СТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В АСПЕКТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ ТА БІОГРАФІЗМУ (І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Г. КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт, предмет, основні методи дослідження, висвітлено наукову новизну дисертації, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію роботи.

У першому розділі – “Становлення нової української літератури: історія вивчення проблеми та теоретико-методологічні засади дослідження” – розглянуто і проаналізовано основні точки зору на формування нового українського письменства, розкрито й обґрунтовано теоретичні підходи, використані в роботі.

У підрозділі 1.1. – “Початковий етап нового українського письменства в науково-критичному осмисленні” – проведено аналіз праць, які торкаються проблеми становлення нової української літератури. Більшість дослідників (М. Костомаров, П. Куліш, М. Петров, М. Дашкевич, С. Єфремов, М. Зеров та ін.) цілком виправдано розглядали літературне становлення як етап перехідний, а отже, й відносно нетривалий, пов’язаний насамперед із запровадженням розмовної української мови до літературного вжитку – цей етап найчастіше обмежували кінцем XVIII – 30‑ми роками ХІХ ст. Початки нового письменства пов’язували з полтавсько-харківським періодом (С. Єфремов, М. Зеров), найбільш яскравими репрезентантами якого виступили І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко.

Одним із ключових в обговоренні проблеми становлення нового українського письменства було питання мови (М. Костомаров, П. Куліш, С. Єфремов, Д. Чижевський та ін.). У зв’язку з цим в історико-літературних розвідках неодноразово вказувалось на такі чинники, як русифікація вищих суспільних верств та відповідно – занепад мови давньої книжності, що сприяло залученню до літератури народно-розмовної мови.

Характеризуючи перші десятиліття ХІХ ст., дослідники правомірно вказували на співіснування двох літературних генерацій. Ще М. Костомаров зауважив взаємодію між класицистичними та романтичними тенденціями а також відзначив роль мовного коду в їх своєрідному “примиренні”. Загальніше представників старшої генерації – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка – означували як просвітників – насамперед з огляду на ідеологічне підґрунтя літературного продукту (М. Петров, М. Зеров, Д. Чижевський, М. Яценко та ін.).

Визнавалося, що не зовсім виправдано вести мову лише про класицистичний компонент початкового етапу нового письменства – у межах просвітницького ідейного комплексу правомірно виділяти декілька різних стильових тенденцій. Якщо зважати на світоглядний та психологічний компоненти літератури перших десятиліть ХІХ ст., припустимо говорити також про просвітницький сентименталізм (М. Петров, М. Зеров, І. Лімборський); деякі вчені вели мову про просвітницький реалізм як панівний напрям початкового етапу нового письменства (М. Яценко, О. Гончар, П. Хропко). Важливо, що практично всі визнавали домінування просвітницької ідеології, в межах якої розвинулися різні тенденції: класицистична, сентименталістська, реалістична. У роботах останнього часу обґрунтовувався погляд щодо “амальгамності” проявів цих тенденцій при загальному переважанні етнопсихологічних чинників у процесі літературного становлення (І. Лімборський).

Роль ментального складника, що виявилась як у стихійному культурно-естетичному русі, так і в особистісній, літературно-біографічній проекції, розглядалась дослідниками як незаперечна. Разом із тим саме це питання до сьогодні в силу різних причин залишається поза межами комплексного, ідеологічно неупередженого наукового освітлення. Тому вивчення проблеми становлення нового українського письменства в аспекті національної ментальності та біографізму має значну наукову перспективу й належить до актуальних завдань сучасного літературознавства.

У підрозділі 1.2. – “Теоретико-методологічні засади дослідження української літератури кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – визначається теоретична основа роботи. Вивчаючи становлення нового українського письменства, виходимо з таких принципових моментів.

Важливо, що кінець XVIII – перші десятиліття ХІХ ст. – перехідний етап не лише для українського письменства, але й для європейської літератури і культури взагалі (Г. Вельфлін, С. Бройтман, О. Михайлов, Д. Чижевський). Українська культура як органічна частина європейської віддзеркалювала у своїй динаміці ті самі універсальні тенденції, звичайно, з поправкою на місцеву специфіку. Не випадково характерний для європейського письменства перехід від риторичної стадії до індивідуально-авторської, спрощено – від класицизму до сентименталізму, виявлявся дещо своєрідно. Якщо у світоглядній та психологічній площині гуманітарні сентименталістські тенденції виходили наперед, то в формально-літературних проявах відчутною залишалась інерція класицизму (М. Зеров). Тому перехід до нового письменства більш правомірно розглядати у зв’язку з пануванням просвітницьких тенденцій переважно в їх сентименталістській світоглядно-психологічній модифікації при врахуванні відчутної інерційності проявів класицизму.

В українській ситуації особливої ваги набувають загальногуманістичні вияви сентименталізму. На відміну від класицизму, сентименталізм прагне “олюднити” навіть офіційну сферу життєдіяльності, привнести емоційність і “щирість” також у “високі” громадянські маніфестації особистості (Ю. Віппер, М. Тронська). Відтак література “переходу” відчутно гуманізується, демонструючи тяжіння до відвертої розмови з читачем або до добродушно-іронічних, подекуди навіть грубуватих, однак щирих ігрових форм спілкування, в яких найвиразніше виявляється національна специфіка українського сентименталізму. Нова література виступає “транслятором” національних орієнтирів української людини початку ХІХ ст., а українська культура знаходить свою найпомітнішу реалізацію в естетичній, “літературоцентричній” проекції (О. Забужко). За умов протистояння імперському тиску саме література формує прийнятну для більшості етнічного колективу національну картину світу, що на початковому етапі постає в образі “сентиментальної України”, – в тому образі, який пропонує компенсувати відсутність національних державних і громадських інституцій самодостатністю духовної сфери.

