| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми і подається загальна характеристика стану її наукової розробки, розкривається головна мета і завдання, об’єкт і предмет, формулюється наукова новизна одержаних результатів та їхнє теоретичне і практичне значення, а також подаються відомості про апробацію результатів дослідження.
Перший розділ "Теоретико-методологічні засади та історіографія дослідження" присвячено огляду та аналізу історіографічних, теоретико-методологічних та історичних підстав сучасного конституційного процесу в Україні.
У підрозділі 1.1. "Становлення і розвиток політико-конституційної думки" виділено та охарактеризовано основні етапи розвитку поглядів на модель державного устрою України. У ході аналізу політичних аспектів конституційної проблематики виокремлюються та досліджуються декілька типів джерел. По-перше, це суспільно-політичні твори, які нині вважаються класичними у світовій політико-правовій думці. По-друге, це роботи громадських і політичних діячів, мислителів України. Крім того, здійснено аналіз напрацювань вчених-конституціоналістів, які з позицій юридичної науки оцінюють зміст і форми наявних конституційних процесів і розробляють шляхи імплементації ефективних моделей конституційного ладу.
Поява політико-правових ідей конституціоналізму пов’язана із занепадом феодального абсолютизму. Подальший розвиток конституціоналізму пов’язувався з роботами мислителів (переважно у Франції, Великобританії, США), які стали виразниками ідей епохи Відродження і чиї праці нині є засадничими у класичному конституціоналізмі – Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, а пізніше – І. Канта, Г. Гегеля. Ідеї, які мали вагомий вплив на розвиток конституціоналізму, можна знайти в працях Д. Гарінгтона та А. Сміта, політико-правовій концепції Т. Пейна; в основах американського лібералізму (Т. Джеферсон, О. Гамільтон); у концепції системи надбаних прав (Ф. Лассаль, Е. Бернштейн); у дослідженнях цивілізаційної історії (О. Шпенглер, Ф. Ніцше), у працях теоретиків марксизму тощо.
Україна не залишалася поза цими пошуками і з розвитком різних форм державності, зокрема в період Козацької доби, вони набували достатньо чітких формалізованих форм. Однією з таких формалізацій стала так звана Конституція Пилипа Орлика 1710 р., роль якої в українському конституціоналізмі незаперечна. З позицій розвитку ідей конституціоналізму цей документ може розглядатися орієнтиром, з якого починаються численні, часто діаметрально протилежні, дискусії щодо політичного устрою і ладу на українських землях.
Загалом, історія політико-правової та конституційної думки тісно переплітається з історією України, тому й розглядається дослідниками у взаємозв’язку. У синтезі окремих ідей і підходів істориків та правників автором була запропонована періодизація, яка поєднує в собі політичні та історичні ознаки в контексті еволюції конституціоналізму. Згідно з нею, у роботі аналізуються: розвиток конституційних ідей у колах українських філософів і вчених до середини ХІХ століття, народження та обґрунтування конституційних проектів української державності до початку радянського періоду, номінальний конституціоналізм доби радянської України, а також дослідження і тенденції політико-правової думки України впритул до кінця першого десятиліття ХХІ століття.
