ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ АРЕШТУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1. «Загальна характеристика покарання у виді арешту та його застосування» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, зміст, основні ознаки покарання у виді арешту та їх значення для процесу його виконання» розкривається зміст досліджуваного виду покарання, під яким розуміється обсяг кари, що несе в собі арешт. Зазначається, що відбування арешту насамперед пов’язано з обмеженням свободи вибору місця проживання й перебування, пересування й визначення власного способу життя, тому основним елементом змісту арешту слід вважати саме ізоляцію, що має як фізичний, так і духовний прояв. Фізичний аспект ізоляції полягає у фактичному поміщенні особи до спеціальної УВП – арештного дому. Духовна (інтелектуальна) ізоляція засуджених до арешту значною мірою обумовлена фізичною й реалізується через такі засоби, як (а) заборона на отримання посилок і передач (за винятком тих, у яких міститься одяг за сезоном); (б) відсутність побачень; (в) заборона перегляду будь-яких відеофільмів і телепередач; (г) здійснення адміністрацією арештного дому підбору інформації, що передається за допомогою радіо; (д) обмеження кількості примірників книг і журналів, які дозволяється мати при собі засудженому; (е) заборона листування між особами, які перебувають в УВП, та не є родичами тощо.

Порівняльний аналіз умов відбування арешту й позбавлення волі дозволяє підкреслити, що ізоляція, яку зазнають засуджені до арешту, є суворішою порівняно з тією якій піддаються засуджені до позбавлення волі, навіть у порівнянні з тими, які тримаються в приміщеннях камерного типу колоній максимального рівня безпеки. Це дає підстави зробити висновок, що за вітчизняним законодавством серед усіх засуджених саме засуджені до арешту є найбільш ізольованими.

За кримінальним законом арешт може бути призначений на строк від одного до шести місяців, що є відносно коротким строком порівняно з іншими покараннями, пов’язаними з ізоляцією засуджених, однак вплив на особу під час відбування арешту підсилюється суворістю умов відбування. Разом з тим, саме тривалість строків, на які призначається арешт, пояснює його розташування в системі покарань між конфіскацією майна й обмеженням волі.

Розглянувши зміст арешту, автор робить наступний висновок: у загальних рисах цей вид покарання має багато спільного з позбавленням волі, як видом покарання, однак недоречно їх ототожнювати, бо арешт за умовами відбування і строками призначення суттєво відрізняється від покарання у виді позбавлення волі. Зазначається, що покарання у виді арешту і позбавлення волі на певний строк ­­– це супідрядні категорії стосовно загального поняття «позбавлення волі», до якого окрім вищеназваних слід відносити також покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні й довічне позбавлення волі.

У підрозділі 1.2. «Історичний огляд практики застосування покарання у виді арешту» досліджено історичну літературу й документи, з яких випливає, що арешт застосовувався ще за часів дії Литовських статутів на західних територіях сучасної України. Більшого розповсюдження він набув із середини ХІХ ст. на її східних територіях, що входили до складу Російської імперії. За результатами аналізу історичних джерел дисертант дійшов до невтішних, хоча й повчальних висновків, що загалом ефективність арешту була доволі низкою, що переважно було пов’язано зі слабким матеріально-технічним забезпеченням і доволі низьким рівнем правового регулювання. Звернено увагу на те, що врахування негативного досвіду застосування арешту в минулому дасть можливість уникнути повторення помилок, і тим самим сприятиме підвищенню ефективності останнього. Велике значення також має й те, чи буде процес виконання арешту проходити в руслі ідей, закладених у нього розробниками КК України 2001 р.

Указується, що аналіз практики застосування арешту останніх років виявив проблему, яка пов’язана з доволі частим призначенням його особам, на яких цей вид покарання майже не має належного впливу. Підкреслюється, що покращати ситуацію може прийняття пленумом Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ постанови, в якій слід звернути увагу суддів, на необхідність враховувати обмеженість можливостей арешту в досягненні цілей покарання при застосуванні його до осіб, які раніше вже відбували покарання у виді арешту, обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк. Другий захід, для вирішення зазначеної проблеми може полягати у внесенні змін до санкції ст. 395 КК України «Порушення правил адміністративного нагляду», в якій закріплено лише один вид покарання за цей злочин – арешт. Пропонується передбачити можливість призначення позбавлення волі за вчинення цього злочину. Виражається впевненість, що запровадження вказаних заходів повинно знизити кількість засуджених до арешту, які мають значний кримінальний досвід і призначення яким арешту не досягає мети покарання.

Розділ 2. «Правовий статус засуджених до арешту» містить два підрозділи.

Підрозділ 2.1. «Теоретичні положення правового статусу засуджених до арешту» присвячено аналізу загальних засад правового статусу засуджених загалом і засуджених до арешту зокрема. Наголошується, що категорії «правовий статус» і «правове положення» треба розмежовувати. Під першим поняттям розуміється сукупність закріплених у законодавстві й не реалізованих у дійсності прав та обов’язків абстрактної особи; друге, у свою чергу слід використовувати, ведучи мову про конкретну людину та належні їй права й обов’язки. Поняття «правове положення» є ширшим за обсягом, оскільки включає як права й обов’язки, які лише передбачені законодавством, так і ті, якими особа фактично володіє у всьому їх різноманітті. Перетворення правового статусу засудженого до арешту, у правове положення відбувається за наявності юридичного факту – вступу в законну силу вироку суду, яким конкретну особу засуджено до покарання у виді арешту. Саме із цього моменту абстрактна конструкція «правовий статус засудженого до арешту» набуває чітких рис, наповнюється конкретним змістом та індивідуалізується у правовому положенні визначеної особи.

