ЗАКОНОДАВЧІ ДЕФІНІЦІЇ У ПРАВОВІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, охарактеризовано ступінь наукової розробки теми, показано зв'язок дисертації із науковими темами, програмами, курсами, визначено об'єкт та предмет, мету і завдання дослідження, описано використані методи дослідження та джерельну базу, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та положень, що виносяться на захист, визначено їх теоретичне та практичне значення, подано відомості стосовно апробації результатів дослідження та публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 «Законодавчі дефініції: історико-правові та загальнотеоретичні аспекти» присвячено встановленню сутності законодавчої дефініції та її властивостей, виявленню її видової варіативності, аналізу історичного розвитку уявлень про визначення в законодавстві, дослідженню правової природи законодавчої дефініції та її співвідношення із іншими елементами правової матерії.

У підрозділі 1.1. «Поняття та види законодавчих дефініцій» дисертант наводить логічне визначення дефініції як такої та зазначає, що встановлення змісту поняття «законодавча дефініція» передбачає розкриття її характерних ознак, які полягають в особливостях її внутрішньої структури (що відображається, зокрема, у її видових варіаціях), можливості застосування щодо неї категорій істинності, хибності, адекватності, а також в її правовій природі (співвідношенні законодавчої дефініції із правовою нормою). 

Серед багатоманіття критеріїв класифікації законодавчих визначень дисертант виділяє класифікацію за функціональною ознакою, що передбачає поділ законодавчих дефініцій на концептуальні та термінологічні; кожен із цих видів визначень потребує специфічних прийомів їх закріплення. В першому випадку метою законодавця має бути обґрунтоване встановлення змісту, обсягу поняття, що визначається, його зв'язку з іншими поняттями та обрання найбільш адекватної формули дефініції; в другому - забезпечення найбільш точного відображення свого наміру, уникнення можливого неоднозначного розуміння правових норм.

Автор зазначає, що в ті періоди розвитку правової доктрини, коли науковцями заперечувалась доцільність визначень у законі, дефініція сприймалась як така, що наділена ознаками істинності (чи хибності). Сьогодні такий підхід не є притаманним ані вітчизняній, ані зарубіжній правовій доктрині: дефініції оцінюються лише з точки зору якості їх формулювання та адекватності поставленій меті. З ознакою адекватності тісно пов'язаний прагматичний підхід до дефініції в законодавстві, відповідно до якого вона завжди слугує певним інтересам, які мають бути враховані в процесі тлумачення.

У підрозділі 1.2. «Законодавчі дефініції в правовій думці та нормотворчій практиці європейських країн: огляд основних історичних етапів» здійснено історичну реконструкцію розвитку теоретичних уявлень про дефініції в праві та законодавстві, починаючи з часів Античності, коли в римському праві передкласичного періоду з'являється definitio – загальне формулювання, виведене з окремих випадків. Зазначається, що до завершення класичного періоду в історії римського права дефініції вироблялись переважно юридичною практикою та дидактикою на основі законів логіки; лише згодом (в посткласичний період) деякі з них отримали нормативне закріплення. Епосі Середньовіччя притаманна неоднорідність підходів, що формувались і панували в окремі її періоди. Так, раннє Середньовіччя характеризувалась відсутністю належної уваги до визначень в праві як на нормативному рівні, так і на рівні теоретичного осмислення; за часів пізнього Середньовіччя в царині дидактики та науки відбулося стрімке зростання інтересу до визначень в праві, до методів формулювання дефініцій та тлумачення правових понять (при цьому варто розмежовувати періоди панування схоластики та методології юридичного гуманізму). В цей час діяльність юристів та панівні філософські течії стали рушійними силами формування значного масиву правових дефініцій, натомість в законодавстві кількість визначень була вкрай невеликою. За Нового часу панівні наукові парадигми, що стали методологічним підґрунтям кодифікаційних процесів, обумовили основні підходи до законодавчих визначень, деякі з яких і на сьогодні залишаються актуальними. Особливо значний вплив на  нормотворчу практику в ХІХ ст. мали погляди німецьких та французьких правників на правову природу законодавчої дефініції. 

