Становлення та особливості політичної думки доби Хмельниччини

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дослідження, окреслюються теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження. Визначаються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів. Формулюються об”єкт, предмет, мета та основні завдання роботи. Зазначається, як була здійснена апробація результатів наукового дослідження, а також дається загальна характеристика наукових публікацій здобувача.

У першому розділі  дисертації, - “Передумови та фактори становлення політичної свідомості та політичної думки доби Хмельниччини” проведено огляд літератури за темою, визначені стан наукової розробленості проблеми, вибір напрямку,  загальна  методологія та основні методи дослідження. Аналізуються світоглядні та морально-етичні орієнтації українського народу, визначається їх вплив на становлення суспільно-політичної думки. Розкриваються особливості політичного менталітету та національного характеру, їх роль у формуванні політичної свідомості і політичної думки.

Визначаючи параметри та особливості дослідження теми, автор виходить з того, що політична думка є активною, цілеспрямованою ідеальною діяльністю у формі різноманітних понять, категорій, доктрин із метою пізнання політичних зв"язків і відносин, форм і функцій власне політики і влади. Вона базується на політичній свідомості в широкому (антропологічному) сенсі, що викликає необхідність досліджувати  і політичну свідомість. Але зі всієї сукупності вірувань, звичаїв, установ, ідей та ін. в роботі розглядаються  лише ті, що певним чином стосуються держави, влади, політичних відносин, включаючи як “повсякденні” уявлення окремих людей, соціальних груп та всього суспільства (“масова політична свідомість”), так і професійні ідеї, концепції, теорії (“професійна політична думка”). Береться до уваги і те, що професійне осмислення суспільства, держави не обов”язково здійснює той, хто є професійним політиком. Оскільки саме таку ситуацію ми маємо і в добу Хмельниччини, тому в роботі розглядаються і деякі аспекти взаємодії політичної практики, політичної свідомості та політичної думки, а також мотивацій політичної поведінки.

Окремі питання та аспекти політичної свідомості та політичної думки певною мірою присутні в усіх політологічних, філософських, культурологічних та історичних дослідженнях доби Хмельниччини. Серед них слід виділити праці В.Борисенка, В.Голобуцького, В.Горбатенка, М.Грушевського, О.Гуржія, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, М.Костомарова, І.Крип”якевича, Б.Крупницького, В.Липинського, Ю.Мицика, О.Оглоблина, Л.Окіншевича, О.Салтовського, П.Саса, Ф.Сисина, В.Смолія, В.Степанкова, Я.Федорука, Ф.Шевченка, В.Шевчука, В.Щербака, Д.Яворницького,  Н.Яковенко, А.Яковліва, П.Яроцького та інших вчених, в яких багато зроблено для дослідження політичної свідомості та політичної думки, політичних програм доби Хмельниччини. Проте аналіз наукової літератури показує велику розбіжність в оцінках сутності та особливостей політичної думки напередодні та в добу Хмельниччини. В роботі аналізується ряд положень, що усталилися в історичній та політичній науці стосовно Хмельниччини, аргументується їх невідповідність сучасному рівню політологічної науки та недостатність для розуміння політичної думки доби Хмельниччини. Зокрема, не переборений об”єктивістсько-позитивістський підхід у наукових дослідженнях, завдяки чому навіть при наявності джерел, ми не можемо зрозуміти внутрішніх мотивацій, які рухали політичними вчинками людей та соціальних груп. Останнім часом виділяється група вчених, які намагаються відійти від усталених підходів, досліджувати внутрішні мотиваційні установки особистостей, соціальних груп та спільнот.  Зокрема, це роботи Ю.Левенця, С.Плохія,  Ф.Саса, Ф.Сисина,  В.Солдатенка, О.Толочка, І.Шевченка, Н.Яковенко та ін. Але на сьогодні ще немає комплексної роботи, присвяченої аналізу політичної думки, її впливу на формування політичної свідомості українців доби Хмельниччини, особливо саме в політологічному плані.

Розширення тематики, поглиблення наукового рівня досліджень, подолання моністичного погляду на добу Хмельниччини не лише усунули наболілі проблеми, а й поставили нові. Тому в роботі аргументується положення, що один із виходів може полягати у розширенні методологічної бази досліджень, врахуванні надбань світової та вітчизняної соціологічної та політологічної науки, розкриваються можливості новітніх методологій у дослідженні політичної думки доби Хмельниччини.

