| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікацій.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади співробітництва України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні» складається із п’яти підрозділів і присвячений обґрунтуванню авторського підходу до формування теоретико-методологічних засад зазначеного співробітництва.
У підрозділі 1.1 «Загальноправова характеристика інформаційного суспільства: поняття, підходи, моделі» обґрунтовано необхідність дослідження тенденцій розвитку інформаційного суспільства задля розробки та прийняття ефективних законів України, що постають основою правового забезпечення інформаційного етапу розвитку країни. З’ясовано існування двох доктринальних підходів щодо визначення сутності інформаційного суспільства: 1) концепція постіндустріалізму (Д. Белл, Р. Дарендорф, А. Турен та ін.); 2) концепція власне інформаційного суспільства (О. Тоффлер, З. Бжезинський, Дж. Нейсбіт, А. Ракітов та ін.). Винахід самого терміну «інформаційне суспільство» приписується Ю. Хаяші. Поглибленню уявлень сприяв також аналіз моделей розвитку інформаційного суспільства – західної та азіатської моделі, а також етапів становлення цього суспільства в Європейському Союзі.
Аналіз Декларації принципів (прийнятої на Всесвітній зустрічі з питань інформаційного суспільства в Женеві у 2003 р.) дозволив переконатися, що у цьому документі відображено сучасні тенденції сприйняття поняття «інформаційне суспільство», у якому головну роль відведено не стільки інформатизації та інформаційно-комунікаційним технологіям (далі – ІКТ), скільки знанням. Одним із перших зарубіжних вчених ХХ століття, хто почав займатися дослідженнями проблеми місця і ролі знань у розвитку суспільства був Фріц Махлуп. У роботі підтримується точка зору І.В. Арістової щодо існування двох етапів розвитку інформаційного суспільства: перший етап ґрунтується на досягненнях ІКТ; другий етап його розбудови «має припускати більш широкі соціальні, етичні та політичні параметри – це нове суспільство знань». Вважаємо, що позиція ЮНЕСКО стосовно того, що суспільства знань – це суспільства, джерелом розвитку яких є власне різноманіття й власні здібності, сприятиме ліквідуванню «цифрової» та «когнітивної» нерівності. На нашу думку, важливість цієї позиції має усвідомлюватися і в Україні, передусім державою.
У підрозділі 1.2 «Концептуальні засади державної політики України щодо розвитку інформаційного суспільства» наголошено, що формування та реалізація ефективної державної інформаційної політики – це найважливіше завдання, що постає перед українським суспільством та державою на шляху України до глобального інформаційного суспільства. Проаналізовано основоположні нормативно-правові акти України (передусім, Закони України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України», «Про інформацію»), які постають правовим підґрунтям державної інформаційної політики. На думку автора, нові умови сьогодення потребують якісних зрушень у концепції державної інформаційної політики, передусім, врахування особливої ролі знання у забезпеченні прав людини та посилення міжнародного співробітництва задля безпечного існування людства в умовах глобалізації. Відповідні пропозиції було здійснено до законопроекту «Про Концепцію державної інформаційної політики».
Підґрунтям цих напрацювань визначено, серед іншого, доктринальні розробки щодо державної інформаційної політики (передусім, роботи І.В. Арістової, К.І. Бєлякова, Ю.О. Мосенко та ін.). Поглиблено розуміння інституту державної інформаційної політики, що запропоновано розглядати як комплексний інститут права, який передусім включає норми інформаційного та адміністративного права.
У підрозділі 1.3 «Ґенеза концептуальних засад розбудови глобального інформаційного суспільства у міжнародних документах» проведено історично-правовий аналіз актів міжнародних організацій та конференцій щодо перспектив розвитку інформаційного суспільства. Вихідною ідеєю роботи постає те, що подальше удосконалення національної концепції розвитку інформаційного суспільства, його нормативно-правового забезпечення повинно відбуватися у чіткій відповідності до положень загальновизнаних міжнародних документів, а також рекомендаційних актів двоетапної Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства. Аналіз документів Всесвітнього Саміту 2003 р. у Женеві (Декларації принципів та Плану дій) доводить, що на Саміті була визначена одна із головних проблем – подолання «когнітивної» нерівності. У документах було визначено пріоритети, які набули ключового значення у діяльності ЮНЕСКО.
