ТРАДИЦИИ ФОРМООБРАЗОВАНИЯ В ГРАЖДАНСКОЙ АРХИТЕКТУРЕ ИРАНА

Краткое содержание

В розвитку світової ісламської архітектури звичайно виділяють чотири основні напрями, або, як їх ще називають, стилі:

1. Південний (єгипетський) стиль бере свій початок в давньоєгипетській архітектурі. Поширений в Північній Африці (Єгипет, Судан).

2. Центральний (шамі) стиль своїм корінням заглиблений в історію Візантії. Поширений на території Сирії, Палестини, Лівану, частково Туреччини та Саудівської Аравії.

3. Західний (сучасний) стиль. Поширений від Марокко та Алжира до Південної Іспанії. Поділяється на два підстиля: Північної Африки (Туніс, Алжир, Марокко) та Південної Іспанії (Андалузія, м.Севілья).

4. Східний (іранський) стиль найбільш популярний стиль архітектури Ісламу.

Саме четвертий стиль складає ядро змісту цієї роботи, в якій розглядаються традиції формотворення цивільних будівель Ірану.

Досвід містобудівництва від давніших часів до наших днів свідчить, що в забудові міст власне Ірану, Близького Сходу та Середньої Азії цивільним будівлям завжди відводилася головна роль. І особлива увага приділялася житлу, медресе, мечетям, караван-сараям, які становлять 80% загального обсягу цивільного будівництва. Ці будівлі та їхні комплекси утворюють основу спадкоємності розвитку в сучасній архітектурі та містобудуванні.

Розділ І. Основні чинники формування архітектури Ірану. В першому розділі уточнюється головна проблема роботи – проблема спадкоємності в архітектурі - та визначаються об’єктивні умови історичного становлення і розвитку архітектури Ірану.

Спадкоємність реалізується в результатах архітектурної діяльності (міста, окремі будівлі та споруди, наукові роботи і проекти, архітектурні концепції та ін.). Носіями спадкоємності виступають традиції.

В архітектурі це – усталені принципи, прийоми, елементи формоутворення, а також конкретні архітектурні форми. В роботі підкреслюється, що об’ємно-планувальні параметри, інші антропометричні та технічні межі мінімальної комфортності цивільних будівель в основі своїй інтернаціональні і можуть зводитися до певних однозначних нормативів. Потреби ж людини, пов’язані з місцем її існування на земній кулі, з соціальними умовами життя, з релігійними переконаннями тощо, пов’язані з етнічними людськими спільнотами, для різних континентів, країн, рас, народів, націй суттєво різняться. Саме ці потреби або точніше, форми їх задоволення фіксуються в численних традиціях, що, зокрема, відрізняють архітектуру тих або інших країн і народів.

Орієнтація частини архітекторів Ірану на зразки західної архітектури приводить до появи в сучасній забудові міст Ірану будівель, які не відповідають не лише традиційним архітектурним формам, але й традиційним формам побуту населення, порушують звичний спосіб його життя.

Іран – країна, що розкинулася від теплого моря до снігових гірських хребтів, держава, що має давню історію і багаті архітектурні традиції, хворобливо реагує на вторгнення західної культури. Головна проблема спадкоємності в архітектурі Ірану полягає в протиріччях між двома тенденціями: збереження принципів і форм старої (історичної, національної) архітектури і відмови від неї на користь архітектури нової (сучасної, інтернаціональної). Вирішення цієї проблеми потребує вивчення традицій з позицій комплексного урахування довгострокових чинників архітектурного формоутворення. В роботі виокремлюються і детально розглядаються чотири головні групи таких чинників: природно-кліматичні, історичні, соціально-економічні та етно-демографічні. Через специфічні природні умови Ірану найбільш активними формотворчими чинниками іранської архітектури є природнокліматичні умови.

