Шариков Денис Ігорович Сучасна хореографія як феномен художньої культури ХХ століття

Краткое содержание

На початку дослідження наведено глосарій спеціальних термінів і понять сучасної хореографії, що вживаються в хореографічному мистецтві ХХ ст.
У Вступі обґрунтовано актуальність і теоретичну основу дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, обєкт, предмет, джерела, методологічну основу, наукову новизну дисертації, її практичне значення, наведено дані про апробацію з узагальненням теоретичного матеріалу на практичному балетмейстерському досвіді та про публікації результатів дисертаційного дослідження.
У першому розділі – “Культурологічні засади осмислення хореографії ХХ ст.” – досліджено, що у вітчизняній науці, на жаль, досі не сформовано спеціальної галузі знань з хореографії. Так, в Західній Європі, зокрема у Франції, Швейцарії, Бельгії, Великій Британії, цілком визначено таку галузь, що включає – теорію й історію танцю. У вітчизняній науці мистецтво й культура представлені такими спеціальностями: 17.00.01 „Мистецтвознавство” (театрознавство, музико-знавство, кіномистецтво й телебачення, образотворче мистецтво, декоративне і прикладне мистецтво, дизайн) та – 26.00.01 „Теорія й історія культури” (мистецтво-знавство, культурологія).
Логічно було б запропонувати й виокремити таку спеціальність як, „Теорія й історія хореографічного мистецтва – хореологія (танець, балет, види хорео-графії)”, що не має окремої спеціалізації серед художніх наук. Ця спеціальність досліджувала б такі аспекти: історичний, теоретичний, практичний, інтегративний. Історичний аспект передбачає вивчення закономірностей розвитку хореографії як складової художньої культури, дослідження генезису та хронології танцю. Теоретичний аспект – дослідження та розробка понятійно-категоріального апарату, класифікації хореографічного мистецтва та його складових. Практичний аспект – вивчення хореографічної методики навчання й викладання. Інтегративний аспект – вивчення хореографічної культури суспільства як цілісної у взаємозв’язках з іншими галузями культури (наукою, релігією, філософією, психологією, політикою тощо).
Мистецтвознавчі наукові дослідження з цієї проблеми належать Пастух В.В, Кохану Т.Г., Васильєвій Л.Л., Романко В.І., Бернадській Д.П., Білашу П.М., Шкарабану М.М. Пастух В.В дослідила появу й розвиток модерних форм в Західній Україні на початку ХХ ст., зокрема поширення ритмопластичних і модерністських форм, охарактеризувала творчість художніх шкіл серед представ-ників новітніх форм в Галичині – Д. Нижанківської-Снігурович, Д. Кравців-Ємець, Є. Голубовської-Гогулівської та інших. Виявлено такі форми сучасного танцю: ритмопластику, експресіоністичний танець як прояви новітніх форм танцю, запозичені в Західній Європі. Кохан Т.Г. розкрив втілення експресіонізму в традиціях народного танцю ХХ ст. у творчості В. Верховинця, В. Авраменка, П. Вірського, завдяки яким було збагачено народно-сценічний танець ХХ ст., порівняв експресіонізм в живописі Е. Мунка з сучасною хореографічною мініатюрою А. Рехвіашвілі, виявив вплив експресіонізму на хореографію ХХ ст. в Україні.
Васильєва Л.Л. показала специфіку масової культури, вплив популярної музики на молодіжну субкультуру другої половини ХХ ст. Романко В.І. проана-лізував розвиток джазової музики в Україні протягам 60 – 90-х років ХХ ст., розкрив особливості джазових форм в музиці І. Тараненка, Є. Денінса. Бернадська Д.П. дослідила синтез мистецтв в контексті сучасного танцю кінця ХХ ст., проаналізувала творчість А. Урсуляка, У. Форсайта, І. Кіліана, А. Рехвіашвілі. Білаш П.М. охарактеризував балетмейстерське мистецтво в Україні у 10 – 30-х роках ХХ ст., запропонував жанрову типологію українського професійного танцю цього періоду, виявив зв’язки новітніх форм танцю з окремими філософ-ськими ідеями З. Фрейда та з мистецькими напрямами (імпресіонізмом і експресіонізмом). Шкарабан М.М. детально проаналізував систему Ф. Дельсарта та її втілення у працях Е. Жак-Далькроза, а також у творчості А. Дункан, Р. фон Лабана, М. Вігман, М. Фокіна.
