| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначені основні завдання дослідження і його методологія, характерність теми, вказано, що вона є органічною частиною вивчення і вирішення багатьох суспільно-політичних і літературних проблем у житті слов'янських народів, зокрема українського і чеського. Роз'яснено, в якому стані знаходиться вивчення величезної творчої спадщини Фріча в Чехії і в Україні, окреслено актуальні аспекти її осмислення. Враховано і той факт, що діяльність Фріча була "вивершенням розуміння українського питання" у Чехії в XIX ст. Показано вплив письменника на хід нашого історичного і літературного процесу, демократизацію суспільства, поліпшення морально-етичного клімату серед громадян. Багато із творчих положень, які він плекав, здійснилися, у тому числі і його віра у те, що український народ прийде до своєї державної незалежності, що для того часу було думкою сміливою і пророчою.
Життя і діяльність Фріча припали на епохальні часи революції 1848-49 рр., активізації наступних змагань народів центральної Європи за національне визволення і на завершення процесу формування чеської нації. Він був серед діячів, які визначали духовну ауру народу, політичну дорогу, наукову думку, літературу, культуру. Він і його сподвижники закладали у наших народів основи демократії, а їхній досвід певним чином впливає і на теперішнє суспільне життя. Відтоді пройшло півтора століття, в Росії та ряді інших країн не збувся комуністичний експеримент, але традиції демократії, започатковані в епоху національного відродження, живуть досі. Фріч був людиною невсипущої активності, дивовижної працездатності і підприємливості, пройшов важкі випробування долі. Демократ був засуджений до страти, зазнав тюремного ув'язнення, примусово вигнаний на еміграцію і все життя переслідуваний за неординарні поступальні погляди на суспільство. Він предметно критикував як надто правих діячів (наприклад, Ф. Палацького і Ф. Рігера), так і прихильників доктрини К. Маркса і Ф. Енгельса.
Літературна творчість та демократична діяльність Фріча, його політичні погляди зазнавали різних оцінок. Окрім реакційних чи консервативних опонентів, його, наприклад, за "надмірний радикалізм" гостро критикував видатний політик і філософ, перший Президент Чехословаччини Т. Г. Масарик. Безумовно, погляди Фріча носили тенденційний характер. Оцінюючи їх, ми керувалися теоретичними настановами таких видатних діячів чеської історичної і естетичної думки, як З. Неєдли і Я. Мукаржовський. Останній зокрема писав: "Тенденція - найбільш зримий показник нерозділимого взаємозв'язку мистецтва з суспільством і неминучого взаємного напруження поміж ними; тому вона є предметом вивчення у рівній мірі і соціології мистецтва, і його теорії". Важливе значення для більш глибокого і предметного вивчення творчої спадщини Фріча мають теоретико-практичні положення праць І. Франка, М. Возняка, О. Білецького, Л. Новиченка, І. Дзюби.
Сьогодні жодна фундаментальна монографія про суспільно-політичні події у центральній Європі, зокрема про становище слов'янських народів в Австрійській імперії середини XIX ст., не може обійтися без згадки про Фріча. Про його літературну і демократичну діяльність на історичних теренах України було відомо ще з часів його безпосереднього співробітництва з Марком Вовчком і В. Бернатовичем. Знали про нього О. Маркович, К. Климкович, В. Шашкевич, В. Барвінський, О. Барвінський, Н. Вахнянин, І. Белей, І. Франко, провідники народовців і просвітяни. Про нього писав у своїх славістичних розвідках київський професор А. Степович. В Росії з його літературною діяльністю знайомили О. Пипін і В. Спасович, з якими він мав особисті стосунки.
Творчу спадщину Фріча активно почали досліджувати після Другої світової війни, коли його архів зняли з індексу. На неї звернули увагу чеські соціологи, історики, літературознавці, а також зарубіжні україністи В. Жідліцький, О. Зілинський, М. Неврли, М. Мольнар, В. Гостічка, І. Панькевич, З. Геник-Березовська. Проте фахівці в Українській РСР змушені були зважати на обставини і вимоги, які висувала перед ними тодішня ідеологія, що відбилося на напрямках і особливостях вивчення Фріча. Адже самі назви його творів "Асиміляція малоруського народу" чи трагедія "Іван Мазепа" викликали принаймні мовчазну паузу офіційних осіб. Навіть в емігрантських колах (як було підтвердив у розмові зі мною Яр Славутич) якось пройшли мимо цих творів. Та якби їхній зміст і не відповідав запитам сучасного українця, ми все одно повинні осмислити те, що про нас писали в минулому, як нас сприймали, чого нам бажали.
