ТВОРЧІСТЬ ЛІНИ КОСТЕНКО В ІДЕЙНО-ХУДОЖНЬОМУ КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДОБИ

Краткое содержание

Перший розділ “Художній світ Ліни Костенко в історіософській проекції”.

1.1. Мистецька концепція самооприявлення людини й нації в історичному часопросторі творчості Ліни Костенко”. Творчість як суспільна цінність криє в собі потужну потенцію актуалізації енергії національного світопочування й світомислення в новочасних контекстах, включаючись у процес налагоджування рятівних етично-естетичних програм національного порятунку.

Проходження української культури крізь обшири власної історії з її «вершинами і низинами», художнє осмислення цього незглибимого спадку лягає в основу процесу самооновлення незакріпаченої свідомості українців. Саме літературі з її розгорнутими у часі культурними цитатами належало творити ті захисні моделі, філософія яких має силу «пересотворювати» національну психологію.

Кожен великий митець приймає історію своєї нації у своє серце та актуалізує її, як власну живу сутність. Мисляча історія – це шлях розгадок і передбачень. "Прочитай золоті манускрипти, подивися у вічі вікам…" – ця пронизлива думка Ліни Костенко набрала ознак програмної формули історіософського мислення поетеси. Це глибоко інтимне прочитання навіть відомих історичних фактів наближає нас до істини, відкриває незримі глибини нашого генетичного світомислення.

Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стає тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість здатна відчути художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність як джерело самовдосконалення. Гостра публіцистична думка в аспекті самоосмислення стає міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища у загальнонаціональному контексті. А коли це митець такого масштабу, як Ліна Костенко, вважаймо, що нації пощастило. Поет і громадянин, дивовижний соціолог і культуролог, вона сьогодні визначає параметри дифузійного процесу у сфері української культури.

1.2. “Психологічний аспект проблеми мистецького вибору в історичній екстраполяції (драматична поема “Сніг у Флоренції”)”. Мотив компромісу із сумлінням, народившись у ліричних поезіях перших збірок, ускладнившись, увібравшись у матерію пережитого досвіду – великих майстрів і власного, – повносило розгорнувся в поетичному епосі й драматургії Ліни Костенко і став постійним об’єктом художніх пошуків. Концепція митця в контексті часу окреслюється поетесою на серйозному художньому, публіцистичному та літературознавчому матеріалі. Опановуючи глибинні смисли аналітичних роздумів Ліни Костенко, відчуваючи гострий біль заперечення (“О що ви пишете, що пишете…”), наближаємося до квінтесенції самоаналізу художника із сформульованою мрією (чи надією) на щасливе взаєморозуміння у часі.

Драматична поема “Сніг у Флоренції” – вершинний твір і певний підсумок роздумів Ліни Костенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, про вписаність таланту у часопросторі. Парадоксальна назва твору і промовистий підзаголовок – “Сад нетанучих скульптур” забирають увагу читача, котрий прагне розкодування загадки. Рідкісний сьогодні жанр драматичного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиції психологічної драми Лесі Українки, а з іншого – вписує поему у світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчою натурою, віддавна тривожила таланти.

У дисертації розглядається саме цей художній варіант концепції митця в суспільному й часовому контекстах на філософсько-психологічному зрізі поетичного мислення Ліни Костенко з акцентом на проблемі вибору як життєформуючій і трансцендентній у хронотопі окремого життя митця й долі його вітчизни. Цей аспект аналізу – сегмент цілісного аналітичного дослідження у симбіозі ліричного, ліро-епічного й драматургічного оприявлення проблеми “митець і суспільство” в контексті цілісного простору художнього мислення Ліни Костенко.

Осягнувши долю художника в часових параметрах одного життя, Ліна Костенко здійснила творчий акт артикуляції проблеми як етичного й психологічного уроку, котрий передбачає всі три часові виміри. Конформізм, який стає філософією життя обдарованого долею італійського скульптора, осмислюється авторкою прискіпливо й послідовно. Психологія зради самому собі і власному дарові розгортається за принципом зміщення часових площин, і в цьому процесі філософська категорія згущеного часу оприявнює потенцію мистецької екстраполяції факту із учора в сьогодні й у позачасся.

Очевидно, саме ця всеприсутність у найвіддаленіших часово-просторових перехрестях культурологічної тривоги щодо чистоти митця як репрезентанта нації виокремлює текст Ліни Костенко як засторогу, що долає будь-які кордони.

Цілий масив проблем, що їх поставила Ліна Костенко, – митець і час, художник і юрба, особистість і влада, творчість і свобода – це лише частка авторської тривоги, трансльована драматичною тональністю “Снігу у Флоренції”. Вибудовуючи вектор долі художника в контексті італійського рісоджіменту, Ліна Костенко фіксує факт: молодий митець гідно розпочинав свій шлях у щасливому середовищі талановитих ровесників, серед яких був і високошляхетний Буонарроті. Авторка акцентує на цьому сусідстві двох імен невипадково і не раз. Стартові позиції вони мали однакові. Міра таланту – то інша річ. Хоч поетеса підкреслює, що свого часу Рустичі справді займав гідне місце серед найталановитіших сучасників. Саме тому запізніле каяття художника отруєне гіркотою життєвої поразки честолюбної й не вільної внутрішньо людини.

Логіка зради – себе, свого вибору, таланту – розгорнута у поемі між двома часовими віхами – початком і кінцем життя Джованно Рустичі. Авторка забезпечує динаміку дійства особистою енергією переживання героєм власного шляху в двох аспектах: того, що так щасливо почався, і такого, котрий вже драматично завершується. Межову ситуацію перебування скульптора між двома власними іпостасями Ліна Костенко прокреслює густою сіткою сумнівів, які терзають душу молодого і старого Рустичі на перехресті цієї умовної і щемливої зустрічі, примушуючи до самоаналізу. Обурення, страждання, каяття, невір’я, самовиправдання, розпач і знову каяття – це далеко не весь спектр емоцій, температура яких визначає рух до істини.

Ліна Костенко дає нам можливість відчути корозію душі свого героя. Він позбавлений тієї внутрішньої потуги, яка зберігає цілість особистості, спонукаючи не приймати правила гри деформованого оточення. Обставини, спокуси, власні слабкості згущують ситуацію випробувань, які змушують зробити остаточний вибір. Тому позиція молодості, котра піддалася спокусі жити переважно зовнішнім суєтним життям, занедбавши духовність, у тексті окреслена спробою виправдати себе знову ж таки тягарем об’єктивного, неадекватною реакцією суспільства на талант.

Філософська істина – природа дає людині покликання, одночасно даруючи спромогу його реалізувати, тільки над цією спромогою слід потрудитися, – трансльована в поемі за принципом контрасту (Буонарроті – Рустичі). Необхідність опанувати обставини, не відступивши від високої мети, не зрадивши божого дару, не змарнувавши дивовижне покликання, що має потенцію вписувати у вічність не лише ім’я творця, а й імення його народу, нації – це єдиний шлях, що веде до храму. Напрям, мета і сенс окремої людської долі стають основою того “космосу історії”, коли всі складники названої тріади перебувають у гармонії.

Процес самоспостереження, котрий здійснює Джованфранческо Рустичі при заході свого життя, інтерпретується авторкою як етичний урок сучасникам і нащадкам. Болючий досвід самопізнання, спізнений і безнадійний для самого героя, оприявлюється поетесою як засторога. Енергія впливу на читача забезпечується інтенсивністю руху до істини обох опонентів, що подолали часопростір власного земного буття. Тільки в дискусії, де спроба самозахисту перекривається жорсткими аргументами досвіду іншого великого творця, котрий не поступився найсвятішим, із магми майже непосильних переживань героя виокремлюється істина.

Проблема вини і кари у драматичній поемі має свої емоційні характеристики. Десь у тих синусоїдних сплесках надії з безнадією пронизливо заявляє про себе мотив оборонного фактору, що, як завжди, апелює до аналогій. За способом самозбереження Рустичі у Ліни Костенко – вічний утікач. Але визнати це він не має мужності, тому, аби виправдати себе, апелює до імені і досвіду великого Данте (“Він теж молився іншим небесам”), котрого прихистила чужа земля.

Ліна Костенко послідовно художньо окреслює своє бачення позиції митця: народ свій люблять не тому, що він найкращий, а через те, що він твій. І край, у якому випало народитися, так само потребує твоєї любові, діяльного співчуття. Удосконалювати образ своєї нації у світі можна лише шляхом власного удосконалення.

Часи не вибирають – стверджує поетеса своїм життям і своєю творчістю. Їх лише проживають по-різному – навіть сучасники, навіть талановиті чи геніальні. Отож, Ліна Костенко не допускає ніяких поступок. Безкомпромісність – єдиний в її баченні етичний орієнтир для митців усіх епох (“Ще не було епохи для поетів…”).

Філософський аспект хронотопу людської долі транслюється текстом поеми на грані стику двох часових площин. Ірреальність цього ракурсу урівноважується реальною температурою справжнього страждання людини, котра трагічно переживає власний крах.

Якщо пройнятися ідеєю, що вибір завжди пропонує ситуацію трансцендування, виходу людини за дану їй долею ситуацію, за її природні параметри, то в житті Франческо Рустичі цей момент настає на межі переходжу в небуття.

У процесі аналізу поеми “Сніг у Флоренції” нами здійснено спробу синтезованого осмислення вічної проблеми творчої особистості крізь призму опозиції “свобода – несвобода” в параметрах долі реальної постаті – італійського скульптора Джованфранческо Рустичі, простежено процес руйнації таланту і динаміку психології відступу як зради самому собі й вітчизні. Вічну проблему вибору представлено в контексті класичних аналогій, коли енергія поетичного мислення забезпечується глибиною психологічного аналізу і філософської думки.

І. 3. “Особистість в контексті мислячої історії ( історичний роман у віршах “Маруся Чурай”)”. Історіософське мислення Ліни Костенко рівною мірою оприявлене і в ліричних мініатюрах, і в епічних полотнах, поскільки всюди в її слові – Україна у просторі українського світопочування і світомислення.

Авторська модель українського світу, створена Ліною Костенко як цілість у просторі роману “Маруся Чурай”, будучи чинником його внутрішньої організації, виростаючи з етичного переживання історії митцем, охоплює сутнісні екзистенціали сенсу людського життя, честі і конформізму, смерті і безсмертя. Духовно-смисловий план представленої в романі реальності крім авторської строгої перцепції актуалізував етнозміст українського світопочування, що зафіксований ядром класичного баладного сюжету. Жанр роману дивовижним чином увібрав у себе комплекс ознак баладного мислення, явивши читачеві талановитий синтез баладно-драматичного та епічного начал. Обидва жанри у своїй мистецькій гармонії забезпечили новий рівень художнього буття відомих сюжетів.

Якщо класична народна балада концентрується на вузлових моментах дійства чи явища, сповідуючи закони лаконізму й драматизму у способі викладу, то роман передбачає широке охоплення життєвих подій, послідовну увагу до деталей, багатовекторність у процесі зображення людських доль. Подібний симбіоз може бути органічним тільки у контексті мистецького мислення великого художника. Сила впливу епічного полотна Ліни Костенко на читача забезпечується потужністю і оригінальністю запропонованої історіософії, філософічністю осягнення української історії як вияву універсального вселюдського модусу буття та проникливим психологізмом потрактування характерів і ситуацій.

Обраний авторкою жанр роману спричинив необхідність розширення баладного простору, ускладненість композиції епічного твору, всеохопність розмаїття поглядів, позицій, вчинків і явищ. Водночас енергія сюжету баладного типу, зберігши схвильованість мелодраматичної любовної історії, посилила її за рахунок спектрального аналізу, здійсненого митцем у параметрах нового жанрового контексту. Діапазон філософської проблематики (вина і кара, митець і юрба, кохання і зрада) має глибинну морально-етичну інтерпретацію у поліфонічному багатоголоссі романної структури. Трансформація баладного сюжету пропонується за принципом інтертекстуальності, котрий у контексті всієї творчості Ліни Костенко демонструє особливі потенційні можливості.

