ТРАНСФОРМАЦІЯ МУЗЕЮ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ІНСТИТУТУ (ХХ – початок ХХІ століття)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації та її зв’язок з планами і науковими програмами, сформульовано мету і завдання роботи, з’ясовано хронологічні межі і визначено об’єкт, предмет і методи дослідження. Розкрито наукову новизну і практичне значення дисертації, охарактеризовано її джерельну базу, вміщено інформацію про апробацію результатів дослідження та публікації автора.

Перший розділ - “Історіографія, джерельна база та методологічні засади дослідження” - присвячений огляду літератури з досліджуваної проблеми, аналізу джерельної бази та з’ясуванню методологічних засад.

Процеси трансформації музею як соціокультурного інституту досі не піддавалися комплексному вивченню. Під трансформацією мається на увазі перебудова форм і методів музейної діяльності, що відбувається у процесі реформування музейних установ під впливом економічних, соціальних і політичних чинників, та впровадження інформаційно-комунікативних технологій. Ґрунтовний аналіз наукового доробку в межах даної тематики переконує, що увага дослідників зосереджувалась переважно на окремих аспектах музейної діяльності, на узагальненні досвіду функціонування окремих музеїв, реалізації соціальних функцій музейних закладів.

У першій половині ХХ століття музеєзнавчі дослідження торкалися переважно таких проблем: типологія музеїв, їх місце в системі наукових і культурно-освітніх закладів, принципи побудови музейної експозиції (В.Дубровський, Ф.Шміт, І.Грабар). Це було зумовлено тим, що в той період концептуально розглядалися питання архітектурно-художнього вирішення музейних експозицій, осмислювалася психологія сприйняття експозиції глядачем, розширювалася виставкова практика.

У другій половині ХХ століття зусилля дослідників європейських країн спрямовуються на соціокультурне осмислення феномена музею та його ролі в життєдіяльності постіндустріального суспільства. Досліджуються напрями розвитку музеїв, дискутується питання про їх можливе відчуження від технотронної культури майбутнього, що ґрунтується на визнанні соціальної замкненості музею і його пріоритетної функції зберігання, ігноруючи при цьому функцію комунікації ( А. Хаттон, Д.Камерон, ван Прат, З. Странський).

У 80-х роках ХХ століття помітно зростає інтерес дослідників до теоретичних аспектів діяльності музею як соціального інституту в педагогічному (Й. Аве, К. Шрайнер, Д.Равикович, Т.Бєлофастова), мистецтвознавчому (З. Странскій, С. Марінова, О.Волкова), історичному (Ю.Омельченко, Р.Маньковська, О.Крук, Г.Скрипник) аспектах. Констатуючи різноманітність напрямів дослідження музейної сфери, слід відзначити переважання в них педагогічної тематики. Більшість праць присвячена здебільшого обґрунтуванню педагогічних засад діяльності музейних установ, аналізу сутності та реалізації ними освітньої, розважальної, рекреаційної функцій.

Соціальні функції музею, що визначають його місце в системі культурної комунікації, перспективу його розвитку та забезпечують збалансованість напрямів музейної діяльності, розглядаються у працях О.Ванслової, М.Гнєдовського, І.Іксанової, Н.Макарової, Д.Равикович.

У теоретичних працях М. Мак-Люена, Д. Камерона, К. Хадсона, Ю. Родемера, М.Гнєдовського науково-інформаційна діяльність та соціальні функції музейних установ досліджуються в контексті розвитку інформаційних технологій, що сприяло становленню теорії музейної комунікації.

Серед праць, присвячених аналізу концепцій музейного предмета як головного компонента музейної експозиції, що також є джерелом специфічного пізнання дійсності і важливим елементом музейної комунікації, слід відзначити роботи В.Арзамасцева, В.Кондратьєва, А.Разгона.

Розгляд трансформаційних процесів у музейній сфері здійснювався в контексті глобалізації. Так, сутність глобалізаційних процесів та їх роль в житті суспільства розкриваються у працях зарубіжних і вітчизняних дослідників: Ф. Фукуями, Дж. Сороса, С. Хантінгтона, Р. Робертсона, В.Толстих, В.Іноземцева, А.Неклесси, О.Білоруса, В.Шейка. Відзначається, що неоднозначне трактування ними сутності глобалізації зумовлене амбівалентним характером самого явища.

