертексту.
Емігрувавши до США в 1952 р., Г. Костюк розпочинає кількарічну працю над темою „Сталінська політика в Україні у добу колективізації і терору”, результатом чого стала монографія „Stalinist Rule in the Ukraine”, видана 1960 р. одразу в кількох видавництвах. За архівними матеріалами, листуванням Г. Костюка нами відтворюється історія написання й видання означеної монографії, з’ясовуються причини вибору автором саме цієї теми для дослідження. У 1995 р. видавництво „Смолоскип” зробило доступною цю працю і для українських читачів під назвою „Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)”.
Проте це видання не є звичайним перекладом „Stalinist Rule in the Ukraine”. Дослідження десятиліття сталінського терору в Україні доповнилося багаторічними подальшими розробками Г. Костюка цієї проблеми − працями „Теорія і дійсність”, „На магістралях доби”, − що дозволило з’ясувати автору природу сталінізму. Таким чином, українськомовне перевидання „Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)” становить квінтесенцію політичної публіцистики Г. Костюка, увібравши весь масив його досліджень у цій царині.
Політологічні праці публіциста вирізняються всебічним опрацюванням теми і створенням широкого наукового підґрунтя. Проте, незважаючи на серйозну джерельну базу, ми все ж таки не схильні вважати монографію „Сталінізм в Україні” суто науковою, оскільки поруч із хистом вдумливого науковця це дослідження вповні розкрило й публіцистичний талант Г. Костюка. Наявність чітко задекларованої авторської позиції, відкритість і неопрацьованість поставленого питання в тогочасній науці, спрямованість аналізу на болючі проблеми сучасності, а не просто показ означеного історичного феномену (наслідки сталінізму як дійсності другої половини ХХ ст.) - це елементи, які становлять публіцистичність аналізованої нами праці та дозволяють розглядати її в контексті філологічних дисциплін.
Крім цього, для розуміння публіцистичної ваги монографії Г. Костюка важлива також та обставина, що дослідження створювалося в часи, коли сталінізм як явище ще не став фактом історії, був сучасністю.
Праця над „Stalinist Rule in the Ukraine”, її продовження в монографії „Теорія і дійсність”, ювілейна збірка „На магістралях доби” і, нарешті, українське перевидання „Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)” засвідчують, окрім тематичної, текстову спільність і щоразу більш глибоке відтворення досліджуваного процесу. Окреслене таким чином єдине текстове поле політичної публіцистики Г. Костюка представлене нами в діахронічному розрізі. Це дозволяє простежити зміни, доповнення, доопрацювання, котрі постійно провадив автор із взятою до розгляду темою сталінізму. Відповідно, текст, по суті, єдиний і для „Stalinist Rule in the Ukraine”, і для „На магістралях доби”, і для „Сталінізму в Україні”, залежно від праці та її основного контексту, постійно набуває нових відтінків значень і постійно вдосконалюється.
Підрозділ 2. 3. „Особливості поетики політичної публіцистики Г. Костюка: збірка «На магістралях доби»” побудовано на текстовому аналізі публіцистичних розвідок, уміщених до означеної ювілейної збірки. Окрему увагу приділено проблемі формування збірки. Книжка „На магістралях доби” – це не механічно з’єднаний в єдине ціле матеріал. Укладання збірки потребувало від автора чималих зусиль, оскільки вимагало приведення різножанрового та різночасового за написанням матеріалу до спільного знаменника. Є. Прохоров називає такі персональні книжки публіцистів „вторинними”, оскільки вони вже були свого часу представлені на розсуд читача. Проте це не означає зменшення до них читацького інтересу: „Тим читачам, для яких уже ім’я письменника є важливим сигналом, що несе інформацію про його публіцистику, цікаво звернутися до збірки, щоб поновити враження, прочитати, можливо, непрочитане, пропущене свого часу, побачити його публіцистику «у зборі» і глибше проникнути у створений ним світ, у його розуміння життя та поставлені ним питання”. При уважному прочитанні книжки „На магістралях доби” виявляється її струнка хронологічно (не за написанням, а за подієвим часом) вибудувана композиція, статті корелюються між собою завдяки явним и прихованим посиланням.