Природа і клімат Ірану характеризуються своєю різноманітністю аж до суттєвих контрастів. Наукові роботи з кліматології у її взаємозв’язках з потребами архітектури і містобудування практично відсутні. Виходячи, головним чином, з температурного режиму та режиму опадів в роботі прийнято виділення шести природнокліматичних зон (ПКЗ). Це зона вологого субтропічного клімату (південне узбережжя Каспійського моря) – ПКЗ –І; зона гірсько-степового і гірсько-лісового клімату (західний Іран і Копет-Даг) – ПКЗ-ІІ; зона гірського напівпустельного клімату (північний та східний Іран) –ПКЗ-ІІІ; зона гірського сухого субтропічного клімату (південний Іран) – ПКЗ-ІV, зона клімату субтропічних пустель (Іранське нагір’я та Горгано-Атрекська низина) – ПКЗ-V; зона клімату південних тропічних та субтропічних пустель (узбережжя Перської та Оманської заток) – ПКЗ-VІ.

Численні літературні джерела і натурні обстеження свідчать, що основні параметри і особливості природних умов Ірану в цілому та окремих його районів визначають спосіб життя населення та й самий його характер. А для іноземців природа Ірану робить його зоною ділового та рекреаційного туризму. В усякому разі природні умови країни, особливо геліоклімат (променеві сонячні потоки та тепловий режим) і рух повітряних мас визначають логіку об’ємно-просторового вирішення будівель і споруд. Як сказав відомий іранський вчений Мортеза Кесмаї: „Архітектура Ірану утворена із клімату”.

Становлення традицій іранської архітектури щонайтісніше пов’язане з виникненням і багатовіковим (до 10 тис. років) розвитком  іранської державності. В роботі розглядаються основні етапи цього розвитку і основні риси сучасного соціально-економічного рівня Ірану. Дослідження веде до висновку, що складна багатовікова історія Ірану, його промисловість, що швидко розвивається, наявність значних природних ресурсів, в тому числі і будівельних матеріалів, єдина для більшості населення релігія як ідеологічна основа суспільства визначають спрямованість формоутворення в іранській архітектурі і становлення стійких традицій, котрі необхідно виявляти, враховувати і розвивати в сучасному будівництві.

Розділ ІІ. Функціонально-розпланувальна і об'ємно-просторова структура цивільних будівель Ірану.  Другий розділ розкриває формотворчу роль традицій на прикладі багатьох пам'яток Ірану та інших країн Сходу, на аналізі та узагальненні традиційних структур цивільних будівель і комплексів.

В розвитку іранської архітектури виділяються сім послідовних архітектурних стилей (рис. 1), що утворюють спадкоємність, яка пов'язує 33 історичних періоди розвитку іранської державності: парсі (фарсі) – доісламський стиль часів держави Елам та Мідійської держави (VІІ – ІІІ ст. до н.е.); парті - доісламський стиль часів перської держави (ІІІ ст. до н.е. – VІІ ст. н.е.); хоросані – стиль початку ісламізації країни (VІІ- ХІ ст.); разі – стиль часів халіфатів (Х-ХІ ст.); азарі – стиль часів феодальної роздрібненості (ХІІІ-ХVІ ст.); ісфахані – стиль пізнього середньовіччя (ХV-ХVІІІ ст.); масер (енхетат) –стиль нового часу до наших днів. Основні характерні риси кожного з названих стилів (або етапів становлення стилістики іранської архітектури) можна в тій або іншій формі побачити  і в розвитку архітектури більшості сусідніх з Іраном мусульманських країн.