Проблеми культурної політики української держави, а відтак і музейної політики як її складової в контексті світових трансформаційних процесів, обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції, проведеній Українським центром культурних досліджень і Державною академією керівних кадрів культури і мистецтв (Київ, 2000). Результатом такого обговорення стало вироблення рекомендацій державним органам влади для удосконалення державної культурної політики в Україні, що передбачали: організаційно-фінансове сприяння розробці Кодексів законів України про культуру, посилення податкових стимулів для розвитку культурно-мистецької сфери, забезпечення рівних правових умов функціонування організацій культури всіх форм власності, зокрема умови їх участі в інвестиційних конкурсах і тендерах, завершення роботи над правовим механізмом охорони культурної спадщини тощо.

Необхідність підвищувати ефективність музейної політики обґрунтовується у працях українських дослідників О.Гриценка та В. Солодовника, які вважають, що сучасна музейна політика потребує змінити діючі суб’єкт–об’єктні відносини. В межах цієї моделі акцент зміщується з музейного фонду та експонування колекцій на відвідувача, який з пасивного учасника процесу музейної комунікації перетворюється на активного суб’єкта і рівноправного партнера музею.

Для розробки основних принципів і підходів до реформування музейних установ особливого значення набуває аналіз досвіду роботи зарубіжних музейних установ, здійснений у працях Б. Лорда, С. Майлза, Г. Артса, С. Раньярда, О. Даршт. Автори наголошують, що якісні зміни відбулися в результаті теоретичного осмислення та практичного розв’язання проблем музейної діяльності шляхом застосування положень музейного менеджменту, маркетингу, дизайну, реклами, паблік рілейшнз.

Слід зазначити, що й сьогодні багато проблем розвитку музейної справи теоретично не досліджені. Так, у вітчизняному музеєзнавстві належно не обґрунтовані особливості економічних відносин у музейній сфері. Зокрема, С.Христенко вказує на відсутність наукових праць з питань матеріального стимулювання працівників музейних установ. Потребує розробки система показників соціальної та економічної ефективності функціонування музеїв, без якої неможливі реальні критерії оцінювання результатів їх діяльності в ринкових умовах.

Дослідження українських науковців, здійсненні протягом останніх десятків років, торкаються теоретико-методологічних аспектів сучасних трансформаційних процесів у бібліотечній справі, освіті, мистецтві (Т.Монько, А.Чачко, О.Башун, В.Чернець), тоді як трансформаційні процеси і комунікативні можливості музейних установ аналізувались недостатньо.

Джерельну базу дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела. Неопубліковані джерела, що характеризують різні етапи становлення музейних установ у ХХ – на початку ХХІ століття, зберігаються в архівних установах: Центральному державному історичному архіві м. Києва (ЦДІАК), в поточному архіві Міністерства культури і туризму України, зокрема фонді документації відділу музеїв, відділу культурної спадщини). Архівні документи ЦДІАК, представлені у Ф 725 (Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва), Ф 442 (Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора), Ф.726 (Київське товариство старожитностей і мистецтв), характеризують процес активізації музейного будівництва, зберігають листування членів товариств, губернаторів, містять протоколи діяльності за досліджуваний період, статистичні дані. Документи фондів створюють цілісне уявлення про діяльність товариств, відображають ставлення їх діячів до влади.

Дисертантом опрацьовані матеріали поточного архіву Міністерства культури і туризму України для висвітлення напрямів роботи, важливих для дисертаційного дослідження. Зокрема, використані статистичні дані дозволяють визначити ефективність діяльності музейних установ шляхом порівняльного аналізу результатів їх роботи, зафіксованих у кількісних показниках.

Важливим для характеристики діяльності музею як соціокультурного інституту є опубліковані матеріали: основні законодавчі і нормативні акти, що визначають функціонування галузі (Закон України “Про музеї та музейну справу”, Закон “Про благодійництво і благодійні організації”, стаття 22 Конституції України, “Основи законодавства України про культуру”). Їх аналіз дає підстави для висновку про несистемний характер заходів і відсутність комплексного регулювання діяльності музейних установ, про незадовільне правове забезпечення.

