ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА ОБ’ЄДНАНОЇ НІМЕЧЧИНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми і наукова новизна, визначені об’єкт, предмет, мета, завдання, хронологічні рамки та методи дослідження, його практичне значення, подана апробація теоретичних положень.

У першому розділі “Джерельна база та стан наукової розробки проблеми” подано характеристику джерельної бази дисертації та здійснено огляд найважливіших здобутків вітчизняної і зарубіжної політологічної думки з проблематики дисертації.

В ході написання дисертації автором проаналізовано, насамперед, широке коло документів зовнішньої політики ФРН, частина з яких уперше впроваджується у науковий обіг. В їх числі спільні німецько-французькі заяви та декларації, офіційні промови федеральних канцлерів Г.Коля і Г.Шрьодера, міністрів закордонних справ ФРН, що торкаються діяльності Європейських співтовариств, а потім і Євросоюзу у досліджуваний період. У роботі широко використані матеріали і документи, пов’язані з головуванням Німеччини в Європейській Раді та результатами саммітів глав держав і урядів ЄС.

Вагомий теоретичний вплив на реалізацію європейської політики об’єднаної Німеччини справила широка наукова дискусія всередині країни щодо наслідків її об’єднання та ролі і місця в Європі, що розпочалася в 1990 році і, фактично, тривала десять років. У дискусію було залучено як різноманітні наукові центри, так і державних діячів, партійних функціонерів, кореспондентів відділів міжнародної політики провідних німецьких журналів і газет, представників неурядових громадських організацій тощо. Суб’єктами наукових дебатів здебільшого виступали академічні вчені та політичні діячі.

У дисертації також були використані доступні автору джерела та література українською, російською, німецькою й англійською мовами. У цьому зв’язку матеріали наукового характеру умовно розділені автором на такі напрямки.

а) Дослідження радянських теоретиків і практиків міжнародних відносин до 1991 року.

б) Праці українських і російських авторів у 90-х роках XX століття. 

в) Німецька література з європейської політики ФРН та концепцій розвитку інтеграційних процесів в Європі.

г) Публікації американських, англійських та французьких дослідників з означеної наукової проблеми. 

Слід відзначити, що попри велику кількість публікацій з радянсько-західнонімецьких, німецько-німецьких відносин, “нової східної політики” ФРН, у науковій літературі СРСР бракувало серйозних досліджень політики урядових кіл Бонна в ЄЕС у період 1982-1991 рр. Певні аспекти висвітлювалися у монографіях, присвячених політичному і економічному розвитку Західної Європи, а також у групі наукових праць, що досліджували загальні проблеми зовнішньої політики ФРН – М.В.Павлова, В.П.Ребрина, М.К.Симичева й інших. В роботах цих авторів аналізується, головним чином, великий масив фактичного матеріалу, досить детально розглядається вимір зв’язків Німеччини й її західних союзників, відносин з Радянським Союзом, місце ФРН і всієї німецької проблематики у контексті дуалістичної системи забезпечення міжнародної безпеки і загального протистояння поміж Сходом і Заходом.

Внаслідок глобальних перетворень, що сталися в кінці 80-х – на початку 90-х років, розпався Радянський Союз і на його уламках постала незалежна Українська Держава. Починаючи з 1991 року, в Україні вийшла низка праць, присвячених окремим аспектам і напрямкам зовнішньої та європейської політики ФРН – А.І.Кудряченка, С.М.Власова, А.Ю.Мартинова, О.Клименко, Д.Лакішика, Р.Кривоноса та інших.

На початку 90-х років з’явилися публікації російських науковців В.М.Шенаєва, Ю.А.Борка, А.В.Загорського і С.В.Караганова, в яких обґрунтовувалася необхідність подолання наслідків конфронтації в Європі поміж Сходом і Заходом, з нових позицій розглядалася система двосторонніх і багатосторонніх взаємин ФРН з урахуванням регіональних і загальносвітових глобальних процесів. Серед російських дослідників особливо слід відзначити праці С.В.Погорельської, яка безпосередньо досліджує проблеми європейської політики ФРН. Значний інтерес до розвитку подій у Німеччині, її ролі в Європі обумовив появу наукових центрів у структурі Російської академії наук (РАН), що займалися німецькою проблематикою: Центр німецьких досліджень Інституту Європи РАН (І.Ф.Максімичев, В.Б.Бєлов, В.С.Рикін, К.А.Баранова, К.С.Вяткін); Центр європейських досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН (В.П.Гутник, Е.Йорданська); Центр науково-інформаційних досліджень глобальних і регіональних проблем ІНІОН РАН (Т.В.Арзаманова, М.Г.Арзаманов).

