| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтується актуальність обраної теми, характеризується стан вивчення, формулюється мета й завдання дисертаційної роботи, визначається теоретико-методологічна її основа, об’єкт, предмет аналізу, наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікації її результатів, особистий внесок здобувача.
У першому розділі “Проблема психологізму в літературознавстві” з’ясовані важливі питання теорії та історії психологізму і стан його дослідження у творчості Гр.Тютюнника. Як відомо, тривалий час психологізм не мав однозначного вичерпного теоретичного та історико-літературного тлумачення, що обумовлено тим, що література по-різному розуміла те, що відбувається “у глибинах людського буття”. Тому цілком закономірно і філософи, і письменники ХIХ віку дійшли висновку, що духовно-душевні зрушення не можуть бути безпосередньо виражені словами, оскільки внутрішній Універсум виявився не менш значним і величним за Всесвіт (на що вказував ще Жан-Поль). Проте розвиток психологічної науки, особливо на рубежі ХIХ і ХХ ст., активізував пошуки літератури до осягнення прихованих можливостей людської душі. Але в цьому не відчувалось підпорядкованості літератури науці, бо багатство людського внутрішнього світу не можна звести до опису в поняттях і термінах. Тільки література здатна проникати все глибше, відкривати “невиразне” і тим самим “приречена” продукувати розвиток нових поетичних засобів у розкритті людського всесвіту.
Невпевненість щодо понятійного тлумачення психологізму, очевидно, була одним із стримуючих факторів, щоб ввести його в словники чи енциклопедії. Принаймні в найбільш відомих літературознавчих енциклопедично-довідникових виданнях ХХ століття поняття психологізму відсутнє (“Краткая литературная энциклопедия”. М., 1971, “Литературный энциклопедический словарь”. М., 1987, “Літературознавчий словник-довідник”. К., 1997). В енциклопедіях і словниках розкриваються поняття психології творчості письменника, психологічної школи в літературознавстві, психоаналізу тощо.
На хвилі “відлиги” проблема психологізму, як літературна, так і літературознавча, актуалізувалась. Склалися сприятливі умови для републікації класичного надбання Л.Виготського, видання праць французького психолога Ж.Піаже, а також багатогранних досліджень вітчизняних науковців у сфері психологізму, до яких належать праці Г.В’язовського, Л.Гінзбург, В.Фащенка. З часом це наукове спрямування поповнилось розробками А.Ієзуїтова, М.Кодака, А.Єсіна. Уже в кінці 80-х – на початку 90-х років у науковий обіг були повернуті роботи З.Фрейда та І.Єрмакова, одного із засновників російської психоаналітичної школи (“Психоанализ литературы. Пушкин, Гоголь, Достоевский”. М., 1999), опубліковані розробки І.Смирнова (“Психоистория русской литературы от романтизма до наших дней”. М., 1994) та О.Еткінда (“Эрос невозможного. История психоанализа в России”. СПб., 1993). У такому контексті набутки 60-х років відзначаються глибоко теоретичним підходом до психологізму. У них наявне теоретичне визначення психологізму та психологічного аналізу, розглянута типологія художнього психологізму та засоби, форми, прийоми його вираження. Так, наприклад, В.Фащенко стверджував: “Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі”. А.Єсін трактував психологізм у літературі як “особливе відображення внутрішнього світу людини засобами власне художніми, глибина і гострота проникнення письменника у душевний світ героя, здатність докладно описувати різні психологічні стани і процеси (почуття, думки, бажання і т.п.), помічати нюанси переживань – ось у загальних рисах прикмети психологізму в літературі. Психологізм, таким чином, являє собою стильову єдність, систему засобів і прийомів, спрямованих на повне, глибоке і детальне розкриття внутрішнього світу героїв”. У такому розумінні і тлумаченні психологізм введений до “Литературной энциклопедии терминов и понятий” (М., 2001). Ці тенденції щодо проблеми художнього психологізму і складають теоретичний фундамент дисертаційної роботи.