В ході дослідження були опрацьовані фонди бібліотек (Національної бібліотеки ім. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України, Російської національної бібліотеки), що містять вітчизняну і зарубіжну спеціальну літературу. Аналіз періодичних видань, зокрема журналів “Мир музея”, “Museum”, “Телекоммуникация и информатизация образования”, “Вопросы философии”, дозволив визначити актуальні проблеми організації і планування діяльності музеїв, вдосконалення системи підготовки і перепідготовки музейних кадрів відповідно до вимог суспільства з ринковою економікою – менеджерів, маркетологів, економістів тощо, створення інформаційно-пошукових баз даних та віртуального музею.

Таким чином, аналіз стану наукового дослідження проблеми переконав, що комплексне вивчення процесів трансформації музею як соціокультурного інституту в Україні не здійснювалось. Спроби застосувати системний підхід до реформування музейних установ не виходили за межі загальних питань.

У другому розділі - „Розвиток музею як соціокультурного інституту” -  охарактеризовано історико-культурні передумови становлення і розвитку музею як соціокультурного інституту, проаналізовано теоретичні підходи до визначення соціальної сутності музею, уточнено понятійний апарат дослідження, розглянуто загальні закономірності функціонування музеїв у контексті сучасних соціокультурних процесів.

На основі аналізу історичної, філософської, культурологічної, музеєзнавчої літератури дисертантом виявлено, що музей зазнав значної еволюції - від зібрання раритетів до багатофункціонального соціокультурного інституту, призначеного зберігати історико-культурну спадщину і природничо-наукові цінності, нагромаджувати і поширювати інформацію за допомогою музейних предметів, а також використовувати їх з науковою, освітньо-виховною і популяризаторською метою.

Досліджено, що розвиток науки і техніки на початку ХХ століття значною мірою зумовив ставлення до музею як науково-дослідної установи. Це визначило принципи комплектування музейних фондів і методи їх експонування, що виявилося зокрема у створенні нових експозицій на основі класифікаційних систем, прийнятих у наукових дисциплінах відповідного профілю. В Україні створюються органи управління музеями, виробляються правові засади їх діяльності, видаються декрети про організацію, охорону і збереження музейних установ.

Порівняльний аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури дозволяє дійти висновку, що на Заході трансформаційні процеси в музейних установах відбувалися під впливом стрімкого розвитку науки і техніки, який зумовив становлення інформаційного суспільства. У той же час на трансформацію українських музеїв у ХХ – на початку ХХІ століття впливали політичні, соціальні, економічні фактори, тому вона мала свої, специфічні особливості, зумовлені, з одного боку, тоталітарним та посттоталітарним режимом (1917-1991), з іншого, - переходом до демократичної форми правління (1991-2006 ).

У ході дослідження виявлено, що в добу тоталітаризму вітчизняні музеї втратили статус наукових установ, перетворившись на ідеологічні установи, діяльність яких визначалась директивами керівних органів і постановами ЦК КПРС. Пріоритетними напрямами їх діяльності були політико-освітня та пропагандистська робота, що деформувало інші напрями музейної діяльності. Пропаганда комуністичної, партійної ідеології як основний вид музейної діяльності призвела не тільки до однобічності комплектування фондів, а й до вилучення з музейних колекцій матеріалів, що не відповідали політичним догмам.

Політика гласності і демократизації суспільства у другій половині 80 – початку 90-х років ХХ століття зумовила концептуальні зміни в музейній справі, серед яких слід назвати відмову від класових критеріїв та “естетичної пропаганди” і звернення до загальнолюдських цінностей, історико-культурної спадщини, розвитку естетичного смаку і творчої уяви. Формується нова концепція освітньої діяльності музею як комунікативної системи, характерної для країн Заходу.

Аналіз свідчить, що відмова від жорсткої ідейно-інформаційної спрямованості змінила характер відносин між музеями та їх відвідувачами, останні почали сприйматись як рівноправні партнери в роботі музейних установ.

 1991 року Уряд України проголосив курс на розбудову демократичної держави з ринковою економікою. Цей період визначається дослідниками як перехідний і характеризується нестабільністю, пов’язаною із зміною структури, норм і функцій головних соціальних інститутів, серед яких важливе місце належить музейним установам. Назріла потреба  переосмислити сутність діяльності музею. Тому в дисертаційному дослідженні головна увага зосереджена на суспільних реаліях перехідного періоду, спроектованих у площину функціонування музейних установ. Актуальність такого аспектування проблеми визначається тим, що, незважаючи на очевидну суспільну роль музеїв, у вітчизняній науці відсутні чіткі орієнтири, визначення, наукове обґрунтування сутності трансформаційних процесів в досліджувальній сфері.

