Середа О.О. Легітимізація соціальної нерівності як чинник конституювання соціального порядку

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми роботи, розкрито ступінь наукового опрацювання теми в літературі, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну і науково-практичну значущість отриманих результатів, наведені дані про апробацію роботи та публікації.

У першому розділі “Легітимізація як процес та поняття” проаналізовано теоретичні засади щодо розробки понятійного апарату соціологічного вчення про легітимізацію.

На підставі аналітичного розгляду соціологічної спадщини означено методологічне підгрунтя соціологічного тлумачення поняття “легітимності”, підкреслено відмежування соціологічної точки зору від юридичної, базовою засадою якого є опора на юридичне поняття “легальності”. Розмежування понять полягає в окресленні принципово різних площин оперування поняттями: в юриспруденції йдеться здебільшого про “номінативну нормативність”, тобто проголошення офіційною інституцією нормативної бази соціальної взаємодії, а соціологічна точка зору передбачає зосередження уваги на когнітивному аспекті. Йдеться про свідому побудову соціальними суб’єктами картини світу, основу якого становить певний соціальний порядок, а соціальна взаємодія будується на уявленнях соціальних суб’єктів щодо об’єктивної реальності та очікувань соціальних суб’єктів як елементу соціальної дії.

Методом теоретичного моделювання здійснено аналітичне співставлення моделі соціальної взаємодії різних соціальних суб’єктів в єдиному соціальному просторі з моделлю очікуваної взаємодії за соціально значимого соціального порядку. Проаналізовано взаємодію “індивід – суспільство”, в результаті чого обгрунтовано визнання соціального порядку як невід’ємної умови існування суспільства. Соціальний порядок, як спосіб організації соціальних відносин у нормованому соціальному просторі, має бути внутрішньо визнаним соціальним суб’єктом, яким може виступити індивід, соціальна група чи клас або, на рівні теоретизування у більш широкій площині, на рівні типів суспільств, – конкретно-історичне суспільство як система. Здобовучем здійснено наголос на діяльнісній позиції соціального суб’єкта як актора, активна соціальна позиція якого є ключовою передумовою перетворень у суспільстві як єдиній соціальній системі.

Використання методу синтезу надало можливість поєднати такі соціологічні підходи як розуміюча соціологія, феноменологія (у фокусі яких діяльність суб’єкта з приводу осягнення та творення оточуючого світу завдяки власній пізнавальній діяльності), структурний конструктивізм (діяльність соціального суб’єкта з приводу конструювання структури (враховуючи при цьому зворотній вплив - дуальність структури)) та історичний акціоналізм (основна засада якого полягає у свідомій історично-перетворювальній діяльності соціального діяча). Внаслідок цього представлено синтетичний підхід, за якого соціальний суб’єкт розглядаємо таким, що його свідома творчість природнім чином переростає у конкретно-практичну соціальну діяльність, що має справляти вплив на перетворення та розвиток соціальної системи, у межах якої даний соціальний суб’єкт діє. За означеного підходу соціальний суб’єкт – це актор, діяльність якого виступає рушійною силою розвитку суспільства і є чималою мірою зумовленою його внутрішньою свідомою діяльністю.

При цьому, соціальна дія, яка відбувається на індивідуальному (груповому тощо) рівні, не відбувається відокремлено як така, а лише в термінах соціальної системи, елементом якої є соціальний суб’єкт. В структурі соціальної дії культура та соціальні норми є початково заданими, але на якомусь етапі піддаються перетворенню у результаті свідомої цілераціональної дії окремого соціального суб’єкта або групи.

У розділі представлено загальний механізм легітимізаційного процесу, що залежить від історичної ситуації конкретного суспільства, непередбачуваних впливів зовнішніх факторів і, найголовніше, ступеня активності та зацікавленості у легітимізаційному процесі учасників легітимізаційного процесу.