Суттєвий вплив на український конституціоналізм мали погляди С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Я. Козельського, К. Неволіна, М. Максимовича, представників Південного товариства декабристів та Товариства об’єднаних слов’ян, Кирило-Мефодіївського товариства, конституційні проекти Г. Андрузького, М. Драгоманова, М. Міхновського, М. Грушевського, громадівців, соціалістів-революціонерів, а пізніше представників правозахисного руху. В незалежній Україні питання конституціоналізму та його політичних складових активно розробляли вчені: В. Авер’янов, О. Батанов, Ф. Бурчак, А. Георгіца, С. Головатий, І. Гриценко, О. Дашковська, В. Журавський, А. Заєць, І. Загоруй, В. Кампо, М. Кармазіна, Л. Кіріченко, В. Князєв, А. Колодій, М. Козюбра, І. Коліушко, В. Копєйчиков, О. Кордун, В. Кравченко, І. Кресіна, Л. Кривенко, В. Кучер, В. Ладиченко, О. Лукашевич, В. Мельниченко, В. Мелащенко, О. Мироненко, В. Молдован, М. Михальченко, П. Музиченко, П. Надолішній, Н. Онищенко, В. Опришко, М. Орзих, В. Погорілко, Ф. Рудич, В. Селіванов, О. Скакун, І. Степанов, П. Стецюк, В. Тацій, С. Телешун, М. Тесленко, Ю. Тодика, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шуклін, Л. Юзьков, І. Яковюк та ін. Однак, автор дійшов висновку, що питання вироблення єдиних підходів до розуміння та пояснення процесів, які відбуваються довкола Конституції, а також механізмів вдосконалення вітчизняного конституційного процесу, зокрема політичних, дотепер залишається відкритим. Серед численних інтерпретацій автору близьким є політологічний підхід, згідно з яким конституціоналізм розглядається як особливий характер відносин держави і суспільства на основі консенсусу і компромісу.
Підрозділ 1.2. "Категоріально-понятійний апарат і методи дослідження" присвячено опису та аналізу основних понять і категорій, які використано в дисертації. Категоріальний апарат у роботі формалізовано, у першу чергу, на основі напрацювань юридичної теорії і практики, але у конкретному історико-політичному контексті.
Термін "конституціоналізм" у близькому до нинішнього значенні з’явився в американській політико-правовій думці наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Проте окремі прояви конституційного процесу у сучасному розумінні спостерігаємо ще в міських правових системах Західної Європи XI–XII століть. Одна з найперших формалізацій цього процесу відбулася у 1787 р. у США. Американська Конституція з окремими поправками діє і до цього часу. Тоді цим терміном позначалася американська система права, яка базувалася на верховенстві писаної конституції над іншими законодавчими та правовими актами. За такого підходу конституціоналізм фактично стосувався змісту, а не форм і проявів конституції.
Подальший розвиток політико-правової думки зумовив появу більш широкого визначення конституціоналізму як характеристики політико-правових процесів встановлення політичного режиму та конституційного ладу. Аналіз підстав сучасного конституціоналізму дозволяє говорити про нього вже як концептуально-методологічне підґрунтя, особливу систему знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії, їх сутність, форми реалізації та вираження, методи реалізації влади тощо, що вимагає визначення супутніх "конституціоналізму" категорій. Крім власне "конституції", це – у першу чергу "конституційно-правові відносини", які становлять юридичну практику конституціоналізму.
Самий термін "конституція" походить від латинського слова constitutio – встановлення, утвердження – і вживався ще в античності як один з видів декретів римських імператорів. Однак лише у добу Відродження необхідність створення єдиного нормативного акта, який би визначав принципи організації суспільства та державної влади, що дістав назву "конституція", обґрунтовується теоретично і практично. У політичному сенсі конституція може розглядатися як політико-правовий інститут, який уособлює основні правила устрою та взаємодії держави і суспільства і що може бути проаналізований за допомогою категорій "політичного устрою" та "правління". За політичного підходу категорія "конституція" корелюється з "режимом". Важливу роль у цій кореляції займає співвідношення історії та політики в ухваленні рішень державної стратегії.
Означені концептуальні підґрунтя, окрім використання нормативно-ціннісного та неоінституціонального підходу, потребують використання методів аналізу й синтезу, узагальнення, аналогій та моделювання. Виокремлення основних підходів, а також моделей, які можуть бути корисними для українського конституціоналізму, може бути реалізоване завдяки порівняльному аналізу. Предмет роботи зумовив й використання ретроспективного та перспективного аналізу, які є неодмінними під час дослідження історичних підстав і можливостей конституціоналізму. Саме така методологія і заснована на ній методика дослідження визначені в роботі найбільш адекватними та корисними в контексті обґрунтування концепції політичного конституціоналізму.
Змістовні характеристики кореляції політики, ідеології, права та історії українського конституціоналізму відображені у підрозділі 1.3. "Сутність і основні характеристики історії українського конституціоналізму", в якому втілено політико-історичний підхід до вивчення конституціоналізму.