Трансформація музеїв у зарубіжних країнах відбувається на фоні і під впливом розвитку інформаційно-комунікативних технологій, тоді як вітчизняні музеї зазнають аналогічних змін внаслідок дії специфічних соціокультурних факторів - становлення нових форм власності, що формує нову соціальну структуру.

Особливого значення музейні установи набувають з огляду на кризові явища в суспільстві, зумовлені соціально-економічними і політичними трансформаціями, що призвели до багатьох негативних наслідків: нівелювання культурних, суспільних та моральних цінностей.

В основу сучасного розуміння музею покладене, як переконує аналіз, нове бачення соціального і культурного контексту його функціонування. Розширення функцій музею, становлення музеєзнавства як самостійної наукової дисципліни свідчить про перетворення музею на особливий соціально-культурний інститут в єдності його соціальної та культурної складових. При цьому соціальний аспект включає сукупність відносин окремої людини з іншими суб’єктами економічних, соціальних, ідеологічних, політичних відносин, сформованих у процесі їх діяльності, а культурний – сукупність способів і результатів діяльності людини, що стосується як матеріальної, так і духовної сфер. Ця обставина позначилася на спрямуванні та механізмах трансформації музейних установ.

Дослідженням доведено, що соціальна, культурна, традиційна та інноваційна складові діяльності музею мають перебувати в оптимальному поєднанні. Це завдання вимагає вироблення механізму такого поєднання, що стає можливим при з’ясуванні співвідношення між поняттями традиційності та інноваційності.

Слід підкреслити, що співвідношення між традицією й інновацією залежать від історичних умов, які визначають розвиток адаптаційної стратегії суспільства.

Результати, одержані дисертантом у процесі дослідження, дозволяють стверджувати, що в діяльності музеїв індустріального суспільства, характерними ознаками якого є індустріалізація та урбанізація, домінує традиційна складова, сутність якої полягає у формуванні та вивченні колекцій. На основі аналізу значного обсягу літератури встановлено, що відсутність у працівників музейних установ належної уваги до специфіки роботи з різними категоріями відвідувачів, призвела до різкого зниження відвідуваності музеїв.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства супроводжувався істотними змінами в його структурі, зокрема зменшенням частки матеріального виробництва і розвитком сектора послуг та інформації, зміною характеру людської діяльності, а також суттєвими перетвореннями в соціальній структурі суспільства. Розвиток інформаційно-комунікативних технологій зумовив їх поширення в музейній сфері, що стало однією з головних причин трансформації музейних установ.

Трансформація в музейній сфері – це, перш за все, переосмислення ролі музею в сучасному суспільстві, вдосконалення форм і методів роботи з відвідувачами у відповідності з вимогами часу. Перебудовуються відносини між музейними установами і суспільством: на зміну пасивному відображенню дійсності приходить активний вплив на неї. Відбувається нова, якісна видозміна експозиційної роботи при розширенні сфери музейної діяльності, розробляються інноваційні програми культурно-освітньої діяльності, вдосконалюється експозиційний дизайн.

Реалізація повного обсягу завдань, що постали перед музейними установами, неможлива без урахування політичних (зміни в політиці уряду, в чинному законодавстві, впровадження нової організаційної структури музеїв), економічних (зміни в економіці, що впливають на чисельність відвідувачів і визначають якість музейних послуг), соціальних (демографічні зміни, що впливають на музейну аудиторію, конкурентна боротьба за фінансові ресурси і відвідувачів, пов’язана з розвитком туризму, роль музеїв у розв’язанні соціальних проблем), технологічних (удосконалення стандартів подання музейних колекцій і засобів комунікації, поширення комп’ютерних систем, що зумовлює зростання вимог відвідувачів) факторів.