Історично зумовлені ментальні чинники, реалізовані в тенденції до сентименталістського звуження, захисної локалізації українського світу в межах старосвітського побуту, узгоджуються зі статичним комплексом ментальних прикмет, і саме це сприяє творенню неповторної картини національно-культурного розвитку. Перші представники нового українського письменства, перебуваючи ніби “на перехресті” різних процесів, втілюють у своєму житті (звичайно, в певних культурно й ментально зумовлених сценаріях поведінки) загальну тенденцію творення бажаної для етнічного колективу “української людини”. Тому не виникає сумнівів у доречності використання біографічного методу, звичайно, в його модернізованій версії – в концепції самототожності письменника (Г. Сивокінь), що фіксується в певних домінантних ознаках, властивих рівною мірою як життю, так і творчості митця. Практика дослідження передбачає не лише розширення, але й реінтерпретацію традиційного фактичного матеріалу, побудову нової “системності”, його комплексне осмислення. Поповнення фактажу йтиме шляхом логічного збагачення контексту за рахунок ресурсу літературно-побутової та етнопсихологічної проекцій, що в перехідні періоди стає чи не найважливішим чинником художньої динаміки. Отже, вивчення початкового етапу нового українського письменства доцільно проводити на основі прокоментованих вище принципів культурно-естетичного, етнопсихологічного та біографічного підходів.

У другому розділі – “Література зламу століть у контексті української культури” – розглядаються особливості культурної й ментальної сфери кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.

Підрозділ 2.1. – “Сентименталістські тенденції в українському літературному й національно-культурному русі кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – присвячено вивченню захисних механізмів у протистоянні між українською культурою та російським імперським центром. У зв’язку з цим слід врахувати, що становлення нової української літератури збіглося в часі з процесами формування модерної української нації. Згадані процеси проходили за відсутності окремої української держави, що стимулювало пошук прийнятної захисної ідеології, яка б дозволяла ефективно протистояти імперській уніфікації та російській культурній асиміляції. У пошуках адекватного вираження своєї національно-культурної самобутності в нових історичних умовах українська інтелігенція не лише зверталася до власної етнокультурної спадщини, але й переосмислювала цю спадщину в аспекті ідей пізнього Просвітництва переважно в їх руссоїстській модифікації. Сентименталізм, за своєю суттю опозиційний до будь-яких централістичних та уніфікаційних тенденцій, ставав зручною захисною ідеологією, своєрідність якої випливає з самої природи цього напрямку, зокрема з його світоглядної специфіки. Відомо, що сентиментальний аспект “звужує” світ, він не може бути універсальним і космічним. Йому властиве уважне ставлення до деталі й подробиці, звеличення маленького й наближеного (М. Бахтін). Природно, що саме сентименталізм із його специфічним підходом до дійсності відчутно позначився на тому образі українського світу, що його запропонувало нове українське письменство на етапі свого становлення.

Культ природи й природності, критика міської культури й перевага “серця” перед “розумом” – ці важливі прикмети сентименталізму можна було продуктивно використати для творення привабливої картини українського національного буття. Образ “сентиментальної України” розглядався як прийнятна в сенсі національного захисту версія українського світу, яка б дозволила пояснити й на певному етапі ідейно унормувати окреме місце українців у межах імперії. Руссоїстський конфлікт між суспільством і людською природою у цій версії фактично проектувався на взаємини між імперським центром та Україною, визначаючи для останньої досить виграшну передусім у духовному та моральному плані позицію. У зв’язку з цим правомірно говорити про узгодження книжних впливів сентименталізму з об’єктивними потребами українського національно-культурного розвитку.

Таким чином, сентименталістські тенденції на етапі становлення нового письменства виступили об’єктивною прикметою загального історико-культурного руху. Вони можуть розглядатися як важливий компонент культурних і ментальних захисних механізмів, котрі шляхом “виокремлення” етнонаціональної картини світу сприяли утвердженню духовної автономії української словесності.

У підрозділі 2.2. – “Культурно-естетичні особливості формування українського інтелігента перших десятиліть ХІХ ст. в контексті загальної літературної динаміки” – відзначено, що одночасно зі змінами, які відбувалися в українському суспільстві кінця XVIII – початку ХІХ ст., змінювались пріоритети, пов’язані з характером основного продуцента й споживача українського літературного продукту. На перший план у творенні національно-культурної перспективи виходить нова еліта – українська інтелігенція з її увагою до духовної опозиційності та екстериторіальності. Ця інтелігентська опозиційність знаходить яскраву реалізацію в генеруванні й поширенні такої соціально-культурної поведінки, в якій особливої цінності набуває духовне, естетичне самовираження людини. Згодом інтелігентська опозиційність виявляє особливу ефективність у творенні національно-культурних проектів.

Становлення літературне – це певною мірою ще й становлення українського інтелігента – як письменника, так і читача, споживача культурного продукту, ширше – української людини нового часу. У цьому процесі європейські просвітницько-сентименталістські тенденції поєдналися зі стихійним рухом української провінції. Сентименталістська світоглядна настанова на звуження, локалізацію картини світу знайшла сприятливий ґрунт у свідомості освічених українців, оскільки дозволяла ідеологічно пояснити й виправдати місцеву національно-культурну самобутність, дозволяла весь стиль українського життя з його старосвітським побутом виділити як привілейований і тим самим убезпечити його від культурної асиміляції та вберегти від загрози уніфікаційних впливів.

