ВОСПРОИЗВОДСТВО НАСЕЛЕНИЯ: РЕГИОНАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ И СТРАТЕГИИ РЕАЛИЗАЦИИ ЖИЗНЕННОГО ПОТЕНЦИАЛА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито сутність наукового завдання, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет і методи, аргументовано наукову новизну одержаних результатів, наведено відомості про публікації та апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Відтворення населення і відтворення соціального життя: теоретико-методологічні засади та обмеження” на макрорівні соціологічного знання здійснено порівняльний аналіз змісту категорій “соціальне відтворення” і “відтворення населення”, узагальнено і систематизовано уявлення про роль “демографічних” факторів у соціальній еволюції.

У підрозділі 1.1.“Відтворення населення: межі і концепти наукового визначення поняття” доводиться правомірність розгляду відтворення населення як процесу, що притаманний соціальним системам. Доводиться що сучасна парадигма нерівновагових і рівновагових станів складних і надскладних соціальних систем не тільки легітимізує методологію самореферентних систем, а й акцентує увагу на потребі врахування міжсередовищних і внутрішньосередовищних інтеракцій у процесах системної організації, функціонування і самовідтворення. Здатність соціальних систем до переструктурацій унаслідок тих або інших флуктуацій на рівні нових системних станів, які є підсистемами систем більш високих рівнів, передбачає нову упорядкованість системи, її усталеність і потенціал життєздатності. Застосовуючи образ системи, що самоорганізується, до сучасного соціуму, соціальне відтворення визначається як багатомірний процес. Він комплексно реалізується в трьох відносно самостійних сферах: відтворення населення; відтворення соціальних відносин (як форм взаємодії соціальних суб’єктів); відтворення умов життєдіяльності населення (соціокультурних норм, цінностей, зразків, ідеалів, організаційних структур). При цьому пріоритети належать відтворенню населення як популяції, так і соціального суб’єкта, тому що саме свідома активність і творча перетворювальна енергія індивідів є основою існування будь-якого соціуму.

Відтворення населення (суть категорії “населення” є предметом другого підрозділу 1.2.), на противагу домінуючій у демографічній літературі тенденції, інтерпретується як масовий, безперервний триєдиний процес природного, міграційного і соціального рухів населення. Дослідницький пошук фокусується не стільки на змісті, субстанції даного соціального процесу, скільки на факторах і закономірностях його розвитку. Підкреслюється, що тип відтворення населення визначається соціальною системою як свого роду реакція на зовнішній вплив соціальних конфліктів діючих соціальних суб’єктів. Основний соціальний конфлікт поділяє суспільство на тих, хто визначає стратегії поведінкової активності (культурні моделі, символи, значення) або є їхнім агентом, і тих, хто їх змушений приймати, усвідомлюючи необхідність звільнення від подібного впливу. Соціальна міфологема про асиміляцію українського етносу стала аргументом по суті дискримінаційних висновків про загрозу з боку іноетнічних утворень, звела в ранг пріоритетних економічні механізми стимулювання природного зростання “етнічної більшості”. У дисертаційному дослідженні підкреслюється неправомірність і помилковість подібних інституціональних заходів. “Закон духовно-демографічної детермінації” (доведений репрезентативними соціологічними і статистичними дослідженнями ООН по країнах Східної Європи і СНД більш ніж за 15 років) зниження соціальної активності населення, його фізико-генетичних якостей, життєздатності зв’язує з погіршенням соціального самопочуття населення. Індикативними показниками цього є: приховане безробіття, зростання рівня вбивств і самогубств, смертність унаслідок соціальних причин, “соціальна” захворюваність, підвищення еміграційної рухливості населення. Латентними показниками є: дискурсивність соціальної ідентичності, пасивна соціальна позиція, некритичне використання життєвого потенціалу. Аналіз цих показників в умовах українського соціуму дається у розділах 2 та 3.

