СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СЛОВА У ТВОРЧОСТІ МОЛОДШИХ СИМВОЛІСТІВ І СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЇЇ ВИВЧЕННЯ

Краткое содержание

У вступі виявлено основні аспекти вивчення літератури російського символізму: 1) культурологічний – І.Ю. Іскржицька , Б. Паперний, М.Цимборська-Лєбода; 2) образно-поетичний – С.Н. Бройтман, М.Л. Гаспаров, В.А. Кєлдиш, М.М.Скатов; 3) поетико-ідеологічний – Л. О. Колобаєва, К.Г.Ісупов и др.; 4)міфопоетичний – З .Г. Мінц, І.С. Приходько, Д.М. Магомєдова; 5) лінгво-стилістичний – Н.А. Кожевникова, частково М.Л. Гаспаров.

На цій підставі визначено актуальність даного дослідження, його мету і завдання, а також наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі «Проблема слова у творчості В. Іванова» філософія і поезія даного автора представлені як двобічна діалогічна рефлексія над художнім словом, коли думки, висловлені в статті, пояснюють поетичні твори і, з іншого боку, стають контекстом, в якому глибше розуміються філософські побудови.

Дослідження показало, що В. Іванов акцентує перш за все дієві, зв’язкові аспекти поетичного слова – воно постає як система різноякісних та різноспрямованих зв’язків. Передумова його виникнення у В. Іванова, як і в інших молодших символістів, – хаос, стихія. Витоком їхнього осмислення даної категорії є визначення Вол. Соловйова: хаос – «темний   корінь буття». Начало роз’єднання, роздрібності, безсистемності, що він містить у собі, обумовлює необхідність виникнення зв’язків і встановлює їхню онтологічну природу.

Аналіз низки статей виявив, що хаос у В. Іванова має не буттєвий, а гранично окультурений характер, він сприйнятий крізь призму міфу Діоніса, через Ф. Ніцше, Ф.Тютчева і сам прагне повернення до космосу культури («хаос шукає строю та лику»).

Дієвість слова співвідноситься з його хаотичним джерелом, а окультуреність хаосу мотивує її здійснення в межах культурного универсуму. Ця дієвість реалізується в його основних іпостасях: слово-ім’я, слово-плоть, слово-ознаменування.

Слово-ім’я найбільш інтенсивно виявляє посередницьку, динамічну природу слова поетичного. Дослідження віршованих творів і статей В. Іванова переконливо демонструє, що, по-перше, поетичне слово є медіатором між буттям і мовою, по-друге, що називання імені поєднує явище із сутністю. Слово-ім'я в розумінні В. Іванова виникає в символізмі на інтенції руху «в себе від усього зовнішнього, щоб в глибинах внутрішнього досвіду творча воля змогла усвідомити себе і визначити як рушійне начало життя». Поет, відволікаючись від реальності речової, відчутної, що називається, «іде в себе» і там знаходить рух, спрямований назовні, і волю, яка перетворить цю реальність у реальність внутрішню. Владну, вольову, заклинальну силу підкреслює В. Іванов у слові-імені .

7

 Слово-ім’я – прояв онтологічного вкорінення поетичного слова, яке у В.Іванова реалізується як відначальна єдність сущого та його діяння («Свершается свершитель и делается деятель» – змістовність    іванівських тавтологій у злитті дії, яку означає дієслово, і предмету, що його називає іменник) . Буттєва сутність слова полягає в тому, що дію закладено в названому предметі; таким чином спрямованість назовні стає внутрішньою необхідністю слова.

Розгляд низки робіт В. Іванова призвів до висновку, що саме ця виражена в звучанні і семантиці вірша єдність внутрішнього та зовнішнього, суті та її проявів – спосіб втілення міфу в поетичному слові. На цій підставі В. Іванов визначає міф як «динамічний modus символу», трактує його як засіб мислення і мовлення. Він, у принципі, відчуває міф як реальність творчої свідомості, як сконцентрований вираз художності (в цьому плані є дуже показовою практично повна тотожність характеристик міфу Діоніса і художньої форми в статтях «Ніцше і Діоніс» і «Думки про поезію»).

Сприйняття міфу В. Івановим, так само, як і сприйняття хаосу, гранично окультурене. Не є випадковим в цьому зв’язку вибір саме міфу про Діоніса як відправної точки й філософствування, й поетики – він  втілився не лише в низці античних інтерпретацій, але й у німецьких романтиків, у Ф. Ніцше.

Слово-плоть – міжособистісний  аспект поетичного слова, з’єднання його з людиною. На підставі цього з’єднання в слові виявляється, що буття «я» обумовлено буттям «іншого». Саме ця іпостась слова мотивує актуалізацію Логосу. Логос В.Іванов іманентизує, переводячи із сфери позареального всередину самого буття людини. Конкретне слово конкретної особистості постає живою плоттю Логосу.

 Поезія, у логіці В. Іванова, виявляється предтечею Логосу, а не наслідком, як природно було б думати. Загальносимволістська тріада «міф – Логос – символ» у теоретичних побудовах В. Іванова виявлена досить чітко, але, що характерно, з різким зсувом хронологічного порядку. Адже Логос, у символістському розумінні, виникає саме з розпаду міфологічної злитості. Безумовно, у всіх символістів (і вже напевне у В. Іванова) був на слуху фаустівський переклад початкової фрази Євангелія від Іоанна, де саме перебираються окремі варіанти, але жоден не еквівалентний цілому. Тут, по суті, відрефлектований і розпад міфологічної єдності, і необхідність знайти єдність іншої якості. У В. Іванова ця послідовність різко зміщена: «У великому  всенародному мистецтві  ми йдемо шляхом символу до  міфу ...З символу виростає відначально існуючий в можливості міф...».

Логос – універсальна модель символу (вираження в створінні вищої духовної сили світу), символ – слід міфу в бутті, а поетичне слово проявляє наявність у символі і Логосу, і міфу. Поетичне слово, за цією логікою, є саме взаємооберненість міфу, Логосу й символу, відновлення розірваних зв’язків.

8

Аналіз даних концепцій надає можливість уточнити деякі особливості поетики В.Іванова. По-перше, все, що було сказано вище про природу слова-імені, дозволяє спростувати тезу про «монадність» слова (О.Є. Барзах); слово тут існує як медіатор, сполука різних сутностей. По-друге, у В. Іванова слово – не тільки «семантичний контрапункт». Він не підмінює слово логікою, а створює синтез ідеї та її звукової й образної плоті. В. Іванов не розівтілює слово, а оживляє цю плоть, розкриваючи в ній життя прихованих смислів.

Символічну природу слова В. Іванов пов’язує зі словом-ознаменуванням. Розгляд статей і поетичних творів підтвердив тезу про те, що це слово втілює в собі впізнавання в явищі знаменних сутностей. Символічне слово являє собою вектор пошуку співвідповідностей, котрі знаходяться в реальності, що існує поза символом, і передусім у міфі («В кожній точці перетину символу, як променя, що сходить, із сферою свідомості він постає знаменням, смисл якого розкривається у відповідному міфі»). Спрямований він, цей вектор, не до певної конкретної міфологічної реалії, а до принципової множинності. Життя символу – процес ознаменування, тобто рух по різних шарах внутрішньої (особистісної) і зовнішньої (культурної) реальності, знаходження в них нових і нових значень.

При цьому для В. Іванова важлива саме множинність зв’язків як засіб творення символічної реальності. Ця реальність осмислюється як постійний процес висвітлення взаємної необхідності явищ і сутностей.

Власне, символ – спосіб вибудовування відповідностей між світом сакральним, світом особистісним і світом творчим. Ці відповідності принципово багатозначні й засновані одночасно на ототожненні й розходженні, на ряді метафор, пов’язаних одна з одною у своєрідний ланцюг, по якому і відбувається циркуляція смислів.

Метафора, у цій логіці, є способом пізнання сутностей, причому пізнання синтезуючого, спрямованого на єдину сутність у множинності явищ. Це не розкладання єдиного поняття («Щоб зобразити скрипку взагалі, Пікассо приречений розкладати її» – В. Іванов). Розкладання – це закономірність постміфологічної свідомості, за В.Івановим, заснованої насамперед на індивідуальному баченні, що розподіляє загальне на низку відбитків, які не можна звести один до одного. Подоланням роздільності не тільки індивідів, але насамперед їхнього бачення світу, вірніше, множинності цих бачень, коли якась єдина правда теж розкладається на безліч різних, протилежних одна одній правд, – і служить повернення до міфологічного світобачення. Тут, навпаки, єдине, загальне проявляється в безлічі одиничностей своїми різними гранями, залишаючись самим собою. Тут певна множинність втілюється в єдиному, а єдине втілюється в множині. Подія цього втілення одночасно й «внутрішня», і «надособистісна», тобто відбувається й у таємній глибині індивідуальності, і об'єктивно, у покладеній поза нею реальності, при цьому зрівнюються, стають взаємозамінними мить і вічність. По суті, мислення В. Іванова особистісне й створює іпостасі, у всій безлічі явищ буття він бачить іпостасі єдиної особистості.

9

Означена закономірність у поетичній творчості В. Іванова виражена конструктивно – у  множинній метафорі, тобто в розгортанні ряду зіставлень, де одне явище уподібнюється іншому на основі спільної ознаки – сутності, на яку вони вказують. Різноманітні варіанти цієї конструкції описані в даному розділі на підставі інтерпретацій віршів «Вилов», «Альпійський ріг», циклів «Ліра та вісь», «Співець у лабіринті» та ін.

