СПІВВІДНОШЕННЯ ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО І ЛОКАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкриваються методологічна, теоретична та емпірична база, а також наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, зазначаються дані про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження, загальну кількість публікацій за темою роботи та структуру дисертації.

Розділ 1 «Соціально-правова характеристика централізованого і локального регулювання трудових відносин» містить чотири підрозділи, в яких проведено аналіз основних теоретичних положень, які забезпечують формування комплексної характеристики досліджуваних методів регулю­вання трудових правовідносин.

У підрозділі 1.1. «Сутність, особливості та види диференціації право­вого регулювання праці» диференціацію правового регулювання трудових відносин правознавець розглядає як явище, обумовлене необхідністю регу­лювання системи трудових правовідносин, має свої особливості та специ­фіку. Сутність диференціації полягає в об’єктивній потребі впорядкування різноманітних суспільних відносин, але з метою досягнення єдиного резуль­тату (забезпечення реалізації принципів трудового права). Зазначається, що диференціація правового регулювання праці найбільш повне вираження знаходить завдяки застосуванню  централізованого й локального методів трудового права та нормативно-правових актів, за допомогою яких і здійснюється правове впорядкування трудових відносин.

Позиція, що диференціація проявляється в методах і джерелах трудового права, дає підстави для висновку, що вона є ще й наслідком різнорідності тих суспільних відносин, які складають предмет регулювання трудового права. Вона також може розглядатися як правовий засіб, що використо­вується при регулюванні комплексу неоднорідних трудових відносин, яким властиві певні особливості, і зміст якої пов’язаний із застосуванням різнорідних правових засобів впливу (норм права, методів регулювання відносин тощо).

Висловлено міркування, що специфіка системи трудових відносин обумовлює використання сукупності різних методів їх правового регулю­вання (централізованого та децентралізованого). Те, що трудові правовід­носини виникають переважно на підставі добровільного волевиявлення сторін, має бути відповідним чином враховано в механізмі правового регулювання праці. Тому поряд із загальним – централізованим використо­вується децентралізований метод. Їх одночасне використання обумовлює або спрощення механізму правового регулювання, або, навпаки, його ускладнення, що розглядається нами як реалізація диференціації механізму правового регулювання праці.

У підрозділі 1.2. «Сутність і значення централізованого та локального регулювання трудових відносин в умовах ринкової економіки» проведено аналіз функціонування механізму правового регулювання трудових відно­син в умовах подальшого становлення в Україні ринкової економіки. До його особливостей віднесені: а) потреба у врахуванні інтересів праців­ників, роботодавців, а також держави, що виражається в тенденції до переходу правового регулювання праці від переважно централізованого до переважно децентралізованого методу; б) зміна умов правового регулю­вання праці не повинна призвести до свавілля роботодавців, що забезпечується завдяки державному нагляду і контролю за дотриманням встановлених стандартів прав працівників (централізований метод); в) встановлення взаємних прав і обов’язків суб’єктів трудових відносин враховує безпосередні особливості їх реалізації, що досягається за допомогою децентралізованого правового регулювання; г) визнання державою важливості трудових правовідносин обумовлює закріплення «базової» їх частини на рівні Конституції України, КЗпП України, а можливість їх деталізації віддається на розсуд безпосередніх їх учасників, що і опосередковується застосуванням відповідних методів правового регулювання праці. Наведене вище вказує на вагому роль централізо­ваного та локального методів у регулюванні трудових відносин і забезпечені стабільності їх розвитку в умовах ринкової економіки.

Обстоюється позиція, що кожен із зазначених методів правового регулювання праці виконує власну, притаманну лише йому роль і має власні особливості. Так, зазначається, що централізований метод – це заснований на дії загальних правових норм засіб врегулювання «базових» суспільних відносин з приводу організації праці, спрямований на однакове впорядкування взаємовідносин суб’єктів цих відносин і пов’язаний із законодавчим закріпленням мінімального рівня трудових прав найманих працівників і гарантій їх реалізації. У свою чергу, децентралізований (локальний) метод – це заснований на дії підзаконних нормативних актів засіб врегулювання правовідносин з приводу праці, який полягає у прийнятті або санкціонуванні державою локальних правових норм, що приймаються на рівні підприємства з метою деталізації, конкретизації загальних правових приписів, а також впорядкування конкретних і специфічних трудових відносин, і які не можуть погіршувати становище працівників порівняно із трудовим законодавством.