Проза Гр.Тютюнника проникнута ліризмом, любов’ю до природи, до світу, далека від утвердження суспільних догм, викликала гнів консервативної критики. Головним у його оповіданнях, новелах, повістях були не якісь незвичайні події, а проникливе втілення повсякденності, що набувала під його пером поетичного звучання. Для нього були характерні герої, які ізолювали себе від буденного соціального оточення. В Тютюнникові вбачали письменника з яскраво вираженою індивідуальністю, якій притаманне зображення прихованих рухів душі.
Окремі питання психологізму творів Гр.Тютюнника порушені в монографіях Л.Мороз “Григір Тютюнник. Нарис життя і творчості” та “З любові й доброти”, у статтях Н.Заверталюк (“Своєрідність вираження “діалектики почуттів” у новелах Гр.Тютюнника”), Г.Гримич (“Портрет зовнішній і психологічний”), М.Хороба (“До питання психологізму в оповіданнях Гр.Тютюнника”) та ін. Проте творче надбання Гр.Тютюнника вимагає комплексного аналізу психологізму.
У другому розділі “Модель світу в прозі Гр.Тютюнника” висвітлено вибудовану в творчості Гр.Тютюнника модель світу героїв та її психологічну наповненість. Як відомо, модель світу не може існувати поза людиною, бо перш за все в її конструкцію входить особистість зі своїми переживаннями, почуттями, до того ж, це особистість, в якій збережений високий рівень патріархальної свідомості, родових традицій. Вона розкривається через особистість, пізнається через національні характери й типи. Доведено (Г.Сковорода, Д.Чижевський), що саме в національному характері закладена національна пам’ять і такі риси, як емоціональність, сентиментальність, ліризм, що і склали основу “філософії серця”. Виходячи з цього, ми й розглядаємо модель світу в прозі Гр.Тютюнника. Саме на художньо-естетичну концепцію душі й серця в його прозі орієнтована співвіднесеність людини і світу, а серце є її мікрообразом; герої серцем сприймають навколишній світ, як і сам Гр.Тютюнник. Письменник відтворює світ у душах і серцях своїх героїв через їх почуття. Цим і пояснюється властивий творам Гр.Тютюнника психологізм. Автор передає враження від навколишнього світу через світосприйняття і світовідчуття героїв, вибудовуючи картину світу героя і свою власну, але це картина чуттєва.
Світ людини у творах митця – це її внутрішній світ, який не може існувати поза зовнішнім, соціальним, бо саме середовище, у якому живе особистість, впливає на її внутрішній світ, психічний стан і відповідні йому реакції, дії, рефлексії. Земний світ героїв Гр.Тютюнника розгортається в певному часопросторі. Його точками є село, передмістя, хата, квартира, училище, дорога, степ, поле, пустирище. Модель світу в прозі письменника – це світ матеріальний, соціальний і космічний – світ природи (астральні образи сонця, місяця, зірок). Глобальні складові моделі світу (людський Універсум і Космос) у творах Гр.Тютюнника не сприймаються окремо від особистості: через сприйняття їх героями вони впливають на психологічний стан останніх. Художній світ – світ як просторова точка і світ як мрія особистості.
Модель світу в прозі Гр.Тютюнника включає зображення села довоєнного, воєнного та післявоєнного. Її параметри вимірюються категоріями добра, людяності, справедливості, гармонії людини з природою, з іншою людиною, цілісністю особистісного “я” героя. У творах письменника модель світу вибудовується на протиставленні авторського ідеалу гармонійного, гуманного світу й реального, абсурдного, фальшивого, жорстокого, лицемірного, що вмотивовує дисгармонію особистості з навколишнім світом, її самотність, відчуженість, незахищеність, покинутість (“В сутінки”, “Комета”, “Дивак”, “Смерть кавалера”, ”Дикий”, “Кізонька”, “Вуточка”, “На згарищі”, “Грамотний”). Малюючи героїв різного віку, письменник фіксує такі психологічні стани, як образа (“В сутінки”, “Комета”, “Смерть кавалера”, “Вуточка”, “Обнова”, “Устим та Оляна”), сум (“В сутінки”, “На згарищі”, Дивак”, “М’який”), страх (“Червоний морок”, “Бовкун”, “Облога”), відчуття неможливості подолання своєї самотності (“Комета”, “Смерть кавалера”, “Облога”, “Кізонька”, “Вуточка”). У фокусі авторського зображення – душевні та фізичні травми героїв, які часом сублімуються в комплекс їхньої неповноцінності (“Кізонька”, “Грамотний”, “Бовкун”, “М’який”, “Вуточка”, “Смерть кавалера”, “Кленовий пагін”), драматично-трагічне життя героїв (“Кізонька”, “Три зозулі з поклоном”, “Устим та Оляна”, “Комета”, “Грамотний”, “Дикий”, “Бовкун”, “М’який”, “На згарищі”, “Смерть кавалера”, “Обнова”, “Перед грозою”, “Климко”). Герої Гр.Тютюнника намагаються відійти, відчужитися від світу абсурду, невлаштованості, шукаючи наближення до гармонійного світу природи (“Дивак”, “Дикий”). Абсурдність, потворність, невлаштованість світу втілюються Гр.Тютюнником в образах носіїв зла ( представники влади та таке вселенське лихо, як війна).