Баладний сюжет видозмінюється серйозно і суттєво. Традиційний тривимірний простір художнього полотна в романному тексті виходить за рамки узвичаєних часових площин Скомплікувавши у собі історичний, психологічний і філософський аспекти, поетичний епос дозволив авторці поглянути на події і людей широкоформатно і прискіпливо водночас. Матеріалізована баладою миттєвість мислених та емоційних станів, вживання в їх сенс, інтонацію, оволодіння ними як мовою життєвої матриці дала можливість Ліні Костенко відчути безмежність буттєво-смислових значень як матеріалу моделювання художньої думки, осягнення її парадигматики.

У контексті поставленого нами завдання – якнайповніше охопити романний матеріал від визначальних його концепцій до найменших деталей, – визначилися такі основні проблеми: особистість в історії, національний морально-етичний комплекс як основа життєбудування, трагедія особистості і драма митця.

В іншому ракурсі – романна іпостась категорії згущеного часу, категорій добра, справедливості, вірності собі та інші повчальні моменти буття художньо осмисленої української історії. Панорамність і поліфонічність як принципи системи сюжетотворення дають можливість художньо реалізувати багатоманітність концепцій, множинність точок зору, своєрідність внутрішніх реакцій багатьох учасників романного дійства на один і той самий факт – отруєння Гриця; акцію страти Марусі; випробування полтавського люду фактом облоги Полтави.

Козацька еліта – високоосвічена, стратегічно мисляча, патріотично налаштована – сутнісно явила парадигму національного інтелектуального й духовного потенціалу.

Сцена суду дає можливість не лише виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характеристику всім героям твору. Багатоаспектність і багатоголосся цієї ситуації в суді транслює різнопланову енергію оцінок, суджень, думок, поглядів, самохарактеристик. Емоційний спектр – щирий і щедрий. Позиція кожного учасника – надзвичайно переконлива для нього самого. Чи слухають вони один одного – залишається питанням. Температура авторських оцінок кожного із персонажів випромінюється їхніми монологами. Словесна матерія показує, настільки тонко поетеса відчувала логіку кожної вдачі, кожного характеру. Експозиційна сцена суду проявила парадигму національного інтелектуального й духовного потенціалу через діяльнісну позицію козацької еліти. До характерних чинників, котрі мають силу вивести натовп, а коли ширше, – то цілий народ, на вищий щабель суспільної свідомості, належить і народжене демократизмом відчуття кожним (від полковника-гетьмана до козака-посланця) своєї соціальної заангажованості, причетності до суспільного життя у його різних параметрах.

Варто зауважити, що деталі-ремарки, як своєрідні прогнози майбутнього у долях Івана Іскри, Леська Черкеса й полковника Пушкаря, подано в романі вже в першому розділі. Цей композиційний прийом забезпечує особливу діткливість і перейнятість їхньою долею тому, хто читає твір.

У вищезгаданих ремарках категорія згущеного часу, потверджує справедливість буття: народ з його одвічною ідеєю добротворення, з його найвищими морально-етичними категоріями, його обдаруваннями й талантами був, є і буде, і в народній пам'яті, на скрижалях історії будуть навіки вписані імена його лицарів. У такому ж художньому ключі думання прочитуються й еталонні образи мандрівного дяка і “старезного, полотняного”, а проте “немрущого” Діда Галерника з їхньою правічною вкоріненістю у народну етику.

Багатогранний і одночасно цілісний образ України вимальовується перед читачем різними зображувально-виражальними каналами: через пейзажі, що постають у тісному переплетінні з долями героїв роману, в історичних подіях та постатях, достовірних та художніх. А наймасштабніше полотно української землі, подане читачеві у шостому розділі, окреслюється через Марусине бачення і ставлення до рідного краю.

"Художній час "Марусі Чурай" ніби здійснює річний колообіг – літо, осінь, зима, весна... Цей потяг до завершеного циклу виявляється й у ліриці Ліни Костенко, як свідчення повноти переживання суттєвої гармонії" [46, 172]. Отже, подійність у романі перебуває в асоціативно-настроєній співзвучності з порами року.

Людські долі й характери вписано у коловорот подій часів Богдана Хмельницького у проекції на образ України XVII століття в усій складності соціального спектру.

Протистояння двох екзистенціалів – любові і зради – лежить і в основі роману, як і в самій історії. Цей мотив Ліна Костенко прокреслює у двох аспектах: суспільному та особистісному. Особистісне начало в романі реалізовано цілим рядом образів, котрі виписані як окремі системи. Найповніше представлена лінія “Маруся Чурай – Грицько Бобренко” і, відповідно, наснажена найдраматичнішим звучанням. Художній дует “Маруся Чурай – Іван Іскра”, незважаючи на його драматичну колізію, залишається еталонним..

У постаті Марусі Чурай Ліна Костенко поєднала гармонійну співзвучність життя героїні з її внутрішнім високим "Я". Поважне місце у часопросторі романного дійства належить етичному батьківському началу у контексті формування світоглядних позицій та вибору життєвих ідеалів Грицьком Бобренком, Марусею Чурай, Іваном Іскрою, Галею Вишняківною. Питомий ґрунт рідного середовища з його базовими етнокультурними кодами визначив безперервність передачі родових традицій, що забезпечили реалізацію принципу духовної ідентифікації (Маруся Чурай, Іван Іскра, Лесько Черкес) як основу впевненої приналежності особи до рідної землі.

Драматизм проблеми митця в романі сфокусований у явищі неспівпадання духовних вібрацій таланту з оточенням (постаті Марусі Чурай, мандрівного дяка).

Вічний образ дороги, як смислетворча вісь, мислиться багатоаспектно к континуумі романного дійства.. Дорога – це і жива об'єктивна реальність, і філософська площина самооприявлення кожного з героїв. Вона пролягає через серце самої авторки, і талант художниці здійснює магічну акцію – взаємоперетікання часів і просторів в єдиному моменті – долі України, підтримуючи цим самим енергію гуманітарної духовної аури, зберігаючи тяглість одвічної національної традиції.

Міфологема дороги (шляху) в романній структурі Ліни Костенко має особливий багатозначний зміст. Її вектори забезпечені власною художньою логікою, розвиваючись за законами мистецької перспективи.

1.4. "Поетична модель українського історіософського буття в особистісних параметрах (історичний роман у віршах «Берестечко»)”. Невипадковість буття авторки у континуумі рідної історії – закономірна. Роман-сповідь “Берестечко” маніфестує явище такої енергетичної потуги, що вона забезпечила йому статус справжнього художнього шедевру. Центрування гіпотетичних подій здійснюється у площині болючих самозмагань і самопошуків душі Богдана Хмельницького. Спектр психологічних станів його душі у межовій ситуації – на грані буття і забуття, нехай і гіпотетичного, позбавлений будь-яких ілюзій. Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе, осягнути масштаб власної поразки. Самотність Богданова теж ілюзорна. Внутрішні діалоги з друзями і ворогами безупинні. Саме такий спосіб трансляції думок до адресата дає можливість поетесі об'ємніше і випукліше подати емоційно-інтелектуальні перехрестя магістральних зв'язків політики гетьмана в їх органічному переплетінні з власне людською сутністю. Помилки власної стратегії гетьман переживає трагічно. Чесність із собою певною мірою допомагає осмислити параметри майбутньої стратегії. Виясняючи, де вороги, а де друзі, хто опоненти, а хто однодумці, він вкрай нещадний до своєї недалекоглядності.

Лексичний спектр романного полотна набрав неймовірних глибинних трансформацій, поетеса піднімає з праглибин усного народного мовлення забуті і значимі слова що збурюють наші генетичні знання. Жорсткий звукопис у тексті формує настрій тривоги і навіть розпачу, які переходять межу між самобичуванням і голосінням. Державницьке мислення козацького ватажка і сердечна чуйність людини на невеличкій текстуальній території поетичного роману увиразнили постать сильну і небуденну, якій випало пережити трагедійні для Вітчизни екстремальні ситуації. Ліризація світу Богданових переживань досягає найвищої температури у його монологах, звернених до Гелени. Чи він горює, чи клене невірну шляхтянку, – за всім тим гірко просвічується неймовірна пристрасть однолюба. Діапазон переживань – від любові до ненависті – увібрав усі нюанси цього людського перехрестя.

Потужність почувань сильної натури однаковою мірою визначається реакцією на красу і потворність. Може, цей маятниковий простір між полярними станами душі визначає емоційну дієвість опозиції "любов – ненависть", котра вибудовує нові сфери для спогадів, в який душа шукає порятунку через почуття приязні, любові, обов'язку, співчуття. І найголовніше – вини. Вини, котра продиктована найінтимнішими порухами душі – до сина, до матері-батька, і так само сильними стражданнями звинуваченого собою і всіма щодо долі народу й України.

Українська звичаєвість у тексті художнього простору мистецьки маніфестується Ліною Костенко локально і багатоаспектно водночас: від вірності загальнонаціональним ритуалам до укоріненості в родинній традиції кожної особистості. Гуманістичне начало визначає поведінку в кожному зигзагові долі Богдана Хмельницького – від викупу юної полонянки, співпереживання батьківським тривогам Шрамка до глибокого суму з приводу трагедії цілого народу.

Гіркий самоаналіз одночасно представлений поетесою як підґрунтя майбутньої стратегії. Трагічний досвід помилок має забезпечити майбутні перемоги.

Емоційні полюси у спогадах Хмельницького за динамікою сюжетних ходів мають різнобіжні вектори внутрішньої рефлексії, проте у проясненому фокусі відрефлексованих трагедійних подій вони набувають центробіжного руху до перемоги над власними сумнівами і безнадією. Субстрат об'єктивних і суб'єктивних причин всенародної драми породжує глибинну печаль, яка й межує з розпачем.

Проблема взаємин народу і вождя на тлі болю від зради окреслюється виразніше і рельєфніше. Розуміння трагізму ситуації і власної безпомічності народжує роздум такої емоційної напруженості, що в ньому здатна згоріти благородна душа. Визначаючи основний мотив поведінки Богдана Хмельницького, жорстокий аргумент його внутрішньої муки, скористаємося категорією "відповідальність". Розмежування етичних понять "жити для себе" і "жити для всіх" у гетьмана випробуване найдраматичнішими ситуаціями спільної з народом долі.

Великий Богдан у “Берестечкові” залишається стоїчним, бо він має нездоланну внутрішню силу, силу великого духу, силу, що генетично пульсує в його сповненому любові серці. Історія давно потвердила незаперечну істину: віра – це найпотужніший імператив життєтворення. Вона не дає збитись на манівці. Вона має магнетичну іскру об'єднувати спільним знаком свободи. Цей оптимістичний мотив у романі забезпечено фактором “гідного духонаповнення” часопростору минулих віків – така екстраполяція в позачасовий контекст представлена авторкою “Берестечка”.

1.5. “Етична проекція історичних аналогій (“Дума про братів неазовських”). Традиція і модерн”. Взаємодифузія минулого й сучасного, оприявлення темпоральних і просторових ритмів національного буття у перетіканні трьох його вимірів – минулого, сучасного, майбутнього, людина у ситуації остаточного вибору, психологія особистості у межовій площині, здатність індивідуума на вчинок – ці аспекти історіософського мислення Ліни Костенко визначили характер нашого аналізу названої драматичної поеми.