В силу історичних обставин, що склалися, українська культура перших десятиліть ХІХ ст. перебувала в стані постійного протистояння з імперським центром. У тій чи тій мірі це знаходило вираження практично на всіх рівнях: менше в офіційному, публічному житті, значно більше – в межах побутової щоденності. Одночасно відбувалося виділення побуту як опозиційної сфери інтелігентського самовираження, передусім естетичного. Особливо культивуються театральні, ігрові форми. У приватному житті підкреслюється дистанціювання від офіційних ролей, що нерідко виявляється в пародіюванні й самопародіюванні. Побутова поведінка українського інтелігента по-своєму компенсувала, доповнювала збіднений образ людини як функції офіційного простору, причому в багатьох випадках була стихійною, часто носила імпровізаційний характер. Під цим оглядом важливо підкреслити зв’язок літератури з побутовими проявами особистісного самовияву, наголосити на осмисленні побутової поведінки як естетичного феномена.

Можна сказати, що певна конфігурація інтелігентської особистості кінця XVIII – початку ХІХ ст. сформувалась значною мірою як відповідь на виклик часу, як своєрідний культурний проект, в основі якого – національно-культурний рух етнічного колективу, погоджений з європейськими просвітницько-сентименталістськими тенденціями й оформлений у силовому полі цих тенденцій.

У підрозділі 2.3. – “Українське слово та його “любителі”: мовна ситуація і проблема читача кінця XVIII – перших десятиліть ХІХ ст.” – розглядаються мовна специфіка та особливості читацького середовища на етапі становлення  нового українського письменства. Зауважується, що мовна карта більшості етнічних українських територій у цей час великою мірою визначалась соціокультурними параметрами, що співвідносились із політикою російського централізму, з одного боку, та українським автономізмом, з другого. Взаєминам між імперським центром і Україною в мовній площині відповідав російсько-український білінгвізм як загальна структурна норма, що в окремих випадках ускладнювалась до моделі полілінгвізму залежно від регіональної культурної своєрідності, соціального стану та освітнього цензу мовців.

Використання народної мови почасти було успадковане від давньої книжної традиції, де твори, писані цією мовою, виступали доповненням до “високих” літературних зразків. Модель доповнення зазнала суттєвої трансформації під впливом просвітницько-сентименталістських тенденцій. Увага до народної мови стимулювалась сентименталістським поглядом на селянина як субститут “природної людини”. У цьому контексті “селянська” мова розглядалась як “природна”, стаючи важливим компонентом сентименталістської естетики.

Слід також врахувати, що нове письменство не в останню чергу починалось як відповідь на запити українського читача, не завжди вдоволеного столичним літературним продуктом. Старосвітське середовище, консервативне й патріархальне, психологічно вразливе, виявляло схильність до того, аби надавати великої ваги малому, з погляду столичного – навіть дріб’язковому. Не дивно, що викривлені, іноді карикатурні картини “малоросійської” дійсності у творах російських столичних літераторів українським читачем сприймалися негативно та вимагали сатисфакції. Це стимулювало читацьку активність, що виявлялась нерідко в письменницьких ініціативах, породивши цілу верству “читачів, які взялися за перо” (О. Білецький). Такі читачі, з одного боку, розчулено сприймали ідилічні картини рідного кутка в столичному журналі та, з другого, не менш емоційно реагували навіть на безневинну критику. Подібне ставлення до художнього твору, за природою сентиментальне, характеризує не лише настрої тогочасної читацької маси, але в значній мірі й саму літературну продукцію перших десятиліть ХІХ ст. Правомірно говорити не лише про “сентиментального” письменника (оповідача), а й такого ж “сентиментального” читача, причому в окремих випадках ці ролі настільки уподібнювались, що могли погоджуватися в одній особі. Не дивно, що в запитах читацької аудиторії особливої ролі набула народна тематика як своєрідна проекція культурного та психологічного образу “сентиментальної України”. Художні пошуки перших представників нового українського письменства співвідносились з естетичними очікуваннями широкого кола “любителів малоросійського слова”, які з часом виявили готовність прийняти романтичний погляд на народ як єдину неповторну спільноту й народну творчість як відображення колективної душі цієї спільноти й підтримати інтелігентський за своєю суттю задум творення окремої української літератури на основі етнолінгвістичних пріоритетів.

Третій розділ – “Письменник “на перехресті” (Іван Котляревський і особливості нового етапу літературного життя)” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. – “І. Котляревський та його “Енеїда” в рецепції української критики й літературознавства: національно-культурна проекція” – проаналізовано характер сприйняття постаті І. Котляревського та його поеми в межах вітчизняної інтелектуальної традиції. У ранній романтичній рецепції творчість письменника викликала загалом позитивні оцінки (М. Костомаров, І. Срезневський). Суттєві зміни припали на період Кирило-Мефодіївського братства, коли було поставлено під сумнів “народність” “Енеїди” – поема, мовляв, компрометує народ, показує його негативні сторони (Т. Шевченко). Цей погляд на І. Котляревського та його творчість був розвинений на початку 60‑х рр. у виступах колишнього кирило-мефодіївця П. Куліша. Ситуація зі сприйняттям І. Котляревського відчутно змінилася після майже тотальних заборон української культури 1863 та 1876 рр. Концепція П. Куліша зазнає корекції: І. Котляревського трактують уже як “свідомого українського народовця” (С. Єфремов) та засновника нової української літератури (В. Науменко). Цілу низку важливих питань “навколо Котляревського” було поставлено в якісно новій суспільній атмосфері 20‑х рр. ХХ ст. Рецепція І. Котляревського віддзеркалювала процеси поступової деконструкції сформульованих ще в ХІХ ст. засад, та визначення нової стратегії українського національно-культурного руху (І. Айзеншток, О. Білецький, М. Зеров, П. Филипович та ін.). Однак розпочаті у 20‑х рр. процеси не знайшли природного розвитку й завершення. В умовах тоталітарної дійсності українська культура не мала можливостей для повноцінного розвитку. Щоправда, в межах радянського літературознавства вже в 70‑х рр. ХХ ст. намітилась тенденція до оновленого трактування “Енеїди” (М. Яценко). Поза межами Радянської України стратегія 20‑х років, пов’язана з настановою на культурне оновлення, найбільш послідовно була продовжена Д. Чижевським. За нових політичних умов, що склалися в Україні від початку 90‑х рр. ХХ ст., ця стратегія сприйнялася як вельми проблематична. Нові кроки в осмисленні І. Котляревського було зроблено американським та австралійським ученими – Г. Грабовичем і М. Павлишиним. В останні роки з’явилися праці українських науковців, що віддзеркалюють пошуки нового, постколоніального бачення творчої спадщини І. Котляревського та її ролі в контексті вітчизняного національно-культурного розвитку (Т. Бовсунівська, Т. Гундорова, Л. Мороз, Є. Нахлік, М. Ткачук та ін.). Це свідчить про певну тенденцію, відповідно до якої потреба осмислення переломних періодів української історії знову виходить на перший план.

