Саморегуляція ситуативної агресивності у навчально-тренувальній та змагальній діяльності спортсмена

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його об’єкт, предмет, мету, гіпотезу і завдання, охарактеризовано методи дослідження. Розкрито наукову новизну, відзначено теоретичну і практичну цінність проведеної роботи, наводяться дані про апробацію отриманих результатів дослідження.

Перший розділ – “Психологічні аспекти дослідження саморегуляції агресивності  у діяльності спортсмена” – містить аналітичний огляд літератури, що висвітлює теоретичні та експериментальні аспекти досліджуваної тематики як у загальнонауковому плані, так і в більш вузькому напрямі дисертаційної роботи.

Особливу увагу приділено аналізу змісту основних понять: “агресія” і  “агресив­ність”. Констатовано, що більшість дослідників визначають агресію як пове­дінку, яка спрямована на заподіяння шкоди  (А. Басс, Г.А. Гайдукевич, Л.М. Семенюк, С.Г. Шебанова). Наголошується, що агресія  – це дія  (А.О. Реан), агресивність – властивість (риса) особистості, яка виражається в готовності до агресивних дій  (А. Бандура, С.Л. Кравчук, В.І. Шебанова).  Характеризуються також мотиваційні та емоційні аспекти досліджуваної проблеми (Є.П. Ільїн, А.Е. Мелоян, Х. Хекхау­зен та ін.), зокрема, розкривається зв’язок агресивності з емоціями гніву та воро­жості (К. Ізард).

Інтерес психологів до феномена агресивності обумовлений необхідністю регуляції емоційних реакцій та управління ними, що важливо як для психічного, так і фізичного здоров’я та душевного комфорту кожної особи і оточуючих її людей, профілактики і подолання комунікативних дистресів. За науковими даними, різні форми соціального стресу (механізмами утворення яких є деструктивне спілкування)  підвищують кількість злочинів, які  пов’язані з насильством.

Теоретичний аналіз психологічної літератури з проблеми дослідження, засвідчує відсутність на сьогоднішній день єдиної наукової концепції стосовно трактування природи і детермінації агресивності. Дослідники класифікують їх по-різному. Так, А.О. Реан виділяє етико-гуманістичний та еволюційно-генетичний підходи; О.Б. Бовть виокремлює біологічні, фізіологічні, психологічні, соціальні, ситуаційні концепції; Л.М. Семенюк говорить про етологічний, психоаналітичний, фрустраційний і біхевіористський підходи; Б. Крейхі  наголошує на доцільності біологічних та психологічних напрямів дослідження проблеми агресивності. Ми аналізуємо агресивність спортсмена з генетичних (П. Джейкобс, М.В. Алфі­мова, В.І. Трубніков), біологічних (К. Лоренц, Ф. Перлз, Р. Ардрі), біохімічних (Д. Зіл­ман, В.В. Ковальов, А.В. Нємцов), біофізичних (А.В. Вальдман, В.П. Поши­ва­лов, С.А. Прокоф’єва-Акопова), соціальних (Л. Берковіц, S. Feshbach, А. Бан­дура) позицій.

Серед усієї сукупності особистісно-психологічних передумов агресивного реагування  С.Л. Кравчук особливу роль відводить  індивідуальним детермінантам, які посилюють та гальмують її прояви за умови провокації у формі словесної агресії представників чоловічої та жіночої статі. А.О. Реан показав, що на виник­нення агресивності впливає демонстративність як особистісна риса. Така особа постійно прагне вразити інших, привернути до себе увагу. Розглянуто роль характеру та умов виховання у сім’ї (К. Бютнер, В. Рахматшаєва), а також вплив засобів масової інформації на формування агресивних тенденцій у поведінці індивіда (О.В. Гордякова, О.Ю. Дроздов, Д. Кенрік, С. Нейберг, Р. Чалдіні).

Агресивність спортсмена обумовлюється наявністю вікових відмінностей у  розвитку. Зокрема, О.Ю. Дроздов вважає, що до основних особливостей молодіжної агресивності належить імпульсивність та неадекватність агресивних реакцій, поширеність групових форм агресії, “немотивованість” агресивних вчинків. При цьому Д.Е. Неміровський та Л.М. Семенюк стверджують, що з віком рівень фізичної агресії у чоловіків зростає. На відміну від них, М. Яремчук вказує на протилежну тенденцію.

Важлива роль у виникненні агресивності належить сформованості політичного та економічного устрою суспільства, нормам поведінки, що характерні для соціуму, фізичним умовам навколишнього середовища.