З часу дослідження П. Гонтаря "Українсько-чеські літературні зв'язки в XIX ст." (К., 1956) і монографії О. Засенка "Марко Вовчок і зарубіжні літератури" (К., 1958) розгляду творчості Фріча надається ще більшої уваги. На Закарпатті публіцистику Фріча вивчав історик І. Гранчак. У Львові його творчістю займалися І. Лозинський, В. Моторний, М. Кріль, поет Р. Лубківський. Серед київських вчених його літературну і громадсько-політичну діяльність частково досліджували Є. Кирилюк, Г. Вервес, В. Шевчук, Д. Наливайко, Ф. Погребенник, В. Шубравський, Ю. Булаховська, Н. Кавецька, В. Житник, І. Мельниченко.
В Україні мають знати творчість Фріча ще й тому, що в ній задіяні духовні потенції самого українського народу, спрямовані на розвиток його дальшого буття. Науковий життєпис Фріча у його стосунках з українськими духовними, політичними, літературними і культурними чинниками дає змогу глибше пізнати цього видатного речника свободи, натхненного майстра слова, предтечу української Незалежності.
Розділ 1 . Становлення і розвиток інтересів Фріча
в українській літературі
Духовні зв'язки Фріча з діячами української літератури і культури беруть свій початок в епоху, яку прийнято називати терміном "національне відродження". В атмосфері пробудження чеського й інших народів Європи, в тому числі й українського, до активного національного життя зростав і формувався демократ Фріч, громадянська справа якого розгорталася на арені загального суспільно-політичного, економічного і культурного піднесення капіталістичних процесів. Сутність цих перемін в основному носила поступальний характер. Хоч монархічний режим Австрії намагався асимілювати чехів у рамках імперії, та з другого боку - демократичні віяння сприяли інтенсивній появі нових ідей, народженню тієї культури, яка чинила спротив асиміляції. Відроджувалася ідея слов'янської єдності, якою чехи декларували свою спільність з іншими слов'янськими народами, чим зміцнювали свої позиції в площині політичної географії, а по вертикалі - заявляли про власні історичні права на територію, яка належала їм від правіків, про самобутність своєї культури. Задіяним у суспільно-політичну роботу по відродженню чеської державності і національної культури був і батько Фріча, празький адвокат Й. Ф. Фріч, який виховав сина патріотом. Кращими друзями Фріча в ранні роки були письменник К. Сабіна, філософ А. Сметана, видатний вчений Й. Юнгман. Юний Фріч зацікавився фольклором і народним побутом слов'ян. Тоді ж з Росії у наукове відрядження до Праги приїхав О. Бодянський, який вивчав чеську мову, історію, літературу, а чехів знайомив з літературою російською і українською, співав українських пісень. Фріч почув їх і вони поклали початок його інтересів до українського народу. Зустріч з Бодянським він описав у своїх "Спогадах". Про благодатний вплив українських народних пісень він розповів у своєму нарисі "Дві малороски" (Спогад з початку шістдесятих років), у якому йдеться про його зв'язки з художником Л. М. Жемчужниковим, його дружиною Ольгою, а також Марком Вовчком. Цього разу українська пісня постає перед Фрічем не лише як предмет захоплення, а й як матеріал для соціального і естетичного аналізу її змісту та мелодійних властивостей. Він аналітично співставляє наші народні пісні з чеськими.
Фріч в еміграції зустрічався з багатьма політичними вигнанцями, які мали демократичні переконання, і знали народну творчість, пісенну культуру українців. Були серед них і росіяни, і поляки, які приїхали з України. Наша народна пісня була у загальній пошані. Про її значення в житті народу говорив ще А. Міцкевич у своїх слов'янських лекціях, які він читав на початку 1840-х років у Коллеж де Франс. Після А. Міцкевича їх читав О. Ходзько. На цих лекціях Фріч заприятелював із Л. М. Жемчужниковим. Фріч почав відвідувати родину Жемчужникових, дружина якого Ольга (в нарисі Ілюшка) була простою селянською дівчиною, кріпачкою з лівобережної України. Вона була талановитим носієм фольклору, народних звичаїв і традицій. Особливості уваги Фріча до Ольги виявлялися й у тому, що її природному народному таланту він приділив більше уваги, ніж обдарованому й освіченому художникові і фольклористові, з яким у нього також знаходилося чимало спільних інтересів. Увага до Ольги розкриває типову зацікавленість демократа долею народу, змістом народної душі, чистотою людських першопочатків. Поет ще раз переконався у колись почерпнутих від О. Бодянського, Л. Штура, П. Й. Шафарика, Ф. Л. Челаковського особливій внутрішній силі народної творчості, вірі у те, що саме в найпотаємнішій душі звичайної людини твориться духовний шедевр: "Думаю, що ніхто інший, - писав Фріч, - не був їх творцем, а тільки сама пані Ілюшка". Цим він вказав, що процес народної творчості продовжується скрізь і завжди в підсвідомих глибинах кожного представника народу, внутрішньо розкріпаченого. Фріч сам був людиною розкріпаченою. За допомогою народного мистецтва, фольклору, звичаїв його патріотичні почуття розширювалися, набирали нових сил.
