Вишнивецька В.О. Правове регулювання державного мита

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан наукової розробки проблеми, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічна основа, наукова новизна роботи, практичне значення одержаних результатів, їх апробація, подано відомості про публікацію основних положень роботи, її структуру.

Перший розділ “Еволюція державного мита: доктринальний і нормативно-правовий аспект” складається з двох підрозділів і присвячений історії розвитку державного мита і його нормативно-правовому регулюванню.

У підрозділі 1.1. “Історичний аспект формування державного мита” розглянуто питання зародження та розвитку платежів, які стали базовими для створення державного мита: судового, кріпосного, спадкового, нотаріального, шлюбного, паспортного, канцелярського, консульського та ін. Зазначається, що державне мито у формі, яка існує на сьогодні, з’явилося порівняно недавно - у 40-х роках ХХ ст., шляхом об’єднання вищезгаданих платежів у єдину категорію.

Автором запропонована періодизація формування платежів, що утворили державне мито: перший період бере початок з часу утворення державності у давніх слов’янських племен і появи в них зачатків податкової системи і триває до ХVІ ст., коли сформувалася центральна самодержавна влада; другий – від ХVІІ ст. і до 1917 р.; третій – з моменту встановлення соціалістичної влади і до розпаду СРСР у 1991 р.

Перший період, з огляду на його часову тривалість, розділений автором на три етапи:

- перший – з часу формування державності давніх слов’янських племен, появи в них зачатків податкової системи і до моменту, коли сформувалася система митних платежів у Київській Русі;

- другий – поєднує “удільний” період, коли податкова політика формувалася під зовнішнім (ординським) впливом;

- третій – з моменту падіння монголо-татарського ярма і до встановлення централізованої держави і зміцнення самодержавства.

Аналіз документів, які врегулювали справляння вказаних платежів, ознайомлення з науковою літературою дозволили дійти висновку, що на першому етапі виникли судові мита, як “годівля” для судів, що надходили лише суддям для забезпечення їх добробуту; на другому етапі з’явилися шлюбні мита, які утворилися як плата у державну адміністрацію за право проведення весілля, і розвинулися судові мита, що частково втратили значення “годівлі” для судів і були визнані судовими коштами, які почали забезпечувати судовий процес; на третьому етапі введено спадкові та кріпосні мита як засіб поповнення державної скарбниці, втратили значення державних доходів шлюбні мита, перетворившись на плату священикам за проведення весільного обряду. Автором підкреслено, що шляхи розвитку кожного з видів мита, які потім об’єдналися у державне мито, досить різні. Вони створювалися і розвивалися як окремі платежі.

Другий період історичного формування видів мита, що склали державне мито, розділений автором на два етапи:

- перший – від початку XVII ст. і до прийняття у 1875 р. консолідованого нормативного акту – “Зведення статутів про мита”, що об’єднав розрізнені документи, які регулювали стягнення митних платежів;

- другий – з 1875 р. і до 1917 р., коли Жовтнева революція практично скасувала сформовану податкову систему, що привело до нового нормативного регулювання митних платежів.

Підкреслюється, що на першому етапі другого періоду значних змін зазнало кріпосне мито, ставка якого стала відсотковою, і стягувалося воно разом з гербовим та канцелярським митом при платних переходах майна. Судові мита стали надходити до державної скарбниці, тобто отримали значення державних доходів, що привело до зменшення зловживань з боку службовців суду. З прийняттям у 1864 р. “Зведення статутів про мита” розпочався другий період формування державного мита. Цей документ об’єднав у собі різні укази, що регламентували стягнення мита зі спадщини, мита з безоплатного відчуження майна, канцелярські актові мита, судові мита, мита з привілеїв на нові винаходи в мистецтві, мануфактурах і ремеслах, на введення винаходів, а також за наявність фабричних малюнків і моделей, паспортні мита та ін.

Аналіз вказаного нормативно-правового акту дав підставу зробити висновок, що в цей період сформувався правовий механізм мита зі спадщини та мита з безоплатного відчуження майна. Значно розвинулися і канцелярські актові мита, що надходили до нотаріусів у вигляді плати за здійснення ними дій, які мають юридичне значення.

