ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, охарактеризовано ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади та емпіричну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження насильства над дітьми» присвячений аналізу основних теоретичних підходів щодо дослідження насильства над дітьми.

У підрозділі 1.1. «Аналітичний і методологічний потенціал понять “агресія” і “насильство”» проаналізовано основні напрямки досліджень і пояснень витоків проявів людської агресії і насильства; зосереджено увагу на визначенні сутності насильства, його ознаках; типологізації насильства, формах його прояву в сучасному соціумі; категоріальному аналізі насильства.

Зазначено, що насильство пронизує всі рівні соціальної взаємодії: макрорівень – рівень інституту освіти; мезорівень – розкривається через розгляд школи як соціальної організації; мікрорівень – рівень учнівських відносин між собою та відносин між учнями й учителями.

Висвітлено основні напрями досліджень і пояснень прояву людської агресії і насильства: теорії, що акцентують увагу на біологічному аспекті: психологічна та етологічна теорії; на соціальному аспекті: біхевіористська теорія, фрустраційна теорія, когнітивизм, інтеракціонизм, соціальна теорія, теорія відносної депривації, теорія соціальної дезорганізації, теорія соціального навчення. Найбільш оптимальною теорією причин виникнення людської агресії і насильства, на наш погляд, є теорія соціального навчення, яка особливо підкреслює роль навчення агресії і насильству шляхом спостерігання і безпосереднього досвіду, але не заперечує присутність у цьому процесі біологічних факторів.

Здійснено розрізнення сутності поняття «насильство» від інших близьких за змістом категорій: «агресія», «патерналістський примус», «правовий примус», «жорстокість», «приниження», «погроза», «пригнічення», «знущання». Автором виділені основні ознаки насильства, які і складають саме поняття «насильство»: суб’єктом здійснення насильства є лише суб’єкт соціальний (індивід, соціальна група, суспільство); об’єктом насильства також виступає тільки соціальний суб’єкт; насильство – соціальне явище, яке в принципі є неприйнятною формою соціальних стосунків, насильство здійснюється проти волі людини, у відношенні до якої направлене; насильство є незаконним, аморальним діянням; насильство є свідомою формою поведінки; насильство здійснюється для досягнення волі того, хто насилує; насильство призводить до негативних соціальних наслідків, які проявляються через його деструктивні функції.

Підрозділ 1.2. «Детермінанти насильства у контексті наукових досліджень» характеризує причинний комплекс, що детермінує (тобто викликає, провокує, посилює чи підтримує) насильство. Виділено об’єктивні і суб’єктивні детермінанти насильства, взаємозв’язок внутрішніх і зовнішніх чинників у його реалізації. Об’єктивними детермінантами насильства є: специфічні умови навколишнього середовища (шум, тіснота, геомагнітні коливання та ін., які можуть посилити збудження і підштовхнути до насильницької поведінки); зовнішні соціальні умови (макросоціальні умови і мікросоціальне середовище). Серед макросоціальних детермінант насильницької поведінки автором зосереджено увагу на негативному впливі засобів масової інформації, зокрема, телебачення, Інтернету, комп’ютерних ігор; проаналізовано ставлення до насильства у священних писаннях різних релігійних конфесій, що також є фактором, що стримує або навпаки спонукає до вчинення насильницьких дій. До мікросоціальних детермінант насильства автором віднесено: ситуативні детермінанти, рівень і стиль життя сім'ї, психологічний клімат в сім'ї, особистості батьків, характер взаємовідносин у сім'ї, стиль сімейного виховання, вплив друзів, інших значимих людей та ін. Суб’єктивними детермінантами насильства виступають: внутрішні біологічні фактори людини (той природній ґрунт, з яким взаємодіють будь-які зовнішні умови) і внутрішньоособистісні характеристики людини (система цінностей, що формується у процесі соціалізації, яка не заперечує вчинення насильницької поведінки).