У підрозділі 1.2. “Населення: діапазон теоретико-методологічних підходів соціологічного аналізу проблеми” обґрунтовуються розбіжності в тлумаченні категорії “населення” різними науками. Для соціальних наук населення є об’єктом і суб’єктом суспільних відносин (народ, суспільство, етнос, група, територіальна громада), для природничих – біологічна єдність, співтовариство (вид, популяція). У дисертації населення розглянуто як інтегральний суб’єкт соціальних відносин: соціально-територіальна спільнота, яка володіє специфічною територіальною ідентичністю, статусом у просторовій організації життя соціуму, задає кількісні і змістовні параметри самовідтворення у часі.

У підрозділі 1.3. “Еволюція уявлень про відтворення населення в контексті відтворення життя” здійснено критичний розгляд і систематизацію наукових поглядів з приводу відтворення населення. На макрорівні соціологічного теоретизування можливі уявлення щодо соціальної реальності як системи з погляду складових її ресурсів, компонентів, цілісностей (субстанціоналістський підхід), з одного боку, і з погляду функцій, реалізованих її соціальними структурами (структуралістський підхід) – з іншого. У першому випадку спрямованість відтворення населення задається ситуацією обмеженості і постійного вичерпування ресурсів, внаслідок чого вони повинні безупинно відновлятися. Відтворення ресурсів, насамперед населення, обумовлено потребами соціуму і підкоряється його регулятивному впливу. В другому випадку характер і результати відтворення населення (його чисельність, склад і специфіка поведінки) визначають ступінь соціальної солідарності соціуму, його “модальний соціальний характер”, обумовлюють специфіку соціального розвитку. Концепцій про взаємозв’язок відтворення населення і соціального розвитку диференційовано: по факторах макросередовищного впливу (концепції теологічного детермінізму, концепції соціального (демографічного, географічного, економічного) детермінізму; факторах інституційного впливу (етатистсько-орієнтовані та ліберально-орієнтовані концепції); за принципами конструювання соціальної реальності (структуралістські и субстанціалістські концепції).

У другому розділі “Відтворення населення України: регіональний вимір” регіональний вимір соціального життя представлено на соцієтальному і соціальному рівнях соціологічного знання. Відродження регіонів та посилення їхньої ролі в суспільному житті на рубежі XX – XXI сторіч є домінуюча тенденція соцієтального рівня, реакція на тверду політику найбільш розвинутих країн, які розглядають “малі держави” як інструмент геополітики. “нове” розуміння регіоналізму соціального рівню обумовлено переструктураціею напрямків взаємодії територіальних спільнот на субнаціональному рівні: тенденціями децентралізації (переважно адміністративної) і зростаючою самостійністю органів місцевого самоврядування. Даний розділ складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Новий” регіоналізм: життєві потенціали територіальних спільнот як патерни консолідації соціуму” визначено зміст та співвідношення понять “регіон” і “регіоналізм”; представлено варіант ієрархії регіонів у різних сферах життєдіяльності соціуму. Підкреслено подібність уявлень теорії регіонального відтворення про регіон як цілісну систему, яка інкорпорує причини та результати розвитку, ідеям взаємного впливу соціального відтворення і відтворення населення. Функціональна структура регіональної відтворювальної системи об’єднує екологічну, соціальну та виробничу підсистеми, центром яких є демографічна підсистема. Діяльність населення як суб’єкта соціальних відносин обумовлює саме наявність та розвиток усіх інших підсистем. Водночас, характер відтворення населення суттєво змінюється внаслідок дій природної, соціальної та екологічної підсистем. Відмічено багатоплановість соціально-територіальної організації України, яку опосередковано специфікою геоморфологічного устрою країни, структури розміщення населення, інфраструктури господарства, особливостями комунікації та організації.