Доведено, що головною особливістю музейної діяльності у ХХ – на початку ХХІ століття стало експериментування, яке зумовило трансформацію традиційних форм музейної роботи. Вона полягає у:

-          впровадженні інноваційних технологій експозиційного дизайну;

-          використанні “немузейних” видів діяльності – музейного менеджменту, маркетингу;

-          зміні кадрової політики – від класичного керівника - науковця до ефективного менеджера;

-          застосуванні новітніх інформаційно-комунікативних технологій;

-          створенні віртуальних музеїв.

Головне завдання трансформації музейних установ полягає у збереженні сутності музею при значній видозміні форм і методів його діяльності. Результатом творчого пошуку в музейній сфері є створення нових типів музейних установ: культурних центрів, у яких діють спеціалізовані експозиції, що акцентують увагу на досягненнях різних галузей знань, окремих наук і видів мистецтва (Національний центр мистецтва і культури Ж. Помпіду тощо); спеціалізованих дитячих музеїв, де вся експозиційна й освітня робота проводиться з урахуванням вікових особливостей дітей і з використанням методик, запропонованих музейною педагогікою (дитяча студія в Единбурзі та ін.); екомузею, в якому відтворене з метою його збереження культурно-історичне середовище. Характерною особливістю таких музеїв є поява в них, поряд з музейними видами діяльності, „немузейних”: організація і проведення концертних програм, шоу, фестивалів, функціонування майстерень, відкриття сувенірних магазинів, кафе, ресторанів тощо.

Розвиток вітчизняних музеїв, що на сучасному етапі є центрами духовного відродження нації, тісно пов’язаний з інноваційними інформаційно-комунікативними технологіями. Це актуалізує проблему вдосконалення традиційної системи управління і структури музею, адекватної вимогам часу, а також проблему створення належної нормативно-правової бази для функціонування музеїв України.

У третьому розділі – „Інноваційні технології в музейній діяльності” – викладаються результати аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду в організації, плануванні та управлінні музеями (маркетингові та інноваційні технології в музейній діяльності), охарактеризовано сучасний стан музеїв України і основні тенденції їх подальшого розвитку.

Аналіз наукових праць з даної проблематики дозволив дійти висновку, що трансформаційні процеси, яких зазнали музейні установи в Україні, відбуваються під впливом економічних змін: перехід до ринкових умов господарювання, становлення приватної власності, розвиток бізнесу та інформаційно-комунікативних технологій. Це призвело до істотного скорочення бюджетного фінансування вітчизняних музеїв, що поставило їх перед необхідністю вивчати й запозичувати зарубіжний досвід позабюджетного фінансування музейних установ. У музейній практиці його пов’язують з фандрейзингом і маркетингом.

Реалізація некомерційних музейних проектів вимагає певного комплексу заходів для залучення коштів. Цей процес у зарубіжному музеєзнавстві здобув назву “фандрейзинг” (англ. raise діставати, funds - гроші). Інноваційні технології перетворили музейний фандрейзинг на професійний бізнес, що вимагає створення спеціальних відділів розвитку для підготовки програм залучення спонсорів. Для забезпечення діяльності цих відділів було створено інформаційні бази даних про потенційних спонсорів – окремих людей і компаній. Особлива увага при цьому звернена на сфери бізнесу, дотичні до музейної діяльності.

Розглядаючи організаційну структуру музеїв України, дисертант наголошує на необхідності її збереження в умовах економічної нестабільності і приватизації музейної галузі.

Особливу роль у підтримці зарубіжних музеїв, зокрема некомерційних видів їх діяльності, відіграють фонди, що розробляють політику участі фірм у соціальній співпраці з музеями, визначають пріоритетні напрями такої співпраці, організовують лобіювання відповідних проектів і програм. Така форма діяльності має ряд переваг: особи, які створили фонд, мають пільги при сплаті податків; кошти, що надходять з різноманітних джерел, акумулюються і віддаються в управління особам, професійно компетентним в галузі музейного маркетингу і менеджменту та правових питаннях.

Встановлено, що своєю фінансовою підтримкою музейні установи не в останню чергу завдячують податковій політиці уряду, що стимулює проведення бізнесовими структурами благодійних акцій, кошти від яких надходять для потреб музейних установ. Для осіб, які жертвують музеям експонати або гроші на їх придбання, законодавством економічно розвинених країн передбаченні суттєві податкові пільги.