Усі вміщені до збірки розвідки можна умовно об’єднати в три цикли. Перший із них відтворює розправу тоталітарної держави з „незгодними”, серед яких і ті, хто допіру її створював, – П. Постишев, С. Кіров, П. Любченко та інші. Другий цикл переходить від персоналій до широкого висвітлення подій. Публіцист відтворює історичні факти: голод і терор в Україні, підготовку до Другої світової війни та її наслідки в різних частинах розшматованої між європейськими державами України – і типологічно зіставляє два тоталітарні режими ХХ ст., радянський і фашистський. Статті третього циклу відрізняються від попередніх характером авторської присутності. Г. Костюк чітко оприлюднює себе чи то здебільшого невластивою йому саркастичністю („Слов’янофільство, мир, війна”), чи то введенням власної особи в канву розповіді („Радянська система концтаборів перед судом світу”), чи то порушенням тем, що ними він фахово зацікавлений, тощо.
На основі аналізу збірки в дисертації робиться висновок, що особливостями індивідуального публіцистичного стилю Г. Костюка є полеміка з партійними ЗМІ, біографізм, всебічне окреслення відтворюваних ситуацій через подання різних гіпотез, сувора задокументованість даних, гіпотез, цитатного матеріалу, доопрацювання вміщених до збірки розвідок, узгодження їх з новітніми науковими даними, структуралізація оповіді, підкреслено логічна її побудова, лексичні й семантичні зв’язки між статтями, визначення мети й завдання у статтях, постійний діалог із читачем, портретні характеристики, майстерність створення образності, інтертекстуальність, сарказм тощо.
У загальному масиві науково-публіцистичних статей як домінантного жанру творів, представлених у збірці, вирізняються літературно-політичний портрет М. Хрущова „Зловісна постать сталініяни”, пафлет „Слов’янофільство, мир, війна”, репортаж „Радянська система концтаборів перед судом світу” тощо.
Третій розділ „Жанрово-тематичні особливості літературно-критичної публіцистики Г. Костюка” окреслює літературно-критичний доробок як другу сферу публіцистики Г. Костюка, що закономірно, найперше, з погляду форми її функціонування. Більшості аналізованих нами зразків історико-літературних та літературно-критичних розвідок автора притаманна публіцистичність, корені якої знаходимо в нероздільному сприйнятті літературознавцем життя й літератури.
Жанровий аналіз, покладений в основу цього етапу дослідження, дозволив, поруч із тематичними домінантами творчості Г. Костюка, простежити також відмінність у методологічних прийомах висвітлення зображуваних ним фактів і явищ.
У підрозділі 3. 1. „Проблемні статті як репрезентанти основної тематики літературно-критичної публіцистики автора” проаналізовані розвідки „Проблеми літературної критики”, „Традиція і новаторство”, „Доба і письменник”, „Стиль і канонізатори”, „Світ Винниченкових ідей і образів”, „Українське наукове літературознавство в перше пореволюційне п’ятнадцятиліття” тощо.
Стаття „Проблеми літературної критики”, написана 1946 р. на основі промови, становить чітко окреслений дискурс тогочасної МУРівської дійсності, репрезентує всі мистецькі та критичні тенденції, які широко дискутувалися при встановленні ідейних засад декларованої „великої літератури”. Автор постійно звертається до тверджень Ю. Шереха, В. Бера, І. Костецького, В. Державіна, У. Самчука та інших, погоджується й сперечається з ними заради плюралістичного окреслення мистецької дійсності. Цей плюралізм закорінений у принцип синтезу − для автора сучасна йому література не мислиться поза досягненнями попереднього покоління, попередньої епохи, яку в МУРівському середовищі часто називали „диким полем”. Він не відкидає здобутків ані вісниківської квадриги, ані неокласиків, хоча найближчий йому за світовідчуттям був хвильовізм.