Підрозділ 3.2. – “Від семінариста-“римача” до автора “Енеїди”: проблема творчого становлення І. Котляревського” – розкриває шлях формування особистісно-творчих пріоритетів письменника. Ці пріоритети зумовлювались різними чинниками, серед яких значну роль відіграв освітній, тісно погоджений із загальною культурно-естетичною динамікою. Не випадково саме на період перебування І. Котляревського в семінарії припадають його перші літературні спроби. Засвоєні за часів навчання основи класицистичної поетики та уявлення про функціональний аспект художнього слова великою мірою визначили характер усієї творчої діяльності письменника. Саме в семінарії І. Котляревський опанував таку модель художньої комунікації, що передбачала наявність упривілейованого читача-мецената, впливового покровителя, якому, як правило, присвячувався твір. Для автора “Енеїди” наявність такого покровителя – це ще значною мірою особливість поетики, школи, вимога жанру, коли естетика корелює з соціологією та регламентує форми і способи публічного висловлювання, зокрема й літературні. Коментуючи семінарські роки І. Котляревського, слід також згадати специфічну шкільну субкультуру, визначену соціальним статусом школяра та великою мірою генеровану семінарським побутом. Бурлеск при цьому виступає ніби стильовим відповідником побутової поведінки школяра, відтворюючи у своїй структурі її протестний, пародійно-ігровий елемент. Не випадково в літературному доробку І. Котляревського добре сполучаються жанри урочистої кантати та бурлескно-травестійної поеми: перша співвідноситься зі шкільними поетичними рекомендаціями, тоді як друга перебуває в безпосередній залежності від семінарської субкультури з її розважально-пародійною домінантою.

Особливу роль у творчому самоусвідомленні І. Котляревського відіграли читацькі впливи. На початку роботи над “Енеїдою” авторські амбіції навряд чи сягали надто далеко й передбачали плани її публікації. Однак поема виявилась настільки близькою читацьким очікуванням, що попередній задум та плани стосовно твору були суттєво скориговані читачем: читач почав відчутно впливати на автора та його мистецьке й національне самоусвідомлення. М. Парпура та Й. Каменецький, які видали “Енеїду” без погодження з І. Котляревським, фактично підкреслили роль читацької сторони процесу художньої комунікації (на той час не менш зрілої й активної, ніж авторська), що знайшло відображення в промовистій присвяті “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается” (показово, що в авторському виданні поеми цю присвяту було знято, натомість з’явилася присвята меценатові С. Кочубею).

Можна сказати, що І. Котляревський на шляху свого мистецького становлення пройшов відстань від семінариста-“римача” до визнаного письменника. Почавши з семінарського віршування, міцно пов’язаний як з українською старосвітчиною, так і зі специфічною шкільною пародійно-ігровою субкультурою, І. Котляревський зазнав відчутного впливу читацької сторони – власне, читацькі ініціативи публікації “Енеїди” великою мірою стимулювали автора до перегляду перебутого амплуа “школяра-віршувальника” і прийняття не просто статусу митця, а саме українського митця, який може бути письменником, а значить і собою лише за умови постійного контакту й діалогу з широким читацьким колом “любителів малоросійського слова”.

У підрозділі 3.3. – “Проблема самототожності письменника в аспекті просвітницько-сентименталістської концепції “життєдіяльності” – вивчаються особистісні прояви автора української “Енеїди”, зумовлені як національною ментальністю, так і загальними культурними тенденціями епохи, якій він належав. Особливу увагу приділено осмисленню культурно вмотивованих програм поведінки, що співвідносились із просвітницьким ідейним комплексом. Світоглядний оптимізм, віра в можливість швидкого досягнення суспільної гармонії стимулювали активну громадянську позицію, виділяючи службу та й взагалі будь-яку спрямовану на соціальне визнання поведінку як основний особистісний пріоритет. Просвітницька концепція життєдіяльності була суттєво модифікована в межах сентименталізму, зазнавши відчутної гуманізації, що виявилось у привнесенні в громадську сферу моментів “щирості” й “душевності”. Відтак поряд із певним “пом’якшенням” культурно зумовлених сценаріїв громадської поведінки актуалізується престиж благодійної праці як такої, що найкраще погоджується з сентименталістськими пріоритетами.