Емоційна і мислиннєва густота поетичного рядка “Думи…” досягла надконцентрації і ще раз потвердила істину: історія була і залишається тим простором, де суверенна особистість забезпечується можливістю реалізації власного життєвого вибору. Етичне забезпечення права на вчинок у традиційній межовій ситуації лежить у параметрах національної традиції героїчного. Безальтернативні голоси із вічності реконструюють історичний час через опредмечений світ героїзму попередників. Симультанний характер художнього простору, з’єднуючи сферу особистісного відчуття обов’язку, екстраполює мотив тяглості духовних змагань у контексті національного буття (Наливайко, Сулима – Павлюк, Томиленко, Сахно Черняк ).

Згущене художнє письмо драматичної поеми динамізується за рахунок інтертекстуальних часових нашарувань. Опозиція до фольклорного пратексту демонструє можливість перепрочитання історії від супротивного (лейтмотив “Думи про втечу трьох братів з города Азова”), потверджуючи, що класичний текст володіє можливістю зчитування несподіваних проекцій у контексті нових часів.

Розділ другий “Філософія природи в художній концепції Ліни Костенко” складається з дев’ятьох підрозділів. 2.1. “Принципи внутрішньої організації поетичного пейзажу”. Екологізований тип духовності як основа самовизначення людини у сучасному світі означає прийняття людиною відповідальності за буття як своєї онтологічно зумовленої місії. Цей тип духовності передбачає розширення людського "Я" до глобальних масштабів, подолання замкненості на самому собі, залучення до вищої, надлюдської реальності, через відношення до якої набуває смислевизначення й людське існування. Духовність як спосіб буття та світовідношення виводить людину за межі конечного, тимчасового, залучає її до абсолютного, вічного.

Світ рідної природи, як один із найпотужніших каталізаторів духовних глибин особистості, в українській словесності, як і в музиці, чи в живописові, завжди формував ту сферу, в котрій національний менталітет оприявлювався якнайповніше. Якби довелося артикулювати основну його рису, ми визначили б її як ліричне світосприймання української душі. Не тільки світосприймання, а й світомислення і світоословлення. Маніфестація відвічної єдності духу людського з духом довкілля в етиці українців – основоположна.

Пейзажна лірика Ліни Костенко – це своєрідна мистецька концепція українського пантеїзму. Художниця-поетеса створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною. Шлях наближення до істини через спілкування з природою допомагає авторці мобілізувати власне аналітичне мислення до такої густоти, що естетична сутність природи визначає етичний тембр її творчості.

Авторське бачення стосунків людини з природою лягло в основу концепції духовного образу живого світу Ліни Костенко як енергетичного центру світомислення сучасної людини, який забезпечує щирий контакт зі сферою сакрального. Зв'язок із природою рідного краю у поетеси багатоаспектний, розгалужений спорідненими мотивами "людина – час", "людина – природа – духовність", "дух – матерія". Поетеса стверджує своїм словом, що буття індивіда в просторі цивілізаційних деформацій загрожене відсутністю етичної основи модерного діалогу, котрий вона намагається відлагодити власним мистецтвом, створюючи гармонію неперебутнього.

Поетичні тексти Ліни Костенко розгортають часопростір у напрямку духовного досвіду народу, до котрого належить поетеса. Перейнятість поетеси загрозою моральних деструкцій не випадкова і не одномоментна. Вона лежить у площині її духовних пошуків. Довкілля для Ліни Костенко, будучи суб'єктом і об'єктом одночасно, залишається чи не єдиною константою, у просторі котрої вона має можливість бути сама собою.

2.2. “Часопросторова модель пейзажу Ліни Костенко: процесуальність і подійність”. Універсальність окремих образів природи – степу, води, неба, дороги – в мистецькому оприявленні безнастанно нарощує свою значимість від фольклорних інтерпретацій до авторських моделей світобудови. Образи позначені особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетипічній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах.

Сталість семантичного ядра цих постійних образів, здатність абсорбувати безконечний спектр емоцій і повертати їх життєтворчою енергією осягнення національного світопочування, можливість ставати простором для самоаналізу у художньому континуумі проявлені у їх потенційній перспективності. Сублімований словом чуттєво-зримий світ проявляється у впізнаваності його природних реалій уїх, володіє притягальною силою, бентежить тисячолітніми таємницями взаємозв'язку усього з усім.

У поезії Ліни Костенко буття природи у свідомих формах звучить як поетична констатація абсолютної достовірності самого факту існування цілісного світу. Вже емоційно-психологічні імпульси її ранньої лірики мали філософське осердя: ядро емоцій моментально формувало тужаву напруженість думки. Сила пружності її одразу тяжіла до формули.

Шлях засвоєння поезією таємничих сигналів всесвіту, фіксованих у шифрованих письменах природи, пролягає через сприйняття натури як трансцендентної субстанції, як символу досконалості. Пейзажна лірика Ліни Костенко – це пейзаж душі, за яким проглядається складний процес взаємодифузії двох енергій – людської і природної, акт гармонізації. Урівноваження двох начал шляхом взаємопроникнення, взаємовдивляння. Етичний аспект образного живописання Ліни Костенко визначається в параметрах національного світопочування, залишаючись постійною величиною її лірики.

Поезія “Шипшина важко віддає плоди” – щільне переплетіння етичного мотиву з естетичним, чуттєвий простір шляхами персоніфікації осягає таємницю найвищого співпереживання між людським світом і світом природи, маніфестується мотив тривоги за гармонію співіснування всього живого. Л.Костенко вдається знайти “духовні потенції життя” (М.Ільницький), осягнути філософію гуманістичного діалогу між субстанційованими світами.

Абсолютне знання таємниць природи, вихід за рамки емпіричного світу у сферу неосяжного й недосяжного зафіксовано у поезії “Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить”. Чутливість до вібрацій живого світу, що проникають у душу з глибин світобудови, вміння слухати серце природи, відкрите високому духові, співзвучність з навколишнім – це постійні принципи світомислення автора. Думка, почуття, благородні поривання трансформуються у таку саму реальність, як довкілля, а енергія поетичного світу стає спонукою до дії або й самою дією.

Спостерігаємо, що парадокс, часом зафіксований словом Ліни Костенко, криється в тому, що активно мисляча сутність стає пріоритетом сил природи, й ініціатива трансформувати спосіб спілкування з людиною із суб'єктно-об'єктного в суб'єктно-суб'єктний перебирає на себе саме природа. Показати згубність людської зверхності для самої ж людини – такий мотив звучить у поезії Ліни Костенко “Ліс” як надзавдання. Живописний простір осягається за принципом статичності. Забезпечує цілісність здатність поетеси простежити процес абсорбції зовнішнього світу внутрішнім, відчути ефект емоційної реакції в момент їх психологічних трансформацій в естетику буття як взаємної автономії. Культура чуттєвості – глибоко особистісна, пронизана розумінням усього живого й співчуттям до нього. В такому разі пейзаж стає призмою для самохарактеристики авторки як репрезентанта свого суспільства, свого часу. Філософсько-естетична рефлексія на оточення вербалізована прозоро і впізнавано.

Світоглядна позиція поетеси окреслила її етичну концепцію світоперехресть живих просторів. Конкретика нині баченого у симбіозі з утриваленим у часі й вічності зробили мистецький світ Ліни Костенко глибинним етичним уроком і для сучасників, і для нащадків: не співчуваючи живому, не обороняючи його, самі себе прирікаємо на загибель. Перебрати на себе біль усього живого – етична програма Ліни Костенко, поетичне слово котрої екологічну проблему переводить у морально-етичну площину, в параметри світоглядні. Особистісна настанова поетеси, її творча спонука увібрати в себе всю багатоманітність природи в її цілісності й стати часткою її сутності стає і нашою програмою.

Спорідненість праоснов всього живого у поетичній сублімації впливає на нашу емоцію по-особливому, даючи зрозуміти, що лише енергетична взаємодифузія, не занедбані канали її взаємоперетікання забезпечують нам буття у Вічності. Філософічність поетичного мислення Ліни Костенко – особлива: найглобальніші проблеми вселюдського виживання конкретизуються у впізнаваному, близькому, природному світові людської екзистенції.

2. 3. “Взаємозбагачення і взаємодифузія як спосіб існування явищ у пейзажі Ліни Костенко”. У парадигмі живописного мислення Ліни Костенко ключове поняття "пантеїзму" набуває особливого тембру: сердечна прихильність поетеси до природи має за основу бачення її взірцем етично-естетичної міри, джерелом гуманістичного переживання і творчого поривання. Шлях образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних та універсальних естетичних переживань у просторі поетичного світопочування митця засвідчує факт абсолютно природного почування поетичної душі на перехресті із завжди великим і таємничим світом. Поетичний принцип пантеїстичного діалогу в Ліни Костенко передбачає абсолютне відчуття зворотного зв'язку, яке сконцентроване в рівноправному взаємопізнанні.

Інтелектуальне осягнення поетичним словом художнього простору як цілості розгортає енергію поетичного почування, в котрім через мобілізацію асоціативних фондів відбувається процес зрощення архетипічного знання із знанням, набутим кожним творчим індивідом, його народом і культурою. І тоді прадавній образ саду (поезія “Виходжу в сад, він чорний і худий…”) набуває своєї багатозначності, сублімованої енергією багатовікового пробування в міфологічному і літературному просторах. Візуальна пластика, пронизана любов'ю ліричної героїні (чи авторки), така рухлива, що її трансформація зберігає всі тонкощі архетипічного, знакового в артистичній єдності зовнішньої і внутрішньої сутностей світу. Етика Ліни Костенко динамічна, заряджена здатністю опановувати буттєвість стрімким рухом виваженої думки. Особливості хронотопу у просторі поетичного мислення Л.Костенко підкреслено впізнавані (поезія “Ожиново-пташиний ліс”). Запона ілюзорної простоти класично приховує філософію світовідкриття: йдеться про час і про факт проминання людини в часі.

Традиційні образи українського буттєвого світу в тексті Ліни Костенко набувають емблематичної семантики у сфері такого складного переживання, в котрім любов і радість пронизані пафосом застороги. Як фактор потужної емоційної дії, комплекс таких переживань у смисловому підтексті маніфестує духовні акти, спрямовані на збереження живого світу, як основи буття (“Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!”). Свідомість ліричного "Я" артикулюється як внутрішня матеріалізована сутність. А зовнішня реальність є формою, котра субстанціонує внутрішню духовність густим комплексом почувань, вражень, переживань, випромінюючи цю енергію довкола, як власну.

У поезії “Ті журавлі, і їх прощальні сурми…” всі вектори розвитку поетичної рефлексії центруються переважно навколо авторського "Я" ліричного суб'єкта, котрий сприймає імпульси довколишнього, трансформує їхню енергію через себе, посилюючи гіпотетичну сферу нової мистецької матерії як одухотвореної субстанції, особливий симбіоз знакового порядку, в котрім оприявлювався духовно-естетичний образ нації в контексті певного часопростору. Фіксуємо, як абсолютно прозорі буттєві картини проектуються у сферу вічності, утривалюючи факт неперебутності праукраїнських національних традицій, в котрих відчуття природи як живої субстанції.

Персональна причетність авторської ліричної свідомості, яка і вбирає імпульси світобуття, оприявлюючи їх у процесі власного переживання, визначає образ і характер світомислення Ліни Костенко-пейзажиста. Урівноваження всіх суверенних світів, котрі перебувають у межах авторської мистецької рефлексії, – це принцип організації ліричного сюжету, який сповідує Ліна Костенко у своїй малярській творчості.

2.4. “Пейзаж як сфера поетичного філософствування”. Моральні й психологічні аспекти взаємодії людського духу зі світом природи завжди лишалися дзеркалом становлення загальнолюдської гуманістичної свідомості. Шляхи образного пізнання природи на вищому рівні поетичної рефлексії, інтегральність цього явища як джерела дієвої сили на стику національних і універсальних естетичних переживань залишаються об'єктом нашого дослідження пейзажної лірики Ліни Костенко, оскільки взаємини між митцем і природою трансформуються в акції творення нової реальності – художньої. Цей процес зумовлює розвиток образів зі сфери природи в експлікації поетичної мови, набуття ними нових значень особистісних інтерпретацій. Трансформована через систему індивідуальних авторських дзеркал, природа помножує сугестивну потужність впливу на людську душу (“Вдень ще літо, а надвечір – осінь”). Графіка відчутого, оперта на пластику баченого, крізь магічний кристал уяви переводить читача із опозиції “яблуні – лосі” у сферу нової взаємодифузії: “Я – сад”. Фіксуємо найвищий рівень емпатії, вроджене вміння художниці проникати у світ почуттів живої природи, здатність співпереживати і відчувати чуже як своє. Процес очищення душі діє саме у світі високого слова.