На підставі аналізу місця і ролі Конституції України для держави і суспільства стає зрозумілим співвіднесеність конституційного процесу з дискусіями навколо оптимальної стратегії розвитку України, які з моменту набуття незалежності залишаються актуальними й дотепер.
У цьому сенсі уточнено термін "стратегія". Політична стратегія має дещо локальний, суб’єктивний характер, бо вона здебільшого орієнтується на інтереси певної впливової чи менш знаної політичної сили. В свою чергу, стратегія суспільно-політичного розвитку суспільства має більш філософське значення і передбачає накреслення загального напряму та закономірностей суспільного поступу країни. Нарешті, державна стратегія мала б виокремити і обґрунтувати загальнонаціональні принципи перетворень у державі та регламентувати їх на конституційному, правовому рівні.
Наукові пошуки стратегічних підстав конституціоналізму розпочинаються з першого державного періоду українського народу (княжа Україна-Русь, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави). І хоча в той час український народ не мав власного писаного закону конституційного характеру, саме тоді були закладені передумови для подальшого розвитку політико-правових ідей в Україні. Намагання визначення стратегічних перспектив чітко простежується в працях і поглядах українських мислителів та громадських діячів у всі наступні періоди розвитку державності в Україні.
Важливим висновком є те, що упродовж української історії громадсько-політичний рух з метою національного самовизначення був безпосередньо пов’язаний з проблемою обґрунтування мовою та символами історії домагань українства. Саме тому в Україні визначальною була і залишається тенденція саме до політичного тлумачення Конституції. Останнє має як позитивні, так і негативні наслідки для всього українського конституціоналізму. Однак на сучасному етапі такий підхід суттєво гальмує розвиток Української держави і суспільства, їхніх конституційно-правових засад, стратегії і тактики розвитку.
У другому розділі "Конституція України як політико-правова легітимація держави" розглядається практичний, формалізований вимір конституціоналізму, тобто конституційний лад і питання його легітимізації та легітимації.
У підрозділі 2.1. "Світоглядні засади суспільства" вивчаються основні політико-ідеологічних концепції, які впродовж української історії справляли вплив на розвиток національного державотворення.
Вказана проблема є наріжним каменем формування орієнтирів українського державотворення та, відповідно, змісту різних ідеологічних концепцій, що обґрунтовували ці орієнтири. Крім цього, питання ґрунтовних наукових досліджень світоглядно-ідеологічних засад українського суспільства також дотепер залишається відкритим.
Підґрунтя світогляду сучасних українців можна віднайти у поглядах українських мислителів та діячів: Т. Шевченка, М. Драгоманова, М. Міхновського, М. Грушевського, В. Липинського, Є. Маланюка, Д. Донцова, М. Хвильового та багатьох інших представників різноманітних ідеологічних течій в середовищі української інтелігенції. Однак ретельний аналіз українських традицій й історії на предмет вкорінених світоглядних засад дозволяє робити висновок про те, що українське суспільство структурувалося і тоді, і сьогодні не на підставах якоїсь загальнонаціональної інтелектуальної течії, а завдяки широкому спектру різноманітних ідей та настроїв, які, до того ж, були відмінними на різних українських територіях. Питання консолідації зусиль у цьому напрямку постали повною мірою лише у працях інтелектуальної еліти 90-х рр. ХХ століття.
Мусимо констатувати, що сьогодні проблема дотримання історичних традицій як чинника національної злагоди українського суспільства залишається нерозв’язаною. Політологічний аналіз історичного процесу засвідчує наявність виразних орієнтацій різноманітних ідеологічних спрямувань в Україні та постійної політичної конкуренції поміж ними. Історично важливе місце в Україні посідали концепції соціального та національного характеру, які були близькими до гуманістичних традицій і консерватизму. Демократична ідея виступила важливою складовою у демократичному націоналізмі, де була наявна спроба поєднати національну та демократичну ідеї, тоді як у народництві, відповідно, – національну та соціальну ідеї.
