| Краткое содержание: | Перший розділ дисертації – “Символічне осмислення архетипу Великої Матері в українській художній свідомості 80-х рр.” – присвячений аналізу характерних рис архетипу Великої Матері, представленому в поетичному дискурсі 80-х років. Розділ включає два підрозділи: “Символічні парадигми архетипу Великої Матері” та “Проявлення архетипу Великої Матері в поезії 80-х рр.”.
Перший підрозділ – “Символічні парадигми архетипу Великої Матері” – має теоретичний характер; у ньому подано загальну характеристику архетипу Великої Матері та опис найбільш поширених його проявів, наявних у культурному досвіді людства. При цьому авторка спирається насамперед на праці представників “міфологічної школи” в літературознавстві, а також учених, які так чи інакше висвітлюють питання архетипів колективного несвідомого (Е.Фромм, К.Г.Юнг, Е.Нойманн, М.Еліаде тощо). Крім того, в розділі подається загальний огляд критичних та літературознавчих матеріалів, пов’язаних з українською поезією 80-х – 90-х років, із метою виявлення панівних концепцій та оцінок розвитку поезії цього періоду, її характерних рис, а також, у межах обґрунтування методології дослідження, аналізується досвід застосування архетипного методу аналізу в сучасному українському літературознавстві.
Сьогодні майже всі дослідники, які хоча б побіжно торкаються проблем сучасної літератури й культури загалом, зауважують стан культурної кризи, зумовленої розірваністю між старою, вже віджилою, і новою, ще не створеною, формами світосприйняття – стан переходу, “міжчасся”, який переживає українська культура. І внаслідок того, що “естетична, ідеальна, екзистенційна єдність світу порушена” (Т.Гундорова), суспільство втрачає здатність у цьому світі орієнтуватися. Більше того, воно вже не має бажання відновлювати цю здатність, тобто культуру охоплює глибока депресія. “Це вже не втрата ідеалів, це не бачення сенсу в існуванні будь-яких ідеалів”, коли “ніщо не може пробити стіну збайдужіння до життя” – зауважує Є.Баран. До такого висновку тяжіють майже всі спроби українських митців та науковців означити статус сучасної людини й культури: “Ми перебуваємо в ситуації невизначеності” (М.Жулинський), “ми знову повернулися до солодкого хаосу” (Р.Струць), “ми переступаємо в обшир нового віку примарами” (В.Медвідь), “ми з байдужістю говоримо навіть про кінець світу” (В.Гриценко). Сергій Квіт дуже влучно визначає сучасний стан української свідомості як “неприкаяний”, а Наталя Білоцерківець взагалі називає український культурний простір “мінус-системою”, всередині якої ми всі живемо” .
Риси цієї суспільної кризи насамперед проявляються саме в літературній (поетичній) площині, де відсутність певної сталої системи координат, що унеможливлює самоідентифікацію ліричного героя, є більш ніж очевидною. Тому, намагаючись осмислити й спрогнозувати шляхи розвитку української культури й літератури сьогодні, дослідники підкреслюють, що першочерговим завданням української літератури є відтворення чи радше створення нової культурної парадигми. І чи мова йтиме про відтворення цієї парадигми (О.Пахльовська), чи про створення нової (Г.Грабович), незаперечною залишається нагальна потреба у виробленні стабільного українського культурного канону (міфу). В центрі нової системи світовідчуття має стати живий (відживлений) міф, причому міф основоположний, родовий, міф про походження, бо ж “якщо не набудеш власної батьківщини, втратиш увесь світ” (М.Жулинський).
Серед основних причин кризового стану культури в першу чергу називають зовнішні умови її розвитку – політичні й соціальні. Зокрема – проголошення незалежності України й фатальну, насамперед психологічну неготовність до цього акту українського суспільства, внаслідок чого, на думку дослідників, виник феномен “розгубленої української людини”, тобто людини, яка, образно кажучи, “не може зібрати себе докупи” (С.Грабовський). Вона втратила можливість ефективно орієнтуватися в світі, визначати своє місце в ньому, планувати й упорядковувати власне життя, визначаючи його мету та цінність у новій соціальній і культурній ситуації. Контраст між сподіванками на вільне життя в незалежній Україні та реальними результатами цього вільного життя виявився таким разючим, що “замість доби самоутвердження державної нації ми отримали добу національного відчаю і породженої нею індивідуальної самотності”. Але, звичайно, політичні й соціальні обставини життя українського суспільства на межі 80-х – 90-х років були далеко не єдиними чинниками виникнення кризового стану культури. Сама внутрішня логіка культурного розвитку нації також великою мірою спричинилася до цього. Виникла ситуація, коли наявна культурна парадигма, вичерпавши себе, потребувала ґрунтовного переосмислення й оновлення – насамперед у контексті художньої творчості. Тому загальна культурна криза, співпавши в часі з кризою суспільною, породила відчуття тотального руйнування світу, що й стало естетичною домінантою того інтелектуально-духовного стану, який відзначає творчість поетів 90-х років.
