СИСТЕМА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано положення, що зумовлюють наукову новизну роботи, викладено мету, наукові завдання, розкрито зміст об’єкта та предмета дослідження, методологічні основи роботи, практичне значення дослідження, висвітлено апробацію та публікації результатів дослідження.

Розділ 1 „Стан наукової дослідженості та джерельна база проблеми” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1.  „Історіографія проблеми” проведено аналіз історико-правової літератури, в якій розглядались питання організаційно-правових засад функціонування органів попереднього розслідування на українських землях, праці російських та українських фахівців з питань, пов’язаних із дослідженням досудових стадій кримінального судочинства в українських губерніях Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст., серед яких визначено три хронологічні блоки наукової літератури.

До першого з блоків, входять монографії присвячені з’ясуванню статусу органів досудового провадження у державному механізмі, видані в першій половині ХІХ ст. М.М. Сперанським та Я.І. Баршевим. Порівняльний аналіз кримінально-процесуального законодавства в контексті реформування вітчизняного судочинства та судоустрою проводився у роботах П.І. Дегая, В.А. Ліновського. Науково-практичний характер мали роботи Д. Долгова, П.І. Іванова, Є.Ф. Колоколова,  В.В. Лукіна, Ф.В. Налівкіна, І. Оболенського та ін.

Зазначено, що більшість праць дореформеного періоду уявляли собою систематичний виклад існуючого законодавства, без висвітлення проблемних питань, критики та зауважень авторів. Винятком серед таких робіт стала монографія майбутнього автора реформи слідчої частини М.І. Стояновського.

Інший підхід вчених до проблем організації органів досудового слідства знайшов своє відбиття в наукових працях після офіційного початку у 1857–1858 роках підготовки до „Великих реформ”, оскільки залучення до підготовчого процесу представників громадськості зняло багато з  гласних та негласних обмежень критики існуючих порядків у системі судочинства. Так, різні погляди щодо шляхів розвитку системи судочинства, зокрема інститутів попереднього розслідування в контексті судової реформи були висвітлені в працях С.І. Баршева, О.І. Квачевського, П.В. Макалінського, С.В. Познишева, В.К. Случевського, Д.Г. Тальберга, М.А. Філіппова, І.Я. Фойницького, О.П. Чебишева–Дмітрієва. Проблемам функціонування органів досудового розслідування були присвячені монографії В.П. Даневського, М.В. Муравйова, В.Я. Фукса. Фундаментальною роботою з означеної проблематики мало стати комплексне дослідження системи досудового провадження А.О. Соколова, на жаль не закінчене у зв’язку зі смертю автора.

До другого блоку віднесені роботи вчених радянського періоду. Цей період характеризується недостатньою увагою дослідників до висвітлення питань еволюції органів попереднього розслідування та правового регулювання їх організації та діяльності. Окремі питання цієї проблеми розглядалися у роботах, Б.В. Віленського, М.М. Гернета, М.П. Єрошкіна, С.М. Казанцева, М.Г. Коротких, С.С. Остроумова, М.О. Чельцова–Бебутова, П.Ф. Щербіни.

До третього блоку віднесені дослідження сучасних авторів. У низці фундаментальних праць О.М. Бандурки досліджено актуальні проблеми розвитку вітчизняної системи кримінальної юстиції, опрацьовані концептуальні підходи щодо удосконалення організаційно-правової бази, форм та методів діяльності органів дізнання та попереднього слідства в Україні. В історико-правовій науці тональність в дослідженні державного апарату Російської імперії (зокрема органів попереднього розслідування), його організаційної будови та правового регулювання завдала докторська дисертація О.Н. Ярмиша. В роботах О.М. Головка визначені методологічні засади до вивчення державно-правових інституцій Російської імперії в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Окремі елементи системи попереднього розслідування розглядалися в роботах вітчизняних науковців В.М. Петровського, В.О. Рум’янцева, О.О. Самойленко, Б.Р. Стецюка, Ю.А. Холода та ін. Значну увагу досліджуваній проблемі приділяли вчені з країн ближнього закордоння, серед яких особливо слід відмітити праці Г.О. Волчкової, Ю.Г. Галая, С.М. Казанцева, О.Г. Мамонтова та ін.

На підставі аналізу історіографічного масиву зроблений висновок, що самостійна комплексна наукова проблема організаційно-правових засад функціонування системи попереднього розслідування Російської імперії на українських землях в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. до цього часу спеціально не досліджена і вивчається вперше.