Третій розділ “Концепція особистості й засоби вираження особистісного “я” присвячений осмисленню особистості як носія духовності та гуманізму у творах письменника і складається з трьох підрозділів, у яких послідовно висвітлюється специфіка особистості і в соціальному (самотній, дивак), і в інтимному – (кохання)– аспектах.
У підрозділі 3.1 “Мотив самотності героя, специфіка його художнього осмислення” йдеться про засоби вираження самотності як психологічного відчуття. У творчості письменника самотніми є майже всі герої. При цьому найбільш вражаюче зображена самотність героя-підлітка, яка пов’язана із станом сирітства й безбатьківства. Невлаштованість долі героїв, сум’яття їхнього внутрішнього світу виражається як на рівні свідомого, так і підсвідомого. У їх художній реалізації прозаїк спирається на архетипи, які інтерпретує відповідно до окресленого художнього завдання. Зокрема образи розп’ятого й блудного сина асоціативно екстраполюються на образ розп’ятого дитяти, божественного дитяти-мандрівника, який закорінений у Гр.Тютюнника в народну традицію чумацьких мандрів й одночасно пов’язаний із світовим образом “вічного мандрівника”. Архетип батька сприяв розкриттю багатоаспектності теми сирітства, втрати хлопчиками-підлітками батьківського начала і його пошуками. Персоніфікація архетипів Гр.Тютюнником здійснюється в процесі модифікації міфічних сюжетів. Одним із домінуючих у творах письменника є архетип розп’ятого Бога – самотнього страждальця за гріхи, які він не коїв.
Аналіз творів письменника показує, що “розп’яте” на хресті дитинство героя-підлітка складає одну з найбільш больових чуттєвих точок зображеного в його прозі світу. Основні конфліктні вузли в прозі Гр.Тютюнника пов’язані із зображенням долі самотніх хлопчиків-підлітків. Розв’язка конфліктів виокреслює особистісне “я” героїв, їх боротьбу з проявами зла на користь добра (Харитон – “Облога”, Климко– однойменна повість, хлопчик – “Комета”, Ванько – “Обнова”, Їгорко –”Смерть кавалера”, хлопець – “В сутінки”). Герої-підлітки рано дорослішають, бо змушені взяти на свої плечі відповідальність дорослих, у першу чергу не за своє життя, а за життя й щастя іншої людини (“Климко”, “Перед грозою”, “Вогник далеко в степу”). Хлопчики Гр.Тютюнника не скоряються перед випробуваннями життя: голод, страх, холод не роблять їх жорстокими, боязливими. Підлітки все це намагаються мужньо переборювати у воєнний та повоєнний час, бо вони – особистості. Деякі з них гинуть, але в ім’я високоморального обов’язку.
Мотив самотності героя-підлітка у творах Гр.Тютюнника виразно розгорнутий у часопросторі, координати якого адекватні щодо виявлення психологічного стану героя (насамперед страху). У творах про долю хлопчиків-підлітків, фіксуючи драматично-трагічні передчуття й переживання ними своєї самотності, незахищеності, втрати довір’я-віри, страху, письменник нерідко вдається до ретроспекції. Спогади про батька та асоціації, викликані цими спогадами, відтінюють психічний стан підлітків. Батько для них – вищий моральний авторитет, родове коріння, ідеал, уособлення сили, любові, тепла. З цим образом пов’язано силу традицій сім’ї, сімейного вогнища, повноцінності буття.
