РЕЛІГІЯ І АТЕЇЗМ У АКСІОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ХІХ – ПЕРША ТРЕТИНА ХХСТ.)

Краткое содержание

У «Вступі» обгрунтувано актуальність наукового дослідження з обраної теми та її зв’язок з науковими програмами, планами і темами; подано характеристику ступеня розроблення пов’язаних з нею питань у науковій літературі; викладено мету, завдання і методологічні принципи дослідження та  основні його результати у вигляді теоретичних положень, що характеризуються науковою новизною; відображено практичне значення отриманих наукових результатів, їх апробацію, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі «Культурологічні основи дослідження релігії та атеїзму» розкриваються методологічні засади вивчення релігії та атеїзму як феноменів духовної культури.

Аналіз  наукової історії цього питання, церковно-теологічних, релігійно-філософських, атеїстичних спроб розв’язання проблем духовного життя, що виникають у сфері взаємодії релігії та атеїзму, свідчить про те, що всі вони дотепер не є самодостатніми з погляду тих конструктивних результатів, яких вимагає динаміка культурного життя суспільного організму в його цілісних характеристиках.

Таку змогу надає методологічна база, що виникла завдяки розвитку науки про культуру у 80–90-ті роки ХХ ст. Завдяки наробкам сучасної культурології сталася кардинальна зміна у підходах до вивчення релігії та атеїзму, які почали розглядати як особливі форми здійснення духовного життя суспільства (В.С. Абросімов, С.Д. Безклубенко, В.А. Гура, М.М.Закович, В.І. Корнєєв, А.С. Попов).

Вихідною аксіомою  сучасних культурологічних досліджень є також теза про те, що їх основою є людська культура, а дихотомія «релігія – атеїзм» становить лише одну з особливих форм буття культури            (В.С. Абросімов). Підкреслюється, що змістовне наповнення цих понять слід розглядати у взаємозв’язку та співвідношенні, враховуючи коло тих питань, які вирішуються в той чи інший історичний період (А.С. Попов). Слушною є також думка про те, що у культурологічному аспекті боротьба між релігією і атеїзмом завжди постає як зіткнення різних форм освоювання людиною світу і розуміння самої себе, причому ця боротьба є життєво необхідною умовою реального історико-культурного процесу (В.А. Гура).

З культурологічної точки зору взаємодія релігії та атеїзму постає однією з важливих характеристик духовного життя суспільства, яка відображає протиборство різних світоглядних домінант соціокультурного процесу. Тобто вона фіксує в собі діалектично пов’язані між собою, але протилежні за змістом найважливіші його риси.

Суперечності, що виникають між релігією та атеїзмом, впливають на загальну динаміку соціокультурних коливань. Їх подолання завжди пов’язується із створенням конфліктної ситуації, яка трансформує розуміння цих явищ у площину духовних уподобань людей і тлумачиться як проблема свободи совісті. Значимість цих духовних запитів вимірюється тим ціннісним смислом, який надається релігії та атеїзму у соціокультурному житті суспільства. Їх функціонування в аксіологічних вимірах набуває іншої якості: «культурних висловлювань» інтересів людей, що актуалізує потребу у культурологічному аналізі життєвості цих цінностей, носіями яких є релігія та атеїзм, а також їхніх потенційних можливостей розвитку та взаємодії (А.С. Попов, Ю.Я. Кімелєв, В.І. Корнєєв). Такий аналіз дає можливість не тільки довести вагомість для культурної свідомості релігійних та атеїстичних чинників розвитку культури, але й зняти традиційну упередженість щодо оцінки їхнього рольового призначення в суспільстві з позицій домінуючих ідеологічних і політичних поглядів. Культурологічний підхід також уможливлює науково-теоретичне розв’язання проблеми співіснування релігійних та атеїстичних цінностей у контексті об’єктивних суперечностей, властивих розвитку людської духовності.

З історико-культурологічного погляду потреби нового історичного часу, не отримуючи адекватної мотивації у межах традиційних форм релігійної свідомості, знаходили її у матеріалістичному та атеїстичному тлумаченні духовних цінностей. Вони уявлялись в ідеалах повної свободи совісті, вільного світоглядного вибору між релігією і атеїзмом, вільного виявлення релігійних або атеїстичних переконань кожним громадянином. Завдяки ідейній боротьбі між атеїзмом і релігією свобода совісті як фундаментальна цінність духовної культури набула реального існування у своєму повному обсязі: вона містить у собі як релігійні, так і атеїстичні ціннісні орієнтації.

