Символічні форми легітимації політичних режимів

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається її зв’язок з існуючими програмами науково-дослідницької діяльності, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання, а також методи дослідження, висвітлюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

 У першому розділі дисертації «Теоретичні засади дослідження символічного аспекту політики» подається огляд літератури, присвяченої проблемі символів та символічних форм політики, розглядаються концепції сутності політичного символу, визначаються основні аспекти використання символів у політичному процесі.

У вітчизняній політології проблема символічного аспекту політики не належить до числа найбільш розроблених, що виражається у відносно невеликій кількості наукових публікацій, у яких основна увага приділяється дослідженню політичних символів як засобу маніпуляції.

Серед вітчизняних дослідників політичних символів особливо слід виділити праці Л. Д. Климанської, у яких символи а також символічні форми політики (насамперед, ритуали) розглядаються як основні елементи політичної комунікації. Не можна також оминути увагою дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук В. Ю. Полянської «Символічна політика як система політичних технологій», присвячена такій специфічній формі політично комунікації, як «символічна політика».

Вищеназвані публікації об’єднує дослідження окремих аспектів проблеми символічних форм політики («символічна політика», «політичний ритуал).

У працях ряду російських дослідників (Д. А. Місюров, С. П. Поцелуєв, О. В. Зазикіна та ін.), основна увага приділяється маніпулятивному значенню політичних символів, а також символам як засобам пропаганди та політичного PR.

Таким чином, дослідження політичної символіки лише як складової політичних технологій зумовлює недостатню увагу до проблем зв’язку політичних символів та базових категорій політології, а також недостатню визначеність самого поняття політичного символу.

Загалом, символ - багатовимірне поняття, що пронизує усі сфери суспільного життя. У відповідності до вирішення проблеми сутності та походження символу у науковій літературі сформувалося ряд підходів.  

Зокрема, у межах семіотичного підходу (Ч. Пірс, У. Морріс, У. Еко) символ виступає в якості знаку (тобто предмету матеріального світу, що несе у собі інформаційне повідомлення), значення якого походить не із його фізичної природи, а із суспільної конвенції, котра визначає зв'язок знаку і значення. Таким чином, символ – це специфічний знак, що в межах конкретного суспільного контексту набуває загальнозрозумілого значення і в такому розумінні виступає основою для здійснення комунікації.

У свою чергу радянські філософи М. К. Мамардашвілі  та О. М.   П’ятигорський формулюють власний підхід, згідно до якого символ є незнаковим феноменом та виступає засобом втілення та поширення духовної культури людства. Це зумовлюється тим, що зв'язок між матеріальним образом та змістом у випадку символу визначається культурою.

На вкоріненості символу у культуру наголошує і О.Ф. Лосєв, формулюючи власну «аксіому символу», згідно до якої останній може втілювати у собі нескінченну кількість значень. Це означає, що зв'язок між знаком та значенням у випадку символу є не самоочевидним, а культурно-вмотивованим. Відповідно, кожен тип культури має свої символи.  

 У психоаналізі (К.-Г. Юнг, Ж. Лакан) символ - вираження несвідомого, що проявляється у матеріальних формах. Відповідно, вивчаючи символи, ми досліджуємо несвідоме у формі архетипів. Подібне розуміння символу є особливо цінним для політологічного дослідження, оскільки вказує на символ як виразника ірраціонального аспекту політики.

Для онтологічного підходу (П. Флоренський, М. Бердяєв), представленого у російській релігійній філософії, символ являє реальний зв'язок тілесного і духовного, «вікно» у трансцендентний світ, що і зумовлює його цінність. Не зважаючи на всю своєрідність подібного розуміння, воно є цінним через вказівку на символ, як засіб збереження духовності.

Значення символіки  для суспільства полягає у її історичній та культурній вкоріненості. Згідно до О. Ф. Лосєва, саме у символах виражаються усі аспекти діяльності людини по творенню культури (у тому числі і така специфічна форма останньої як наука). Тому символ – вираження буд-якої культури (у тому числі і політичної).

Ряд відомих дослідників (Е. Ліч, М. Еліаде, Р. Барт) наголошують на головному соціокультурному призначенні символу – збереження та перенесення культурної спадщини та суспільних цінностей.