У другому розділі «Суб’єкти і різновиди шкільного насильства» зазначено, що особливим видом насильства є шкільне насильство, тобто насильство, яке здійснюється щодо учнів шкіл у шкільному середовищі або у зв’язку з ним. Явище шкільного насильства стосовно учнів характеризується низкою соціальних фактів, що відображають насильницький засіб комунікації агентів насильницької взаємодії. Метою даного розділу дисертаційної роботи є формування цілісного уявлення про розповсюдженість шкільного насильства щодо учнів та особливостей його прояву. Підставою для основних висновків даного розділу дисертаційної роботи стосовно сутності, видів та соціальних наслідків шкільного насильства є авторське дослідження, проведене у квітні 2010 року у 39 школах міста Харкова і Харківського району. Це дослідження складалося з двох паралельних етапів, що відрізнялись за об’єктом та методом. Один з цих етапів передбачав проведення формалізованих інтерв’ю з експертами, у якості яких виступили заступники директорів шкіл з виховної роботи. Інший етап дослідження передбачав анкетування учнів тих же шкіл. Більш ніж половина експертів (56,4% опитаних) вважають насильство над учнями реально існуючою проблемою сучасних українських (і не тільки) шкіл. 51,3% опитаних вказали, що їм відомі випадки, коли насильство у школі до учня спричинило порушення його здоров’я. Важливо підкреслити, що більш ніж 20% опитаних експертів особисто були свідками скоєння насильства у школі.

Автором запропоновано класифікацію шкільного насильства за суб’єктом його здійснення: адміністративне насильство, педагогічне насильство, учнівське насильство.

У підрозділі 2.1. «Насильство з боку агентів освітнього процесу. Маніпулювання і соціальна стигматизація» аналізується насильство, що здійснюється стосовно учнів з боку адміністративної системи держави (адміністративне насильство) і з боку учителів (педагогічне насильство). До адміністративного насильства у школі автором віднесено насильство інформаційне, тобто особливий вид насильства, який полягає в інформаційному впливі на людину, що призводить до втрати, деформації, обмеження або неможливості здійснення таких людських якостей, які становлять особистість людини, тобто свідомість і самосвідомість, свободу вибору, індивідуальність, систему цінностей, світогляд, систему потреб, інтересів та установок. Переважна більшість респондентів проведеного автором формалізованого експертного інтерв’ю в тій чи іншій мірі згодна з тим, що учні у школі стикаються з інформаційним насильством (79,5% опитаних). При цьому відмічається, що таке насильство, частіше за все, постає у формі надлишку інформації, інформаційно перенасиченої шкільної програми (інформаційний пресинг), що призводить до перевантаження учнів. Можна виділити якісний і кількісний інформаційний пресинг. Якісний пресинг полягає, наприклад, у використанні в навчальному процесі знань, які не відповідають новітнім досягненням сучасної науки, а також літературних, художніх творів, які мають сумнівну виховну значимість. Існування якісного пресингу в українських школах було підтверджено експертами, що брали участь у нашому дослідженні. Було наведено багато конкретних прикладів, що, на їхню думку, потрібно виключити із шкільної програми. Інший бік інформаційного пресингу – пресинг кількісний, який полягає у перенасиченні шкільної програми інформацією. Інформація при цьому може бути якісна, правдива, така, що відповідає останнім досягненням науки, але якої для сприйняття учнями шкіл забагато. Згідно з даними проведеного автором анкетування учнів, кожна сьома дитина вказала, що у неї часто від надмірної кількості домашніх завдань, інформації на уроках боліла голова, її нудило, болів живіт чи були інші розлади здоров’я. Кожна друга дитина зрідка зазнавала вказаних розладів здоров’я. Тобто два учня із трьох так чи інакше випробували на собі негативний вплив надлишку інформації. Безумовно, слід мати на увазі, що, з об’єктивного боку, зазначені школярами розлади здоров’я, можуть не мати ніякого відношення до перевантаження кількістю інформації. Але для нас не менш важливим є саме суб’єктивне сприйняття.

Особливе місце належить педагогічному насильству, де суб’єктом виступає учитель. У результаті проведеного автором анкетування учнів з’ясувалось, що 31,2% школярів ображають учителі. Утім, все ж таки, переважна більшість респондентів (68,8% опитаних) відмітила, що ніколи в житті не потерпала від образ з боку вчителів. Це досить непоганий показник, навіть з урахуванням впливу на розподіл думок школярів, з одного боку, не завжди адекватного розуміння слова «образа» (не виключено, що деякі вважають особистою образою погану, хоча і справедливу, оцінку і т.п.), а з іншого, – побоювання розправи з боку вчителів-образників за зізнання в скоєних ними діях. Однією з цих форм прояву насильства є фізичне насильство – застосування учителями фізичної сили стосовно учнів, що може призвести до фізичної травми. Особливим видом насильства є насильство сексуальне, тобто втягування учителем залежного, незрілого і нездатного до вираження повної згоди учня у сексуальну активність, до якої він схиляється (або ні). Сексуальне насильство до учнів зустрічається дуже рідко, його вкрай важко виявити, але воно завжди має найнегативніші наслідки. Частіше за все у школі зустрічається психологічне насильство щодо учнів, яке є вихідною формою будь-якого виду насильства, важче за все формалізується і не має чітких меж. До форм прояву педагогічного насильства, які в меншій чи більшій мірі підтвердили заступники директорів шкіл, відносяться: приниження, образливе ім'я, обзивання, дражніння, порівняння; поширення образливих чуток; ігнорування, ізоляція, бойкот; залякування; пошкодження майна учня; відбирання особистих речей, грошей, їжі; створення образливих ситуацій.