Логічно продовжуючи розвиток теми регіоналізму, у підрозділі 2.2. “Сучасний стан відтворення населення України в контексті загальноєвропейських тенденцій динаміки населення (за документами офіційної статистики)” дається аналіз масштабів і наслідків впливу транснаціональної та субнаціональної регіоналізації на соціально-демографічне положення України. За залученням офіційних матеріалів Державного комітету статистики більш ніж за 60-річний період дано оцінку закономірностей розвитку населення України. На підставі аналізу динамічних змін статево-вікової структури населення, структури захворюваності та причин смертності, а також на основі розрахунку показників демографічного навантаження, коефіцієнтів життєвості (Покровського), коефіцієнтів сумарної народжуваності, нетто-коефіцієнтів відтворення населення за період 1990-2003 рр., доведено, що сучасну демографічну ситуацію слід характеризувати як кризову. Життєві потенціали українського населення (у демографічному сенсі) фактично знищено: щорічно зростає навантаження на працездатне населення, поширюється постаріння населення, зменшується тривалість життя, співвідношення кількості народжувань та смертей досягає більш ніж 1:2, серед причин смертності домінують онкологічні захворювання, порушення систем кровообігу, та соціально обумовлені інфекції (туберкульоз, порушення імунної системи людини). Прогнози демографічного стану України також вкрай несприятливі: за матеріалами Держкомстату України проведено оцінку перспектив розвитку населення на період до 2025 року (методом апроксимації поліноміального розподілу коефіцієнтів природного та міграційного рухів, коефіцієнтів народжуваності та смертності), а також приведено результати розрахунку потенціалів чисельності населення країни експертами ПРООН (2025 та 2050 рр.). Акцентовано увагу на те, що депопуляція розвивається в умовах фактичної відсутності впливу зовнішніх факторів зростання смертності та зниження народжуваності. Україна не є країною бойових дій, політичних репресій, голоду, несприятливих природних умов. Щорічне зростання ВВП, перспективи євроатлантичної інтеграції, розвиток демократії у всіх сферах суспільства супроводжується зменшенням демографічного потенціалу населення. У наступному підрозділі реалізується завдання перевірки сформульованого протиріччя та демонструється зв’язок особливостей відтворення населення та рівня розвитку життєвого потенціалу.

У підрозділ 2.3. “Регіональні особливості відтворення населення як прояв специфіки стратегій реалізації життєвих потенціалів” – висвітлюється варіант регіонального структурування на субнаціональному рівні. Побудовано матрицю диференціювання адміністративних областей. Фактором диференціювання виступають джерела формування населення, тобто впливи природного або міграційного рухів на зростання/скорочення зменшення загальної чисельності населення; супутні фактори – рівень соціального розвитку територіально-адміністративної області (регіональний індекс людського розвитку ПРООН) та інтегральний показник характеру формування населення (нетто-коефіцієнт відтворення). Розраховані показники свідчать: існує можливість відділення груп областей або регіонів, які мають особливості у характері відтворення населення.

Першій регіон представляє адміністративні області України, які займають прикордонне положення щодо країн Східної Європи (Румунії, Польщі) і СНД. Це регіон, у складі якого Карпати (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області), Західне Полісся (Рівненська, Волинська області). Населення регіону відрізняється підвищенням рівню сумарної народжуваності. Закарпатська і Рівненська області у міжпереписній період  (1989-2001 рр.) мали природний приріст населення. Проте відбувається зменшення населення, розміщеного на цій території, перш за все завдяки щорічному негативному міграційному сальдо. Трансформація геополітичного простору України та розвиток прикордонного співробітництва населення, комерційна “індустрія міграції” активізують міжнародну (економічну, трудову, транзитну) міграцію. Формування міжнародних господарсько-економічних комплексів, достатня прозорість кордонів, з одного боку, та обмеженість потреби у працездатному населенні у внутрішній соціально-економічній підсистемі українського суспільства, з другого боку, обумовлюють переважно вибуття населення певного регіону.

Другій регіон об’єднує адміністративні області Центральної, Східної (частково) і Південної України (теж частково): Лівобережне Придніпров’я (Полтавська та Сумська області); Промислове Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Кировоградська області); Поділля (Вінницька, Хмельницька області); Миколаївська та Черкаська області; АО Крим. Відповідно висновкам спеціалістів Інституту географії НАН України, у системі міжрегіональних відносин у країні саме дані області складають “регіон зниженого рейтингу”. Чисельність населення даного регіону щорічно зменшується загалом внаслідок зростання природного скорочення населення. Нетто-коефіцієнт відтворення населення не перевищує 0,6 дітей на жінку фертильного віку, а РІЛР знаходиться у межах 0,486-0,409 (за виключенням Полтавської та Запорізької областей). Подібне положення характерно в Україні в цілому, де природне скорочення населення більш ніж удвічі перевищує міграційне.