Демократ Фріч підкреслював, що в народних піснях відтворюється дух життя, і цим стверджував історичну правдивість, фактографічність фольклору, його нероздільність з духовною суттю людини. Можна припустити, що саме від Л. Жемчужникова, Ольги (пізніше, очевидно, і від Марка Вовчка) Фріч почерпнув конкретну інформацію про кобзарів (іноді кобзарем він називав Шевченка). Тим паче, що Жемчужников записував пісні з уст самого Остапа Вересая, вивчав технічні і творчі прийоми їх виконавця. Художник Жемчужников, його дружина Ольга допомогли Фрічеві конкретно наблизитися до українського світу, увиразнити його уяву про нього та скористатися з цих скарбів у своїй майбутній творчості.
Фріч зберіг любов до української пісні на все життя. У його "Спогадах" знаходимо свідчення, що він наспівував українську пісню "Стоїть явір над водою", перебуваючи у Петербурзі в 1877 р. Замітки Фріча про український фольклор і народний побут (а про це ми знаходимо і в його драматичних творах "Тарас Бульба" та "Іван Мазепа", публіцистиці) дають матеріал для поважних роздумів про інтереси демократа, формування і характер його психології, його приналежність до процесів, які тоді хвилювали народи Європи. Звісно, в XIX ст. фольклор відігравав дещо іншу роль, ніж в наступні часи. Тому свідчення Фріча носять ще й принципово історичний характер.
Важливими були зустрічі і співробітництво Фріча з галицькими і закарпатськими громадсько-політичними діячами. Вони розпочалися в пору наростання революційних подій 1848 р. Фріча, студента філософського факультету Карлового університету в Празі, обрали делегатом Слов'янського з'їзду. Як учасник цього форуму, він познайомився з українськими делегатами з Галичини і Закарпаття. Там він зіткнувся з проблемою українсько-польських відносин у Галичині, побачив боротьбу за українську справу делегатів від Головної руської ради — Г. Гинилевича, І. Борисикевича і О. Заклинського з полонофілами "Руського Собору" та іншими польськими делегатами, що відобразив у своїх "Спогадах". Фріч писав і про найбільш дискутоване питання між українцями і поляками на з'їзді, порушене Головною руською радою — про переділ Галичини на два окремих адміністративних органи, український і польський. Поляки уникали цього питання, але його потрібно було вирішувати.
Коли польські делегати змушені були визнати, що вимоги політичної і національної рівноправності українців є справедливими, то це досягнення українських делегатів знаменувало нову добу в історії нашого народу. Фріч розцінював це позитивно. Свідчення, подані Фрічем у "Спогадах" про українське питання на Слов'янському з'їзді, в основному відповідають історичним реаліям.
Політичні обставини в середині XIX ст. складалися так, що поляки активніше з-поміж інших народів змагалися за відновлення власної державності і здобуття громадянських свобод. Це дуже імпонувало Фрічеві, який в подальшому поєднував свої радикальні демократичні дії з польським визвольним рухом. Будучи причетним до тодішніх польських повстань, Фріч так чи інакше натикався і на українські справи. Проблеми, які виникали в стосунках між українцями і поляками були досить специфічними, тому Фрічеві йшлося не про те, щоб прислужитися українцям чи полякам, але щоб вирішувати їх на справедливій основі. Це підтверджують його щоденники, спогади, статті, художні твори. Вникаючи в українсько-польські відносини, Фріч глибше вивчав і українську, і польську справи, з чого також виносив для себе позитивні наслідки, розвивав демократичну думку і власну літературну творчість, збагачуючи її українським чи польським історичним і документальним матеріалом. Від поляків Фріч дізнавався не тільки про претензії на панування в Україні, а й про щире ставлення польських демократів і патріотів до українців. В Парижі він познайомився з польським поетом-романтиком Ю. Б. Залєським, який народився в Україні і зберіг своє дружнє ставлення до Т. Шевченка, зустрічався з С. Гощинським, автором поеми "Канівський замок". Фріч читав твори Ю. Словацького про Україну. Серед архівних матеріалів Фріча знаходиться поема А. Мальчевського "Марія. Українська повість", на сторінках якої Фріч зробив свої помітки. Знання, які отримував Фріч про Україну від поляків, допомагали йому краще зрозуміти слов'янську проблему в цілому, а також глибше усвідомити характер українсько-російських відносин, яким він також вділяв чимало уваги.