У ході дослідження виявлено, що діюча нормативно-правова база України не забезпечує в законах та законодавчих актах (Закон України “Про музеї та музейну справу”, Закон “Про благодійництво і благодійні організації”, стаття 22 Конституції України, “Основи законодавства України про культуру”) всіх аспектів функціонування музейних установ як соціокультурних інститутів. Зумовлено це тим, що українське чинне законодавство в галузі культури й досі керується характерним ще для радянських часів залишковим принципом, без урахування особливостей ринкових умов. Це стримує розробку нової державної культурної політики, сприятливої для розвитку музеїв. Дисертант обстоює необхідність утвердження нової інноваційної стратегії, завдання якої полягатиме в розробці і впровадженні (в тому числі шляхом реалізації відповідних цільових програм) нових механізмів здійснення інновацій, а також в комерціалізації галузі для максимального задоволення музейними установами ринкового попиту.

Важливу частку у фінансуванні музейних установ становить прибуток від власної комерційної діяльності, що включає: стягнення вхідної плати, роздрібну торгівлю, розміщення на території музею закладів громадського харчування (кафе, ресторанів), отримання орендної плати, показ фільмів, організацію презентацій, реалізацію освітніх програм, видавничу діяльність.

У зарубіжних музеях широко практикується налагодження зв’язків з відвідувачами, що полягає у членстві (membership) в музейних радах. Це дозволяє залучити широку аудиторію до процесу формування фінансових фондів музеїв. Характер такого членства визначається фінансовими можливостями осіб.

Результативність впровадження інновацій у діяльність музеїв залежить від освоєння ними технологій налагодження зв’язків з громадськістю – паблік рілейшнз, що передбачає взаємовигідну співпрацю музейних установ з відвідувачами.

Ефективність музейної діяльності значною мірою визначається кадровим складом, що актуалізує проблему підготовки музейних працівників нової формації. У зв’язку з цим постає необхідність дослідити й проаналізувати процес становлення музейної професії, підготовки керівника нового типу, а також проблеми фахової освіти.

Доведено, що в сучасних музеях використовується управлінська модель, заснована на подвійному управлінні. Вона передбачає, що претендент на посаду генерального директора повинен володіти спеціальними знаннями і досвідом в галузі музейного менеджменту, а також знаннями і вміннями, необхідними для художнього керівника. Формування професійних якостей музейних керівників відбувається під впливом трьох основних факторів: зовнішніх програм підготовки, внутрішніх програм самопідготовки, наставництва.

Для діяльності сучасних музейних установ характерне впровадження маркетингових технологій, спрямованих на розширення музейної аудиторії, рекламування музейного продукту і вивчення та формування попиту на нього. Основні аспекти музейного маркетингу такі:

-          виявлення реальних і потенційних сегментів ринку музейних послуг та ефективна взаємодія з ними;

-          вдосконалення музейних послуг для забезпечення потреб відвідувачів;

-          збільшення обсягу прибутку від обслуговування відвідувачів.

Таким чином, ефективність маркетингової стратегії залежить від формування корпоративної пропозиції - міжмузейного співробітництва, реалізації  спільних з іншими організаціями і закладами культури програм, здійснення партнерських проектів.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що впровадження нововведень у зарубіжних музеях сприяло підвищенню рівня обслуговування відвідувачів і конкурентоспроможності цих установ, дозволило їм відійти від традиційних павільйонно-експозиційних форм показу колекцій.

Натомість доводиться констатувати незначний масштаб інноваційної діяльності у вітчизняних музеях. До факторів, що стримують впровадження ними інновацій, слід віднести дефіцит власних і бюджетних коштів, виділених на ці потреби, а також відсутність ефективної державної політики у цій сфері.

Відповідно до завдань дослідження розкрито можливості використання в діяльності музею новітніх інформаційних технологій. З’ясовано, що їх впровадження внесло корективи в інформаційну політику музею, що охоплює питання захисту інтелектуальної власності, дотримання Закону України  “Про захист інформації в автоматизованих системах” і визначає позицію адміністрації музею у створенні спільних баз даних і способів поширення інформації.