Проаналізувавши вірші «Дельфіни», «Близ лукомор’я дуб зелений…», «Вітрило», ми виявили, що конструкція множинної метафори організує в поезії В.Іванова також і стосунки із чужим словом. Чуже слово також стає елементом метафоричної решітки, на основі взаємоуподібнень висвітлюється глибинна спорідненість відтворених культурних контекстів.

Взагалі треба відзначити, що конструкція множинної метафори виявляє присутність у світі начал цілісності й роздрібнення, створює художню підставу для відображення у світі явищ світу сутностей при усвідомленні їхньої різномасштабності та однакової таємничності.

У цій конструкції концентровано виражено (складніше, ніж у слові-імені) співвідношення поетичного слова й буття: вона знаменує присутність єдиного в множинності, а множинності в єдиному. І низка словесних реалізацій однієї буттєвої сутності стає необхідною тому, що в кожному елементі множинності сутність проявлено, однак у жодному не проявлено повністю.

В цілому треба сказати, що вивчення творчості В. Іванова в діалогичній взаємодії поезії та філософії дозволило схарактеризувати його як героїчну спробу за допомогою раціональної конструкції й умогляду прорватися до безпосереднього відчуття водночас «неподільності та незлиянності» і міфологічної тотожності всього з усім.

У другому розділі «Слово-символ у творчості А. Бєлого»  представлене символічне слово як основу єдиної світоглядної системи, розбудова якої здійснюється сумарними зусиллями поета й філософа.

Як і у В. Іванова, передумовою виникнення слова тут стає первинний хаос. Але, на відміну від В. Іванова, А. Бєлий глобалізує дане явище. Дослідження статей «Емблематика сенсу», «Магія слів» показало, що під хаосом А. Бєлий розуміє, по суті, все буття поза людиною, поза її переживанням та словом.

Слово вносить лад в особистісне сприйняття хаосу, створюючи з нього образи, що, звичайно, не скасовує існування останнього. Слово народжується безпосередньо з душевного й життєвого хаосу й містить в собі всі його риси. У логіці А.Бєлого, слово вичленовує з хаосу явище, вносить у нього елемент упорядкованості: «Коли я називаю словом предмет, я стверджую його існування». Тобто, для А.Бєлого первинними є відносини між словами, а не між реаліями світу, власне реальність для А.Бєлого зводиться до людської свідомості.

10

Якщо реальністю є слова й відношення між ними, то зрозуміло, що творчість також є насамперед творчістю словесною. В  статтях «Емблематика сенсу» й «Магія слів» відтворюється той самий хід думки: першоосновою творчості є слово, слово народжується на межі двох хаосів – зовнішнього  й внутрішнього, і тому слово конституює особистість, стає її живою плоттю.

Звідси органічно випливає концепція слова-плоті. В результаті розгляду вищеназваних статей ми з’ясували, що ця концепція в А. Бєлого має набагато реальніший (неметафоричний) зміст, ніж у В. Іванова. Тут дійсно слово втілюється в особистість, а особистість – у  слово («символом його постає жива плоть людини»). Поетичне слово – це плоть особистісна і плоть звукова в їхньої взаємодії. Звук сам по собі являє  онтологічну значущість («У звуці перехрещуються простір і час, і тому-то він є коренем всякої причинності»); через це звук постулює новий світ, створений суб’єктом.

Слово в А. Бєлого – передусім  «звукообраз». На рівні поетики дана закономірність реалізується в тому, що стосунки між значенням та звучанням стають рельєфними й динамічними. Дослідивши звукову структуру циклу «Пробач», ми впевнилися, що зв’язки між явищами поет встановлює на підставі співзвуччя слів, які їх позначають. В результаті виникає своєрідне синтетичне новоутворення. Його організує перетікання значень («покров – поток – ток – кров»). Слово в А. Бєлого переходить в інше слово, не автономізуючись у розгортанні мовлення. Нові моменти в семантиці продукує не текст як ціле (Ю.М.Лотман) – вони з’являються на межах між словами, визначаються їхньою звуковою подібністю, що і створює відчуття образності окремого звуку, його сутнісної змістовності.

Саме через це звукова плоть слова зосереджує в собі його магію, що перетворює дійсність («Звуком слова я приборкую стихії»). Якщо В.Іванов співвідносить магічне слово з міфологічною епохою мови, то в А.Бєлого воно стає ідеальним втіленням поезії. У віршах трактування магічного слова двоїсте. Аналіз таких творів, як «Слово», «Образ вічності» та ін. переконливо показав, що саме звукова і образна плоть слова вибудовують нову реальність. Але, з іншого боку, у вірші  «Розпач», в циклі «Пробач» ясно видно, що створіння, викликані до буття таким словом закляття, хиткі і стоять на межі знищення. Взагалі, тут глибоко відрефлектовано напруженість між словом мага, що насправді змінює і перетворює реальність, і поетичним словом з його магічною перспективою, яка не може бути здійснена в мистецтві, однак тим наполегливіше відчувається.

З образною плоттю слова, а також із його магічною сутністю А. Бєлий пов’язує категорію міфу. Як і В. Іванов, він підкреслює в міфі художнє начало, але в іншій логіці. Із статті «Магія слів» ясно можна побачити, що міф – своєрідна онтологізація образу. Для образу, що виникає у творчій свідомості, розбудовується особлива реальність, в якій він стає дієвим і дійсним. Міф є засобом об’єднання життєвого і словесного світів у творчій свідомості митця.

11

У даному розділі також досліджується структура символічного слова в трактуванні А.Бєлого. Власне, йдеться про слово-ознаменування, оскільки, як і в інших символістів, символічне слово пов’язує феномени з ноуменами. Однак, як з’ясувалося в результаті аналізу просторово-часової організації віршів «Сонце», «Військовий у відставці» та ін., зіставлення цих світів демонструє не тільки їх співвідповідності, але й неспіввідповідності, що й мотивує необхідність структурування зв’язків.

Проаналізувавши роботу А. Бєлого «Як я став символістом…», ми дійшли висновку, що головним елементом у структурі символу в нього є особистісне переживання. А в статті «Зміст мистецтва» А. Бєлий обґрунтовує категорію видимості як означення тієї предметної даності, з якою має справу творчий суб’єкт, як перехідного моменту між внутрішнім світом і реальністю. Таким чином, у символі об’єднуються образ предмета, що сприймається свідомістю, і стан цієї свідомості. Об’єднуються вони із зовнішньої точки зору досить невмотивовано, але з точки зору внутрішнього досвіду цілком переконливо.

Однак, як видно з цієї ж статті, образ видимості, як і образ переживання, не є однорідним. Образ видимості представляє собою, по-перше, ту предметну реальність, що втілюється в художньому творі, а по-друге – матеріальну даність твору, те, що вже втілено. Образ переживання також розкладається на власне душевну діяльність митця і той емоційний лад, що виникає у творі. Тому символічне слово постає в даній статті як низка тріад, які суть комбінації вищезгаданих елементів, їхні взаємозв’язки і способи взаємодії. В цих тріадах постулюється також значущість творчого суб’єкта в процесі створення тексту в діапазоні від деміурга до медіума.

Взагалі всі ці складні структури так чи інакше апелюють до творчого суб’єкта, визначаючи його становлення як «діяльність шляху». Розглядаючи статтю «Емблематика сенсу», ми впевнилися, що основні координати цієї «діяльності шляху» - Лик і Логос.

У співвідношенні з Ликом у А. Бєлого чітко проявляється знаменувальна сутність слова, його спрямованість до ноуменального світу. Лик – це уявлення про світ ноуменів, виражене у формі суб’єкта. Лик поєднує особистість із вічністю, здійснюючи присутність вічності в особистості. Він є образом надсуб’єкту, втіленим у суб’єкті, і в цьому плані згадані в даній статті Лики – і створена Данте Беатріче, і реальні Будда, Христос – рівнозначні. Ці Лики так чи інакше пов’язані зі словом (або існують в ньому, або реалізуються через нього). Їх система об’єднує різні сфери буття. Таким чином, концентруючись у Лику, слово через нього здійснює себе у бутті.

Якщо у філософських роботах А. Бєлого ми стикаємося зі сходженням від світу феноменів до світу ноуменів, то в його поетичній творчості присутній зворотній рух. Головне тут – спотворення Лику (і перш за все образу Христа) в життєвій реальності. Дослідження проявів ліричного суб’єкта в низці віршів, особливо в циклі «Вічний поклик», показало, що поет тут відчуває себе і Христом, і божевільним. Обидва ці визначення ілюзорні, переважно, для самого поета («Не той» – така    початкова назва циклу). Божевільний, як наслідок, не стільки «небезпечний двійник Христа» (Л. Сілард), скільки людина, яка пережила Христа в собі, усвідомила, що вона –  «не  той», і знехтувала за це собою.

12

Саме через цю складність доступу до ноуменального світу, неможливість співвіднесення світів без трансформацій, що їх обидва спотворюють, виникає в А.Бєлого поряд з особистісно-онтологічною категорією Лику поняття емблеми. Емблема – це відсторонено-логічна іпостась Лику, яка визначає умовне, власне, знакове співвідношення між словом і буттям. Це такий раціональний алгоритм, за допомогою якого відбувається вертикальний рух від особистості і її слова – до Лику, а від Лику – до Логосу.