До особливих форм прояву психологічного насильства до учнів з боку учителів автором віднесено педагогічне маніпулювання – несправедливе зниження оцінок, обман вчителя, шантаж, вимагання, самоствердження учителів за рахунок образи учнів та ін., педагогічну соціальну стигматизацію – процес виділення чи таврування індивідів, навішування соціальних ярликів у вигляді визначень «невиправний», «двієчник» та ін. на підставі деяких символічно виражених ознак; і постійний шум на уроці – особливий вид психологічного насильства, що викликає зміни в центральній нервовій системі дитини, при цьому вирішальну роль відіграє учитель, який не може організувати нормальну навчальну атмосферу у класі. Варто наголосити, що частина учителів навіть не здогадується, що ті чи інші їхні дії є насильством над дитиною або ж не визнають це, вважаючи насильством тільки застосування фізичної сили.

» розглянуто учнівське насильство, тобто шкільне насильство, що відбувається між учнями школи. За результатами описаного вище авторського дослідження можна зробити висновок, що у сучасних українських школах має місце поширення учнівського насильства, що постає як у фізичній, так і у психологічній формі. Такий висновок підтверджується і доповнюється наступними даними цього ж дослідження: кожного другого учня у школі інші учні штовхали (53,3% опитаних учнів), а кожного п’ятого били (22,1%). Якщо вдатися у подробиці, то 3% опитаних учнів зізналися, що їх штовхали ногами. Переважна більшість школярів (65,4%) зазначила, що були свідками бійок, із них 12% спостерігали бійки багато разів. Чверть (!) опитаних дітей самі брали участь у бійках, причому 6,8% – більше трьох разів. Найбільш поширеними є такі види психологічного та фізичного насильства як обзивання, дражніння та штовхання. Серед хлопців більш поширеними, у порівнянні з дівчатами, є насильницькі дії із застосуванням грубої фізичної сили (побиття та штовхання ногами). Хлопці потерпають від них більш ніж у два рази частіше за дівчат. Утім, дівчата майже у шість разів частіше за хлопців потерпають від проявів сексуального насильства. Взагалі ж по масиву, кожна одинадцята дитина підтвердила факт потерпання від «неприємних доторкань». У рамках даного дослідження ми намагалися провести паралелі між відповідями учнів та відповідями адміністрації шкіл на аналогічні запитання. Зокрема, стосовно розуміння форм проявів насильницької поведінки та їх розповсюдженості. Загалом, більшість відповідей представників шкільної адміністрації щодо питання про розповсюдження насильства в учнівському середовищі локалізується у площині заперечення його існування у «їхніх» школах. Такі результати зовсім не співпадають з тією ситуацією, що змальовується у відповідях учнів цих шкіл. Як зазначено у дисертаційній роботі, близько 80% з них, тією чи іншою мірою, піддаються або піддавалися насильницьким актам з боку інших школярів. Заступники директорів, по-перше, можуть не знати про існування багатьох з випадків насильства. Як правило, вони володіють свідченнями або про найгучніші чи найскандальніші випадки, або про ті «незначні» прояви насильства, свідком яких вони стали випадково, переміщуючись шкільними коридорами. По друге, представники шкільної адміністрації можуть навмисно приховувати реальні масштаби розповсюдженості випадків насильства в «їхніх» навчальних закладах, побоюючись розголошення та пошкодження репутації (у тому числі й особистої).