Явищем того ж порядку (немов важлива форма публічної життєдіяльності) виступає літературна творчість, сприймаючись як один з ефективних інструментів поліпшення суспільних звичаїв. Мистецька праця погоджується з вирішенням загальногуманітарних громадських завдань, а службова діяльність у свою чергу відчутно збагачується неформальним, суб’єктивно-творчим компонентом. Можна говорити про активне взаємопроникнення офіційного і приватного, про спільну гуманітарно-творчу основу, властиву як громадським, так і приватним проявам індивідуальності, – ця основа у випадку І. Котляревського виступає ключовим параметром самототожності письменника.

Взаємне проникнення гуманітарного і творчого компонентів яскраво виявилось у той період, коли він за дорученням князя М. Рєпніна керував роботою Полтавського театру. Очевидно, в генерал-губернаторському оточенні в атмосфері своєрідного культурного салону стихійне протистояння України й імперського центру набуло ідеологічного пояснення в переосмисленій відповідно до місцевої специфіки руссоїстській версії просвітницької доктрини. Сентименталістська ідеалізація старосвітського побуту та українця як людини, не зіпсованої руйнівними впливами цивілізації, стала важливим аргументом на користь цього окремого світу, де, як у великій родині, любов і порозуміння дозволяють усувати всі конфліктні ситуації. Драматичні твори І. Котляревського наочно ілюструють перевагу патріархальних вартостей, пропонуючи привабливий, майже ідилічно-домашній образ українського життя, де закохані неодмінно знаходять своє щастя, а носії негативних рис перевиховуються і навертаються на добрі справи. Драматург свідомо підкреслює моральні переваги українців, хай простакуватих, але щирих і наділених ніби природною схильністю до добротворення.

Те саме поєднання емоціоналізму і простоти, довірливості, відкритості й водночас психологічної вразливості, оптимізму та пов’язаного з ним почуття гумору виявляється не лише в літературній, а й у службово-гуманітарній діяльності І. Котляревського. Навіть офіційне в його житті відчутно гуманізується, спрощується та, сказати б, інтимізується й “одомашнюється”. Біографія письменника в багатьох моментах відображає загальну реакцію етнічного колективу на загрозу асиміляції, розчинення в імперському культурному конгломераті. Наслідком дії захисних механізмів, спрямованих на етнічне самозбереження, стало посилення тенденції до “виокремлення”, зосередження на “малому й наближеному”, культ приватності, родини, малої групи. У цьому контексті старосвітський побут набуває привілейованої ролі як джерело аргументів на користь утвердження культурної автономії українського життя та й, власне, народна тема виступає важливим елементом привабливого образу самобутнього українського світу.

Четвертий розділ роботи – “П. Гулак-Артемовський і становлення нового літературного етапу” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. – “Індивідуальність у полоні культурних умовностей: особливості формування особистісно-творчого профілю П. Гулака-Артемовського” – вивчаються біографічні та співвіднесені з ними культурні й ментальні передумови зростання письменника. Враховуються ті моменти, що найвиразніше зафіксувались в особистості українського автора і знайшли відображення в його літературній діяльності. До таких належить не лише виховання у священичій родині, погоджене з народною звичаєвістю та народним мовним середовищем, а й регіональна специфіка, почасти зумовлена польськими культурними впливами.

Навчання в Київській академії також суттєво позначилось на формуванні особистісних і творчих уподобань П. Гулака-Артемовського. Період, проведений в академії, залишив по-справжньому глибокий слід у його житті. Добра гуманітарна освіта та водночас бурсацька здатність до мімікрії і вміння пристосуватись до будь-яких обставин, правила класицистичної поетики та пародійна шкільна субкультура – все це залишалося з П. Гулаком-Артемовським упродовж наступних років.

Особливе значення в особистісному становленні письменника відіграло перебування на Волині, де він викладав у пансіоні та працював приватним учителем у родинах польських поміщиків. Його наміри не обмежувались учителюванням, він прагнув більшого і здійснював конкретні кроки, що могли б забезпечити можливості зростання. Очевидно, через посередництво третьої особи, а можливо, завдяки особистому знайомству П. Гулак-Артемовський одержав рекомендації від С. Потоцького, який був тоді куратором Харківського навчального округу. Відтак уже в 1817 р. письменник переїздить до Харкова, де стає вільним слухачем університету. Цей крок був обумовлений також і прагматичними міркуваннями: становище випускника університету відкривало ширші кар’єрні перспективи, оскільки закріплювало за випускником хоч і не спадковий, але все-таки дворянський статус.

Слід підкреслити, що в особистості П. Гулака-Артемовського виділяється подиву гідна здатність до змін, що виступає, можливо, виявом питомої української “психічної рухливості” (Д. Чижевський). Ця здатність змінюватись яскраво, хоч і спрощено, виявлена в стереотипному образі бурсацької мімікрії, де поєдналися моменти прийняття й пародійного розвінчування нав’язуваного обставинами вибору. Письменник не тримається за щось міцно, не робить “остаточного” кроку, а швидше “хилиться за долею” – такий собі український епікуреєць, що приймає стоїчно, а то і з вдячністю всі її повороти, добрі й не дуже пропозиції. Навчений бурсацьким досвідом, П. Гулак-Артемовський уміє цінувати “маленькі життєві принади”; пройшовши через різні амплуа – бурсака, домашнього вчителя, віршувальника, нарешті, вільного слухача університету, він понад усе ставить збереження свого приватного світу, тож ігрова здатність пристосовуватись до змін стає для нього ніби певною філософією – “поліморфність” його особистості зовсім не свідчить про нерозвиненість індивідуальності, це швидше своєрідна маніфестація її, цієї індивідуальності, філософсько-ігрової природи.