Лик в А. Бєлого – «живий образ Логосу». Для осмислення Логосу автор звертається до таких філософських контекстів, поэднання яких виглядає еклектичним. Однак, на наш погляд, є в цьому поєднанні  певна логіка. Дослідження показало, що для А. Бєлого є актуальним Логос Геракліта, стоїків, а також ведичної філософії.

Звернення до ведичної філософії, яка була сприйнята, очевидно, через теософію, дає можливість внести в давньогрецький Логос такі важливі елементи, як множинність і структурність. Тому, на відміну від Логосу В.Іванова, в А. Бєлого ця категорія постає відчутнішим, не медитативним, а конструктивним втіленням єдності буття ( „Єдиного”).

У поетичній творчості це втілення єдності буття набуває незвичайних форм, залишаючись живим і конкретним (Сонце в циклі «Золоте руно», Світова Душа в циклі «Душа світу» тощо). Проаналізувавши дані тексти, ми впевнилися, що закономірність існування Єдиного є такою: його присутність відчувається в усіх реаліях феноменального світу, і водночас воно безумовно існує в іншому світі.

З усього, що було сказано, видно: звернення до несумісних філософських контекстів для А. Бєлого принципово необхідне, тому що Логос тут пластичний та протеїстичний. Він – основа побудови всеохоплюючої і гнучкої системи символізації, яка вловлює й утримує присутність Єдиного через слово в різних сферах життєвої реальності. А. Бєлий, наслідуючи І.- В. Гете, який стверджував, що «все в світі лише подібності», конституює у своїй поетичній і філософській творчості такий світ,  де все не просто пов’язане, але й взаємоподібне, конструктивно й раціонально врівноважене, де кожний предмет розкривається в іншому предметі, і в усіх них розкривається Єдине.

 Дуже характерно при цьому, що найбільш «сильною» в А. Бєлого виявляється іпостась слова-плоті. Вона і творчо реалізується, і філософськи осмислюється, в ній поєднані, як ми бачили, звукова плоть слова з живою плоттю особистості. Вона необхідна, щоб урівноважити «танок неусталеної думки», і водночас розкритися в ньому, зробити його відчутним.

13

Третій розділ дисертаційного дослідження «Символічне слово у творчості О.Блока» представляє його філософський і поетичний доробки як різні ракурси переживання слова, стосунків слова з буттям і з життєвою реальністю.

Як і в інших молодших символістів, біля витоків поетичного слова в О.Блока постає хаос. Розгляд низки блоківських статей і віршів засвідчив, що взаємовідношення хаосу і космосу є взаємовідношеннями органічного перетворення. Вони стають можливі тому, що у своїй глибинній сутності хаос і космос є спорідненими, і через це процес перетворення – не в минулому, він відбувається постійно, і передусім у культурі, в мистецтві.

Саме тому для О. Блока, значно більшою мірою, ніж для інших молодших символістів, стає актуальною категорія стихії. Проаналізувавши ряд статей і віршів, ми виявили, що стихія – це сконцентрований і дієвий хаос, тобто реальний прояв буття в життєвій реальності, який перетворює і несе із собою вихід за межі усталених форм людського життя. І все, що говорить О.Блок про революцію в статті «Інтелігенція і революція», пояснюється так: вона осмислюється автором як прорив ноуменального світу в феноменальний, хай навіть однієї його іпостасі – хаосу, але поетові важливо відчути його присутність – навіть ціною загибелі.

У даному розділі ми докладно зупиняємося на магічному слові, оскільки саме воно в О.Блока співвідноситься з хаосом і, власне, є центральним поняттям, що кореспондує зі словом-іменем, як воно трактовано В. Івановим. Але, на відміну від нього, магія слова не осмислюється концептуально, а переживається особистісно й загострено. Це дуже помітно при зіставленні іванівського та блоківського трактування сутності символічного слова: «Подібно до сонячного променя, символ протинає всі сфери буття» – «Від   нових сполучень їх (предметів – Е.С.) і нових граней, якими вони ніколи раніше не були обернені, простягнулися начебто отруєні голки, що світяться» (підкреслено мною – Е.С.). У синтаксично однорідних конструкціях, які ми виділили, ясно можна побачити і близькість концепцій даних авторів, і відмінність відчуття; внутрішня напруженість О. Блока тут проявлена дуже чітко.

Унаслідок цієї напруженої особистісності, в О. Блока слово магічне мислиться  в постійному співвіднесенні зі словом поетичним (як приклад такого співвіднесення нами проаналізовано статтю «Поезія замовлянь і заклять»).

Сутність магічного слова – в глибинному зв’язку з хаосом. Маг домагається бажаного впливу на реальність, накладаючи на природний хаос хаос внутрішній, власний. Людина, ставши «як одне зі світом», губиться як індивідуальність, розчиняється в стихії. Поет – посередник між хаосом та культурою, він перетворює хаос на гармонію, не розчиняючись у ньому, а надаючи йому форми.

Якість поетичності в О. Блока пов’язана із символічною природою слова. Символічне слово перш за все особистісне. В ньому на життєву стихію накладається індивідуальний творчий космос, але у такий спосіб, що стихія в ньому залишається живою та дієвою. Воно концентрує в собі життєву реальність і трансформує її так, що в ній стає чутно «світовий оркестр». Символічне слово спрямоване від особистості через життєву реальність до світу ноуменів.

14

Категорія стихії поєднує магічне слово, тобто слово  позаіндивідуальне, зі словом символічним – словом поета, що розгортається в конкретному культурному контексті. Стихія при цьому перебуває й поза творчою особистістю – як  властивість реальності, що забезпечує становлення, і усередині – як  особливості поета, необхідні для народження  слова. Такими формами існування стихії у світі творчої особистості є музика і її ритм: «Чим ближче стає людина до  стихій, тим могутніший її голос, тим ритмічніші слова». Музика й ритм, насамперед, забезпечують дієвість стихії, саме вони – той  початок у слові, що перетворює світ. Об'єднання слова з дією, здійснюване через музику, О.Блок уважає головною особливістю «міфологічної епохи мови» у порівнянні із  сучасністю.

Розгляд статей „Руйнація гуманізму” та „Про Мережковського” показав, що музика тут прирівнюється то до стихії, то до культури, повністю зводиться до них, а не входить у них частиною, як можна було б припускати. Очевидно, питання про те, до чого ж все-таки належить музика – до  стихії або до культури, у блоківській логіці просто не актуальне. Музика, ритм  з одного боку, являють собою концентруючий, організуючий початок. Але, з іншого боку, це й початок протеїстичний, і, гармонізуючи щось, музика з неминучістю набуває  форми того, що вона гармонізує.

Музика – це  стихія й культура в їх взаємопроникненні, тому що музика, за О.Блоком, перебуває за межами й до початку того й іншого, будучи їхнім породжуючим центром і першоосновою буття. Безумовно, що тут відбилося вагнерівське космічне, універсальне трактування музики. Але стихійність музичного напору протистоїть, перешкоджає свідомому вибудовуванню й становленню особистості відповідно до певних моральних критеріїв (тобто здійсненню шляху й обов’язку). Водночас виконання обов’язку й розгортання шляху поза музикою, поза стихією є лише рух на поверхні життя, що не зачіпає його глибин і висот, вже не кажучи  про те, що цей рух відбувається поза мистецтвом. Крім того, у логіці О.Блока, існування поза музикою є випадання зі сфери культури в сферу цивілізації. Не даремно в статті «Руйнація гуманізму» він пише, що мистецтво  –  «голос  стихій і стихійна сила»,  і культурне життя XIX століття розглядає як «історію боротьби духа гуманної цивілізації з духом музики»   і далі пише про те, що будь-який культурний рух, не перейнятий духом музики, «перестає бути культурою і перетворюється на цивілізацію» .

Тому, як виявилося з аналізу статей «Три питання» і «Душа письменника», виникає необхідність говорити не тільки про музику, а й про її організуючий початок – ритм. І настільки ж необхідним виявляється проникнення музики в її організуючій, ритмічній іпостасі в такі «немузичні» категорії, як обов’язок і шлях..

15

Характерно, що ритм в О.Блока визнається єдиним й унікальним для кожного творчого суб'єкта. Настільки ж унікальним виявляються обов’язок і шлях саме завдяки тому, що вони перейняті музичною стихією. Таким чином, глибинна єдність шляху, обов’язку, що визначає цей шлях, а також  унікального ритму, що його пронизує, є основою творчої індивідуальності. Ця творча індивідуальність дорівнює втіленому у слові шляхові. Тому блоківська «трилогія влюднення» постає як мінливе співвідношення поета, шляху і слова.

Але глибока відмінність О. Блока від усіх молодших символістів полягає в тому, що це слово лише приблизно можна назвати словом-ознаменуванням. Тут не постає питання про структуру символу, як у А. Бєлого, не існує риторичних конструкцій, які повинні здійснити ознаменування, як у В. Іванова, тому що світ ноуменів тут не є даністю, а лише заданістю. Ця заданість, а не даність – головне переживання і в поезії, і в статтях О.Блока. Ідеться про самопочуття особистості, чиє слово покликане перетворити світ, а створює тільки символічний образ – «ляльку, синій привид». Наскрізна думка низки творів поета – необхідність і водночас неможливість слова-ознаменування. О.Блок найболісніше переживає саме місцезнаходження в универсумі мистецтва, в художньому слові, з якого єдиний вихід – як Арлекінові в драмі «Балаганчик» – «догори  ногами в порожнечу».