Деякий час в те паризьке товариство входили й українці В. Чуйко, О. Нечипоренко, Марко Вовчок, В. Бернатович. Спілкування з ними допомагало Фрічу пізнавати бажання і настрої, національну проблему в Росії і в Україні. Важливим виявилося його коротке, але продуктивне співробітництво з молодим українським письменником В. Бернатовичем, випускником медичного факультету Київського університету, автором спогадів про перепоховання Т. Шевченка в Україні, оповідань і нарисів. Два листи В. Бернатовича до Фріча за 1862 р., які ми проаналізували, виповняють картину інтересів, якими жили тоді письменники, журналісти, суспільні діячі, що єдналися довкола Фріча. Попри те, що Бернатович був джерелом інформації з наддніпрянської і галицької України (до Парижа він приїхав зі Львова), він також прилучився до громадсько-політичної роботи, яку здійснював Фріч. Бернатович розповсюджував квитки на лекції, які читав Фріч, а також нелегально поширював його журнал "Чех" і герценівську газету "Колокол". Бернатович їздив до Праги для зустрічі із братами Фріча Антоніном і Вацлавом, привозив їм заборонену літературу. Листи Бернатовича містять важливі характеристики ряду відомих політичних і культурних діячів — Стефана Бобровського, серболужицьких вчених і письменників К. Б. Пфуля, Я. А. Смолера, згадуються К. Бенні, болгарин Х. М. Шишков, професор І. В. Лашнюков, відомий російський діяч М. Погодін, а також Марко Вовчок.
Приятелькою і співробітницею Фріча у Парижі була Марко Вовчок. Ми відхилили версію попередніх літературознавців (О. Засенка і Б. Лобача-Жученка) про те, що їхнє знайомство відбулося навесні 1862 р. Проаналізувавши творчість Фріча і врахувавши листи В. Бернатовича, ми дійшли висновку, що Фріч і Марко Вовчок познайомилися ще восени 1860 р. Свої стосунки з Марком Вовчком Фріч описав у нарисі "Дві малороски". Розповідь у ньому про українську письменницю органічно продовжується після мови про Ольгу Жемчужникову. Фріч зобразив атмосферу зустрічі, манеру поведінки і вигляд письменниці. Зробивши влучні портретні штрихи, Фріч оцінив емоції Марка Вовчка, її інтерес до чеських народних пісень і оповідань Божени Нємцової. Зацікавившись творчістю Марка Вовчка, Фріч глибоко проник в суть особистості української письменниці, фактично відкрив її для себе. У своїх роздумах про неї він дійшов висновку, що перед ним справді народна письменниця, по духу близька до Б. Нємцової, з якою він дружив. Фріч дав високу оцінку творчості Марка Вовчка, поставив її в загальнослов'янський контекст. Високо поціновуючи талант української письменниці, Фріч проник у нюанси її творчого процесу, не обминаючи і тих моментів, про які він дізнався від Жемчужникових, а саме: письменниця попередньо прочитувала власні оповідання Ользі, щоб дізнатися, як їх сприймає людина з народу. Чеський літератор показав цей процес як явище своєрідне, сповнене емоцій, природне, яке він схвалював і вважав за потрібне розповісти про нього. За рядками Фріча, присвяченими творчості Марка Вовчка, простежуються і його достоїнства поціновувача літератури, вміння підмічати і представляти суттєве.
Початок знайомства Фріча з Марком Вовчком припав на час його освоєння на еміграції і розгортання активних політичних дій, пошуку засобів для створення власного друкованого видання — газети чи журналу. В 1861 р. він організував видання свого журналу "Чех", досвідом роботи якого згодом ділився з Марком Вовчком і українськими журналістами, які також збиралися видавати в Женеві свій часопис. Дружба з Марком Вовчком іноді приносила йому і хвилинний перепочинок, особливо тоді, коли письменниця відвідувала його родину, любила порозмовляти з його малолітніми синами. Головніші напрямки літературної і політичної співпраці Фріча і Марка Вовчка були проникнуті духом демократизму, народності, ідеями визволення слов'янських народів від іноземного панування, турботами про розвиток духовної сфери суспільства, підвищення соціального рівня життя.