Насамкінець у підрозділі зазначається, що незважаючи на приваб­ливість подальшого поширення децентралізованого методу правового регулювання праці, централізований метод складає основу (базу) регуля­тивного впливу у трудовому праві.

У підрозділі 1.3. «Принципи централізованого і локального регулювання трудових відносин» ідеться про те, що зазначені юридичні явища є видовим проявом такого родового поняття як принципи права, що і обумовило необхідність аналізу останнього. Зазначено, що в юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття принципів права. При цьому спектр думок є доволі широким. Існування різноманітних наукових кон­цепцій щодо правової природи та змісту категорії «принципи права» зумовлене не лише її багатоаспектністю, а й різними методологічними підходами науковців до поняття «право» й, відповідно, неоднаковою позицією щодо первинності права і його принципів. Принципи права харак­теризують або правову систему в цілому (загальноправові), або декілька галузей (міжгалузеві), або одну галузь (галузеві). Принципи права можуть виражати й особливості менших елементів правової системи – юридичних інститутів. Проте в будь-якому випадку принципи права характеризують особливості об’єктивного права і не повинні ототожнюватися із суб’єк­тивними правами працівників.

Зазначено, що принцип права має комплекс особливостей, характерних рис, які й дозволяють виокремити найбільш істотне в певному правовому явищі. Узагальнення особливостей цієї юридичної категорії в контексті трудового права дало підстави для висновку, що: а) принципи трудового права мають свою специфіку, обумовлену предметом правового регулю­вання; б) у своїй сукупності джерела трудового права складають систему, побудовану на принципах ієрархії залежно від їх юридичної сили, яка зумовлена компетенцією органів, що ухвалюють такі акти; в) зміст кожного з основних принципів включає й відбиває як відповідне основне трудове право (обов’язок), так і його основні гарантії. На цій підставі зазначається, що з удосконалюванням змісту трудових прав і їх гарантій розширюється, поглиблюється зміст відповідного принципу трудового права й навпаки.

Акцентовано увагу на тому, що забезпечення реалізації принципів тру­дового права обумовлює необхідність врахування всього спектра суспільних відносин і юридично значущих для трудового права факторів, що виявля­ється в єдності та диференціації правового регулювання трудових відносин (специфіки його існування), яке відбувається за допомогою специфічних методів їх правового регулювання – централізованого і локального (специ­фіки його реалізації). Тобто можна говорити про певну схему: принципи трудового права – засіб їх реалізації (єдність і диференціація) – методи реалізації засобу (централізоване і локальне регулювання).

У підрозділі 1.4. «Історико-правовий аналіз становлення та розвитку централізованого і локального регулювання трудових відносин в Україні» визначаються етапи розвитку централізованого і локального регулювання трудових відносин. Встановлено, що ці етапи тісно пов’язані з періоди­зацією становлення і утвердження трудового права як самостійної галузі права.

Початковий етап формування локального регулювання трудових відно­син припадає на першу половину 19 ст., тобто фактично збігається з появою вітчизняного трудового права. Прототипом локальних актів, швидше за все, можна вважати особливі Положення, які приймалися для кожної посесійної фабрики й затверджувалися Департаментом мануфактури й внутрішньої торгівлі. У таких Положеннях визначався внутрішній розпорядок фабрики, були врегульовані відносини робітника й фабриканта.

Другий етап становлення централізованої і локальної нормотворчості пов’язаний з утворенням радянської держави. Законодавчу основу централі­зованого і локального регулювання складали спочатку Кодекс законів про працю 1918 р., а пізніше Кодекс законів про працю 1922 р. Обидва кодекси перейняли окремі теоретичні напрацювання вчених дореволюційного періоду й норми законодавства царської Росії.