У даному розділі ми показали, як взаємозверненість магічного і символічного слова організує співвідношення міфу та історії. Міфологічне світобачення О. Блок пов’язує з магічним словом. Звичайно, свідоме знаходження в поетичному универсумі, про яке було сказано вище, мотивує глибшу, ніж в інших молодших символістів, сконцентрованість на художньому началі міфу. Як показав аналіз щоденникових записів поета, міф визначається ним переважно через метафори, тобто він не постулює його як щось художнє, а мислить про нього художньо. По суті, міф у О.Блока – художня медитація не даної єдності буття.

Символічне слово, як ми говорили, співвідноситься з даністю – життєвою і художньою реальністю, але у такий спосіб, що проявляє в них присутність заданого – єдності буття, яка їх енергетично пов’язує. Таке слово з необхідністю розгортається в історичному контексті. Місцем перетину міфу та історії стає особистість митця. У результаті розгляду мотиву «вічного повернення» в третьому томі блоківської лірики ми дійшли  висновку, що в міфологічному й історичному часі поетом переживається як трагедія саме їхня невід’ємна сутність: в першому – безвихідність повторень і повернень, у другому – неможливість повернення минулого. Так розкривається в поетичному творі справжня взаємооберненість міфу й історії – у висвітленні їх спільної трагічної природи. В циклі «На полі Куликовому» ці дві моделі накладаються одна на одну, внаслідок чого виникає символічне бачення історії, тобто прозріння в ній повторів, певного ритму, які, однак, не заперечують її поступального руху.

16

В даному розділі блоківську «трилогію влюднення» розглянуто нами як втілений у слові шлях до відтворення того, що задане, але не дане. Якщо в першому томі світ гармонії для поета є природним середовищем існування, а знання свого шляху органічне, то в другому перед нами постає конфліктне зіткнення двох світів (світу творчого і світу життєвого), яке викриває не тільки їхні кричущі невідповідності, але й глибинну необхідність першого для другого. В третьому томі народжується не тільки відчуття «неподільності та незлиянністі» світів (вступ до поеми «Відплата»), але й, перш за все, виробляється нова якість символічного слова. Коли в реальності виявляється неподільність світів, слово створює їхню роздільність, коли ж виявляється їхня роздільність, слово відтворює неподільність. Саме на такий спосіб у вже здійсненому поетичному слові втілюється цілісність буття і висвітлюється естетична природа цієї цілісності («Сотри случайные черты – / И  ты увидишь: мир прекрасен»).

Однак це усвідомлення не скасовує трагедійності. Поет аж ніяк не відвертається від того, що це висвітлення сталося лише всередині поетичного світу, внаслідок особливого самопочуття творчої особистості. Шлях поета – переживання трагедії слова, що повертає життєву реальність до буття і постійно відчуває недостатність власних зусиль.

Шлях поета починається у світі вищої реальності, у світі Вічної Жіночності. Потім йде занурення в життєву стихію, і із цього моменту, як переконливо показує Є.Б.Тагер, у блоківській ліриці виникає мотив зради ідеалам юності й категорія відплати як «внутрішнього усвідомлення людиною своєї провини перед власною совістю». Але, з іншого боку, здійснення цих ідеалів скасувало б динаміку, шлях, крокуючи яким поет прояснює й власну природу, і природу світу як цілого. Прояснення власної природи навряд чи можливе без розриву зв'язків з тими початками, які породили творчу особистість. Самовизначення поета і являє собою трагедію розриву зв'язків із соловйовською Вічною Жіночністю, зради того «світла, яке блиснуло на початку». Але втілити це світло в слово, у ритм можливо  тільки в результаті шляху саме єдиної особистості, що визначилася, відокремилася. І, отже, рух власним шляхом неможливий без вини перед чимось, і , безумовно, передбачає відплату. Шлях  є очікування відплати. Відплата виявляється невтілюваною межею творчості, ось чому й поема під такою назвою залишилася незакінченою.

У цілому слід зазначити, що за всього розмаїття трактувань специфіки художнього слова молодшими символістами між ними існують чітко виражені поєднавчі моменти. По-перше, це розрізнення магічного слова і категорії магії слова. Магічне слово впливає на реальність, трансформує її. Магія слова – чиста інтенція перетворення, яка виникає вже в мистецтві. Енергія слова, що не спроможна діяти на реальність, звертається всередину нього, створюючи нову якість – художність. По-друге, поетичне слово асоційоване з суміжними категоріями (Логос, міф). В результаті висвітлюється напруженість співвідношень між словом як елементом життєвої реальності та прагматичної мови і словом, що спрямоване до буття і до того Слова, яке «на початку було». По-третє, усіма молодшими символістами слово відчувається як енергія зв’язку й межа. На наш погляд, саме ця закономірність сприяла вкрай неоднозначному і полярному осмисленню даної категорії в сучасній літературознавчій науці. Про нього йде мова в четвертому розділі дисертації «Сучасні проблеми вивчення специфіки художнього слова».

17

У першому підрозділі цього розділу «Проблема локалізації» ми зупинилися на одній з найголовніших проблем  цього осмислення – на співвідношенні слова як конкретної матеріальної даності з більш масштабними проявами естетичного буття (твором, текстом) і буття позаестетичного (мовою, мовленням). У зв’язку з цим ми обґрунтували переосмислення аналогії О.О.Потебні між словом і літературним твором, вказавши, що вона спрацьовує при переході слова в естетичне буття, коли воно стає проявом не лише художнього світу, але й формуючої активності творчого суб’єкту.

У другому підрозділі «Проблема творчого суб’єкта»  розглянуті неоднозначні трактування суб’єкта слова – творчої індивідуальності. Проаналізувавши низку робіт, пов’язаних з цією категорією, ми впевнилися, що функції творчого суб’єкта є різноманітними: змінювання мовного слова («словоутворення» В.П.Григор’єва), взаємодія тексту й позатекстової реальності («літературна особистість» Ю.М.Тинянова), організація діалогу (М.М. Бахтін).

Осмислення категорії творчого суб’єкта виявилося полярним: з одного боку, в роботах означених авторів він представлений як творець, що споруджує новий текст і новий смисл, або як особистісно орієнтована енергія впливу і взаємодії. Власне, за всіма різноманітними концепціями – динамізації, трансформації, символізації, умотивованості слова й т.д. – стоїть  насамперед утвердження поетичного слова як зміненого слова мовного, тобто такого, що залишається в межах мови, не створює нової якості (коли, наприклад, В.П.Григор'єв говорить про категорію перетворювання слова, він пов'язує його з «опанованим лінгвістикою поняттям трансформації» ). Тому й при осмисленні поетичного слова у вигляді тла постійно виникають закономірності літературної мови, тобто поетичне слово тут існує між мовою та індивідуальною творчою свідомістю.

 З іншого боку, в роботах О.Ф. Лосєва, М. Гайдеггера і, в іншій логіці, Р.Барта виникає проблематизація суб’єкта, який постає підпорядкованим або слову (О.Ф.Лосєв), або буттю (М.Гайдеггер), або коду (Р. Барт); він трактується як своєрідний медіум. Зазначимо, що дані полярності вже містилися в поетичній і філософській творчості молодших символістів (найбільш показовий приклад — визначення різних типів авторства через сполучення елементів символічної структури, що наводиться А. Бєлим в статті «Емблематика сенсу» й аналізується нами в другому розділі дисертації).

Неоднозначність виявлення індивідуальності творчого суб'єкта в поетичному слові позначилася в осмисленні такого важливого його атрибута, як  внутрішня форма. Розглянувши трактування внутрішньої форми слова в ряді досліджень, можна відзначити, що із часом ця категорія виявляється органічною не стільки для мовного слова (як в О.О.Потебні й П.О.Флоренського), скільки для слова поетичного, саме з нею співвідноситься якість художності в Г.Й.Винокура. Крім того, якщо в О.О.Потебні й П.О.Флоренського  йшлося про слово як структурну одиницю мови, то в концепції Г.Й.Винокура й В.П.Григор'єва внутрішня форма може бути атрибутом і поетичного слова, і тексту, і, звичайно, значення її проявляється тільки в цілому творі. І найістотніше: якщо в О.О.Потебні внутрішня форма слова пов'язана з максимально загальним – з  мовою, з походженням слова, внутрішня форма в його трактуванні прояснює й акцентує присутність в індивідуальному чогось загального й споконвічного, то в П.О.Флоренського, при такій же значимості етимології, акценти розставлені інакше: він для загального споконвічного значення слова постулює можливість і необхідність безлічі індивідуальних і ситуативних втілень. Логіку П.О.Флоренського, у принципі, відтворює Г.Й.Винокур, для якого значення внутрішньої форми створюється даним автором у даному творі.

18

 У цьому русі зняття опозиції індивідуального й надіндивідуального в міжіндивідуальному началі поетичного слова велику роль відіграють роботи М.М.Бахтіна. З одного боку, дослідники філософії М.М.Бахтіна говорять про його персоналізм, про значимість «індивідуальної одиничності». Межа висловлення  визначається в співвіднесенні із суб'єктом цього висловлення: «Мовець закінчує своє висловлення, щоб передати слово іншому або дати місце його активному відповідному розумінню».

Однак, з іншого боку, даний суб'єкт, за всієї своєї одиничності, уже у висловленні не один. У самому слові, як «висловленні, що має свого автора», присутня спрямованість на іншого, на свідомість, яка існує поза цим суб'єктом, слово – «поле  зустрічі двох свідомостей, зона їх внутрішнього контакту».