У загальнолюдському вимірі такі періоди переосмислення-оновлення в культурному розвитку суспільства визначають як стадію “компенсації культурного канону”, що передбачає не остаточне знищення його, а руйнування задля відтворення в новій якості. Митець, який перебуває в стадії “компенсації культурного канону”, зазвичай почувається ізольованим (самотнім, забутим, відторгненим тощо), оскільки переборення певних культурних форм відбувається в душі кожного окремого представника спільноти, це боротьба не так зовнішня, як внутрішня, і тому індивідуальна. Тобто кожен член спільноти має пройти цю стадію, щоб могла витворитися нова форма існування культури, а роль митців у такому випадку – йти першими і показувати шлях решті. Таким чином, конфлікт, у якому перебуває поезія 90-х років, можна означити як конфлікт між колективними усталеними формами світобачення (традицією) і необхідністю створення нової світоглядної системи.
Протистояння культурним канонам та традиційним колективним уявленням, втілене в художніх образах, які найчастіше асоціюються з різними аспектами архетипу Великої Матері, охоплює як інтуїтивні, несвідомі імпульси, так і свідомо сформовані принципи життя колективу. Це протистояння К.Г.Юнг характеризує як “подолання “матері”, як символу несвідомого, яке прив’язує “сина” до колективного світу внутрішніх імпульсів; воно означає також і подолання “батька”, символу колективних цінностей і традицій. Захисні функції культурної традиції, виробленої суспільством, її всеохопність, апріорність та авторитарність (наприклад, ідеалізований образ нації як утілення “світового духу”, “вищої ідеї”) дають можливість розглядати її як частину архетипу Великої Матері.
Образ Великої Матері, за свідченням дослідників, є одним із найбільш давніх образів міфологічної свідомості, де він формувався насамперед як архетип Праматері життя і символізував зародження життя як такого. Внаслідок широти значень, які охоплює цей архетип, він має й надзвичайно широкий діапазон вияву – від найрізноманітніших образів жінок та богинь до образів, що символізують порятунок, захист та джерело життя (рай, дім, земля, вода, коло тощо). Але материнський архетип має також і зворотний бік, оскільки джерело життя є також і джерелом смерті. Тобто всі символи, які співвідносяться з архетипом Матері, можуть виступати як у позитивному значенні добра – материнська турбота, мудрість, інтуїтивне знання, джерело життя, все яскраве, світле, затишне, так і в негативному значенні зла – спокуса, смерть, фатум, стихія, безодня, все таємне, темне і жахливе. Виявленню тих символічних проявів архетипу Великої Матері, які превалюють у поезії 80-х та 90-х років, присвячені наступні розділи роботи.
Так, другий підрозділ першого розділу – “Проявлення архетипу Великої Матері в поезії 80-х рр.” – передбачає докладний аналіз тих образів та мотивів творчості “вісімдесятників”, які так чи інакше пов’язані з архетипом Великої Матері і осмислюються поетами як важливі елементи духовного космосу людини. Головним завданням аналізу є встановлення того, наскільки значимим є архетип Великої Матері у 80-х роках і в якій якості він функціонує в поетичному дискурсі означеного періоду.