Аналіз  світоглядних, морально-етичних орієнтацій українського народу  націлений на виявлення   внутрішніх, перш за все психологічних факторів становлення самобутності українського народу та їх впливу на формування політичної думки доби Хмельниччини. В роботі доведено, що радикальні зміни в суспільстві починаються не з реконструкції якоїсь зовнішньої структури, навіть економічної чи політичної системи, а з глибинних змін у психології, в самій ментальності суспільства. Неоднорідність руського народу, поділеного і горизонтально - на еліту і простолюд, і вертикально - за мірою сприйняття універсальних вартостей держав, до яких він належав, їх державного ладу, цивілізаційного кола культури, громадського устрою, породжувала духовну роздвоєність і сум”яття свідомості, особливо того покоління, яке в середині ХVІІ ст. взяло в руки долю України.

В дослідженні аргументується положення про те, що особливо плідних результатів слід чекати від використання методологічного потенціалу категорії “ментальності” (менталітету). У дисертації   виділяються  основні архетипи менталітету та риси національного характеру українського народу доби Хмельниччини, які значною мірою визначали його політичне мислення, процеси націостановлення та  державотворення. Вони асоціюють особливе методологічне бачення, коли завдяки перетворенню минулого у символи окреслюються смисли майбутнього. Політичний менталітет українців доби Хмельниччини представляє у знятому вигляді суспільно-політичне й національно-культурне життя народу того часу, ілюструє політичний побут з притаманною для доби політичною культурою, звичаями, традиціями, формами спілкування. Аргументується висновок, що головна причина потрясінь лежала не у сфері притаманної українцям етнопсихології чи ментальності, а в їхньому гнобленні з боку панства, орендарів, державних структур Речі Посполитої, католицького духовенства.

У другому розділі - “Політичне буття, політична свідомість та політична думка напередодні Хмельниччини” аналізується взаємодія політичних процесів, політичної свідомості та політичної думки; розкриваються політичні орієнтації полемічної літератури, представників українського Відродження, Гуманізму та Реформації; розглядається роль української еліти та шляхти у формуванні політичної свідомості та політичної думки українського народу; досліджуються світоглядні орієнтації та політичні позиції українського козацтва.

На основі аналізу розвитку політичних процесів та їх впливу на політичну свідомість та політичну думку напередодні Хмельниччини в дослідженні розкриваються положення, що після Київської Русі руська державність продовжувала існувати, але у специфічних, визначених національним менталітетом, характером, рівнем соціального розвитку, історичними обставинами та геополітичним становищем умовах. Статус руського народу у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському, навіть у Речі Посполитій можна визначити як культурно-національну чи адміністративно-територіальну автономію.

Але після Люблінської унії у міру того, як новий польський режим проникав у глиб українських земель, росла взаємна національна антипатія, доводячи до повної непримиренності релігійні конфлікти, неспівпадіння шкали цінностей, розбіжність традицій, а то й просто побутові сутички. Але гостра соціальна конфронтація, котра вибухнула у другому-третьому поунійних поколіннях, мала за основу не стільки міжетнічні причини, скільки перегрупування різних прошарків усередині української землевласницької та збройної еліти. Водночас вона вивела український народ зі стану двохсотлітньої сплячки, розбудила для опору й боротьби за виживання усі зачаєні доти прояви суспільної активності: релігійної, національної, політичної, економічної, збройної.

В дисертації не підтримується поширена точка зору, коли у всіх бідах українського суспільства напередодні та в добу Хмельниччини звинувачується еліта, а сама вона характеризується вкрай низькими політичними якостями. Аналізуючи мотиваційні установки еліти в політичній сфері, виходячи із загальноприйнятого положення про органічну цілісність середньовічного суспільства, в роботі підкреслюється важлива роль еліти у збереженні руського народу, його ідеалів, національних, релігійних і політичних цінностей. Суперечлива роль еліти проявилась у консервуванні способу життя, який уже не відповідав новим умовам, а також у неспроможності у відповідності із внутрішніми мотиваційними установками висунути відповідні політичні ідеї та очолити боротьбу за створення суверенної Української держави.

Аналізуючи політичні погляди української шляхти, в роботі відзначається, що прогрес її вольностей відбувався під знаком польських взірців, але життя шляхти в Україні в добу від унії до Хмельниччини  було хитким, що пояснювалось польською політикою, могутністю князів та наявністю численного контингенту шляхти другого роду, позбавленої повних власницьких і політичних прав. Це було однією з причин як участі шляхти в Українській національній революції, так її хитань та непослідовності. Шляхта не виробила власної політичної платформи, класова солідарність домінуючою не стала, гасло української державності, яке за логікою мало б найпряміше відповідати інтересам шляхти, самостійно висунути вона не здолала. І лише коли  реальний лідер нації - козацтво - до такого гасла дозрів, шляхта підхопила й почала реально втілювати його. Але діяла вона в цій новій для себе якості уже не в ролі родової знаті, а в ролі козацько-старшинської еліти, народженої зі сплаву козацьких ватажків-простолюдинів і енергійного аристократичного елемента. Вихідці зі шляхти принесли в козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею і навички до законної стабільної влади, але це відбулося за межами шляхетського стану, на платформі інтересів козацтва.