Культурологічні праці з досліджуваної проблематики належать Безклу-бенку С.Д., Афанасьєву Ю.Л. Так зокрема, Безклубенко С.Д. обґрунтував теорію і методологію культурології, охарактеризував зв’язок новітніх мистецьких тенденцій ХХ ст. з танцем. Афанасьєв Ю.Л. дослідив соціокультурні проблеми художньої діяльності, механізми художньої творчості. Естетично-художні аспекти даної проблематики досліджували Левчук Л.Т., Лозовий В.О., Ємахонова Л.Г. Левчук Л.Т. розглянула місце естетики серед гуманітарних наук, охарактеризувала течії в західноєвропейській естетиці ХХ ст. (інтуїтивізм, психоаналіз, екзистенціалізм), звертаючи увагу на модифікацію естетичних теорій і розвиток сучасного західноєвропейського мистецтва, здійснила видову класифікацію мистецтв. Лозовий В.О. проаналізував історію розвитку естетичної думки, згідно з якою визначив мистецтво як соціальне явище, також розкривши видову специфіку мистецтва і особливості його розвитку у ХХ ст., визначив хореографію як окремий вид мистецтва. Ємахонова Л.Г. охарактеризувала розвиток світової художньої культури, провідні течії, напрями і стилістичні форми мистецтва ХХ ст. – літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру, балету.
Огляд наукових праць з досліджуваної проблеми, доводить, що вона є досить актуальною багатьма своїми аспектами: Левчук Л.Т., Лозовий В.О. визначають хореографію як окремий вид мистецтва із своїми специфічними особливостями та окремими видами хореографії (народна, класична, хореографія ХХ ст. тощо); Пастух В.В., Білаш П.Н., Кохан Т.Г. висвітлюють новітні тенденції в танці ХХ ст. (експресіоністичний, імпресіоністичний); Ємахонова Л.Г., Білаш П.Н., Гваттеріні М., Баланчин Дж., Голденберг Р.Л., Марсель М., Гіно І., Де Міль А., Шереметьєвська Н.В., Фокін М.М., Лопухов Ф.В. аналізують балети і постановки ХХ ст., Голденберг Р.Л. розкриває зародження перфомансу в танці – від модерністських танцювальних течій і форм футуризму, дадаїзму, сюрреалізму, конструктивізму; Пастух В.В. простежує процес зародження й розвиток модерних форм танцю у вітчизняній хореографії початку ХХ ст.; Коліер Д.Л., Сарджент У., Романко В.І. виявили вплив джазової і рок-музики на новітні форми танцю у ХХ ст.; Білаш П.Н., Голденберг Р.Л., Кохан Т.Г., Хакслі М. і Вітц Н., Левчук Л.Т. частково показали взаємовплив різних філософських ідей ХХ ст., художніх напрямів і стилів на сучасну хореографію.
Таким чином, для всіх попередників, які звертались до цієї проблематики, характерні: ідеалізація здобутків американських, європейських, російських, ук-раїнських дослідників, кожен з яких надавав перевагу лише своїм, вітчизняним дослідженням та художній роботі з сучасної хореографії, не розглядаючи їх в загальному контексті; недостатнє висвітлення витоків і особливостей стилістики різних форм сучасної хореографії (модерну, джазу, тепу, року, неокласики, модернізму, постмодернізму, буто, імпресіонізму) як феномена художньої культури ХХ ст.; відсутність узагальнень процесів розвитку світової хореографії ХХ ст.
У другому розділі – “Витоки сучасної хореографії”, – що включає два підрозділи, обґрунтовано і сформульовано поняття сучасної хореографії, визначено чинники і особливості становлення сучасної хореографії в контексті соціально-політичних, філософських та художніх процесів у культурі ХХ ст.
У підрозділі 2.1. – ”Чинники становлення танцювальних форм у ХХ ст.” – доводиться, що сучасна хореографія – це новітній вид хореографічного мистецтва, сформований під впливом соціально-політичних, філософських, технологічних, стилістичних характеристик культури ХХ ст., що виявили в танці імпровізаційність та індивідуальність, а також стабілізували його синтезовану структуру. Визначено чинники і особливості сучасної хореографії.