Суттєвим внеском ЮНЕСКО, зокрема на Всесвітньому саміті, постає запропонована нею концепція суспільств, заснованих на знанні. У 2005 р. ця концепція була максимально повно представлена у спеціальній доповіді ЮНЕСКО – «До суспільств знань». У цьому документі позиціонується відмінність концепції суспільств знань від ідеї розвитку інформаційного суспільства. Підкреслюється, що не існує єдиної моделі суспільного розвитку; під єдністю у Доповіді розуміється різноманітність. Визначено чотири ключові принципи, на яких мають базуватися такі суспільства: свобода вираження думок; якісна освіта для всіх; універсальний доступ до знань та інформації; повага культурного та мовного розмаїття. У роботі цілком підтримується ця ідея і запропоновано тлумачити поняття «розвиток інформаційного суспільства» як розбудову суспільств знань за допомогою механізму міжнародного співробітництва.
Підкреслюється, що формування суспільств знань потребує ефективного правового регулювання суспільних відносин у нових умовах сьогодення, адаптації національних систем права до пріоритетних положень, що містяться у міжнародних документах з питань розвитку глобального інформаційного суспільства. У цьому зв’язку у роботі акцентовано увагу на необхідності забезпечення взаємодії національної системи права з міжнародним «м’яким правом». З’ясовано, що концепція міжнародного «м’якого права» охоплює, по-перше, норми актів міждержавних організацій, які приймаються за основними (зовнішніми) питаннями їх діяльності (рекомендації, декларації, правила, принципи та ін.); по-друге, норми актів міжнародних конференцій. Обґрунтовано, що під час законотворчої діяльності в Україні доцільно враховувати зазначену концепцію. Водночас у роботі визначено роль інформаційного права у процесах удосконалення національної системи права. Обґрунтовано, що в умовах розбудови суспільств знань значення та обсяг міжнародної складової інформаційного права має тенденцію до посилення.
Аналіз міжнародних нормативно-правових актів з питань розвитку інформаційного суспільства дозволив дійти висновку щодо розширення базових прав людини в інформаційній сфері, а також становлення та розвитку колективних прав. На думку дисертанта, є усі підстави включити право на спільне використання знань до переліку колективних прав. Отже, під час розбудови суспільств знань необхідно спиратися на теорію прав людини.
У підрозділі 1.4 «Поняття, принципи та роль міжнародного співробітництва у розвитку інформаційного суспільства», виходячи із норм національного законодавства та міжнародних документів з питань розвитку інформаційного суспільства, вважалося за доцільне визначитися із функціональною роллю принципів міжнародного права. Акцентовано увагу на одній із ролей: вони закріплюють усе нове, що з’являється в практиці суб’єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такій спосіб сприяють їх розвитку. Досліджено сутність принципу міжнародного співробітництва, ґрунтуючись передусім на документах ООН та доктринальних розробках. Запропоновано до принципів міжнародного співробітництва включити принцип дотримання балансу колективних прав та прав людини в умовах розбудови суспільств знань. Це дозволило усвідомити наступне: співробітництво будь-якої країни з міжнародними організаціями відноситься до основних напрямків міжнародного співробітництва.
З’ясовано, що зазначене співробітництво відбувається як за окремими сферами діяльності (економіка, політика, правоохоронна сфера, культура, освіта, наука тощо), так і з загальних питань. Визначено існування активної позиції України як держави-члена ЮНЕСКО, розвиток якої має відбуватися у процесі розбудови суспільств знань. Запропоновано визначення поняття міжнародного співробітництва щодо розвитку інформаційного суспільства, яке сприятиме формуванню моделі співробітництва України з ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні.