Легітимізація як процес – це “діяльність” свідомості; дія загального механізму легітимізаційного процесу охоплює усі стадії соціальної дії, протягом легітимізаційного процесу соціальний суб’єкт проходить п’ять основних етапів, кожний з яких випливає з попереднього: на І-у етапі соціальний суб’єкт закладає основи бачення світу, здійснює побудову картини об’єктивної дійсності, тобто системи уявлень про світ, побудовану на основі внутрішньо свідомих уявлень та зовнішньої ситуації, що піддається аналізу; на ІІ-у етапі соціальний суб’єкт здійснює виокремлення побудованої картину світу як власної, вибудовує теоретичні моделі осягнення світу; на ІІІ-у етапі соціальним суб’єктом проводиться співставлення власної внутрішньо побудованої моделі світу з реально функціонуючим історично-конкретним суспільством, елементом якого є соціальний суб’єкт, а також здійснюється позиціонування множини власних уявлень у вигляді набору всіх можливих соціальних уявлень та, нарешті, здійснюється пошук співвідношення: “власне світосприймання чи бачення / ціннісно-нормативна система суспільства”; на ІV-у етапі внаслідок співставлення, відбувається оцінювання та встановлення внутрішнього відношення до соціальної реальності (або іншого спеціально означеного предмету легітимізаційного процесу). Оцінка може бути позитивною, негативною або тимчасово нейтральною, але вона має бути для соціального суб’єкта значущою, оскільки її встановлено на основі внутрішньої системи цінностей соціального суб’єкта. V-й етап презентує реакцію на отримане співставлення картин світу, підкріплене виробленим варіантом відношення. Отже, представлений механізм легітимізаційного процесу охоплює усі стадії структури соціальної дії, починаючи з формування ціннісної системи особистості, соціальної групи чи класу тощо та завершуючи переходом інтелектуальної діяльності у соціальну дію зі сторони конкретного соціального суб’єкта, що стимулює розвиток соціальної системи.

У розділі здійснено розмежування понять “легітимації” та “легітимізації”, яке фіксує стадіальність соціальної дії суб’єкта: поняття “легітимізації” використано для підкреслення процесуальності соціальної дії, а “легітимація” представляє її результат. Легітимація є результативним завершенням здійснення соціальним суб’єктом легітимізаційного процесу.

Значення спродукованої соціальної дії в дисертації представлене як результат процесу легітимізації, що має прямий вплив на функціонування соціальної системи, оскільки позитивне визнання об’єкту, на який було спрямовано легітимізаційний процес, є запорукою встановлення та подальшого збереження соціального порядку, але негативна оцінка породжує його заперечення, що веде до пошуку альтернатив суспільного впорядкування та розвитку.

Здобувачем представлено теоретичний конструкт для визначення поняття “легітимізації”, яким запропоновано вважати уявлення про легітимізацію як свідому діяльність соціального суб’єкта по виробництву індивідуальних значень, визначальних для соціальної дії суб’єкта відносно макропроцесів та явищ у соціальному просторі. За такого уявлення, легітимізація виступає взаємопов’язуючою ланкою між дією окремого соціального актора та соціально нормованим соціальним простором, результуючою соціальної дії соціального суб’єкта відносно соціального порядку у суспільстві.

Рівень самосвідомості соціального суб’єкта, наявність власного інтересу та можливість здійснювати стратегічно означену соціальну дію є сторонами одного ключового фактору – позиції соціального суб’єкта в легітимізаційному процесі.

Засадою наступних теоретизувань виступає умовний поділ соціальних суб’єктів-учасників легітимізаційного процесу на безпосередньо зацікавлених у легітимації того чи іншого явища, процесу (замовників легітимізаційного процесу), та пасивних учасників легітимізаційного процесу (безпосередніх виконавців процесу легітимізації).

Поділ легітимізації на види, представлений здобувачем, обумовлений ролями учасників легітимізаційного процесу: за “чистої” легітимізації задіяний лише когнітивний аспект легітимізації, відсутні замовники легітимізаційного процесу, усі учасники є однаковою мірою задіяними у здісненні легітимізаційного процесу; за “ідеологічно-навантаженої” легітимізації важливим є не стільки визнання, скільки надання процесу чи явища нормативного значення, така легітимізація спрямована на те, щоб особистий інтерес виглядав як загальний, на виході легітимізаційного процесу – насадження ідеології в межах існуючого соціального порядку, або побудова альтернативної (революційної) моделі світу. Розподіл ролей учасників легітимізаційного процесу при цьому виглядає наступним чином: головну роль відіграють соціальні групи, класи – замовники легітимізаційного процесу, а другорядна роль належить основним масам населення, безпосередньо незацікавлених у легітимації процесу або явища. Принципова різниця між видами легітимізаційної діяльності полягає у її суб’єктах та меті, якої вони бажають досягти.

Представлені в дисертації форми легітимізаційного процесу (вільна легітимізація та вимушена) залежать від міри залученості соціальних суб’єктів до легітимізаційного процесу та характер їх рефлексії щодо процесу легітимізації.

