Талько В.Л. Міжнародно-правові форми співробітництва держав з міжнародними економічними організаціями

Краткое содержание

У вступі дається загальна характеристика роботи: обгрунтовуються вибір теми, її актуальність, визначаються мета і завдання дослідження, висвітлюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення здійсненого дослідження, а також апробація його результатів.

Перший розділ “Теоретичні аспекти характеристики форм співробітництва держав з міжнародними економічними організаціями” присвячений дослідженню норм міжнародного права, положення яких служать основою регулювання форм співробітництва між державами та МЕО в економічній сфері, а також визначенню складу вказаних форм.

В дисертації зазначено, що правовою основою використання державами форм співробітництва з МЕО є право цих організацій. Воно уявляє собою комплекс принципів і норм, який регулює правове становище, діяльність організацій, їх взаємини одна з одною та іншими суб’єктами міжнародного права, у тому числі форми таких взаємин. Згаданий комплекс має суттєві особливості, які зумовлюються характером вказаних норм та порядком їх застосування.

У зв’язку з цим у дисертації досліджено такі основні джерела права МЕО, як статути організацій, багатосторонні конвенції та інші види міжнародних договорів, звичаї, рішення органів МЕО. Підкреслена головна роль статутів МЕО як нормативних актів, що є правовою основою їхньої діяльності. Звертається увага на особливості застосування багатосторонніх конвенцій для регулювання відносин МЕО з державами. Наголошується на особливому значенні “власного права” МЕО - сукупності норм, які створюються кожною організацією для власних цілей і становлять її організаційно-правову систему.

Автор звертає увагу на те, що поняття форми є однією із суттєвих сторін будь - якого явища, зокрема, зв’язків між суб’єктами міжнародного права. Численність, різнохарактерність та складність зазначених зв’язків спричиняють розмаїття форм, в яких вони здійснюються, і як наслідок - відмінності у підходах до визначення їх складу в науковій літературі. Тому форми співробітництва держав з МЕО мають розглядатися в контексті певного зрізу міжнародних відносин, визначеного відповідно до їх суб’єктного складу і характеру. Згідно з таким підходом в дисертації розглядаються форми, які використовуються в площині взаємин держав та МЕО з приводу їхнього економічного співробітництва.

Висвітлюючи питання про коло вказаних форм, автор зазначає, що воно відповідає видам стосунків між державами та МЕО у сфері їх економічного співробітництва. До таких видів віднесені співробітництво на основі повного або часткового використання прав, які надаються членам організації; співробітництво з організацією без використання прав членів МЕО; а також стосунки допоміжного характеру - отримання інформації про МЕО та їх діяльність.

Формами, які забезпечують реалізацію таких видів стосунків є: використання державами інституту спостерігачів в МЕО, укладання державами та МЕО міжнародних економічних договорів, асоціація та членство держав в МЕО.

У другому розділі “Міжнародно-правові форми співробітництва держав з міжнародними економічними організаціями” дана характеристика форм відносин держав з МЕО, визначено їх зміст, умови застосування та спектр завдань, які можуть вирішуватися в межах кожної з них.

Розглядаючи інститут спостерігачів як організаційно-правову форму співробітництва держав з МЕО, дисертант підкреслює, що можливість його використання передбачена правом значної кількості організацій, наприклад, ЮНІДО, Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО), СОТ, Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), ЧЕС, Ради митного співробітництва, Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжурядової ради по нафті та газу, Економічного союзу, організацій торговельного характеру, зокрема міжнародних організацій з какао, цукру, джуту та джутових виробів.

Досліджуючи функції спостерігачів, їх права, привілеї та імунітети, дисертант робить висновок, що даний інститут є важливою формою стосунків держав з МЕО, використання якої позитивно впливає на розвиток взаємозв’язків цих суб’єктів міжнародного права. Разом з тим в дисертації звертається увага на головну рису цього інституту - його призначення для використання державами, які не входять до складу членів організації. Внаслідок цього основний зміст стосунків таких країн з МЕО становить не участь у діяльності організації, а спостереження, отримання інформації про зазначену діяльність.