Проте ціннісне самовизначення суб’єктів культури, яке є результатом духовного розвитку особистості та внутрішнім витоком її культуротворчої діяльності, супроводжувалось у російському суспільстві ХІХ - першої третини ХХ століття гострою ідеологічною боротьбою. Релігію і атеїзм починають активно використовувати як ідеологічну зброю у політичній боротьбі між окремими соціальними групами. Ідеологія розглядається як соціально-класова детермінанта культури (В.П.Андрущенко). Відтак, вона виступає як зовнішній регулятор життєдіяльності людей, за допомогою якого різні соціальні групи коректують соціокультурний процес за своїми інтересами, встановлюючи і закріплюючи відповідно до них ієрархію духовних цінностей. Це й спричинило деформуючий вплив ідеологічних детермінант на соціокультурний процес.

Аби виявити культуротворчу роль релігії та атеїзму, необхідно відкинути ідеологічні нашарування. Та це зовсім не означає, що при тому ігноруватимуться конкретно-історичні форми цих чинників соціокультурного процесу з усіма притаманними їм  позитивними і негативними рисами, які виникли і проявилися у певних економічних, політичних, правових, ідеологічних умовах розвитку суспільства. Навпаки,  досягнути поставленої мети неможливо без висвітлення усіх зовнішніх і внутрішніх суперечностей у сфері взаємовідношень релігії та атеїзму.

Вивчення релігії та атеїзму як  соціокультурних феноменів з урахуванням конкретно-історичних умов дозволяє з’ясувати конкретний зміст суперечностей між ними, а також виявити, як завдяки ним змінюється і розвивається духовна культура суспільства. 

З огляду на це важливим методологічним аспектом дослідження релігії та атеїзму в історико-культурному процесі є аналіз їх як носіїв певної системи духовних цінностей, що визначають ставлення людини до явищ природи і суспільства, до самої себе як культурної особистості. Для активних носіїв релігійних або атеїстичних традицій відповідні цінності стають смислостворюючими соціокультурними домінантами життя, що впливають на мотиви, орієнтації, цілі, характер і результати духовно-практичної діяльності людей.

Релігія і атеїзм, як певні системи цінностей, історично належать до різних парадигм духовної культури. Вони мають різні світоглядні підвалини, які визначають ціннісні орієнтації віруючих і невіруючих людей, що призводить до виникнення аксіологічного конфлікту в соціокультурному процесі. Якщо сприйняття цього конфлікту відбувається через посередництво культури, то він набуває якості чинника, що надає інформацію про достатньо високий рівень духовного розвитку і самореалізації особистості та, в цілому, загального стану розвитку духовної культури даного суспільства. В іншому разі це призводить до деформації духовного життя суспільства у вигляді кризових явищ, які породжують антиномічні ситуації за схемою «цінність – антицінність» (А.І.Арнольдов).

 Спроможність виходу з них засобами культури визначається не шляхом розподілу цінностей на «позитивні» та «негативні», а за допомогою аналізу відповідних типів оцінок, жоден з яких не підноситься до абсолюту. Навпаки, такий аналіз не визнає апріорі абсолютних переваг релігійних або атеїстичних цінностей, а досліджує причини і канали їхнього впливу на реальні процеси культури.

Сучасна культурологічна думка (Ю.Ф. Борунков, В.Н. Савельєв, А.А.Радугін та ін.) дійшла висновку, що різниця між релігійно віруючими і невіруючими людьми полягає не в питанні про визнання або невизнання важливої ролі у соціокультурному житті духовних цінностей. Питання лише в тому, яку інтерпретацію дають люди духовним цінностям. Тому розуміння релігії або атеїзму як однієї з можливих світоглядних позицій дозволяє уникнути конфронтації між релігією і атеїзмом, перевести характер відносин між носіями цих світоглядів у русло діалогу і співробітництва на базі гуманізму.

Це загострило питання про наукову об’єктивність такого діалогу. Її критерієм є співвідношення різних суб’єктивних оцінок, що складаються в ході соціокультурної діяльності, та понять і суджень аксіології, яка має своїм об’єктом згадані оцінки, з’ясовує причини їх виникнення в свідомості людей, щабель їх істинності (С.Ф. Анісімов).