Підрозділ 2.2. "Національна ідея" висвітлює питання ідеалів і цінностей українського народу. Вони є важливим елементом суспільної політико-правової легітимації держави, на якому ґрунтується стратегія розвитку будь-якої країни.
Класичним розумінням національної ідеї є інтерпретація цього поняття як акумулятора прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, як рушія національного прогресу, основи національно-визвольних рухів, національної самоідентифікації тощо. Національна ідея становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості, а також завжди орієнтована на відповідний соціально-політичний ідеал, який народ реалізовує у практичному житті. Цей ідеал витлумачується сучасними дослідниками як сукупність прагнень народу до кращої, оптимальної організації життя, розвитку суспільства відповідно до тих соціальних стандартів, у яких поєднуються історичні традиції, колективні та індивідуальні уявлення про добре й щасливе життя народу з сучасними цілями і завданнями, які він повинен розв’язувати на своєму шляху. Виявом національної ідеї, яка вкорінена у суспільній пам’яті та колективному підсвідомому українця, якраз і є історичні традиції.
Згідно з соціологічними опитуваннями, переважна більшість жителів сучасної України вважає, що за роки незалежності так і не була вироблена національна ідея, здатна об’єднати країну, або вважають, що її взагалі не існує. Незважаючи на численні дискусії та пошуки в цьому напрямку, варто відзначити відсутність єдності в цьому питанні і серед політичної та наукової спільноти. Саме вона і несе за це відповідальність у першу чергу. На нашу думку, історично особливу роль у гіпотетичному формуванні української національної ідеї мають відіграти такі постаті, як: М. Максимович, Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Павлик, С. Подолинський, В. Антонович, М. Чубинський, М. Костомаров, Ф. Вовк, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Винниченко, В. Липинський тощо.
У підрозділі 2.3. "Конституційний лад" проаналізовано категорію, яка поєднує в єдине ціле світогляд суспільства, його національну ідею, ідеал і міфи з нормативно закріпленою інституційною моделлю держави. Якщо дотримуватися дослівного перекладу терміна "конституція", то це і є такий лад, така система усталених відносин, за якими живе народ певної держави.
Питання змісту і сутності конституційного ладу сьогодні є одним з найважливіших питань державного та суспільного життя. І це не випадково, адже саме конституційний лад уособлює той аспект конституціоналізму, що знаходить свій розвиток не тільки в окремо взятій системі конституційного права, але й у національній політико-правовій системі загалом. Консттуційний лад – це цілісна сстема відносн і інсттуті, які оральнм і конституційнм вмогам. Він ґрунтується на сукупності найважлвіших регулорі, які допомагають закріпленню суспільній практиці і правосвідомості фізчнх і юрдичнх осіб стабільнх правоих, гуманних, справедлиих зв’язків між людною, суспільстом та держаою.
У теорії держави і права поняття "конституційнй лад" останнім часом викорстовується дедалі частіше для позначення досить чіткої сстеми сспільнх ідносн, що закріплюфункціональну і організаційну дність суспільста або як сукупність прнципів, без яких лад держаи не може конституційним. Крім того, конституційний лад може розглядатися як певний спосіб (форма) організації держави, що закріплено в її Конституції, а також як такий стан відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.
Важливо, що конституційний лад має бути не формальним або ж символічним, а справжнім, відображати реально існуючі суспільні відносини на момент утвердження відповідної Конституції і на перспективу. В контексті проведеного дослідження подається аналіз конституційного ладу на українських територіях до часів здобуття незалежності. Конституція 1996 р. закріпила головні підґрунтя сучасного конституційного ладу, тобто принципи суверенності, демократизму, гуманізму, наукової обґрунтованості, історизму та гарантованості державного ладу. Подальший конституційний процес актуалізував лише питання реалізації цих принципів.
Третій розділ "Конституційна модель Української держави в контексті історичних традицій та світового досвіду" присвячено висвітленню та аналізу можливого застосування позитивного українського та зарубіжного досвіду конституційного будівництва.
