Шатохін А.М. Трансформація соціальної сфери українського села в умовах сучасної аграрної реформи

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, показано зв’язок з науковими програмами, визначені мета, завдання, наукова новизна, практичне значення, апробація результатів дослідження та публікації.

У першому розділі “Методологічні засади дослідження процесів трансформації соціальної сфери українського села в умовах аграрної реформи” аналізуються основні соціологічні концепції модернізації та трансформації суспільства, розглядаються стратегія та результати реформування аграрного сектора в Україні, сформульована Концепція трансформації соціальної сфери українського села в умовах сучасної аграрної реформи, охарактеризована методика дослідження проблем трансформації та соціального розвитку села.

Проблеми модернізації суспільства, механізму його трансформації в історії соціологічної думки займають одне з провідних місць. Ще О.Конт вважав суспільні зміни філософськими домінантами соціуму, а Г.Спенсер намагався сформулювати і закони еволюції. Ф.Тьонніс і Е.Дюркгейм протиставляли доіндустріальне (архаїчне), переважно селянське, суспільство сучасному їм індустріальному за рівнем спільності, суспільної солідарності, соціальних зв’язків. Т.Парсонс будує свою еволюційну теорію на основі визнання трьох типів суспільств (трьох фаз еволюції): “примітивне”, “проміжне” та “сучасне”. Ознакою “сучасності”, за Парсонсом, є відокремлення правової системи від релігійної, формування адміністративної бюрократії, ринкової економіки та демократичної виборчої системи. Зміна типів суспільств відбувається шляхом актуалізації еволюційних універсалій,

З позиції теорії “ідеальних типів” розглядав соціально-економічний розвиток М.Вебер. Ідеальним типом, на його думку, є капіталізм з ринковою економікою, побудованою на принципах раціональності. Саме раціональність капіталістичного виробництва принципово відрізняє його від традиційного селянського господарства.

“Ідеальним типом” суспільства для К. Маркса був комунізм. Маркс обґрунтував антропоцентричний соціоприродний універсум, виходячи з “діяльностної” онтології, і вважав, що суспільство “не є твердим кристалом, а організмом, здатним до перетворень, і таким, що знаходиться у постійному процесі перетворення”. Маркс відокремлював поняття “суспільно-економічна формація” як абстрактну модель суспільного устрою від поняття “соціальний організм” як конкретно-історичну його характеристику. На наш погляд, неувага до цього принципового положення призводила до однобічного тлумачення соціологічної спадщини Маркса або як економічного детермініста, або ж як ідеолога насильницького повалення існуючого ладу.

Українські послідовники та одночасно критики Маркса М.Драгоманов і І.Франко пов’язували суспільні трансформації з ідеями свободи особистості, коли модернізація засобів виробництва і матеріальних умов життя є передумовою поширення суспільної свідомості, нових ідей, розвитку культури тощо. М.Грушевський і В.Винниченко заперечували існування загальних закономірностей суспільного розвитку і вважали, що не можна з наукових позицій передбачити всі етапи соціального розвитку, можна лише визначити типові ситуації та типові тенденції як певні емпіричні закони.

Значний внесок у теорію модернізації вніс П.Сорокін. Полемізуючи з К. Марксом, він заперечував існування історичних законів розвитку і стверджував, що “кожен закон, у дійсному розумінні цього слова, передбачає повторення; історія не знає повторення; через те вести мову про закон історії – значить не розуміти закону”. Цікавим з точки зору оцінки сучасних реформ в Україні є думка Сорокіна про те, що на відміну від революції реформа повинна відповідати базовим інстинктам народу, його уявленням про добро і зло. Якщо реформа не відповідає цій умові, то “мирний вихід з кризи малоймовірний”.

Відголос теорії класового конфлікту К.Маркса та М.Вебера, як першопричини соціальних трансформацій, відчувається у теоретичних поглядах П.Бурдьє. Через такі поняття, як габітус, поле, практики, він розглядає діалектику об’єктивного та суб’єктивного у соціальних змінах. Свій підхід до аналізу суспільства Бурдьє називає “структуралістським конструктивізмом”. Марксову теорію “історичного матеріалізму” як “інтегровану соціологічну парадигму” детально піддає критиці Е.Гідденс з позицій “теорії структурування”. Натомість він пропонує власну теорію соціальних змін, основними категоріями якої є “епізодичні переходи”, “просторово-часові перетини” та “контингентний історичний розвиток” Д.Рісмен намагався встановити взаємозв’язок між різними історичними епохами та типами “соціального характеру” або “способами конформності” індивідів.

Підходи традиційно-консервативної точки зору щодо напрямів та причин соціальних змін найбільш повно представлені К.Манхеймом. Він вважав, що задача суспільства полягає не в  докорінному перетворенні існуючого соціального порядку, а лише в “усуненні незручного факту через реформи”,  “покращенні” суспільства.

З точки зору феноменологічної соціології П.Бергера, “плюралізація життєвих світів” - найважливіша характеристика модернізації. Бергер, підтримуючи модернізацію в сфері економіки та технології, виступає рішуче проти модернізації в духовній сфері. Привертає увагу оцінка Бергером сучасного капіталізму як революційної сили “катаклізмічної трансформації”, до загострення соціальних протиріч якого веде саме  модернізація через нормативне та міфологізоване розуміння “сучасного” і “прогресивного”.