Перший чинник – це соціально-політичні перетворення в США та країнах Західної Європи протягом ХХ ст. Демократизація західного суспільства, а також рок-музика, сприяли зародженню серед молоді масової культури, що сприяла становленню рок-і-популярних тенденцій в танці. Вони виявились в розважальній молодіжно-побутовій, вуличній манері демонстрації себе в суспільстві, а саме: в еротизації та сексуальній розкутості у взаєминах та в одязі, агресивній репрезентації власного потенціалу, акцентуванні стилю танцю як відображення музики, у виразному динамічному русі.
Другий чинник – це філософські ідеї ХХ ст.: психоаналіз З. Фрейда, К. Юнга викликав інтерес до свідомих та підсвідомих психологічних процесів, фантазій, неврозів, агресій та сексуальності, колективного підсвідомого. Ці особливості сприяли появі авангардних течій (футуризму, сюрреалізму, дадаїзму), що паралельно з рок-і-поп стилями танцю увійшли в хореографію ХХ ст. Інтуїтивізм А. Бергсона сприяв вивільненню митця від суспільно колективних штампів та законів, віддаючи перевагу авторському баченню та втіленню у творчості. Ці ідеї вплинули на формування імпресіоністичних, неокласичних, модерних, пізніше – постмодерністських форм танцю. Естетика екзистенціалізму з її головними модусами людського існування, за М. Хайдеггером (страх, смерть, совість, емоції), а також філософія абсурду А. Камю сприяли входженню експре-сіонізму в хореографію. Філософська постмодерна деконструкція Ж. Дерріда сприяли розвитку постмодернізму та постмодерну в балеті. Російський космізм Ф. Достоєвського, В. Соловйова вплинув на становлення неокласичних танцювальних тенденцій в Росії та в країнах Західної Європи.
Третій чинник – це формально-технічні пошуки Ф. Дельсарта і Е. Жак-Далькроза у сфері ритму й руху та зв’язку руху й музики. Їх ритмопластика набула технічного застосування в джаз-танці, імпресіоністичних, неокласичних, модерних та модерністських тенденціях в танці, що поєднували музичний ритм і пластику, виразний рух.
Четвертий чинник – це вплив стилістики образотворчого мистецтва та музики. Поява в американський музичній культурі джазу, а також прояви архітектури модерну в танці, імпресіонізму в музиці і образотворчому мистецтві, що знайшли своє переломлення в імпресіоністичних танцювальних тенденціях (як імпровізації на вільну тему, показ свіжості, вібрації світла, фіксація миті) в модерн-танці як символічність та орнаментація, активне застосування стилізації різних стилів, форм.
П’ятий чинник – це авангардні течії в мистецтві: експресіонізм, що надав танцю виразності руху й жесту, трагічності, емоційної напруги, психологічності; футуризм, який зумовив впровадження в танець атрибутики, чужої художньої реальності (плакати, маніфести); дадаїзм, що заперечував традиційні принципи хореографії; сюрреалізм, що сприяв показу підсвідомого і реального світу та вчинків; абстракціонізм, що сформував у танці візуальні асоціації від музичного твору чи задуму хореографа; кубізм, що визначив у танці появу кутових позицій, положень, форм; конструктивізм, що виявив у танці візуальний показ механічних процесів. Всі ці прояви принципово нові для танцю, вони значною мірою транс-формували і синтезували традиційний балет.
У підрозділі 2.2. – ” Особливості хореографії ХХ ст.” – охарактеризовано імпровізацію та синтез як головну особливість сучасної хореографії, що є імпровізаційно-синтезованою структурою, втіленою як:
- імпровізація в танцювальних формах (вільна пластика, класичний, народний, бальний танець – позиції та положення корпусу, рук, ніг, голови, нахили, скручування та перегинання тулуба, кроки, стрибки, біг, оберти);
- синтез балетної традиції кінця ХІХ ст. (створення балету: libretto, музичне оформлення, хореографія та постановка – pas de trois, divertisments, danse d’action, класичний, характерний танець, танцювальна пантоміма, художнє оформлення – сценографія та костюми, професійне навчання на основі класичної системи танцю – danse d’ecole) з танцювальними інноваціями першої половини ХХ ст. (модерн-танець, джаз-танець, хіп-хоп танець, імпровізація з тканиною, відтворення миттєвості, показ потворного, еротизація, символізація та асоціативний образ, перфоманс);
- новітні форми взаємодії хореографії з іншими мистецтвами, серед яких – синтез, симбіоз, концентрація, трансляційне сполучення;
- синтез всіх видів хореографії: народної – російського, українського, іспанського, польського, італійського, угорського, давньоруського, давньоєгипетського, східного, індійського танцю тощо; класичної – академічних балетних зразків, pas de deux (еntrèе, adagio, variations, codа); бальної – європейського стандартного танцю (повільний вальс, танго, віденський вальс, фокстрот, квікстеп; латиноамериканського танцю (самба, ча-ча-ча, румба, пасадобль, джайв);
- синтез інших видів мистецтва: образотворчого (живопис, скульптура, дизайн), музики (оперна, церковна, рок, популярна, романс), театру (ляльковий, оперета, пантоміма, театр тіней, інтерактивний), принципів поетики кіно (стоп-кадр, зворотній рух дії), відео-арт.