У другому розділі “Соціальна нерівність: еволюція поглядів” здобувачем представлено методологічні засади розгляду явища соціальної нерівності, з’ясовано понятійний апарат щодо об’єкту дисертаційного дослідження.

Багатоманітність наукових підходів щодо виникнення та засад існування соціальної нерівності ускладнює розгляд наявної ситуації в суспільстві, тим більше, унеможливлює результативність реалізації однієї з ключових функцій соціології як науки – прогностичної. Ключовим в теоретизуванні здобувача виступає внутрішнє відношення соціальних суб’єктів до оточуючої їх об’єктивної реальності, яке в подальшому має вияв у рефлексивній дії на основі виробленого відношення. Тому основу огляду щодо розуміння засад явища соціальної нерівності здобувачем запропоновано шукати через винесення світоглядного бачення як відправної точки порівняльного аналізу.

Здобувачем критично осмислено положення двох найвпливовіших соціологічних течій, засади соціальної нерівності в яких трактуються протилежним чином: зафіксовано оперування прибічників функціональної теорії категоріями суспільства як системи, гармонійно існуючої за рахунок злагодженого функціонування усіх окремих елементів заради цілого, нормативного порядку, стабільності, соціальної рівноваги та інтеграції інтересів (Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс, У.Мур). Соціальну структуру представлено тут як надто стабільну й регульовану, щоб діяльність окремих елементів могла справляти на неї вплив. Знецінювання ролі соціального суб’єкта як діяча визнано здобувачем як недолік теорії, так само як й ігнорування явища соціальної нерівності, соціальної напруги та конфлікту. Описаному підходу протиставлено бачення, в якому надолужено наукові прогалини попереднього: представники конфліктологічного напрямку відстоюють позиції акцентування ролі соціальної нерівності та напруги, яка може трансформуватися у відкриту форму конфлікту, боротьби, яка не є деструктивною для суспільства, а, навпаки, стає рушійною силою його розвитку. Категорії: ієрархічність суспільства, нерівномірного розподілу ресурсів між соціальними суб’єктами, конфлікт інтересів, відносини соціальної нерівності тощо – площина, в якій оперують прибічники конфліктологічного напрямку (К.Маркс, Р.Дарендорф, Е.Райт, Л.Козер, Дж.Рекс), зазначеними категоріями оперує й засновник теорії соціальної дії М.Вебер. 

Опускання з тексту можливостей побудови суспільств із соціальною рівністю здобувачем свідоме. Критичний розгляд моделей комуністичних суспільств представлених роботами Т.Мора, Т.Кампанели, а також К.Маркса підтвердив суперечливість даних вчень, оскільки здобувачем обгрунтовано, що ще до безпосереднього переходу до суспільної практики в теоріях закладено ідеологічні прорахунки: описані суспільства соціальної рівності насправді є ілюстрацією ієрархізованих суспільств принаймні за ознаками престижу, володіння владою, окремі класи визначено або панівними (пролетаріат К.Маркса) або підвладними класами – андеграундами (раби Т.Мора й Т.Кампанели).

Здобувачем використано посилання на структуралістський конструктивізм П.Бурдьє та В.Ільїна, а також діяльнісний конструктивізм, представлений вітчизняною дослідницею О.Куценко, теорію структурації Е.Гідденса для того щоб зафіксувати активну роль соціального суб’єкта як агента побудови соціальної структури, впроваджувача та утримувача соціального порядку.

Таким чином, здобувачем запропоновано шукати соціальну стабільність у чіткому розумінні обмежень та можливостей, що їх надає соціальна структура, дієвого потенціалу соціального суб’єкта-діяча, а отже вмілому оперуванні діяльністю суб’єкта у соціально нормованому просторі, побудованому на засадах ієрархізації. Моделювання відносин в суспільстві відбувається двома шляхами: структурно-організаційно та стратифікаційно, кожний з яких відповідає окремому теоретичному напрямку (структурно-організаційний – функціональному, стратифікаційний – конфліктологічному), в той час як об’єктивна реальність є емпіричним свідченням поєднання обох аспектів у єдиній формі організації суспільства.