У другій половині ХХ століття одним з центральних питань стала оцінка капіталізму та соціалізму з точки зору “сучасності” та “прогресивності”. Основою сучасної цивілізації Ф.фон Хайек вважав ринкову економіку і ставив знак рівності між ринком і мораллю. Причину кризи комуністичних режимів він бачив у боротьбі проти власності та традиційної моралі. З такою оцінкою не погоджується ліволіберальний соціолог М.Харрінгтон, який доводить, що капіталістичне суспільство досить успішно асимілює реформи соціалістичної спрямованості, навіть у супереч бажанням окремих представників класу капіталістів. Харрінгтона підтримує й англійський соціолог Б.Джордан. Він наголошує, що у державі, котра ґрунтується виключно на приватній власності, загальний добробут нібито розчинюється, його не видно через те, що людей спонукають лише власні інтереси і вони виявляють “суспільний інтерес” виключно до членів своєї родини.

Ж.-Ф.Ліотар вважає, що ані сучасність, ані постсучасність не можуть бути ототожнені і визначені як чіткі історичні сутності, у яких друге завжди іде “після” першого. З позицій теорії “соціальної дії” розглядає процеси трансформації А.Турен. За його оцінками, сучасному суспільству, що знаходиться в процесі перманентної трансформації, відповідає система дії, яку він зводить до трьох основних компонентів: свідомість, накопичення, культурна модель. Аграрне, традиційне суспільство, на думку Турена, являє собою модель найбільш слабкої історичності: накопичення зводиться до відтворення праці та її знарядь; культурна модель перетворює в цінність усе, що повторюється, і трансцендує постійність у релігійні вірування.

Ці аспекти модернізації та трансформації, що викладені в концепціях західних і вітчизняних соціологів, на наш погляд, мають важливе значення і при аналізі трансформаційних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі. Проте, як справедливо зауважують керівники соціологічного проекту “Українське суспільство на межі ХХІ сторіччя” В.Ворона і Є.Головаха, ці концепції далеко не завжди корегують з реальністю, дійсним станом пострадянських, у тому числі й українського, соціумів. На думку Є.Суїменка, існує три основні версії, що характеризують українські перспективи: транзит від тоталітарного соціалізму до суспільства з ринковою, соціально орієнтованою економікою; перехід у стан країн “третього світу”; конвергенція як синтез кращих рис соціалізму, з одного боку, і ринкової економіки, з іншого.

Як визнає переважна більшість дослідників процесів модернізації, трансформації та розвитку, соціальні системи належать до найбільш складних, взаємозв’язки між їхніми елементами надзвичайно рухомі і часто-густо невизначені. А.Ручка, М.Михальченко, В.Танчер, М.Шульга звертають увагу на діалектику еволюційних та революційних факторів трансформаційних процесів. На думку Т.Заславської, під трансформацією розуміється “безліч економічних, політичних і соціальних процесів, що складно переплітаються. Однак що у що перетворюється, або від чого до чого здійснюється перехід – поки що до кінця не з’ясовано”.

У дисертації висвітленіі основні причини такої невизначеності: механічне перенесення західних теорій модернізації і трансформації на інший соціальний ґрунт, з (“імітація трансформації”); неприйняття нововведень звичайною свідомістю, “рецидивами презентизма первісного мислення” (І.Бестужев-Лада); різне розуміння соціологами змісту теорії соціально-історичної циклічності; суперечлива, занадто заідеологізована оцінка характеру суспільства радянського типу та існуючих типів сучасного постіндустріального суспільства тощо. В.Хмелько, В.Тарасенко називають трансформаційні процеси в Україні “інвалюційною модернізацією”, яка може привести до негативних наслідків. На думку М.Дряхлова, В.Іванова, Т.Рудніцької, С.Катаєва, Л.Нельсона та інших соціологів, провідною сферою суспільства, що акумулює у собі досвід усіх попередніх поколінь і є захисною силою соціуму, виступає соціокультурна сфера. Вона виконує трансформаційну, селекційну та інноваційну функції. Проте в соціокультурній сфері модернізація ускладнена особливостями і традиціями конкретного соціуму, без врахування яких досягнення мети модернізації стає досить проблематичним.

Аналіз соціологічної літератури дозволяє зробити висновок про наявність загальноцивілізаційних закономірностей та механізмів трансформаційних процесів. Вони передбачають присутність загальносуспільної потреби у модернізації, активних ініціаторів і агентів соціальних перетворень, чітко визначеної, зрозумілої та прийнятної для більшості соціуму ідеї, мети та соціальної ціни трансформації. При всій важливості орієнтації на певний зразок (ідеальну модель) соціального устрою, що відповідає критеріям “сучасного” суспільства, слід обов’язково враховувати історичні, національні, культурні, економічні та інші особливості кожного окремого соціуму.

Сучасний етап ринкового реформування в Україні поставив в центр уваги долю аграрних відносин. В дисертації наведена характеристика реального стану трансформаційних процесів у аграрному секторі України, який визначався глибокою всеосяжною кризою. До причин і факторів, що вплинули на соціально-економічну ситуацію в АПК, слід віднести такі:  негативне ставлення до досягнень попереднього періоду розвитку аграрного сектора призвело до руйнації не тільки того, що дійсно заважало утвердженню ринкових відносин, але й взагалі до знищення створеної десятиріччями аграрної системи; відмова від державних дотацій сільському господарству поставила аграрний сектор у невигідне становище в умовах ринкової стихії, дисбалансу цін на промислову і сільськогосподарську продукцію; недостатнє усвідомлення реформаторами реального стану аграрної економіки, відсутність науково обґрунтованої аграрної політики, технології реформ, невміння визначати кінцеву модель та соціальну ціну аграрних перетворень.