Зроблений висновок про обмежений, пасивний характер відносини між спостерігачами та МЕО, що свідчить про те, що інститут спостерігачів займає нижчу сходинку серед форм співробітництва. Його використання доцільне лише до певної межі. З того моменту, коли необхідні більш тісні відносини держави з МЕО, що включатимуть їх безпосереднє співробітництво, ця форма потребуватиме заміни або доповнення іншими формами відносин.

У дисертації зазначається важливість дослідження договорів економічного характеру як форми стосунків держав з МЕО. Виходячи з цього в ній розглянуто види міжнародних економічних договорів, які використовуються державами в стосунках з МЕО, та визначено їх коло.

Зауваживши, що поділ всієї маси зазначених договорів доцільно здійснити за кількістю сфер відносин, що ними регулюються, дисертант робить акцент на аналізі двох основних їх груп, а саме договорів спеціального призначення, які застосовуються державами для забезпечення взаємин з МЕО в окремих галузях економічних відносин, та угод комплексного характеру, які регулюють одразу декілька галузей співробітництва.

При розгляді договорів між державами та МЕО в сфері фінансових відносин дисертантом зроблений висновок, що серед них переважають угоди про безповоротне надання коштів, про їх надання у безоплатне користування, про надання їх у оплатне користування на пільгових умовах, а також гарантійні угоди. Таким чином, більшість договорів між державами та МЕО у фінансовій сфері за своїми умовами має характер фінансової допомоги, а поширеність і важливість цих договорів дозволяють виділити їх у самостійний вид угод спеціального характеру між державами та МЕО.

Наступним важливим видом договорів між державами та МЕО є угоди про надання технічної допомоги. В дисертації наводяться організації, які їх укладають, детально досліджено форми допомоги, визначення яких становить основний зміст відповідних угод. Визначається специфіка надання технічної допомоги Україні міжнародними фінансовими організаціями (надалі - МФО), яка полягає в тому, що її значна частина надається за рахунок коштів, які отримуються від цих організацій за договорами про фінансову допомогу.

Окрім розглянутих видів договорів про надання допомоги, в стосунках МЕО з державами використовуються угоди про надання інших видів допомоги, приклади яких наводяться автором. При цьому зазначається, що вони є менш розповсюдженими, оскільки мають специфічний характер, пов’язаний з вузькими сферами діяльності організацій, які їх укладають.

Продовжуючи розгляд угод спеціального характеру, дисертант відзначає, що за всієї важливості допомоги МЕО державам з перехідною економікою, до яких належить Україна, її отримання не може вирішити всіх проблем, які виникають на шляху їх виходу з цього стану та інтеграції в світову економічну систему. Тому значну частину договірних відносин держав з МЕО становлять договори, згідно з якими здійснюється їх взаємовигідне співробітництво. Основна відмінність таких договорів від угод про надання допомоги полягає в тому, що вони передбачають адекватний внесок у будь-якому вигляді всіх їх сторін для досягнення певної мети.

Вагому частку економічних відносин становлять торгові стосунки між їх учасниками. До кола останніх входить і певна частина МЕО, насамперед ті, що мають повноваження укладати договори в сфері торгівлі з третіми державами. Договірна практика таких МЕО робить можливим виділення серед угод спеціального характеру ще наступної самостійної їх групи, а саме торговельних угод. На прикладі застосування цих угод у відносинах між державами та ЄС автор виділяє в їх складі угоди про торгівлю певними товарами, про співробітництво в галузі торгівлі, а також про свободу торгівлі. Аналіз практики використання згаданих угод Україною та іншими державами дозволив розкрити їх зміст, а також визначити місце в механізмі співробітництва України з ЄС, а також серед форм стосунків держав з МЕО в цілому.

В дисертації підкреслено, що торговельні угоди мають важливе значення для України з огляду на їх роль у регулюванні її взаємин з ЄС. Адже, крім угод про торгівлю певними товарами, які використовуються Україною нині, подальший розвиток її відносин з ЄС у сфері торгівлі планується здійснювати на основі угоди про вільну торгівлю, яка є найважливішим типом торговельних угод.