Значним фактором у зв'язках Фріча і Марка Вовчка були українські інтереси. На це вказує вже сама назва нарису — "Дві малороски". Про що б у творі не йшлося, у ньому прямо чи опосередковано ставилися питання українства, оскільки це був елемент демократизму. На цей демократизм спиралися чеські, польські, зрештою і російські діячі ще з початку епохи романтизму. З нього постали видатні твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Гоголя, К. Рилєєва, А. Міцкевича, Ю. Словацького, А. Мальчевського, а також самого Фріча. Щоденники Фріча розповідають, що він, будучи кореспондентом часопису "Політик" ("Politik") 1877 р. у Петербурзі намагався розшукати Марка Вовчка, але це йому не вдалося. Письменниця проживала тоді, як сама висловлювалася, інкогніто. Надзвичайно високу оцінку діяльності Фріча Марко Вовчок дала ще в 1862 р. у листі до чоловіка О. Марковича. З фрагментами нарису Фріча "Дві малороски" вперше ознайомив українського читача О. Засенко. Повний текст нарису ми переклали і опубліковали у книзі "Чеська ластівка "Просвіти" (Вінниця, 1998).
В останні роки життя, після повернення з еміграції, Фріч зустрічався з тими діячами української літератури і культури, які проживали в Австро-Угорщині. В 1889 р. він побував у Львові, зустрічався з О. Барвінським та І. Белеєм, писав до галичан листи, давав поради про те, як краще вести суспільно-політичні справи, як поводитися з польськими діячами. Про Фріча повідомляли І. Франка.
Особисті зустрічі і зв'язки Фріча з діячами української літератури, політиками, вченими носили поважний діловий, практичний і цілеспрямований характер, тому їх значення для розвитку духовних і громадсько-політичних сил українського і чеського народів, як і для всього слов'янства, було воістину важливим і животворним. Ще продуктивнішою відкривається перед нами його літературна творчість, присвячена Україні.
Розділ 2. Українська тема в літературній творчості Фріча
В чеському літературному процесі XIX ст. Фріч був не єдиним письменником, який опрацьовував українську тематику. Природно, свою творчість він усвідомлював передусім органічною часткою чеської літератури. Але бачив рідну літературу і в контексті літератур європейських — англійської, німецької, французької, польської, української, російської. Тому він уже в молодому віці полемізував з "чеськими педантами" і звернув свій погляд на невгамовних тоді словацьких літераторів, провідним діячем серед яких був Л. Штур. Вони показали йому нові шляхи літературної діяльності. Йшлося не лише про особистий успіх, а про долю всієї чеської літератури. Пошуки конкретних шляхів реалізації своїх творчих планів, уміння бачити актуальне, важливе, проблемне, що піднімало Фріча над "чеськими педантами", врешті привело його до зв'язків з діячами інших слов'янських літератур, зокрема української. Українська тема, характерна своїм демократизмом, сприяла успіху багатьох поетів. Не лише для літературної слави, а й вирішення конкретних національних і соціальних завдань.
Широкими художніми творами про Україну стали драматична п'єса Фріча "Тарас Бульба" і трагедія "Іван Мазепа". Чеський поет виявився першим інсценізатором знаменитого гоголівського "Тараса Бульби". Фріч побачив і відчув у М. Гоголеві великого письменника, людину, що тонко передає дух епохи і характерність народного життя. Особливу увагу він звернув на національний колорит повістей Гоголя, на їх внутрішню героїку і духовну культуру. В інсценізації "Тараса Бульби" він зробив власні доповнення і потрактування. При цьому чеський романтик використав ще повість "Вій", представив цілком іншу кінцівку: п'єса завершується сценою смерті Андрія, до грудей якого припадає Мариля з прапором у руках. Значної уваги у творі Фріча приділено зображенню побуту і звичаїв українського народу. Раціональна атрибутика п'єси демонструвала не лише його самобутність, а й перегукувалась з волелюбними настроями козаків. У "Тарасові Бульбі" М. Гоголя чеський драматург знайшов актуальну тему визвольної боротьби, на яку чекало чеське суспільство, і яка давала можливість утверджувати в літературі принципи народності та історизму.
В змаганні за здійснення ідеалів національного визволення Фріч використовував історичні події, які засвідчували опір пригноблених народів своїм визискувачам. Важливої уваги при цьому чеський демократ надавав історії України, в яку він все більше заглиблювався. Його зацікавили процеси, що відбувалися в Європі і в Україні на початку ХVІІІ ст., коли зіткнулися великодержавні інтереси Росії, Швеції, Польщі, Туреччини. На основі цього історичного матеріалу Фріч створив трагедію "Іван Мазепа", що стала одним із найяскравіших і найбільш дискусійних драматичних творів чеського демократа. Написати цю трагедію він задумав одразу після завершення інсценізації "Тараса Бульби". Але найінтенсивніша праця над трагедією і її завершенням тривала в 1863 р. Хоч Фріч перебував на еміграції, однак йому вдалося видати її у Празі в 1865 р.