У підрозділі 3.1. "Політичний режим" піддається аналізу однойменна категорія, яка характеризує процес реалізації конституційних приписів у реальне життя. За своєю суттю політичний режим є однією з основних ознак, з якими працюють дослідники з державознавства. Загалом ця категорія описує владу, відбиває методи реалізації влади і визначає головним чином характер взаємин держави з суспільством і громадянами. Головні особливості політичного режиму полягають у тому, що його змістовні характеристики не є тотожними моделі, унормованій у Конституції, хоча й ґрунтуються на них.
Наявна українська Конституція, враховуючи власний та зарубіжний досвід, вкорінені в історичній пам’яті українського народу ідеали, наявні в нашій історії конституційні проекти, окреслила демократичні засади розвитку української держави та суспільства, визначила і закріпила основи народовладдя, поділ повноважень влади та задекларувала розвиток місцевого самоврядування. Це був якісно новий етап української історії та українського конституціоналізму, на якому ідеологічно закріплювався новий порядок, на основі якого почала розбудовуватися інституційна структура демократії.
Водночас, проведений аналіз засвідчив, що формалізовані традиційні елементи системи стримувань і противаг, поділу влади на три відносно автономні гілки, по-перше, є дещо застарілими з методологічного погляду на сучасні суспільно-політичні трансформації в світі. По-друге, відсутність чітких та жорстких меж становлення конституціоналізму стало підставою розвитку модернізованих (девіантних) форм і тому, наприклад, реальний поділ влади в Україні залишається все ще ідеалом. Більше того, перманентне порушення балансу владних повноважень постійно стає джерелом політико-конституційних криз, які часто вирішуються не з огляду на інституційну ефективність, а в контексті політичної доцільності.
Найбільш відомою є типологія політичних режимів, запропонована американським політологом А. Лійпхартом, з окремим сучасними доповненнями (зокрема, працями Г. О’Донелла та Ф. Шміттера). Згідно з нею, як відомо, розрізняються тоталітарний, авторитарний, демократичний та охлократичний політичні режими. Зрозуміло, що в чистому вигляді цих форм фактично не існує, тому важливими в його характеристиці є також стан та характер відносин держави та громадянського суспільства, виконання політичних і громадянських прав і свобод, рівень відкритості та прозорості діяльності державних інституцій, свободи ЗМІ, відсутність цензури тощо. Ці параметри потребують відповідного аналізу, оскільки політичний режим України, як держави т.зв. "демократичного транзиту", не може бути цілком осягнутий за складовими згаданої типології. Водночас, змістовне наповнення цих параметрів дає підстави дійти висновку, що головним питанням у житті України після утвердження Конституції 1996 р., а також після конституційних змін 2004 р. залишається розв’язання певного дуалізму, який полягає у високій привабливості окремих авторитарних інструментів для владних інститутів і відсутності ефективного механізму впровадження та контролю за виконанням демократичних конституційних приписів.
Підрозділ 3.2. "Форма державного правління" присвячений оцінці політичного режиму через головну формальну характеристику інститутів влади, а також їхньої взаємодії між собою та з оточуючим середовищем.
У традиційній схемі інтерпретації розрізняють, як відомо, дві основні форми державного правління: монархію та республіку. До останніх належить й Україна, аналіз змістовних характеристик форм правління якої дає змогу говорити про переважання в історії саме демократичних парламентських традицій.
Варто відзначити, що в межах згаданої неоінституціональної школи було проведено одне з найбільш повних та ґрунтовних, на думку автора, досліджень форм правління, що потребує окремої згадки. В роботі М. Шугарта та Дж. Кері подається аналіз інституціональних взаємовідносин всередині влади в політичних режимах, де президент і парламент є незалежними один від одного. На підставі проведеного дослідження ним було виокремлено форми правління: президентські; прем’єр-президентські; президентсько-парламентські. Слід водночас відмітити й наявність критики такого підходу, зокрема через неврахування національних патернів лідерства.