Знак тривоги, поданий в контексті дискомфорту ошуканої людської особистості, розвивається в останній строфі названого ліричного етюду, де тривога із підтексту виринає й інтонується схвильованим монологом. Принцип антропоморфізму конструює художню логіку мислення з такою мірою послідовності, що фізичне відчуття реальності в тексті оприсутнюється на зрізі осягнення понять: тепло – холод, надія – розпач.

Логіка художнього мислення Ліни Костенко виводить нас із світу поетичних симбіозів у реальність громадянського мислення як мужнього вчинку (“Всі ми – яблуні, облиті купоросом”. Маємо складну діаграму цільності почування й думання, зафіксовану в одухотвореному словесному пейзажі. Ландшафт душі мислячої жінки, такий мінливий і різнотемпературний, тримає лінію постійності в одному: це світ вразливий і глибокий, багатошаровий і щедротонний. Він неоднозначний у своїй емоційній амплітуді.

Поетичний пейзаж як драматичне дійство у тексті Ліни Костенко має особливу тональність – лагідну, співчутливу, розуміючу (“Самі на себе дивляться ліси”). Це чисто жіноча мелодія, м'які обертони якої зрідні музичним – на рівні фоніки і живописним – на зрізі кольору. Кольоровий спектр щедро опромінює печальну мить надією. Відчуваємо, як ситуація катарсису викликає емпатію для оптимізації поетичного кадру. По кольоровому просторові надії з’являється смуток чорного, як неминучого знаку конечності у момент передчуття драми. Пронизлива печаль від споглядання й переживання традиційного осіннього дійства обумовлює потребу розгадувати трансформації власної сутності у площинах пори завмирання, запропоновану у щонайбуденніших акціях (поезія “Листопад”).

Жива стихія приводить людину у стан сум’яття, наділяє її особливим баченням абсолютно зримих процесів одухотворення кожної частки природи – дерева, саду, лісу, лося, озера. Поетеса вихоплює із життєвого хаосу мить первісної сутності природи. Пейзаж став тією сферою, в якій скоротилася дистанція між двома живими світами.

Імпульс трагічного в розумінні Ліни Костенко походить з таємничих глибин людської сутності, оприявленої тим моментом, коли людина втратила відчуття єдності з природою. Вражаюча сила розуміння цієї драми виникає тоді, коли людина опиняється наодинці з природою, коли природа демонструє глибину своєї всеприсутності в людському світі, коли аналогії виникають самі собою, коли нерв поезії болить необхідністю подолання абсурдного конфлікту людини з її оточенням (“Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!”). 

У печальній констатації Ліни Костенко (“Я на планеті дерево людське. / Мене весь час підрубують під корінь”) чітко окреслився дихотомічний образ людської природи, архетипічна основа котрого покликана опритомнювати людську душу в найгрізніших просторах цивілізації.

Поетичний живопис Ліни Костенко засвідчив: сокровенно-інтимне спілкування з природою сприяє духовно-моральному одужанню людини. Суть цього процесу не лише в осягненні себе часткою всезагального, а й у досягненні гармонії між внутрішнім, людським, і зовнішнім, природнім, у формуванні найдосконаліших взаємин із собі подібними.

2.5. “Моделі психологічних станів у малярській ліриці Ліни Костенко”. Художня реальність, створена великим майстром у просторі окремого тексту, упорядковується таким чином, що оприявнює у своєму мікросвіті образ великого макросвіту – цілісної художньої системи свого творця з усіма ознаками її мистецького буття. Саме цим спричинена потреба мікроаналізу як спроби оприявити цілісне бачення художнього континууму окремої поезії – мікроклітини концепції поетичного мислення відомої художниці.

Художній факт внутрішньої синхронності ритмів людського серця з ритмами буття одухотвореного живого світу визначає довірливу тональність уявного діалогу, трансльованого монологічною формою в поезії “Стояла груша, зеленів лісочок…”. Відчуття щонайпервіснішої онтологічної єдності всього живого, притаманне митцеві як ментальна ознака, уможливлює зміщення двох самодостатніх екзистенційних площин – світу людини і світу природи – у точці їх перетину, аби там відбувся акт відкриття ліричним “Я” простору мислячої природи.

Засіб персоніфікації – пріоритетний малярський принцип спілкування поетеси з природою. Особливість оприявленням словом авторської концепції діалогу “Я” – природа” полягає в тому, що обидва світи у поетичному просторі Ліни Костенко живуть за одними законами, мають спільні засади буття, почування й мислення. На цій основі сформувалася авторська конфігурація взаємодифузії “Я” – не “Я” не як традиційної опозиції, а як артикульованої адекватності двох сфер: “поетичний пейзаж” і “пейзаж душі”.

Характер духовного зв’язку двох суверенних суб’єктів зустрічі визначається інтенсивністю саморозбудови кожного за рахунок обміну досвідом, перебування у сфері нових, невідомих переживань, поглибленого відчуття часопростору, контурів власної вписаності в нього, законів взаємопорозуміння.

Категорія авторського “Я” визначає параметри моделі творчого світу Ліни Костенко як відкритої сфери спілкування всіх суб’єктів поетичного дійства. Всі вектори розвитку поетичної рефлексії об’єднуються авторським “Я” ліричного суб’єкта, котре сприймає імпульси навколишнього, перепускає їхню енергію через себе, посилюючи уявну сферу нової мистецької матерії як одухотвореної субстанції.

Гіпотетичний простір поетичного тексту має магічну здатність поєднувати у своїх параметрах явища будь-якого світу, маніфестуючи цим самим силу закону єдності всіх проявів космічного буття, котрі розгорнуті в земному. Зрівноваження усіх суверенних світів, котрі перебувають у межах авторської поетичної рефлексії – це принцип організації ліричного сюжету, який сповідує Ліна Костенко.

Містичне дійство у словесній всеоб’ємності відбувається як перехрестя кількох часопросторових площин, оцінок, вражень, переживань, від зближення яких народжується нова якість світу, котра проявляється як життєствердна енергія. Глибоко інтимізовані взаємоосягання транслюють етичний зріз співвіднесеності явищ, осіб, речей з довкіллям.

Модель художнього світу в межах тексту поезії “Стояла груша, зеленів лісочок…” перейнята сильним переживанням, котре пронизує кожен фрагмент освоєної реальності, ніби стягуючи емоційний спектр у єдиний цілісний образ світу, облагороджений приязню, довірою, любов’ю. Ілюзія співіснування двох свідомостей у площині мистецької реальності витримана у такому досконалому симбіозові, що абсолютно непомітною лишається грань творчих взаємотрансформацій.

Пантеїстична концепція Ліни Костенко виростає з прийняття цілісності (а значить, і довершеності) природного простору, котрий для неї – віща книга празнання, можливість глибинного осягнення філософських істин життя. Енергія поетичного переживання Ліни Костенко закорінена в рідному міфопоетичному світі, набуває особливої сили, спонукуючи людину до благородного прояву власної внутрішньої сутності.

2.6. “Філософія хронотопу у поезії “І засміялась провесінь…” Специфіка категорій часу й простору в творчому мисленні поетеси визначається внутрішніми вимірами реальності, об'єктивної дійсності, трансформованої у самобутніх обширах її духовно-мистецького буття. Досвід минулих поколінь, трансформований індивідуальною долею, акумулює потенцію енергії саморозвитку, стає кодом духовного руху нації, котрий визначає логіку її тривання у часі й просторі.

Часові й просторові координати у поезії “І засміялась провесінь: – Пора!” модифікуються відповідно до того, як вони психологічно сприймаються й моделюються у синкретичному потоці авторської свідомості, котра долає шлях від земного до трансцендентного, координуючись із космічним буттям. А воно маркується у самому текстові словом "вічність".

Оригінальність просторової структури поезії забезпечується незвичайною концентрацією дійства у сфері географічно позначених сегментів земного. Це, ймовірніше, проекція стану душі авторки на об'єктивний світ через образи-концепти, витворені особистісним чуттям, структуру котрого визначало колективне підсвідоме із контексту родового мислення, оперте на інтуїтивні передчуття, первісні знання.

Поетеса має дивовижний талант поселяти свою ліричну героїню в просторі, де несмертний дух ширяє понад ландшафтами й між епохами в неймовірній гармонії зі світом. Цей простір усвідомлений, маркований власними назвами, означений емоційно й возведений у ранг абсолютного. Ця сфера переживання, почування, усвідомлення здатна поєднати минуле із сучасним і майбутнім в образові абсолютного. Концептуальні образи Чорного Шляху і Великого Лугу окреслюють непроминальний знак розпростореної сили народу, котра до пори до часу захована й порятована лише у слові.

Об'єктивний часопростір ліричного сюжету поезії "І засміялась провесінь…" актуалізується кожною строфою і при цьому утворює цілість мистецької реальності особливого образного сплаву. Ліричний сюжет розгортається за авторською волею на основі взаємопроникнення у межах поетичного тексту законів циклічного та лінійного розвитку, переконливої взаємозумовленості часових і просторових означень.

Внутрішній вимір дійсності в поезії визначає параметри глобальної позачасовості, коли авторська свідомість сприймає лінійність, поступальність процесу "минуле – сучасне – майбутнє" в його логічних зв'язках із вертикальним рухом, а простір, позначений топосами, продовжує сам себе в позамежжі, в неозорості, фіксованій таким економним позначенням – "за". Корекція взаємин між фізичним та історичним часами у поезії здійснюється через одухотворення одвічної хліборобської праці як творчості.

Час і простір як фундаментальні категорії художнього освоєння дійсності в поезії розкрили свій естетично-філософський потенціал, котрий акумулював індивідуальне світобачення поетеси, увівши його в космогонічне мислення всесвітнього розуму, оптимізуючи цим буття особистості в реальному світі.

2.7. “Художня сублімація українського світомислення (“Люблю чернігівську дорогу”)”. Парадигма філософсько-поетичного мислення як акт особистісного хвилювання, мистецькі візії, котрі вимагають власного розв'язання й завершення, у просторі слова Ліни Костенко особливим чином сублімуються в образі навколишнього – рідного, впізнаваного і ніколи до кінця не розгаданого. Процес взаємного збагачення людського „Я" і довкілля має особливий ракурс: довкілля і „Я" – цілість, основа якої – спільна матерія, ушляхетнена Духом.

Індивідуально-стильовий поліваріантний пошук Ліни Костенко прилучає нас до її універсально-візійного синтезу образу українського світу. Його буттєва сутність в художньо-філософській палітрі поетеси набирає дивовижних рис одухотвореного українського континууму.

Образ дороги – особливий мистецький факт поліфонічного континууму художниці. Індивідуально-національна есхатологія, символічно втілена в архетипах дороги й дому, постає перед нами не як екзистенційна деталь, а як сфера подолання тимчасовості і минущості шляхом ініціаційної парадигми, тобто духовної трансценденції. Проблема пасивного життєсприйняття як стереотипу сьогоднішньої поведінки розгортається завдяки монологічно артикульованій активній позиції індивіда (художника), котрий намагається вивільнити віталістичну енергетику (особистісну й суспільну) в просторі національного макрокосмосу. Улагодити національний універсум – надзавдання, яке бере на себе поетеса.