Символ виступає носієм цілісного політичного повідомлення. Фактично, свідомість оперує символами, наповнюючи матеріальну форму ідеальним змістом.

Публічний характер політики вимагає від політичних символів загальносуспільного визнання. Політична свідомість спирається на символи, та оперує ними. Символи виступають виразниками базових понять політичної ідеології у наочно-образній формі. Звертаючись до громадськості ідеологія оперує символами, серед яких визначальне місце займають наочні образи базових політичних ідей.

Обмін інформацією здійснюється за допомогою символів, що виступають носіями приписуваного їм змісту. Інформація, що втілюється у символах, у науковій літературі найчастіше називається текстом. Символічні форми політичної комунікації виступають втіленням певних політичних текстів. У даному випадку слово «текст» позначає будь-яке цілісне інформаційне повідомлення, що формулюється і доноситься до загалу для реалізації політичної мети.

Відповідно, текст переноситься до адресата через посередництво символічних форм політичної комунікації, якими є: метафора, наочно-образний символ, ритуал, міф.

Метафора – слово або словосполучення, що в ході процесу перекодування набуває додаткового змісту. Це елементарна символічна форма політичної комунікації, що несе в собі текст невеликого обсягу. Символічний характер метафори витікає із її подвійного змісту – первинного значення природної мови, на яке накладається додатковий політичний зміст.

Наочно-образний символ – засіб комунікації, що характеризується втіленням ідеального змісту у певних предметах, що сприймаються візуально. Формами даної символічної форми комунікації можуть бути будь-які візуальні об’єкти: як предмети матеріального світу так спеціально створені символічні емблеми.

Ритуал – символічна дія або комплекс символічних дій (нерідко із залученням візуальної символіки), що несуть у собі певний соціальний зміст. У даному випадку ритуал розуміється як інформаційне повідомлення, оформлене у вигляді масових дійств, що можуть бути проінтерпретовані певним чином.

Міф – найскладніша форма вираження політичного тексту (найчастіше за допомогою слів, але й не без залучення ритуалів та наочної символіки), що відзначається некритичним поданням політичної інформації. Згідно до структуралістичного розуміння міфу (К. Леві-Строс, Р. Барт), він являє собою цілісне повідомлення, і в якості останнього спрямований на перенесення інформації. Міф – економна та доступна форма комунікації, що ефективно “доставляє” бажаний зміст потенційним адресатам, що перетворює міф на невід’ємну складову політичної комунікації.

Як комунікативне явище міф характеризується: складною комплексною структурою, спрощеним поданням проблеми (у вигляді простих та зрозумілих тез, образів, дій, що є доступними для розуміння кожного), специфічною внутрішньою логікою та синкретизмом (міфо-логіка у термінології Е. Ліча).

Різні форми подання міфологічного тексту зумовлюють наявність типології міфів, що наповнюють комунікативне поле політики. Зокрема, найпоширенішим типом виступає міф-наратив, що є аналогією до архаїчного міфу і звернений до опису надзвичайних подій, учасниками котрих виступають «герої», в якості яких позиціонують себе учасники політичного процесу.

Символічні форми політичної комунікації дозволяють переносити великі обсяги потрібної інформації, забарвлюючи її емоційно. Це перетворює політичну комунікацію на впорядкований процес обміну символами.

Тим самим, значення символічних форм політики полягає, насамперед, у тісному зв’язку із політичною свідомістю та політичною комунікацією, базовими категоріями яких виступають символічні форми.

Водночас, у межах сучасної зарубіжної (здебільшого, американської) політології поширеними є підходи, що характеризуються спробою тлумачення базових політологічних категорій, як певних «символічних форм», серед яких одне з провідних місць займають «символічні концепції влади».

Однією з найбільш авторитетних є концепція Г. Лассуела, що критично оцінює здатність управлінських механізмів регулювати конфлікти в суспільстві. Для нього традиційні політичні методи полягають у маніпуляції символами, різними благами й насильством шляхом пропаганди, хабарництва й убивства. Він відштовхується від іншого розуміння політичних процесів. Головний  механізм влади – переміщення приватних афектів на суспільні цілі, що втілюються у масових символах. Таким чином, символи як втілення афектів виступають у рамках цього підходу одним із ключових механізмів політичної влади.