У підрозділі 1.5 «Загальноправова характеристика діяльності ЮНЕСКО як спеціалізованої установи ООН: історія, статутні цілі, завдання та принципи» визначено історичні етапи становлення ЮНЕСКО. З’ясовано, що Статут ООН поставав правовим підґрунтям Лондонської конференції, на якій 16.11.1945 р. був підписаний, а 04.11.1946 р. офіційно набрав чинності Статут ЮНЕСКО. Головною метою ЮНЕСКО було проголошено сприяння миру і безпеці у світі за допомогою співробітництва між народами в галузі освіти, науки, культури та комунікації. У Статуті ЮНЕСКО закріплено напрями та механізми діяльності Організації задля досягнення зазначеної мети. Акцентовано увагу на важливості міжнародних угод та міжнародних конвенцій як невід’ємних складових зазначеного механізму. Наголошується, що у своїй діяльності ЮНЕСКО керується передусім тими принципами, що визначені у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (зокрема, сумлінного виконання міжнародних обов’язків; суверенної рівності держав; мирного розв’язання суперечок; співробітництва держав). Підкреслюється конструктивність впровадження принципу консенсусу в діяльності ЮНЕСКО.
Виходячи із того, що загальна Програма діяльності ЮНЕСКО формується згідно з головними завданнями її діяльності (які, визначені у роботі), дисертантом було проаналізовано складові цієї Програми за різними напрямками діяльності ЮНЕСКО, зокрема: програми «Комунікація на служінні людині», «Освіта для всіх», «Розробка та втілення політики в галузі освіти» та ін. За допомогою механізму різноманітних програм ЮНЕСКО сприяє вирішенню проблем глобалізації. Акцентовано увагу на ролі ЮНЕСКО у активізації міжнародного співробітництва. Вважаємо, що основні напрями співпраці між державами, державами та ЮНЕСКО, що викладені у доповіді ЮНЕСКО «До суспільств знань», мають поставати орієнтирами для співробітництва України з ЮНЕСКО щодо правового забезпечення розвитку суспільства в Україні, тобто суспільства знань.
Розділ 2 «Організаційно-правові засади співробітництва України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні» складається із чотирьох підрозділів і присвячений обґрунтуванню авторського підходу до розробки організаційно-правових засад співробітництва у зазначеній сфері.
У підрозділі 2.1 «Організаційно-правовий механізм співробітництва України з ЮНЕСКО: сутність, модель, структура» обґрунтовано та досліджено організаційно-правовий механізм співробітництва (далі – ОПМС) України з ЮНЕСКО в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні, використання якого дозволить, серед іншого, формувати та удосконалювати правове забезпечення розбудови суспільства, заснованого на знанні. Аналіз національного законодавства допоміг переконатися в існуванні певної невизначеності щодо понять «механізм активної міжнародної співпраці з питань інформаційного суспільства»; «механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір» та ін. З’ясовано, що законодавець під механізмами мав на увазі напрямки діяльності щодо міжнародного співробітництва, використовуючи поняття «механізм» як синонім. Вважаємо, що такий підхід законодавця до використання понять потребує уточнення.
Визначено структуру ОПМС України з ЮНЕСКО. Обґрунтовано, що складовими частинами цього механізму постають: правове, інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення співробітництва. Розкрито зміст кожного із видів забезпечення та акцентовано увагу на дослідженні лише двох перших складових – правового та інституційного забезпечення. Правове забезпечення розуміється як система нормативно-правових актів (національних та міжнародних), які закріплюють цілі, завдання, функції, принципи діяльності інституцій, що співпрацюють, а також їх повноваження та відповідальність. Під інституційним забезпеченням у роботі розуміється система інституцій (державних, недержавних, міжнародних), які співпрацюють.