Тема генетичної спорідненості всіх періодів літературного процесу в трансформованому вигляді продовжує розвиватися в розвідці „Традиція і новаторство” і характеризується діалектизмом, що можна визначити як іманентну рису творчої особистості Г. Костюка: „Традиція, звичка, автоматизм у психіці, побуті й смаках людини − це велика сила й, одночасно, велика слабість її. Сила, бо вона, традиція, робить людину закоріненою в глибину віків, створює почуття вічності й постійності її буття”.
Поняття „новаторство” трактується Г. Костюком непослідовно. Новаторство митців кінця ХІХ − початку ХХ ст., доби національно-визвольної революції 1917 р. відтворюється автором як явище позитивне, оскільки він ототожнює себе із табором новаторів. Боротьба ж поколінь у період написання доповіді − поява „Нью-Йоркської групи”, − хоча й зазначається автором, проте не аналізується.
Стаття-есе „Доба і письменник” є мереживом філософських роздумів самого Г. Костюка, Є. Сверстюка, А. Камю, П. Бак, О Солженіцина. У мистецькій філософії Г. Костюка письменник трактується, у першу чергу, як громадянин, озброєний „непереможною зброєю − мистецтвом слова”. Підтвердження власної позиції публіцист знаходить у висловлюваннях авторитетних літераторів різних країн. Усі цитовані Г. Костюком особистості торкалися одного й того ж питання, оскільки воно було основним у мотивації їхньої діяльності: яким має бути письменник в умовах тогочасної дійсності. Іманентна амбівалентність будь-якого наукового відкриття − руйнівна й творча сили, закладені в ньому, − змушувала авторів задуматися, чи „доросла” людина до створюваних нею відкриттів. У такій ситуації саме майстер слова має, за задумом автора, „свій талант та творчість спрямувати на те, щоб «нові горизонти світу» принесли щастя людині”.
У підрозділі 3. 2. „Відкриті листи Г. Костюка: тематика, стилістика, жанрові особливості” з’ясовано особливості епістолярію автора.
Відкриті листи Г. Костюка за тематичним принципом можна умовно поділити на дві групи: винниченкознавчого спрямування та загальнолюдської проблематики. Представники першої групи − „Лист до всіх українських емігрантів” та „Відповідь Григорія Костюка […] докторові Михайлові Мольнарові”, − важливі для нашого дослідження, оскільки винниченкознавча діяльність є однією з найголовніших у творчості автора. Аналіз відкритих листів Г. Костюка загальнолюдської проблематики − „На єврейсько-українську тему” (відповідь М. Дальному), „Як не ми, то хто...” − більше тяжіє до масиву політичної публіцистики автора. Розгляд зазначених творів у межах цього розділу зумовлений виключно формальними ознаками жанру відкритого листа.
Представлені нами відкриті листи Г. Костюка розрізняються також за кількістю прямих адресатів: спрямовані до усього читаючого загалу (колективні) або скеровані на публічну полеміку з однією людиною (особисті). Неможливість апелювання до конкретної особи в листах першої групи, тобто апріорне спрямування до кожного члена соціуму, зумовлює насиченість їх риторичними конструкціями, які мають на меті сугестування читачеві єдиної правильної, на думку автора, позиції: у випадку зі спадщиною В. Винниченка - мобілізувати сили для її збереження; у випадку з епістолою „Як не ми, то хто...” - „відгукнутися реальним ділом на це благання української людини”.
Відкриті листи індивідуального характеру, навпаки, зберігають у своїй структурі багато ознак приватного листа, зокрема публікацію відповіді адресатів (Г. Костюка та М. Мольнара, Г. Костюка та М. Дального).