Значний фінансовий і науковий потенціал МЕО в різних галузях економіки зумовив, що іншим поширеним видом угод, які укладаються ними з державами, є міжнародні угоди про співробітництво щодо здійснення наукових та технічних досліджень у певних галузях. У таких угодах визначаються мета та форми співробітництва, керуючі та виконавчі органи, умови фінансування робіт, правової охорони та використання одержаних результатів.

У дисертації зазначено, що вказані види угод охоплюють не всі типи міжнародних економічних договорів спеціального характеру, які мають місце у стосунках держав з МЕО. Зокрема, до системи МЕО належать організації спеціальної компетенції, які укладають з державами угоди, що стосуються окремих галузей чи навіть певних питань економічних відносин, які є предметом їх діяльності. Наводячи приклади таких угод, автор зазначає, що їх розмаїття зумовлено численністю згаданих організацій та особливостями сфер їх діяльності. Тому дуже важко дати аналіз всіх їх типів та розподілити їх на окремі види за певним об’єктом регулювання. Внаслідок цього в дисертації всі вказані угоди об'єднані в один вид - інші угоди спеціального характеру.

У випадку встановлення між державою та МЕО широкомасштабного економічного співробітництва, що здійснюється одразу в декількох сферах, можливості, які надаються угодами спеціального характеру, не можуть забезпечити відповідний рівень правового регулювання відносин між ними. Це спонукає держави та МЕО укладати угоди комплексного характеру, які встановлюють загальний режим стосунків у визначених галузях. У таких угодах містяться погоджені сторонами принципи і норми, які регулюють весь комплекс економічних відносин між ними, а також норми, що визначають характер інших економічних договорів (зокрема спеціального характеру) між МЕО та державами, які укладаються на їх виконання.

Зазначені угоди використовуються здебільшого організаціями інтеграційного характеру, договірна правоздатність яких дозволяє охопити широке коло питань. Розгляд їх здійснено в дисертації на прикладі практики ЄС, який у стосунках з державами укладає договори про торговельне та економічне співробітництво, торговельне, економічне та фінансове співробітництво, торговельне, економічне співробітництво і розвиток тощо. У зв'язку з цим підкреслена особлива роль, яку відіграє угода цього виду в стосунках України з ЄС, а саме Угода про партнерство і співробітництво від 16.06.94 р. На думку автора, за обсягом сфер співробітництва вона є однією з найзначніших угод комплексного характеру.

Важливе місце в дисертації відведено розгляду асоціації як самостійної форми відносин держав з МЕО. Можливість укладання угод про асоціацію з державами передбачена правом багатьох МЕО, зокрема ЄС, Міжнародної морської організації, Європейської асоціації вільної торгівлі, ФАО, Організації держав - експортерів нафти, Європейської конференції міністрів транспорту, Карибського співтовариства та Карибського загального ринку, Організації східнокарибських держав, Азіатської організації з питань продуктивності тощо.

На основі розгляду найбільш характерних прикладів використання асоціації цими організаціями, а також визначень даної форми відносин різноманітних авторів дисертант робить висновок, що відносини в межах асоціації можуть мати індивідуальний характер в кожному окремому випадку їх встановлення між країнами та МЕО. Більше того, асоціація використовується по - різному в рамках однієї організації в залежності від характеру її відносин з державами, з якими вона застосовує відносини такого роду. Ще одне ускладнення полягає у тому, що в багатьох випадках взаємини, які встановлюються в межах асоціації, мають багато спільного з стосунками за міжнародними договорами економічного характеру. Внаслідок цього з формальної точки зору важко визначити певні ознаки, які були б властиві всім угодам про асоціацію та відрізняли їх від інших форм співробітництва держав з МЕО.

Водночас, на думку автора, асоціації притаманні риси, які виділяють її з ряду інших угод економічного плану і характеризують як самостійну форму співробітництва. Це проявляється в тому, що відносини асоціації дозволяють державам набути прав та обов’язків, які не властиві іншим економічним угодам, а саме отримати частину прав та обов’язків, які мають члени організації. Завдяки цьому договори про асоціацію держав з МЕО відносяться в досліджені до найбільш важливих договорів, що укладаються МЕО з державами та є, як правило, останнім перехідним етапом до набуття державою членства в МЕО.