Аналіз полемічної літератури, творів представників українського Відродження, Гуманізму та Реформації дозволяє зробити висновок, що основи політичної свідомості і політичної думки доби Хмельниччини мали добротне підгрунтя,  українські книжники подавали найважливіші події з політичних позицій, патріотизму, національної усвідомленості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Представники як українського, так і польського Гуманізму виступали за необхідність поліпшення становища руського народу,  висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, проблеми війни і миру, обгрунтовували ідеї освіченої монархії, обмеженої законом. Все це мало свій вплив на формування відповідної політичної орієнтації, національної свідомості та самосвідомості у представників різних верств українського населення.

В полемічній літературі, коріння якої глибоко входило в суспільні відносини того часу, формулюються важливі політичні думки про наявність  в Речі Посполитій  щодо руського народу релігійного, політичного, соціального і культурного гніту; що в рамках польської держави руський народ не зможе звільнитись від релігійного гніту і відбутись як народ політичний; що природним наслідком політики польської держави буде внутрішня війна, в якій Річ Посполита неспроможна буде боротись із широким національно-визвольним рухом у разі його виникнення; звучить заклик до  руського народу не терпіти більше такого становища, а показати, що він є богообраним народом. Не дивлячись на те, що політичні ідеї полемічної літератури, представників українського Відродження, Гуманізму та Реформації не містили прямих закликів до повстання проти польського панування, саме вони разом із козацькою ідеологією та православною вірою стали ідеологічним підгрунтям Української національної революції.

Але для того, щоб український народ піднявся на боротьбу проти Польщі однієї просвітницької роботи було недостатньо, хоча вона і становила важливий компонент формування і вияву національної свідомості. Потрібна була соціальна рушійна сила, яка б, першою, сприймаючи національні ідеї, піднялась на боротьбу і повела за собою весь народ. Такою силою стало козацтво.

На основі  аналізу джерел, свідчень сучасників, досліджень вчених  аргументується висновок, що менталітет, світоглядні орієнтації, політичні устремління козацтва мали істотні особливості, порівняно з іншими станами та основною масою українського населення. В дослідженні виділяються фактори, що визначали світоглядні орієнтації та політичні позиції українського козацтва, розкриваються риси козацького світогляду  та політичні позиції  козацтва, їх еволюція від досічового існування до формування політичного світогляду та політичної думки козацької старшини та покозаченої шляхти.  Автором  виділяються фактори, які відігравали в цьому процесі важливу роль: світоглядна орієнтація на відокремлення від усталених державних, соціальних умов і цінностей; забезпечення свободи і можливості реалізувати свою індивідуальність; звичаєве право і традиції; прагнення до історичної пригоди; захист рідного краю від поневолювачів. Важливим фактором‚ що забезпечив українському козацтву швидку і відносно безболісну еволюцію‚ було те‚ що воно розвивалося на широкій соціальній базі‚ яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалася. Еволюція перетворила козацтво на стан, який виявився носієм нових буржуазних відносин і якому були притаманні риси, що виходили за вузькі межі феодального корпоративізму.

Вважаючи себе “народом політичним”, козацтво, долаючи свою військово-політичну корпоративність, все менше ототожнювало себе з козацькою Україною як країною і все більше розглядало себе військово-політичною елітою суспільства, яка виражає й захищає не лише свої станові інтереси, але й національні та державні. Козацтво вбачало себе лише частиною українського народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство.

На основі цього автор доходить висновку, що козацтво виступало як самоорганізована, самовладна  й політично-суб”єктна спільнота, котра спиралася на специфічні громадянські цінності, мала артикульовані політичні цілі та інтереси, об”єктивно поставала антисистемним фактором стосовно наявної у країні політичної системи, а також політичного режиму. Особливо виразно це проявилося у сфері зовнішньополітичної діяльності Війська Запорозького, а також у його жорсткій і ефективній владній конкуренції з місцевими органами державної влади. Цей ідейний арсенал політичної культури, набутий запорозькими козаками, з початком Української національної революції ХVІІ ст. був реалізований у політичній практиці Богдана Хмельницького.

