ВПЛИВ ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ НА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВОЗАХИСНИХ СИСТЕМ І ДОТРИМАННЯ ДЕРЖАВАМИ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Загальновизнано, що права і свободи людини давно вже перестали бути суто внутрішньою справою держави. У кожному демократичному суспільстві сьогодні створюються належні умови для застосування норм міжнародного права з питань захисту прав людини, керуючись відповідними принципами і правилами, які закріплені в  документах міжнародних та європейських організацій. Тому не випадково в Основний Закон України, як і в конституції інших європейських країн, було імплементовано усі провідні положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

Однією із найважливіших конституційних гарантій є судовий захист прав та свобод людини і громадянина. Право на судовий захист не може бути обмежене ні за яких обставин, навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Конституція України поширила компетенцію судів на всі правовідносини,  що виникають у державі. Це означає, з одного боку, що особа може звернутися до суду для відновлення порушеного права, якщо вважає, що воно порушено будь-ким або чиняться перешкоди у його здійсненні, а з іншого – що особа може для вирішення такого питання звернутися безпосередньо до суду, минаючи усі позасудові процедури. При цьому звернення до інших органів влади, використання позасудових механізмів захисту не позбавляють особу права одночасно звернутися й до суду. Динаміка звернень громадян до суду для захисту своїх порушених прав свідчить, що кількість таких звернень постійно зростає в усіх країнах, а в Україні на сьогодні становить приблизно два мільйони.

Крім того, що кожна особа в нашій державі може скористатися можливістю захисту своїх прав у національних судах загальної юрисдикції, існує також право звертатися (в разі, якщо усі національні засоби захисту вичерпано) за захистом порушених прав до Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд; Суд). На сьогодні це єдиний у світі наддержавний судовий орган, який приймає заяви безпосередньо від фізичних осіб і захищає права та свободи людини, а держави – члени Ради Європи, які ратифікували Конвенцію, визнають усі його рішення  обов’язковими для себе. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала (зробила частиною власного законодавства) Конвенцію. Тим самим вона визнала для себе також обов’язковими рішення Суду.

Створення і функціонування такого важливого органу як Європейський  суд, є важливим надбанням загальноєвропейської правової системи захисту прав людини. Побудований на системі прецедентного права, яке вже давно діє, наприклад у Канаді, США й ряді інших країн, Суд став однією із найважливіших міжнародних інституцій  судового захисту прав людини на території майже усіх європейських країн: як тих, що мають систему прецедентого права (Великобританія), так і країн континентального права (Німеччина, Франція, Італія тощо), у тому числі  України. При цьому слід зазначити, що Суд з кожним роком стає дедалі авторитетнішим у Європі, про що яскраво свідчать відсутність за всі роки існування Суду жодної відмови з боку держав із приводу винесених ним рішень і необхідності їх виконання, а також постійно зростаюча кількість заяв. Адже, використавши усі національні засоби захисту своїх прав, кожна фізична особа може звернутися саме до цієї міжнародної установи і в разі прийняття Судом позитивного рішення на користь заявника держава-відповідач зобов’язана це рішення виконувати. Дослідження діяльності Європейського суду свідчить про те, що тільки за 2005 рік Судом постановлено 1 105 рішень щодо суті заяв, при цьому неприйнятними були визнані 26 852 заяви та ще 752 заяви було вилучено зі списку справ з різних підстав.