Емпірично підтверджено існування у сучасній школі такого особливого виду шкільного насильства як шкільний булінг, тобто навмисного, що не носить характеру самозахисту, довготривалого (повторюваного) фізичного чи психологічного насильства з боку індивіда чи групи, які мають певні переваги (фізичні, психологічні, адміністративні тощо) стосовно індивіда, і що відбувається у шкільному середовищі або у зв’язку з ним з певною особистою метою. Шкільний булінг автором класифіковано таким чином: 1) Фізичний шкільний булінг – умисні штовхання, пирхання, стусани, удари, нанесення побоїв, тілесних ушкоджень та ін.; сексуальний булінг є підвидом фізичного (дії сексуального характеру). 2) Психологічний шкільний булінг – насильство, пов’язане з дією на психіку, що наносить психологічну травму шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість. До цієї форми булінгу можна віднести: вербальний булінг, де знаряддям слугує голос (образливе ім’я, з яким постійно звертаються до жертви, обзивання, дражніння, зведення наклепів, поширення образливих чуток та ін.); образливі жести або дії (наприклад, плювки в жертву або в її напрямку); залякування (використання агресивної мови тіла й інтонації голосу для змушення дитини робити чи не робити щось); ізоляція (жертва навмисно ізолюється, виганяється чи ігнорується частиною або всім класом); вимагання (у дитини вимагають гроші, їжу, інші речі, примушують щось вкрасти); пошкодження та інші дії з майном (пошкодження, викрадення, заховання особистих речей жертви); шкільний кібербулінг – пригноблення за допомогою цифрових технологій (мобільних телефонів, Інтернету, інших електронних пристроїв). Приклади кібербулінгу: створення сайтів, де публікуються такі, що компрометують чи ображають дитину, матеріали; пересилання за допомогою Інтернету чи мобільного телефону неоднозначних зображень і фотографій; відправлення багато численних електронних повідомлень агресивного характеру ті ін. Це все здатне нанести дитині величезну психологічну травму.

У дисертаційній роботі неодноразово наголошується на тому, що запобігання випадкам шкільного насильства є важливим завданням держави, оскільки жорстоке ставлення до дитини неминуче веде до негативних наслідків, які мають властивість з індивідуального, особистісного рівня виростати до макросоціальних масштабів, бо наше суспільство складається саме з індивідів, їх взаємин, взаємодій. Небезпечність булінгу криється у тому, що цей вид насильства, в основному, – латентний для оточуючих процес. Але ж діти, що зазнали цькування, отримують психологічну травму різного ступеню тяжкості, що призводить до тяжких наслідків впритул до самогубства. У межах авторського емпіричного дослідження ми намагалися виявити та прослідити такі наслідки. Перелік можливих наслідків для дитини після вчинення до неї насильства, очолюють такі як: виникнення бажання помсти (яке, до речі, у чверті випадків, реалізовується) та бажання соціальної ізоляції чи, принаймні, кардинальної зміни шкільного оточення (бажання опинитися там, де ніхто не знає ані тебе, ані твоєї ганьби). Загалом, переважна більшість школярів-жертв насильства не відчули жодних змін ані у їхньому фізичному здоров’ї, ані у їх сімейних взаєминах після образливих дій з боку інших учнів, скоєних над ними. Тільки близько 8% опитаних зізналися, що внаслідок такого образливого та гнітючого відношення до них, хотіли заподіяти собі шкоди власноруч. І все ж таки, на наш погляд, результати цього дослідження не відображають повною мірою глибину наслідків шкільного насильства. По-перше, далеко не кожний учень, через особливості віку та відсутність життєвого досвіду, здатний до самоаналізу та адекватної оцінки конкретних наслідків для себе тих чи інших подій власного життя. Тим більше, ці наслідки, особливо якщо мова йде про психічні розлади, можуть носити латентний характер та залишатися у такому «сплячому» стані досить довгий період часу як міна уповільненої дії і вибухнути тільки потім, руйнуючи і саму особистість, і разом з нею все її соціальне оточення. По-друге, багато хто з опитаних учнів, можливо, просто не захотів визнавати свого понівечення після скоєних по відношенню до них образливих дій.

У роботі підкреслюється, що проблема шкільного насильства потребує пильної уваги з боку і науковості, і громадськості, оскільки система взаємовідносин у школі вкрай важлива для подальшого становлення дитини і підлітка; ситуація у школі багато у чому детермінує подальший розвиток учнів і формування якостей особистості. Засвоївши певні патерни поведінки, наприклад, поведінку «жертви» чи «насильника», школяр може їх наслідувати і в дорослому житті.

У третьому розділі «Профілактика шкільного насильства: соціально-технологічний аспект» прослідковано розвиток ідеї захисту прав дітей у міжнародному праві і законодавстві України, досліджено передумови попередження шкільного насильства, запропоновано основні напрямки профілактики і подолання насильства у школі.