У другому розділі «Особливості символічних форм легітимації тоталітаризму, авторитаризму та демократії» досліджено значення символічних форм легітимації конкретних типів політичного режиму.

Легітимність забезпечує стабільність режиму та дозволяє здійснювати свої повноваження не лише шляхом звичайного насильства, але й (за висловом П. Бурдьє) шляхом „насильства символічного”, тобто не фізичного, а ідейно-пропагандистського впливу.

В якості «джерела» легітимності влади у роботі запропоноване так зване «символічне політичне делегування» – тобто умовна передача влади від певного абсолютного носія до його представника – правителя. Посилання на цю «первинну інстанцію» і надають сили та авторитет особі, що наділена владою.

Конкретний вияв цього – політичний дискурс (у найширшому розумінні) тобто обмін інформацією у символічній формі між суб’єктами політичного процесу. Завдання дискурсу – донести велич «первинної інстанції» та сформувати переконання про безпосередній зв’язок між владою та її умовно-символічним «джерелом».

Оскільки саме «джерело влади» носить умовний характер, то і сам дискурс ґрунтується на залученні ірраціонально-символічних компонентів. Функції такого дискурсу полягають не у обґрунтуванні, доведенні або висуненні раціональних аргументів легітимності влади, а у апеляції до емоцій та почуттів громадськості.

За умов історичного розвитку та трансформації політичних режимів характер дискурсу змінюється, що відображає не просто зміну символічних форм легітимації політичних режимів, але трансформацію «первинної інстанції», до якої апелює владний дискурс легітимації.

Тип взаємозв’язку символічних форм легітимації політичних режимів та конкретних форм останнього може бути досліджений через вивчення символічних форм легітимації авторитаризму, тоталітаризму та демократії.

Авторитарний тип режиму має різні форми прояву. Зокрема, на основі характеру верховної влади, а також легітимації останньої у суспільному дискурсі можуть бути виділені наступні типи: традиційний авторитаризм, бюрократичний авторитаризм, військова диктатура, олігархічний авторитаризм.

Історично першим типом даного режиму є традиційний авторитаризм, що вирізняється включенням символічно-релігійних аргументів у процес легітимації влади. Первинною інстанцією для обґрунтування влади за таких умов виступає трансцендентна сутність (Бог, боги, духи тощо), що нібито «наділяє» владою верховного правителя (правителів). Влада обґрунтовується через апеляцію до потойбічних сутностей, а безпосереднім вираженням даного режиму у політичному дискурсі виступають релігійно-політичні символи та ритуали. Символічні форми легітимації традиційного авторитаризму виступають уявними посередниками між трансцендентними сутностями і носіями влади, що діють начебто від їх імені, Це пояснює підвищену увагу влади у традиційному суспільстві до релігійних символів легітимації (храмові комплекси, сакральні зображення, містичні ритуали коронації).

Бюрократичний авторитаризм є новітньою формою недемократичних режимів, що вирізняється апеляцією до держави, як вищої суспільної цінності. Відповідно, громадсько-політичний дискурс ґрунтується на символах державної величі. За такого типу режиму на перше місце виступає звеличення колективного начала та приниження індивідуалістично-особистісного. Як наслідок, символічними формами легітимації стають численні «національно-історичні» символи, що мають відображати державну велич, а також історично-політичні міфи, у яких пояснюються першооснови наявного політичного режиму. Суспільно-політичний дискурс формується через ототожнення символічного образу лідера та держави. Тим самим, символічна значимість держави як втілення нації, її історії та культури переноситься на образ наявної влади.

Військова диктатура організує політичний дискурс через апеляцію до ідеї сильної влади. Політичний лідер створює відповідний образ через залучення символічних форм легітимації влади, в якості яких виступають атрибути владної сили: військова форма, жорстка манера публічних виступів тощо. Сама влада репрезентує себе у суспільному дискурсі через залучення символічних форм легітимації режиму, що мають виражати потужність та незламність (як, наприклад, військові паради).

Олігархічний авторитаризм здійснює легітимацію у суспільно-політичному дискурсі через апеляцію до «народності», як наближеності до широких суспільних верств. Реальний вплив громадянського суспільства на державний механізм підмінюється продукуванням у публічній сфері образу «народного правителя», що відзначається обмеженістю потреб та зрозумілістю дій для суспільних мас. Відповідно, за умов такого типу режиму стратегією легітимації влади стає символічне «наближення до народу» через використання символічних атрибутів масовості: «простого одягу», «спрощеного мовлення» тощо.