Навіть побіжне ознайомлення з корпусом поетичних текстів 80-х років дає можливість з упевненістю говорити про те, що українська художня свідомість цього періоду “обертається” навколо образу матері та тих значень, які з ним традиційно пов’язані (джерело життя, затишок, захист, підтримка, мудрість, милосердя тощо). У космогонічній моделі світу, яка переважає в поезії 80-х, мати перебуває в центрі кола життя. Досить показовими з цього погляду є, наприклад, рядки з вірша В.Голобородька “Дунай, що згорнувся у криницю”: “Вітрильник, що на ньому я хочу/ плисти далеко в далекі краї,/ пливе по колу: скільки не пливу –/ ліворуч видніється хата/ і мати на порозі стоїть”. Поет починається, відштовхуючись від материнського начала, і продовжується, повертаючись до нього. Найважливішим репрезентантом материнського архетипу виступає образ землі-годувальниці, яка є джерелом життя, сили і творчої наснаги (“…чорнотою землі починаюсь –/ хай святиться її ім’я” – М.Воробйов). З сакральним образом Матері-Землі тісно переплітаються інші мотиви, наявні в творчості “вісімдесятників”:
- зв’язок з історичним минулим етносу/землі як сакральною історією народу і, відповідно, джерелом життєвої сили, ґрунтом, на який можна спертися (“я виріс під розпач трембіт. Я той світ/ не можу відбути” – В.Герасим’юк);
- залученість ліричного героя до циклічного (міфологічного) часу буття етносу та самоідентифікація через колективний досвід нації (“щовесни цвістимемо/ зі своєю землею” – В.Кордун);
- почуття національного обов’язку перед історичним минулим, яке переплітається в українській свідомості з почуттям вини як певного невідплатного боргу – землі, народу, батьківщині, матері тощо (“кличе стріла зі слов’янських грудей” – І.Римарук);
- релігійні мотиви, насамперед глибока віра в рідну землю-коріння-етнос, які охоплюють широке коло символічних значень – від релігії як такої та християнства до язичницьких, міфологічних елементів тощо (“схилився над ним/ матері променистий образ/ і небесні долоні/ розпростер/ наді мною” – В.Кордун).
Непроминальність, властива космологічній моделі світу 80-х, тісно пов’язана з пам’яттю про первісний родовий міф, етнічну космогонію, що зумовлює елементи язичницького світосприйняття, досить яскраво виражені в творчості переважної більшості “вісімдесятників”. Можливо, звідси – органічність їх духовного зв’язку з рідною землею, через інтуїтивне “знання” про основи світотворення. Крім того, цінності, на які спирається ліричний герой 80-х, – моральні закони, сенс життя як здійснення свого призначення/ обов’язку, зв’язок із землею (етносом, родом, матір’ю) – є абсолютно позитивними з суспільного погляду і, фактично, формують Супер-Его української колективної психіки. Певність себе, своїх переконань, схвалених суспільством, дають поету відчуття правильного шляху, здатності рухатися в обраному напрямку, сили для здійснення свого призначення (“я сам поріжу себе на хмари,/ Я сам рани свої посолю./ Та знайте:/ ствол моєї флояри/ страшніший/ за ствол пістоля” – В.Герасим’юк). Космогонічна модель “правильна”, вона працює за мудрими законами буття, і лише недосконалість людини чи екзистенційна тривога за те, що життєдайний зв’язок із власним джерелом (корінням) може бути перерваний, здатні порушити рівновагу, в якій співіснують художній світ поета і зовнішній світ (космос).
Другий розділ дисертації – “Трансформація архетипу Великої Матері в творчості покоління 90-х рр.” – присвячений аналізу тих мотивів і образів поезії 90-х, що пов’язані з наявністю чи відсутністю психологічного зв’язку ліричного героя з Великою Матір’ю. Аналіз здійснюється на матеріалі поетичних текстів тих авторів, які увійшли до українського літературного процесу на початку або всередині 90-х рр. (представники угруповань “Нова дегенерація”, “Червона фіра”, “Нечувані” тощо, а також Р.Скиба, М.Кіяновська, Н.Федорак, О.Чекмишев, П.Вольвач, Л.Мельник та ін.).
Перший підрозділ “Лейтмотив втрати зв’язку з Великою Матір’ю як визначальна риса поезії 90-х рр.” містить докладний аналіз лейтмотиву втрати, наявного в усіх поетичних творах означеного періоду, та мотивів, з якими він пов’язаний (мотиви самотності, загубленості – неможливості повернення, шляху в “нікуди”, хвороби, смерті, божевілля тощо).