Власне, виходить, що опозиція індивідуального й понадіндивідуального в цій логіці знімається діалогічністю, і, очевидно, таке «прив’язування» висловлення до конкретної індивідуальності є в цьому випадку необхідною передумовою діалогу. Саме відчуваючи свою одиничність, і тільки внаслідок цього відчуття, особистість усвідомлює потребу в «іншому». У цій логіці все надіндивідуальне може існувати тільки як міжіндивідуальне,  воно може бути даним суб'єктові саме в такій якості, тобто  в жодному конкретному феномені остаточно не виявленим, а тільки у взаємозверненості суб'єктів.

Очевидно, що функції і значущість творчого суб’єкта зумовлені тим, як дослідники трактують специфіку художнього слова.

Третій підрозділ четвертого розділу «Проблема сутності слова» присвячено цьому питанню. У даному підрозділі ми виявили, що у вивченні феномену художнього слова в літературознавчій науці присутні дві протилежні тенденції: осмислення слова як знаку й осмислення його як онтологічної значущості. Остання тенденція передбачає дві можливості: розгляд слова як окремої естетичної реальності і як прояву буття в його цілісності.

19

Ми впевнилися, що, за всєї розмаїтості літературознавчих, філософських, культурологічних робіт, в яких реалізуються означені підходи, вони мають ряд спільних закономірностей. Особливості підходу до слова як до знаку ми визначили на основі аналізу праць В.В. Виноградова, В.П. Григор’єва, Ю.М.Лотмана, Ж.Женетта. Ці закономірності такі:

1) Унаслідок невід’ємного від цього підходу постулювання умовного зв’язку між означуваним і означником (Ф. Соссюр) акцент зміщується із слова (і отже – з твору, тексту) на сприймаючого суб’єкта. В концепції літературності Ж. Женетта («фікціональність» у створенні та сприйнятті твору), в осмисленні «тексту як задоволення», «тексту як насолоди» у Р. Барта ця закономірність проявляється якнайчіткіше.

2) Сприймаючий і творчий суб’єкти тут не ізольовані, не замкнені в собі. Вони співвідносяться з культурним контекстом (В.В. Виноградов), розсіюються в соціальних, культурних  кодах (Р. Барт, Ж. Женетт).

3) Слово (і мовне, і художнє) стає динамічною подією означування (експрессема В.П.Григор’єва, подвійне кодування Ю.М. Лотмана, триєдиний процес денотації, конотації і екземпліфікації Ж. Женетта, денотування і конотування лексій у Р. Барта).

4) Якість художності пов’язується з накладанням на той спосіб взаємодії, який властивий знакам прагматичної мови, нового, авторського способу їх взаємодії («перетворення лексеми» В.В.Виноградова, «деавтоматізація повсякденної мови» Ю.М.Лотмана, «зсув» Ж. Женетта, «інтеграція» Р. Барта).

Закономірності, властиві підходові до слова як до прояву буття в його цільності, нами були сформульовані на підставі дослідження робіт О.Ф. Лосєва, М. Гайдеггера, М.К. Гея, а також представників школи так званої «релігійної філології» – Т.О.Касаткіної, В.С.Нєпомнящего:

1) Слово містить у собі реальність, воно є тотожним предметові і через це постає монадою саме в лейбніцевському сенсі. Тут абсолютизується образна природа слова, і те, що воно «більше за самого себе» (у П.О. Флоренського, О.Ф.Лосєва, М.Гайдеггера і, слідом за ними, у М.К. Гея) розуміється як його замкнене, позаконтекстне існування.

2) Ідея тотожності конституює більш або менш усвідомлений міфологізм. Найбільш усвідомлений він в О.Ф. Лосєва, що  уможливлює створення багатопланової і динамічної концепції слова, яка частково долає означену вище монадність («ім’я предмета – арена зустрічі того, хто сприймає, з тим, що сприймається»).

3) Стверджується принципова ізоморфність слова мовного і слова художнього на підставі їхньої образної природи і відношення до того, що масштабніше за них обох (у М.Гайдеггера мова – «дім  буття», поетичне слово належить мові і, як наслідок, буттю; у М.К. Гея «метахудожність» – «те, що визначає людську свідомість»).

20

4) Проблематизується творчий суб’єкт, який уявляється лише посередником між реальністю, яка міститься в слові, і читачем (М. Гайдеггер: «…митець залишається чимось безособистісним у порівнянні із самим створінням»).

Основні особливості вивчення слова як окремої естетичної реальності ми сформулювали, спираючись на аналіз праць Г.Й. Винокура – в російському літературознавстві, в українському літературознавстві – М.Х. Коцюбинської, Б.П.Іванюка, Н.В. Костенко та ін., в західноєвропейському літературознавстві – Д.К.Ренсома. Тенденції, виявлені нами, такі:

1) Слово розуміється як особлива реальність, в якій втілюються індивідуальні творчі інтенції, в результаті чого воно стає новим іменем для нового предмета (як пише Г.Й.Винокур, «мова… вся обернена на тему й ідею художнього задуму»).

2) Особлива реальність слова має організований характер, який визначається взаємодією мовного й індивідуально-авторського значення слова (категорія внутрішньої форми у Г.Й.Винокура, взаємодія первинного і додаткового змістів, первинного і додаткового звучань у Д.К. Ренсома).

3) Акцентування категорії творчого суб’єкта, чия функція – створення «нового модусу мовної дійсності» (Г.Й. Винокур), трансформація вихідних значення й звучання (Д.К. Ренсом).

У даному підрозділі наголошується, що три вказані вище полярності у вивченні специфіки слова в сучасній літературознавчій науці випливають, хоча й не безпосередньо і не прямо, з осмислення слова молодшими символістами. Іпостасі слова, виокремлені ними, визначили головні вектори його зв’язків: особистісний (слово-плоть), предметно-життєвий (слово-ім’я, магічне слово, що поєднують слово з предметом), буттєвий (слово-ознаменування, що виявляє вертикально спрямований зв’язок з вищою реальністю). Надалі ці вектори перегруповуються, взаємодіючи один з одним. Внаслідок зняття платонівсько-кантівської ієрархії між світом сутностей і світом явищ, між світом ноуменів і світом феноменів, а також внаслідок зміщення акценту з органіки на конструкцію (про яке пише Г.Г. Почепцов в книзі «Російська семіотика»), розвивається вивчення слова як знаку. У зв’язку з продовженням процесу висвітлення відмінностей між словом, що перетворює життєву реальність, і словом, що створює образи, з’являється погляд на слово як на онтологічну значущість. А оскільки поступово прояснюється межа між словом у мові та словом в літературі, а процес проблематизації творчого суб’єкта не припиняється, концепція слова-плоті трансформується в уявлення про слово як окрему естетичну реальність.

У даному підрозділі ми звертаємося також до концепції слова М.М.Бахтіна як до плідного подолання крайнощів розглянутих вище способів бачення слова. Мистецтво слова, за М.М.Бахтіним,  виникає як своєрідний аналог події буття, адже «зміст твору – це начебто відрізок єдиної відкритої події буття, ізольований і звільнений формою від відповідальності перед майбутнім події і тому в своєму цілому самодостатньо-спокійний, завершений…» . Завершення і являє собою такий витяг якогось фрагмента з події буття, його оформлення як цілого, а потім переведення його в буття знову створюване, у буття естетичного об'єкта, у якому, природно, подієвість аж ніяк не знімається.

21

 Підставою для прояву цієї подієвості є наведена у роботі «До питань методології естетики словесної творчості» багатоскладова структура слова. Всі перелічені в тій роботі елементи слова поєднуються в «відчутті породження значимого звуку» - це об'єднання й стає основою події буття в слові, завдяки йому слово переходить у буття естетичне. При цьому М.М.Бахтін підкреслює:  йдеться про «чуття породження і сенсу і оцінки, тобто чуття руху і займанняя позиції цільною людиною, руху, в який втягнуто і организм, і смислову активність, бо породжується і плоть і дух слова в їх конкретній єдності». Це почуття суб'єкта – не  тільки мовця, але того, хто в мовленні визначає своє єдине місце в події буття.

У цей процес  утягуються всі матеріальні елементи слова. Власне, це і є подолання слова як матеріальної даності, про яке говорить М.М.Бахтін у роботі «Автор і герой в естетичній діяльності» .

 Слово у М.М.Бахтіна – висловлення, що бере участь у діалозі. Дослідження ряду робіт М.М.Бахтіна показало, що категорії спілкування та діалогу відмінні одна від одної. Спілкування – основа людського буття, як внутрішньоособистісна, так і міжособистісна («Саме буття людини є найглибшим спілкуванням»). Власне діалог відбувається в життєвій реальності («Життя за природою своєю є діалогічним»). Ми відзначаємо, що спілкування й діалог – не атрибути, а іпостасі. Буття поза спілкуванням у М.М. Бахтіна не існує так само, як і життя поза діалогом, тому що того й іншого не існує поза особистістю та її словом. Спілкування – це зверненість буття до «іншого», це сприйняття особистістю себе як «іншого», енергія взаємодії всього з усім. Діалог – це словесне втілення і суб’єктне оформлення цієї зверненості, перетворення її на «висловлювання, що має свого автора». Таке розрізнення дозволило нам з’ясувати, чому, у бахтінській логіці, не існує діалогу в ліриці, не є діалогічними символ та метафора – діалог  передбачає суб’єкт-суб’єктні стосунки, виявлені в слові («двоголосне слово», «слово про слово»), а у вищезгаданих явищах присутнє саме лише спілкування.