Здобувач оперує поняттями соціального простору (напрям розуміння якого задав П.Сорокін), яке апріорі задає сферою теоретизування соціально шкальовану площину. Соціальне конструювання розпочинається від встановлення початку вимірювання та точок екстремумів у даній віртуальній площині, отже активна роль свідомого соціального суб’єкта при цьому вважається здобувачем визначальною. Подальша активність соціального агента буде залежати від місця даного суб’єкта в соціальній площині координат: “соціально вигідна” позиція, якою передбачається міра доступу соціальних суб’єктів до цінних суспільних ресурсів буде спонукати соціального суб’єкта до розповсюдження власного уявлення щодо впорядкування позицій у соціальному просторі й визнання (легітимація) даного бачення суспільної налаштованості іншими учасниками соціальної дії – елементами соціальної системи.

Акцент на визнанні соціальної стратифікації як моделі нерівномірного розміщення соціальних суб’єктів (індивідів, соціальних груп, класів тощо) у соціальному просторі є важливим за оперування поняттям соціальної нерівності, яка не виникає поки не буде усвідомленою та проінтерпретованою як така (Л.Іонін). Саме в індивідуальному та суспільному визнанні закладено відмінність соціальної нерівності, яку часто неможливо виміряти завдяки емпіричним показникам, від об’єктивної нерівності.

Описані здобувачем форми соціальної нерівності (етнічно-національна, расова, вікова, гендерна, релігійна, ідеологічна, освітня, економічна та нерівність за ознакою влади) є доведенням визначення соціальної нерівності як такої, що передбачає суб’єктивне визнання. Більшість форм соціальної нерівності, які неможливо зафіксувати емпірично через їх атрибути, уречевлені символи, однак існують у віртуально сконструйованій дійсності, й існуючі поведінкові зразки слугують тому свідченням. Відмінності ж форм соціальної нерівності складають лише ті критерії, за якими здійснюється порівняння й співставлення тих чи інших соціальних позицій відносно загального соціального простору, сутність соціальної нерівності при цьому залишається незмінною. Незалежно від критерію стратифікації, визначальним є відношення соціальних суб’єктів з приводу відносин щодо нерівного розподілу тих чи інших матеріальних та духовних благ. Форми соціальної нерівності є формами репрезентації структурованого соціального простору в свідомості агентів - учасників соціальної взаємодії за означеними соціальними суб’єктами критеріями.

У третьому розділі “Специфіка, механізми та емпіричні індикатори легітимізації соціальної нерівності” розглянуто механізми легітимізації соціальної нерівності, специфічні ролі учасників процесу легітимізації соціальної нерівності та надано визначення поняття “емпіричний індикатор легітимації соціальної нерівності”.

Для визначення засад теоретизування щодо ролей соціальних суб’єктів у соціотворчому процесі й урахування особливостей функціонування й розвитку суспільства як системи, здобувачем проаналізовано соціальні ролі суб’єктів - елементів соціальної структури.

Так, окремі частини соціальної системи беруть неоднакову участь у задоволенні потреб системи як цілого – соціальні верстви (соціальні класи, групи) діють за різними поведінковими стратегіями: вищі верстви населення активно діють, нав’язуючи основним верствам населення власне бачення соціального устрою; основні верстви населення є досить конформними, стратегію їхньої поведінки можна назвати “пристосуванням”, такі соціальні групи радше відмовляються від ініціативи заради підтримання функціонування системи як цілого.

Звідси, зазнаючи стратифікації (а саме ієрархізації), через перебування на різних соціальних позиціях, елементи соціальної системи перешкоджають інтеграції цієї системи, оскільки представляють різні соціальні інтереси та різні стратегії поведінки.

Впровадження легітимізації соціальної нерівності дозволяє вирішити завдання врахування особливостей функціонування соціальної системи через взаємодію її елементів, оскільки розглядається як таке, що дозволяє виробити загальну поведінкову стратегію для різних частин (елементів) соціальної системи. Дана стратегія побудована на загальному визнанні соціального порядку з існуючою вертикальною соціальною структурою. Таким чином, процес легітимізації соціальної нерівності виступає фактором підтримання соціального порядку.

У дисертації зазначається, що процес запровадження ідеологічно-навантаженої легітимізації лежить у комунікативній площині. Мета групи-ініціатора легітимізаційного процесу трансформується в комунікативне повідомлення, що має бути трансльовано цільовій аудиторії – соціальним групам, які будуть безпосередньо здійснювати легітимізацію.

Відрізняються способи трансляції комунікативного повідомлення, а, отже, й механізми впровадження легітимізації соціальної нерівності. Такими механізмами можуть бути: механізм встановлення диктаторського порядку, набір демократичних (або псевдодемократичних) механізмів запровадження ідеологічно-навантаженої легітимізації та зокрема спеціальним чином використання символічних систем.