Суттєва різниця спостерігається і в композиційних елементах таких листів, зокрема в хрематонімах. Вони наявні в колективних епістолах і відсутні в особистих відкритих листах. Така відсутність, на наш погляд, закономірна, оскільки, зберігаючи риси приватного листування, особисті відкриті листи зорієнтовані на обов’язкову реакцію адресата. Натомість колективні епістоли не можуть обійтися без яскравого сигналу - назви, яка ніби уособлює й конденсує їх дефініційне призначення: поставити „в гострій, відвертоособистій високоемоційній формі важливі соціальні проблеми, що мають широке суспільне значення”.
У підрозділі 3. 3. „Мистецтво діаспори крізь призму авторського світобачення: жанр рецензії в літературній критиці Г. Костюка” проаналізовано твори мистецькознавчого спрямування, вміщені в збірці „Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі)”. Автор звертається до аналізу доступних йому зразків сучасного мистецтва, вносячи до свого дослідження як безпосередні враження пересічного глядача, так і фахову оцінку, доцільність якої зумовлена взаємопроникненням театру й літератури як видів мистецтва.
Маючи широкий кругозір та виявляючи щире зацікавлення щодо всіх нових у діаспорному мистецькому житті явищ, Костюк-рецензент звертає увагу на різні художні факти. Здобутки театру та літератури спонукають автора зазирнути в глибинну сутність аналізованого явища. Тож, не зупиняючись тільки на їхньому фаховому дослідженні, що є функціональним призначенням рецензії, Г. Костюк порушує також важливі філософські, естетичні, суспільні проблеми доби, чим гранично зближує свої твори з публіцистикою.
Підрозділ 3. 4. „Особливості використання хрематонімів у літературно-критичній публіцистиці Г. Костюка” присвячено висвітленню особливостей творення заголовків. Можна беззаперечно твердити, що Г. Костюк відводив для заголовкових комплексів своїх творів велику роль. Розгалужена система хрематонімів літературно-критичної публіцистики засвідчує вправність автора в царині яскравої й функціональної номінації, його майстерність у створенні стрункої композиції. Ґрунтуючись на теоретичних дослідженнях В. Галич, Л. Грицюк, Е. Лазарєвої, ми розділили масив заголовків літературно-критичних творів автора на заголовки-образи й заголовки-індикатори. Використані Г. Костюком неповноінформативні заголовки-образи покликані активізувати увагу читача, примусити його зробити на першому етапі сприйняття тексту власні прогнози щодо матеріалу статті. При цьому може створюватися стилістичний ефект посиленого чи обманутого очікування. Численні лексичні й семантичні повтори розкривають істинний зміст заголовків, полегшують сприйняття читачем тексту. Заголовки-індикатори є переважно персональними, характеризуються лаконічністю, розкривають тему всього тексту. Актуалізація контактних зв’язків „заголовок – кінець тексту”, яка спостерігається в більшості аналізованих статей, є не просто засобом підвищення виразності, а однією з тих рис, що творять яскраву індивідуальну манеру письма Г. Костюка.
Взаємопроникнення літературно-критичної публіцистики та мемуаристики, їхня тематична, текстова, стилістична суголосність простежені в 4 розділі дисертації „Мемуаристичний дискурс як втілення єдиного гіпертексту творчості Г. Костюка”.
Підрозділ 4. 1. „Щоденникова проза Г. Костюка: перед-текст чи повноправна література?” висвітлює невідому широкому загалові частину доробку автора. В архіві Г. Костюка зберігаються документи з щоденними й періодичними записами, котрі охоплюють останні 40 років його життя, серед яких наявні і щоденники, і записники, і нотатки. Проте чітко дефініціювати жанри записів здебільшого важко. Аналіз щоденникових записів засвідчує їхню синкретичність: у межах одного твору переплітаються ознаки записника й нотаток, щоденника й записника тощо.
Щоденники стали підґрунтям для створення мемуарів та певної частин публіцистики. Опрацювання цієї спадщини літературознавця засвідчило, що задум створення спогадів зародився в нього ще в 60-х рр. ХХ ст. Серед записників, нотаток, щоденників автора є також повноправні літературні твори, тематиці й композиції яких Г. Костюк приділяв значну увагу. Портретні замальовки, занотовування подій, свідком і учасником котрих був автор, щоденні враження, викладені на папері, є для читача надзвичайно цікавими й репрезентативними, оскільки розкривають невідомі життєві й творчі сторінки біографії мемуариста, показують його з нового боку, надають його власному образу цілісності й поліфонічності.