Незважаючи на помилки та прорахунки, ми вважаємо, що аграрна реформа набула незворотного характеру. В українському селі на початок ХХІ століття затвердилася нова соціальна якість – приватна власність на землю, і, як показують соціологічні дослідження, ринкова ментальність стала реальним фактором селянської свідомості.

Проте сьогодні надзвичайно важко зробити висновок про однозначну (позитивну чи негативну) оцінку аграрних реформ на селі самими селянами. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного групою вчених Інституту соціології НАН України під керівництвом В.Тарасенка, участь у якому брав і здобувач. Переважно позитивно результати аграрних реформ оцінюють лише 9% сільських респондентів, переважно негативно – у п’ять разів більше (47%), а майже стільки ж (44%) не дали чіткої відповіді. Тільки 6% респондентів вважають, що реформи йдуть у правильному історичному напрямі; у сім разів більша кількість селян (44%), навпаки, дотримуються думки, що реформи йдуть у невірному історичному напрямі. Незважаючи на очевидну перевагу негативних оцінок аграрної реформи над позитивними, на наш погляд, не слід робити висновок про повне несприйняття селянами радикальних перетворень на селі. Половина респондентів або не може, певно, оцінити ці процеси, або результати реформ не повною мірою відповідають їхнім очикуванням. Селяни майже не сподіваються на підвищення свого життєвого рівня та покращення відносин між людьми. Натомість третина респондентів впевнена, що реформи зумовлюють занепад села (36%) та сприяють розвалу сільськогосподарського виробництва (33%). Характерно, що суммарна кількість оцінок, які можна визначити як позитивні, майже у п’ять разів менша, аніж негативних суджень.

На нашу думку, одна з причин незавершеності ринкових спроб у сільському господарстві полягає в тому, що автори реформ розглядали селянство як об'єкт реформування. І хоча при цьому багато було зроблено в інтересах селянської маси, проте реформатори, як правило, намагались "підтягнути" селянство до вимог суспільства, часто нехтуючи особливостями селянської психології.

Не викликає сумніву, що будь-яка реформа має як руйнівні, так і конструктивні наслідки. Проте неодмінною умовою успіху реформи є ситуація, при якій негативні для населення наслідки перетворень принаймні ненабагато перевищують позитивні, тобто суттєво не погіршують існуючий порядок речей. В іншому випадку втрачається головна мета трансформації. Німецький соціолог Р.Дарендорф назвав процес радикальних змін у суспільстві рефолюцією, тобто поєднанням революції і реформи. Цей термін, на наш погляд, цілком вдало характеризує процеси, що відбуваються в аграрній сфері України.

Центральним питанням аграрних реформ є питання власності на землю. В різних регіонах України історично склалися різні форми землеволодіння та землекористування. Через те ми переконані, що встановлювати для всієї України лише один з вищезазначених принципів власності на землю - приватну, колективну чи державну - справа не тільки неможлива, а й за суттю та наслідками шкідлива.

Ринок передбачає існування інституту приватної власності на землю. В Україні вона вже існує і де-юре, і де-факто. У нових законодавчих актах повністю вилучено положення про колективну власність на землю. Ми вважаємо, що така ситуація є тимчасовою, викликаною особливостями сьогоднішнього етапу аграрної реформи. З часом практика реформування призведе до відтворення реальної колективної власності на землю шляхом соціально-економічної інтеграції землевласників. Тим більше, що форма власності не завжди є визначальною для ефективного господарювання. Одночасно слід підкреслити, що далеко не кожен приватний власник є ефективним господарем. Ми вважаємо, що є шлях, котрий в певній мірі долає суперечності, які виникають у процесі приватизації в аграрній сфері. Це – оренда. Існуючих законодавчих актів на сьогодні достатньо для того, щоб селяни ставали володарями та користувачами землі, а в подальшому - і розпорядниками її.

Особливістю сучасного суспільства є те, що центр уваги все більше переноситься з суто матеріальних умов людського існування на розвиток суспільного інтересу, відтворення людського потенціалу, соціальних відносин загалом. На наш погляд, не слід протиставляти так званий “сферний” підхід до соціального життя розумінню його як “системи відносин”. Під соціальною сферою села ми розуміємо відносно самостійну сферу життєдіяльності сільського суспільства, що охоплює як матеріально-речові умови існування сільського соціуму, так і відносини між соціальними класами, верствами та групами сільського населення, у середині цих спільностей, а також між окремими індивідумами, які займають неоднакове становище в суспільстві та виконують різні соціальні ролі, беручи участь у соціальному житті.

Значна увага до соціальних питань пов’язана й з задекларованим українським керівництвом “європейським вибором”, де модель соціально орієнтованої ринкової економіки є переважаючим чинником. У представленій до захисту дисертації ми пропонуємо Концепцію трансформації соціальної сфери українського села в умовах сучасної аграрної реформи. Вона є результатом узагальнення теоретичних розробок та історичного досвіду процесів модернізації та трансформації суспільства, аналізу результатів аграрної реформи в Україні, нормативних і програмних документів щодо трансформаційних процесів в соціальній сфері українського суспільства за роки незалежності, багаторічних досліджень автора серед різних груп сільського населення у багатьох регіонах України, використання наукових і статистичних матеріалів з означеної проблеми.