Третій регіон дисперсно розташовано на півдні України, у центральній частині – навколо крупних столичних агломерацій; та сході – у прикордонній зоні з Росією: Київське Придніпров’я (Київська, Чернигівська, Житомирська області); Донбас (Донецька, Луганська області); Причорномор’я (Одеська, Херсонська області); Харківська та Тернопільська області. Загальний спад чисельності населення регіону зменшується через міграційне сальдо. За сукупними показниками якості життя, внаслідок особливостей геополітичного положення цих територій, прогресивності структури виробництва, вони є територіями “зростаючого рейтингу”. на відміну від першого регіону, він відзначається більш високими інтегральними показниками людського розвитку, що сприяє життєвій реалізації населення.

Третій розділ “Життєвий потенціал соціально-територіальної спільноти як основа сталого розвитку соціуму” вирішує задачу уточнення теоретико-методологічних уявлень щодо поняття “життєвий потенціал” та з’ясування характеру взаємовпливу стратегій реалізації потенціалу соціально-територіальної спільноти і сталого розвитку українського соціуму загалом.

У підрозділі 3.1. “Життєвий потенціал соціальної спільноти (міської): методологічні аспекти” підкреслюється неоднозначність розуміння усталеного розвитку соціуму: розглядаються або моменти розвитку як необмеженого підвищення матеріального добробуту при збереженні якості навколишнього середовища, або аспекти протиріччя необхідності економічного зростання добробуту суспільства та обмеженості екологічної місткості біосфери. Дається нова інтерпретація “сталого розвитку” територіальної спільноти як соціального суб’єкта в контексті відтворення життя цілісної самоорганізуючої соціальної системи. Здійснено критичний опис та угрупування теоретичних уявлень щодо життєвих сил та потенціалів соціальних організмів.

Доведено відмінність уявлень про демографічний потенціал населення як категорію потенціальної демографії (сукупний час майбутнього життя людини певного року) та його життєвий потенціал як категорію соціології життя (історично сформована властивість соціальної локально-територіальної спільноти забезпечувати свій усталений розвиток, яка сформувалася внаслідок взаємовпливу і різних комбінаційних поєднань базових, структурних і специфічних характеристик об’єктивних життєвих умов).

У підрозділі 3.2.“Стратегії реалізації життєвого потенціалу соціальної спільноти в контексті сталого розвитку (на прикладі міської територіальної спільноти)” здійснено виявлення, аналіз та інтерпретацію базисів стратегій реалізації життєвого потенціалу – цінносно-нормативних конструктів та ідентифікаційних практик у порівнянні двох сукупностей населення: постійних жителів міста і потенційних мігрантів, які вибувають на постійне проживання із міста.

Матеріали соціологічного дослідження підтверджують зв’язок модусів стратегій життєвої реалізації, вербалізованих респондентами, з їх роллю у процесах відтворення населення. Виявлено, що постійне населення більш охоче обирає так звані екстенсивні стратегії: “колективістські” і патерналістські групові цінності, висловлюється за толерантне ставлення до іноземців, мігрантів, представників інших національностей і конфесій, заявляючи про відчуженість від владних структур і організацій. У той же час, визначаючи інтенсивні стратегії реалізації життєвих потенціалів, вони заявляють про потреби доступу до владних ресурсів для досягнення індивідуально-раціональних перспектив.