Україна, за визначеними представниками цього підходу критеріями, не належить до жодного із зазначених типів. Пояснення цьому можна знайти у декількох аспектах: по-перше, українські політики часто нехтують наявним світовим досвідом у цій сфері; по-друге, вітчизняні фахівці не мали на момент здобуття Україною незалежності досвіду відповідного впровадження зазначених підходів до форми правління; по-третє, український менталітет у поєднанні зі специфікою діяльності управлінського та бюрократичного апарату, а також позиції більшості представників політичної еліти відбилися на суттєвих девіаціях та особливостях застосування світових моделей (зокрема, французької) в наших умовах. Такий висновок підтверджується і практичним оглядом форм державного правління в історії українських територій.
У підрозділі 3.3. "Форма державного устрою" продовжується розгляд конституційних моделей держави, але вже з позицій територіального устрою. Конституція нашої країни чітко зафіксувала, а у розділах ІV–ХІІ і розкрила, що Україна є унітарною державою. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що така форма для нашої держави виявилася на сьогодні найбільш виправданою, оскільки відповідає менталітету народу, історичному минулому, етнічному складу, економічним і культурним реаліям тощо, хоча й потребує певного вдосконалення.
Державний устрій є не тільки важливою характеристикою державно-конституційного ладу з практичної точки зору, але й тим елементом, що в теоретичному аналізі пов’язує в єдине ціле державний лад та територію держави з її економічним та геополітичним структуруванням. Державний устрій – це система відносин, що виникають на основі норм, закріплених у Конституції і конституційних законах, і діяльності органів, що складаються в процесі формування держави та регіонального і місцевого самоврядування.
Складні форми державного устрою історично також були представлені на територіях сучасної України. Крім цього, в українській політологічній школі маємо виразну федералістську течію, яку започаткували діячі Кирило-Мефодіївського товариства та активно розвивали представники народницької школи.
В Україні дискусія навколо вибору оптимальної форми державного устрою триває вже кілька років і не завершена й досі. На думку автора, пошук оптимальної моделі державного устрою має переміститися в площину визначення та врахування найефективніших аспектів унітаризму та федералізму. Оптимальним може бути такий підхід, який дав би змогу відшукати баланс у системі: централізм – децентралізм, унітаризм – федералізм, органи державної влади – інститути місцевого самоврядування.
У четвертому розділі "Конституційний процес у сучасній Україні" простежено особливості українського конституціоналізму з часів набуття незалежності. За останні роки конституційні процеси в нашій державі пройшли принаймні три великі періоди, які проаналізовані в дисертації: від проголошення Акта про Державний суверенітет до утвердження Конституції України у 1996 р.; від утвердження Конституції незалежної України до політичної реформи 2004 р.; з 2004 р. до кінця 2009 р., коли з’являються нові бачення, підкріплені проектами нової редакції Конституції.
Підрозділ 4.1. "Витоки конституційних засад незалежної України" розкриває основні елементи формування конституційних засад, які нині визначають особливості розвитку нашої країни і становлення яких спостерігалося протягом значного історичного періоду. Як вже було доведено раніше, цей процес не був безпосередньо пов’язаний з періодами державного або бездержавного життя українського суспільства.
У подальшому дослідженні проаналізовано зміст українського конституційного процесу з перших етапів політичної боротьби за проголошення незалежності України. Партії, громадські організації, починаючи з передвиборчої кампанії до Верховної Ради України (листопад – березень 1990 р.), акцентували увагу на необхідності розробки та утвердження нового Основного Закону як важливого атрибута суверенної держави. Історія цього періоду розвитку конституціоналізму в Україні бере свій початок від 16 липня 1990 р. В цих хронологічних межах також яскраво простежуються кілька етапів, виділених свого часу Л. Юзьковим і доповнених автором з огляду на події останнього десятиліття.
Наступним етапом після Декларації про державний суверенітет та відповідної дискусії стало схвалення Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України. Цей документ уперше в історії українського конституціоналізму визначив фундаментальні (методологічні) засади створення Основного Закону держави. Початком третього етапу новітнього конституційного процесу в Україні слід вважати 1 липня 1992 р. Саме тоді Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення першого проекту Конституції незалежної України на всенародне обговорення. Як відомо, цей проект було підготовлено Конституційною комісією, створеною 24 жовтня 1990 р. Однак чергова політична криза і гостра боротьба інтересів фінансово-промислових груп призвели тоді до призупинення конституційного процесу.