За умов тоталітаризму, «першоосновою влади» виступає «над-ідея», певне ідеальне утворення, що «пояснює» всі аспекти соціального життя та набуває конкретизації у комплексній ідеології. Саме подібна над-ідея, що претендує на всезагальну значимість, виступає першоосновою, до якої апелює тоталітаризм під час легітимації. Включення ідеологічних норм у суспільно-політичний дискурс відбувається через обґрунтування псевдо-раціональним способом комплексу месіанських вірувань про боротьбу сил «добра» та «зла», остаточну перемогу перших та створення ідеального суспільства (комунізму, Тисячолітнього Рейху тощо).

Дискурс за умов тоталітаризму характеризується високою насиченістю символічними формами легітимації політичного режиму, що мають безпосередньо втілювати над-ідею. Зокрема, остання може виражатися у конкретних людях. Найчастіше це тоталітарний вождь як особистісне вираження ідеології. Вождь носить у тоталітарному дискурсі характер надлюдини, що існує окремо від суспільства, контролюючи на направляючи останнє. Виражаючи над-ідею, вождь втілює у собі абсолютну владу, що не може обговорюватись, оскільки протистояння вождю автоматично означає протиставлення ідеології, як найвищій суспільній цінності.

Також ідеологія може втілюватися у «ідейних мучениках» - людях, що віддали своє життя за перемогу над-ідеї. У тоталітарному дискурсі спостерігається тенденція до символізації таких «мучеників» і формування своєрідного культу, що носить обов’язковий характер для всіх.

Демократичний дискурс легітимації вибудовується довкола символічного утворення «народ», що, як певне ідеальне утворення, існує у суспільній свідомості, проявляє себе через громадську думку та здійснює дискурсивну взаємодію з владою опосередковано через т.зв. «порядок денний» (комплекс обговорюваних суспільних проблем). Народ – та «первинна інстанція», до якої зажди апелює демократична влада. Будь-які владні дії позиціонуються як «вибір народу». Водночас, у зв’язку із змінами у характері політичної боротьби, що зумовлені розвитком мас-медіа, політика, з одного боку, стає більш публічною, а з іншого боку ця публічність («медіа-публічність» або «теле-публічність») сприяє створенню відмінного від реальності образу дійсності. Символізації політичної боротьби у демократичному дискурсі сприяє розвиток засобів мас-медіа, що перетворюються на основний засіб інформаційного забезпечення громадськості. Широкі верстви одержують відомості про світ політики не безпосередньо, а опосередковано через «світ-у-телевізорі», що створюється на основі реальності, але не є безпосереднім її відображенням.

Плюралізм, велика кількість партій, постійні дискусії та обговорення у дискурсивному полі політики знижують увагу громадськості до процесу, що стає перешкодою для головної мети політичного дискурсу демократії – привернути увагу якнайширших верств громадськості, залучити їх на свій бік, мобілізувати для власної підтримки.

Ці завдання вирішуються, переважно, через залучення символічних форм легітимації демократії. До їх числа належать: імідж (символічний образ певного політичного діяча у громадській свідомості), бренд (символічний образ, що заснований на асоціативному зв’язку між певним предметом та політичною силою), перформанс (символічне політичне дійство, покликане донести певне повідомлення) тощо.

Символічні форми легітимації демократії мають бути не просто авторитетними та уособлювати силу як таку, але й, насамперед, привертати увагу, виконувати функцію політичного позиціонування що створює передумови для зародження феномену “символічної політики”, котра являє собою особливий тип політичної комунікації, націленої на використання яскравих образів.

Фактично, символічна політика за умов демократії – це зворотній, прихований бік публічної політики. Це підміна публічності символічними ефектами а вираження волі народу – його інсценізацією. Тим самим, вектор легітимації демократії зберігається, однак зміст – істотно видозмінюється.