Якісна трансформація переживання розгортається завдяки нашаруванню, поетапному нарощуванню емоції через зафіксований рух, трансцендентність котрого пропонує два вектори для мислячої субстанції: від нульової точки земного перебування і осягнення видимого, опредмеченого світу до його духовного продовження у слові.

Поезія Ліни Костенко фіксує процес енергетичного взаємоперетікання реального й символічного крізь амбівалентну сутність образу дороги на різних рівнях абстрагування – від позірної описовості, котра ховає за видимою простотою глибоку часопросторову характеристику буттєвих картин („Люблю чернігівську дорогу"), до найвищого ступеня символізації („Ой ні, ще рано думати про все", „Чоловіче мій").

Інтуїтивно-природна селянська філософія пронизує всю образність тексту, в котрому кожна деталь засвідчує епічне мислення авторки, яке забезпечує аргументованість зв'язку одномоментного з неперервним, безкінечним, вічним.

Увесь текст дихає повабом реалістичного живопису, повносилістю людського життя, транслює енергію злагодженої, надійної буттєвості. Дзвінкий, повнозвучний, опредмечено-кольоровий простір авторської рефлексії переводить горизонталь у стрімку вертикаль і набуває магічної сили „поглинати" саму авторську особистість, мистецьке „Я" котрої умисно не демонструє своєї споглядальної позиції (ракурс – „збоку" чи „над" не властивий поетесі), а освоює місце перебування „серед".

Образ дороги об’єднує в цілість художній простір поезії, будучи її віссю, організуючим началом буття. Поліфонія художнього образу дороги володіє магнетичною здатністю притягати у свій простір масу інших образів, розширюючи межі свого емоційного впливу. Автономне буття кожного живого фрагмента об'єднане в цілість настільки органічну, що творить ілюзію вічного протікання реального з безконечності і вростання у неї ж. Природний простір живого буття об’єднується з історичним часом культури. Завершальний акорд поезії містить у собі сутнісний знак розвитку поетичної ідеї дороги, як руху, як щастя зустрічей і їх обнадійливої неминучості.

2.8. “Символ дороги як сфера самопізнання”. У просторі тексту поезії “Старесенька, іде по тій дорозі” міфологема дороги проявляє свою потенцію бути метафорою життя в процесі подолання особистістю оприявленого хронотопу. При цьому темпоритм просування позначається вербальними структурами на ознаку чисто побутових дій.

Природнє і давнє, як світ, страждання люблячої душі, спричинене втратою рідної людини, творить для читача емоційне поле причетності, співпереживання, викликаючи необхідність співмірювати власні втрати із оприявленими в тексті  чиїмись, які перестають бути чужими.

Зміщення часопросторових площин, трансформованих у сфері таємничого, ірреального й вічного проминання як повернення, збуджує у реципієнта потенцію комплексу відповідальності перед часом і людьми. Побутова сфера із прадавньою селянською роботою раптом міняє напрям до космічного, із простору якого й оглядає лірична героїня сферу рідного і впізнаваного.

Поезія “Чоловіче мій, запрягай коня!” оприлюднює межову ситуацію – передчуття радості гіпотетичної зустрічі з найближчими людьми затьмарене страхом зримих етичних деформацій, гарантія подолання яких закладена у неперервності процесу упорядкування хаосу. Аномалії стану хаосу (“Чом бур’ян пішов по городоньку?”) протиставляється моральна парадигма: діяти “тут-і-тепер”. Космічний часопростір розгортається у сферу, котру опановує сила любові і тривоги, відчуття безцінності традиції тривання ладу, забезпеченого колективною свідомістю. Рух у цій поезії – основа надії. Етичним законом надії виступає категорія пам’яті, яка абсорбує національну традицію, як єдино можливий спосіб забезпечення тривання народу у просторі й часі. Шлях особистості від народження до прощання уже в реальному контексті маркується у Ліни Костенко природовідповідними орієнтирами, котрі так само живуть у сфері пам’яті. Рух у просторі, твореному авторською фантазією, має в основі національне міфопоетичне мислення українців. Ретроспекція як один із компонентів часопросторової організації сюжету стає визначальним структурним принципом розгортання, розшифрування поетичної рефлексії. Незамкненість поетичного простору дозволяє розвинути ідею безперервного зв'язку часів. Саме тут образ дороги набуває універсального значення колективної долі, єднаючи видиме і таємниче, мотиву неповторності кожного окремого життя.

Архетип дороги своєю сутнісною поліфонічністю визначає спосіб поетичного освоєння категорії часу, вектор котрого природно прямує через сучасне у майбутнє. Одночасно – це ніби подорож у зворотному напрямкові від зовнішнього до внутрішнього стану ліричної героїні каналом родової генетичної пам'яті. Категорія часу при цьому шифрується вербально, як складне переплетіння міфологічного й реального часів. Національний імунітет забезпечується шляхетним болем, котрий має характер катарсису. Відкритий і пізнаваний світ буття і прощання, позначений повторюваністю в реальності, в поетичному мікросвіті береже логіку міжобразних зв'язків. Мотив руху нарощується і збагачується у процесі поступальної інтенції.

Дискретний промінь унікального враження, котре поетеса осмислює на грані буття й небуття, окреслив парадигму її філософсько-поетичного мислення як акту хвилювання, мистецької візії, котра вимагає власного розв’язання й завершення.

2.9. “Поетика духовних перехресть”. Прямування до істини в поезії Ліни Костенко має два вектори: вектор внутрішнього самоосмислення і той, що спроектований на освоєння об'єктивної реальності (“Ой ні, ще рано думати про все”). Об’єктивний час перебуває у складних взаєминах із суб’єктивним часом житєбуття митця. Драма особистості, котра випереджає час, трагічної невписаності самобутнього митця в сучасність. Основа конфлікту – морально-етична. Дорога – втеча й пошук одночасно. Втеча від небезпеки внутрішнього компромісу і пошук пиркладу в культурологічному просторі, пошук взірцевої особистості, котра уникнула названих небезпек.

Авторська морально-етична установка на гранично діяльнісну насиченість власного життя ("А поки що – ні просвітку, ні дня...") застерігає від соціальної деградації ("Жонглює будень святістю і свинством...") і перевіряється сумнівом у власній безкомпромісності (“Невже я з'їм те яблуко-гібрид?”). Дорога до ідеалу, до істини очищається самопізнанням ("Григорій Савич, тихо шепочу!..").

Процес накладання часів активізує інтелектуальне збагачення реципієнта. Цей момент взаємної потреби – явище найвищого духовного акту, над котрим не владний час. Це духовна перемога над жорсткими і жорстокими біологічними законами. Уявна мандрівка бачиться добровільною акцією. Часові простори долаються фактором духовного співпадання, котре є результатом неминучого співвіднесення як співставлення себе з іншими. Вибір супутника – це акт духовного пошуку, прагнення міряти свій шлях, свій день категоріями згущеного часу ("А де ж мій сад..?") Цей спільний гіпотетичний шлях вибудовано на межовому пограниччі. Ліні Костенко вдалося подолати українську поетичну традицію освоєння моделі дороги, в котрій превалював митець як самотній подорожній.

Подвоєння енергії потужних особистостей у межовій ситуації передбачає особливу форму організації простору, коли в структурі розгорнутої метафори тексту рівноправно співіснує візуальний шлях із реальним опредмеченим простором і духовна дорога, котра потребує надлюдської енергії поступу, аби подолати таємничі закони потойбіччя, котре нічого не повертає у світ білий із світу чорного, як позначив дві протилежні субстанції Леонід Кисельов.

Порив героїні до вічного мандрівника й генія – Григорія Сковороди – це стрімка висхідна, яка визначає інтелектуально-психологічний горизонт руху на грані буття-небуття: “Він кам'яний, а з ним іде жива!” Це вже – зріз вертикальний стосовно горизонталі потоку. В такій ситуації, як стверджують філософи, відбувається заокруглення, змикання початку з кінцем у золотій капсулі хронотопу. У світлі такого духовного симбіозу рух виявляє свою символічну сутність: спосіб уречевлення оточуючого світу, в котрому абстрактне увиразнюється предметним і навпаки, дозволяє задекларувати парадоксальний висновок як переконання: “ Ми є тому, що нас не може бути”.

Незамкненість простору дозволяє розвинути мотив часових зв'язків, делікатно обходячи момент долання рубікону. В цьому випадкові символ дороги набуває універсального значення спільного минулого, пронизаного духом народної пам'яті, ідеєю невмирущості духовних змагань. Цей образ – єднальний місток між видимим і прихованим, очевидним і таємничим. Унікальна властивість таланту Ліни Костенко, її художнього мислення – опановувати часопростір так доконечно, згущуючи на маленькій площі поетичного тексту філософію цілісного буття у проекції на вічність, одночасно творячи симбіоз почувань земної людини, жінки, із горінням несмертного духу, успадкованого від величних особистостей українського і світового культурологічного простору. Саме це й наділяє її героїню здатністю відчути золоте переплетіння мотивів внутрішніх борінь власного "Я" у його неперебутності з неповторним спектром земного буття й небесних його проекцій.

Третій розділ “Лірика кохання в етично-естетичній структурі поетичного самооприявлення Ліни Костенко”

3.1. “Українська мистецька традиція і сучасна інтерпретація проблеми кохання”. У неповторному просторі української лірики кохання поетичне слово Ліни Костенко береже найглибшу сутність української ментальності в її життєтворчих проявах, оскільки таїна присутності духу в ньому забезпечена великою справжністю найтонших поривів шляхетної жіночої душі. Світ різнобарвних інтимних переживань ліричної героїні окреслює натуру цілісну, цнотливу і строгу. Спектр суперечливих душевних станів перебуває у постійному мерехтінні живої енергії саморозвитку, щораз потверджуючи спостережене: “Кохання – це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини" (М.Томенко).

Вивчення проблеми психологічного дискурсу любовної лірики Ліни Костенко, її аспектів, де об’єднуються найрізноманітніші мотиви буття людського духу, особливостей проекції інтимних візій у поетичному тексті, які визначають одну із домінантних граней авторської моделі художньої картини світу, – наше надзавдання у процесі дослідження творчого феномену геніального майстра слова.

На прикладі інтимної лірики Ліни Костенко, котра аналізується у руслі класичної української літературної традиції (Леся Українка, О.Олесь, П.Тичина, М.Рильський) та в новітньому поетичному контексті (поезія Є.Маланюка, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Д. Павличка, М. Вінграновського, Б.Олійника, І. Калинця), доводиться теза: в українській словесній культурі спектр людських переживань активно спроектований у світ природи і вимірюється мірками природної гармонії. Названий принцип однаковою мірою властивий і жіночій, і чоловічій ліриці.

Драматичний шлях людини до гармонії, стабільне артикулювання світом природи ідеї краси, потенціал компенсаторності краси людського почування і досконалості природи лірика кохання презентує по-особливому щемно і діткливо. У цій сфері народжується неповторний український пантеїзм, суть якого – в унікальному відчутті абсолютної рівноправності у взаєминах між природою і людиною.

3.2. “Модель стосунків у діалозі „він – вона”, сублімованому поетичним словом, у часових вимірах”. Інтровертний характер психіки Ліни Костенко дає нам можливість відчути всю неодновимірність внутрішнього буття її ліричної героїні. Сила любові і сила страждання, сила довір'я і біль розчарувань на терезах внутрішнього імперативу взаємоурівноважуються, переконливо доводячи амбівалентність чуттєвих вимірів.

Заключні рядки поезії “Покремсали життя моє на частки…” у гранично сконцентрованій категоричній формі засвідчують принципову строгість самооцінки, глибину авторського самоаналізу – “Я трохи звір. Я не люблю неволі. / Я вирвуся, хоч лапу відгризу”, – і набувають універсального значення у контексті художнього континууму Ліни Костенко, ословивши сутність вдачі ліричної героїні. Її чесність із собою і зі світом однаково випрозорюється і в плані соціальних пульсацій, і на зрізі найінтимніших почувань. Душа ліричної героїні часто перебуває у взаємозаперечувальних станах духу. З одного боку, вир дивовижно щирих, довірливих і бурхливих переживань, а з іншого, – розважливість і строгість здорового напередзнаття. Вони співіснують поряд, часто у просторі однієї поезії, вивершуючись у непідробний максималізм витонченого, незбагненно глибокого й жагучого єства (“Сахається розгублена душа…”).