Задум Фріча носив яскраво виражений антиавстрійський і, зрозуміло, антиросійський, антисамодержавний характер. Та цим не вичерпувалися ідейно-художні тенденції твору. Це розлога і поетична трагедія, що мала цілий комплекс завдань, які перед собою поставив письменник-демократ. Частково він їх виклав у "Приписці", що опублікована на прикінцевих сторінках трагедії. Про причини, що спонукали його до написання "Івана Мазепи", він ширше розповів у статті "Асиміляція малоруського народу" (1863). У ній Фріч розкрив нестерпне становище українського та інших народів Росії під гнітом самодержавства у часи Петра І і Катерини II. У статті охоплено період, значно ширший від зображеного в трагедії.
Публіцистові передусім йшлося про те, щоб показати, як поводилися російські царі з Україною та її народом і після так званої "зради Мазепи". Фріч наголошував на тому, як вони розправлялися з російськими і польськими повстанцями, він писав про відсутність правдивої історії Росії, про те, яку ведмежу послугу їй роблять численні фальсифікатори. У певному смислі трагедія "Іван Мазепа" є продовженням тих завдань і тенденцій, про які йшлося у п'єсі "Тарас Бульба", яку також можна назвати трагедією, оскільки в ній достатньо трагічних моментів і смертей провідних героїв. Однак "Іван Мазепа" має дещо іншу ідеологію. Та в обох творах — доля України і її народу, життя козаків, а в глибині їх змісту: змагання за справедливість, за достойне морально-етичне обличчя людини у її обов'язках перед собою, суспільством, Богом. Обидва ці твори сповнені внутрішнього моління за добро і подолання зла. На жаль, критика про це говорить мало. Дослідники частіше пишуть про те, як автор показав різню між народами, як люди спливають кров'ю, як уже над мертвими чинять брутальний суд.
За Мазепою Фріч вбачає справедливість, а олжу у його гонителів і переслідувачів. Більше того, Фріч підняв цього гетьмана на щит ідейних провідників народу, провідників слов'янства. Драматург розкрив страшну чорну завісу, за якою ховалося народожерство російських самодержців. Він прославив не лише І. Мазепу, а й його соратників К. Гордієнка, П. Орлика, А. Войнаровського. У "Приписці" Фріч високо відгукнувся також про патріотичний чин гетьмана П. Полуботка, переклавши і опублікувавши чеською мовою його промову до Петра І. Фріч зобразив і Марію (Мотрю Кочубей) як українську патріотку. Захисником народних мас і патріотом України у творі постає С. Палій, який однак не знайшов правильної позиції у відстоюванні своїх патріотичних інтересів і врешті прислужився цареві. Трагедія була поставлена на чеській сцені. Її привітав Ян Неруда, ґрунтовний аналіз цих драматичних творів здійснив чеський славіст Ї. Горак.
В поетичній спадщині Фріча є два вірші про Україну "Заблукалий хлопчик. (Повість з України)" і "Дніпро" ("Dněpr"). У першому з них Фріч розповідає про долю українських селян, національне і соціальне становище яких було затьмарене ще й духовним мороком, що межувало із так званим суєвір'ям. Поет "повіствує" про те, як вночі до селянської хатини постукав заблукалий хлопчик. Серед жінок зчинився переляк і вони побоялися йому відчинити. Але хлопчик почав їх благати, і вони його впустили. Переступивши поріг, хлопчик перетворився на злого духа, наганяючи страх на бідних жінок. В основі сюжету цього твору, безумовно, лежить народний переказ чи то небилиця про таємничу силу злого духа, який блукав вночі під виглядом хлопчика сироти. Вірш за своєю типологією близький до балад Т.Шевченка "Причинна", "Тополя", "Лілея". Не зайве було б взяти до уваги і балади А. Міцкевича. Однак, на нашу думку, сюжетну основу своєї "повісті" Фріч змоделював на зразок повістей М. Гоголя.
Вірш "Дніпро" є також відгомоном українських романтичних захоплень Фріча. Спочатку він був задуманий як "Пісня Мазепи" (така його первинна назва) для трагедії "Іван Мазепа", над якою тоді працював чеський поет. Однак твір став самостійним. Композитор Й. Б. Фоерстр поклав його на музику. Пісню виконувало Співоче товариство чеських учителів. Цей невеличкий на 12 рядків вірш розповідає про дружину, яка не дочекавшись козака з походу, вирішує втопитись у водах Дніпра. Подібних сюжетів в українській і зарубіжній романтичній поезії було багато. Але вірш Фріча органічний, емоційний, не випадково він став ще й піснею.