У підрозділі 2.1. „Джерельна база дослідження” надана характеристика кримінально-процесуального і адміністративного законодавства, нормативно-правових актів Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ Російської імперії, інших міністерств і відомств; інших опублікованих джерел; документів офіційного діловодства, що зберігаються в архівосховищах України; періодики; мемуарів; публіцистичної літератури.

Основна частина законодавчого матеріалу почерпнута з трьох зібрань „Полного собрания законов Российской империи”, а також „Свода законов Российской империи” (різних видань). Використані також збірки нормативно–правових актів з різних галузей діяльності Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, інструкції, циркуляри, коментарі до різних законодавчих актів, судова практика і роз’яснення касаційних департаментів Правлячого сенату. При дослідженні організаційної структури поліції, жандармерії та судових слідчих в українських губерніях використано велику кількість нормативного і довідкового матеріалу з штатних питань, різного роду дореволюційні енциклопедичні та довідкові видання.

При підготовці дисертації використано матеріали 30 фондів двох архівів. У Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) для дослідження залучені документи фондів судових палат, що діяли в українських губерніях: Харківської (Ф. 1072), Одеської (Ф. 348) та Київської (Ф. 318). Важливим джерелом стали документи фондів прокурора Харківської судової палати (Ф. 1071), прокурора Одеської судової палати (Ф. 419), прокурора Київської судової палати (Ф. 317), жандармських управлінь: Київського (Ф. 274), Полтавського (Ф. 320), Катеринославського (Ф. 313), Харківського (Ф. 336), Одеського (Ф. 385), Волинського (Ф. 1335), Херсонського (Ф. 349), Чернігівського (Ф. 1439). Зосередження у вищевказаному архіві фондів усіх трьох судових палат, що функціонували на території України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., забезпечило репрезентативність проведеного дослідження. При вивченні особливостей функціонування органів попереднього слідства в Правобережній Україні використовувалися документи фондів Канцелярії київського військового, подільського та волинського генерал-губернатора (Ф. 442), Київської палати кримінального суду (Ф. 485) та Київської поєднаної палати кримінального та цивільного суду (Ф. 487).

Функціонування органів слідства та дізнання, їх взаємодія на місцях  також досліджувалося за на підставі документів фондів Державного архіву Харківської області: Канцелярії харківського губернатора (Ф. 3), Харківської палати кримінального суду (Ф. 9), Харківського окружного суду (Ф. 372), Канцелярії прокурора Харківського окружного суду (Ф. 373), управлінь поліцейських частин та приставів м. Харкова (Ф. 121–125, 179, 180) тощо.

Важливим джерелом для оцінки ефективності функціонування органів попереднього розслідування, стали збірки судово-статистичних відомостей, видані упродовж другої половини ХІХ ст.

Різноманітність джерельної бази, її ґрунтовність і достовірність дали можливість всебічно дослідити організаційно-правові засади діяльності органів попереднього розслідування в українських губерніях в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

В другому розділі „Правова регламентація та організація попереднього розслідування кримінальних справ в Україні в 50-х – першій половині 60-х років ХІХ ст.” у підрозділі 2.1. „Система попереднього розслідування кримінальних справ в Україні в 50-х роках ХІХ ст.: загальний огляд та потреба реформування” зазначено, що в першій половині ХІХ ст. попереднє розслідування у кримінальному судочинстві в українських губерніях Російської імперії перебувало у кризовому стані: особливо небезпечні злочини часто залишалися не розкритими, до відповідальності притягувалися безвинні особи, розслідування тривало роками, панували свавілля поліцейських чиновників, зловживання та хабарництво. Це обумовлювалося пануванням інквізиційної форми судочинства, теорії формальних доказів та незадовільним станом організації досудового провадження у кримінальних справах, зокрема, відсутністю спеціалізованого слідчого органу.

Необхідність реформування системи попереднього розслідування була загальновизнаною. Ще в першій половині ХІХ ст. в урядових колах визначалися підходи до створення спеціалізованого органу проведення слідства. Однак лише у 1860 р., серед заходів щодо підготовки селянської реформи, з метою позбавлення поліції непритаманних їй слідчих функцій та посилення адміністративного апарату на місцях, слідчі функції були передані до судових установ та віднесені до компетенції спеціальних чиновників суду – судових слідчих.