Переживання страху, суму, самоти героями у творах письменника нерідко відтінені традиційно-фольклорними символічними кольоровими образами: найчастіше – це чорний та червоний кольори, що виступають засобом передачі тривоги, трагічних передчуттів, відчуттів чогось злого, недоброго (“Облога”, “Климко”, “Перед грозою”, “Смерть кавалера”) та звуковими образами (гайвороняче каркання). Природа у творах Гр.Тютюнника виявляється не тільки амбівалентною (“Смерть кавалера”, “Вогник далеко в степу”, “Тайна вечеря”), вона в єдності з відчуттями, станом і настроєм героя. У відтворенні переживань страху, переляку самотнього підлітка вагомими прийомами є сни, марення.
У підрозділі всебічно розглядаються засоби психологізації вираження стану самотньої особистості: монолог, діалог, асоціативні спогади героя, самоаналіз, конфлікт, психологічний вибір, внутрішній монолог, підсвідоме, речова, кольорова, звукова, запахова, вагова, побутова, пейзажна, портретна, асоціативна деталі, прийоми замовчування, сну, марення, часопростір, вираз очей, міміка, жести, рухи, дії, поза, інтонація голосу, авторська оповідь.
У підрозділі 3.2 “Герой-дивак як особистість у прозі Гр.Тютюнника: поетика характеротворення” відзначається, що у 60-і роки посилився інтерес до національного розвитку. У літературі це виявилось у створенні національних типів, увиразненні їх ментальних якостей і що знайшло своє продовження й у 70-і роки. Суттєву роль у цих процесах відіграло звернення до слов’янської міфології. Саме в цей період з’являються в літературі образи характерників-диваків (О.Ільченко “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця”, В.Дрозд “Семирозум”, В.Земляк “Лебедина зграя”, “Зелені Млини”).
У прозі Гр.Тютюнника національний тип особистості найвиразніше розкритий в образі дивака, що стоїть осторонь загальної маси, дивака, який відрізняється від оточення характером, поведінкою, вчинками. Він сприймає світ чуттєво, емоційно – серцем, а тому оточення вбачає в ньому дивака. Створений художником тип пов’язаний не стільки з давньоруською народносміховою культурою, скільки із загальнолюдськими духовними цінностями. Дивацтво тютюнниківських героїв – головне випробовування, яке вони проходять на перевірку своїх високоморальних якостей, властивих українському народові. У назвах ряду творів митця підкреслено їхню домінантну рису (“Дивак”, “М’який”, “Дикий”). Гр.Тютюнник зображує героїв-диваків різного віку: дитина (“Дивак”), юнак (“Комета”, “Дикий”), людина зрілого віку (“М’який”, “Нюра”), старий чоловік (“Кленовий пагін”, “Деревій”, “Бовкун”). Неоднозначні вони й за своїм дивацтвом: серед них є справжні характерники, які наділені високими чеснотами, і той тип диваків, які є втіленням амбівалентних якостей людини (позитивних і негативних), що втрачають своє особистісне “я” з різних причин (“М’який”, “Бовкун”, “Нюра”), і антидиваки ― майстри творити зло, як дрібне (“Кленовий пагін”), так і велике (“Грамотний”, “Поминали Маркіяна”). Герої Гр.Тютюнника стають диваками в зіткненні з навколишнім світом, дисгармонією в ньому (“Дивак”, “Дикий”), із смертю коханої дівчини (“Комета”), у пристрасній закоханості в природу, злитті з нею (“Деревій”). Дивацтво іноді зумовлене безвихідністю, тяжкими обставинами життя (“М’який”), страхом перед голодом (“Бовкун”), способом життя й поведінки в соціальних умовах (“Нюра”). Герой-антидивак породжений насамперед самотністю, страхом перед смертю (“Кленовий пагін”). Особистісні якості героїв Гр.Тютюнника виявляються у вчинках, діях, любові до природи й характеризується такими рисами, як вірність, доброта, милосердя, щедрість, працелюбність, несприйняття жорстокого, лицемірного світу. Вагомими в зображенні їх дивацтва є містка художня деталь, незвичайність поведінки, конфлікт, зіставлення-протиставлення. В одних творах Гр.Тютюнник зображує дивацтво безпосередньо, відкрито (“Дивак”, “Комета”, “Деревій”, “М’який”, “Бовкун”, “Нюра”), в інших – приховано, в підтексті окремого епізоду, опосередковано (“Бовкун”, “Кленовий пагін”, “Дикий”). Герої-диваки, як правило, самотні, відчужені, вони намагаються знайти спокій, гармонію у світі природи. Ставлення митця до диваків першого типу однозначне: він їх розуміє і співчуває їм, їхнє особистісне “я” співвідноситься з авторським ідеалом людини, м’якої, ніжної, лагідної, щирої, доброї, сором’язливої, слухняної, щедрої, працелюбної, вірної, закоханої в природу. До амбівалентних особистостей і антидиваків автор ставиться неоднозначно: з одного боку, він засуджує тих, хто втрачає особистісну домінанту, а з іншого – співчуває й переживає разом з ними.