Сучасне чеське літературознавство та історіографія, зрештою, і українські вчені широко використовують матеріали знаменитих "Спогадів" ("Paměti") Фріча. В них описано демократичний рух і літературний процес в Чехії в середині XІХ ст., міститься не лише розлогий фактаж, а й демократична оцінка подій, що відбувалися в Австрії та Європі в цілому. Фріч систематично вів щоденники, фіксував факти, зустрічі, розмови, враження, що згодом ставали предметом і "Спогадів", і досліджень. Про них уже йшлося у першому розділі, адже в них відображено загальний процес суспільно-політичної і літературної діяльності, вони становлять зримий фон творчих досягнень Фріча. У той же час "Спогади" це окремий твір, що одержав високу оцінку багатьох критиків. Саме зі "Спогадів" ми дізнаємося про погляди Фріча на І. Мазепу, Т. Шевченка, Марка Вовчка, козацтво, ряд західноукраїнських діячів, загалом на Україну. Ми простежили цей матеріал у його контексті. Зі "Спогадів" ми дізналися про те, як Фріч наближався до творчості Т. Шевченка, використовуючи її в своїй публіцистиці та перекладацькій справі.
Фрічеві належить перший переклад Шевченкової поеми "Єретик". Властиво, він переклав тільки вступ до цієї поеми — "послання Шафарикові", оскільки вся поема в той час вважалася втраченою, а тому була не доступна перекладачеві. Роботу він надіслав своєму другові демократові К. Йонашу в Америку. Так, на першій сторінці американського чеськомовного журналу "Дзвони" № 6 за 1863 р. з’явилося: "Послання Тараса Шевченка, малоруського поета — чеському вченому, основоположникові наук і майбутності слов'янської Йоз. Павлу Шафарикові як посвята до епічної поезії: "Ян Гус, єретик". Знизу стояло: "Писано для "Дзвонів". У рукописі: "Послання Тараса Шевченка славному Й. П. Шафарикові". Знизу в дужках: (замість вступу до епічної поезії "Ян Гус, єретик") . (Підкреслено за оригіналом. — Г.М.) Переклад Фріча кілька разів передруковували. В період навислої над Чехословаччиною окупації в Другій світовій війні його з агітаційною метою передрукував журнал "Нова свобода" в 1939 р.
Особливе місце в літературній спадщині Фріча належить його публіцистиці. Проблематику українського життя, вирішення українського питання в XIX ст. демократ не відділяв від розв'язання проблем згуртування слов'янських народів у вільну федерацію. Серед його творів, присвячених Україні, виділяються три публіцистичні статті — "Про слов'янський схід" ("О slovánském výсhodu"), "Асиміляція малоруського народу" ("Asimilace maloruského národa"), "Хай живе Україна!" ("At’ žije Ukrainа!"). До них долучаються ще дві дещо менші — "Програма українського часопису" ("Program časopisu ukrainského"), "Українське товариство "Просвіта" ("Spolek ukrainský "Prosvita") та деякі інші, у яких заторкнуто проблеми українців і України.
Стаття "Про слов'янський схід" була однією з перших, у якій Фріч поєднав цілий ряд факторів буття українського народу, а саме — літературу, фольклор, етнографію, питання історії, політики, мови, освіти, щоб якомога повніше ознайомити європейського читача з життям та діяльністю українського народу впродовж віків та виразити протест самодержавству за те, що воно не визнавало його самобутності, тяжко експлуатувало, визискувало духовно і матеріально. Фріча як демократа цікавило вільнолюбство українців, їх бажання почувати себе незалежними. Зазираючи в історію, він відзначав, що народ цей хотіли підкорити ще рицарі, що його тяжко вичерпувала польська шляхта, але і в годину найтяжчої скрути він довів свою здатність створити могутню оборонну силу — козацтво, яке оборонило Європу від азіатських орд. У статті Фріч використав працю французького військового інженера Боплана, розповів про героїчні звитяги Б. Хмельницького, Коліївщину, гостро осудив російське самодержавство і польських магнатів за жорстоке визискування трудового народу. Другу частину статті Фріч присвятив в основному оцінці літературного процесу в Україні. Серед провідних письменників він назвав Т. Шевченка, М. Костомарова, Марка Вовчка, І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, М. Максимовича, згадав Т. Падуру і П. Куліша. Фріч розповів про створення недільних шкіл в Україні, про політичний рух молоді, який порівняв із рухом чеської молоді Праги у 20-х роках XIX ст.