Творчість поетів, які увійшли до української літератури на початку 90-х років, попри відмінності стилю, характеру, світобачення молодих авторів, перейнята спільними наскрізними лейтмотивами, наявність яких у всіх без винятку поетичних збірках покоління 90-х рр. дає можливість говорити про цих поетів саме як про окреме літературне покоління, принципово відмінне від попередніх поетичних генерацій. Найбільш виразно ця відмінність виявляється при співставленні характерних рис світовідчуття, властивих творчості переважної більшості поетів 90-х років, із художнім світом “вісімдесятників”. Таке порівняння видається цікавим і слушним з декількох причин. По-перше, йдеться про два найближчі літературні покоління, між якими можна знайти чимало спільних рис. Адже покоління 90-х рр. формувалося під безпосереднім впливом “вісімдесятників” і в їхньому контексті. Тому деяких сучасних поетів (наприклад, І.Павлюка, Ю.Бедрика, В.Махна тощо) варто відносити до двох поколінь одночасно, оскільки вони синтезують у своїх творах особливості світовідчуття обох поколінь. По-друге, і поети 80-х років, і поети 90-х співіснують в одному культурному просторі, в одній історичній ситуації, і тому спостережена нами різниця в рецепції однієї культурної кризи представниками двох поетичних поколінь є досить показовою. Почасти цю різницю можна пояснити тим, що формування світогляду молодших за віком поетів 90-х рр. відбувалося за дещо інших соціокультурних умов (маємо на увазі пом’якшення політичного режиму, позитивні й негативні фактори процесу “перебудови”, катастрофу на Чорнобильській АЕС, загальну демократизацію та націоналізацію суспільства тощо). Тоді як “вісімдесятники” на цей час були вже зрілими, сформованими особистостями, маючи дещо інший життєвий досвід. Тому різницю між цими двома поколіннями можна розглядати також як різницю між юначим (романтичним) і дорослим (із тенденцію до глибшого філософського осмислення буття) світосприйняттям. Але таке пояснення, як і взагалі вплив соціокультурних умов існування суспільства на літературний процес, можна приймати лише з певними застереженнями.
Очевидними є також внутрішні, власне літературні причини кризи, яку досить виразно відображує сучасна українська поезія взагалі та творчість поетів 90-х зокрема. Ідеться про кризу цілої культурної парадигми, засад традиційного українського світосприйняття, включно з етнічними, національними, соціальними, історичними, політичними орієнтирами. Як показує аналіз, найбільш болісно ліричний герой 90-х рр. переживає розрив з національним міфом, бо саме національна ідентифікація зумовлює й самоідентифікацію українських митців. Не даремно в українській літературі коло національних мотивів, образів та символів завжди було визначальним. Письменники, незалежно від світоглядних настанов (заангажовані чи незаангажовані політично, які обстоювали розуміння мистецтва як самодостатньої сутності або ж відводили йому службову роль, ставили його в залежність від суспільства, його ідеології та соціальних умов, чи від суб’єктивного, внутрішнього світу автора тощо), усвідомлювали себе саме українськими письменниками, носіями українських традицій, українського культурного досвіду, українського характеру. З цієї точки зору практично всі поетичні твори першої половини 90-х рр. яскраво засвідчують кризовий стан художньої свідомості, зумовлений насамперед втратою тих світоглядних та ціннісних орієнтирів, які визначали українську поезію попередніх десятиріч.