Підрозділ 2.2. „Правова регламентація попереднього розслідування кримінальних справ у першій половині 60–х рр. ХІХ ст.” присвячений аналізу правового регулювання та організаційного забезпечення органів досудового провадження в кримінальних справах  при проведенні слідства та дізнання. Відповідно до прийнятих 8 червня 1860 р. „Установлення судових слідчих”, „Наказу судовим слідчим” та „Наказу поліції щодо проведення дізнання у подіях, що могли містити в собі злочини та провини” в справах, що підлягали розгляду повітових судових установ, до компетенції поліції було віднесено проведення дізнання, а провадження досудового слідства полягало на судових слідчих.

Зазначено, що судові слідчі призначалися міністром юстиції за поданням губернатора та прокурора, формально вони були незалежними від адміністрації. До кандидатів на заміщення посад судових слідчих були встановлені кваліфікаційні вимоги, зокрема щодо освіти та практичного досвіду роботи. Водночас, побоювання влади надмірної незалежності слідчих органів призвели до встановлення низки важелів впливу влади губернатора на судових слідчих. Серед них: залежність слідчого від губернатора при призначенні та переведенні з однієї дільниці до іншої, фактична втрата статусу слідчого в разі утворення слідчих комісій тощо.

У підрозділі 2.3. „Заснування інституту судових слідчих та перша практика правозастосування” вказується, що протягом 1860–1861 рр. був сформований новий слідчий апарат українських губерній. Водночас, в окремих місцевостях процес формування затягнувся, що було викликано виключним положенням губерній Правобережної України та особливим статусом градоначальств. Таким чином, можна констатувати, що станом на 1865 р. в усіх українських губерніях слідча частина була відділена від поліції, а попереднє слідство здійснювали спеціальні судові чиновники – судові слідчі.

Досліджено досвід функціонування інституту судових слідчих в українських губерніях Російської імперії, відзначено переваги утворення спеціалізованого слідчого органу. Так, була значно підвищена оперативність проведення розслідувань та якість слідчого провадження. Разом з тим виявилися певні недоліки, а саме: низький рівень взаємодії судових слідчих з органами дізнання та місцевою адміністрацією, що обумовлювалося різною відомчою підпорядкованістю та недостатньою правовою урегульованістю взаємовідносин цих установ; нераціональний розподіл навантаження між слідчими окремих дільниць; складні соціально-побутові умови роботи; збереження в кримінально-процесуальному законодавстві елементів розшукового типу судочинства; консерватизм судових установ; залежність судових слідчих від губернської адміністрації тощо.

Зазначено, що в Київській, Подільській та Волинській губерніях негативний відбиток на стан діяльності органів досудового слідства мала етнорелігійна політика царського уряду. Звільнення з лав судових слідчих осіб польського походження внаслідок повстання 1863 р. призвело до катастрофічної нестачі кваліфікованих фахівців. Заміщення цих посад російськими чиновниками, які не були знайомі з місцевими традиціями, звичаями, мовами населення та, здебільшого не відповідали кваліфікаційним вимогам, призводило до значного погіршення стану слідчого провадження, зниження рівня розкриття злочинів та зволікання в провадженні слідства.

В розділі 3 „Функціонування органів попереднього розслідування кримінальних справ в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.” у підрозділі 3.1. „Попереднє провадження в кримінальних справах за Судовими статутами 1864 р.” зазначається, що першою стадією кримінального судочинства за Судовими статутами 1864 р. вважалося „попереднє дослідження справи”, яке полягало у діях приватних та посадових осіб по збору відомостей для подальшого розгляду справи в суді. Слідство було відображено в Судових статутах у вигляді трьох послідовних етапів: дізнання, попереднього слідства та судового слідства. Перші два проводилися на стадії попереднього дослідження справи.

Надана класифікація органів слідства та дізнання, визначено коло їх процесуальних повноважень та організаційні засади діяльності. Зазначено, що за загальним правилом дізнання здійснювалося поліцією, а попереднє слідство – судовими слідчими. Діяльність, насамперед, цих органів була регламентована в положеннях Статуту кримінального судочинства 1864 р. Інші органи при проведенні розслідування або керувалися цими положеннями, або деякими з них. Саме цьому, визначена компетенція судових слідчих та поліції на досудових стадіях судочинства, розкрито організаційно–правові засади їх діяльності.