Підрозділ 4.2. – “Література серед пріоритетних форм життєдіяльності українського автора перших десятиліть ХІХ ст.: випадок П. Гулака-Артемовського” – визначає місце та розкриває роль творчого компонента в системі особистісної самореалізації письменника. У зв’язку з цим слід підкреслити, що, обравши літературу одним із пріоритетів своєї особистості, П. Гулак-Артемовський, подібно до автора “Енеїди”, також виявляє відчутну залежність від просвітницького розуміння художнього слова як певного соціально обумовленого чину. Він ще не розглядає працю письменника як окремий і самоцінний життєвий вибір і тим більше як професію, а швидше дивиться на неї як на одну з форм широкої гуманітарної діяльності, що поряд з іншими формами визначає соціально прийнятний і схвалюваний образ людини-громадянина. П. Гулакові-Артемовському з його питомою артистичною жилкою напрочуд легко дається творча, літературна праця, і він з готовністю долучається до загального аматорського й напіваматорського захоплення літературою й журналістикою, інспірованого головним чином університетськими впливами, що зробили літературу на якийсь час невід’ємним компонентом харківського академічного життя. Прагучи до університетської кар’єри, П. Гулак-Артемовський засвоює і цей компонент, у багатьох випадках уміло використовуючи літературну діяльність для досягнення бажаної мети.

У перші роки перебування в Харкові письменник заявив про себе як людина напрочуд діяльна й ініціативна. Ще студентом він запропонував організувати університетські виклади з польської мови й потрапив таким чином до складу викладацької корпорації. Попри кар’єрні мотиви, його діяльність у справі пропаганди польської та інших слов’янських культур мала конкретні наслідки в аспекті становлення українського романтизму. Не в останню чергу завдяки праці П. Гулака-Артемовського у студентському середовищі зросла генерація українських літераторів, виступи яких сформували такий яскравий феномен, як харківська школа романтиків.

Координуючи свою активність із культурними запитами міського товариства, П. Гулак-Артемовський шукає реалізації в гуманітарній сфері. Починається його довготривале співробітництво в Харківському, а згодом і в Полтавському інститутах шляхетних панн. Для письменника інститутська діяльність мотивувалась просвітницьким уявленням про важливе суспільне значення будь-яких благодійних і гуманітарних ініціатив, у яких матеріальне відходить на другий план, натомість стають пріоритетними широкі виховні завдання. З інститутським життям пов’язано чимало поезій П. Гулака-Артемовсього, причому творча праця виступає тут швидше чимось другорядним, похідним, а точніше, складовою частиною хоч і важливої, однак спрямованої перш за все на соціальне визнання особистісної поведінки.

Слід зауважити, що літературна активність П. Гулака-Артемовського 10‑х – 20‑х рр. пояснюється не лише його громадянськими амбіціями, а й бажанням соціального та кар’єрного самоствердження. Він показує себе швидше як талановитий аматор, людина діяльна й активна в усіх сферах, причому набагато активніша в кар’єрному, ніж у власне творчому самовираженні. Однак на початку свого харківського побуту, залучившись до розвиненого місцевого літературно-журнального руху, він, як “малоросійський літератор” і щирий український патріот, переживає злет своєї творчої діяльності, завоювавши тогочасними поезіями славу одного із “зачинателів” нового письменства.

У підрозділі 4.3. – “Життєва філософія” П. Гулака-Артемовського та літературно-побутові форми її вираження” – вивчаються способи позиціонування і творчого самовираження українського автора, співвіднесені з певним культурно й ментально зумовленим типом світосприйняття. У зв’язку з цим важливо врахувати, що з кінця 20‑х, а точніше від початку 30‑х рр. у творчій активності письменника визначається злам, зумовлений низкою позалітературних чинників. Відтоді його поезія вже не призначається до публікації – вона ніби занурюється в побут, виступаючи спочатку фактом побутового, а вже потім літературного життя. У цій поезії, як і в побутовій поведінці ба й навіть у деяких публічних проявах особистості автора, на перший план виходить своєрідна філософська позиція, яка частково виявилась уже в переробках творів Горація – П. Гулак-Артемовський не лише мав намір наблизити латинський оригінал до конкретних обставин та побутових реалій української щоденності, але й наголошував на духовній спорідненості цієї щоденності з гораціанською філософією приватного життя людини. Гораціанська філософія у творах письменника переживається як культурний феномен, певна по-ігровому осмислена книжна версія життєвого стилю, врешті-решт одна з прийнятних масок, що передусім емоційно та психологічно імпонує авторові. Вона виступає також засобом одивнення щоденності, визначаючи її привілейоване становище в системі життєвих пріоритетів. Підкреслено простакуватий образ української дійсності, запропонований письменником, не лише взаємодіє, але й водночас фактично протиставляється офіційно-парадному світові імперії, де панують культ казарми та чину, де все гранично регламентовано й де людина втрачає себе як приватна особистість. Характерно, що в своїй індивідуальній біографії П. Гулак-Артемовський демонстрував поєднання дуже різних стилів соціальної поведінки. Кар’єрист і водночас український поет, він загалом добре погоджував у своїй особі пієтет до чинів і нагород, одержаних на російській службі, з яскраво вираженим “малоросійським гораціанством”, причому ці дві, умовно кажучи, стильові прикмети асоціювалися, з одного боку, із регламентом та нормою, а з другого, – з театрально-ігровим розвінчуванням тієї ж таки норми.