Наведене не зачіпає дійсності положення про те, що можуть існувати асоціативні зв’язки, які не досягають цього максимального рівня. Обсяг прав і обов’язків, які існують у сторін асоціації на певний момент її використання, може бути однаковим з іншими видами угод між державами та МЕО. Однак, на відміну від останніх, угода про асоціацію дає можливість її учасникам розвивати свої відносини, оскільки, має значно вищий максимальний рівень прав і обов’язків, які можна встановити в її межах.

Характеристика членства держав в МЕО в дисертації дана на основі розгляду набуття, припинення, призупинення членства, виходу із складу членів, а також обсягу прав і обов’язків останніх. Особлива увага при цьому приділена питанням набуття статусу члена в МЕО в контексті відносин України з ЄС. Враховуючи, що вступ до цієї організації є одним із стратегічних завдань зовнішньої політики нашої держави, в дисертації докладно розглянуто проблеми, що можуть чекати Україну на шляху задоволення “критеріїв членства”, визначених у 1993 р. на Копенгагенському самміті Європейською Комісією, виконання яких необхідне для отримання статусу члена ЄС. Ймовірність виникнення таких проблем прогнозується на основі порівняння ситуації в Україні зі станом виконання зазначених критеріїв державами Центральної та Східної Європи, які подали заяви про вступ до ЄС.

На відміну від інших форм співробітництва, членство в МЕО дає державі можливість користуватися повним обсягом прав і обов’язків, що діють в організації. Кожна з держав-членів має право брати участь у роботі органів МЕО і, що найголовніше, - у прийнятті ними рішень, право на вільне волевиявлення в організації, на заперечення проти дій чи бездіяльності МЕО, на звернення до організації за захистом тощо. З іншого боку, держави - члени стають у повній мірі зв’язаними відповідними обов’язками, що випливають з факту членства. Завдяки цьому дана форма стосунків держав з МЕО займає вищу сходинку серед інших форм співробітництва з МЕО.

Надаючи комплексну характеристику формам співробітництва, дисертант зазначив, що кожній з них притаманний власний обсяг прав і обов’язків, що дозволяє визначити їх співвідношення і встановити існуючі між ними ієрархічні зв’язки. Розташовані в порядку збільшення обсягу прав та обов’язків, які ними надаються, форми співробітництва мають такий вигляд: інститут спостерігачів, міжнародні економічні договори, асоціація держав з МЕО, членство держав у МЕО. Слід додати, що якщо окрема форма співробітництва має складний характер, тобто налічує декілька однорідних типів організаційно-правових засобів встановлення стосунків (як це має місце у випадку зв’язків на основі економічних договорів), у межах такої форми також існує певна субординація зазначених складових.

Таким чином, відповідно до обсягу прав та обов’язків усі форми становлять логічний ланцюг, складовим якого властиві зв'язки та залежності, які виявляються, зокрема, в тому, що використання однієї форми створює умови для застосування іншої. Наявність такого роду зв’язків між формами у відносинах держави як з певною МЕО, так і з декількома організаціями доводиться в дисертації на основі аналізу практики відносин України та інших держав з МЕО, а також результатів наукових досліджень інших авторів.

У зв’язку з цим вказується на доцільність розгляду форм співробітництва держав з МЕО не лише як набору окремих засобів, а як більш складного явища, з рисами, які характеризують його як певну систему. Головним системотворчим фактором дисертант вважає загальну для всіх форм сферу застосування - відносини між державами і МЕО щодо їх економічного співробітництва. Такий підхід пов’язується, по-перше, з тим, що, оскільки кожна з форм відповідає певному виду відносин, останні визначають склад форм їх здійснення, а по-друге, з тим, що здатність одного виду відносин створити умови для започаткування іншого зумовлює відповідні зв’язки та залежність між формами їх здійснення і як наслідок - наявність певної структури форм співробітництва, яка спроможна забезпечити реалізацію всього комплексу відносин держав з МЕО.