Загалом, легітимність реалізується у полі політичного дискурсу, де відбувається взаємодія між владою та підвладними. Головна мета режиму у цьому полі – забезпечення значимих для суспільства першооснов влади, які б, завдяки певному реальному або уявному „делегуванню” вивищували її носіїв серед інших членів суспільства. За умови врахування цих вихідних параметрів, вибудовується суспільний дискурс легітимації, що апелює не тільки і не стільки до раціональних, скільки до ірраціонально-символічних аргументів.

У третьому розділі «Вплив символічних форм легітимації на трансформацію політичних режимів» досліджено особливості використання символічних форм легітимації політичних режимів під час процесу політичної трансформації, зокрема, за умов посттоталітарної трансформації України.

Трансформація політичних режимів, як наукова проблема постає у середині ХХ сторіччя та концентрується, переважно, на інституціональних аспектах змін. Водночас, складність протікання процесів політичних змін у різних суспільствах зумовила необхідність підвищеної уваги до ірраціональних чинників легітимації політичної трансформації.

Трансформаційні зміни відзначаються специфічним відображенням у суспільному дискурсі та виражаються у відповідних символічних формах легітимації політичних режимів.

Ствердження демократичного режиму передбачає легітимацію перетворень через активне залучення широких суспільних верств у формі мітингів, акцій протесту та страйків. У даному випадку зміни «освячуються» шляхом вираження цілого («народ») через часткове, тобто окремих його представників. Відповідно, групи протестувальників асоціюються із широкими народними масами, виступають символічним вираженням останніх, легітимізуючи політичні перетворення. Встановлення авторитаризму зумовлює підвищену увагу до історії та передбачає легітимацію влади через проголошення її виразником національно-культурних традицій та історичного спадку. Легітимація переходу до тоталітаризму передбачає створення негативної суспільної консолідації через протидію до абстрактних, але наочно-образних «ворогів» (як внутрішніх – саботажників, «ворогів народу», так і зовнішніх) та постійну концентрацію індивідів у межах політичних спільнот та виконання ними загально-обов’язкових політичних ритуалів (мітинги, ходи, свята тощо).

В якості загальних етапів залучення символічних форм легітимації політичних режимів для обґрунтування політичної трансформації необхідно виділити: раціонально-концептуальної девальвації символів влади, коли вибудовуються теоретичні концепції мислителів, спрямовані на нівелювання значимості символічних форм легітимації режимів (монарху як символу божественного характеру влади, тоталітарного лідера як втілення ідеології тощо); руйнації простору символів режиму, що передбачає повне переосмислення пануючих у суспільно-політичному дискурсі символічних образів із заміною їх оцінок  на прямо-протилежні (перетворення героїв режиму на суспільно-визнаних злочинців, героїзація противників влади; переведення символів режиму у повсякденно-анекдотичну площину); переоцінки базових елементів політичного міфу, коли формується нова загальновизнана у суспільстві картина політичної дійсності; зміни державної символіки та трансформації ритуалів влади, що передбачає формальну заміну державних символів, усунення символічних згадок про минулий режим, ліквідацію одіозних символічних образів (пам’ятників, елементів топоніміки та емблематики).

Складність протікання вищеназваних етапів зумовлює необхідність визначення чинників успішного використання символічних форм  легітимації режимів для забезпечення політичної трансформації, серед яких слід назвати:

- наявність харизматичного лідера, як символу перетворень, котрий виступає своєрідним легітимаційним “амортизатором”, що зменшує напруження в суспільстві. Лідер уособлює перетворення, наповнюючи їх конкретним та зрозумілим змістом, очолюючи соціально-політичні перетворення не лише у формі безпосереднього керівництва, але й ідейного конструювання. Це може бути «народний провідник» - політичний лідер, що виступає типовим представником певної нації, виразником її ментальності а також нагальних проблем. Другий тип можна назвати «Совість нації», що уособлює у собі моральні максимуми суспільства, претендуючи на етичну першість.

- зв’язок із символами – виразниками традиції, оскільки саме традиція виконує функції суспільної спадковості та передачі культурного багажу від покоління до покоління. Будь-які зміни (у тому числі і політичні) можуть або прискорюватися за рахунок взаємодії з традицією («резонувати»), або, навпаки, уповільнюватися останньою.