При цьому необхідно враховувати, що боротьба між цінностями релігії та атеїзму відбивається у різних сферах життєдіяльності суспільства і може прибирати різні форми: від наукового диспуту та ідеологічної полеміки до культурної революції. Однак тільки ціннісні домінанти показують, яке значення мають ті чи інші релігійні та атеїстичні погляди, ідеї, ідеали в духовному житті певних груп, класів суспільства, чому саме з релігією або атеїзмом пов’язують вони свій соціокультурний розвиток і свою практичну діяльність, які матеріальні й духовні потреби та інтереси віддзеркалюються в їхніх релігійних або атеїстичних життєвих позиціях. Слід також мати на увазі й те, що протягом всієї історії взаємовідношень між релігією і атеїзмом прослідковується боротьба за збереження, трансляцію і поширення в суспільстві своєї системи цінностей та невизнання і відкидання цінностей іншої сторони. Це означає, що аксіологічна проблематика є стрижневим пунктом духовного життя суспільства і що вона загострюється у зламні періоди «переоцінки цінностей».

Цим обумовлюється доцільність використання методики культурологічного дослідження взаємовідношень релігії та атеїзму. Останнє виявляє їхню духовну сутність і накреслює шляхи для подолання тих суперечностей, що виникають між ними у конкретно-історичні періоди.

Ми вважаємо, що ціннісні відносини між релігією і атеїзмом є одним з важливих індикаторів духовного життя суспільства, що виявляє своє значення через культурологічні категорії. Культурологічний аналіз виступає необхідною умовою і науковим інструментом дослідження функціонування релігії та атеїзму в духовному житті суспільства. Саме такий аналіз виявляє сутність духовно-ціннісних вимірів релігії та атеїзму, накреслює шляхи розв’язання аксіологічної проблеми в цій сфері за допомогою культурологічного мислення і культуротворчої діяльності.

У другому розділі «Зіткнення релігії і атеїзму в умовах самодержавства та панування Православної церкви (ХІХ – початок ХХ ст.)» здійснюється культурологічний аналіз духовно-ціннісних вимірів ідейної боротьби релігії та атеїзму в дореволюційний період.

Російське суспільство ХІХ століття в культурному відношенні не було монолітним, незважаючи на прагнення царського самодержавства та Православної церкви встановити монополію на духовне життя. Співіснування носіїв релігійних й атеїстичних цінностей приводило до зіткнення відповідних ідей та ідеалів у суспільній свідомості, що суттєво впливало на подальший розвиток духовної культури.

Православна церква виступала важливою інституцією системи духовного виробництва монархічної держави, яка встановлювала зовнішні кордони культури, регламентувала культурну діяльність, освячувала духовні цінності, що виражали інтереси панівних класів суспільства. Жодної думки щодо можливості існування іншої, нерелігійної, світоглядної концепції та системи цінностей вона не допускала і дуже активно демонструвала свою войовничість стосовно атеїзму та носіїв атеїстичних цінностей, спираючись на всю міць держави. У Російській імперії не існувало свободи совісті, атеїстів переслідували як осіб, що скоїли так званий «релігійний злочин». На характері ціннісних відносин між релігією та атеїзмом помітно відбився той факт, що православна віра була офіційною державною релігією, а російський цар – «помазаником божим» і фактичним главою церкви.

          За тодішніх умов атеїзм розвивався як альтернатива духовній монополії православ’я. Атеїстичні ідеї набули поширення у наукових колах, середовищі народницької та соціал-демократичної інтелігенції, а також серед пролетаріату. Завдяки соціокультурній діяльності представників названих верств суспільства атеїстичні вартості почали витискати із суспільної свідомості старі релігійні вартості. Характерною рисою суспільної свідомості стає ідея взаємозв’язку філософського атеїзму і революційного перетворення суспільства. Поступово, але неухильно атеїзм затверджувався у соціокультурному процесі, займаючи помітне місце в проблематиці духовної культури.

          Народницька інтелігенція першою свідомо і цілеспрямовано надала атеїзму ціннісного статусу. Лідери різних напрямків у народництві – П.Л.Лавров, М.О.Бакунін, П.М.Ткачов – не мислили соціальної революції без активного поширення атеїстичних ідей (за висловом Бакуніна, революція повинна бути атеїстичною). Особлива складність проблеми релігії та атеїзму в аспекті духовної свободи, тобто, по суті, проблеми ціннісної, відбилась у теоретичних працях видатного мислителя і революціонера М.О.Бакуніна. Аналіз його поглядів показує, що цінність атеїзму Бакунін пов’язував з найважливішими для революційно налаштованої інтелігенції питаннями – політичними та соціально-економічними, вирішення яких зводилось до здійснення соціальної революції та знищення експлуататорської держави. В умовах царського самодержавства та відсутності свободи совісті проблема духовних цінностей релігії і атеїзму переходила у площину класової боротьби, ідеологічної конфронтації. Цікаву в культурологічному плані характеристику дав поглядам народників Г.Ф. Флоровський. У раціоналізмі та атеїзмі він помітив «схоластику навпаки», парадоксальний розрив у культурі, яку мислив як розвиток релігійних традицій. Та замість релігійно-філософського пробудження в суспільстві переміг раціоналізм.