Зазначається, що митні платежі (виключаючи проїзні мита), на той час, були вагомим внеском у скарбницю держави, незважаючи на невисокі ставки та неперіодичність надходження. Деякі з них (наприклад кріпосні і спадкові) мали податковий характер, інші (наприклад мита за квитки на право полювання та паспортні мита) – характер зборів, або (наприклад канцелярські актові та мита з привілеїв) – митних платежів. Але всі вони вважалися митом і це закріплювалося в законодавстві. Так склалося в силу історичної традиції і невеликої кількості коштів, що надходили від кожного з цих видів мита окремо, тому виділяти їх у окремі податки чи збори, змінюючи систему оподаткування, було б недоцільним.

Третій період формування державного мита автор поділяє на два етапи:

- перший – від 1917 р. і до 1942 р.;

- другий – від 1942 р. і до 1991 р.

Проведений аналіз показав, що на першому етапі зазначеного періоду митні платежі зазнали багатьох змін: їх було скасовано, знову відтворено, змінено та розширено. Судові мита не стягувалися у кримінальному процесі, а залишилися лише в арбітражному та цивільному. Основні та додаткові елементи правового механізму цього виду мита сформувалися досить чітко, у той час ставка закріплювалася як в твердій сумі, так і у відсотках, що ставило учасників процесу в нерівне становище. У цьому ж періоді, після загального скасування, відтворили своє існування канцелярське, нотаріальне та консульське мита, що суттєво змінилися. Але найбільших змін зазнали спадкові мита та мита з дарувань. Вони одержали назву податку, їх ставка розраховувалася відповідно до того, за яким розкладом громадяни сплачували прибутковий податок.

Дисертант дійшов висновку, що відсутність єдиного нормативного акту, який би регламентував стягнення митних платежів у вказаному періоді, складність розрахунків деяких платежів і завищення їхніх ставок призвело до протидії з боку населення та зменшення надходжень від митних платежів до бюджету. Крім того, саме поняття мита і митних платежів чітко визначене не було, традиційно вони вважалися платою в державні органи за здійснення ними на користь громадян дій та послуг, що мали юридичне значення.

Особлива увага звертається на другий етап третього періоду, де вперше з’являється поняття “державне мито”, що об’єднує розрізнені види мита і деякі податки. Постанова Ради Народних Комісарів СРСР “Про державне мито” (1942 р.) відмінила нормативні акти, що регламентували стягнення митних платежів та іноді суперечили один одному, визначивши об’єкти, платників, ставки, пільги й інші елементи правового механізму державного мита як обов’язкового платежу.

Автором робиться висновок, що у вказаній Постанові інститут державного мита отримав комплексне і системне регулювання. Цей нормативний акт встановлював ставки з огляду на середню заробітну плату, відповідав часу і політиці держави.

Дисертантом підкреслено історичну закономірність: при збільшенні ставок платежів, що увійшли у державне мито, надходження до бюджету від них зменшуються, і навпаки. На думку автора, це пов’язано з фактором протидії з боку населення.

У підрозділі 1.2. “Правове регулювання державного мита в Україні” автором проаналізовано чинне законодавство України, що регулює стягнення державного мита. Проведене дослідження дозволило дійти висновку, що інститут державного мита регулюється правовими актами різних галузей права: фінансового, господарського, цивільного, адміністративного, тобто є комплексним інститутом, норми яких не приведені у єдину, внутрішньо взаємоузгоджену систему, закони доповнюються підзаконними нормативно-правовими актами, що створює певні труднощі при їх застосуванні.

Враховуючи це, робиться висновок про необхідність офіційної консолідації правових норм, які регулюють стягнення державного мита, що сприяла б своєчасній оцінці їх якості, усуненню неузгодженостей, заповненню прогалин і забезпеченню верховенства законів. Пропонується авторська класифікація правових норм, що регулюють стягнення державного мита, відповідно до характеру нормативно-правових актів: 1) загальні правові акти (регламентують єдину систему чи процес, у зв’язку з яким стягується державне мито); 2) спеціальні правові акти (безпосередньо спрямовані на регулювання інституту державного мита).

Розглядаючи основний нормативний акт, який регламентує інститут державного мита – декрет Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.1993 р. № 7-93, що багаторазово змінювався і доповнювався, дисертант дійшов висновку, про необхідність прийняття нового Закону України, присвяченого державному миту, у якому доцільно закріпити основні та додаткові елементи цього платежу. З метою швидкого внесення змін у механізм стягнення державного мита, його окремий елемент – розмір ставок, слід закріпити окремим нормативним актом, наприклад, постановою Верховної Ради України “Про ставки державного мита”.