Підвищений інтерес становлять праці західних і, перш за все, західнонімецьких фахівців. У цьому зв’язку, особливо слід відзначити ґрунтовну, чотиритомну колективну монографію “Нова зовнішня політика Німеччини”, що була опублікована в рамках дослідницького проекту Німецького товариства зовнішньої політики протягом 1994-1998 років. Важливим науковим доробком вважаємо також праці провідних німецьких дослідників і практиків зовнішньої політики Ханса Мауля, Ханса-Петера Шварца, Крістіана Хаке, Карла Кайзера, Вернера Лінка, Міхаеля Мертеса, Карла-Рудольфа Корте, Норберта Клотена, Егона Бара й інших. Багатьма з них було висунуто цілу низку нових концепцій міжнародної ролі Німеччини в Європі й у світі загалом.

До четвертого напрямку наукової літератури автор відніс публікації французьких (Даніель Верне, Стефан Мартанс), англійських (Тімоті Гартон Еш, Вільям Патерсон, Чарлі Джефрі) та американських дослідників (Збігнев Бжезинський, Генрі Кіссінджер, Анджела Стент) з означеної проблематики.

Підходи більшості французьких дослідників до європейської політики ФРН відзначаються особливою чутливістю до будь-яких змін у міжнародній поведінці своїх сусідів по той бік Рейну. Разом з тим, французька політична еліта сприйняла нове положення Німеччини на континенті та намагається адаптувати до нього свої зовнішньополітичні концепції і політику.

Англійські дослідники також приділяють підвищену увагу до зовнішньополітичних дій ФРН в Європі. Особливо це стосується підтримки німецькою політичною елітою федералістських поглядів на майбутню організацію Європейського Союзу.

Аналіз праць американських науковців і практиків зовнішньої політики свідчить про визнання американцями факту, що припинення “холодної війни” й об’єднання ФРН і НДР змінюють політичну природу Німеччини. Об’єднання Німеччини дедалі виразніше сприймається американськими державними діячами як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення самостійницьких тенденцій у зовнішній політиці ФРН.

Другий розділ “Зовнішньополітична традиція Західної Німеччини” присвячений узагальнюючому аналізу концептуальних основ зовнішньої політики ФРН після 1949 року.

У роки “холодної війни” ФРН знаходилася у своєрідному політичному “коконі”, який ізолював її від більш широких питань безпеки і геополітики, що їх доводилося вирішувати союзникам Західної Німеччини. Уся зовнішня політика виходила з уявлення про те, що світ не чекає від ФРН агресивності й особливої активності у моменти криз і розраховує на її миролюбний характер.

Головним пріоритетом зовнішньої політики Західної Німеччини було “подвійне включення” як у процеси європейської інтеграції (ЄС), так і в атлантичну спільноту (НАТО).

По-перше, німецька зовнішня політика розглядалася як політика в Європі і за допомогою Європи. Німецькі інтереси ототожнювалися з європейськими, оскільки саме останні, у цьому провідні партії ФРН були єдині, мали перспективу на майбутнє для об’єднання німецького народу. Крім того, переростання Союзу в особливий політичний організм повинно було дати Німеччині надію на те, що, використовуючи перевагу загальної ваги Європи, вона зможе стати більш дієздатною у сфері зовнішньої політики - більш дієздатною порівняно з тим, що вона могла б, коли-небудь, досягти поодинці.

По-друге, на випадок виникнення потенційної напруги у сфері безпеки між європейською й атлантичною політикою, німецьке керівництво орієнтувалося на США.

Починаючи з 70-х років XX століття курс ФРН на укорінення у західних структурах співробітництва доповнювався “східною політикою”, тісною взаємодією з ООН та активною співпрацею з країнами, що розвиваються.