Запропоновано ввести у науковий обіг поняття «сфера правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства» (далі – СПЗРІС); ця сфера розглядається як нова область співробітництва будь-якої країни (у тому числі й України) з міжнародною організацією ЮНЕСКО. У роботі запропоновано та обґрунтовано модель СПЗРІС в Україні: це системне утворення двох взаємопов’язаних складових – національної та міжнародної. Висунута гіпотеза щодо переліку елементів цих складових сфери. Вважаємо, що новий системний погляд на ОПМС України з ЮНЕСКО та сферу правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні – це конструктивний крок задля розбудови суспільства знань.
Для всебічного дослідження ОПМС запропоновано здійснити його класифікацію за критерієм належності інституцій та їх правового забезпечення до України або ЮНЕСКО. Отже, внаслідок такого підходу, модель механізму як системного утворення, можна представити у вигляді двох взаємопов’язаних складових: перша складова – внутрішня – система національних інституцій та правових засад їх створення й функціонування (державні та недержавні); друга складова – зовнішня – система інституцій ЮНЕСКО (міждержавні та міжнародні неурядові інституції) та правові засади їх створення та функціонування. Обґрунтовано конструктивність запропонованого визначення поняття організаційно-правового механізму співробітництва України з ЮНЕСКО (його внутрішня складова). У роботі досліджено завдання, функції, принципи, повноваження наступних елементів внутрішньої складової: 1) державних інституцій, що постають елементами внутрішньої складової зазначеного механізму (у вузькому тлумаченні); 2) недержавних інституцій.
З’ясовано інституційний склад зовнішньої складової ОПМС України з ЮНЕСКО; проаналізовано завдання, функції, принципи, структуру та повноваження не лише тих інституцій, які безпосередньо входять до складу ЮНЕСКО, а й тих, що співпрацюють з Організацією на договірній основі, а саме: 1) Генеральної Конференції; Виконавчої Ради; Секретаріату із центральним апаратом та мережею структурних підрозділів ЮНЕСКО; 2) асоційованих підрозділів (школи, клуби ЮНЕСКО), що діють на договірній основі; 3) національних комісій іноземних держав у справах ЮНЕСКО; 4) міжнародних неурядових організацій та ін. Порівняльно-правовий аналіз завдань, функцій та повноважень інституцій внутрішньої і зовнішньої складових ОПМС дозволив усвідомити існування тісних зв’язків між інституціями першої та другої складової. На нашу думку, це переконливо доводить системну форму організації зазначеного механізму.
У підрозділі 2.2 «Сфера правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні: національна складова», враховуючи запропоновану у підрозділі 2.1 модель сфери, всебічно досліджено умови формування національної складової сфери правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства (далі – СПЗРІС) в Україні. Обґрунтовано доцільність введення поняття «національна складова» сфери, зважаючи на доктринальні дослідження та Рішення Конституційного Суду України стосовно визначення поняття «законодавство». Широке трактування цього поняття до підзаконних нормативно-правових актів включає лише акти вищих органів державної влади. Аналіз понять «нормативно-правова база» та «герменевтична база» дозволив визначитися із змістом національної складової СПЗРІС. Запропоновано структурними елементами національної складової зазначеної сфери вважати наступні: нормативно-правові акти; нормативно-правові договори (у тому числі і міжнародно-правові договори, що ратифіковані Верховною Радою України); акти тлумачення норм права. Ґрунтуючись на понятійному апараті теорії держави і права, з’ясовано визначення цих понять, а також співвідношення понять «форми права» та «юридичні джерела права». Конструктивне використання тлумачення зазначених понять сприяло дослідженню структурних елементів національної складової СПЗРІС.
У ході аналізу першого та другого структурних елементів вважалося за доцільне обмежитися лише тими, які регулюють інформаційні відносини під час розвитку інформаційного суспільства в Україні. У роботі підкреслюється, що дисертант поділяє позицію І.В. Арістової щодо широкого тлумачення понять «інформаційні відносини» та «інформаційні правовідносини», а також щодо визначення юридичних джерел інформаційного права та ролі інформаційного законодавства як провідної форми інформаційного права. При цьому складовими інформаційного законодавства постають відповідні нормативно-правові акти (передусім закони) та нормативно-правові договори (у тому числі міжнародні) щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні. Запропоновано акцентувати увагу на дослідженні інформаційного законодавства.