Систематично вести щоденник Г. Костюк став щойно в 60-х рр. ХХ ст. Спочатку його записи за характером тяжіли до записника із замальовками з натури (найперше, портрета Т. Осьмачки). Уже згодом на це підґрунтя нашарувалися записи суто побутового характеру, конспекти промов, реакції на почуте або прочитане, фахові записи, рефлексії на власну творчість, побіжні портретні характеристики представників діаспори тощо. Проте провідною темою записів початку 60-х рр. є все-таки відтворення взаємин з Т. Осьмачкою. Загалом йому „присвячено” п’ять записників. Ці докладні нотатки стали підґрунтям до створення присвяченої Т. Осьмачці великої глави у другому томі спогадів „Зустрічі і прощання” в межах розділу „Люди і події”.
Костюківські щоденники 60-х рр., незважаючи на значну частку вміщеного в них „буденного” матеріалу, засвідчують діалектичну єдність із художньою літературою, яскравим взірцем мемуаристичного відгалуження якої є спогади „Зустрічі і прощання”.
В останніх щоденниках відчувається експансія мемуарного елемента. Роблячи поточні записи, Г. Костюк часом звертається до минулого. Проте ці „вкраплення” спогадів становлять не самостійні вставні фрагменти, а є наслідком „сьогохвилинних” вражень, ретроспективно спрямованим асоціативним рядом. Таке „вторгнення”, за Ю. Барабашем, елементів мемуарів або автобіографії не дивне й не виходить за жанрові межі щоденника, оскільки „з точки зору особливостей людського мислення він [факт „вторгнення”. – Н. С.] цілком природний, що підтверджується, до речі, багатьма прикладами з щоденникової літератури”.
У підрозділі 4. 2. „Контекстуальні зв’язки спогадів «Зустрічі і прощання» та публіцистики Г. Костюка” з’ясовано особливості творення авторського гіпертексту. У тканині спогадів „Зустрічі і прощання” знаходимо безліч перехресних вузлів, прихованих посилань на творчість попередніх періодів. Зіставлення мемуарів „Зустрічі і прощання” з доробком, зібраним у книжках „Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі)” та „У світі ідей і образів”, дозволило помітити яскраву особливість Костюка-укладача власних збірок − тенденцію до утворення в їх межах єдиного текстового простору. Велике значення при цьому мають назви, котрі становлять своєрідні координати, у яких розвиватимуться події та факти, викладені автором.
Фрагментарність, мозаїчність, епізодність спогадів теж є невід’ємними елементами гіпертексту. „Кадри спогадів” із найменшого віку, видіння уві сні, постійні кореляції з майбутнім перетинаються на різних відрізках оповіді з головною темою.
Крім того, певні частини мемуарів інколи здаються уривками з інших творів. У першому томі одним із таких, на перший погляд, відірваних від основного тексту епізодів є короткий портрет Н. Забіли „Дівчина з великопанського гнізда”, який автор виділяє в окремий підрозділ, сюжетно не пов’язуючи його з попереднім матеріалом. І тільки після ознайомлення з цим уривком стає зрозумілим, що він є своєрідною ввідною частиною до ширшого портрета С. Божка „Змарнований талант”.
Багатьом особистостям і подіям, змальованим у двотомнику спогадів, Г. Костюк присвячував за різних часів і обставин інші менші літературно-критичні, публіцистичні, наукові твори. Наприклад, підрозділ мемуарів „Харків і вбивство Кірова в Ленінграді” співвідноситься з працями, що увійшли до збірки „На магістралях доби”. Він надає науково-публіцистичній розвідці „Українське відлуння вбивства Кірова” зовсім іншого звучання, оскільки розкриває обставини, якими автор особистісно пов’язаний із цією подією, та дає можливість читачеві поглибити власне бачення тієї трагедії.