Визначено, що відповідно до положень Судових статутів 1864 р., судові слідчі призначалися імператорською владою, входили до складу окружних судів, закріплювалися за слідчими дільницями та користувалися правом незмінності. На посади слідчих мали призначатися особи з юридичною освітою або досвідом практичної роботи у судовому відомстві не менш трьох років. Судовий слідчий мав широке коло процесуальних повноважень. Він мав право самостійно починати попереднє слідство, приймати необхідні для розслідування заходи, доручати поліції проведення дізнання та давати їй вказівки щодо збору довідок. Збір та фіксація доказів по кримінальній справі здійснювався шляхом огляду та посвідчення слідчим, огляду та освідчення спеціалістами (проведення експертиз), обшуку та виїмки речових доказів, допиту обвинуваченого та свідків, дізнання через сусідів та місцевих жителів. Слідчий мав право застосувати до особи привод, обирати у відношенні обвинуваченого запобіжні заходи тощо.

Участь поліції у провадженні попереднього розслідування здійснювалася у трьох формах: 1) дізнання; 2) здійснення окремих слідчих дій; 3) виконання окремих доручень слідчого, у тому числі розшук. При провадженні дізнання по злочинним діям поліцейські чини перебували у безпосередній залежності від прокурорів та їх товаришів. Дізнання проводилося шляхом опитувань, негласного розвідування та розшуків та не отримало чіткої правової регламентації.

У підрозділі 3.2. „Реорганізація та діяльність інституту судових слідчих в українських губерніях наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.” зазначається, що реорганізація інституту судових слідчих в другій половині ХІХ ст. була невід’ємно пов’язана з ходом проведення судової реформи, введенням в дію Судових статутів 1864 р. та утворенням нових судових установ в українських губерніях. Практично весь особовий склад слідчого апарату українських губерній був перепризначений з числа старих судових слідчих.

Відмічено, що утворений в 1860 р. принципово новий слідчий орган отримав свій розвиток в ході судової реформи 1864 р., яка визначила правовий статус слідчого як незалежного, незмінного члена суду та надавала широкі процесуальні повноваження. До кінця 1880-х років ХІХ ст. практично усі прогресивні положення Судової реформи 1864 р. були ліквідовані в їх початковій редакції. Проте інститут судових слідчих продовжував достатньо ефективно функціонувати в українських губерніях до скасування у 1919 році більшовиками.

Підрозділ 3.3. „Загальна та політична поліція як суб’єкти попереднього розслідування: правова регламентація та правозастосовна практика” містить положення, що поліцейське дізнання знаходилося у вкрай незадовільному стані, що було викликано обмеженим характером поліцейської реформи 1862 р. та відсутністю спеціалізованих поліцейських підрозділів провадження дізнання та розшуку. Заснування інституту поліцейських урядників стало неефективним заходом.

Вказано, що недостатньо чітка регламентація взаємодії органів слідства та дізнання, низький освітній та культурний рівень поліцейських дізнавачів, байдужість керівництва поліції до виконання доручень чиновників іншого відомства призводило до низької якості проведення дізнання, зволікання, втрати слідів злочину та доказів. Поліцейське дізнання, як базова стадія досудового провадження, мало стати запорукою ефективності усієї системи розслідування, але на практиці незадовільний стан його проведення негативно відбивався на всієї системі карного судочинства.

Відмічено, що особлива роль у проведенні дізнання відводилася політичній поліції. Однією з основних функцій жандармських управлінь було провадження дізнань у справах про державні злочини. Чинам корпусу жандармів надавалися практично всі права судових слідчих. На підставі матеріалів формального дізнання жандармів суд міг виносити вирок. Таким чином уряд практично ліквідував стадію попереднього слідства при проведенні розслідувань державних злочинів, передав функції розслідування органу вищої адміністративної влади.

В підрозділі 3.4. „Нагляд та спостереження за здійсненням попереднього розслідування в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” визначено, що нагляд за попереднім слідством полягав у спостереженні за суворим дотриманням законів судовими слідчими, відновленні порушеного порядку та притягненні винних до відповідальності. Нагляд здійснювався міністром юстиції, судовими установами та прокуратурою. Прокуратура, мала право втручатися безпосередньо у хід слідства, шляхом надання слідчому вказівок та пропозиції.

          Зазначено, що чиновники прокуратури були зобов’язані особисто керувати поліцейським дізнанням та спостерігати за всіма слідчими діями. На практиці це склалося фізично неможливим та здійснювалося, або у самих загальних рисах, або, у вигляді виключення, в найбільш резонансних справах. У більшості справ, за якими здійснювалося слідство, прокурорський нагляд був суто формальним.