До основних елементів змісту правового статусу засуджених до арешту віднесено права й обов’язки. Включення інших елементів є недоцільним, бо вони або зумовлюють, або забезпечують права та обов’язки. Детально аналізується питання віднесення до елементів правового статусу засуджених до арешту такої правової категорії, як «законний інтерес», і робиться висновок, що немає достатніх підстав включати її до змісту досліджуваного правого статусу.

Аргументується, що правовому статусу засуджених до арешту характерно наступне: (1) у ньому виражається державна воля щодо застосування до злочинців обмежень, що виникають у результаті засудження до покарання у виді арешту; (2) змісту їх правового статусу притаманна певна стабільність, статичність, зміни до нього вносяться виключно на законодавчому рівні; (3) складові частини правового статусу таких засуджених – права й обов’язки – формулюються і функціонують у виді правових норм і, відповідно, відносяться до об’єктивного права; (4) елементам їх правового статусу властиві загальність і масштабність, вони окреслюють межі, в яких виникає правове положення конкретного засудженого до арешту; (5) обмеження прав та обов’язків засуджених до арешту містяться не лише в кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві, а й в інших галузях.

У підрозділі 2.2. «Права й обов’язки засуджених до арешту» досліджуються проблеми правової регламентації й реалізації прав та обов’язків засуджених до арешту. Звертається увага, що правам засуджених до арешту не завжди протиставлені обов’язки адміністрації арештного дому, як це мало б бути з огляду на теоретичні положення. Констатується, що існує проблема закріплення окремих прав та обов’язків саме в законі, а не у відомчих нормативних актах. Часткове вирішення вказаних проблем вбачається в прийнятті запропонованих автором змін до законодавства.

Проаналізовано право засуджених до арешту на особисту безпеку, звертається увага на наявні прогалини в законодавстві, зокрема, залишається неврегульованим питання розміщення осіб, щодо яких застосовано заходи безпеки. Розглядається питання, чи повинна адміністрація арештного дому за своєю ініціативою застосовувати заходи безпеки стосовно засудженого за відсутності з його боку заяви, якщо, наприклад, відомості про загрозу його особистій безпеці отримані оперативним шляхом. На думку дисертанта, на це запитання варто дати позитивну відповідь і дозволити адміністрації використовувати заходи захисту в такій ситуації. При цьому, вказується, що треба обов’язково передбачити одержання згоди засудженого на вжиття щодо нього таких заходів, інакше дії адміністрації можуть бути розглянуті ним як утиск прав. До того ж його письмова згода дозволить уникнути можливого свавілля з боку адміністрації.

Наголошується, що засудженим до позбавлення волі право на листування надається в ширшому форматі, аніж засудженим до арешту. Указується, що останні не вправі відправляти й отримувати телеграми, обмеженішим також є й перелік адресатів, яким направляється кореспонденція засуджених до арешту, що не підлягає перегляду. Акцентується увага на проблемах, пов’язаних з реалізацією права на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання грошових переказів, здійснення релігійних прав. Запропоновано відповідні зміни для вирішення окремих питань пов’язаних з реалізацією вказаних прав. Обґрунтована необхідність запровадження для цих засуджених такого виду заохочення, як збільшення тривалості прогулянки на одну годину строком до тридцяти діб.

Розділ 3. «Порядок та умови виконання покарання у виді арешту» складається із двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. «Місце виконання покарання у виді арешту» присвячено аналізу вимог, яким має відповідати УВП для належного виконання в ній досліджуваного виду покарання. Підкреслюється, що відбування арешту саме у спеціальній установі – арештному домі – є однією з базових ідей, яка була супутня самій пропозиції введення арешту до системи покарань і наголошується, що держава має забезпечити дотримання вимог закону. Доводиться, що наділення СІЗО функцією виконання арешту суперечить основним напрямкам його діяльності, функціональній належності й місцю у структурі ДКВС, слідчий ізолятор – це установа для виконання запобіжного заходу, функція виконання покарання йому не властива. Автором ставиться під сумнів можливість належного виконання покарання у виді арешту в умовах СІЗО і констатує, що ця діяльність виходить за рамки їх компетенції слідчих ізоляторів.

Обґрунтовано, що будівництво арештних домів необхідно проводити за типовими проектами, в процесі розробки яких варто виходити з того, що в камері має утримуватись від трьох до десяти засуджених, з розрахунку мінімум по чотири квадратні метри на кожного.

У підрозділі 3.2. «Режим в арештному домі, його основні вимоги та засоби забезпечення» зазначається, що режиму в арештному домі притаманна більша одноманітність порівняно з режимом у колоніях, оскільки законодавство не передбачає різних видів арештних домів чи окремі дільниці в їх структурі. Наводиться визначення поняття «режим в арештному домі», під яким слід розуміти встановлену кримінально-виконавчим законодавством систему правил поведінки засуджених до арешту (режим відбування арешту) і заходів, що здійснюються адміністрацією арештного дому й органами виконання покарань, спрямованих на досягнення цілей покарання (режим виконання арешту). Підтриманню режиму в арештному домі сприяє виконання його основних вимог, якими є: (1) ізоляція засуджених; (2) постійний нагляд за ними; (3) виконання покладених на них обов’язків; (4) реалізація їхніх прав; (5) безпека засуджених і персоналу; (6) роздільне тримання різних категорій засуджених. Відмічається, що важливу роль для підтримання режиму в арештному домі відіграють засоби його забезпечення, до яких належать: (а) технічні засоби нагляду й контролю, (б) оперативно-розшукова діяльність, (в) режим особливих умов, (г) заходи заохочення і стягнення, (д) застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Наголошується, що для встановлення належного режиму при відбуванні покарання у виді арешту необхідно створювати окремі установи виконання покарань – арештні доми.