Основні лейтмотиви поезії 90-х рр. позначені загальним синдромом втрати, який розгортається в усіх напрямках, пов’язаних насамперед із процесами самоідентифікації як на культурно-соціальному, так і на індивідуальному рівні: втрата соціальних орієнтирів – контакту з суспільством чи якою-небудь сталою спільнотою, синдром вигнання/невизнання (наприклад, вірш Р.Мельникова “Аристократи божевілля”, поезія Л.Мельник, О.Галети та ін.); нездатність у свою чергу ліричного героя існувати в сучасному суспільстві та підлягати його нормам (цей мотив найбільш послідовно виражений у творчості С.Жадана, С.Процюка та О.Чекмишева); втрата національних цінностей, притаманних минулому гармонійному світу традиції (особливо яскраво ця тема проявляється в творчості О.Чекмишева); тотальна втрата основних загальновизнаних (традиційних) основ життя, і, як наслідок, - втрата здатності до самоідентифікації (“і останню пораду шукали в собі/ та дивились на нас наші ж очі колючі” – Р.Садловський). При цьому мотив втрати поєднується з мотивом свідомої відмови від здевальвованих, спотворених національних, суспільних і, врешті, загальнолюдських цінностей (““Бог”, “народ”, “Україна” з розкотистим “р-р”,/ “Батьківщина” – / Стільки слів – наче висхлих стручків, у яких/ тарабанить пітьма” – О.Забужко). Що важливо, заперечуються не самі сакральні змісти національного (і ширше – людського) буття, а лише форми їх свідомого проявлення в сучасному українському культурному контексті. Сакральний зміст відділяється, таким чином, від спрофанованої форми, поняття. Втрачаючи ім’я, вони перестають бути осяжними, але присутні в неартикульованому вигляді в переважній більшості поетичних текстів аналізованого періоду і часто сприймаються як аспект саме того недосяжного світу гармонії, який ліричний герой втратив і тепер намагається знайти. Внаслідок цієї відмови ліричний герой 90-х, відірваний від свого коріння, своєї землі, свого минулого, усвідомлює це як фатальну провину, гріх. Він сам винний у розірваності зі світом, сам спричинився до хаосу й безсенсовості буття, і ця провина не може бути ані виправдана, ані виправлена (досить глибоко висловила це відчуття О.Галета: “Найгірше безвір’я/ як віра у те,/ що Бог в тебе більше/ не вірить”). Другим семантичним центром почуття вини є мотив нереалізованості героя (тобто відсутність майбутнього як сенсу і мети життя). Він не може бути самодостатнім, не здатний творити світ зсередини себе, бо не бачить у цьому сенсу чи не відчуває достатньої сили для цього (“чотири дороги спіткнулись об камінь/ чотири дороги лишились обвислими” – І.Андрусяк).
Найбільш систематично в поезії 90-х присутній мотив дезорієнтованості, який охоплює в першу чергу часо-просторовий вимір. Так, простір, чи доречніше було б сказати уламки простору, існує в двох полярних вимірах – як гранично відкритий, необмежений і невикінчений (“космічний”), з одного боку, і як замкнутий, надто обмежений і тісний. Обидва виміри є абсолютно негативними, але якщо замкнутий простір можна фізичним (чи вольовим) зусиллям зруйнувати (“зненацька підскочити/ і головою продірявити стелю” – Р.Садловський), то відкритий простір, який не має меж і опор, змінити чи зрушити неможливо (“я затонув у морі/ між небом і землею/ завис або застряг/ на палі/ без вістря і без туп’я” – Н.Гончар).
Символічне наповнення образів, що втілюють просторові характеристики поетичного світу 90-х, є, фактично, протилежними до всього, що пов’язане з відчуттям затишку і захищеності. Це переважно вокзал, близький до нього образ дороги, вороже (чуже) місто, ліс та всесвіт як максимально відкритий простір. Він позначений непевністю, нестабільністю та пронизливою самотністю і характеризується як зруйнований – тобто втрачений – космічний порядок.
Те ж саме відбувається і з часом, який можна розглядати як вертикальну вісь світу. У переважній більшості творів аналізованого періоду час існування ліричного героя визначається як “вічна осінь”, стан поступового згасання, невизначеності, забуття – стан передсмерті. Час сприймається ліричним героєм як напівмертвий, сонний, що найчастіше проявляється в образі осені як символу забуття і поступового вмирання. Це ще не смерть, але вже не життя. Саме тому, очевидно, смерть сприймається як порятунок, як можливість перервати це жахливе існування у міжчассі. Смерть для ліричного героя 90-х – це спокій, стабільність і такий бажаний затишок (“Я помру і побачу найкращі у світі сни” – М.Кіяновська). Більше того, смерть, на противагу холоду самотнього буття, може бути теплою. Вона зігріває і дарує радість (“О, як юно й прекрасно/ Всміхається смерть,/ Піднімаючись жаром по крижах” – О.Чекмишев). Ліричний герой існує в часі теперішньому, і, що показово, це єдиний можливий для нього час. Минулого фактично не існує – воно втрачене (зруйноване). Це історія героя, його коріння, його міф, якого більше немає (“…прокинусь колись/ По останній грудневій ночі/ Без легенди у генах./ І без тебе. Без них./ Без Єгипту.” – О.Галета). Оскільки ж немає минулого, то не може бути й майбутнього – ніякого. Час зупинився, як і, власне, життя. Тому вже саме існування героя в стані передсмерті сприймається як не-життя, тобто символічна смерть.