На основі аналізу розробок провідних дослідників агресивності нами охарактеризовано основні її типи. Так, у спортивній діяльності виділяють реактивну (ворожу) та інструментальну агресивність. Головна мета першої полягає у нанесенні фізичної чи психологічної травми. Друга переслідує неагресивну мету.

Спорт – це сфера діяльності, в якій прояви агресивності сприяють досягненню успіху суб’єкта. Згідно з науковими даними Б.Дж. Кретті, Р. Мартенса, прагнення до перемоги в умовах навчально-тренувальної та змагальної діяльності сприяє розвитку агресивності.

У новому ракурсі розглянуто теоретико-методичні засади саморегуляції агресивності. Процес організації цієї діяльності передбачає сформованість системи усвідомленої ауторегуляції спортсмена (А.В. Алексєєв, Б.А. Вяткін, Р. Сінгер), яка включає: мету і модель важливих умов діяльності, програму дій і систему критеріїв успішного її виконання, інформацію про реально досягнуті результати та їх оцінювання у відповідності з критеріями успіху, рішення про необхідність і способи корекції діяльності. На нашу думку, управління агресивністю є важливим компонентом психологічної підготовки суб’єкта в багатьох видах спорту. В цьому аспекті пропонується детальна характеристика основних методів розвитку саморегуляції.

Гносеологічний аналіз психологічного змісту саморегуляції дозволив характеризувати її як інтегральний механізм, завдяки якому забезпечується векторне спрямування суб’єкта в процесі діяльності. У найбільш узагальненій формі,  саморегуляція – це здатність індивіда керувати своїми діями на основі власних психічних процесів, у відповідності до умов зовнішнього середовища, заради успішного досягнення значущої мети.

У другому розділі – “Методологічне обґрунтування процедури дослідження феномена агресивності в спорті” –  обґрунтовано програму емпіричної частини роботи. Аналізуються результати проведеної у процесі дослідження психодіаг­ностики ситуативної агресивності та здатності до її саморегуляції в умовах навчально-тренувальної і змагальної діяльності спортсмена.

Вивчення специфіки саморегуляції ситуативної агресивності проводилось у два етапи із врахуванням принципу системності.

Перший з них включав констатуючий експеримент, метою якого було встановлення індексу агресивності та рівня сформованості саморегуляції спортс­мена в умовах навчально-тренувальної і змагальної діяльності.

Другий передбачав проведення формуючого експерименту, метою якого було підвищення цього рівня саморегуляції в зазначених умовах.

Психодіагностична робота проводилась на базі спортивних закладів міста Івано-Франківська серед представників таких видів спорту: легка атлетика, плавання, спортивна гімнастика, бокс, дзю-до, тхеквондо, боротьба вільна, футбол, баскетбол.

Загалом у дослідженні взяло участь 235 осіб чоловічої статі, що пояснюється поширеністю агресивних тенденцій серед чоловіків (Л. Берковіц, Р. Берон, Д. Рі­чард­сон). Вік спортсменів – 14-20 років.  Віковий діапазон вибірки зумовлений важливими для нашого дослідження психологічними особливостями хлопців-спортсменів старшого підліткового та юнацького віку. Враховувались індиві­дуальні особливості поведінки кожного з піддослідних, на основі яких розроблено прийоми психокорекції. З метою підвищення вірогідності результатів було опитано 235 батьків спортсменів та 216 тренерів, що працюють з ними.

Відповідно до структури експериментальної частини роботи розроблено програму, яка включає три блоки методик:

-          для визначення агресивності, конфліктності, мотивації до успіху чи уникнення невдачі;

-          для визначення рівня саморегуляції і суб’єктивного контролю, самооцінки та впевненості в собі у критичних ситуаціях;

-          авторські методики для опитування тренерів-викладачів,  батьків спортсменів, вболівальників.

Дані методики виявилися інформативними у лонгітюдних дослідженнях саморегуляції ситуативної агресивності у навчально-тренувальній та змагальній діяльності спортсмена. Їх використання дозволило, з одного боку, розширити дослідницьке поле, а з іншого – виявити неусвідомлені агресивні атитюди та їх причини.

Статистичне співвідношення отриманих показників встановлено завдяки процедурі підрахунку коефіцієнтів кореляції, яка полягала не тільки у визначенні стандартних значень та їх порівнянні з критичними, а також у встановленні рівнів значущості при критичних значеннях коефіцієнтів кореляції (знаходження ймовірності лінійної кореляції між змінними вибірок, розподіленими статистично). Такий підхід дозволив оцінити співвідношення рівня зв’язку між змінними, якщо коефіцієнти кореляції не досягають критичних значень при стандартних (табличних) рівнях значущості.