Зазначене дозволяє зробити узагальнення, що форми співробітництва разом становлять систему, призначенням якої є забезпечення держав та МЕО інструментарієм, за допомогою якого вони можуть здійснювати співробітництво таким чином, який відповідає існуючому між ними стану відносин та поставленим завданням. За оцінками автора, такий висновок має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки з нього випливає, що весь спектр цілей, які певна держава бажає досягти у стосунках з МЕО, необхідно розглядати через призму системи форм співробітництва в цілому. Використання такого підходу при визначенні державної політики стосовно як усієї системи МЕО, так і окремих організацій допоможе встановити оптимальні варіанти використання складових цієї системи з метою обрання найефективніших шляхів реалізації поставлених завдань.

Виходячи з того, що ефективність використання Україною форм співробітництва з МЕО значною мірою залежить від досконалості правового забезпечення відносин з цими організаціями у її національному законодавстві, у третьому розділі “Деякі проблеми правового регулювання використання форм співробітництва з міжнародними економічними організаціями в законодавстві України” автор досліджує найвагоміші, на його думку, проблеми, які існують в Україні з цього питання.

У першу чергу, дисертант звертає увагу на недостатню врегульованість у законодавстві України засад її співробітництва як із системою МЕО в цілому, так і з окремими організаціями. З цього приводу зазначається, що в національному законодавстві України в галузі стосунків з МЕО дуже нечисллені або мають значні недоліки нормативні документи, які вирішують загальні питання співробітництва з ними, визначають їх підвалини, є стрижнем усієї системи регулювання відносин з даними організаціями та відіграють координуючу роль серед інших її складових.

В дисертації сконцентрована увага на ряді недоліків Основних напрямів, які, враховуючи велике значення цього документа, негативно впливають на регулювання стосунків нашої держави з МЕО. Він обґрунтовує необхідність існування в національному законодавстві концепції стосунків України з системою МО, частина якої має бути присвячена відносинам з МЕО, а також концепцій стосунків України з певними організаціями, визначає головні питання, які вони мають вирішувати.

Дисертантом розглянуто питання про ступінь врегульованості використання Україною окремих форм співробітництва з МЕО, зокрема такої важливої форми як укладання міжнародних економічних договорів з цими організаціями. На прикладі угод України з МФО доведена наявність та досліджені причини існування прогалин у законодавстві України, в галузі укладання міжнародних договорів. Частина проблем, що виникли у цій сфері, пов’язана з тим, що, по-перше, у багатьох випадках між підписанням відповідними державними органами України міжнародних договорів з МФО та вирішенням питання про їх ратифікацію Верховною Радою України наявні великі розриви у часі, а по-друге, значна кількість підписаних договорів взагалі не ратифікується парламентом. Це спричиняє наведені в дисертації серйозні негативні наслідки як для договірних відносин України з МФО, з якими укладається угода, так і для її взаємин з МЕО в цілому.

Дисертант вважає, що одна з головних причин, яка є підгрунтям нездійснення або суттєвих затримок ратифікації міжнародних договорів, зумовлюється відносинами між гілками влади України, а саме неузгодженістю їх дій стосовно договорів, укладання яких можливе лише за їх взаємною згодою.

Про це свідчить, зокрема недосконалість врегулювання засад стосунків України з МЕО, внаслідок якої обидві гілки влади реалізують свої повноваження в сфері відносин з МЕО в умовах відсутності загальних настанов щодо організації цього процесу, що веде до неузгодженості їх дій. Незадовільним є також стан справ з урегулюванням відносин виконавчої і законодавчої гілок влади на початкових етапах процесу укладання міжнародних договорів. Внаслідок цього органи виконавчої влади діють на цих етапах автономно від Верховної Ради, стикаючись з незгодою законодавчої гілки влади з їх діями, або сумнівів в їх доцільності тільки після їх фактичного здійснення.

Шукаючи можливі шляхи розв'язання згаданої проблеми, дисертант звертається до аналізу досвіду інших держав у цій сфері і обгрунтовує висновок про доцільність закріплення в законодавстві України спеціальних механізмів, метою яких було б сприяння узгодженості позицій гілок влади стосовно укладання певного міжнародного договору. Зміст цих механізмів мають становити заходи, які забезпечують інформованість обох гілок влади про їх позиції щодо укладання відповідного міжнародного договору на різних етапах даного процесу.