Аналіз концепції слова М.М. Бахтіна переконливо показує, що тут дійсно знімаються крайнощі розглянутих вище підходів до слова. Умовність і деяка відстороненість слова від реальності, притаманні підходу до слова як до знака, долається необхідністю бачити у висловлюванні суб’єкта, і, з іншого боку, долається монадність слова, властива підходу до слова як до онтологічної значущості, втягненням слова до діалогічного контексту.

22

Вивчення концепції М.М. Бахтіна створює нову смислову перспективу для розгляду виокремлених молодшими символістами іпостасей слова. У світлі бахтінської концепції ознаменувальна іпостась слова може бути представлена як розімкнення його у «великий час», у світ. Слово-ім’я, магічне слово реалізує закладену у висловлюванні творчу енергію, що проявляється тоді, коли слово чує запитування того, що залишається недоговореним, і коли передбачає можливість відповіді «іншого». Слово-плоть – спроба  зробити реальність не людиноцентристською, а людиномірною.

У четвертому підрозділі «Смисл і визначення специфіки художнього слова» ми обґрунтовуємо концепцію слова як певної смислової структури. Ця концепція, на наш погляд, може сприяти подоланню крайнощів розглянутих вище підходів до специфіки слова і безпосередньо випливає з осмислення слова молодшими символістами, хоча й дещо її схематизує.

Спираючись на бахтінське розуміння смислу (смисл є персоналістичним, смисл є відповіддю і зв’язком), ми представили його як взаємообумовленість і водночас принципову відокремленість двох компонентів: по-перше, заглиблення в предмет як у дещо автономне й самодостатнє і, по-друге, сприйняття предмету ззовні, включення його до існуючої системи зв’язків. Оскільки у слові смисл є центральним, стрижневим елементом, ми визначили слово як взаємонеобхідність і водночас роздільність двох складових: 1) предметно-субстанціальної – внутрішньої, що виявляє тотожність слова та предмета і постулює слово як окрему реальність;    2) знакової – зовнішньої, яка відсилає до реальності, що  стоїть за словом.

У цій первинній структурі відношень задається, по суті, весь ряд моментів, які містить у собі слово як складне багаторівневе утворення. Звукова сторона, значення (окремий випадок смислоутворення - здатність одного явища вказувати на інше), образ, інтонація тощо, співвідносяться в слові саме в такий спосіб. Кожна із цих категорій мислиться як пов'язана з іншою категорією й, зрештою, з усіма іншими категоріями, і одночасно як така, що зберігає свою автономність, і в цій своїй автономності, як і в зв'язках, необхідна. Слово, власне, і є универсум, кожна зі складових якого мислиться тільки через зв'язок з іншими, розташованими поза нею елементами й через цей зв'язок і необхідність знаходить собі місце в универсумі. Звук, значення, образ, інтонація, за цією логікою, являють собою внутрішні форми один одного: значення мислиться як пов'язане зі звуком і необхідне, щоб цей комплекс звуків став словом. У слові, з одного боку, неможливо помислити звук без значення, значення без образа, тобто уявити їх собі як щось замкнуте й окреслене, сегментоване. З іншого боку, якщо вони повністю зіллються, якщо не буде меж між ними - не буде й слова, їхнє існування в слові «неподільне і незлиянне»

У даному підрозділі саме ця модель взаємовідношень (взаємонеобхідність і водночас роздільність) нами представлена як модель буття-спілкування, яке, на наш погляд, концентрується в слові як складному багаторівневому цілому. Однак нам здається, що першоелементом буття-спілкування є саме слово: саме в ньому, як уже мовилося, спочатку здійснюються взаємозверненість звучання й значення, значення й образу, образу й інтонації й т.д. Буття-спілкування, що міститься в слові, як у молекулі, знаходить своє протікання вже у висловлюванні, і, власне, «висловлювання, що має свого автора» будується як процес знаходження рівноваги й відповідності між цими різними, але взаємно необхідними  складовими слова, воно існує як динаміка розвитку й збереження цієї інтенції. Саме цією особливістю, можливо, пояснюється здатність висловлювання то «згортатися» до одного слова, то розгортатися до тексту, про яку говорили й М.М.Бахтін, і Ю.М.Лотман. Крім того, у протіканні висловлення поєднані процеси смислознаходження й смислопородження також «неподільно і незлиянно», що й викликає до життя ту особливість його сприйняття, про яку говорив Л.Толстой: «Адже я знав це все, тільки не вмів висловити».

23

На підставі ідей М.М. Бахтіна ми визначили художнє слово як процес народження смислу (цей момент найясніше виявляє його відмінність від слова мовного, що має справу з готовими смислами). Смислова інтенція, що міститься у предметно-субстанціальній складовій слова як певна невизначеність, висвітлюється в його знаковій складовій і здійснюється у розгортанні художнього висловлювання, у зчепленнях, на переходах (тут основа метафори тканини, якою часто позначають текст). Тому художнє слово не існує у бутті як готове, а збувається (воно і є збуванням буття-спілкування).

Це спілкування збувається спрямовано й узгоджено, чим і відрізняється слово в літературі від слова в мові. Мовне слово не трансформується, а змінюється іманентно (про це свідчать висловлювання М.М. Бахтіна про подолання слова, уже наведені нами). Це іманентна, тобто з'єднуюча мовну даність слова і його сенсу із сенсом індивідуально-авторським тенденція проявляється на різних рівнях твору, але не в їхній автономності, а у взаємодіях і взаємопереходах. Звідси випливає можливість іманентного аналізу літературного твору – аналізу, що виявляє в творі цю єдину значеннєву інтенцію, що організує буття-спілкування, ним здійснюване. Можливості цього типу аналізу  в дисертації показано на прикладі вірша О. Пушкіна «Под небом голубым страны своей родной…». 

Концепція слова як двоскладової смислової структури надала нам можливість, спираючись на роботи О.Ф. Лосєва («Проблема символу в реалістичному мистецтві», «Логіка символу»), Ю.М.Лотмана («Символ в системі культури»), уточнити визначення символу. Символ, з одного боку, самоцінний, виражає самий себе, як образ, але вжитий для того, щоб указувати на певний зміст, що поза ним перебуває. І, з іншого боку, символ, як знак, невмотивований, лише умовно прикріплений до якої-небудь предметної даності, але ця предметна даність стає значимою сама по собі, як образ. Символ – знак, що має два означуваних: одне він виражає, а на інше вказує. При цьому символ виявляється образом з нескінченною множинністю значень: перше мотивоване його безпосередньо предметною даністю (як ідея рівноваги мотивує терези як символ справедливості), інші ж – цим відначальним значенням. Характерно, що в символі, по суті, повторюється первинна структура сенсу: знакова сторона символу явно пов'язана з виходом назовні предмета, образна - з поглядом на предмет як на ціле. У символі ці дві інтенції існують «неподільно і незлиянно», що дає можливість визначати символ як буття-спілкування образа й знака. Символ – буття-спілкування образу та знака, коли реальність, що міститься в предметно-субстанціальному компоненті слова, енергетично скеровується у напрямку, заданому знаковим його компонентом.

24

Збування буття-спілкування в літературі «срібного віку», і особливо у молодших символістів, як ми бачили, реалізується не тільки в художніх творах, але й у взаємному переміщенні смислів з художньої реальності в позахудожню і навпаки. Дана закономірність, а також аналіз робіт Ю.М. Тинянова, присвячених феномену «літературної особистості» («Про Маяковського. Пам’яті поета», «Блок», «Проміжок»), сприяли виявленню в літературі «срібного віку» поетики особистісного слова, обумовленої насамперед постійною співвіднесеністю поетичного тексту із позатекстовою реальністю. Про значущість позатекстової реальності говорить, наприклад, той факт, що В.В. Виноградов, характеризуючи типового ліричного героя поезії символізму, ілюструє свої думки не віршами, а уривками зі статей В. Іванова . Однак самої позатекстової реальності замало: поетика особистісного слова припускає буття-спілкування поетичного слова й позатекстової реальності, їх постійне взаємопереосмислення. Крім того, поетика особистісного слова проявляється в постійній рефлексії поета над власне літературними проблемами – над тим, як поет пише, над словом, поезією, мовою й т.д. По суті, особистісне слово – це   ще й слово про слово.

Своєрідність поетики особистісного слова полягає ще й у тім, що ні присутність позатекстової реальності в поетичному слові, ні постійна саморефлексія, ні естетизація біографії не означають перетворення автора в героя, навіть у ситуації, коли ліричний герой – поет. Парадоксальним чином автор, виділяючи із себе геройну іпостась, усіляко оформлюючи її, даючи навіть їй своє біографічне ім'я й зовнішність, сам, навпаки, дистанціюється від тексту, стаючи саме суб'єктом естетичного спілкування, озвучуючи це спілкування.

Тому ще одна важлива риса поетики особистісного слова - рефлексія над чужим словом, що проявляється насамперед в усвідомленні, що між автором і його предметом – «пружне середовище чужих слів» (М.М.Бахтін). Так виникає особливого роду особистість, що втілюється в «непрямому говорінні» – у  переосмисленні чужих слів і ситуацій таким чином, щоб у результаті чуже слово зазвучало його голосом.

Сама така можливість показує, що інтенція реальності, вміщеної в поетичному слові, і інтенція творчого суб'єкта не можуть не збігатися, не відриватися одне від одного: вони необхідні одне одному, але саме у своїй окремості й у своїй спрямованості одне до одного й до спільного для них буттєвого змісту.