З’ясовано, що  потреба в агресивних діях у спорті побудована на основі фундаментального прагнення до перемоги в умовах навчально-тренувальної та змагальної діяльності, які суттєво відрізняються одна від одної за принципами, метою, засобами.

За результами попереднього зрізу виявлено високий індекс агресивності (опитувальник Басса-Даркі) у 19,57% опитаних. При цьому для більшості респондентів (80,43%) характерний нормальний розвиток цієї якості. Найбільше представництво агресивних спортсменів у групі боксу (26,67%), найменше – у гру­пі плавців (9,1%).

Високий рівень реагування з використанням фізичної та вербальної агресії характерний для спортсменів, які займаються вільною боротьбою, тхеквондо та боксом. Тенденція до непрямих агресивних вчинків яскраво простежується у представників легкої атлетики, плавання, спортивної гімнастики. Високі ступені за трьома шкалами, які визначають рівень агресивності, наявні у футболістів і баскетболістів.

У переважної більшості опитаних розвинута заздрість і ненависть до оточуючих. Найбільш чітко вона представлена у діапазоні від недовіри та обережності щодо суперників спортсмена до переконання в тому, що вони планують заподіяти йому шкоду.

За рівнем розвитку такої особистісної риси, як конфліктність, яка передбачає частоту ескалації  конфліктогенних ситуацій та втягування у конфлікти, спортсмени розподіляються таким чином: бокс – 29,1%; тхеквондо – 28,5%; боротьба вільна – 28,0%; футбол – 26,0%; дзю-до – 23,3%; баскетбол – 22,2%; легка атлетика – 22,2%; спортивна гімнастика – 22,0%; плавання – 19,9%. Зважаючи на це, можна стверджувати, що саме ці особи створюють конфліктні ситуації і втя­гують у них інших, активно використовуючи при цьому конфліктогени спілку­вання. Високий коефіцієнт кореляції між вербальною агресією і конфліктністю (r=0,62, при р<=0,01) свідчить про тісний зв’язок цих характеристик.

У контексті організації експерименту з’ясовано, що агресивні спортсмени невпевнені у собі, нездатні самостійно визначити стратегію власної поведінки. У них дуже мінливий настрій, вони часто стикаються з невідповідністю між  отриманими результатами і метою змагальної діяльності. Для них характерна підвищена тривожність та схвильованість, наслідком чого є труднощі у соціальних контактах.

Шляхом дослідження виявлено, що у 84,8% опитаних з домінуючим показником агресивності є прагнення уникнути невдачі, тоді як прагнення до успіху визначено лише у 15,2%. У свою чергу в спортсменів, поведінка яких не є агресивно спрямованою, показник прагнення до успіху кількісно переважає показник прагнення уникнути невдачі: 70,9% проти 29,1%.

Остання мотиваційна тенденція в агресивних спортсменів вказує на деструктивні напрями розвитку особистості. Індивід спрямовує власну активність на подолання існуючих перешкод, використовуючи засоби асоціального змісту. Значна перевага у цій тенденції позначається на формуванні агресивного типу спортсмена. Існує суттєва кореляційна залежність між рівнем агресивності та показником прагнення уникнути невдачі (r=0,79, при р<=0,01).

У процесі дослідження було з’ясовано роль сім’ї  в детермінації агресивності спортсменів. Батькам пропонувалась авторська анкета для виявлення їх позиції та поведінки в ситуаціях, пов’язаних з агресивними вчинками їх дітей.

З метою визначення впливу ситуативних факторів на агресивність спортсмена нами розроблено анкету на виявлення способу реагування в 14 типових змагальних ситуаціях. Аналіз результатів дослідження дав підстави стверджувати, що агресивність здебільшого провокується у ситуаціях: негативної реакції вболівальників, необ’єктивного суддівства, значної переваги суперників. З’ясовано, що найменш провокуючими є ситуації: нарікання тренера, попередня невдача та низький організаційний рівень змагань. Отримані показники дають змогу під­твердити гіпотезу дослідження, згідно з якою зростання агресивності обумовлене впливом ситуативних факторів діяльності спортсмена.

За результатами дослідження виявлено, що агресивні спортсмени глибоко переживають критичні зауваження на свою адресу, а також часто сумніваються у правильності власних дій. Для них властива низька самооцінка. Було встановлено наявність позитивного кореляційного зв’язку між низьким рівнем самооцінки та показником конфліктності (r=0,71, при р<=0,01) за методикою “Особистісна агресивність і конфліктність” та агресивності (r=0,73, при р<=0,01) за методикою Басса-Даркі.

Більшість досліджуваних, які схильні агресивно реагувати в умовах тренувань та змагань, пояснюють свої вчинки впливом обставин, що склалися, а відповідальність за вчинене покладають на інших людей.