що проблема насильства щодо дітей не є локальною, характерною виключно для України, і цій проблемі пріоритетна увага приділяється всією світовою громадськістю і урядами іноземних держав. Наголошено, що для зменшення проявів насильства важливим є його соціальне регулювання, тобто вплив правил, що напрацьовуються суспільством, на поведінку людини, визначення меж цієї поведінки. Головна роль у системі соціального регулювання належить державі, яка розробляє стратегію, направлену на вирішення багатьох соціальних проблем. У ролі регулятора соціальної системи держави в цілому виступає право. У силу свого загального характеру воно регулює дію інших регуляторів (моралі, релігії та ін.). Історичний досвід демократично розвинутих держав дозволив створити національні концепції захисту прав дитини. Умовою ефективної дії міжнародних угод щодо подолання насильства щодо дітей є не стільки їх визнання державами-учасниками, як впровадження надійного механізму щодо їхньої реалізації в національних правових системах. Повноваження щодо запобігання випадків жорстокого поводження з дитиною в Україні покладаються на органи опіки і піклування, служби у справах неповнолітніх. Дитина вправі особисто звернутися за захистом своїх прав до відповідних органів. Зазначено, що велику роль в усвідомленні суспільством проблеми насильства над дітьми відіграють неурядові і, зокрема, громадські організації. Саме вони виступають ініціаторами розробки та реалізації програм, спрямованих на зменшення цього лиха. Однак в Україні тільки починається рух за рівні права дітей, за подальше прийняття Верховною Радою відповідних законів, за видання інформаційних матеріалів із запобігання шкільного насильства, за реалізацію спеціальних реабілітаційних програм. Наголошено, що більшість населення, жінки та чоловіки, навіть не усвідомлюють реальних прав дитини на життя, на рівність, на свободу та особистісну недоторканість.

Підрозділ » акцентує увагу на шляхах діяльності держави та суспільства з профілактики і подолання шкільного насильства в Україні. З метою вивчення розповсюдженості і форм прояву насильницької поведінки у шкільному середовищі, обізнаності молодих людей у сфері насильства, а також для розроблення основних напрямків профілактики насильства у шкільному середовищі поряд з формалізованими інтерв’ю з експертами і анкетуванням учнів шкіл нами було використано такі методи соціологічного дослідження, як фокусовані групові інтерв’ю та індивідуальні опитування з наступним дискурс-аналізом.

Отримані результати трьох фокусованих групових інтерв’ю дозволяють зробити висновки про те, що молодь недостатньо обізнана у цьому питанні. Учасники фокус-груп зазначають, що частота і величина здійснюваного насильства у школі напряму залежить від учителя, його ставлення до таких нестандартних ситуацій. Є вчителі, які просто закривають очі на насильство, що відбувається у його класі. Учні ж бачать мовчазну згоду педагога і розохочуються на ще більше насильство. Буває, що й учитель сам підігрує насильникам: сміється разом з усіма над жертвою, обзиває її й таке інше. Проявами психологічного насильства студенти назвали заниження оцінок, ігнорування, нехтування дитиною, коли їй не дають нічого сказати, постійно перебивають. Про недостатню обізнаність з проблеми насильства говорить ще й той факт, що ніхто із студентів не бачив особливих відмінностей між насильством, агресією і жорстокістю, не могли більш-менш чітко вкласти основний смисл у ці поняття. Більшість учасників фокус-груп ототожнюють категорії «насильство» і «агресія», ставлять між ними знак рівності. Відмінність насильства від жорстокості, за їх словами, полягає в тому, що насильство більш об'ємне поняття і приносить більшу шкоду, ніж жорстокість.