Концепція складається з трьох самостійних, але пов’язаних між собою блоків: “Методологічні засади трансформації соціальної сфери села”, ”Фактори, що впливають на трансформацію соціальної сфери села” і “Зміст та основні напрямки трансформації соціальної сфери села”. Кожний з цих блоків має свою структури та вектори взаємозв’язків і взаємовпливів.Зрозуміло, що схема охоплює лише найсуттєвіші риси процесу трансформації соціальної сфери українського села в умовах сучасної аграрної реформи. Проте вона дозволяє зробити соціальну діагностику стану соціальної сфери села на межі тисячоліть, виявити проблемні позиції, які ускладнюють або навіть гальмують досягнення загальновизначеної мети модернізації українського сільського соціуму у відповідності з вимогами сучасного світового розвитку, запропонувати певний прогноз щодо перспектив і очікуваних результатів трансформаційних процесів.

Теоретичним і методологічним підґрунтям формулювання Концепції трансформації соціальної сфери села є наукові праці з проблем модернізації та трансформації суспільства, наявна законодавчої база соціальних перетворень, що сформувалася в Україні протягом останніх п’ятнадцяти років, зокрема законодавчих і нормативних актів щодо соціальної сфери суспільства. Концепція встановлює фактори, що вливають на трансформацію соціальної сфери села: макроекономічні та макросоціальні фактори, проблеми людського потенціалу, трансформаційна активність сільського соціуму, проблеми трансформації соціальних інститутів та реалізації соціальної політики. Концепція визначає зміст та основні напрями трансформації соціальної сфери села: зміни у соціальній та інституційній структурі села, формування сільського життєвого середовища, розвиток соціальної інфраструктури села та очікувані результати трансформації соціальної сфери села. Детально ці проблеми розглядаються у наступних розділах дисертації.

У дисертації наведена характеристика основних методів, за допомогою яких була отримана соціологічна інформація щодо трансформаційних процесів у соціальній сфері українського села.

У другому розділі “Соціальні проблеми трансформації сільського життєвого середовища” проаналізовано стан і перспективи модернізації сільської поселенської мережі, вплив депопуляції сільського населення на перспективи трансформаційних процесів в українському селі, визначені шляхи модернізації соціальної інфраструктури села як матеріально-речової основи сільського життєвого середовища, розкриті напрями ринкової трансформації сільськогосподарської праці та становлення підприємництва на селі, обґрунтовано зміст інвайронменталізму як концептуальної основи розвитку соціоекосистеми “природа-сільськогосподарська праця-суспільство”.

Однією з найдавніших підструктур соціальної диференціації суспільства є розподіл за територіальною, поселенською ознакою. Регіональне групування дозволяє визначити тенденції сільського розселення. По-перше, за період 1991-2004 років сільське населення України зменшилося на 8,4%, або на 1млн.419 тис.чол. Це свідчить про деяке уповільнення темпів скорочення сільського населення у порівнянні з попереднім десятиріччям. Проте у Центральному регіоні темпи зменшення сільського населення були вдвічі більші, ніж у цілому в Україні, а в Північному - втричі більші. Безумовно, тут найбільше відчуваються наслідки Чорнобильської катастрофи, але, якщо тенденція збережеться, ситуація в північних і центральних областях може привести до катастрофи у відтворенні населення. По-друге, протилежну тенденцію демонструють більшість областей Західного регіону. По-трете, неухильне зменшення сільського населення може призвести до загострення проблеми трудового потенціалу села.

У дисертації розглядаються різні типи сільських поселень, взаємозв’язок і взаємообумовленість перспектив сільської поселенської мережі з розв’язанням соціальних проблем села. Більше третини сільських населених пунктів України - малі села (35%), .серед яких 84% - це так звані "вмираючі" села: безлюдні, занепадаючі та з поганим демографічним фоном. У них проживає майже 6% загальної чисельності сільського населення. Матеріальна база соціальної сфери тут найгірша. Чверть сільських поселень належать до середніх, в яких проживає 14% сільського населення, достатньо розвинута соціальна сфера. Великих сіл - 40%, але саме в них проживає основна маса сільського населення - 80%. У великих селах зосереджена значна мережа об'єктів соціальної сфери. З точки зору соціального відтворення села - це найбільш оптимальний тип сільського поселення, що має всі необхідні компоненти життєдіяльності: пристойний демографічний фон, достатній рівень трудових ресурсів і задовільну матеріальну базу для здійснення соціальної політики.

Якщо порівнювати сільську поселенську мережу, що склалася у різних регіонах України, неважко помітити, що найбільш перспективною є західноукраїнська, де відсоток "вмираючих" сіл втричі менший республіканського рівня і в три-чотири рази менше, ніж на Півночі, Сході та у Центрі. Цілком зрозуміло, що без державної підтримки села, особливо розвитку соціальної сфери, через деякий час може зникнути третина існуючих українських сіл. І це матиме надзвичайно негативні наслідки для всієї держави.