Особливістю було також те, що канцлери і міністри закордонних справ Боннської республіки ніколи не належали до головних дійових осіб міжнародної політики, навпаки, вони зробили активне “пристосування” до неї основною рисою західнонімецької зовнішньої політики з 1949 року. У часи системного протистояння у світі політиці “пристосування” не було альтернатив, оскільки участь ФРН у Північноатлантичному альянсі та процесах європейської інтеграції повинна була гарантувати неможливість німців створити небезпеку для сусідів. Ця політика полягала у тому, щоб поступово збільшувати свою компетенцію і співучасть у прийнятті рішень щодо важливих питань трансатлантичних відносин та європейської інтеграції.

Конрад Аденауер пов'язав європейську інтеграцію з ідеєю об’єднання Німеччини таким чином, що у свідомості західних німців успішний розвиток європейської ідеї асоціювався з німецькими інтересами. Віллі Бранд пристосував німецьку зовнішню політику до періоду “розрядки” у міжнародних відносинах. Його “східна політика” доповнила включення ФРН у західні структури і розширила рамки для її зовнішньополітичної діяльності. Коли внаслідок глобальних змін у світі на рубежі 80-х – 90-х років минулого століття з’явився шанс об’єднати народ, Гельмут Коль активно ним скористався. Отже, уряди Боннської республіки енергійно розширювали та використовували простір для своєї самостійності на міжнародній арені, але вони завжди усвідомлювали обмеженість свого суверенітету.

В третьому розділі "«Нормалізація» німецької зовнішньої політики” аналізується вплив так званої “нормалізації” на зовнішньополітичний курс ФРН. Об’єднання Німеччини, формальне здобуття нею повного державного суверенітету та могутній економічний потенціал об’єктивно обумовили необхідність розробки нових концептуальних основ зовнішньої політики, які б відповідали новим геополітичним реаліям та новому положенню ФРН. Проте, для адаптації зовнішньої політики “старої” ФРН до нових умов необхідно було, щоб німецьке суспільство зазнало значних якісних перетворень, тобто усвідомило і сприйняло реалії, які постали у світі після краху соціалістичного табору і закінчення системного протистояння.

У цьому контексті “нормалізація” зовнішньої політики Німеччини являла собою певний етап величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації і концептуальної адаптації у 1990-х роках політичної еліти ФРН, а також всієї країни до нового положення у світі. На думку дисертанта, саме “нормалізація” стала тим чинником, що позначив трансформацію політичної традиції “старої” Боннської республіки у політику вже Берлінської ФРН.

Важливим досягненням уряду Коля на шляху “нормалізації” була легалізація участі підрозділів бундесверу у воєнних акціях, які здійснюються за мандатом ООН поза межами зон відповідальності Північноатлантичного Альянсу. 12 липня 1994 року Конституційний суд у Карлсруе своїм рішенням дозволив німецьким військовим брати участь у таких акціях за умови їх обговорення і затвердження бундестагом.

Вирішальний вплив на “нормалізацію” здійснили зовнішні події, передусім, розпад Югославії, Боснійська та Косовська кризи. Участь бундесверу у воєнній акції Північноатлантичного Альянсу в Югославії навесні 1999 року засвідчила, що об’єднана Німеччина може повністю виконувати свої зобов’язання, які випливають з її членства в блоці.

Символічно, що процес “нормалізації” завершився у період правління нової урядової коаліції СДПН і Союзу 90/Зелені на чолі з канцлером Г.Шрьодером, що призвело до зміни генерацій, тобто відбувся перехід влади від покоління, яке перенесло Другу Світову війну, до післявоєнного покоління. Це покоління політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, віддає перевагу погляду в майбутнє – особливо у тому, що стосується нового міжнародного самовизначення Німеччини у світовій політиці. Велике політичне й, особливо, соціально-психологічне значення мало також перенесення столиці ФРН із Бонна до Берліна.

Таким чином, якщо підвести підсумки періоду “нормалізації” у зовнішній політиці Німеччини, що позначив трансформацію зовнішньополітичної традиції “старої” Боннської республіки у зовнішню політику вже Берлінської ФРН, то можна зазначити, що було “нормалізовано”, головним чином, німецьку політику безпеки.