Простежені нами зв’язки між різножанровими творами Г. Костюка надають його доробку цілісності. Взяті автором теми розроблені з усіх позицій і дозволяють читачеві побачити зображувану ситуацію комплексно, системно.
З гіпертекстовим характером спогадів „Зустрічі і прощання” вповні співвідноситься питання жанрової приналежності дилогії, висвітлене в підрозділі 4. 3. „Проблема жанру в мемуарній дилогії Г. Костюка «Зустрічі і прощання»”. Неодноразово повторена в літературознавчих розвідках теза про те, що твір Г. Костюка є романом-епопеєю, спростовується композицією мемуарів, їх структурними особливостями, предметом і характером зображуваного. Відсутність у Костюковій дилогії найголовніших елементів, на яких базується епопея (епічне минуле, епічна дистанція, героїчний переказ), а також відкритість тексту, динамічність викладення матеріалу й створених образів засвідчують романічність твору Г. Костюка.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження. Публіцистична та мемуаристична сфери діяльності Г. Костюка охоплюють більшість написаних ним творів. Незважаючи на це, аналіз костюкознавчих праць засвідчив, що найбільш дослідженим у сучасній науці є літературознавчий доробок автора. Публіцистичні та малі мемуарні жанри залишалися поза увагою інтерпретаторів.
Визначення терміну „публіцистичність” як такої сукупності особливостей, що роблять будь-який текст актуальним, злободенним, суспільно-хвилюючим, дозволяє віднести до публіцистики автора як суспільно-політичні, так і літературно-критичні розвідки, оскільки об’єктом його висвітлення завжди були теми, неоднозначно потрактовані суспільством.
Праці „Stalinist Rule in the Ukraine”, „Теорія і дійсність”, „На магістралях доби”, створені в різні часи, співвідносяться між собою і разом з монографією „Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки)” вкладаються в гіпертекстову єдність, представлену в дисертації в діахронічному розрізі. Це дозволило простежити зміни, доповнення, доопрацювання, котрі автор постійно проводив з узятою до розгляду темою сталінізму.
Літературно-критична публіцистика є другою сферою публіцистичної творчості Г. Костюка. Аналіз творів, уміщених у збірки „У світі ідей і образів” та „Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі)”, виявив тенденцію до утворення в їх межах єдиного текстового простору. Велике значення при цьому мають їх назви, котрі становлять своєрідні координати, у яких розвиватимуться події й факти, викладені автором.
Залучення щоденників, записників, нотаток, некрологів Г. Костюка дозволило розширити усталені в сучасному літературознавстві межі його мемуаристики. Значна частина малих мемуарних жанрів у творчості Г. Костюка є повноправною документальною літературою, що відтворює авторську індивідуальність. З іншого боку, його щоденники часто виконують допоміжну функцію перед-тексту, є основою для створення публіцистичних текстів та мемуарної дилогії „Зустрічі і прощання”.
Виходячи з цього, мемуаристика автора набуває ознак над-твору, оскільки об’єднує у своїй структурі всі творчі досягнення письменника, співвідноситься і з літературно-критичною, і з політичною публіцистикою. Наявність у тканині спогадів „Зустрічі і прощання” великої кількості перехресних вузлів, прихованих посилань на творчість попередніх періодів − і на політично-публіцистичну, і на літературно-критичну − роблять мемуари над-текстом (гіпертекстом), у який сходиться уся без винятку творчість Г. Костюка.
Аналіз публіцистичного й мемуаристичного доробку Г. Костюка з позицій актуальних наразі теоретико-методологічних проблем вітчизняного й зарубіжного літературознавства вкотре засвідчив вагомість його доробку й важливість подальшого запровадження в науку його публіцистичних, літературно-критичних, мемуарних творів.
Капелюшний А. Редагування в засобах масової інформації : навч. посібн. / А. Капелюшний − Львів, 2005. − С. 102.
|