У третьому розділі – „Розвиток сучасної хореографії” – що складається з двох підрозділів, проаналізовано та узагальнено новітні і синтезовані форми танцю й балету.
У підрозділі 3.1. – ”Новітні форми танцю ” – відзначено, що відсутність єдиного поняття для визначення альтернативних і поєднаних форм в танці й балеті, що ускладнює роботу вітчизняних мистецтвознавців та хореографів-практиків. Дисертантом запропоновано називати їх новітніми формами танцю та синтезованими танцювальними формами.
Новітні форми танцю стали своєрідною танцювальною альтернативою традиційному балету, мета якої – створити нову систему та форму танцю. Техніка рухів і вправ чітка, динамічна, побудована на демонстрації зусиль виконання, естетика рухів реальна, іноді побутова та брутальна, жест точно відтворює психологію, справжній емоційний стан. Новітні форми орієнтувались на розважально-дозвільну аудиторію, молодіжний рух; танцювальні шоу, дискотеки, вуличну побутову субкультуру молоді, естетику хіпі, панків, на еротизацію та демонстрацію власного потенціалу, сексуальну розкутість та її відверту репрезента-цію. Серед таких форм − джаз-танець, теп-танець, модерн-танець, імпресіоністичні, рок-і-популярні тенденції в танці та балеті.
У підрозділі 3.2. – „Синтезовані танцювальні форми” – з’ясовано, що синтезовані форми танцю стали своєрідним поєднанням балетної традиції ХІХ ст. (багатодійовий балет − pas de deux, divertissement, pas d’action, grand pas, класичний, характерний танець та танцювальна пантоміма) і танцювальної інновації першої половини ХХ ст. (однодійний балет, ансамблевий танець, solo, douetto, trio, quartetto, хореографічна мініатюра). Хореограф поступово відіграє головну роль у створенні балету, він не ігнорує канонів та зразків, а переосмислює на їх основі авторської філософії. Інтерес до життя та людини вже ототожнюється з глобальними проблемами світу (примітивізація існування, наркоманія, екологічна криза, світові хвороби, війни, голод).
На сюжет балетів впливають ідеї Ж. Дерріда, Ж.-Ф. Ліотара, Ф. Достоєвського, В. Соловйова. В балеті аналізуються проблеми совісті людини, причини її вчинків, візуалізуються внутрішні роздуми шляхом синтезу класичного танцю з джазом, модерном, модерністським танцем, акробатикою, співом та відео-артом. Ці форми представлені постмодерним балетом, буто-танцем, танцювальним перфомансом, фокінізмом та соцреалістичною класикою, неокласичними, постмодерністськими тенденціями в хореографії, естрадним танцем. Зазначено, що важливим елементом представників хореографії США, Західній Європі, Росії та України другої половини ХХ ст. стає її синтез з іншими видами мистецтв, спортом та новітніми технологіями.
У четвертому розділі – „ Класифікація сучасної хореографії за напрямами, стилями, видами”, – що складається з трьох підрозділів, доведено, що через складність і специфічність хореографії як виду художньої культури не було вироблено концептуальних засад її дослідження з теорії й історії. Запропоновано класифікацію, що дозволяє хореографам-практикам і мистецтвознавцям системно досліджувати сучасну хореографію як складову художньої культури, розвиток і трансформацію художньо-стильових систем (напрямів, стилів, видів, стилістичних різновидів) хореографії ХХ ст. та їх взаємозв’язок з іншими галузями культури (наукою, філософією, психологією тощо). Критерії класифікації вироблені шляхом систематизації хореографічних праць французьких дослідників (Ф. ле Моля, М. Марселя, І. Жіно, С. Бонвіна, Дж. Гійслера, Ж.-П. Пасторі, Л. Вебера) та аналізу балетних конкурсних вимог до технік і форм сучасної хореографії.