Поезію П. Гулака-Артемовського виправдано розглядати в аспекті стихійного культурно-естетичного руху, в якому питання літературної школи хоч і важливе, та все ж не визначальне. Тут на перший план виходить самовираження особистості та етнічного колективу, з яким вона, ця особистість, себе ототожнює. Відповідно набувають більшої ваги ментальні чинники, шо в певному сенсі перекривають вимоги поетичної школи. За умов вимушеної локалізації українського життя артистизм і театральність починають переважати в літературному самовираженні письменника й частково компенсують тематичну бідність: пріоритет віддається ігровому моментові, пошукові пози й маски, значної ваги набуває експериментаторство, високо цінується мовна вправність, посилюється замилування у фразі і слові.

Тематичну бідність творів П. Гулака-Артемовського правомірно розглядати також як відображення своєрідної життєвої філософії, що передбачає прийняття наявного порядку речей як певної даності. Мовляв, важливо не змінювати світ, не впливати на нього, а знайти в ньому своє місце, прийняти цей світ як даність і до нього призвичаїтись. Поетичне слово виконує тут ще й важливу психологічно-адаптаційну функцію: головний персонаж поезій П. Гулака-Артемовського – простак і дивак, герой маленького, майже лялькового, маріонеткового світу, який володіє здатністю спростити складне, емоційно його засвоївши, іронічно дезавуювати офіційне й парадне, надати побутовим принадам щоденності філософського сенсу й потім так само легко, з посмішкою розвінчати своє наївне філософствування. Емоціоналізм і артистизм у творах П. Гулака-Артемовського набувають певної самодостатності й виступають як своєрідна самоатестація української людини перших десятиліть ХІХ ст. – людини, яка, приймаючи світ як даність, прагне водночас зберегти себе як приватну особистість, занурившись у театрально-ігровий простір старосвітського побуту.

П’ятий розділ – “Родина, рід, народ” в аспекті літературного творення (Григорій Квітка і становлення нового українського письменства)” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. – “Становлення особистісних пріоритетів письменника у зв’язку з українськими культурно-мистецькими процесами” – вивчається формування психологічного і творчого профілю Г. Квітки в погодженні з фамільною традицією та слобідсько-українським середовищем. Важливо підкреслити, що родина як ключова сентименталістська тема у світлі Квітчиного життя набуває особливого значення, оскільки виходить за межі власне індивідуальної біографії. Зумовлені ідеологією українського патріотизму родинні цінності відчутно вплинули на його національну й літературну самосвідомість. Приналежність до одного з давніх та найбільш відомих на Слобожанщині козацько-старшинських родів і пов’язане з цим усвідомлення фамільної причетності до колонізацію краю підживлювали відчуття особистої відповідальності за збереження місцевої національно-культурної автономії. Тенденція до міфологізації слобожанського простору та трактування його як простору власне родинного знайшла яскраве відображення  у нарисі “Основание Харькова”, що був створений письменником на основі родинного літопису. У ньому заснування міста (а значить – усього краю) приписується двом братам, від яких нібито пішов рід Квіток, – Андрієві та Григорію. Розлучені в дитячому віці, через тривалий час, уже дорослі, вони зустрічаються там, де згодом буде засноване місто, і за взаємною згодою розподіляють між собою соціальні функції: старший Андрій бере до рук громадський провід, а молодший Григорій засновує монастир та опікується духовним життям.

Переказ фіксує психологічні уявлення переселенців, що передбачають розрив із попередньою історією, – недарма наголошується на природності (визначенні Провидінням) вибору нової батьківщини. Важливішими стають уже не династичні, а особисті заслуги: діяльність з упорядкування краю, його збройний захист від ворогів, турботи про духовне життя та освіту місцевого населення – такими постають взірцеві моделі поведінки. Погоджені з поширюваними на той час просвітницькими ідеями, що заохочували діяльну позицію особистості, ці моделі сприяли творенню престижних і схвалюваних сценаріїв публічної поведінки. Правомірно говорити про формування Г. Квіткою власної біографії за певною програмою, яка великою мірою зумовлювалась сімейною хронікою. Зафіксована в ній модель розподілу фамільних обов’язків і повноважень вплинула на визначення родинної ролі Григорія Квітки та його стосунків зі старшим братом Андрієм (якраз ідеальне бачення цих стосунків викладене в нарисі “Основание Харькова”). Оскільки підтримання громадського проводу випало на долю старшого брата, який був однією з перших осіб Слобідсько-Української губернії, молодший, відповідно до встановленого в родині розподілу обов’язків, мусив дбати про духовний розвиток краю. Громадська роль письменника, осмислювана в аспекті широкої суспільно значущої просвітницької діяльності, добре координувалась із тим розмежуванням функцій, що його пропонував родинний переказ. Погоджуючи власний біографічний досвід із взірцевою моделлю, яка культивувалась у родині, а також співвідносячи його з просвітницькими настановами, Г. Квітка поступово приходив до усвідомлення й остаточного визнання свого літературного покликання.

Сімейна ситуація, підпорядкована підтриманню кар’єрних намірів старшого брата, вплинула на рішення майбутнього письменника вступити до монастиря. Однак, розчарувавшись у монастирському побуті, він мусив шукати інших прийнятних шляхів життєвого влаштування. Листування Г. Квітки свідчить про складний період сумнівів та вагань, коли він, ніби простуючи за течією, іноді з неприхованою самоіронією, готується приміряти ту чи ту зумовлену обставинами соціально-рольову маску. Залишивши монастир, Г. Квітка звертається до пошуку альтернативних варіантів самореалізації у сфері гуманітарної діяльності. Логічного пояснення набуває його щире зацікавлення організацією Благодійного товариства та надзвичайно серйозне й відповідальне ставлення до роботи в ньому.