- єдиний символічно-організований загальнодержавний комунікаційний простір, що означає не лише мовно-лінгвістичну єдність, але й спільне тлумачення базових символічних форм легітимації режиму;

- спільна національно-ідентифікаційна символіка, що дозволяє апелювати під час трансформації до базових, загальновизнаних образів (національні герої, символічні місця, історико-культурні образи);

- загальносуспільний національно-історичний міф, котрий означає особливий спосіб пояснення дійсності, що передбачає ідейне впорядкування національної історії довкола базових ідей та образів.

Специфіка посттоталітарної трансформації України визначається особливостями символічних форм легітимації режиму за умов Радянського Союзу. Це, насамперед, всеохоплюючий вплив, що означає закріплення символічних образів влади у всіх сферах суспільства.

Виокремлені наступні етапи обґрунтування політичної трансформації України через залучення символічних форм легітимації політичних режимів:

- етап дисидентського заперечення тоталітарних символів, коли формується негативне ставлення до основних символічних форм легітимації радянського режиму (переведення героїв у анекдотичну площину, перегляд історичного міфу, заперечення базових категорій ідеології);

- етап часткової руйнації тоталітарного символічного простору, коли в межах окремих регіонів відбувається руйнування матеріальних символів комунізму та трансформація топоніміки;

- етап первісного впровадження української національно-політичної символіки, коли здійснюються спроби побудови стрункого національно-історичного міфу на основі символічної спадковості по відношенню до Київської Русі, Гетьманщини та УНР;

- етап консервування символічного простору та пошуку консолідуючих альтернатив, коли здійснюється пошук альтернативних до національно-історичних та комуністичних символічних форм легітимації режиму, що мають виконувати консолідуючу функцію (подій, особистостей, знаків тощо);

- етап формування альтернативних національно-територіальних систем політичних символів коли у відповідності до ставлення різних регіонів до значимих образів «помаранчевої революції» та «майдану» формуються альтернативні комунікативно-інтерпретативні спільноти в межах громадянського суспільства України;

- етап консолідації на основі національно-державницького міфу та домінування історико-культурних символічних форм легітимації політичного режиму.

Серед чинників легітимації політичної трансформації в Україні виділено:

-   накладання різних систем політичних символів, серед яких необхідно згадати українську національну, втілену у новітніх державницьких символах, традиційну російську імперську, прояви якої виражаються у відродженнях пам’ятників колишнім монархам та у спробах відновлення традиційної топоніміки у східних регіонах України, та стару радянську, що втілюється у численних символах поваленого режиму.

- несформованість системи державних символів, що виражалось у розтягненні у часі процесу зміни національно-державної символіки, збереженні протягом тривалого періоду часу символів поваленого режиму у державному вжитку, розтягнений у часі процес затвердження новітніх офіційних символів;

- відсутність неперервної традиції та спадковості у базових політичних символах та загальносуспільного національно-історичного міфу, що означає відсутність чіткої спадковості у базових символах влади, що зазнавали за умов новітньої вітчизняної історії постійних змін;

- трансформації за умов відсутності чіткої національно-символічної ідентифікації.

Запропоновано наступні засоби подолання проблем легітимації посттоталітарних змін в Україні: завершення перетворень у сфері державної символіки, затвердження усіх невід’ємних елементів, включно із державними нагородами. Далі, необхідно здійснити планомірний пошук максимально неконфліктних історичних та соціокультурних символів, довкола яких може бути створена однорідна українська політична свідомість. Вищеназвані символи повинні сприйматися у всіх основних соціальних, етнічних та географічних групах позитивно (принаймні, нейтрально) та відповідати глибинним інтенціям громадської думки та складовим менталітету, втілювати у собі цінності, прийнятні для найширших соціальних верств.

Це означає зміну акцентів у подачі історичного матеріалу. Характер цих акцентів має бути визначеній у комплексній загальнодержавній програмі, де слід чітко визначити ключові ідеї, довкола яких має базуватися офіційна державна позиція щодо висвітлення історії в підручниках для середніх шкіл. Необхідно реструктуризувати систему державних символів у відповідності до потреб підвищення їх престижності. Насамперед, необхідно звести усі нагороди в єдину несуперечливу систему, поєднавши її із відповідною системою почесних звань.

Загалом, усунення суперечностей у духовно-символічній сфері має стати об’єктом належної уваги з боку державної політики та одержати визнання в якості одного з базових чинників здійснення демократизації.