У підрозділі 4.1. – „ Напрями сучасної хореографії ” – наведено основні характеристики художніх напрямів у сучасній хореографії: імпресіонізму, неокла-сицизму, постмодернізму, виділено стилістичні різновиди імпресіонізму (фулеризм, дунканізм, фокінізм), виражальні засоби та характерні особливості яких аналізуються і визначаються на зразках хореографії Аніко Рехвіашвілі (мініатюри „Дві троянди”, „Три голоси”, „Гра з тінню”, „ Метелик”), Дениса Шарикова (мініатюри „Балерина”, „Ти в моєму вересні”, Гімн закоханих”).
В неокласицизмі визначено такі його різновиди: соцреалістична класика – як переломлення в балеті методу соцреалізму, введено в обіг поняття „пост-неокласика”, зважаючи на сучасні процеси в хореографії кінця ХХ ст., що не підлягають загальним характеристикам неокласицизму. Поняття „постнеокласика” розглядається як синтез і розвиток виражальних засобів фулеризму, дунканізму, фокінізму, соцреалістичної класики, неокласики, джазу, модерну, експресіонізму, сюрреалізму, конструктивізму в балеті. Виражальні засоби та характерні особливості неокласицизму (в балеті Іржи Кіліана „Симфонія ре-мажор”, Аніко Рехвіашвілі „Романтичний альбом”) втілюють іронічність щодо класичного танцю, складні психологічні відносини. Виконання танцю здійснюється на найвищому технічному рівні. За своєю структурою ці балети поєднують авторський сюжет та абстрактні асоціації, включають ансамблевий танець („Болеро”, „Рондо”), хореографічні мініатюри.
У модернізмі як напрямі виділяють такі його авангардні різновиди: експре-сіонізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, кубічний конструктивізм, абстрактний конструктивізм. Виражальні засоби та характерні особливості модерністських різновидів аналізуються в роботі на матеріалі хореографії Кенета Макміллана („Іудине дерево”), Аніко Рехвіашвілі („Вигук”), зарубіжних, російських та вітчиз-няних постмодерністських танцювальних колективів перфомансу (Інклюзи, Канон данс, Різома).
Розкрито особливості постмодерністського танцю й балету: вільні експери-менти на певну тематику; перероблення сюжетів класичних балетів, еротизація, синтез різних видів мистецтв в балеті (музики, театру, пантоміми, кіно, співу, конферансу), поєднання деконструкції, класичного танцю, модерн джаз танцю, акробатики, пересувних механізмів та декорацій, піротехнічних та світлових інновацій. Охарактеризовано сюжетний і безсюжетний різновиди балету: сюжетний різновид аналізується на зразках хореографії Матца Ека („Жізель”), безсюжетний – хореографії Уїльяма Форсайта („В середині щось підвішене”).
У підрозділі 4.2 – „Стилі сучасної хореографії ” – простежено втілення основних художніх стилів в сучасній хореографії сьогодення: джазу, тепу, модерну, рок-і-поп стилів, неокласики, постмодерну, буто. Проаналізовано техніку представ-ників джазу (Мета Меттокса, Ріка Одумса, Бенджаміна Феліксдала), розглянуто сучасні танцювальні трупи, що працюють в теп стилі і відрізняються між собою за національними ознаками виражальних засобів і технікою. Серед танцювальних теп-колективів виділяють „Рівер данс”, „Лорд балет”, „Танцювальна трупа Кірсанова”, „Джаз-теп-данс”.
Модерн проаналізовано на балеті Мерса Каннінгема „Океан”: виділено основні техніки модерн стилю – contraction & realace (стиснення й розширення), suspend & recovery (піднімання й падіння) та художні інновації в балеті сьогодення – декорації, костюми, світлові ефекти. Зважаючи на відсутність визначення єдиного поняття в популярній розважальній танцювальній культурі, було введено в обіг поняття „рок-і-поп”. Рок-і-поп стиль визначаються як єдиний стиль, термін „рок і поп” означають музичне походження рок-стилю та популярне значення в молодіжній поп-культурі і популярному танці. Проаналізовано стилістичні танцювальні форми рок-і-поп-стилів (твісту, свінгу, чарльстону, рок-н-роллу, соулу, фанку, хіп-хопу, диско, брейка), представлених в російській танцювальній групі „Тодес” та в українських колективах „А6”, „Дельсарт”. Ці колективи працюють у великих шоу-програмах, концертах, знімаються у відеокліпах.