25

У висновках дисертації ми узагальнили результати нашого дослідження в єдності двох напрямків:

1. Історико-літературний та історико-культурний.

Ми розглянули специфіку осмислення художнього слова молодшими символістами у взаємозверненості їхніх поетичних і філософських висловлювань. Попри наявні розбіжності, дослідження дозволило знайти цілий ряд спільних для всіх митців  моментів.

Для всіх розглянутих авторів народження слова пов’язане з категорією хаосу. У О.Блока народження слова – це органічне перетворення хаосу (природного буття і життєвої реальності) на космос художнього твору. У В.Іванова – та ж ситуація перетворення, при активній ролі окультуреного хаосу, що сам цього перетворення прагне. У А. Бєлого слово не перетворює хаос на щось інше, проте висвітлює в ньому певні явища, пов’язуючи їх між собою.

Художнє слово є словом символічним. Воно розуміється як складне багатоіпостасне ціле: 1) слово-ім’я, що концентрує в собі горизонтальний вплив слова, поєднує слово і предмет; 2) слово-плоть, яке виражає втіленість слова в особистість, а особистості в слово; 3) слово-ознаменування, що виявляє вертикальні зв’язки слова з буттям – зі світом сутностей, ноуменів. Магічне начало перетворення молодші символісти пов’язують з різними іпостасями: А.Бєлий – зі словом-плоттю, В. Іванов і О. Блок – зі словом-іменем.

Концепції слова-імені, слова-плоті відбивають здатність слова пов'язуватися із тим, що знаходиться ззовні його (з означуваною сутністю, з особистістю). Ця здатність визначає символічну природу слова, і саме тому всі автори, говорячи про слово-символ, звертаються до етимології слова «символ» – давньогрецького «simballo» – «з'єдную разом». Що ж з'єднує слово-символ?

Для всіх символістів спільною є думка про символічне слово як посередника між феноменальним і ноуменальним  світами, між світом сутностей і світом явищ. Однак цього визначення явно недостатньо. Важливим моментом є також уявлення про символічне слово як про певну множинність, що збирається в єдність. Так, В.Іванов, визначаючи символічне слово як ознаменування, тобто як впізнавання в явищі якихось знаменних сутностей, доходить висновку, що саме через слово й у слові відбувається взаємозбагачувальна взаємодія двох реальностей. Певна речовинність, конкретність не пасивно означується вищою реальністю, а саме шукає собі ознаменування, так само й сутності духовні повністю органічно прагнуть до прояву, оформленню у  відчутність.

В А. Бєлого символічне слово також представляє собою багатобічний й складно структурований зв'язок. Слово-символ концентрує в собі зв'язки всередині слова (видимість –  образ –  переживання), а також зв'язки зовнішні (видимість –  ноумен –  Лик). Лик у А. Бєлого – форма присутності ноумена в бутті, у Лику слово-символ стикається з тим Словом, що «на початку було».

26

В О. Блока слово-символ з'єднує особистість зі стихією, тому питання про структуру символу в його творах не ставиться. Слово-символ відтворює цілісність світу, але таким чином, що в цій цілісності присутня і його споконвічна роздільність. За О. Блоком, у слові-символі міститься множинність світів, що різні за природою зі світом реальним, і усвідомлення, що вони існують, відбувається саме в той момент, коли художник-символіст звертається до життєвої реальності.  «Трилогія влюднення» являє собою становлення творчого духу, що з’єднує різні світи. Якщо в першому томі світ гармонії для поета є природним середовищем існування, а знання свого шляху органічне, то в другому томі перед нами не просто двосвіття, але й конфліктне зіткнення двох світів, що оголює їхні кричущі невідповідності, і в той же час їхню глибинну взаємонеобхідність. У третьому томі народжується не просто відчуття «неподільності і незлиянності» світів, про яку говориться у Вступі до поеми «Відплата», але насамперед виробляється особлива якість символічного слова: коли в реальності проявляється «незлиянність» світів, вона відтворить їхню неподільність, коли ж проявляється їхня неподільність – виявляється їх «незлиянність». Саме таким чином у вже здійсненому поетичному слові втілюється цілісність буття й проясняється  естетична  природа цієї цілісності.

У поетичній творчості В. Іванова й А. Бєлого виявилася дуже продуктивною концепція символу як ознаменування. В обох авторів слово, що вибудовує ряд відповідностей між внутрішньою реальністю поета й сакральним світом, між світом феноменів і світом ноуменів, втілилося в множинній метафорі, у розгортанні порівняльного ряду: одне явище вподібнюється до іншого на основі загальної ознаки – сутності, що знаменується ними. Така конструкція спостерігається у віршах «Вилов», «Альпійський ріг», циклах «Ліра й вісь», «Співець у лабіринті» В.Іванова, у вірші «Сонце», у циклі «Заходи» А. Бєлого. Характерно, що ця конструкція застосовується обома авторами й тоді, коли вони звертаються до чужого слова. Чуже слово також стає елементом метафоричної сітки; на основі взаємоуподібнень прояснюється глибинна спорідненість відтворюваних культурних контекстів.

Отже, слово-символ маркує момент взаємопроникного поєднання реального з  реальнішим. Так трактований символізм, який так розуміється, зовсім не третирує світ явищ, конкретно-матеріальну даність: немає жодного «страшного контрданса співвідповідностей» (О.Е. Мандельштам). Адже ситуація, коли «роза киває на дівчину, дівчина киває на розу», виникає тоді, коли руйнується символістська ієрархія. Характерно, що для акмеїста М.С.Гумільова «всі явища брати перед лицем небуття», та ж сама ситуація висловлюється  в тих же таки платонівських термінах, але сутності в нього теж свого роду явища.

27

Логіка символіста така: проблема перетворення життєвого хаосу тут набагато актуальніша, і тому ознаменування, що поєднує явища реального світу,  сприйнятого як хаос, з вищою реальністю, вибудовує космос художнього твору. Погляд акмеїста, з цієї позиції, є погляд непосвяченого. Однак символіст у першу чергу наполягає на ієрархічності буття й на виявленні всієї цієї ієрархії усередині слова-символу і його носія. У зв'язку з цим саме суб'єктне втілення ноумена, безперечне для всіх символістів й обґрунтоване А. Бєлим як Лик, накладає на поета тягар вимушеної божественності. Вона проявлялася в постійному звертанні, причому глибоко особистісному, за принципом причетності – до богів загальновизнаних, особливо до Христа. Ще один прояв – багаторазові спроби зворотного руху від  реальнішого до реального («Туда, туда, смиренней, ниже,/ Оттуда зримей мир иной…» (О. Блок)). У цьому дійсному, а не умоглядному сходженні реальне й реальніше міняються місцями. Статус істинності визнається за тим, що раніше було уявним (такий шлях і В. Іванова, і О. Блока, і А. Бєлого). Всі три автори так чи інакше втілили самопочуття поета в цій новій для нього реальності головним чином через детальність бачення феноменального світу. Світ абстрактних сутностей і світ явищ – це  різні світи, однак вони, без сумніву, один з одним пов'язані, і поет має цей зв'язок розкрити. Тому при описі феноменального світу немає дрібниць, точніше, дрібниці набувають тут барочного самодостатнього характеру. Адже за ними – сфера невимовного й невизначеного, вони – кантівська «річ у собі». І поет, перебуваючи в «страшному світі» й усвідомлюючи його саме як свою життєву реальність, напружено втримує пам'ять про світ гармонії, світ сутностей. І тому все, що він зустрічає у цьому «страшному світі», поет сприймає не просто як сутність, що не розкрилась, а саме ним, «сином гармонії», не розкрита.

  Аналіз даних концепцій дозволив уточнити розуміння особливостей поетики молодших символістів. Так, у В. Іванова слово – не тільки «семантичний контрапункт» (О.Є. Барзах), він не підмінює слово логікою, а створює поєднання ідеї та її образної плоті. Що ж стосується А. Бєлого, то для нього принципово важливе розгортання тексту як породження нових значень, що виникають на переходах між словами. У О. Блока головна інтенція слова – не тільки «називання» (І.Ю. Іскржицька), але й ознаменування як поєднання в слові різних площин його осмислення, перш за все життєвої і буттєвої.

Дисертаційне дослідження показало, що художнє слово молодші символісти осмислювали у зв’язку з суміжними категоріями – Логосом та міфом. Будучи водночас і вершинним взаємопроникненням ідеального і матеріального, і вершинною формою присутності Єдиного в множинності, а множинності – в Єдиному, Логос стає і прообразом символічного слова, і його ідеальною перспективою. Міф молодші символісти универсалізують, висуваючи на перший план його художнє начало: у А.Бєлого це виявляється в онтологізації образу, у В.Іванова – у відтворенні реальності творчої свідомості, в О. Блока – в  процесі кристалізації всезагального у внутрішньому світі особистості.

28

Із усього сказаного  органічно випливає уявлення про слово як про енергію зв’язку і межу. Ці історико-літературні узагальнення надали можливість розкрити деякі особливості «срібного віку» як культурної цілісності. Актуалізація хаосу, стихії пов’язана з властивим перехідним епохам переживанням культурою самого процесу свого створення – але в набагато складніших умовах, за чіткого усвідомлення двох небезпек: з одного боку – зриву в антикультуру, з іншого боку – знищення нової культури «чисельною перевагою старого» (А. Бєлий).