Проаналізовано роль сучасних інформаційних технологій в управлінні фінансовою діяльністю музею, в здійснені наукових досліджень, реалізації проектів автоматизації систем освітлення, опалення, вентиляції, підтримання оптимального режиму температури і вологості в його приміщеннях, а також в обслуговуванні відвідувачів, обліку і каталогізації музейних фондів. Нові інформаційні системи, засновані на використанні мультимедійних технологій, лазерних дисків, значно розширюють можливості зберігання та аналізу історичних джерел. Активізується робота над створенням галузевих баз даних, розширюється застосування експертних систем та інших систем штучного інтелекту, глобальних комп’ютерних мереж, перш за все Інтернету.

Дисертантом обґрунтовано, що використання комп’ютерних технологій сприяє модернізації музейного обліку шляхом створення і збереження електронних зображень музейних предметів, розширює можливості доступу публіки до музейних фондів. З цією метою в сучасних музейних установах створюються спеціальні комп’ютерні програми для продажу та перевірки квитків, що дозволяє музеям розширювати список постійних відвідувачів і залучати нових, а також аналізувати наявний і можливий їх контингент.

Зазначається, що музейні установи в цілому неохоче вдаються до комп¢ютеризації з двох основних причин: по-перше, вони не впевнені, що якість відтворених на комп¢ютері зображень музейних предметів буде адекватною їх звичайному вигляду в експозиції, а по-друге, остерігаються зменшення кількості відвідувачів.

Відсутність відповідних положень у законах, законодавчих і правових актах, договорах і конвенціях, а також арбітражного кіберсуду для здійснення справедливого судочинства вимагає узгодженої політики стосовно мережі Інтернет, контролю за доступом до інформації та її розподілом. Адже ці недоліки дозволяють зловмисникам вдаватися до цифрового маніпулювання і трансформації зображень для створення їх дублікатів, а також здійснювати різноманітні махінації, що є зворотним боком інформаційних технологій і спричиняє зростання кількості електронних злочинів.

Гарантією високоякісного інформаційного обслуговування відвідувачів музею можна вважати створення власних серверів та веб-сайтів, до проектування яких мають бути залучені фахівці. Створення веб-сайту дозволяє музеям зменшувати витрати на публікацію своїх матеріалів, відшукувати нові джерела фінансування, а також покращувати імідж установи на міжнародному рівні. Наявність власних сайтів сприятиме координації роботи он-лайнових музеїв, що забезпечить систематизацію інформації і тим самим полегшить пошук потрібних даних.

У роботі досліджується феномен інтерактивності, що ґрунтується на використанні музейними установами комп’ютерних технологій у сфері дизайну, виставкової діяльності, включаючи лазерне і голографічне мистецтво, інтерактивні відеоінсталяції, анімацію, скульптуру. Це дозволяє створювати нові типи музейних експозицій – інтерактивні, що залучають відвідувачів до активного діалогу.

Значну увагу в дослідженні звернено на розкриття феномена штучного тривимірного світу – так званої “віртуальної реальності”, в якій процеси і явища є противагою реальним.

Автор констатує, що ідея “віртуальної реальності”, покладена в основу функціонування музею, породжує принципово нове явище – “віртуальний музей”, в якому реалізовуються всі можливі інноваційні музейні технології. Це дозволяє активізувати інтерес до історичного минулого людства. Реалізація ідеї “віртуального музею” з використанням оригінальних музейних предметів, гравюр, кінодокументів дозволяє створити принципово нову музейну експозицію, яка не лише забезпечує зорове сприйняття пам’яток матеріальної культури, а й супроводжується відповідними звуковими ефектами і навіть уможливлює тактильні відчуття. Інтерактивні експонати доступні для перегляду людьми із захворюваннями органів зору і слуху: замість візуальних елементів в такій експозиції використовуються аудіоелементи, а замість слухових – оптичні ефекти. Особливість віртуального сервера полягає в тому, що на ньому можуть бути представлені тисячі зображень творів мистецтва з максимально докладним текстом.

Результати проведеного дослідження дозволяють стверджувати, що перспективи подальшого розвитку вітчизняних музеїв пов’язані із зміною методів управління (фінанси, кадри, формування колекцій та експозицій, обслуговування відвідувачів тощо) музейною справою. Така зміна передбачає залучення до процесу управління і контролю за діяльністю музеїв, поряд з державними установами, громадських організацій. Успіх реалізації тих чи інших управлінських методів значною мірою залежатиме від створення ефективної моделі фінансового і матеріально-технічного забезпечення музеїв, що сприятиме якісному обслуговуванню відвідувачів.