Починалась нова історична епоха, яка створювала свої власні духовно-ціннісні пріоритети. В Росії, на думку видатного філософа      О.Ф. Лосєва, стара православна віра зазнала нужденності й занепала, зате матеріалізм проповідували з незвичайним захопленням. На це звернув увагу і відомий церковний діяч митрополит Філарет (В.М. Дроздов). В Україні, як відмічав історик М.С.Грушевський, у другій половині ХІХ ст. інтелігенція також  ставилася до церкви і будь-яких релігійних інтересів байдуже.

Подальший розвиток атеїстичних ідей був пов’язаний із соціал-демократичною інтелігенцією, котра керувалась марксистською теорією. Революційні соціал-демократи висунули вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави. Теоретично обґрунтоване це питання В.І.Леніним у статтях «Соціалізм і релігія» та «Про ставлення робітничої партії до релігії». Виявляється, що, з одного боку, автор статей виступає з гуманістичних позицій, захищаючи найважливішу загальнолюдську цінність духовної культури – свободу совісті, а з іншого – розмірковує як прагматичний політик, якого не цікавлять «абстрактні» цінності духовної культури і який наголошує на боротьбі з релігією у зв’язку з боротьбою за соціалізм. У цьому крилися витоки феномена політичного атеїзму як результату гострої ідеологічної боротьби марксистсько-ленінської партії з релігією.

Промова П.А.Столипіна у Державній думі 1909 року продемонструвала принципове несприйняття царським урядом ідеї повної свободи совісті, ігнорування духовних запитів суспільства, намагання зберегти у недоторканості «віковий зв’язок, який існує між Державою і Церквою». Обер-прокурор Синоду К.П. Побєдоносцев також відстоював альянс церкви і самодержавства, заявляючи, що безвір’я є прямим запереченням державності. Замість розв’язання актуальної проблеми духовної культури держава і церква прагнули зберегти духовну монополію за допомогою репресивних і демагогічних засобів. В умовах заборони атеїзму і офіційного панування державної церкви атеїстичні цінності все більше пов’язувалися з такими поняттями, як: «свобода», «прогрес», «революція», «класова боротьба», «пролетаріат», «марксизм», «інтелігенція», «народ», «соціалізм». Водночас закріплюється войовничий характер атеїзму, що було реакцією суспільної свідомості на «войовничу церкву» і царський деспотизм.

          Атеїстичні ідеї починають відігравати роль важливого фактора соціокультурного життя, незважаючи на всілякі перешкоди держави і церкви. Це вплинуло на процес «переоцінки цінностей» духовної культури. З’являються перші спроби православних богословів та релігійних філософів осмислити роль релігії та атеїзму в розвитку людської культури. Дане питання поставало актуальним для православної інтелігенції, яка протягом ХІХ – на початку ХХ століття відчувала зміну соціокультурної динаміки не на користь релігії і церкви. Відомі  представники слов’янофільства А.С.Хом’яков і Ю.Ф.Самарін першими звернули увагу на падіння релігійних цінностей і зростання цінностей атеїстичних у російській культурі. У результаті глибоких і відвертих роздумів була поставлена культурологічна за своєю суттю проблема формування істинних цінностей, від яких залежить духовний стан особистості та суспільства, проблема свободи совісті, віри та невір’я.

          Процес секуляризації культури примусив діячів Православної церкви займатися теологічним розробленням питань взаємовідношень культури і релігії. Починаючи з середини ХІХ століття російські богослови накреслили і здійснювали два підходи до цих питань. Відповідно сформувались і два напрями у ставленні Православної церкви до культури. Перший базувався на принципі аскетизму і проповідував відхід православ’я від культури, зосередження тільки на суто релігійній місії; другий напрям поставив за мету якомога краще пристосування культури до релігії та почав з огляду на останнє активне розроблення «богослов’я культури». Наприкінці ХІХ століття склався своєрідний альянс православного богослов’я та релігійно-ідеалістичної філософії з метою створення концепції «православної культури». Багато в чому вона спиралась на ідеї таких православних мислителів, як В.С.Соловйов і П.О.Флоренський. Сутність цієї концепції містилась у провідній ідеї «панрелігійності» людської культури.