Жіночий світ в інтимній ліриці Ліни Костенко позначений особливою вразливістю, чуттєвою густотою, між полюсами котрого дуже коротка відстань. Складний емоційний спектр ліричної героїні вбирає всю складність української екзистенції. Природа і побут, люди близькі і незнайомі – все сприймається і переживається через призму закоханої душі, яка поєднує в собі надію й безнадію, печаль і радість, віру і сумнів.

Простежується динаміка почуттєвої сфери лірики “кохання за серцем” (М.Томенко), характер інтимних переживань – темпоритм пристрасного самооприявлення ліричного “Я” (“Недумано, негадано…”) і стримана розважливість, за якими вічне жіноче бажання переконатися в тому, що власна беззастережність і відданість викликають абсолютно рівносилу реакцію (“Я хочу знати, любиш ти мене…”).

Згущене поетичне письмо Ліни Костенко переконує в тому, що у поетичному континуумі поетеси інтимне почуття часто стає емоційною віссю для єднання віддалених історичних пластів (“У присмеркові доброї дібровості…”). У книзі любовної лірики Ліни Костенко закохана українська душа, пізнаючи світ і себе у переживанні пронизливо-всеохопного почуття, сповнюється найвищої святості на своїх глибинних регістрах і знаходить свій чистий першообраз.

Кохання як філософська категорія, енергія любовних переживань і процес пошуку ідеалу – в основі типологічного порівняння художнього простору інтимної лірики Ліни Костенко і Дмитра Павличка.

Спостережено, що від лірики кохання ранніх “Вітрил” до “Неповторності” й “Вибраного” по висхідній мудрішає жіноча душа, глибшає драматизм світопочування й, відповідно, набуває чітко вираженої філософської підпорядкованості тон ліричної сповіді. Простежується поступове наростання конфлікту між омріяним ідеалом щасливого кохання й тією діткливою його сутністю, котру осягаємо по втратах, сумнівах і стражданнях. У “Вітрилах” діаграма виростання закоханої дівочої душі розпросторюється від імпульсивності й беззастережної відкритості своєму пориву ("Безоглядно іду стрічати”) до максималізму, що пом’якшується поважністю роздуму, виказуючи сильний характер як наслідок внутрішнього змужніння, ретельного самодослідження в напрямку становлення світобачення (“В недобру для серця пору я сказала комусь – “Люблю”).

Метафоричне оприлюднення філософії кохання як духовного руху крізь біль втрат до віднайдення себе у світі любові засвідчує факт опанування поетесою (ліричною героїнею) несприятливих обставин власної долі (поезія “Чуже весілля”).

Долання болісних моментів особистісної драми силою пережитого почуття творить атмосферу емоційно-філософського прориву до істини власного буття, основа якого – любов. Шляхетність почуття визначає міру шляхетного страждання, кохання набирає глибин невичерпності, сенсотворчої сили (“Я дуже тяжко Вами відболіла”).

Філософське заглиблення у золотий простір закоханої жіночої душі опановує час, протікає крізь нього, ніби перемагає його жорстку регламентацію й незворотність законів об'єктивного буття. Поетична рефлексія сублімує компенсаторну силу почуття закоханих як таку, що забезпечує безконечність тривання в любові (“І знову пролог”).

Ліричний герой Д. Павличка (збірка “Таємниця твого обличчя”) перебуває між красою і болем – у пошуках свого ідеалу, з надією видобути гармонію навіть із драматичних обставин власного життя. Любов до жінки для митця і ліричного героя його поезії – почуття глибинно-драматичне, але не самодостатнє. Розгорнута метафора тексту однієї з структурно найскладніших поезій Д. Павличка “Вночі ти входила в море” – одухотворене авторське художнє чуття прадавнього і вічно оновлюваного дуету, що живе у двох площинах: він і вона; вони і природа, світ, космос. Процес залучення людського “Я” у сферу космічної незнищенності неповторний у своїй художній результативності (“Ми вийшли між зорі”).

3.3. “Інтимне переживання світу в континуумі жіночої і чоловічої лірики”. Ліна Костенко і Дмитро Павличко належать до митців особливої внутрішньої організації, з високим інтелектом і тонкою аналітичною світоорієнтацією, що уможливлює осягнення ними поліфонічного і загадкового феномену національного світобуття, його універсальної сутності.

Збірка “Наперсток” Д. Павличка, поезії Л. Костенко “Спинюся я”, “Юдоль плачу, земля моя, планета…” – наскрізний мотив – почуття живої любові до українського світу, емблематичні знаки котрого живуть за своїм автономним і одночасно взаємодифузійним принципом, де кожна частка довкілля має право випромінювати власну енергію у цілісний і прекрасний світ, який зветься Україною. І якщо у Дмитра Павличка мотив ностальгії опановує і реально, і гіпотетично дистанцію між автором і Вітчизною, то компенсують його найближчі до людини образи – дерево, квітка з "підкиївського" простору його пам'яті.

У Ліни Костенко так само персоніфіковані серпень і Дніпро, степ і деревій; традиційні верба і ружа, що ними прощається поетеса чи з гарячим літом, чи із власним щастям, котре лишається жити в поетичному тексті.

Місткість художніх образів інтимної лірики Л. Костенко і Д. Павличка дивовижна. Вони одночасно можуть бути емоційним променем із минулого в сучасне й гранично чуттєвим прозиранням у майбутнє. Спостерігаємо особливе відчуття часу й простору як філософськи опанованих історичних сутностей, нестандартний ракурс історичного бачення. Тембр озвучення діткливих перехресть у Ліни Костенко має свою акустику ("Старесенька, іде по тій дорозі…"), яка в окремих нюансах співзвучна Павличковому переживанню (“Ябко”).

Розгляд заявленої у цьому підрозділі проблеми потверджує: лише в людині обґрунтовується процес пізнання будь-яких емпіричних сутностей, який і здійснюється через неї, оскільки саме в людині природний простір усього живого зв'язується з історичним часом культури.

У підрозділі 3.4. “Психологічні параметри здобутків і втрат у духовному контексті ліричного “Я”. розгорнуто спробу аналізу психологічних аспектів буття закоханої душі, що оприявлені у межах поезії Ліни Костенко “Любов Нансена”. Проблемою думання обрано динаміку пошуку ідеалу в українському морально-етичному континуумі. У сфері любовного почуття парадигма українського світопочування прояснює своєрідність векторів взаємопроникнення життєдайних енергій, на яких тримається духовний світ.

Поезія “Любов Нансена” – найпарадоксальніша річ у метатексті лірики кохання Ліни Костенко в аспекті мистецького оприявлення генних проблисків світопочування у випадкові, коли першопоштовхом для творення стає “сюжет” з інонаціональної історії.

У по-чоловічому виписаному поетесою спектрі любовного переживання сильного чоловіка, закоханого раз на все життя, зустрічаємо рідкісне поєднання високої жертовності з незглибимою ніжністю. Ліна Костенко творить у просторі Слова одвічну жіночу мрію – знайти свій ідеал – мужнього, сильного, надійного і єдиного чоловіка. Поклоніння й обожнювання, ніжність і прагнення захистити –цей комплекс шляхетного почування жіноче серце прагне сприйняти через слово-звертання, і вона виписує його для себе, відводячи обраному чоловікові роль транслятора. Постать мужнього норвежця у поезії “Любов Нансена” послужила благородній справі, озвучивши мотив вічного кохання так, як його хоче сприймати жінка.

Лірична тема розгортається стрімко, градація почуттєвих хвиль набирає сили з кожним рядком, як із новим музичним тактом. Звукопис ускладнюється від строфи до строфи все жорсткішою алітерацією, ніби матеріалізуючи образ суворої чоловічої справи мореплавця. Час, зафіксований двічі повтореним словом "вічність", набуває протяжності. Поетичний простір у тексті розгортається за рахунок творення ілюзії руху, так само фіксованого повтором ("Фрам" – "Вперед").

У межах вічної безмежності, оприявленої в тексті, Ліна Костенко позначає окремі часові відрізки конкретнішими маркерами – "тиждень", "роки". Але оте хистке й невизначене "потім" нейтралізує конкретику, й час ніби зависає, коливаючись між "тепер" ("Усе передумайте за ніч… і вранці скажете: "ні") і "вічністю", шлях до якої пролягає через неконкретизований часовий простір ("А якщо доведеться чекати мене роки?"). І ця хронотопна невизначеність ховає в тумані непевності оте загадкове ілюзорне "воно" (кохання).

Болючий сумнів, народжений у контексті проблеми вибору, що постала перед ліричним героєм з усією неухильною невідворотністю, синтаксично фіксується сіткою питальних речень, за кожним із них – істинна тривога, можливість драми, розпач сильної особистості в межовій ситуації, коли вирішується проблема всього життя – бути чи не бути щастю.

Ліна Костенко у схвильованому монолозі ословлює устами чоловіка ідеал спілкування закоханих, у котрім мужність і ніжність – у парі, де звертання на "Ви" ушляхетнює світ. В опозиції "Ваші теплі долоні" – "мої відморожені руки" закладена потужна енергія довіри, бо фраза "сумна рука" може належати винятково чутливому, незвичайному чоловікові, гідному справжнього щастя. І увесь комплекс його сумнівів – то пошук єдиного рішення.

Поезія “Любов Нансена” засвідчила властивість її авторки кожен емоційний порив контролювати розумом. Тому "раціо" й "емоціо" тут перебувають у стані перманентної опозиції. Динаміка живого почуття визначає рух ліричного сюжету. Спалах, котрий провокує потужну духовну напругу, прагне психологічної розв'язки. Кохання крізь біль, жагу, сумнів, розпач прокладає шлях до надії. У діалозі двох покордоння дійсної та поетичної реальностей особливим чином драматизує дійство.

Симбіоз ніжності й рішучості, лагідності й категоричності у монолозі незвичайної жінки виказує характер авторки – особистості сильної й безкомпромісної, чия енергія спроможна подвигати мужчин на подвиги – і в ситуаціях надзвичайних, і в щоденних, коли "цивільна мужність"(О. Теліга) стає рушієм цивілізації.

В аналізованій поезії кохання маніфестується як духовний абсолют. Місткість двічі трансльованого в ній звертання “Моя Пісне Пісень!”, що належить обом закоханим, підключає енергетику тексту Ліни Костенко до поля біблійного сюжету. Така образна зорієнтованість на етику Вічної книги виконує функцію моральної самохарактеристики закоханого ліричного героя і набуває фундаментальності у жіночих устах: сад – образ роду й ладу – вічний в жіночій концепції кохання.

Розгорнуте у формі пристрасного і шляхетного діалогу двох закоханих драматичне дійство “Любові Нансена” озвучує неповторну хвилину їх щасливого взаємовіднайдення. Тендітна і жертовна сутність жіночої душі просвітлює мужність чоловічої. Праісторичне українське всезнання, сублімоване в категорії любові, демонструє незнищенність і життєтворчу силу незбагненного почуття, ім'я якому – Кохання.