Другий розділ “Місце державного мита у системі обов’язкових платежів” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Порівняльна характеристика державного мита та інших обов’язкових платежів” розглянуто співвідношення державного мита з податками зі зборами. На основі проведеного аналізу відзначається, що законодавство України не розрізняє понять податку, мита і зборів, а вчені-правознавці відокремлюють від інших обов’язкових платежів митні платежі, до яких входять мито і державне мито.

Автор погоджується з аргументами науковців, які виділяють спільні риси державного мита і податків, але для їх відокремлення пропонує врахувати такі особливості: 1) податки характеризуються періодичністю стягування, а державне мито сплачується у визначених випадках; 2) правовою підставою стягнення державного мита є звернення у державні органи відповідної особи, а податків – необхідність вимагати від особи кошти на користь держави для задоволення потреб останньої; 3) при сплаті податку державні органи не вчиняють безпосередніх дій в інтересах особи, яка сплатила податок, тоді як при сплаті державного мита особа відразу отримує результат, що її задовольняє; отже, державному миту притаманна індивідуальна відплатність; 4) сплата податку залежить від податкової здатності платника, а державне мито сплачується за встановленими ставками у твердих сумах (іноді у відсоткових ставках) частиною населення незалежно від податкової здатності платника; 5) сплата державного мита може відбутися шляхом купівлі митних марок, а податків – лише готівкою у відповідні бюджети; 6) у певних випадках суми державного мита розраховуються і сплачуються в іноземній валюті, а податки – в національній валюті; 7) суми, що надходять від податків, прогнозуються та закріплюються у відповідній частині Закону України про державний бюджет України на відповідний рік, а суми, що надходять від державного мита, можуть бути віднесені до “випадкових доходів”, бо сплачуються суб’єктами у разі виникнення визначених обставин особистого життя (смерть родичів, переїзд, розірвання шлюбу і т.ін.); 8) відносини зі сплати податку, як правило, мають для платника примусовий характер, а платник державного мита вступає у ці відносини добровільно, оскільки сам звертається за об’єктом, що обумовлює його сплату. На підставі викладеного, автор відносить державне мито до обов’язкових платежів податкового характеру.

При порівнянні державного мита зі зборами автор вказує на двояку природу інституту державного мита, одній частині об’єктів якого притаманні риси платежів митного характеру, а іншій – зборів, що обумовлено історичним розвитком державного мита, у якому поєдналися розрізнені платежі (як митного характеру, так і зборів). Дисертантом підкреслюється, що на сьогодні цю неузгодженість не можна вирішити і надалі державне мито матиме риси зборів, тому пропонується перейменувати державне мито на державний збір. Ця позиція підкріплюється фразеологічним аналізом категорії “державне мито”, що утворилося шляхом перекладу з російського “таможенная пошлина”, бо у той час для номінації певних правових понять застосовували метод калькування російських слів, натомість як етимологічне значення слів “мито” і “пошлина” різне: “мито” – це плата за перетинання кордону, а “пошлина” – податковий платіж. Таким чином, переклад містив у собі помилку і його зворотний переклад на російську звучав би як “государственная таможенная пошлина”. Відповідно до російсько-українських словників слово “пошлина” можна перекласти і як “мито”, і як “збір”, а враховуючи двояку природу державного мита, перейменування державного мита надержавний збір цілком можливе. Це сприятиме правильному тлумаченню та однозначному розумінню вказаного поняття.

Автором підкреслено, що у зв’язку з наведеними аргументами поняття збору, як податкового платежу, повинно отримати збиральне значення, яке б поєднало у собі як збори, так і митні платежі. І це потрібно закріпити у Податковому кодексі України. Таке відмежування дозволить більш чітко визначити компетенцію органів, що здійснюють управління та контроль за повнотою і своєчасністю надходження їх у відповідні централізовані фонди, закріпити відповідальність за порушення законодавства та особливості сплати вищезгаданих платежів.