Аналіз відповідних норм Конституції України, як засадничого джерела інформаційного законодавства, дозволяє стверджувати, що статті Основного Закону України цілком узгоджуються з основними положеннями концепції суспільств знань. Запропоновано здійснити дослідження інформаційного законодавства України, використовуючи критерій класифікації – рівень юридичної сили нормативно-правового акта та понятійний апарат теорії держави і права. Проаналізовано загальну характеристику та визначено перелік нормативно-правових актів на шести ієрархічних рівнях. Виходячи із характеру співробітництва (яке досліджується у роботі), вважалося за необхідне спеціальну увагу приділити з’ясуванню загальноправової характеристики міжнародно-правових договорів за допомогою класифікації за різноманітними критеріями. Наведені приклади міжнародних договорів, які стосуються різних питань розвитку інформаційного суспільства. Підкреслено значення ратифікації міжнародного договору та визначено два її аспекти – міжнародно-правовий та національно-правовий. Водночас, на думку автора, у процесі становлення інформаційного законодавства інтерпретаційні акти постають корисними та необхідними, що і зумовило їх включення до СПЗРІС.
Визначено як позитивні моменти становлення інформаційного законодавства, так і негативні, у тому числі практичну відсутність гармонізації вітчизняного інформаційного законодавства з відповідними світовими стандартами тощо. У роботі відстоюється позиція, що актуальним завданням сьогодення постає не лише формування національної складової СПЗРІС, а й її удосконалення. Запропоновано напрямки удосконалення цього правового забезпечення, а також сформульовано відповідні пропозиції до інформаційного законодавства.
У підрозділі 2.3 «Сфера правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні: міжнародна складова», зважаючи на запропоновану у підрозділі 2.1 дисертації модель сфери правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства (далі – СПЗРІС) в Україні, комплексно досліджено другу складову цієї сфери – міжнародну. Доведено доцільність врахування особливостей та проблем міжнародного інформаційного права під час дослідження міжнародної складової сфери. Вважаємо, що це сприятиме розвитку нового інституту національного інформаційного права – права міжнародного співробітництва в умовах розбудови в Україні суспільства знань. З огляду на висунуту гіпотезу щодо елементів міжнародної складової СПЗРІС (підрозділ 2.1), у роботі всебічно досліджуються три елементи: міжнародно-правові акти ЮНЕСКО, норми яких мають обов’язкову юридичну силу; рекомендаційні міжнародні акти ЮНЕСКО; рекомендаційні акти міжнародних конференцій під егідою ЮНЕСКО.
Обґрунтовано, що правовим фундаментом дослідження елементів міжнародної складової СПЗРІС постають Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства, Декларація тисячоліття ООН, Женевська Декларація принципів, Женевський План дій, Туніське зобов’язання та Туніська програма для інформаційного суспільства, положення яких було проаналізовано у роботі.
Дослідження першого елементу міжнародної складової СПЗРІС дозволило усвідомити, що до нормативно-правових актів ЮНЕСКО, які мають обов’язкову юридичну силу, відносяться конвенції (у спеціальному значенні), деякі типи протоколів та декларацій. Для визначення змістовної характеристики першого елементу було надано перелік відповідних нормативно-правових актів ЮНЕСКО та здійснено аналіз основних положень цих документів у галузі освіти, культури тощо. З’ясовано, що деякі із конвенцій ЮНЕСКО вже ратифіковані Україною і постають частиною національного законодавства (наприклад, Конвенція про охорону підводної культурної спадщини). Аналіз другого елементу міжнародної складової СПЗРІС – рекомендаційних міжнародних актів ЮНЕСКО – спирався передусім на концепцію міжнародного «м’якого права» (підрозділ 1.3), деякі аспекти якого потребували додаткового дослідження. Акцентовано увагу на тому, що нормативний інструментарій, за допомогою якого регулюються міжнародні інформаційні відносини, різноманітний і не зводиться лише до права. Для визначення змістовної характеристики другого елементу міжнародної складової СПЗРІС було надано перелік рекомендацій ЮНЕСКО та здійснено відповідний аналіз цих документів у галузі освіти, культури тощо. Аналогічний підхід було застосовано і для дослідження третього елементу міжнародної складової СПЗРІС – рекомендаційних актів міжнародних конференцій під егідою ЮНЕСКО.