Німці позбулися власних внутрішньополітичних табу – конституційних обмежень на участь бундесверу у військових операціях за межами країни, підготували суспільну думку до нової ролі Німеччини і необхідності виконувати союзницькі зобов’язання у повному обсязі.

Німеччина стала більш передбачуваною у зовнішній політиці, оскільки сприйняла нові зміни і свій якісно новий стан, почала реально усвідомлювати й артикулювати власні національні інтереси та реально їх співвідносити з відповідними інтересами своїх партнерів.

Четвертий розділ “Особливості європейської політики Г.Коля” присвячено аналізу змісту і тенденціям європейської політики ФРН протягом канцлерства Г.Коля (1982-1998 рр.) за такими блоками: а) франко-німецьке співробітництво; б) поглиблення і розширення європейської інтеграції.

Основи франко-німецького співробітництва були закладені ще у 1963 році, коли Ш.де Голль і К.Аденауер підписали Єлісейський договір, що заклав механізм постійних консультацій та завершив концептуальне наповнення європейської політики ФРН як складової стратегії подвійного включення в структури Заходу.

Г.Коль, який очолив нову урядову коаліцію у 1982 році, швидко знайшов спільну мову з Ф.Міттераном, внаслідок чого відносини між Бонном і Парижем досягли такого рівня зрілості, що стали розглядатися в якості ключових для активізації процесу західноєвропейської інтеграції. В основі розширення співпраці обох країн лежали об’єктивні і суб’єктивні причини. Зіткнувшись на початку 80-х років з серйозними економічними труднощами, Франція, як і ФРН, опинилась перед необхідністю вирішення проблем скорочення безробіття і забезпечення зайнятості, вирівнювання торгового балансу тощо. Зближення інтересів відбувалося також на основі спільних підходів до проблеми розміщення радянських і американських ракет середньої і меншої дальності у Центральній Європі.

Канцлер, як і його попередники, підтримував лідерство Франції. Одночасно він зазначав, що нині між Францією і ФРН існує така єдність поглядів та інтересів, яка дає підставу для перших кроків у рамках оперативної спільної зовнішньої політики. Поступившись лідерством, у Бонні керувалися суто прагматичними міркуваннями. Тільки таким шляхом можливо підштовхнути партнера до участі у регіональному співробітництві при збереженні інтегрованої структури НАТО. Крім того, німецькі ініціативи, озвучені Францією, краще сприймалися у країнах Західної Європи, оскільки засвідчували конструктивність багатостороннього підходу ФРН. Така політика дозволяла запобігти негативним наслідкам посилення ролі Західної Німеччини на міжнародній арені.

Французько-західнонімецьке співробітництво у період з 1982 по 1990 роки, незважаючи на певні розбіжності, характеризувалося активним зближенням, основою якого стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію у Західній Європі, вивести її на якісно новий рівень, що у перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди і для Франції – вирішення власних економічних проблем, і для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

Після досягнення компромісу між Ф.Міттераном та Г.Колем щодо об’єднання Німеччини французько-німецький тандем продовжив активну співпрацю в європейських справах. Разом з тим, позначилися нові тенденції. По-перше, французька еліта сприйняла німецьке об’єднання як зміщення балансу в ЄС на користь нової ФРН та як загрозу французькому домінуванню в Європі. По-друге, об’єднання викликало появу певних труднощів і в самій Німеччині. Внаслідок великих фінансових витрат на відбудову нових федеральних земель, значного притоку біженців і спаду економічної кон’юнктури в Європі, уряд ФРН був змушений скоригувати пріоритети своєї європейської політики і більше враховувати власні інтереси.

Констатовано, що після об’єднання Німеччини франко-німецькі відносини мали наступні особливості.

1. Активне співробітництво спостерігалося в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ Європейського Союзу.

2. Політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін в ЄС, але відстоювали різні підходи щодо його поглиблення і розширення. Останнє значно зменшило динаміку європейського будівництва, особливо після зміни французького політичного керівництва.

3. У 1995-1998 роках прихід до влади Ж.Ширака та внутрішні проблеми у Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, обумовили більш прагматичну політику уряду Коля до Франції.