У творах Гр.Тютюнника відображені ті психологічні стани людини, які підкреслюють неординарність, самобутність, незатьмареність її світосприйняття мізеріями буття. Незвичний поетичний світ героя протистоїть узвичаєній буденності життя тих персонажів, які не здатні пробудити в собі дивацтво як іншу якість життя: диваки своєю здатністю до мрії, асоціативністю мислення, неординарною поведінкою наповнюють своє буття новою змістовністю; антидиваки цю можливість втрачають, тим самим збіднюють не тільки своє життя, але й оточуючого світу.
У підрозділі 3.3 “Герой у світі кохання у творчості Гр.Тютюнника та специфіка його художнього зображення” мова йде про вираження почуттів, переживань героя в інтимній сфері кохання й простежується його еволюція.
Мотив кохання є одним із провідних у творах Гр.Тютюнника. Одні з них повністю присвячені поетизації кохання (“Зав’язь”, “Холодна м’ята”, “Три зозулі з поклоном” тощо), в інших – це лише епізод у сюжетній лінії героїв (“Обнова”, “Облога”, “Вогник далеко в степу”, “День мій суботній”). За віком і в цьому випадку герої письменника різні: зовсім юні, підлітки, які вперше входять у світ кохання, роблячи крок у доросле життя (“Зав’язь”, “Обнова”, “Облога”, “Вогник далеко в степу”), молодь (“День мій суботній”, “Холодна м’ята”, “Печена картопля”, “Проти місяця”), люди похилого віку (“Кізонька”, “Устим та Оляна”). Герої Гр.Тютюнника прагнуть кохання, щоб позбутися самотності, мріють про створення щасливої родини, бо є в цьому світі самотніми. Розгортаючи мотив кохання, митець утверджує цей стан, почуття героїв як подію буття.
Мотив кохання у творах Гр.Тютюнника ґрунтується на естетичній категорії прекрасного, на високій народній моральності і, як правило, співвіднесений з його філософським та біблійним тлумаченням. Його художній розвиток спрямований на відображення високоморальних якостей, що розкриваються через психологічний стан героїв. У творах Гр.Тютюнника кохання співвіднесене з красою й величчю людини, які багатогранні у своїй сутності (безкорисливість, чистота, щирість, вірність, лагідність, доброта, сердечність, повага, працелюбність, любов до людини, природи, сором’язливість). Вони виявляються через видиму й невидиму мову почуттів. Мовні партії героїв сповнені пауз, недомовленостей, вони лаконічні, емоційно насичені.
Осмислення художнього розвитку цього мотиву кохання в прозі Гр.Тютюнника дає підстави твердити, що автор відображає різні стани почуття: його зародження і пробудження, чекання та прагнення любові як умови подолання самотності, кохання як основи гармонії родини, роду, невірності, зради. Кохання в прозі Гр.Тютюнника є насамперед не чуттєвою, а духовною сферою, перш за все пов’язаною із прагненням до гармонії душ, а не тіл. Зображуючи героя в момент закоханості, письменник використовує внутрішній монолог, діалог, самоаналіз, авторську оповідь, невласне пряму мову, інтонацію голосу, означення виразу очей, обличчя, рухів, дій, підтекст, міміки, жестів, пози. Відтворюючи еволюцію кохання, письменник вводить вагомі психологічні штрихи в характеристику почуттів, ведучи оповідь від першої особи, вдається до авторського коментаря, засобів невидимої й видимої мови виявлення переживань героїв, психологізує пейзаж через звукові, запахові, кольорові образи, що передають нюанси, напівтони, взаємопереплетіння настроїв. У творчості Гр.Тютюнника природа жива, одухотворена, знаходиться в єдності з почуттями героїв, які постають як діти природи. Отже, мотив кохання органічно доповнює виразну психологічну характеристику героїв художника слова, виокреслює їх особистісне “я”.