Цікавими та досить інформативними у плані нашого аналізу проблеми виявилися індивідуальні опитування з наступним дискурс-аналізом. До участі у дослідженні було залучено 10 комунікантів з різним соціальним статусом, яким було представлено до уваги три документальні відеосюжети, що відображали вчинення до учнів шкіл насильства: фізичне насильство до учня з боку вчителя; бійка у школі між учнями; шкільний булінг до темношкірого хлопчика, який навчається у російській школі. Відеосюжети взято з мережі Інтернет, де вони знаходяться у вільному доступі. Після перегляду цих відеосюжетів комунікантам було поставлено п’ять основних питань: 1. Які почуття викликає у вас відео, що ви переглянули? 2. Чи траплялось таке у школі, де ви вчилися? 3. Чи траплялося таке у школі особисто з вами? 4. Чи вважаєте ви це нормальним явищем? 5. Чи потрібно з цим якось боротися? Аналізуючи відповіді комунікантів, автором зроблено наступні висновки. Директор загальноосвітньої школи наголошує, що відповідальні за учнів у школі учителі, що останні повинні проводити серед дітей відповідну виховну роботу, але учителям необхідно надавати такі умови праці, щоб вони дорожили своїм місцем і боялися його втратити. Також було зауважено, що державі потрібно фахово відбирати шкільних учителів. Представник відділу освіти акцентує увагу на недоліках виховної роботи школи, зверненні уваги адміністрації школи на якість внутрішкільного контролю, посиленні відповідальності учителів за вчинення насильства у школі. Шкільний учитель певною мірою захищає своїх колег, наголошуючи на нервовій роботі (часом дуже важко втриматись) і великому об’ємі роботи (немає можливості постійно слідкувати за дітьми і якісно проводити виховну роботу). Батьки ж, на думку учителів, повинні звернути пильну увагу на виховання дітей поза школою. При перегляді відеосюжету, де учитель б’є учня, школярі зазначили, що учителі нерідко застосовують і психологічний тиск до учнів, і фізичне насильство. Відеосюжети про бійку учнів і булінг у школі, вони, в основному, прокоментували наступним чином: діти завжди битимуться, така їхня природа, боротися з цим марно. Студент вузу, згадуючи своє шкільне життя, зазначає, що і він зазнавав у школі деяких проявів насильства; він пропонує виганяти зі школи осіб, що вчиняють насильство. Батьки дуже побоюються за своїх дітей і звинувачують учителів, які не можуть проводити виховну роботу на належному рівні і слідкувати за дисципліною у школі. Проведене автором дослідження дозволило підтвердити гіпотезу щодо того, що у залежності від соціального статусу особистості існують неоднозначні інтерпретації такого соціального явища, як насильство.

Зауважено, що профілактика насильства – це комплекс різноманітних заходів, що направлені на попередження насильства та усунення факторів ризику його вчинення. Подолати насильство означає його припинити, коли воно вже має місце, і звести до мінімуму його негативні наслідки. Серед основних напрямків профілактики насильства є: необхідність розробок, апробацій і впровадження нових методів соціально-педагогічної та медико-психологічної роботи, створення єдиного освітньо-виховного простору, взаємодія сім’ї і школи. Важливо підняти роль сім'ї як головного фактору розвитку і виховання особистості. В умовах формування інформаційного суспільства необхідно вивчити ризики, що несуть у шкільне середовище інтернет-технології. Необхідно проводити цілеспрямовану роботу і для зменшення проявів природної агресивності в учнів, що призводить до вчинення насильства. Одним із шляхів є сублімація, тобто переорієнтація руйнівної енергії школярів у русло продуктивної творчої діяльності. Для цього важливо забезпечити можливість участі дітей у різноманітних дозвіллєвих формах, в активній позакласній роботі, які виступають базою попередження насильницької поведінки учнів. Необхідними є регулярні бесіди, проведення відповідних тестів шкільного психолога з учнями з метою виявлення жертв насильства (у тому числі ймовірних жертв) і вчасного надання допомоги. Учні, що вчинили насильство, також потребують кваліфікованого втручання для недопущення здійснення ними насильства у майбутньому. Серед конкретних напрямків профілактики насильства можна назвати необхідність постійного контролю за приміщеннями школи і пришкільної території: наявність відеокамер у коридорах, інших шкільних приміщеннях і пришкільних територіях, регулярні рейди охоронників або чергових по школі і пришкільній території, закриття пустих класів, інших приміщень і т. ін.

Серед основних напрямків подолання насильства можна виділити такі. У суспільстві потрібно впроваджувати політику нульової толерантності до будь-яких форм насильства. Вважається необхідним проведення ряду заходів для посилення ефективності телефонів довіри для дітей (встановлення короткого, єдиного для всієї країни багатоканального номеру «телефону довіри» – анонімного і безкоштовного для всіх національних операторів, у тому числі операторів мобільного зв’язку; розроблення національного інтернет-сайту анонімної допомоги дітям, постраждалим від насильства, пов’язаного з «телефоном довіри» з метою створення єдиної служби допомоги дітям). Необхідна психологічна реабілітація дітей, що стали жертвами сучасних технологій – залежності від Інтернету, відеоігор, телебачення. Для цього необхідне створення професійних реабілітаційних центрів, підготовка спеціалістів-реабілітаторів.