У підрозділі 2.2 “Поняття державного мита, його види” відзначається, що на сьогодні в Україні визначення поняття “державне мито” не містять нормативні акти, у той час як в теорії податкового права платіж податкового характеру вважається встановленим лише в тому випадку, коли в законодавчому порядку чітко закріплюються всі елементи, що характеризують його як цілісний діючий механізм, в тому числі і його поняття. Таким чином, нормативний акт, який регламентує стягнення державного мита, повинен містити визначення вказаного поняття.

Аналізуючи поняття “державне мито”, надані вченими, можна сформулвати власне його визначення як “державного збору” – встановленого законодавством платежу (грошової суми), що сплачується у випадку звернення до державних та інших компетентних органів, за здійснення ними дій, що мають юридичне значення, на користь зацікавлених осіб.

Проведений аналіз показав, що державне мито має основні та додаткові елементи, притаманні платежу податкового характеру. До основних елементів правового механізму державного мита належать платники, об’єкти, ставки. До додаткових – пільги, предмет, база, одиниця оподаткування, джерело сплати платежу, особливості податкового режиму, бюджет або фонд надходження, особливості податкової звітності.

Відзначається, що у чинному законодавстві не зовсім чітко визначено види державного мита. А вчені, які приділяють увагу цьому платежу, поділяють його лише згідно з видами ставок. Аналізуючи вказані елементи правового механізму, автор виділяє наступні види державного мита: 1) відповідно до платників: загальне (сплачується усіма платниками у разі виникнення потреби звернутися до офіційних органів) і спеціальне (сплачується окремими категоріями платників, для яких передбачені спеціальні ставки); 2) згідно з об’єктами: за прийняття документів від громадян; за видачу документів громадянам; за здійснення дій в інтересах громадян; за надання дозволу на здійснення визначених операцій; 3) відповідно до ставок: відсоткове (ставки визначаються у відсотках залежно від вартості відповідної суми), тверде (ставки закріплюються у встановлених грошових сумах: а) абсолютне – зафіксоване в чітко визначених грошових сумах; б) пропорційне – встановлене в сумах, що розраховуються у відповідних частинах до офіційно встановлених величин; в) змішане – встановлене у визначених межах); 4) відповідно до способів сплати: готівкове (сплачується готівкою), маркове (сплачується шляхом купівлі митних марок), безготівкове (сплачується шляхом безготівкового розрахунку через кредитні установи); 5) згідно з методами сплати: державне мито, що сплачується в національній валюті та таке, що сплачується в іноземній валюті; 6) відповідно до бюджету надходження: загальнодержавне (надходить до Державного бюджету); місцеве (надходить до місцевих бюджетів). Оскільки всі елементи правового механізму державного мита пов’язані з його об’єктом, то, на думку автора, основною доцільно вважати класифікацію відповідно до від цього елементу.

Третій розділ “Характеристика державного мита як особливого виду обов’язкових платежів” складається з двох підрозділів, у яких розглянуто особливості основних і додаткових елементів державного мита, сформульовано певні теоретичні висновки, пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

У підрозділі 3.1. “Особливості основних елементів правового механізму державного мита” вказується на необхідність нормативного закріплення платників державного мита – фізичних осіб виключно на підставі принципу резиденства, а не громадянства, що сприятиме більш повному визначенню платників податків, єдності та взаємоугодженості принципів податкового права, його нормативно-правових актів і взаємовикористанню податкових термінів. Виходячи з цього, платниками державного мита – фізичними особами є резиденти і нерезиденти. Визначення податкових резидентів повинно міститися в Загальній частині Податкового кодексу України.

Характеризуючи інших платників державного мита, автор підкреслює, що у зв’язку зі вступом в дію нових Цивільного та Господарського кодексів змінилося визначення категорії “юридична особа”, тому вона потребує уточнення у податковому праві. Так, до категорії “суб’єкт господарювання” входить поняття “юридична особа”. Автор пропонує для визначення платників державного мита застосовувати саме її, віднісши державу та її органи до окремих платників державного мита.

Визначаючи об’єкт державного мита, автор звертає увагу на те, що ним завжди виступають дії компетентних органів, за які сплачується державне мито. На сьогодні перелік об’єктів державного мита багаточисельний, несистематизований. Тому їх класифікацію дисертант пропонує проводити відповідно до органу, куди звертаються громадяни. Тобто, державне мито стягується: у судах; у нотаріальних конторах і виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; у органах реєстрації актів цивільного стану; в інших органах, діяльність яких має юридичне значення. Запропонована класифікація гармонізує з класифікацією ставок державного мита, що застосовує законодавець, а це сприятиме поліпшенню орієнтування у нормативному акті та забезпечить зв’язок об’єктів державного мита з його ставками.