Протягом віків архітектура Ірану розвивалася в контексті розвитку архітектури сусідніх країн, території яких були або на певний час ставали частиною сучасної держави Іран, а також в загальній течії розвитку архітектури Ісламу, що практично ігнорував відстані між країнами та їхні державні кордони. Іран знаходиться в безпосередньому оточенні мусульманських країн. Зрозумілим  є взаємний вплив традицій архітектурного формоутворення Ірану та країн Передньої Азії (Йємен, Оман, Саудівська Аравія, Палестина, Сирія, Ірак, Єгипет). Про цей вплив переконливо свідчить закордонний (щодо Ірану) досвід будівництва цивільних будівель і споруд – палаців, мечетей, мінаретів, медресе, караван-сараїв, що його розглянуто в роботі.

Близькі за своїм будівельним досвідом Іран і Середня Азія. Аналіз пам'яток переконує, що зодчі Ірана і Середньої Азії обмінювалися досвідом. В той же час вони знаходили свої особливі прийоми в конструкціях, архітектурних формах, декорі будівель.

Аналіз історичного досвіду архітектури Ірану та сусідніх з ним країн дозволяє стверджувати, що саме прагнення подолати негативний вплив природних умов значною мірою визначало і об'ємно-просторові рішення будівель, і застосування традиційних будівельних матеріалів, і навіть вирішення фасадів будівель, в тому числі їхню колористику, і,  звичайно ж, містобудівні традиції.

Більшість іранських міст мали в основі розпланування шестикутник, спрямований за одним з трьох рунів – орієнтації по сторонах світу: рун Расте, рун Ісфахані, рун Кермані. Міста звичайно розбудовувалися за двома схемами: квартали розташовувалися у вигляді шахової дошки на прямокутній розпланувальній мережі або розходилися віялом на радіально-кільцевій мережі головних вулиць. Розпланування вузьких, звивистих вуличок забезпечувало довгі тіні та давало захист від тривалих вітрів. Місто ділилося на окремі райони (махале), а ті – на житлові утворення за принципом виду занять населення. В кожному махале були ринковий майдан, мечеть, медресе, караван-сарай.

Житлова садиба являла собою замкнений ізольований внутрішній світ. Центром цього ізольованого простору був внутрішній двір (хайат), оточений житловими та господарськими будівлями. В роботі визначені десять основних форм розташування хайата: забудова в центрі двору, з одного боку, з двох або трьох боків його, повністю замкнений двір в центрі забудови або зміщений до одного з її кутів.

Внутрішній двір, як показав порівняльний аналіз, чи не найзначуща особливість всієї ісламської архітектури як житлової забудови, так і громадських будівель і комплексів. Оздоблений водоймищем або басейном, він забезпечував прохолоду і можливість традиційного обмивання.

Традиційний іранський житловий будинок ніколи не зупинявся в своїй розбудові спочатку за рахунок дворового простору, а потім за рахунок надбудови приміщень і поверхів.

В дослідженні визначені традиційні прийоми формування об'ємно-просторової структури та регулювання мікроклімату житлових та громадських будівель. Серед них для житлової забудови найбільш характерні:

- аерація житлових приміщень з охолодженням повітря;

- оптимальна орієнтація будівель та окремих приміщень за сторонами світу;

- килимова та шахова забудова кварталів;

- наявність внутрішнього двору з водоймою;

- чітке функціональне зонування простору;

- розподіл житла на чоловічу і жіночу частину, а також приміщення для господарів та сторонніх;

- наявність багатьох відкритих приміщень – айванів, лоджій, терас, галерей, аркад тощо;

- застосування в інтер'єрах вітражів, орнаментів, інших засобів декору;

- обмежена кількість меблів в жилих приміщеннях;

- назване вище проектування і будівництво житла з урахуванням розширення його по горизонталі та вертикалі;

- широке використання місцевих будівельних матеріалів.

Дослідженням виявлені чотири основні групи іранських родин: одинаки (1 особа); малі родини (2-4 осіб); середні родини (5-7 осіб); великі родини (8-13 осіб і більше). За функціональною структурою, складом приміщень та зонуванням в традиційному житлі можна виділити:

- мінімальне (соціальне) житло з однією-двома функціональними зонами;

- будівлі з середнім рівнем комфорту і трьохступінчатим зонуванням;

- будівлі з високим рівнем комфорту та чотирьохступінчатим зонуванням житла.