У третьому розділі - “Основні політичні ідеї і  концепції у політичній думці українського народу доби Хмельниччини” аналізується становлення й сутність “Руської ідеї” та її вплив на політичну ідеологію Зборівського, Переяславського договорів та Гадяцької угоди, розглядаються політичні  та державотворчі концепції доби Хмельниччини,  політична думка і державотворча концепція Богдана Хмельницького.

 Суть “руської ідеї” полягала перш за все в ціннісно-світоглядному відображенні та впорядкуванні соціально-політичних реалій у вигляді мети, образів, уявлень про майбутнє, взірець досконалості, котрий виступає для широких верств українського населення моделлю бажаного, критерієм оцінки дійсності з позицій  віддаленої мети. Вона виступає принципом діяльності, переведенням соціальних, релігійних, культурних і політичних проблем у практичну площину.

На основі аналізу становлення та ролі “Руської ідеї” в українській політичній думці, в роботі стверджується, що українська національна ідея в досліджуваний період виступала у формі “Руської ідеї”. Незважаючи на рецепцію представниками української шляхти польської моделі політичної культури, а також станової елітарної ідеології (концепція “шляхетського народу”), вони усвідомлювали свою культурно-історичну, регіональну і політичну окремішність у межах Речі Посполитої. Розглядаючи етапи становлення та сутність “Руської ідеї”, в роботі розкривається вклад у її розробку православних полемістів та Адама Кисіля - послідовного борця за рівноправність руського народу в Речі Посполитій.

Не підтримуючи думки деяких дослідників, які розглядали Зборівську угоду як спробу реалізації концепції двовладдя, а також вкрай негативної оцінки її політичної сутності у ряді наукових досліджень, автор доводить, що Зборівська угода, хоч і була по своїй суті реалізацією лише ідеї “козацького автономізму”, у пропозиціях Богдана Хмельницького виступала як важливий і необхідний етап реалізації “руської ідеї”, створення Української суверенної держави, вона визнала на весь світ уже практично існуючу Українську державу на обмеженій козацькій території та український народ.

При аналізі внутрішньополітичних аспектів Переяславської угоди в роботі доводиться, що в її основу було взято ті вимоги, які ставилися Богданом Хмельницьким і при підготовці Зборівського договору. Переяславська угода та березневі статті, хоч і являли собою утвердження абсолютної влади гетьмана, все ж були вимушеним кроком гетьмана, їх політичні ідеї були не сумісними ні з “Руською ідеєю”, ні з політичними поглядами Богдана Хмельницького.

Найбільш повно “Руська ідея” знайшла своє відбиття в пропозиціях гетьмана І.Виговського та Ю.Немирича до Гадяцької угоди, якими передбачалось створення Великого князівства Руського в межах основних етнічних територій українського народу,  і в яких, на відміну від вище згаданих договорів, містяться серйозні політичні теоретичні та організаційні розробки. У зв”язку з цим аналізується політична діяльність українського магната, високоосвіченої особистості Юрія Немирича, який, власне, і був автором  даного проекту. Не всі домагання українців було прийнято в Гадяцькій угоді, яка до того ж не була реалізована. Але політичні та державотворчі ідеї, організація соціальної структури та політичної влади, закладені в проекті Юрія Немирича, якраз і являли собою реалізацію “Руської ідеї”, як вона уявлялась в добу Хмельниччини.

На відміну від тверджень про відсутність напередодні та на початку Української національної революції в українській політичній думці будь-яких концепцій державотворення, в роботі доводиться наявність та розкривається сутність ряду таких концепцій: ягеллонського легітимізму, суть якої виходила з визнання можливості й доцільності подальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої, але як окремої автономної одиниці; утворення Руського або Великого князівства Руського поза межами Речі Посполитої;  концепція москвофільства; утворення держави “козацького панства”; “двовладдя” Війська Запорозького в особі гетьмана Богдана Хмельницького і православної церкви в особі митрополита Сильвестра Косіва. Проаналізовані також більш конкретні концепції та ідеї, які можна віднести до вище названих: концепція Северина Наливайка, яку можна характеризувати як ідею козацького автономізму на обмеженій території між Бугом і Дністром у межах Речі Посполитої; концепція і програма розбудови козацької держави київського католицького єпископа, нащадка українського шляхетського роду з Холмщини Йосипа Верещинського. Концептуальний внесок Й.Верещинського в теорію держави ранньоновітнього часу визначається, насамперед, розробленими ним ідеями мінівасальних субдержавних утворень у рамках Речі Посполитої. Наділяючи запорожців власною державою, Й.Верещинський тим самим підносив їх до найвищого за тогочасною політичною ціннісною шкалою рівня - статусу, який мала панівна верства Речі Посполитої - шляхта. Тим самим пунктирно окреслювалася ідея створення на терені України національної держави.