Третій етап пов’язаний із господарською реформою 1965 р., спрямо­ваною на розвиток господарської самостійності підприємств і впровадження методів господарського розрахунку. Аналіз нової системи планування й економічного стимулювання виробництва дозволив вченим тоді зробити висновок про зростання значення локальних норм у визначенні умов праці в організаціях. Наприкінці 60-х років ХХ ст. в юридичній літературі сфор­мульовано принципове положення про те, що здійснення господарської реформи потребувало істотних змін у сфері локального регулювання трудо­вих відносин на підприємстві як основній ланці соціалістичного вироб­ництва. Однак відповідно до прийнятих у 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю та Кодексу законів про працю УРСР 1971 р. локальні нормативні акти до джерел трудового права відно­сили зі значними пересторогами. Держава ретельно регламентувала центра­лізоване і локальне регулювання трудових відносин, порядок розробки і прийняття, структуру і зміст місцевих правил поведінки адміністрації і працівників у процесі праці. Локальна нормотворчість дозволялася, головним чином, у сфері організації оплати і нормування праці.

Характерними рисами четвертого етапу розвитку централізованого і локального регулювання стало розширення сфери дії локальних норм трудового права і повноважень підприємств стосовно локальної нормо­творчості. Це пов’язувалось із самоврядуванням трудових колективів. Особливого поширення в цей період набули локальні експериментальні норми, на яких відпрацьовувалися різні моделі розвитку нових форм організації й оплати праці. Прикладом такого експерименту є, нприклад, введення бригадного госпрозрахунку на підприємствах Міністерства чорної металургії Української РСР. Перехід від планової економіки до ринкової, який відбувся в 90-х рр. ХХ ст., неминуче спричинив і принципові зміни в законодавстві про працю, а відповідно, і у співвідношенні централізованого та локального регулювання трудових відносин.

Розділ 2 «Міжнародний та закордонний досвід централізованого і локального регулювання праці» містить чотири підрозділи, у яких вивче­но співвідношення вказаних методів регулювання трудових правовідносин на міжнародному рівні, а також у країнах СНД і Європи.

У підрозділі 2.1. «Поняття та суб’єкти міжнародно-правового регу­лювання праці» зазначається, що з огляду на розуміння міжнародного трудового права як галузі міжнародного публічного права, його можна визначити як сукупність міжнародно-правових норм, що встановлюють стандарти у сфері праці й зайнятості, а кінцевою метою правового регулю­вання, здійснюваного за допомогою міжнародних норм про працю, є вдосконалення системи національного трудового права.

Враховуючи системність нормативних приписів, що містяться у міжна­родних документах, їх імплементації у вітчизняне законодавство повинна передувати відповідна підготовча робота. Сутність її полягає у комплекс­ному врахуванні всіх елементів змісту міжнародних норм про працю, що надасть можливість проаналізувати той чи інший міжнародно-правовий акт з позиції доцільності та необхідності його імплементації. Також це дає підставу для прийняття вітчизняним законодавцем остаточного рішення про підписання й ратифікацію міжнародного документу повністю або з певними застереженнями.

Предметом правового регулювання в міжнародному трудовому праві є відносини між його суб’єктами із приводу захисту трудових прав працівників і діяльності їх професійних організацій. У свою чергу, методом правового регулювання в міжнародному трудовому праві є встановлення взаємних прав і обов’язків у сфері праці незалежними суб’єктами міжна­родних відносин на універсальному, регіональному й локальному рівнях шляхом добровільного волевиявлення на основі рівності сторін. Врахо­вуючи наведене вище, під міжнародним трудовим правом визначено галузь міжнародного права, що становить особливу систему юридичних норм, які регулюють відносини між його суб’єктами з метою захисту трудових прав працівників, діяльності їх професійних організацій, поліпшення умов праці й побуту працівників за допомогою добровільного встановлення певних юридичних і фактичних гарантій цих прав на основі рівності сторін.