У дисертації зазначається, що затримка ратифікації міжнародних договорів України з МЕО зумовлюються також неврегульованістю деяких важливих процедурних питань процесу ратифікації. Аргументуючи такий висновок, автор зазначає, що однією з вагомих складових організації будь-якого процесу є встановлення строків його здійснення. Це повною мірою стосується процесу здійснення заходів щодо ратифікації міжнародних договорів, який згідно з пунктами 4, 5, 6 ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22.12.93 р. N 3767-XII складається з декількох етапів. На першому Міністерство закордонних справ України подає Президенту України або Кабінету Міністрів України пропозиції щодо схвалення і ратифікації міжнародних договорів, а на другому - Президент або Кабінет Міністрів приймають рішення про схвалення договорів та їх подання на ратифікацію до Верховної Ради. Третім етапом є, власне, ратифікація парламентом міжнародних договорів.

Враховуючи, що ратифікація міжнародного договору є результатом декількох послідовних етапів, на яких відповідними державними органами вирішуються різні завдання, встановлення строків проходження цих етапів є дієвим засобом впорядкування та запобігання значній тривалості процесу забезпечення ратифікації міжнародного договору. Практичні шляхи реалізації цього завдання розглядаються в дисертації з урахуванням відмінностей питань, які вирішуються на кожному із зазначених етапів.

Зважаючи на те, що питання, які розв’язуються на перших двох етапах процесу забезпечення ратифікації, мають здебільшого організаційний характер, а також виходячи із законодавчої практики інших країн, думок авторитетних у цій сфері науковців, автор дійшов висновку, згідно з яким у законодавстві України доцільно визначити строки виконання обох етапів. Для цього пропонується внести в Закон України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. зміни, що передбачають встановлення строків подання відповідними органами пропозицій щодо схвалення і ратифікації міжнародних договорів, а також терміну розгляду зазначених пропозицій і прийняття рішення про подання міжнародних договорів до Верховної Ради України на ратифікацію.

Стосовно третього етапу, то в дисертації звернута увага на наявність у Конституції України прямих вказівок щодо прийняття законів про ратифікацію міжнародного договору в певний строк, а також об’єктивну необхідність в обмеженні цього процесу в часі, зумовлену специфікою їх прийняття у порівнянні з іншими законами України. У зв’язку з цим, дисертант вважає за доцільне відобразити дану специфіку в процедурі прийняття законів про ратифікацію міжнародних договорів, зокрема шляхом закріплення в законодавстві України механізмів, які б забезпечували вирішення Верховною Радою України питання про ратифікацію міжнародних договорів у межах певного строку.

У дисертації вказується, що запропонована пропозиція щодо строків здійснення етапів, упродовж яких здійснюються заходи, необхідні для ратифікації міжнародних договорів, має на меті встановлення граничних строків, які розраховані на максимально допустиму тривалість відповідних процедур. Тому воно не може враховувати специфіку окремих міжнародних договорів, приклади яких наводяться автором, які містять спеціальні вимоги щодо набуття ними чинності, зокрема передбачають строки, впродовж яких повинні бути завершені необхідні для цього внутрішньодержавні процедури.

З огляду на наведене у дисертації звернуто увагу на доцільність запровадження в законодавстві України спеціальних процедур, призначених для вирішення питання про ратифікацію міжнародних договорів в особливих випадках, наприклад, коли договорами встановлюються строки, впродовж яких вони мають набути чинності.

Дисертант вважає, що реалізація цього дозволила б виконати наведену вище вимогу Конституції України і надати процесу ратифікації міжнародних договорів Верховною Радою України більшої організованості, забезпечити визначеність стосовно долі договорів, підписаних Україною. Разом із встановленням строків здійснення інших етапів ратифікації міжнародних договорів це забезпечить чіткість та прозорість всього ратифікаційного процесу і, таким чином, сприятиме підвищенню авторитету України в міжнародних договірних відносинах.