У підрозділі 3.5. “Духовна субстанція ліричної героїні Ліни Костенко в параметрах української ментальності” на основі мікроаналізу текстів поезій “Чуже весілля” та ”Лейтмотив щастя” простежується чуттєва діаграма закоханої жінки у найширшому спектрі її світопочування. Мотив “Чужого весілля” розгортається в умовах рідного життєвого континууму за принципом семантичної опозиції, яка енергетично наснажує антиномію психологічних рефлексій ліричної героїні. На обмеженій площі тексту Ліна Костенко створила саме український простір завдяки архетипним образам: гай, крутояри, гора, зорі, земля, тополі. Цей простір розширено питомими словами зі сфери усталеної національної звичаєвості: дружки, бояри, тулумбас – і переконливо закріплено усно-розмовною синтаксичною структурою – “А це ж далеко, верст, мабуть, із п’ять”. Інформаційна густота поетичного рядка Ліни Костенко вражає і точністю спостережень над традиційними картинами з виразним упізнаваним ситуаційним колоритом ("П'яні гості ломлять перелаз"). Задавнена біда ліричної героїні представлена парадоксальною конструкцією – “У нас з тобою не було весілля. / А, втім, було. Давно. І не у нас”, – де за прозорою констатацією вгадується стиснутий у чітку фразу факт розтривоженої особистої драми. Емоційно-смислова матерія епітета “чужа” – “чуже”, забезпечуючи шорсткий звукопис письма, насичує жорсткою енергією пережитої ліричною героїнею біди усю поезію.

Спостережено: діткливість і ранимість жіночої душі визначають стриманість і певну закритість поетичної інтонації авторки “Чужого весілля”, де думка цілком опанувала почуття, увівши його у строгі береги ще не згаслого спогаду. Аскетизм особистого одкровення у ”Чужому весіллі” забезпечений печальним життєвим досвідом автора поезії. Час і простір мистецького дійства у Ліни Костенко позначений тільки їй властивими маркерами, від чого часопросторовий плин наповнюється багатошаровістю (“…у проминулому, у промайнулому, де ще тебе у мене не було”).

Драматичні пульсації емоційних станів поезії “Лейтмотив щастя” творять зриму синусоїду: щастя – страх утрати – відлуння самотності – омріяна любовна тривога – прагнення утримати кохання в неперебутності. Сильна і стримана натура ліричної героїні Ліни Костенко відважно кидається в обійми щастю, переживаючи класичний для української жіночої душі екстрем – “Жити чи вмерти – мені все одно!”. Парадоксальність почуттєвих станів розгортається у контексті буйних язичницьких стихій.

Рельєф часу в інтимному світопочуванні поетеси має виразні позначки: хвилини, дні, тижні, роки, ціле життя, вічність. Найважливіші знаки – в часі теперішньому, котрий одномоментно розгорнуто у минуле й майбутнє. Цей часоплин умонтовано у простір розлогої метафори незвичайної досконалості (“Нещасть моїх золоті обжинки”). Почуттєвий простір “Лейтмотиву щастя” розбудовується за рахунок інтертекстуальності. Українська філософія вітальності набула потужної матеріалізації. Ліна Костенко, опозиціюючись до класичного геттівського “Мить – ти прекрасна…”, долає безжальність часу неперебутньою вірою у його відносність, у його індивідуальні виміри: “…Хвилюй і тривож!” – до останнього подиху. Український традиційний мистецький принцип інакомовлення трансформується знаковою ситуацією національного ритуалу зустрічі людини з вічністю.

У художньому світі Ліни Костенко оприявнено багатоаспектний простір інтимних переживань ліричної героїні, енергія якого окреслює іпостась кохання як абсолют, надію на духовне безсмертя. У стані закоханості людина найближче підступає до себе самої – істинної, до найглибшої суті власного “Я”, виявляючи при цьому й по-особливому довірливе ставлення до світу, прориваючись у сферу природи і пристрасним зізнанням, і болючим сумнівом.

У підрозділі 3.6. “Психологічні аспекти лірики кохання” наголошено, що в інтимній ліриці Ліни Костенко повносило реалізувався духовний аристократизм жінки-українки, артикульований глибоко психологізованим словом. Темпоритм стану закоханості її ліричної героїні позначений переконливо оприявленою глибинною силою почування натури ніжної і пристрасної, сильної і стриманої водночас. Вічні почуття – приязнь, кохання, вірність живуть у просторі її душі на тонкій межі радості і смутку, надії і сумніву, журби й віри. Експресія жінки-спартанки стримана й ошляхетнена, чуттєвість найчастіше перебуває в полоні відважного самоконтролю.

Божественна краса і святість кохання у героїні Ліни Костенко така всеохопна, що в її силовому полі сходяться найрізноманітніші мотиви – любові до рідного краю, поваги до української звичаєвості, вірності в дружбі, громадянської небайдужості. Інтимна лірика Ліни Костенко художньо матеріалізує реальний світ, творячи модель життя глибоко особистісно, часом до наївності прозоро, іноді неймовірно ускладнено. Поетичний синтез в її образному світі сприймається легко, природно, хоч іноді вибудовується на парадоксальних художніх ситуаціях. Лірична героїня поетеси часто живе у взаємозаперечувальних станах духу. Вона то радісна, то печальна, то палка, то стримана. Світ її переживань найчастіше драматичний. Її образ сприймається як цілісний, хоча й дуже різноплановий, багатоаспектний.

Пошук призначеної Богом рідної душі триває постійно, містичне відчуття сердечної єдності на відстані, таємничі сигнали Космосу про необхідність пошуку жіночою сутністю свого доповнення сприяє відновленню цілісної індивідуальності в просторі духовного самовіднайдення. Спектр найкращих рис жінки-українки концентрується у промені моральності й духовності переживання, що заповідано сучасниці національною традицією.

Естетизація глибокого зворушення жіночого серця в поезії Ліни Костенко –основоположний принцип осмислення тонкої матерії почуттів. На рівні проблеми їх амбівалентності тексти поетеси містять простір для осягнення дивовижного взаємопроникнення чуттєвого, емоційного, первісного з мислительним, розумовим, раціональним (“Не говори печальними очима…”).

Поезія “Недумано, негадано…” – одна з найяскравіших ілюстрацій до так званої “межової ситуації” внутрішнього стану ліричної героїні – це грань загостреного, вершинного почуття, духовної напруги, що передбачає дві можливі розв’язки – взаємне щастя або загибель надії. Особистість виходить за межі власного “Я”, певною мірою міняючи характер всесвітніх ритмів. Шляхетна душа шляхетно переживає зворушення й потрясіння. Поезія Ліни Костенко – це пошук шляхів зцілення жіночої душі у процесі віднайдення себе та в акті єднання з природою.

Підтекстово впізнаваний образ дороги у вірші “Спини мене, отямся і отям…” нетрадиційно для Ліни Костенко позбавлений філософської рівноваги і темпу розмислу. Вектор руху у межовій ситуації загрожує варіантом вибору на користь фатального. Час міняє конфігурацію жіночого кохання, але саме страждання і любов забезпечують найприродніше відчуття співпричетності особистості до світу космічного. Через категорію кохання індивідуальність у всій повноті й неповторності демонструє невичерпність власних духовних глибин.

Для закоханої ліричної героїні Ліни Костенко надійний шлях до порятунку – самоіронія. Прискіпливий самоаналіз у поезії “Ідол” вибудуваний на тонкому взаємоперетіканні двох смислових шарів: алегоричного, зовнішнього, і психологічного – внутрішнього. У контексті історичних реалій закладено вічну проблему жіночого вибору і вірності обранцеві. Засвідчено: егоїзм і жертовність, як дві полярні сили, урівноважуються тільки любов’ю. У “Сумній колумбіані”, що так само сповнена самоіронії, спектр почування ліричної героїні – наскрізь драматичний. Категоричність формулювань власного небажання піддаватися новим спокусам пошуку має парадоксальний фінал: всупереч імперативу на неприйняття власного пориву пробивається непідвладна логіці надія – “за Добрим Мисом Доброї Надії”. Кохання поважне, як смерть, маніфестується у поезії “Моя любове! Я перед тобою”. Сила духу ліричної героїні Ліни Костенко визначає спорідненість її інтимної лірики з поезіями Лесі Українки, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної.

У підрозділі  3.7. “Етичні проекції інтимної лірики в українському поетичному контексті” на основі узагальнення про те, що інтимна лірика Ліни Костенко –незвичайний симбіоз мислительної і почуттєвої енергії, який живиться традиційним у сфері національного світопочування кордоцентризмом, доводиться думка: істинна любов – це “форма продуктивної діяльності” (Е.Фромм).

Філософська глибина поетичного слова Ліни Костенко так само, як і Євгена Маланюка, Олени Теліги, забезпечується проривами до абсолюту. В такій подійності простежуємо тяглість української традиції, яку можна означити у проекції: космос – людина – космос. Почуття вартісності й цілісності в поетичному тексті артикулює ідею існування гіпотетичного простору буття душі, який панує над часом і над відстанями. Мистецтво любити відкриває закоханій людині шлях до своєрідного спектрального аналізу досвіду попереднього і передбачення того, який має розгорнутися завтра в її житті. Одкровення абсолютного відкривають перспективи до набуття мудрості і відчуття сутності світу і своєї власної. Відбувається неухильне розгортання меж духовного світоосягнення. А органічне співпадання особистісних сердечних вібрацій з космічними маніфестується словом-зізнанням: “благословляю” “у Всесвіті – людину! / І Всесвіт цей – акваріум планет”.

Ритм взаємопроникнення земного й космічного начал має різні емоційно-образні частоти: від глобальних до найінтимніших. У душі він оприявнюється об'ємністю і впізнаваністю рідних смислових знаків, генетика котрих – із фондів нашої етнічної пам'яті. Поетичне слово такого масштабу і такої емоційної температури дозволяє нашому "Я" осягнути вічність і відчути себе захищеним у позачассі. Неперебутність як надія – один із основних постулатів української любовної лірики, у просторі котрої тендітне і вразливе почуття кохання, не обминаючи екзистенційних знаків, кодується саме архетипічною символікою.

Власний досвід митця, помножений на архетипічне всезнання, почуттєвим простором транслюється пронизливо і відкрито, коли раціональні моменти майже всуціль поборюються емоційними. І хоча звично рівень достовірності самооприявлення вимірюємо категоріями зі сфери реального, проте життєтворче начало нашого буття, що із правіків фіксується поетичним словом, місткість якого зумовлена "органічним сприйняттям національної духовної традиції на рівні підсвідомості, архетипу" (М. Ільницький), починається сердечними хвилями.

Імператив вимогливості, як один із аспектів діяльнісної любові, перебуває в постійному активі духовної амплітуди ліричної героїні, прочитується у світлі класично оприявленої Лесею Українкою формули: “Своїм життя до себе дорівнятись”. При всій ніжності і пристрасності ліричної героїні Ліни Костенко, її задивленості в кохану душу, чітко проглядає відчутний сегмент самовимогливості, аж до аскетизму, від чого координати її внутрішньої програми залишаються стабільно високими. Вони посилюються історіософічним мисленням авторки, котра не може почуватися щасливою поза етикою роду й народу (поезія “Моя любове! Я перед тобою”.

Праукраїнський культ природи, виплеканий поетичним світомисленням наших предків, будучи пронизаним максимальною експресією світопочування, оприявнює у слові потужну пантеїстичну орієнтацію. У цій єдності людини і природи криється особлива привабливість і життєвість української любовної лірики.

У межах суверенного художнього світу Ліни Костенко все наділене однаково високими величинами вимірювання, все живе у ньому за принципами найвищого благородства і гармонії. Пейзаж закоханої душі ліричної героїні і природний пейзаж перебувають у стані постійного взаємодоповнення, взаємопроникнення і взаємооприявлення. Інтимна лірика Ліни Костенко маніфестує шляхетний світ української людини, вписаної в одвічну національну традицію.

Витончена поетична матерія інтимної лірики, де найвідвертіше сублімується сердечне почування і має місце найадекватніша самопроекція поета на постать ліричного героя засвідчується підрозділом 3.8. “Філософія української чуттєвості. Лірика кохання Ліни Костенко як простір самопізнання” – цей постулат розлого ілюструється у процесі аналізу поезій “Місто, премісто, прамісто моє!”, “Що в нас було? Любов і літо”, “Син білявого дня і чорнявої ночі…”, “Отак пройду крізь твій великий подив…”, “В пустелі сизих вечорів”.