Комплексному дослідженню сфери правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні сприяли її класифікації за різними критеріями: а) за критерієм обов’язкової юридичної сили; б) за критерієм різновидності норм (правові, неправові). Зокрема, класифікація за останнім критерієм дозволила зробити цікаві як з наукової, так і з практичної точки зору, узагальнюючі висновки щодо напрямків правотворчої діяльності в Україні задля розбудови суспільства знань. Базуючись на отриманих висновках, здійснено уточнення моделі сфери правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні, яка виходила із критерію класифікації – «національна» (або «міжнародна»). Обґрунтовано, що міжнародна складова зазначеної сфери є для України «джерелом» для удосконалення національної складової, причому частинами такого «джерела» постають як юридичні джерела права, так і матеріальні.
У підрозділі 2.4 «Організаційно-правовий механізм співробітництва України з ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні: історично-правовий аналіз становлення та організаційно-правові заходи» реалізовано авторський підхід щодо розробки організаційно-правових засад співробітництва України з ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні. Це потребувало «вбудовування» організаційно-правового механізму співробітництва (далі – ОПМС) України з ЮНЕСКО у сферу правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні. У історично-правовому аспекті досліджено становлення ОПМС України з ЮНЕСКО задля формування правового підґрунтя інформаційного суспільства.
Доведено, що забезпечення динаміки ефективного «переходу» юридичних та матеріальних джерел міжнародного інформаційного права (передусім конвенцій та рекомендаційних актів ЮНЕСКО) до національної складової СПЗРІС в Україні відбувається завдяки діяльності зазначеного механізму, яка зорієнтована на формування й удосконалення СПЗРІС в Україні у напрямку суспільства знань. Підкреслюється, що внаслідок такої діяльності можливе розширення переліку джерел національного інформаційного права, передусім інформаційного законодавства, яке отримує перспективу свого удосконалення.
Обґрунтовано, що удосконалення інформаційного законодавства України потребує, серед іншого, і визначення способів вираження згоди на обов’язковість конвенцій ЮНЕСКО в Україні (підписання, ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання) та способів узгодження рекомендаційних актів ЮНЕСКО, учасницею яких є Україна (гармонізація, апроксимація, імплементація, уніфікація, адаптація, рецепція). З’ясована роль різноманітних державних та недержавних інституцій внутрішньої складової ОПМС України з ЮНЕСКО у реалізації цих способів, що дозволило повніше представити процедуру «переходу» джерел права із міжнародної складової СПЗРІС до національної складової відповідної сфери.
Ґрунтовно проаналізовано організаційно-правові заходи, що є результатом діяльності ОПМС України з ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні, спираючись на класифікацію статутних напрямків діяльності ЮНЕСКО (освіта, культура, наука, комунікація, інформація та знання, свобода вираження) та, відповідно, напрямки співробітництва цієї Організації з Україною. Особливу увагу акцентовано на реалізації міжнародних програм ЮНЕСКО – «Комунікація і інформація», «Інформація для всіх», «Освіта для всіх», що здійснюють різноманітні національні інституції ОПМС України з ЮНЕСКО. Підкреслено, що програмні норми (переважно морально-політичного характеру) та їх впровадження за допомогою ОПМС створюють сприятливі умови для подальшого узгодження рекомендаційних правових актів ЮНЕСКО з національним інформаційним законодавством. Запропоновано напрями удосконалення діяльності ОПМС у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні до суспільства знань.
|