Визначаючи ставки державного мита, дисертант вказує на недоліки чинного законодавства, основним з яких є відсутність законодавчого закріплення поняття ставки державного мита, при визначенні якого необхідно враховувати розмір нарахування на одиницю обкладання кожної конкретної специфічної дії спеціально уповноважених органів, що є об’єктом державного мита.

У нормативних актах пропонується залишити існуючу класифікацію ставок – за компетенцією органу, що здійснює юридичні дії на користь платника державного мита, а для теоретичного розгляду доцільно виділяти відсоткові та тверді ставки державного мита.

Аналізуючи податкове законодавство України, автор доходить висновку, що відсоткові ставки державного мита дискредитаційні, ставлять платників у нерівне становище та не відповідають конституційним вимогам і принципам податкового права. Особливо ситуація загостилася з набуттям чинності Законом України “Про податок на доходи фізичних осіб” від 22.05.2003 р., за яким операції з відчуження майна та отримання спадку підлягають оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб. Тобто, при отриманні вищевказаних об’єктів, фізичні особи сплачують з них податок на доходи і державне мито, в той час як юридичні особи – лише державне мито. На думку дисертанта, відсоткові ставки державного мита слід замінити твердими, що привело б до дотримання прав усіх суб’єктів податкових відносин.

Підкреслюється, що твердих ставок державного мита, встановлених у абсолютних величинах, небагато. В основному вони встановлюються у сумах, що розраховуються у відповідних частинах до офіційно встановлених величин, але цей підхід на сьогодні себе не виправдовує. Зазначається, що встановлення ставок державного мита відповідно до неоподаткованого мінімуму доходів громадян, має відсилковий характер, потребує розрахунку, унеможливлює оперативне реагування на надходження від державного мита у випадку інфляції. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що оптимальним для ставок державного мита було б встановлення їх у абсолютних твердих сумах.

У підрозділі 3.2. “Додаткові елементи правового механізму державного мита” проаналізовано систему пільг по сплаті державного мита, при цьому звертається увага на ряд недоліків: відсутність нормативного закріплення поняття, видів пільг, механізму їх надання, категорій платників державного мита, яким вони повинні надаватися. Зроблено висновок про необхідність їх закріплення у Загальній частині Податкового кодексу України.

Розглядаючи пільги, які надаються по сплаті державного мита, акцентується увага на тому, що єдиним їх видом є звільнення від сплати державного мита, а категорії пільговиків несистематизовано. Саме тому виникає потреба в класифікації податкових пільг. Пропонується застосовувати класифікацію, в її основу покласти суб’єкт, якому вони надаються: 1) фізичні особи: а) права яких були порушені; б) які мають особливий статус; в) яким знадобилося звернутися до державних органів у зв’язку з трагічними обставинами їхнього життя; г) у діях яких зацікавлена держава; д) дії яких пов’язані з особливим юридичними фактами. 2) суб’єкти господарювання: а) у зв’язку з їх діяльністю; б) у зв’язку з діяльністю інших осіб; 3) державні органи: а) при здійснені діяльності для забезпечення інтересів держави; б) для забезпечення інтересів окремих категорій громадян; в) незалежно від інтересів, яких вони стосуються.

Автором пропонується введення додаткової форми податкової пільги по державному миту – відстрочка при його сплаті й обґрунтовується ця позиція.

Підкреслюється, що повноваження місцевих Рад народних депутатів по наданню додаткових пільг для окремих платників щодо сплати державного мита, суперечить законодавству, і пропонується його скасувати.

Розглядаючи особливості податкового режиму державного мита вказується на можливість сплачувати його в іноземній валюті та повернення сплаченого. Державним та іншим компетентним органам, що здійснюють контроль за справлянням державного мита, пропонується надати статус податкових агентів, бо особи, що потребують здійснення юридичний дій, за які справляється державне мито, звертаються до цих органів і саме в них дізнаються про суму державного мита, яку вони повинні сплатити.