У зв’язку з цим симптоматично, що криза слова, тобто незадоволеність його існуючим станом і пошуки нових шляхів, реалізовувалася у спрямованості не до майбутнього й невідомого, а до минулого та відомого. Як показало дослідження, магічне слово у творчості молодших символістів було розбалансованим, але сутнісним центром. З одного боку, проблематичність суміщення слова жерців і волхвів із створенням художніх текстів у поезії була не лише відрефлектована, але й пережита як особиста трагедія. З іншого боку, у філософії виникає культ слова як реакція на кризу слова. І участь у цьому культі православних священиків (П.О.Флоренського, С.М. Булгакова) глибоко символічна. Така двоїстість природна у ситуації неусталеної рівноваги між умиранням старого та народженням нового. Вона пояснюється несвідомим прагненням утривалити цей проміжний стан як найбільш продуктивний для даного типу культури.

Цей стан не міг не породжувати глибинних розривів у самій тканині культури. В актуалізації Логосу й міфу виявляються ці розриви. По-перше, розрив між матеріальним і ідеальним. Головна проблема тут – знаходження об’єктивної дійсності для цього ідеального; Логос тут постає саме такою дійсністю, чому й виникає необхідність «боротьби за Логос» (В. Ерн). По-друге, розрив між особистістю і тією реальністю, в якій вона знаходиться, між внутрішнім і зовнішнім. Міф – один з елементів не даної людині єдності буття й остання можливість прорватися до цієї єдності.

З аналізу концепцій молодших символістів ясно можна побачити, що символічне слово містить і зосереджує в собі деякий центральний момент не тільки мистецтва слова, а й мистецтва взагалі. Але воно ж постає і межею мистецтва. І з моменту усвідомлення цієї закономірності художня творчість виявляється постійним болісним доторканням меж – етичних і естетичних, естетичних і релігійних, між «я» та «іншими» тощо.

Та  в доторканні цих меж у «срібному віці» вироблялася особлива  духовна пластика. Найбільш чітко вона проявилася в актуалізованих у даному культурному контексті біблійних архетипах: «світло крізь пітьму», «радість через страждання», «не воскресне, аще не вмре». Спільне в усіх цих твердженнях – не просто єдність протилежностей. Це – напружений рух творчого духу, що знаходить таку точку у бутті, де прояснюється їхня взаємозумовленість і де вони продуктивно взаємодіють між собою.

29

2. Теоретико-літературний.

Осмислення слова як межі й енергії зв’язків, втілене в поетичних і філософських творах В. Іванова, А. Бєлого, О. Блока, ми розглянули в якості одного з витоків тих полярностей, що виникли у сучасному вивченні художнього слова. В ньому нами виявлено два протилежні підходи: осмислення слова як знака (В.В.Виноградов, В.П.Григор’єв, Ю.М. Лотман та ін.) і як онтологічної значущості. Остання з вищевказаних тенденцій реалізується двоїсто: слово може бути представлене як прояв буття в його цільності (О.Ф.Лосєв, М. Гайдеггер та ін.) і як окреме естетичне буття (Г.Й.Винокур, Д.К.Ренсом та ін.).

Ми висвітлили протилежності цих двох підходів. Відношення до слова як до онтологічної значущості передбачає погляд на нього як на автономну та самоцінну реальність. Слово стає окремим світом із своєю ідеологічною та образною архітектонікою, яка визначається індивідуальними авторськими інтенціями (якщо йдеться про слово як окреме естетичне буття) або вираженням первісних онтологічних сутностей (якщо йдеться про слово як прояв буття). У будь-якому випадку, в слові акцентується сторона образна, символічна (слово тут «більше за самого себе»), а його художня природа пов’язана або з розкриттям буття сущого (М.Гайдеггер), або із смислоутворюючим спорудженням індивідуального творчого світу (Г.Й.Винокур). Якщо слово – знак, то воно лише відсилає до певного змісту, виявляється знаряддям, засобом, має підпорядкований характер, залишаючись умовною конструкцією, елементом коду. Художня природа слова визначається не його внутрішньою сутністю, а тим, що за ним, – множинним кодуванням (Ю.М.Лотман), суб’єктивним конструюванням смислу (В.П.Григор’єв), умовами створення і сприйняття (Р. Барт, Ж.Женетт).

Ми впевнилися, що бахтінська концепція слова як висловлювання, що бере участь у діалозі, є плідним подоланням крайнощів розглянутих вище підходів. Нами виявлено глибинну відмінність категорій «спілкування» і «діалог» у М.М.Бахтіна. Спілкування – іпостась людського буття, як внутрішньоособистісного, так і міжособистісного. Діалог – іпостась життєвої реальності, суб’єктне і словесне втілення спілкування.

Дослідження бахтінського трактування категорії смислу надало нам можливість обґрунтувати концепцію слова як двокомпонентної смислової структури: 1) уявлення про предмет як про щось окреме і самодостатнє; 2) включення його в наявну систему зв’язків. Звідси випливає визначення слова як буття-спілкування, що збувається і реалізується в принциповій взаємообумовленості і водночас автономності двох складових: 1) знакової, яка відсилає до реальності, що стоїть за словом; 2) предметно-субстанціальної, яка визначає слово як окрему реальність. Ці дві складові встановлюють рівновагу слова у світі і світу в слові.

30

На цій підставі ми внесли уточнення до існуючої концепції символу, визначивши його як буття-спілкування образу і знака. Ми показали, що збування буття-спілкування в літературі «срібного віку», і особливо – у творчості молодших символістів, реалізується в поетиці особистісного слова, що має такі риси: 1) взаємопереосмислення художнього тексту і позатекстової реальності; 2) дистанціювання автора від образу поета, що виникає з цього переосмислення, перетворення його на суб’єкт естетичного спілкування; 3) рефлексія над власне літературними проблемами, створення слова про слово.

Аналізуючи сучасні тенденції у вивченні художнього слова, ми зверталися до досвіду молодших символістів і встановлювали значущі моменти «зустрічей», відлунь як на рівні поетики, так і на рівні філософії слова. Концепції слова, втілені в поетичних і філософських творах В. Іванова, А. Бєлого, О. Блока, можуть бути схарактеризовані як  джерела тих полярностей, які виникли в сучасному вивченні поетичного слова. Всі вони виходили з онтологічної природи слова, однак осмислювали її по-різному. У найчистішому вигляді ця онтологічна природа була пережита О.Блоком у плані самопочуття митця, який у процесі творчості відчуває, що творить буття, результатом же виявляється естетична реальність. І вона не є буття й не є життя, а є щось автономне, хоча й пов'язане з ними й перед ними відповідальне.

А. Бєлий у своєму осмисленні слова проходить своєрідний шлях від слова-імені до слова-знака. Звичайно, слово він знаком не називає, проте, осмислюючи слово магічне, тобто діюче, він єдиний із символістів сприймає його не синтетично, а аналітично:  ділить слово на поняття, звукообраз, внутрішню форму, а Логос – прообраз слова – визначає як структурну множинність. Крім того, говорячи про символічне слово як втілення ієрархії Ликів, А. Бєлий вводить поняття емблеми, що уже явно співвідноситься зі знаком: «Емблема, тобто схема, стає основою класифікації понять умовних, дійсних і алегоричних ».  Всеосяжна й гнучка система символізації, про яку ми говорили, по суті справи, проблематизує зв'язок між словом і буттєвою, життєвою й іншими реальностями, робить цей зв'язок настільки ієрархізованим і важким для розуміння, що його вже можна назвати умовним.

Що стосується В. Іванова, то принципова спорідненість його осмислення поетичного слова з концепцією діалогу М.М. Бахтіна вже відзначена дослідниками. Точка перетину тут – взаємозумовленість онтологічного вкорінення «Я» й «Іншого», на основі якої тільки й можливе діалогічне слово як момент зустрічі їхніх нетотожних змістів. В естетичному ж переломленні цієї проблематики й М.М.Бахтін, і В. Іванов актуалізують категорію сприймаючого суб'єкта, слухача як незамінного учасника діалогу. Але  якщо В. Іванов говорить про слухача як співтворця твору, то у М. М. Бахтіна ця фігура явно автономізується, і саме ця автономізація забезпечує її посередницьку місію.

31

У принципі, іванівська концепція поетичного слова для М. М. Бахтіна – предмет рефлексії й трансформації. В осмисленні поетичного слова В. Івановим наявне таке гнучке поєднання слова із суміжними категоріями (міфом, символом, мовою й т.д.), що актуалізувалася необхідність специфікації, вичленовування з метою прояснення природи слова саме в його естетичному бутті.

 Все це означає, що в перспективі сучасних полярностей цей досвід можна представити як досвід подолання онтологічних, гносеологічних, смислових і ціннісних розривів. Водночас аналіз сучасних теоретичних пошуків надає можливість прочитання творів молодших символістів не тільки в їхній сучасній змістовності, але й у такій , що перевершує будь-яку сучасність.

У додатку до дисертаційного дослідження проаналізовано концепції теургії, містерії, життєтворчості як граничні вияви  онтологічної природи слова, втілення його дієвості поза межами художнього буття,  стверджуваної молодшими символістами. Дослідження показало, що за всієї докладності їхнього опису, вони осмислюються лише як ідеальні перспективи, завдання. Не втілюючись у будь-якій реальності, вони, однак, виявляють свою художню продуктивність. З цієї точки зору нами проаналізовано поеми «Дитинство» В.Іванова, «Перше побачення» А. Бєлого, «Відплата» О. Блока як здійснення «неподільності і незлиянністі» слова та буття.