Зважаючи на значне коло суб’єктів міжнародного права, серед яких важ­лива роль відводиться відповідним міжнародним організаціям та органам, цілком слушним є порушення питання міжнародну правотворчість. Останню стосовно регулювання праці можна визначити як процес узгодження змісту норм міжнародного трудового права й уведення їх у дію. Найважливіша її особливість полягає в тому, що кожна держава правомочна визнавати чи не визнавати в якості юридично обов’язкового погоджений зміст норми. На підставі викладеного вище здобувач зазначає, що отримані за результатами міжнародної правотворчості нормативно-правові акти в царині праці вима­гають відповідної імплементації в систему вітчизняного трудового права, оскільки вони містять найбільш доцільні та виважені правові приписи з питань праці.

У підрозділі 2.2. «Джерела міжнародного трудового права і їх роль у централізованому і локальному регулюванні трудових відносин в Україні» розглядається міжнародна практика застосування централізованого та локального методів регулювання трудових відносин та впровадження її в національне законодавство.

Міжнародно-правові акти, які ратифіковані Україною, є частиною національного законодавства, у тому числі і в сфері праці. Вони містять загальні норми, які відносяться до прояву централізованого регулювання праці. Функціональне призначення цих актів полягає в тому, щоб:

а) служити додатковим стимулом розвитку й удосконалення національ­ного законодавства в соціально-трудовій сфері а також удосконалення системи соціального захисту працівників;

б) заповнювати прогалини в регулюванні відносин з праці, особливо їх нових форм і видів;

в) вводити нові, порівняно із вітчизняним законодавством, трудові права та гарантії, що їм відповідають.

Міжнародні трудо-правові акти можуть бути використані як при безпосе­редньому регулюванні відносин у сфері праці, так і як орієнтир та певний стандарт для розробки централізованих і локальних національних норма­тивно-правових актів. На цій підставі підкреслено, що українське законо­давство з питань праці вимагає свого приведення у відповідність до загальновизнаних принципів і прав у цій сфері, що містяться у міжнародних документах. Це досягається як шляхом їх імплементації, так і за допомогою внесення змін і доповнень до відповідних норм трудового законодавства України.

На цій підставі здобувачем вказується, що при розробці та прийнятті нового Трудового кодексу України важливим є обов’язкове врахування положень відповідних Конвенцій МОП (такі зобов’язання випливають із самого факту членства в МОП), Рекомендацій МОП (відповідні зобов’я­зання спрямовано на деталізацію положень тих чи інших конвенцій із розширенням  кола прав і забезпеченням більш високого рівня гарантій).

У підрозділі 2.3. «Сучасний стан централізованого та локального регулювання праці в країнах СНД», досліджуються правові системи, які максимально схожі із правовою системою України.

Проведений у підрозділі аналіз трудового законодавства країн колиш­нього СРСР (зокрема Російської Федерації, Білорусі, Казахстану, Вірменії, Азербайджану) дає підстави стверджувати, що процес розпаду СРСР був пов’язаний із переходом від командно-адміністративної до ринкової моделі економіки, що було неможливе без кардинального реформування трудового законодавства. Як наслідок, відбулися істотні зміни в характері співвід­ношення централізованого та локального методів регулювання праці.

Встановлено, що зміни, які характеризують застосування централі­зованого та локального методів регулювання відносин у сфері праці в країнах СНД, полягали, головним чином, в наступному:

1) характерними рисами розвитку локального регулювання праці стало: розширення сфери дії локальних норм; розширення повноважень підприємств щодо локальної нормотворчості; запровадження договірних начал відносин між працівником і адміністрацією; швидке реагування на зміни у виробництві;

2) співвідношення між цими методами було пов’язане з характером державно-правового регулювання праці в суспільстві, що реалізується в двох моделях регулювання трудових відносин – переважно централізованій та переважно децентралізованій;

3) взаємозалежність централізованого та децентралізованого методів регулювання праці обумовлена тим, що останній є похідним від центра­лізованого;