Шляхетна вроджена делікатність ліричної героїні Ліни Костенко заторкує особливий момент: глибинну етику благородних взаємин між закоханими, делікатність і скромність поетичного ословлення тонкого людського почуття. Цей спосіб трансляції мотиву кохання в українській жіночій поезії потверджується не раз і не двічі. Жіноче начало у сфері прекрасного почування повноцінно виявляє свою жіночу сутність динамікою переживань натури вразливої і відкритої. Традиційна опозиція щастя від кохання і безмежної туги за ним найчастіше в поезії розгортається в пейзажному просторі. Глибинна філософічність інтимної лірики проростає із ґрунту пейзажного живопису. Екзистенція жіночого буття густою сіткою опредмечень закорінює хистке, діткливе почуття у світ безконечного природного буття, в якому немає ні початку, ні кінця. Психологічне взаємонакладання внутрішнього стану ліричної героїні і стану природи часом диктує парадоксальну ситуацію взаємозаміни, коли осінь стає весною, а весна може світитися осінніми кольорами. “мова природи стає мовою душі людини” (Т.Салига).

Природа у контексті творчості Ліни Костенко – світ багатовекторний, багатоаспектний. Минуле – сучасне – майбутнє перебувають у стані рівноправної проекції на живий, пульсуючий, мислячий, етично і національно визначений світ рідного континууму буття. Ранок і вечір, день і ніч, дерево і ріка, небо і земля – все одухотворене і осердечнене рельєфним, відчутним на дотик, на колір і на запах словом, котре маніфестує впізнаваний світ у безконечному часі (“Давай попливемо у ніч коротку / назад по ріці незворотнього часу…”). Українська національна традиція поетичного самоосмислення найрізноманітніших станів душі – гармонійних і дисгармонійних у сфері інтимної лірики простежується у типологічному ряді: Олена Теліга, Ліна Костенко, Оксана Шалак.

Спроба контекстуального осмислення філософії української чуттєвості ще раз засвідчила, що українська жіноча любовна лірика, здавен сповідуючи традицію чистоти і благородства взаємин, цнотливості і стриманості, вірності й етичного максималізму, зберігає вірність традиції. Її поетичний світ не допускає штучності, конструювання й припасовування, він відкритий для добра і творення. У ньому панує гідність і гордість. І вічна надія на зустріч. Високохудожнє поетичне письмо володіє потужною суґестивною силою. Час залишається безпорадним перед пульсуючою пристрастю поетичних рядків, і ніяке забуття не загрожує словесно уречевленій енергії інтимного переживання.

У “Висновках” реферованої дисертації формулюються підсумкові положення роботи:

1. У дисертації “Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті літературної доби”, як свідчить її назва, збережено історико-літературну домінанту дослідження всього корпусу текстів письменниці – лірики, ліро-епосу, публіцистики в їх різножанровому вияві (інтимна, пейзажна, філософська поезія; балади, драматичні поеми, поетичні драми, роман у віршах, есеї, рецензії, інтерв’ю, культурологічні праці, публічні лекції). Водночас історико-літературний дискурс ґрунтовано на історикософських, культурологічних (значною мірою і психологічних) дослідженнях, які оприявнили та обґрунтували онтологічно-буттєву і рецептивно-комунікативну модель осмислення літературно-художніх творів як текстуалізованих художніх світів.

2. У системі понять / термінів і провідних концептів, якими вербалізувалися результати спостережень над цілісними окремими творами, поетичними циклами чи тематично-жанровими пластами, є не тільки власне літературознавчі (традиційні) засоби, категорії філософії, етики, естетики і психології, а й такі загальнонаукові концепти, як проекція, модель, сублімація, симбіоз тощо. Це засвідчено в основних формулюваннях структурних розділів і підрозділів праці, як-от: “Художній світ Ліни Костенко в історіософській проекції (р. І); “Лірика кохання: етично-естетичні проекції (“Дума про братів неазовських”). Традиції і модерн” (п. 1.6); “Етичні проекції інтимної лірики в українському поетичному контексті” (3.10).

Разом з тим дисертант вважав доречним для проникнення в особливості художнього мислення Ліни Костенко врахувати і сучасні тенденції в терміносистемах літературознавства, використовувати поняттєво-термінологічний апарат із певними конотаціями метафоризму: “Художня сублімація українського світомислення” (2.7), “Поетика духовних перехресть” (2.9), “Мистецьке осягнення емоційної енергії закоханої душі у любовній ліриці” (3.2), “Духовна субстанція ліричної героїні Ліни Костенко в параметрах української ментальності” (3.8) тощо.

У таких і подібних випадках пильна увага до художніх текстів, їх мікроаналізи утримували рефлексії автора дисертації в текстуальному світі мистецтва слова, а метафоричні сполуки не полишали семантичного поля літературознавства завдяки наявності в них інших лексем із усталеним значенням, як наприклад, у назві підпункту 3.5 “Модель стосунків у діалозі “він – вона”, сублімованому поетичним словом у часових вимірах”, “Українська мистецька традиція і сучасна інтерпретація проблеми”.

У такий спосіб дисертант прагнув подолати псевдодилему “традиційна українська термінологія – запозичені терміни з іншокультурних ареалів”, входячи в міждисциплінарний контекст сучасної гуманітаристики.

3. Наріжні основи художнього світу Ліни Костенко, на яких постає оригінальна поетика і стильове обличчя письменника, текстуалізуються в дисертації такими концептами, як “самооприявлення людини й нації в історичному часопросторі”, “особистість у контексті мислячої історії”, “внутрішня організація поетичного пейзажу”; “моделі психологічних станів у малярській ліриці”, “філософія хронотопу”, “символ дороги як сфера самопізнання”, “інтимне переживання світу в континуумі жіночої і чоловічої лірики” і “філософія української чуттєвості”. Вони виконують функцію маркування і позначають онтологію та епістемологію Ліни Костенко.

4. Опис і реконструкція художнього світу Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті її доби, наголосимо ще раз , не спираються на жорстку хронологію і лінійну послідовність публікацій творів, збірок письменниці. Зрештою і на жанрологію – родо-видо-жанрові домінанти творчості Ліни Костенко тільки в основних моментах збігаються у нас із літописом фактів. Нас цікавила логіка руху і функціонування мистецьких відкриттів геніальної особистості. Цим пояснюємо (і певною мірою виправдовуємо) композиційні параметри багатьох підрозділів ІІ і ІІІ розділу дисертації: їх початки і завершення часом не уникають однотипних повторів, оскільки презентують читачеві кожен раз одну із граней цілісного поетичного світу лірика. Тому метатекстові маркування у викладі спостережень і узагальнень дисертантові видавалися і доцільними, і неуникненними, як наслідок лінійно сукцесивного викладу на письмі того, що існує симультанно, в одночассі духовного світу.

Художній світ поезії Ліни Костенко – це простір, здатний продукувати унікальний самоцінний мистецький феномен. Його аналіз привів нас до загального висновку про високу художню впорядкованість цілісної художньої системи, котра живе відповідно до внутрішніх законів лірики. Сфера поетичного живопису, світ любовних почувань, переживання української історії засвідчили стильову єдність і художню продуктивність поетичного письма Ліни Костенко.

У світлі цих загальних інтенцій і висновків аргументовано аналізами конкретних текстів і наступні узагальнення:

А. У сфері культурософії:

–   Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стала тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість відчуває художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність – як джерело самовдосконалення.

–         Гостра публіцистична думка у просторі самоосмислення вже стала міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища в загальнонаціональному контексті.

–         Оптимізм поетеси концентрується на тому, що саме українська культура у її довершеності й неповторності стає передумовою визнання світом нашої історичності, нашого активного тривання в духовному часопросторі, забезпечуючи значущість нації у загальнолюдському духовному контексті.

–         Ідеали духовного відродження нації, активізуючи моральний обов’язок кожного, здатні окреслити індивідуальний шлях у процесі самоідентифікації особистості.

–         Активізація української національної ідеї з її самоохоронною функцією залишається постійно чинною формою збереження українства у процесі національного самоусвідомлення на ґрунті культурної ідентичності.

–         Художня рефлексія Ліни Костенко в історіософському просторі, поєднуючи гносеологічну енциклопедичність з онтологічною глибиною, опанувала історичний часопростір на рівні духовних екстраполяцій в сучасність.

–         Естетична експресія національно-духовної ідентифікації в контексті історичних полотен Ліни Костенко стала особистісною формою збереження нації.

–         Концепція особистості як втілення певних національно-психічних констант – національного менталітету, історико-культурних персоналій, топосів рідного краю, національних моральних принципів, фольклорної системи, етичної сутності родинних зв’язків, національних традицій, рідної мови – найважливіший засіб національної ідентифікації у просторі історичних полотен Ліни Костенко.

Б. У сфері живописного пейзажу:

–         Унікальна властивість таланту письменниці, її художнього мислення ґрунтується на здатності опановувати часопростір доконечно, згущуючи на малій площі поетичного тексту філософію цілісного буття у проекції на вічність.

–         Творення симбіозу почувань земної людини-жінки успадковане від величних особистостей українського культурологічного простору. Здатність відчувати золоте переплетіння мотивів внутрішніх борінь власного “Я” у неперебутності з неповторним спектром реального буття найрельєфніше сконцентровано в поетичному живописі.

–         Динаміка реального осягнення духовного поступу особистості у текстах поетеси вивіряється масштабом чуттєвого заглиблення в архетипічні структури.

–         Поетичний живопис у Ліни Костенко –це той простір, в якому авторові вдається упорядкувати хаос, облагороджуючи шляхи, котрими рухається людський розум.

–         Єдність емпіричного й трансцендентного в постаті ліричного героя забезпечує пізнання найглибших сутностей екзистенціалів, оскільки саме в людині природній простір живого буття об’єднується з історичним фактом культури.

–         Час і простір як фундаментальні категорії художнього освоєння дійсності в пейзажній ліриці розкривають свій естетично-філософський потенціал, котрий акумулював індивідуальне світобачення поетеси, вписавши його в космогонічне мислення всесвітнього розуму, оптимізувавши цим буття особистості в реальному світі.

В. У сфері інтимної лірики:

–         –Художній світ інтимної лірики Ліни Костенко сублімував найкращі якості української жінки – здатність до поетизації інтимного переживання, романтичне світопочування, вроджену емоційність і наближення до світу природи, витончену чуттєвість.

–         Спектр внутрішніх станів закоханої душі в комплексі творить жіночий ідеал у просторі національної етики взаємин осіб протилежної статі.

–         Автономне буття людської душі у стані закоханості проектується у світ обранця, не розчиняючись у ньому.

–         Симбіоз язичництва і християнства коригує світопростір ліричної героїні від пристрасної, гарячої емоції до строгого самоконтролю й самообмеження.

–         Моральність поведінки закоханої особи виписана Ліною Костенко у руслі національної традиції, яка передбачає строгу етику взаємин у симбіозі із глибокою ніжністю, вірністю, надійністю.

–         Естетизація почуття кохання межує із максималізмом в оцінці внутрішніх порухів і вчинків, як власних, так і свого обранця.

–         Еротичні мотиви означуються у поезії Ліни Костенко на рівні натяків, алюзій, тому сублімація інтимної енергії у слові має цнотливий характер.

–   Симбіоз суперечливих станів закоханої душі парадоксально підкреслює глибину і цілісність жіночої натури, життєздатність українського натури, котра випробовується найвищим людським почуттям.

Ліна Костенко всією творчістю потверджує потужність власних духовних вібрацій любові до України, оскільки її поетичний часопростір справді набув гідного одухотвореного буття, репрезентуючи нову авторську концепцію художньої моделі українського світу.