В роботі також представлені аналіз і класифікація функціонально-розпла-нувальних структур мечетей, медресе, караван-сараїв (рис.2).

В результаті дослідження автором різних районів Ірану та аналізу літературних джерел були визначені особливості іранського побуту і відповідної організації житла, пов'язані із сплетінням релігійних приписів та національних звичаїв. Серед них:

- незначна кількість розпаду родин і високі показники народжуваності в мусульманських родинах;

- спільне або близьке поселення дітей та родичів;

- відсутність меблів, прийом їжі та виконання багатьох домашніх робіт, сидячи на підлозі, застеленій килимами, ковдрами, подушками;

- використання літніх приміщень та пласких дахів для спілкування членів родини, прийома гостей, приготування їжі, сну тощо;

- традиції гостинності, звичай оселятися, будучи в гостях, в оселі господаря, а не в готелях;

- пересування з приміщень нижніх поверхів на верхні поверхи і навпаки залежно від доби та пори року.

Всі ці особливості знаходять своє традиційне усталене віддзеркалення в розплануванні житла.

Розділ ІІІ. Шляхи формування архітектури цивільних будівель.

В третьому розділі певною мірою підсумовуються результати досліджень, зміст яких викладено в перших двох розділах, і опрацьовуються загальні положення та рекомендації щодо вдосконалення цивільних будівель Ірану із використанням в сучасній архітектурі історичних традицій.

 В розвиток аналізу виділених раніше на території Ірану шести природно-кліматичних зон (ПКЗ) та наявності на території цих зон проектно-будівельної бази в роботі рекомендовано додатково об’єднати природно-кліматичні зони в чотири проектно-будівельні зони: північну (ПівнічПБЗ), північно-західну (ПівЗах ПБЗ), південно-східну (ПівдСхідПБЗ) та південну (ПівдПБЗ). В розділі уточнюються особливості і архітектурно-будівельні традиції кожної з цих зон і формулюються вимоги до перспективного проектування та будівництва в них житлових будівель, медресе, мечетей, караван-сараїв. Одночасно наводяться рекомендації щодо традиційних функціонально-розпланувальних структур цих будівель і використання традиційних засобів архітектурної композиції.

Пропонується графічна інтерпретація кліматично-екологічного моделювання архітектурного простору в названих чотирьох проектно-будівельних зонах у вигляді діаграм, на яких у відповідності до максимальних і мінімальних температур зовнішнього повітря протягом року окреслюються і класифікуються відповідно типу погоди режими експлуатації приміщень і даються рекомендації щодо регулювання мікроклімату в приміщеннях.

Сучасні іранські міські квартири, як показали обстеження, за своїми екстер’єрами та інтер’єрами мало чим відрізняються від кращих європейських зразків житла, хоча, звичайно, значна частина населення ще таким житлом не забезпечена. Населення Ірану швидко збільшується, і для забезпечення його житлом потрібні нові методи архітектурного проектування, особливо в масовому будівництві. В той же час, враховуючи національні побутові та культурні традиції країни, типове проектування для Ірану вважається автору неприйнятним. Тому він пропонує індивідуальне проектування на основі базових проектних пропозицій.

В роботі наводяться моделі функціональних взаємозв’язків окремих приміщень житлових будівель, мечетей та медресе та розгорнуті базові рекомендації щодо проектування цих будівель в різних проектно-будівельних зонах.

Як приклад проектних вирішень названих будівель на основі таких рекомендацій з урахуванням усталених традицій архітектурного формоутворення автор пропонує проектні пропозиції медресе для південної проектно-будівельної зони, мечетеі для південно-західної проектно-будівельної зони та триповерхового міського житлового будинку великої родини для південно-східної проектно-будівельної зони.