Населення регіонів та взагалі поселенської мережі не є завжди постійною категорією. Окрім суто демографічних причин, до змін призводить міграція населення. Основними напрямками внутрішніх міграцій є "село-мале місто-велике місто", "село- велике місто", "село-село", "місто- село". Якщо за радянських часів домінантою міграційних процесів в Україні був відтік сільських жителів, переважно молоді, у міста, то у подальшому міграційний потік змінив напрямок. Зараз можна вести мову про деяку стабілізацію міграційних обмінів між містом і селом. Останнім часом набула помітного значення трудова міграція за кордон. І хоча на селі, як показують результати соціологічних опитувань, проведених здобувачем у різних регіонах України, міграційні очікування менш поширені, аніж у місті, кожен дев’ятий-десятий молодий мешканець села прагне виїхати за кордон для працевлаштування.

Статистика природного руху населення свідчить про те, що сільське населення вступило до смуги демографічної кризи. Серед народжених у 1991-2003 рр. 36,6% складають жителі сільської місцевості, але серед померлих питома вага селян сягає вже 40,8%. Саме через те селянська частка складає 47,8% усього від'ємного "приросту" населення держави. За даними офіційної статистики, 112 сільських районів держави віднесені до зони демографічної кризи. Сільське населення України можна розглядати як застаріле і таке, що зменшується. На селі питома вага чоловіків дещо вища, ніж загалом у державі. Найсприятливіше співвідношення статей спостерігається серед сільського населення південних та західних областей України, найскладніша ситуація – в центральних та північних областях.

Як видно з побудованої нами динамічної статево-вікової піраміди, протягом десяти років вікова структура сільського населення України дещо покращилася з точки зору співвідношення різних вікових груп. На жаль, відбулося це не завдяки покращенню умов для народження і виховання дітей, а через різке збільшення смертності серед літніх людей. Регресивність вікової структури сільського населення України негативно впливає на формування трудового потенціалу сільського господарства. Проте у 2001-2004 роках ситуація дещо покращилась. Крім суто демографічних факторів, на наш погляд, причиною такого становища стала й зворотня міграція з міста у село колишніх сільських мешканців, що отримали землю внаслідок аграрної реформи. В дисертації аналізуються специфічні соціальні проблеми сільських жінок, сільської молоді та людей похилого віку.

Розв'язанню або принаймні пом'якшенню проблем відтворення сільського населення повинна сприяти науково обгрунтована демографічна політика держави на селі. Можна виділити такі основні напрями соціально-демографічної політики на селі. По-перше, державною програмою повинно бути передбачено запровадження кредитування на пільгових умовах сільських сімей з неповнолітніми дітьми, пільгове оподаткування доходів неповних та багатодітних сімей, адресна допомога молодим сім'ям у сфері соціального захисту та охорони материнства і дитинства. По-друге, держава має потурбуватися про розв'язання соціальних проблем сільської молоді, пов'язаних із "життєвим стартом" - початком трудової діяльності, отриманням освіти і професії, створенням сім'ї та народженням дітей, гармонійного подолання розриву між фізіологічним доросленням та соціальним становленням. По-третє, необхідно здійснювати протекціоністську політику щодо занепадаючих поселень, поширення пільг, передбачених законодавством для праценедостатніх сіл. По-четверте, державна міграційна політика повинна переорієнтовуватися на перехід від загальної підтримки переселенців у сільську місцевість до стимулювання міграції з метою сприяння росту сільськогосподарського виробництва, формування демографічної бази занепадаючих аграрних територій.

Економічна криза 90-х рр. дуже негативно позначилася на асигнуванні соціальної сфери АПК, яке протягом цього часу зменшилося майже у 7 разів. Багато шкіл та сільських медичних пунктів знаходяться у приміщеннях, що не відповідають необхідним вимогам. Клуби або закриті, або використовуються не за призначенням. У переважній більшості сіл практично відсутні майстерні побутових послуг. У малих селах, в т.ч. у так званих "вмираючих", втричі менше соціальних об'єктів, ніж у середніх, і у сім разів менше, ніж у великих. Виникає "зачароване коло": населення малих сіл не зростає через відсутність нормальних умов існування, а соціальні об'єкти не створюються там через малу кількість населення, що сприяє "вмиранню". Оцінюючи такий стан, можна констатувати: на сьогоднішній день модернізація соціальних об’єктів на селі знаходиться лише у початковій стадії.

Зі соціальною інфраструктурою безпосередньо пов'язана організація селянського побуту. Особливістю цієї сфери сільського буття є дуже тісний зв'язок з виробничою сферою. В дисертації наведено результати соціологічного моніторингу структури використання селянами вільного часу, проаналізовані зміни у життєвому середовищі селян протягом 80-90-х років, зокрема забезпечення житлом та його якісні характеристики, специфічні особливості харчування, проблеми охорони здоров’я,  сімейно-шлюбних відносин.

У дисертації розглядаються особливості характеру, змісту та умов сільськогосподарської праці. В 90-ті роки через руйнування матеріально-технічної бази колективних господарств сільське трудове середовище погіршувалося. Автором протягом 1988-2000 рр. здійснювався моніторинг стану задоволеності селян своєю працею. Якщо у 1988 р. 61% респондентів були задоволені роботою, яку вони виконували, то в 1992 р. - 17%, в 1998 р. – 0,2%. Відповідно на іншому полюсі знаходяться невдоволені. Індекс задоволеності працею змінився на протилежний. Обвальне зниження рівня задоволеності працею позначається на трудових зусиллях селян. За самооцінками, кількість селян, що працюють гірше своїх можливостей, протягом 1990-2000 рр. збільшилася більш ніж на третину, досягнувши критичної позначки.