На відміну від них, потенційні мігранти схильні поділяти індивідуалістські цінності особистісних рішень, які не залежать від домінант суспільної думки; вони підтримують прагматичні життєві практики, які орієнтовані на інтенсифікацію життєвої реалізації. Водночас значна частина мігрантів орієнтована на екстенсивні стратегії життєвої реалізації: зміну місця проживання як свого роду соціальну ексклюзію – відчуження, відхід від потреби особистісного самовдосконалення та формування рішень, спрямованих на оптимізацію своєї участі в реалізації життєвих потенціалів українського соціуму.

Доведено гіпотезу про континуум стратегій реалізації життєвого потенціалу, який утворено сукупністю проміжних варіацій між двома полюсами: екстенсивною та інтенсивною орієнтаціями діяльності.

висновки

У дисертації відзначено відтворення населення в його функціональному значенні: як ресурсу і як фактора, що визначає і забезпечує цілісність соціальної системи. Соціальна система як та, що самоорганізується і самовідтворюється, реалізуючи властивість самозбереження, здатна забезпечити власний усталений розвиток у часі і просторі, відтворення власних демографічних ресурсів. Системи мають фундаментальну здатність зв’язаності існування: вони трансформуються під впливом власних структурних або зовнішніх факторів, постійно переходять в інший стан, а на макрорівні приймають ознаки якісно іншого системного утворення. Отже, зміна характеру відтворення населення, розглянутого як підсистема відтворення соціуму, принципово не може розглядатися як та, що сприяє дезорганізації або деструкції соціального організму.

Населення в його власному соціальному значенні уявляє собою конкретно-історичну сукупність людей, істотними характеристиками якої є темпроральність і територіальність. Відтворення населення не існує поза його територіальною дислокацією із усіма соціальними розбіжностями та ступенями нерівностей, які випливають з нерівностей соціально-територіальної структури суспільства. Безперервний процес зміни генерацій (поколінь) людей пов’язаний також з безліччю часових ритмів (астрофізичними, історико-культурними, психологічними, біологічними) і здійснюється у певних геостратифікаційних межах. Автор доводить, що варіанти стратегій досягнення бажаного в умовах наростаючого ускладнення соціального простору, необмежені.

Стратегії реалізації життєвого потенціалу розглядаються як цільові настанови, спрямованість діяльності соціальних суб'єктів, регульовані сукупністю домінуючих цінностей соціальної спільноти, які історично формуються в процесі становлення і генези її ідентифікаційних практик і реалізуються в процесі її повсякденного життя. Сукупність стратегій реалізації життєвих потенціалів соціальних груп і спільнот складає патерни консолідації соціуму, обумовлює його адаптаційні та інтеграційні можливості. Ідентифікаційні практики та ієрархії базових і інструментальних цінностей населення визначають такі стратегії, а отже орієнтацію і модус розвитку системи в цілому. В умовах невизначеності системи соціальних пріоритетів і принципової дискурсивності ідентичностей (усвідомлюваних, вербалізованих і реалізованих у діяльності) територіальні ідентичності виступають ядром або центром, який визначає спрямованість і зміст поведінкової активності діючого суб’єкта. Саме сукупність регіонально диференційованих локальних ідентичностей, відображаючи дійсне прагнення суб’єктів до самореалізації, до інтенсифікації власних можливостей, виступає своєрідним гарантом розвитку українського соціуму у цілому, забезпечує його утворювальні та інтеграційні життєві потенціали.

“Демографічний хрест” (перетинання зростання кривої смертності і зниження кривої народжуваності) відобразив складність соціального розвитку України ще на початку дев’яностих років минулого століття. Сьогодні країна належить до категорії демографічно депресивних регіонів світу. Кількісні сторони та статистично фіксовані наслідки депопуляції кваліфікуються як вкрай несприятливі для населення країни. Неадекватні інтерпретації результатів Всеукраїнського перепису населення в їх етнонаціональному розрізі призводять до помилкових висновків щодо пріоритетів інституціональної регуляції відтворення населення.

Необхідні загальнонаціональні міждисциплінарні дослідження, які б дозволили більш докладніше визначити суттєве значення категорій “якість життя”, “життєвий потенціал” та проаналізувати стратегії реалізації життєвого потенціалу, які формуються та відтворюються населенням України.