          На початку ХХ століття представники так званого «філософсько-релігійного ренесансу» повели мову про атеїзм у категоріях культури, хоча ставилися до нього вороже. Протиборство релігії та атеїзму було окреслене в суспільній думці на рівні філософської культури як проблема цінностей духовної культури. Цей висновок випливає з культурологічного аналізу поглядів таких релігійних філософів, як: С.Л.Франк, С.М.Булгаков, Є.М.Трубецькой, М.О.Лосський, Г.П.Федотов, В.В.Розанов, М.О.Бердяєв. На зламі двох століть функціонування релігійних і атеїстичних цінностей у російській культурі стає одним із актуальних питань духовного життя. Взагалі проблема цінностей духовної культури – і це важливо підкреслити – вперше була поставлена на теоретичному рівні в координатах «релігія – атеїзм». Сутність її можна сформулювати так: чи може існувати культурний прогрес і сама людина поза релігією, чи тільки релігійні цінності роблять людину людиною, тобто істотою духовною? Вирішення цього питання стає реальним чинником культурно-історичного розвитку російського суспільства.

          У третьому розділі «Взаємовідношення атеїзму і релігії в умовах відокремлення церкви від держави і здійснення культурної революції (20 – 30-ті роки ХХ ст.)» розкриваються зміст і характер ціннісних відносин між релігією і атеїзмом в нових історичних умовах, що виникли після Жовтневої революції 1917 року. Відокремлення церкви від держави, здійснення культурної революції у 20 – 30-ті роки, масовий відхід населення від церковних організацій, атеїстичний рух – усі ці події виявили одну з найгостріших проблем духовного оновлення суспільства. З одного боку, марксистська спадщина включала гуманістичні принципи побудови нового суспільства, в тому числі повну свободу совісті, а з іншого, – вона виявлялася у безкомпромісній боротьбі з релігією. З одного боку, більшість населення все ще сприймала православну віру як елемент традиційної культури, а з іншого, – офіційне православ’я вже дискредитувало себе і само підготувало грунт для масового атеїзму. За цих умов почали діяти нові фактори процесу «переоцінки цінностей».

          Завдяки впровадженню у життя урядового декрету «Про відокремлення церкви від  держави та школи від церкви» поняття свободи совісті виповнювалося реальним змістом і набувало значення загальнолюдської цінності. Це був крок, спрямований на духовне оновлення суспільства, вільний вибір ціннісних орієнтирів. Це підкреслювали і діячі нової соціалістичної культури, і представники радянської влади. Почала втілюватись у життя ідея секулярної держави, яка теоретично виключала конфронтацію між церквою і державою, усувала небезпечний розкол суспільства за релігійним принципом. Ця ідея має виключно важливе значення для подальшого нормування суспільних відносин і розвитку духовної культури, на що звернув увагу відомий релігійний мислитель сучасності О. Мень. Та ще раніше цю ідею позитивно оцінював П.А. Флоренський у невідомому донедавна рукописі «Припустимий державний устрій у майбутньому» (1933 р.). Отже, з’явились реальні можливості для розвитку світоглядної культури плюралізму і толерантності. Однак, як показала історія, цей шанс був знехтуваний обома сторонами – і державою, і церквою.

          Культурна революція зробила актуальним питання про співвідношення соціально-класових інтересів та духовних цінностей особистості, всієї культурної спадщини та політики революційного класу в сфері духовного життя суспільства. До концепції культурної революції первісно було закладено антагоністичну суперечність між духовною свободою особистості та офіційною марксистською ідеологією, яку більшовики намагалися перетворити на своєрідну світську релігію. У ході культурної революції нова влада прагнула радикально змінити суспільну свідомість та систему духовних цінностей в історично короткий строк. У результаті класового підходу світоглядна проблема, пов’язана з релігійною та атеїстичною орієнтаціями, набувала політичного характеру, переводилась у площину безкомпромісної ідеологічної боротьби. Ідеологічна модель нового суспільства вилучала релігію з духовного життя суспільства як чужу і ворожу революційним класам. А цінність атеїзму як компоненту духовної культури вбачалась у його революційній войовничості до релігії.