Протягом майже десятиріччя ми спостерігали за тенденціями в трудовій мотивації селян центральних областей України. Можна зробити висновок, що за цей період суттєво змінилася ієрархія та структура мотивів до праці: домінуюче становище зайняли суто матеріальні стимули (турбота про утримання сім’ї та бажання заробити більше грошей). Проте на селі заробітна плата взагалі втрачає свій стимулюючий характер. Реорганізація сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю і майно не призвела, на думку респондентів (2004 р.), до покращення трудової мотивації працівників. Лише кожен десятий з опитаних селян вважає, що трансформація колективних господарств у приватні дала можливість підвищити рівень господарювання; кожен шостий (18%) оцінює рівень господарювання як такий, що був і до реформи; кожен четвертий (24%) ухилився від відповіді. Одночасно половина респондентів (48%) впевнені, що реформовані господарства мають гірші показники економічного і соціального розвитку, ніж колишні колгоспи і радгоспи.

У дисертації проаналізована динаміка морально-психологічної атмосфери сільських трудових колективів в умовах трансформації. За результатами наших спостережень 1988-2000 років, морально-психологічна атмосфера у всіх без винятку господарствах погіршилася. Якщо в кінці 80-х років соціально-психологічний клімат у багатьох господарствах був або сприятливий, або застійний, то у середині 90-х він стає переважно несприятливим для колективної праці. На нашу думку, це є результатом того, що практично всі сільські трудові колективи опинилися на роздоріжжі через непослідовність аграрної реформи.

Індивідуальна трудова діяльність як праця селян поза межами суспільного виробництва практично весь радянський період легально існувала у формі особистих селянських господарств (ОСГ), а також ділянок для садівництва, городництва та дачного будівництва громадян. На відміну від фермерських, особисті підсобні господарства завжди спиралися на колективні та державні підприємства при обробці земельних ділянок, забезпеченні їх насінням та посадковим матеріалом, молодняком худоби та птиці. В умовах різкого падіння суспільного виробництва саме продукція з ОСГ у значній мірі заповнює нішу, що утворилась у забезпеченні населення продуктами харчування. Більш вагомим є соціально-психологічний ефект ОСГ. Саме тут залучаються до сільськогосподарської праці діти та підлітки, що позитивно впливає на стабілізацію трудового потенціалу села, збереження трудових династій.

На нашу думку, необхідно відрізняти трудову і господарську мотивацію. Трудова мотивація не залежить від форм власності, і вона притаманна як власнику, так і найманому робітнику. Господарська мотивація може формуватися лише у господаря, в особі якого поєднуються володар, користувач і роспорядник як засобів виробництва, так і робочої сили.

Головна особливість господарської мотивації до праці - прийняття на себе всієї відповідальності за результати трудової діяльності. Таким типом господаря-власника, безумовно, є фермер. Фермерський рух дає можливість селянам, у яких ще зберігся потенціал господарів, реалізувати його у повній мірі. Ми вважаємо, що найкращі перспективи розвитку саме фермерських господарств товарного типу - у південних, центральних, східних та північних областях України. Відповіді респондентів не дають підстав вважати, що фермер став зразком господаря, носієм новітніх технологій. На думку односельців, сучасний український фермер - це: ентузіаст, котрий ціною величезних зусиль долає обставини, аби самостійно господарювати (26%); невтомний працівник, раб роботи від зорі до зорі (25%); орендар селянських паїв, роботодавець 18%); представник сільських підприємців (17%); новий куркуль (15%); майбутній поміщик (14%); годувальник країни, що притиснутий і обмежений різного роду обставинами, підзаконними актами, інструкціями тощо (13%). Одночасно лише незначна частка селян щодо фермерів вживає високі позитивні оцінки. Навряд такі оцінки сприятимуть зміцненню цього, безумовно, необхідного прошарку сільського населення, з яким саме й пов’язана уява про “середній клас” на селі.

У дисертації проаналізовано соціально-екологічні наслідки сільськогосподарської діяльності людини. Специфічною соціоекосистемою є аграрне виробництво. Інвайронментальний підхід до розвитку соціоекосистеми “природа-сільськогосподарська праця-суспільство” передбачає, на наш погляд, розв’язання наступних проблем: збереження екологічної рівноваги при виробництві сільськогосподарської продукції; відновлення природних ресурсів, особливо родючості грунтів; проблеми здоров’я сільських жителів, пов’язані зі специфічними умовами сільськогосподарського виробництва; подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у сільськогосподарських районах, уражених радіаційним забрудненням. У дисертації наведені конкретні приклади шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище, зокрема зниження родючості грунтів, забруднення водного та повітряного басейнів, небезпека здоров’ю селян.

У третьому розділі “Нові солідарності та нові нерівності в соціальній структурі села” розглянуто тенденції структурних та інституційних змін у сільському соціумі, що реформується; вектори соціальної мобільності сільського населення в контексті транзитного стану українського суспільства; соціальні проблеми адаптації селянства до ринкових умов та його захисту від наслідків трансформаційних процесів; перспективи трансформації влади в українському селі, що реформується.

Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується великою рухомістю, змінами, фактично формується заново. Основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і стабільний середній клас – головна складова сучасного суспільства. В Україні процес формування середнього класу, який би відповідав за майновим статусом та рівнем особистих доходів критеріям розвинутих країн, перебуває поки що на початковому етапі. Проте, виходячи з особливостей перехідного періоду та трансформаційних процесів, не варто обмежувати чисельність та структуру середнього класу лише прошарком населення, яке повністю відповідає загальновизнаним його критеріям у розвинутих демократичних країнах. З урахуванням зазначених обставин належність до середнього класу в сучасній Україні за такими ознаками є: власність (передусім на нерухомість – житло, землю, засоби виробництва), середні доходи, професійно-освітня підготовка та соціальний статус, ідентифікація себе як представника середнього класу.

На підставі результатів багаторічних соціологічних досліджень, аналізу статистичних даних та самоідентифікації сільських респондентів можна запропонувати концептуальну модель соціальної структури сільського населення, що трансформується. Сучасну соціальну структуру українського села можна представити як сукупність наступних соціальних шарів: субеліту, середній клас, який поділяється на верхній, базовий та нижній середні шари, а також нижній шар. Найбільш чисельним, на наше переконання, є середній клас українського селянства головним чином через власність на землю, житло та іншу нерухомість. Разом з тим, середній клас у пострадянському селі по суті лише зароджується, тому не всі критерії, за якими у загальновизнаному розумінні характеризується середній клас, можна повною мірою застосувати до соціальної структури села. Враховуючи притаманний сільському соціуму соціальний консерватизм і виходячи з соціально-економічного та політичного стану українського суспільства взагалі, можна передбачити, що процес стабілізації соціальної структури постреформенного села буде тривати ще не одне десятиріччя.

Одним з важливих елементів Концепції трансформації соціальної сфери українського села в умовах сучасної аграрної реформи є характеристика стану та перспектив соціальної мобільності сільського населення. Ми пропонуємо наступну схему соціальної мобільності сільського соціуму на тлі сучасних трансформаційних процесів в Україні. Соціальна мобільність сільського населення відбувається в специфічному соціальному просторі – сільському життєвому середовищі. Ми вважаємо за доцільне виділити чотири сфери (напрями), у яких відбуваються соціальні переміщення: економічна, соціальна, культурно-психологічна і політична.

Визначальною, на наш погляд, є мобільність в економічній сфері, спричинена аграрною реформою в Україні, переходом до ринкових умов економічного життя. Головним механізмом мобільних процесів в економічній сфері стало зростання економічних стимулів до соціальної дії. Характерною рисою мобільності у економічній сфері стала нестабільність як матеріального, так і професійного статусів, котрі на селі  традиційно досить сильно пов’язані між собою. Така нестабільність проявлялась переважно як вертикальна мобільність для більшості селян.

У соціальній сфері провідною тенденцією є формування середнього класу власників землі та майна. Мобільності у соціальній сфері також притаманні переважно вертикальні вектори. Що стосується векторів соціальної мобільності у культурно-психологічній сфері, то тут, на нашу думку, переважає горизонтальна спрямованість. Йдеться, перш за все, про соціальну адаптацію різних груп сільського населення до ринкових умов життєдіяльності, пошук культурно-духовної ідентичності.  Як правило, це не пов’язано безпосередньо зі зміною соціального статусу, носить переважно характер індивідуальної мобільності в межах соціальних груп і проявляється у формі соціальної дії. Механізмом узгодження тут виступає соціалізація особи, покликана стабілізувати соціальні зв’язки і знизити небезпеку ресоціалізації значної частини сільського соціуму. Матеріальне та соціальне становище сільських індивідів опосередковано впливає на процеси мобільності у політичній сфері. Можна констатувати, що під впливом соціально-політичної ситуації в країні, діяльністю політичних партій і рухів, адміністративних органів, засобів масової інформації на селі вже присутні політично активні соціальні групи. А оскільки активна політична діяльність дає можливість зробити не тільки політичну, а й соціальну кар’єру, змінити свій соціальний статус , мобільність у цій сфері носить переважно вертикальну спрямованість.

Різні соціальні групи та індивіди неоднаково пристосовуються до різкої зміни соціальних умов і соціального середовища. В дисертації розглядаються типи та рівні соціальної адаптації. За методикою російських соціологів, у 1994 – 2001 роках ми проводили дослідження серед сільських жителів дев'яти областей Центрального, Південного і Західного регіонів України.. Відчутна тенденція до зміни у співвідношеннях між різними групами сільського населення щодо психологічних особливостей адаптації до ринку. Найбільш помітно збільшується склад “потенційних” та “вимушених риночників”, які намагаються пристосуватися до ринкових умов, за рахунок так званих “консерваторів”, які не сприймають нові умови життєдіяльності. Серед чоловіків у віці до 25 років удвічі більше "активних" і в 1,5 раза більше "потенційних" риночників, ніж в цілому по вибірці. Навпаки, серед жінок в 1,4 раза більше "консерваторів" і в 1,7 раза більше "вимушених" риночників.