Отже, хронотоп художнього світу покоління 90-х років можна схарактеризувати як максимально відкритий (розімкнений) апокаліптичний світ без реальної точки опертя і будь-яких орієнтирів. Художній світ ліричного героя розпадається на два окремі полюси – те, що він втратив (зв’язок з землею, традиціями, суспільством, домівку, віру, місце в світі, себе) і те, чого він прагне, але не може досягти чи повернути (гармонійний космос, мету існування, надійний прихисток, спокій, справжні цінності, справжнє життя). Сам герой існує поміж цими полюсами в хаотичному позачасовому просторі в стані втрати власної ідентичності.
Втрачений героєм світ має всі атрибути архетипу Великої Матері, так само, як і більшість його прагнень. Він постійно обертається назад – у минуле, в захищений і впорядкований космос, до Великої Матері, і дуже страждає від усвідомлення неможливості такого повернення. З іншого боку, цілком усвідомлюючи і визнаючи свою вину за руйнування світу і розрив з Великою Матір’ю, ліричний герой, що цікаво, не намагається покаятися, визнати свої помилки і заслужити таким чином прощення. Він сприймає свої страждання як покуту за гріх, але дорівнює їх до страждань Христа – безневинної жертви, яка робить героя подібним до Бога (“Картинний світ не визнає мого/ високого змордованого серця” – С.Процюк). Він – мученик, який свідомо приймає свій хрест і мужньо його несе, хоча й не знає, куди. Цей образ викликає асоціацію з класичною фразою Т.Шевченка: “караюсь, мучуся, але не каюсь” – архетипним для української культури образом “святого мученика”, який, щоправда, в художньому світі 90-х рр. майже втрачає своє сакральне значення, оскільки відсутня висока ідея, заради якої варто було б страждати (“Тричі помінялись охоронці / При порожнім зігнутім хресті” – Н.Федорак). Тобто фактично ліричний герой не може задовольнитися старим міфом, який не відповідає вимогам сучасного світу, але й ще не готовий до створення нового міфу, який би міг відродити зруйнований світ.
Другий підрозділ “Самоствердження через (само)заперечення як пасивний бунт проти Великої Матері” має на меті осмислення причин виразної агресивності поетичного дискурсу 90- х, що проявляється в мотивах крові, смерті, насилля, хвороби, особливо психічної, некрофілії, занепаду моральних цінностей тощо, які в достатньо великій кількості присутні в творчості представників поетичного покоління 90-х років, насамперед у представників “Нової дегенерації”, О.Чекмишева та М.Кіяновської. Агресивність ліричного героя зумовлюється підсвідомою спробою звільнитися від влади Великої Матері, хоча б і шляхом знищення себе (самогубства) і світу (тотальне заперечення будь-яких реальних цінностей світу й одночасне самозаперечення ліричного героя): “Руїнно вибухаю сміхом,/ підважуючи встояні колони” (М.Кіяновська); “…знаком терезів/ розбити небо вирячене в тебе” (І.Андрусяк).
Поняття “пасивного бунту”, запозичене нами з теорії Е.Нойманна, поєднує два протилежні психологічні стани, що відзначають поетичний світ 90-х рр.: пасивність, яка супроводжується настроями розчарування, відчаю, розпачу і власної неспроможності щось змінити, та бунт, що передбачає наявність виразно агресивної позиції та активний протест, спрямований на досягнення конкретної мети. При цьому “пасивність” бунту свідчить про неможливість його успішного завершення. Тобто, це протест, який веде до поразки, загибелі героя, і вже від початку усвідомлюється ним як такий.
Інакше тенденції до руйнування та саморуйнування, широко представлені в поетичному дискурсі 90-х рр., можна схарактеризувати, користуючись термінологією З.Фройда, як “інстинкт смерті” (Танатос), який закладений у кожного індивіда природою разом з інстинктом життя (Еросом). В інтерпретації Е.Фромма, який розвиває і розширює позицію Фройда, інстинкт смерті співвідноситься з Еросом за принципом зворотної пропорції, тобто він проявляється найбільш повно, коли енергія, спрямована на життєві процеси, не знаходить виходу, тоді вона піддається розпаду і перетворюється на енергію руйнування. Таким чином, процеси руйнування і саморуйнування з психологічного погляду є результатом “непрожитого життя”.