За К.Мангеймом, у диктаторськи керованому масовому суспільстві на передній план виходять соціологічні навіювання інституціональних елементів. Порядок встановлюється панівними верствами населення примусово. Йдеться про інсценування “чистої” легітимізації факту, що має місце у суспільстві.

Демократичні, або псевдодемократичні механізми являють собою представлення чітко спланованої стратегії по перенесенню часткової ідеології домінуючої соціальної групи до суспільної свідомості мас із врахуванням соціальних ролей, ваги та ступеня активності кожної групи-учасника легітимізаційного процесу.

В залежності від відкритості мети легітимізаційного процесу його учасникам механізмами впровадження ідеологічно-навантаженої легітимізації виступають: 1) пропаганда, реклама, переконання; 2) PR, формування громадської думки; 3) освіта; 4) маніпуляція, залучення, навіювання. У здійсненні кожного з них важливими елементами виступають: комунікатор (соціальна група-запроваджувач легітимізаційного процесу), зміст повідомлення (ідеологічне навантаження), форми та методи (механіка) передачі комунікативного повідомлення, засоби та канали передачі повідомлення та об’єкт повідомлення (основні маси населення, які виступають реципієнтом ідеологічно-навантаженого повідомлення, а також безпосередніми виконавцями легітимізації).

Особливістю механізму використання символічних систем (традиції, релігії, соціальних міфів тощо) є використання віри. Релігія або соціальні міфи оперують символами, які мають відношення до соціальної реальності, але не являються реальністю як такою.

Механізм часткового здійснення легітимізації соціальної нерівності, описаний здобувачем у даному розділі, відрізняється від описаного у першому розділі дисертації загального легітимізаційного механізму тим, що, на відміну від описаного вище, передбачає теоретизування на макросоціологічному рівні. Представлено моделі та ілюстрації легітимізації частини, елементу соціальної структури суспільства.

Здобувачем проаналізовано існуючі наукові визначення індикатора, показника, соціального та емпіричного індикатора, на основі чого введене поняття “емпіричний індикатор легітимації соціальної нерівності”. Так, емпіричними індикаторами легітимації соціальної нерівності здобувач вважає емпіричні референти легітимації соціальної нерівності в суспільстві, виражені в реакціях учасників легітимізаційного процесу на предмет легітимізаційної діяльності та зафіксовані в суспільному соціальному досвіді. Емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності виконують моніторингову функцію по відношенню до легітимізаційних циклів у суспільстві й попереджувальну функцію по відношенню до суспільства як соціальної системи, легітимізаційні процеси в якій фіксуються й досліджуються спеціальним персоналом.

Пошук емпіричних індикаторів легітимації соціальної нерівності може здійснюватися як емпіричним шляхом (полягає у виокремленні індикаторів та показників сфер суспільного життя), так і науковим (в основу інформаційної системи закладаються категорії та поняття загальносоціологічної теорії, яка впливає на постановку соціальних стратегічних цілей суспільства та відповідні цим категоріям соціальні показники, що розкривають реалізацію цих стратегічних цілей).

У четвертому розділі “Легітимація соціальної нерівності: світова та вітчизняна практика. Емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності в Україні” здобувачем здійснено порівняльний аналіз світових легітимізаційних практик, розглянуто вітчизняну легітимізаційну традицію. Сучасний стан легітимізаційної ситуації в Україні проілюстровано результатами соціальних досліджень, представлено емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності в українському суспільстві.

Так, легітимізація соціальної нерівності не виникає сама собою, обов’язково маючи засади існування, що їх закладено активним агентом, зацікавленим у результаті легітимізаційного процесу. Гнучкість легітимізаційної традиції зумовлена: історичною ситуацією, соціокультурною ситуацією суспільства, та, безперечно, владним інтересом панівної верхівки, яка формує політичну ситуацію в країні. Світова легітимізаційна традиція демонструє зміну легітимізаційних практик протягом історії існування: від авторитарних до демократичних та псевдодемократичних методів (Західна Європа, США); від жорстко авторитарних методів (із відповідною роллю релігії) до псевдодемократичних методів (Японія), до побудови символічного універсуму з новим ідеологічним навантаженням (Китай, дореволюційна Росія, СРСР). Досить стабільні легітимізаційні практики демонструють мусульманські країни та індуїстські суспільства, використовуючи механізм побудови символічних систем – релігію.