Не викликає сумніву, що існуючий комплекс соціальних гарантій, які може надати держава, не відповідає сучасним вимогам соціального захисту особистості. У 1998-1999 рр. в усіх регіонах України проводилося соціологічне дослідження стану та перспектив соціального захисту сільського населення, в якому брав участь здобувач. Як видно з результатів дослідження, економічні негаразди торкнулися абсолютної більшості сільського населення. За самооцінками, у трьох чвертей (76%) респондентів за останні 5-6 років матеріальний стан погіршився або значно погіршився. Це стосується практично всіх верств селян, проте для кожної соціальної групи масштаби і рівень погіршення матеріального добробуту мають свою специфіку. Далеко не всі з них потребують соціальної допомоги. Але більшість виступає реальним або потенційним об'єктом системи соціального захисту населення. Лише чверть сільських респондентів змогли пристосуватися до примх і несподіванок ринку. При цьому кожен одинадцятий (9%) покращив свій матеріальний стан, а кожен сьомий (15%) не відчув ніяких змін. Відчуття матеріального добробуту чи нестатку є суб'єктивним. Воно співставляється як з минулим становищем ("як було") або з уявою про майбутній стан ("як буде"), так і з добробутом оточуючих ("як усі").

Будучи для двох третин респондентів основним джерелом існування, зарплата, на думку 94% опитаних, не забезпечує прожитковий мінімум. Проте лише кожен сьомий намагається поєднати зайнятість на основному місці роботи з вторинною. Основним видом вторинної зайнятості виступає самозайнятість (53%), включаючи виробництво сільськогосподарської продукції на продаж.

Покращення економічної ситуації в Україні, відновлення роботи підприємств і установ, стабільна виплата заробітної плати, її зростання у відповідності із кількісними та якісними результатами праці дозволить зменшити соціальну напругу в суспільстві, дасть можливість працюючим самим розв'язувати проблеми свого соціального захисту. На жаль, соціальний оптимізм сільського населення вже підірваний роками непослідовних реформ. Абсолютна більшість людей не вірять у те, що найближчим часом їх життя покращиться.

Аграрна реформа, перехід від одержавленої колективної власності до майже суцільної приватної власності на землю, створення нових організаційних структур суттєво, а іноді й принципово змінили форми і методи соціального управління на селі. В 90-х роках помітно змінилася структура організації влади на селі. В цілому ж сільська владна еліта демонструє загальновідомі риси бюрократії (за М. Вебером), хоча й має свою специфіку.

Найбільш помітною керівною фігурою є голова кооперативу чи спілки, керівник товариства  чи агрофірми. За даними наших досліджень, керівниками сільгосппідприємств ставали, як правило, уродженці села (97%), ті, хто деякий час працював заступниками голів (38%), при цьому у своєму господарстві - половина. Третина (32%) працювали в цьому ж господарстві агрономами, 17% - інженерами, 8% - керівниками середньої ланки, 5% - економістами господарств. Протягом десятиріччя ми аналізували зміни, що відбувалися у службовій та професійній кар'єрі випускників Уманського аграрного університету. Серед респондентів третина стала головними та провідними спеціалістами, 12% - головами кооперативів, агрофірм, асоціацій, товариств, 10% працювали в інших державних та сільськогосподарських органах на керівних посадах. Незважаючи на високі оцінки якості підготовки спеціалістів для АПК, експерти відмітили недостатні знання випускників сільськогосподарських вузів з питань роботи з людьми, розв'язання соціальних проблем. Це важливо в сучасних умовах, коли матеріальні можливості для активної соціальної політики  обмежені.

Сучасний керівник, який працює в сільськогосподарському виробництві, повинен володіти не лише адміністративними методами, а й змінювати трудову поведінку людей з урахуванням економічних стимулів, активно використовувати соціально-психологічні методи керівництва трудовим колективом, зокрема турбуватися про сприятливий морально-психологічний клімат, формування позитивних ціннісних орієнтацій, турбуватися про свій авторитет як особистості, тобто про свій престиж серед працівників. Слід мати на увазі, що, вживаючи термін "управління трудовим колективом", ми розглядаємо три взаємозв'язані складові: управління власністю, управління виробництвом та управління соціальною сферою. Кожна з цих складових має свої особливості, і в кожній з них по-різному проявляється співвідношення влади та самоврядування.

Сільське середовище в останнє десятиріччя стало місцем загострення соціальних суперечностей. Соціальний конфлікт розвивається як навколо села та його подальшої долі, так і в середині сільського соціуму. Причин для соціальних конфліктів на селі більш ніж достатньо як на макро-, так і на мікрорівнях. По-перше, це питання про власність на землю. По-друге, відсутність реальної державної підтримки сільського господарства. По-третє, швидке соціальне розшарування на селі. По-четверте, спроби скористатися правом на земельний та майновий пай породжує конфлікти щодо якості земельного наділу, його розташування, способів використання. По-п’яте, в ряді місць вже помітні протиріччя між самими фермерами та орендарями, а також приватними власниками та членами реформованих колективних господарств. По-шосте,  затримка заробітної платні, погіршення умов праці стимулюють звичайні трудові конфлікти між керівництвом сільськогосподарських підприємств і працівниками. По-сьоме, в умовах фактичного розвалу галузі типовим явищем стало розкрадання суспільного майна, пияцтво, порушення трудової дисципліни. По-восьме, несприятливий морально-психологічний клімат в трудових колективах, некомпетентність та низька управлінська культура керівників, невідповідність формальної та неформальної структур трудових колективів, конфліктність окремих працівників тощо.

В дисертації розглянуті конкретні прояви соціальних конфліктів у сільських трудових колективах та стратегії розв’язання конфліктних ситуацій.