Яскраво виражені в творчості поетів саме покоління 90-х років, ці процеси характеризують художній світ ліричного героя 90-х як світ незреалізованого індивіда, котрий, іншими словами, втрачає здатність до продуктивної творчості, внаслідок чого опиняється перед загрозою духовної загибелі (“дар твій вимокне ув алкоголі” – В.Махно). У теорії Е.Нойманна цей етап отримує назву пасивного бунту проти Великої Матері, і саме він адекватно відображає психологічні процеси, які відбуваються в сучасній поетичній свідомості. Так, про те, що психологічний стан ліричного героя 90-х дійсно можна вважати бунтом, свідчить його виразна агресивна спрямованість (агресія спротиву/ заперечення/ руйнування). А на “пасивність” цього бунту вказують, зокрема, лейтмотиви поетичного дискурсу – самотність (“так холодно і так нема людей” – В.Цибулько), дезорієнтація (“я затонув у морі/ між небом і землею/ завис або застряг/ на палі/ без вістря і без туп’я” – Н.Гончар), страждання (“Кривавить світ, неначе совість,/ на шибках тьмяної душі” – О.Кішко-Луцишина), провина (“Світ не пробачить,/ Тільки поверне борги” – О.Галета) та нав’язливе бажання смерті (“неприкаяна спрага/ чіткого, як крапка, кінця” – Г.Крук), що відрізняє ліричного героя 90-х рр. Розгортання цих мотивів можна спостерігати чи не в кожного представника молодої поезії, незалежно від художньо-естетичного та стильового виміру їхньої творчості, що дає можливість говорити про аналізовані лейтмотиви як про одну з найбільш важливих, визначальних рис художнього світовідчуття “дев’яностників”.
Поетичне покоління 90-х років опинилося на зламі двох епох, двох культурних парадигм (чи моделей розвитку) і мусить вибирати між поверненням до матері-землі та ритуальним “вбивством” заради поступу, розвитку самосвідомості: “Лиши собі горду постать і спалюй тінь,/ І відчувай непоборну потребу росту” (О.Галета). І тому місце цього покоління в літературному процесі залежатиме від того, яка культурна модель утвориться (переможе) в майбутньому. Хоча вже в самому дискурсі 90-х, попри його загальне песимістичне спрямування, можна знайти перші ознаки зародження нового художнього світобачення як необхідного завершення сучасних ідентифікаційних процесів. Космос має від-родитися заново, утворити нову цілісність з уламків старої. Пасивний бунт має спричинити, таким чином, народження героя, що може стати новим етапом у розвитку української культурної свідомості. Втім, оскільки йдеться не про окремого індивіда, а про цілу культурну парадигму, процес нової самоідентифікації української літератури (і культури загалом) не можна вважати завершеним чи бодай якимось чином прогнозованим на майбутнє.
У Висновках підсумовуються результати дослідження. Формулюється загальний висновок про специфіку процесу самоідентифікації української поетичної свідомості у 90-х роках ХХ ст. Зокрема, висуваються такі узагальнені положення:
1) При порівнянні української поезії 80-х і 90-х років стає очевидною принципова відмінність між художньо-естетичними та світоглядними засадами її творців. Так, попри всю розмаїтість і складність літературного явища “вісімдесятництва”, поетів 80-х років об’єднує цілісне світовідчуття, точкою опертя якого є система позитивних переконань, в основі якої лежать первини інтуїтивного (міфологічного) осягнення світу та гуманістичні ідеали. Тобто поетичний світ 80-х рр. становить упорядкований світ, космос, натомість у 90-х рр. переважають дисгармонійні, руйнівні та зруйновані елементи колишнього цілісного світу. Ця відмінність дає можливість відмежовувати поетів, що виступили на початку 90-х рр., та їхніх попередників (поетів 80-х рр.) як представників двох різних літературних поколінь. При цьому під поняттям “літературного покоління” розуміється певне коло митців і пов’язаних із їх діяльністю мистецьких явищ, яких об’єднують співзвучні світоглядні орієнтири, зумовлені спільно пережитим історичним досвідом, а також специфічне емоційне “переживання світу”, далеко не завжди усвідомлене, але певним чином обов’язково проявлене в їхній творчості. Інакше кажучи, явище покоління в літературі визначає характерне світовідчуття, яке включає не лише світогляд, ціннісні критерії, моральні та естетичні первини творчості, але також – і це, мабуть, найважливіше – особливу психологічну реакцію на оточуючу дійсність, що проявляється насамперед на емоційному (міфологічному) рівні світосприймання.