У “Висновках” узагальнюються результати дослідження. Аналіз прози в заданому аспекті дає підстави для висновків про те, що:
– психологізм є концептуальним і характеротворчим елементом у поетиці новелістичних та повістевих жанрів письменника, найпродуктивнішим у розкритті внутрішнього світу героя, його психічного стану. Особливістю моделі світу Гр.Тютюнника є те, що в її епіцентрі людський Універсум у контексті сільського ландшафту, чітко окреслений у часопросторі довоєнного, повоєнного та післявоєнного побутування, та рефлексії психології, моралі селянина, що найвиразніше виявляються в граничних площинах співвіднесеності людини і світу;
– у прозі Гр.Тютюнника всебічно відтворені найрізноманітніші психічні стани особистості (самотність, відчуження, образа, гнів, сум, незадоволення, радість, закоханість, несміливість, сором’язливість, страх, збудження, невпевненість, переляк тощо). Багата й палітра їх вираження: внутрішній монолог, внутрішній діалог, інтонація голосу, самоаналіз, дії, спогади, асоціації, підтекст, монолог, діалог, прийом замовчування, психологічний пейзаж, роздуми, паузи, контраст, антитези, психологічний вибір, конфлікт, інтуїція, часопростір, авторська оповідь, невласне пряма мова, художня деталь (вираз очей, обличчя, уст, погляд, міміка, жести, поза, рухи, звукова, кольорова, запахова, речова, побутова, портретна, асоціативна деталь), прийом сну, марення тощо;
– психологізм як “невичерпність художнього образу” (В.Фащенко)– визначальна риса розвитку мотиву кохання у творчості Гр.Тютюнника. Фіксація перебігу почуттів (чекання-прагнення кохання, зародження – зав’язь, сором’язливість признання, ніжність і ліризм у стосунках закоханих, радість взаємності почуттів, переживання нерозділеного кохання, його втрати тощо), ситуації взаємин закоханих, монологи-роздуми й діалоги героїв, образи-символи, що є стильовими домінантами вираження стану закоханих (зав’язь, сад, холодна м’ята, печена картопля), виокреслюють тютюнниківську концепцію кохання;
– психологічне пізнання світу героїв з урахуванням їхніх вікових особливостей відбувається на рівні зображення їх психологічних станів, насамперед самотності, кохання, характеристичного статусу дивацтва. Висока моральність особистості, зображеної в прозі письменника, органічно взаємозв’язана з традиціями роду, родини, народу;
– інтерпретуючи психологізм прози Гр.Тютюнника у світлі психологічно-філософських праць вітчизняних (І.Франка, О.Потебні, Г.Сковороди, П.Юркевича, Д.Чижевського) та західноєвропейських учених (З.Фрейда, А.Бергсона, К.Юнга, М.Хайдеггера, Ж.-П.Сартра, С.К’єркегора, К.Ясперса), в контексті художньої практики попередників (Ф.Достоєвського, Л.Толстого, О.Кобилянської, В.Стефаника, М.Коцюбинського та сучасних йому письменників), маємо можливість визначити специфіку стилю письменника, рисами якого є асоціативно-психологічне моделювання світу героїв, психологічна заглибленість у зв’язки чуттєвого й буттєвого у світі героя, емоційна тональність оповіді; психологізм є основною естетичною якістю творчого методу письменника, його стильовою домінантою.
Фащенко В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури.– К.: Дніпро, 1981.– С.49. Есин А.Психологизм // Введение в литературоведение. Литературное произведение. – М.: Высшая школа, 1999.– С.313-314. |