Четвертий етап, а разом з ним і відновлення конституційного процесу в Україні, розпочався 10 листопада 1994 р., коли Верховна Рада України нового скликання ухвалила постанову "Про склад комісії з опрацювання нової Конституції України (Конституційної комісії)". Статус нової Конституційної комісії порівняно з попередньою було змінено з "комісії Верховної Ради" на "тимчасову загальнодержавну комісію". Після підписання Конституційного договору 8 червня 1995 р., або так званої малої Конституції тимчасового характеру, конституційний процес в Україні набув нового змісту. Його характеристики, а також порівняння та аналіз наявних конституційних проектів наводяться у монографії.
Досвід новітнього конституційного процесу був новим для українського політикуму, експертних кіл та громадськості. Означені передумови сучасного конституційного процесу дедалі більше орієнтували український політикум на пошук компромісів, на взаємні поступки на догоду спільним пріоритетам, врешті-решт, на вироблення та ухвалення найбільш оптимального на той час конституційного проекту.
Підрозділ 4.2. "Історія прийняття та уроки Конституції 28 червня 1996 року" складається з аналізу та інтерпретації подій навколо схвалення Основного Закону України 28 червня 1996 р., що завершилися актуалізацією нагальної потреби внесення конституційних змін.
Зазначимо, що особливості перебігу конституційного процесу протягом 1990−1996 рр. визначили практично усі майбутні проблеми реалізації конституційних положень. Серед них найбільш актуальною ставала проблема імплементації норм Конституції. Крім цього, після введення в дію Конституції України 1996 р. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні мала ухвалити майже 50 законів, які безпосередньо випливали з Основного Закону. Йдеться про базові закони в різних сферах. На жаль, багато з них так і не були ухвалені; значна кількість нормативно-правових актів не була приведена у відповідність з нормами Конституції, хоча процес становлення нової інституційної структури політичної системи України тривав.
Проблему реалізації Конституції не можна зводити тільки до її дії як нормативно-правового акта. Вона має також безпосередній вплив на правосвідомість. Під впливом норм Конституції складаються переконання людей про необхідність участі в управлінні державними і громадськими справами, дотримання правових норм, поваги до прав та законних інтересів громадян. Крім процесів легітимації, також постала серйозна проблема дотримання балансу владних повноважень між основними гілками влади. До того ж, фактично не було вирішено питання контрольних функцій, що зумовило відповідне ставлення до Конституції з боку окремих політиків. Саме це і стало підґрунтям появи концепції політичної доцільності, якою нині інколи обґрунтовуються навіть рішення Конституційного Суду України.
Окрім цього, залишається до кінця нез’ясованим питання місцевого самоврядування і співвідношення його з вертикаллю державної виконавчої влади. Чинна конституційна модель місцевого самоврядування є результатом тривалого пошуку в Україні оптимальної системи територіальної організації влади. Однак питання повноважень на цьому рівні залишається не менш актуальним, ніж на центральному рівні. Дотепер і на базовому, і на регіональному рівнях самоврядування залишаються численні проблеми, розв’язання яких є умовою подальшої децентралізації влади та розвитку сильного місцевого самоврядування.
У підрозділі 4.3. "Ухвалення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року та проблеми впровадження політичної реформи" зосереджено увагу на чинниках, які були основою прийняття і реалізації конституційної реформи, а також проблемах, з якими вона зіткнулася в реальній політико-правовій практиці.