Представлений у дисертації огляд світової легітимізаційної практики здійснено здобувачем для виокремлення особливостей вітчизняної легітимізаційної практики у результаті застосування компаративістського методу. Так, ланцюг легітимізаційних практик “міфологія – насильницьке насадження порядку – впровадження християнської релігії – впровадження ідеології західноєвропейського способу господарювання та життя – визнання владних повноважень нового авторитарного лідера (Переяславська угода) – використання символічної сфери з представленням концепції національної свідомості, з часом – західної ідеології масового індустріального суспільства” мав результатом комбінацію декількох легітимізаційних механізмів – диктату, формування символічного універсуму (комуністична ідеологія) та демократичних і псевдодемократичних механізмів для розповсюдження ідеологічних настанов.

Здобувачем наголошується, що використання механізмів легітимізації соціальної нерівності залежить від їх ефективності в конкретному суспільстві. Використання механізмів впровадження легітимізації соціальної нерівності та/або комбінація застосування декількох механізмів водночас відповідають вимогам конкретного суспільства й зумовлена формулюванням стратегічного завдання комунікації легітимізаційного повідомлення панівними верствами населення.

У результаті переділу українських земель завойовниками, нові панівні верстви населення – представники інших культур та легітимізаційних практик – привнесли зміни щодо існуючих легітимізаційних засад. Адаптація інших легітимізаційних практик та позитивний досвід локально існуючих призвели до застосування політики комбінування легітимізаційних механізмів, яка, своєю чергою, є закликом до перерозподілу ролей між соціальними групами й запорукою появи нових ідентифікаційних практик у суспільстві.

Це є специфікою легітимізаційної практики українського суспільства, яка має соціальний наслідок: продовження політики комбінування породжує соціопсихологічну невизначеність соціальних суб’єктів – учасників легітимізаційного процесу. Запровадження механізму використання символічних систем через переміну визначення ключової ідеї та маніпулювання соціальними міфологемами у поєднанні з масованим запровадженням демократичних та псевдодемократичних легітимізаційних механізмів є засадою релегітимізації існуючої соціальної структури українського суспільства. Тому, сучасна трансформація структури українського суспільства є її наслідком, що відбувається 1) на рівні об’єктивних соціоструктурних процесів, 2) на суб’єктивному рівні осмислення.

Здобувачем представлено результати діяльності соціальних суб’єктів з приводу “опредмечування” або виразу будь-якими іншими емпірично фіксованими способами свідомого ставлення суб’єктів - учасників легітимізації соціальної нерівності до предмету даного легітимізаційного процесу – соціальної нерівності як такої. Отже, визначено й проілюстровано прикладами такі емпіричні індикатори легітимації соціальної нерівності як: 1) мова (вокеб’юлярний апарат) суб’єктів легітимізаційного процесу; 2) поведінкова рефлексія як реакція на предмет легітимізаційної діяльності (соціальну нерівність), що виражається в різних формах соціальної дії суб’єктів - учасників легітимізаційного процесу – поведінкових актах (страйках), протестній, демонстративній поведінці (утворенні соціальних рухів), цілеспрямованій послідовності вчинків або соціальних дій (моді), реалізації життєвих цілей (стилі, способі життя); 3) просторова організація суспільства; 4) інформативна організація суспільства через індикатори макропобудови комунікативного простору (розгалуженість та динаміка розвитку освітньої інфраструктури, розгалуженість та динаміка розвитку медійної інфраструктури, кількісна зміна та якісна трансформація аудиторії ЗМК тощо); 5) легалізація (надання законної сили) легітимації соціальної нерівності; 6) висловлене уявлення соціальних суб’єктів про існування соціальної вертикалі в суспільстві та відповідне демонстративне позиціювання себе у даній вертикалі тощо.

Здобувачем представлено результат моделювання емпіричної взаємодії стратегій різних соціальних груп у межах одного соціального простору через застосування концептів легітимізаційної теорії. Зокрема, легітимізація соціальної нерівності слугує організатором трансферу емпіричних індикаторів стратифікаційних схем у когнітивну сферу: соціальні суб’єкти на початку засвоюють існуючі соціальні зразки, а згодом переосмислюючи їх, надають значущості та здійснюють відповідну рефлексію, базуючись вже на власних уявленнях про ідеальний соціальний порядок та існуючі суспільні практики.