Аналіз різних думок дослідників щодо сутності та етапів становлення політичної думки та державотворчої концепції Б.Хмельницького показує, що вони викликані відсутністю документів, де вони були б систематизовано викладені, а також  часом та умовами їх оприлюднення й реалізації. 

Можна допустити, що Б.Хмельницький міг погодитись навіть з концепцією ягеллонського легітимізму, але в тому плані, що мова йшла про створення  Великого князівства Руського в межах основних українських земель, яке б увійшло рівноправною автономною частиною у склад Речі Посполитої нарівні з Польським королівством та Великим князівством Литовським. Про таку можливість говорять чимало дослідників. Не можна забувати й того, що Зборівський та Переяславський договори, як і Гадяцька угода,   не ставили таких завдань. Ідею Великого князівства Руського підтримували Адам Кисіль, Юрій Немирич, Петро Могила, Сильвестр Косів, очевидно Костянтин Острозький та більшість, відкрито чи таємно, українських князів, шляхти, серед яких було чимало протестантів, міського патриціату та православних ієрархів. З точки зору стратегічних цілей створення української суверенної держави, то цей етап мав бути досить тривалим, бо перед новою, нехай автономною державою стояли величезної ваги завдання.

Водночас з утвердженням національної державної ідеї‚ відроджується й ідея українського монархізму‚ носієм якої стає сам Б.Хмельницький. Він прямо‚ чи опосередковано висловлює  думку про свою владу не як владу виборного гетьмана‚ а самодержавну владу володаря Української держави. Спроба реконструкції харизми влади в гетьманській державі через перетворення  виборного гетьманату на спадкову династію та відновлення  юрисдикції київського митрополита на всіх “руських землях” яскраво ілюструє глибоке розуміння державною владою (в особі Хмельницького) історичної перспективи розвитку української нації. Реалізація курсу гетьмана  на утворення монархії сприяла б консолідації еліти і суспільства навколо ідеї Української держави.

На основі аналізу джерел‚ документів Б.Хмельницького‚ становлення, сутності,  особливостей політичної думки та державотворчої концепції Богдана Хмельницького, процесів її реалізації в ході Української національної революції‚ висновків вчених та авторських досліджень в роботі аргументується положення, що українська державна ідея була розроблена Б.Хмельницьким разом із соратниками задовго до 1648 р. ЇЇ сутність можна викласти таким чином.

Виходячи з  права українців на створення власної держави в етнічних межах їх проживання‚ її незалежності та соборності‚ вбачаючи в Українській державі спадкоємницю Київської Русі‚ засвідчуючи тяглість розвитку української нації‚ відновлення  процесу державотворення‚ перерваного експансією сусідніх держав,  вона включала: кінцева мета -  побудова незалежної‚ унітарної‚ соборної‚ в своїх етнічних межах Української держави; встановлення міцної монархічної влади гетьмана‚ який би втілював інтереси не лише козацько-старшинської еліти‚ а і всього українського народу; зміцнення православної церкви та її ролі в українському суспільстві; ліквідація магнатського землеволодіння‚ зміна характеру соціально-економічного життя; рушійні сили -  Військо Запорозьке - реєстрове і нереєстрове козацтво; українська шляхта, яка відверто і повністю не перейшла на бік магнатсько-шляхетської Речі Посполитої; залучення до визвольної війни міщан та селян, духовенства; умови реалізації -  утворення загальнонаціонального блоку боротьби проти польського панування, побудову української держави та досягнення її незалежності;  орієнтування православних ієрархів, в цілому руської церкви на вирішення загальнонаціональних завдань; ізоляція українських  князів та магнатів від участі у боротьбі проти українського народу; обмеження участі у боротьбі проти українського народу Великого князівства Литовського; залучення на допомогу, навіть шляхом визнання васальної залежності, Оттоманської імперії та Кримського ханства; етапи реалізації - підготовка козацького повстання‚ мобілізація на боротьбу проти польського поневолення реєстрового і нереєстрового козацтва‚ української шляхти, міщанства та духовенства; прискорення розгортання селянської революції проти польського панування; утворення автономної Української козацької держави в Середньому Подніпров”ї;  досягнення незалежності Української козацької держави; поступове згуртування навколо неї всіх українських етнічних територій і створення незалежної соборної Української держави.