Подальші дискусії щодо Основного Закону ґрунтувалися на тому, що влада у 1996 р., погодившись на утвердження Конституції, пішла на політичний компроміс і, відповідно, сприймала Основний Закон передовсім як документ ідеологічний або політичний, а вже потім як правовий. Крім того, у тій редакції Конституції повною мірою не були враховані історичні уроки та помилки конституційного процесу, завдяки чому на перший план висунулися проблеми зовнішньополітичні, власне політичні, але не правові, а історична боротьба за Конституцію в Україні виступила радше боротьбою за національну ідеологію, а не за Основний Закон для влади та громадян. Загалом, аналіз перебігу подій на цих етапах конституційного процесу дає підстави стверджувати, що під час ухвалення Конституції було досягнуто високого ступеня політичної легітимності, певного ступеня суспільної легітимності, але залишався достатньо низьким рівень правової легітимності (в сутнісному, а не у формальному вимірі).
Наступні етапи конституційного процесу в Україні вже чітко пов’язані з таким сприйняттям Конституції. Протягом цього періоду знаходилося багато аргументів, які дискредитували Основний Закон. Серед них: процедурні (наголошувалося на "ситуативності", тимчасовості ухвалення Конституції); правові (критикувалася Верховна Рада за неухвалення конституційних актів, але забувалося про деякі двозначні тлумачення, закладені в самій Конституції); суспільні (апелювання до громадської думки під час обґрунтування ревізії Основного Закону, наприклад, референдум 2000 р.); політичні (неоднозначне тлумачення Конституції різними гілками влади з використанням у політичній боротьбі Конституційного Суду).
У цих умовах розпочинається третій етап – після пропозиції Л. Кучми щодо проведення політичної реформи, висловленої 24 серпня 2002 р. Головна ідея цих змін уже полягала в обмеженні повноважень Президента та поступовому переході до парламентсько-президентської республіки. До обговорення на цьому етапі долучалися експерти і науковці. Ретельний аналіз цього етапу проведений у монографії, а головний висновок полягає у тому, що ухвалення змін до Конституції у грудні 2004 р. також стало результатом політичного компромісу, а не підсумком фахового експертного обговорення. Як наслідок, дискусія щодо політичної реформи не припинялася: ряд політиків та високопосадовців висловлювалися на користь її скасування.
Так чи інакше, перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, на чому наголошувалося під час обґрунтування і внесення конституційних змін, насправді не відбувся з двох причин. По-перше, в Україні, на думку деяких фахівців-правознавців, не було президентсько-парламентської республіки. Конституція 1996 р. у старій редакції не передбачала її. Це була нетипова форма правління з концентрацією влади в руках Президента. По-друге, конституційна реформа 2004 р. ввела форму правління, в якій Президент і надалі залишався наділеним безпрецедентно широкими конституційними повноваженнями, а уряд, хоч і спирався вже на парламентську більшість, не мав достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав. За своїми основними ознаками сучасна форма правління в Україні, істотно відрізняючись від парламентсько-президентських республік у Європі, і надалі має специфічний нетиповий характер.
Сьогодні ж окремі кризові явища та конфліктні ситуації, які супроводжували конституційний процес протягом 2002−2009 рр., створили несприятливі умови для подальшого продовження конституційних дискусій, бо поставили на порядок денний питання про довіру як до Конституції, так і до інститутів державної влади та принципів верховенства права в Україні. Саме це потрібно вирішити політикам, науковцям і експертам у першу чергу в подальшій оптимізації конституційного процесу сучасної України.
У Висновках акцентовано увагу на основних параметрах авторської концепції політичного конституціоналізму. Сучасна практика конституціоналізму здебільшого орієнтується на політичну доцільність, але нехтує іншими важливими політичними елементами, зокрема інституційною складовою політичної системи. Погляд на конституціоналізм як на процес пошуку оптимальної моделі і стратегії розвитку держави й суспільства в Україні передбачає використання підходів, що вивчають інституційну ефективність у контексті національної специфіки – історії, традицій, уявлень та уподобань українського народу. Політичний конституціоналізм у такому разі зосереджується на вивченні динаміки політичних інститутів як систем відносин і зв’язків, функціонування яких позначається на конституційно-правовому регулюванні. Відповідно, запропонована концепція політичного конституціоналізму ґрунтується на засадах спадкоємності, демократичності та республіканізмі. |