          Пролетарському атеїзму, який входив до арсеналу революційних традицій робітничого класу, відводилася активна роль у створенні нових цінностей духовної культури. Про це свідчить аналіз поглядів на релігію і атеїзм В.І.Леніна, Ем.Ярославського, П.А.Красікова, І.І.Скворцова-Степанова, Н.К.Крупської, В.Д.Бонч-Бруєвича, А.В.Луначарського та інших теоретиків і пропагандистів пролетарського атеїзму. В ході культурної революції релігію з її системою цінностей намагалися усунути з культурного життя нового суспільства і, водночас, прагнули залучити віруючих до розбудови цього суспільства, де безроздільно панували б тільки атеїстичні цінності.

Взаємовідншення релігії та атеїзму розглядались і релігійними філософами як актуальна проблема духовного життя революційної епохи 20-х років ХХ століття. Про це свідчать тогочасні праці С.О. Аскольдова, М.О. Бердяєва, С.М.Булгакова, О.С. Ізгоєва, І.О. Ільїна, І.П. Федотова, С.Л. Франка. У статті «Із роздумів про російську революцію» (1923 р.) С.Л. Франк зазначає, що причина зміни старої культурної епохи новою лежить у глибокому духовному процесі, що давно відбувається у народній душі, в культурі самого російського суспільства, а не є результатом пропаганди чужих йому ідей. Ціннісне значення атеїстичних ідей для нової культурної епохи так чи інакше визнають релігійні філософи, але залишаються їх непримиренними противниками і критиками. Певний інтерес має культурологічна модель духовних процесів у російському суспільстві, створена П.О. Сорокіним. Згідно з його теорією соціокультурних суперсистем, революційні події віддзеркалили духовну кризу: занепад і заміну релігійних цінностей атеїстичними та іншими нехристиянськими і антихристиянськими ідеологіями. І якщо перша фаза революції носила деструктивний характер, то з кінця 20-х років розпочався конструктивний період створення нових цінностей та відновлення культурної спадщини.

          Рівень і зміст ціннісних відносин у сфері релігії та атеїзму проявлялися в соціокультурній практиці 20–30-х років, зокрема, у діяльності «Спілки войовничих безвірників» – масової атеїстичної організації, яка проголосила боротьбу з релігією боротьбою за соціалізм. Аналіз форм та методів її діяльності надав змогу виявити, якого характеру набули атеїстичні цінності, з чим вони ототожнювалися на практиці, як саме впливали на духовну культуру. Ідеологічні постулати часів культурної революції відбились на діяльності «Спілки войовничих безвірників». Тому позитивні заходи цієї організації щодо налагодження наукової системи атеїстичного виховання практично багато у чому втрачали свій гуманістичний смисл. Повторюючись у певних масових формах, її атеїстична робота закріплювала як норму саме такі ціннісні відношення, які відбивали досвід непримиренної боротьби з релігією і найкраще відповідали ідеологічним вимогам тоталітарної держави, що будувала «суспільство масового атеїзму».

          Цінність атеїзму за цих умов ставала цінністю вузькокласовою: вона полягала у формуванні певних якостей пролетарського атеїста, принципово ворожого до релігії та церкви. Абсолютне заперечення релігії як культурної цінності (як при самодержавстві – атеїзму) не вирішувало існуючих питань, а, навпаки, загострювало їх, деформувало розвиток духовної культури.

          На нашу думку, світоглядна проблема у сфері дії релігії та атеїзму покладалась не в питанні про «шкідливість» релігії та «класову ворожість» церкви, не у формах і методах «боротьби» з ними, як вважали ідейні натхненники та організатори культурної революції (а в подальшому – і автори радянських наукових праць, присвячених даному періоду). Проблема ця полягала у можливості вільної ціннісної орієнтації особистості, формуванні власних переконань у процесі глибоко особистісних духовних переживань, осмисленні історичних явищ, пошуків істини, можливості відкрито виражати своє ціннісне ставлення до життєво важливих явищ духовної культури, в тому числі до релігії та атеїзму. Однак натомість у ході культурної революції розпочався грандіозний експеримент побудови «суспільства масового атеїзму». Це призвело до появи антитрадицій атеїзму, які набули форми державного атеїзму. Почав функціонувати пропагандистський міф зі своєю системою квазіцінностей. В умовах етатизму і тоталітаризму вплив атеїзму на духовний світ особистості, на людину як суб’єкта культурної діяльності був неоднозначним і суперечливим, що й відбилося на процесі «переоцінки цінностей» у ході розбудови радянської культури.