2) Характерними ознаками світовідчуття для поетів 90-х років стали мотиви самотності, дезорієнтованості, нереалізованості ліричного героя, пронизані загальним синдромом втрати, який поєднується з агресивною тенденцією тотального заперечення та свідомого руйнування й саморуйнування. Основна тема української поезії початку 90-х років – втрата ліричним героєм системи ціннісних орієнтирів, сенсу життя і власної ідентичності. При цьому втрачений героєм світ гармонії і спокою має всі атрибути архетипу Великої Матері, так само, як і більшість його прагнень. У даному випадку архетип Великої Матері виступає переважно як влада традиції, яка вже не так допомагає і захищає, як обмежує. Що, в свою чергу, свідчить про те, що культура досягла в своєму розвитку нового етапу і потребує нових форм виявлення.
3) Проаналізовані в дослідженні поетичні лейтмотиви, так само як і загалом художній світ 90-х, відображають кризовий стан української культурної свідомості. З цього погляду поетичний досвід 90-х рр. виявляється певним лакмусом, що характеризує ті психологічні процеси, які відбуваються в колективному несвідомому (“душі нації”) сьогодні. Тому однією з важливих особливостей поетичного покоління 90-х рр. є саме “пережиття” кризової, перехідної стадії літературного й культурного процесу та вироблення, наскільки це можливо, певних основоположних засад нової української культурної парадигми, нової української свідомості.
4) Той стан, який сьогодні переживає українська література, як і культура загалом, не можна назвати абсолютно унікальним чи винятковим. Засвідчена поезією 90-х рр. психологічна криза відповідає характерним ознакам періоду зміни, кардинальної переоцінки культурних норм і цінностей. Такі періоди переживає кожна культура, і до того ж неодноразово. Але важливість цього періоду і його специфіка для власне українського культурного простору є досить значними – сьогодні, фактично, відбувається переосмислення не лише українського культурного канону, а й усієї української культурної традиції в її найглибшому розумінні, від витоків праукраїнського міфологічного мислення до сьогоднішніх культуротворчих та міфотворчих спроб. Тому причин кризового стану українського поетичного світовідчуття 90-х рр. слід шукати як у власне українських, внутрішньо-культурних чинниках, зумовлених процесом переходу суспільства від однієї культурної парадигми до іншої, так і в загальнокультурному феномені fin de siecle – апокаліптичному переживанні завершення століття (і тисячоліття) як культурної смерті епохи.
5) Застосований у дослідженні міфологічний підхід, базований на засадах аналітичної психології К.Г.Юнга та його послідовників, дає можливість розглядати художню ситуацію 90-х рр. у поняттях архетипів колективного несвідомого. І, оскільки архетип Великої Матері в українській культурі є системоутворюючим і має вирішальне значення для формування культурної парадигми та основ світовідчуття, саме через цей архетип розглядаються ознаки кризи української художньої (і культурної) свідомості, свідками якої ми є. У такому освітленні можна інтерпретувати поетичний світ 90-х років як яскравий прояв міфологічної стадії пасивного бунту проти Великої Матері (за термінологією Е.Нойманна). Адже саме ця стадія становлення Его-свідомості супроводжується розчаруванням, відчаєм, усвідомленням свого безсилля, самотності й незахищеності, відчуттям вини і втрати – тобто настроями, що відчутно суголосні з основними мотивами творчості покоління 90-х рр.
Звичайно, запропонована інтерпретація українського поетичного світу 90-х рр. не є універсальною чи навіть найбільш ефективною з усіх можливих. Але вона дозволяє адекватно оцінити й пояснити, насамперед з психологічного погляду, ті художні явища, які визначають розвиток української поезії в 90-х роках. Тому, не претендуючи на остаточні й незаперечні висновки і залишаючи широкий простір можливостей для подальших досліджень художніх явищ української літератури кінця ХХ ст., дисертантка обстоює запропонований підхід як достатньо об’єктивний та продуктивний погляд на сучасну українську літературну ситуацію.
|