Головним пріоритетом політики ФРН в ЄЕС було поглиблення європейської інтеграції аж до утворення політичного й економічного союзу. Після 1990 року німецька політична еліта підтримувала ідею утворення економічного і валютного союзу та запровадження спільної європейської валюти як передумови для формування політичного союзу. Розширення Євросоюзу на схід, яке мало витоки у “східній політиці” Боннської республіки, обґрунтовувалося міркуваннями безпеки, історичної справедливості тощо.

Внаслідок досягнення єдності Німеччини було подолано національний розкол і, тим самим, реалізовано основну мету західноєвропейської політики ФРН, визначену ще Конрадом Аденауером. У цьому контексті, послідовність і незмінність європейської політики ФРН у нових умовах, про що Коль наголосив у першій заяві після об’єднання, являли собою певне концептуальне протиріччя, оскільки  орієнтувалися на якісні характеристики “старої” ФРН і не відповідали новому положенню країни.

Існували й інші чинники, що обумовили наявність невідповідностей і протиріч в європейській політиці уряду Коля після 1990 року. Вони пояснювалися раптовістю глобальних змін і відсутністю демократичних зовнішньополітичних традицій повноцінної держави. Через брак останніх у політичного керівництва ФРН розвинувся ідеалістичний погляд на нове положення країни в Європі і перспективи європейської інтеграції. Вважалося, що успішний досвід орієнтації на пріоритет європейських інтересів над національними буде ефективним і за умов функціонування повноцінної національної держави.

Певні зміни почали відбуватися під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. По-перше, об’єднання викликало значні економічні і соціальні труднощі в самій Німеччині. Крім того, у німецькому суспільстві розпочалася широка дискусія щодо нового положення країни на континенті і перегляду, у зв’язку з цим, зовнішньополітичної ролі й інтересів об’єднаної Федеративної Республіки. По-друге, після підписання Маастрихтського договору динаміка європейської інтеграції досягла такого рівня взаємозалежності, внаслідок якого уряд Коля почав відчувати значний політичний тиск з боку партнерів по ЄС.

В означений період європейська політика ФРН характеризувалася наступними особливостями:

1. Якщо метою європейської політики ФРН до 1990 року було досягнення німецької єдності, то у 1990-1998 роках вона залишалася невизначеною.

2. Німецька політична еліта виходила з того, що європейські інтереси визначають німецьку європейську політику.

3. Просування одночасно в двох пріоритетних напрямках – утворення економічного і валютного союзу та розширення ЄС на схід – породжувало концептуальні суперечності у німецькій європейській політиці, ускладнювало її реалізацію.

4. Основою відносин із Францією продовжувало залишатися спільне прагнення просувати європейську інтеграцію. Німецько-французькі відносини являли собою “мотор” європейської інтеграції і після об’єднання Німеччини, що особливо плідно працював у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ. Разом з тим, намітилися розбіжності у підходах партнерів по тандему щодо шляхів поглиблення і розширення ЄС, а також його майбутньої форми і цілей.

У п’ятому розділі “Європейська політика уряду Г.Шрьодера” простежено розвиток європейської політики Німеччини під час перебування при владі урядової коаліції соціал-демократів і зелених. Програмні заяви нового керівництва Німеччини мали наступний політичний зміст:

По-перше, відбулася зміна поколінь – покоління 68-го змінило покоління 45-го. Представники нового покоління будуть захищати німецькі інтереси “настільки ж свідомо”, як це роблять Франція і Велика Британія.

По-друге, завершення “нормалізації” означало, що об’єднана Німеччина витримала іспит на демократичну національну державу і зі свіжими силами та новими цілями спрямована в XXІ століття.

По-третє, зовнішньополітична стратегія передбачала включення у “концерт інтересів партнерів” і здобуття “капіталу довіри”, щоб у подальшому отримати простір для реалізації власної свободи дій.

У франко-німецьких відносинах нова коаліція на чолі з Г.Шрьодером стала проводити більш прагматичну політику, спрямовану на активний захист власних інтересів, що призвело до перегляду концептуальних основ партнерства і диференціації стосунків Берліна і Парижа. Відтепер активна німецько-французька співпраця спостерігається у сферах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, європейської оборони, а також юстиції і внутрішніх справ. Проте у питаннях розширення, аграрної реформи та майбутньої моделі Євросоюзу вони конкурують. Позначилася тенденція до поступового зміщення балансу в стосунках між Берліном і Парижем на користь першого. Однак рівень двосторонніх відносин постійно залишається високим і базується на міцному договірному й інституційному фундаменті.