Співробітництво в Благодійному товаристві не одразу, та все ж досить швидко стало для Г. Квітки чимось значно більшим, аніж просто громадська чи службова діяльність. Практичний, а ще більше емоційний досвід, набутий у цей період, зумовив цікаві з огляду на його творче самостановлення спостереження й висновки. Усе це згодом сформувало його як письменника-мораліста і знайшло яскраву практичну реалізацію як у власне художніх творах, так і в досить характеристичних “Листах до любезних земляків”. Однак література на початку радше була для Г. Квітки важливою, але все ж таки складовою частиною ширшої просвітницько-гуманітарної діяльності. Квітчині змістовні інформації та звіти по справах Благодійного товариства з подяками доброчинцям і сентиментально-моралістичними відступами, що почали з’являтися в періодиці, власне, й були його першими літературними, чи то пак літературно-публіцистичними виступами. Із Благодійним товариством пов’язане заснування Харківського інституту шляхетних панн, можливо, найголовнішої справи Квітчиного життя, на яку він передав більшу частину своїх матеріальних статків.

Так було зроблено вибір на користь благодійної й гуманітарної діяльності, безпосередньо пов’язаної з крайовим життям. Відмовившись від перспективи чернецтва, Г. Квітка натомість звернувся до пошуку інших варіантів, які б, з одного боку, добре погоджувались із родинною традицією та рольовим розподілом, а з другого, дозволяли б йому залишатися собою, не розчиняючись цілком у загальному образі фамілії. Звідси інтерес до гуманітарної праці, організація благодійних акцій і участь у заснуванні жіночого інституту, звідси й основний мотив наступного захоплення журналістикою та літературою.

Другий підрозділ – “Г. Квітка між “Фалалеєм Повинухиним” та “Грицьком Основ’яненком”: український автор на шляху національного самопізнання” – присвячено вивченню тих чинників, що зумовили творчу еволюцію письменника.

Літературний шлях Г. Квітки можна описати як, на перший погляд, дещо хаотичний рух-коливання між двома, умовно кажучи, полюсами – його російськомовним Фалалеєм Повинухиним та вже цілком українським Грицьком Основ’яненком. Цей рух супроводжувало поступове національне самоусвідомлення автора, віддзеркалюючи характерні культурно-естетичні й ментальні особливості перехідного етапу – становлення нового українського письменства.

Як зазначалося, Квітчина діяльність по  справах Благодійного товариства та Харківського інституту шляхетних панн мала літературне вираження в численних напівофіційних звітах. Ті самі просвітницько-гуманітарні мотиви визначили зміст його журнальних виступів у жанрі листів до видавця чи певної фіктивної особи, що побачили світ на сторінках періодичних видань під псевдонімом Фалалей Повинухин. Автор заховався за маскою балакучого простакуватого поміщика-провінціала зі своєрідною життєвою філософією, що передбачає споглядально-покірливе ставлення до поворотів долі. Невдовзі Г. Квітка залишив журналістику, віддавши перевагу виборній громадській праці. На його думку, посада предводителя дворян Харківського повіту за своїм суспільним спрямуванням не суперечила журналістським завданням і розглядалась як один із варіантів гуманітарної діяльності.

Від ранніх аматорських журнальних виступів, від тодішнього Фалалея Повинухина поступово накреслюється шлях до майже професійної творчості, а згодом – і до відкриття Грицька Основ’яненка. Плідно використавши громадянський складник здобутого на дворянській посаді досвіду, наприкінці 20‑х рр. Г. Квітка виступає з рядом драматичних творів. Уже в другій частині комедії “Дворянские выборы” з’явився персонаж, що представляв народне середовище. Наступним кроком у засвоєнні народної тематики стала повість “Ганнуся” – одна з версій сентименталістського образу “панночки-селянки”. Тут представлено кількох із симпатією змальованих простолюдинів, а головній героїні твору народна мова лише додає милих і привабливих рис. Авторська позиція цілком погоджена з сентименталістською традицією: письменник призначає повість для певної читацької аудиторії, висловлюючи побажання побачити її у форматі “дамської книжечки”.

Хай яким важливим цей твір був для Г. Квітки, проте не він, а написана українською мовою повість “Маруся” відкрила нову літературну перспективу. Як і в російський, в українській прозі письменник обирає для себе літературну маску дивака – простакуватого Грицька Основ’яненка. Однак апробований раніше художній прийом, переростає суто літературні межі й виступає важливим чинником особистісного самопізнання. Це ігрове пізнання себе в іншому, в образі простої людини, яка поєднує ознаки сентименталістської “природності” й водночас належить до емоційно близького українського простору. Це великою мірою ще й національне самопізнання автора, який поширює умовні межі власної “літературної особистості”, відкриваючи в собі як органічні й незаперечні духовні та ментальні зв’язки зі стихією народного життя.

У літературній практиці Г. Квітки, можливо, найбільш виразним постає шлях самоподолання, самотворення й самопізнання, у якому, умовно кажучи, визначаються особливості становлення українського інтелігента, що усвідомлює необхідність подолання культурної неоднорідності в межах соціуму не в останню чергу шляхом естетичного осмислення, засвоєння і прийняття духовного змісту народної традиції.

Випадок Г. Квітки цікавий тим, що добре ілюструє, як на основі родинних цінностей кристалізуються цінності національні, а на основі родинного патріотизму формується вже патріотизм загальноукраїнський. Усвідомлення приналежності до певного національно-культурного простору стимулювало рух до патріотичного самоусвідомлення письменника. Врешті-решт творчість Г. Квітки ніби перебуває на межі між початковим періодом нового письменства з його зрозумілим і пояснюваним пошуком шляхів та орієнтирів та якісно новою, в національному сенсі чіткою й послідовною, стратегією повноцінного самостійного розвитку українського письменства, яка була згодом – у період Кирило-Мефодіївського братства – визначена представниками романтичної літературної генерації.