4) взаємозв’язок зазначених методів визначається: відповідністю локаль­них нормативних актів – законодавчих актів у сфері праці, де локальна нормотворчість повинна відповідати основоположним принципам трудового права; розмежуванням правотворчої компетенції у сфері трудового права; локальним регулюванням праці лише за одним напрямом – встановленням більш пільгових трудових та соціально-економічних умов для працівників; централізований же метод правового регулювання праці застосовується для визначення та закріплення мінімальних прав, свобод працівників у сфері праці, а також їх гарантій;

5) ринковим умовам праці більшою мірою відповідає договірний характер визначення юридичного стану суб’єктів трудового права. Тому основною рисою метода трудового права на сучасному етапі його розвитку є все більше поширення децентралізованого правового регулювання праці.

На думку автора, врахування наведених вище положень, що відобра­жують сучасні тенденції розвитку централізованого та локального регулю­вання праці в країнах колишнього СРСР, при розробці нового Трудового кодексу України як сприятиме узгодженню інтересів держави, роботодавців і працівників, так і забезпечать створення дієвого механізму захисту трудових прав працівників.

У підрозділі 2.4. «Європейський досвід централізованого та локального регулювання праці» досліджується практика правового регламентування трудових відносин в розвинутих європейських країнах Європи.

Зазначено, що вивчення досвіду централізованого та локального регулю­вання праці в країнах Західної Європи є необхідним, адже їх трудове право найбільшою мірою розвивалося під впливом ринкової економіки. І як засвідчили результати проведеного дослідження, цей тип економіки істот­ним чином вплинув на те, що локальне регулювання праці є найбільш пристосованим до правової системи європейських країн. Відповідне правове регулювання базується на загальновизнаних правах і гарантіях у цій сфері (наприклад, Європейській соціальній хартії (переглянутій)), і їм не суперечить, що є гарантією як від зловживання з боку роботодавців, так і гарантією прав найманих працівників. У підрозділі доведено, що локальне правове регулювання праці є найбільш гнучким при врахуванні інтересів окремо взятого працівника чи їх групи, що надає можливість приймати такі норми, які реально відображають фактичні умови, що склалися на певному підприємстві.

Звернуто увагу на те, що в умовах ринкової економіки більшість держав Західної Європи визнають обов’язок встановлювати фундаментальні правові положення (централізоване регулювання праці), які закріплюють «базові» трудо-правові гарантії, де державне втручання забезпечує дотримання робо­тодавцем чинного законодавства про працю, а відповідно, і трудових прав працівників. Це походить із теорії участі держави в трудових відносини, яка базувалася на етичних поглядах на характер держави, втручання якої виступає засобом забезпечення рівності сторін трудового договору.

Зазначено, що розвиток у європейському суспільстві трудових відносин зумовив необхідність їх регулювання, і в цьому випадку саме локальний метод регулювання праці виявився найбільш мобільним і гнучким, а коли ці відносини набули масового характеру в загальнодержавному масштабі. Це зумовило потребу у врегулюванні їх за допомогою централізованого методу. Тобто локальне регулювання праці може мати значення фактора, що закладає підвалини як для розширення сфери регулювання цією галуззю відповідних трудових відносин, так і для визнання їх державою, а потім і відповідного централізованого їх закріплення.

На підставі аналізу досвіду країн Західної Європи звернуто увагу на те, що в локальних нормативно-правових актах можуть міститися положення, які обмежують права працівників. Тому питання про законодавче закріп­лення чітких нормативних приписів стосовно обсягу та сфери реалізації суб’єктами трудового права локальної нормотворчості є актуальним аспек­том створення надійної системи гарантій існуючих трудових прав працівників. Також зазначено, що локальне регулювання праці є договірним за своєю природою видом нормотворчості, сторонами якої виступають, з одного боку, роботодавці, а з другого, працівники. При цьому наголошу­ється, що така нормотворчість у країнах Західної Європи заснована на основоположних правах як у сфері праці, так і соціального захисту праців­ників.