В питаннях поглиблення і розширення європейської інтеграції Шрьодер в основному продовжував курс свого попередника. У першу чергу це стосувалося завершення формування Економічного і Валютного союзу (ЕВС), який почав функціонувати з 1 січня 1999 року. Під впливом подій у Косово німецький уряд значно активізував реалізацію нових кроків по зміцненню зовнішньополітичної дієздатності ЄС. На думку німецького керівництва, спільна зовнішня політика і політика безпеки повинна стати наступним, після ЕВС, великим проектом Євросоюзу.

Протягом перебування при владі “червоно-зеленої” коаліції на чолі з Герхардом Шрьодером розширення ЄС на схід залишалося пріоритетним напрямком європейської політики Німеччини. Разом з тим, відбулися певні зміни. По-перше, Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення. По-друге, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію у питанні прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж відповідно до власного бачення перспектив.  По-третє, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювати реформи в інших важливих для німецьких інтересів сферах – аграрній, інституційній.

Необхідність розширення стала каталізатором інституційних змін в ЄС, що відбулися у результаті проведення в 2000 році міжурядової конференції, ініційованої німецьким урядом протягом Кельнської сесії Європейської Ради (3-4 червня 1999 року). Незважаючи на те, що саме у цій сфері виникли серйозні розходження з Францією на самміті ЄС у Ніцці, Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях Євросоюзу.

1. Німеччина отримала у Раді ЄС 29 голосів (до цього мала 10), як і Франція, Велика Британія й Італія. Разом з тим, Шрьодер домігся введення демографічного критерію (німці мають 17%, французи – 12%) при прийнятті рішень кваліфікаційною більшістю. Відтепер ФРН може блокувати рішення Ради ЄС разом з усього лише двома коаліційними партнерами.

2. Федеративній Республіці вдалося уникнути скорочення числа своїх депутатів у Європейському парламенті при вивільненні місць для парламентарів із країн-кандидатів – за ФРН залишилася квота в 99 депутатів, тоді як за Францією всього 72 місця.

Політично значимою для німецьких інтересів стала прийнята в Ніцці Хартія основних прав, з ініціативою розробки якої виступив Й.Фішер протягом своєї промови перед Європейським Парламентом у січні 1999 року. Важливою особливістю стало те, що для розробки Хартії вперше в історії ЄС було використано нову модель – Конвент, що стало цікавим нововведенням в європейській політиці урядової коаліції соціал-демократів і зелених. Ця модель була знову використана, тепер вже для підготовки другої інституційної реформи, оскільки закладені в Ніццькій угоді компроміси не вирішили всіх гострих питань.

Таким чином, консенсус у європейській політиці, до якого так прагнули соціал-демократи у середині дев’яностих років, не в останню чергу, щоб позбавити консерваторів вигідної передвиборної теми, продовжував існувати. Разом з тим, у період перебування при владі “червоно-зеленої” коаліції в європейській стратегії Німеччини відбулося “нове визначення акцентів” і започатковано новий стиль, згідно з яким керівники ФРН спокійно говорили про національні інтереси та проблемні питання міжнародної політики, а також активно використовували для цього ЗМІ. Все це хоча й не є концептуально відмінним від пріоритетів доби Коля, проте, з огляду на традиційну обережність німців у цьому питанні та закінчення процесу "нормалізації", свідчить, на думку дисертанта, про суттєву модернізацію європейської політики ФРН.  

Насамкінець автором проаналізовано еволюцію підходів урядових і наукових кіл об’єднаної Німеччини до євроінтеграційного курсу України. Переважна більшість провідних німецьких політологів і урядовців відзначають економічні успіхи України протягом останніх двох років. Однак вони звертають увагу на нагальну потребу в демократизації української політичної системи і подоланні залишків старої радянської культури та ментальності. Вони також єдині в тому, що демократичні політичні інститути західного зразка та розвинене громадянське суспільство стануть важливою передумовою для перспективи майбутнього членства України в Європейському Союзі.