В наступній статті "Асиміляція малоруського народу" Фріч розглянув українські суспільно-політичні проблеми ХVІІ—XIX століть. Стаття виникла у зв'язку з роботою Фріча над трагедією "Іван Мазепа". Тому її можна сприймати і як своєрідний коментар до його драматичного твору. Він представив історичні документи на доказ політики геноциду російського самодержавства стосовно українського та інших підлеглих народів Росії. Говорив про практику царської розправи і над російськими повстанцями Стеньки Разіна. Фріч засудив фальсифікаторів історії, які завуальовували і прикрашали політику царизму, спотворювали картину справжнього суспільного становища в Росії. Визвольну місію Б. Хмельницького письменник порівняв з діяльністю Яна Жижки, подав звернення П. Полуботка до Петра I, а також фрагмент указу Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі.
В 1868 р. у своєму журналі "Бланік" Фріч опублікував статтю "Хай живе Україна!", яка викликала чималий резонанс у чеському і українському суспільно-політичному русі. Вона була написана як коментар на брошуру "Братерське послання українців сербському товариству "Зоря", підписану псевдонімом Тарас Воля і видану у Відні того ж року. Автор брошури, яку називають "одним з яскравих зразків української публіцистики», просив перекласти її іншими слов'янськими мовами і поширювати серед народу. Фріч відгукнувся на це прохання. Коментуючи брошуру, демократ безкомпромісно критикував політику самодержавства і чеських консерваторів та москвофілів після їхньої поїздки на етнографічну виставку в Москву в 1867 р. В статті він викривав тих, хто зігнорував ідеєю слов'янської єдності на демократичних началах, прийняв запрошення російських царедворців і поїхав до них, піддавшись пропаганді, в той час, коли кращі представники російського суспільства були арештовані, запроторені в тюрми, заслані у Сибір, а їх творчість була під забороною. Фріч пригадав чеським консерваторам і лібералам Ф. Палацькому і Ф. Рігеру героїчні сторінки українського народу, його інтерес до слов'янської ідеї, мовив про ті надії, які покладали українці на співробітництво з чехами: "Праця чехів, пробудження ідеї слов’янської взаємності перший свій відгук знайшла в українському народі. Українці першими зрозуміли, що порятунок слов'янства — у вільній федеративній спільноті. Шевченко перший привітав Шафарика одою справді божественного натхнення і братерської радості". Вирішення української проблеми Фріч осмислював комплексно. Він писав, що коли українцям не нададуть політичних прав чи відмовлять у розвитку їхньої культури, зокрема, літератури і мови, то від цього постраждає вся справа слов'янства і що без українського народу слов'янське питання на користь свободи вирішитися не зможе.
В журналі "Бланік" від 7 листопада 1868 р. Фріч опублікував статтю "Програма українського часопису", яка була своєрідним продовженням попередньої. Демократ у властивому для нього стилі представляє спробу українців організувати своє друковане видання, щоб змагатися за незалежність і разом з іншими слов'янськими народами визволитися з неволі, позбутися рабства, насаджуваного самодержавством. Фріч подав програму часопису, прокоментував, висловив впевненість у спільних діях проти всіх недругів слов'янства. Журнал "Бланік" читали і поширювали в Галичині. Коли 8 грудня 1868 р. у Львові відбувся загальний збір новоствореного товариства "Просвіта", то Фрічеві надіслали статут цього товариства. Він оперативно опублікував його і також прокоментував.
Статті Фріча про Україну є типовими для тодішньої демократичної публіцистики Європи. Вони відзначаються духовною наснагою, високими морально-етичними принципами і братерськими почуттями, вселяють віру в перемогу добра і справедливості.
Декілька сторінок ми вділили також розгляду художніх особливостей україніки Й. В. Фріча.
Висновки
Безпосередня причетність Фріча до процесу розвитку української літератури і культури в цілому виразилася у систематичному співробітництві й наданні моральної і матеріальної підтримки українським діячам, створенні власних віршів, драматичних п'єс, публіцистичних статей, спогадів і заміток на українську тему, в перекладанні і поширенні творів українських авторів, у публічних і мітингових акціях. Через Фріча здійснювався живий зв'язок українських діячів культури, які проживали на теренах, розчленованих імперськими кордонами. Широта, багатогранність і багатство творчої спадщини Фріча дають нам підстави сподіватися, що у майбутньому, можливо, будуть виявлені нові твори цього видатного громадсько-політичного діяча і літератора, написані на українську тему, чи такі, що її стосуються, або мають до неї певне інше відношення. Це дозволить продовжити дослідження україніки Й. В. Фріча. В безперервності і наповненості літературних традицій, що сприяють поступальності суспільного розвитку, ми бачимо смисл і нашої праці. Висновки, зроблені у цьому дослідженні, підтверджують світлу справу Й. В. Фріча, його яскраві заслуги в розвитку і зміцненні волелюбних демократичних традицій українського і чеського народів, живучість літературного і культурного співробітництва та впевненість у достойному майбутньому.
|