У підрозділі 1.3. «Правова природа законодавчої дефініції» дисертант досліджує підходи до зазначеного питання у вітчизняній та зарубіжній науці. Зазначається, що у вітчизняній правовій теорії питання правової природи законодавчої дефініції характеризується значною кількістю суперечливих підходів, які  можна згрупувати таким чином: 1) визнання законодавчої дефініції одним з видів правових норм, де: а) норма розуміється вузько (як правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою і забезпечується державним примусом) або б) норма розуміється широко – як найбільш загальна категорія, що охоплює поряд із нормами-правилами поведінки також і інші положення (принципи, декларації, дефініції); 2) зведення законодавчих дефініцій до когнітивних правил законодавства; 3) визначення законодавчої дефініції як одного з видів нормативно-правових приписів. Останній підхід визнає існування поряд із класичними нормами права також і інших правових положень.

В зарубіжній науці також немає єдиного підходу до визначення правової природи законодавчої дефініції, що обумовлено різними підходами до розуміння поняття «правова норма» та відмінностями у методології дослідження, що застосовується до розкриття цього питання. Найбільш результативною в цьому сенсі є методологія аналітичної юриспруденції – аналіз правових висловлювань. Багатоманіття видів таких висловлювань дозволяє встановити, як на рівні тексту відображається множинність функцій права, а також констатувати, що норма не є ані найменшим, ані єдиним елементом правової матерії. Таким найменшим елементом є нормативно-правовий припис, який на рівні мови відповідає правовому висловлюванню і може набувати різних зовнішніх форм, в тому числі і форми законодавчої дефініції. Гетерогенність правової матерії, в свою чергу, вказує та необхідність подальших досліджень елементів, що її формують, їх властивостей та функцій.

Дисертант пропонує визначати законодавчу дефініцію як своєрідний відносно самостійний нормативно-правовий припис, метою якого є пояснення певного терміна або «конструювання» певного правового поняття. При цьому наголошується, що для чіткого відмежування дефініцій від інших видів приписів необхідно враховувати, що: окрім класичної родо-видової формули законодавчі визначення можуть закріплюватися і іншими способами, зокрема, шляхом інтегрування в текст правової норми; на функціональному рівні доцільно розмежовувати термінологічні та концептуальні дефініції (останні за ознакою «конструювання» правової реальності наближуються до так званих «установчих приписів», але не є тотожними ним); логічна операція дефініювання може використовуватися і при побудові інших видів правових приписів (установчі приписи; приписи, що визначають певне явище через опис дій, які необхідно вчинити для настання певного юридичного наслідку; правові презумпції та фікції).

Розділ 2 «Законодавчі дефініції в теорії та практиці нормопроектування в європейських державах» присвячено порівняльному аналізу підходів до використання дефініцій в законодавстві країн загального та континентального права, встановленню прикладного значення дефініцій в процесі гармонізації законодавства в межах європейського правового простору, дослідженню їх інструментальної ролі в порівняльно-правових дослідженнях та при здійсненні перекладів законодавчих текстів для забезпечення потреб багатомовного суспільства.

У підрозділі 2.1. «Законодавчі дефініції в правовій системі загального права: аналіз законодавства та доктрини Англії» автор зазначає, що традиційно глибинна відмінність між законодавством країн романо-германської правової сім'ї та законодавством Англії вбачалася у наданні переваги загальності і абстрактності в першому випадку та деталізованості і казуальності у другому. Це розрізнення обумовлене історичними особливостями розвитку правових систем європейських держав (в першу чергу, підходами до реалізації принципу розподілу влади), специфікою джерел права, особливостями юридичного мислення, аргументації та методології тлумачення. Однак, на сьогодні ця теза не може сприйматися занадто спрощено та призводити до абсолютної поляризації двох підходів.

Дослідивши теорію та практику нормопроектування Англії, дисертант робить висновок, що на рівні законодавчих визначень особливість англійської законодавчої техніки проявляється у наявності значної кількості термінологічних (технічних) визначень у законах. Серед специфічних видів дефініцій виділено дефініції-ярлики та дефініції-посилання. Наголошується, що в законодавстві Англії майже не зустрічаються визначення, що виконують функцію «конструювання» правових понять: базові поняття або взагалі не закріплюються в законодавстві, або містяться у прецедентному праві. Ті ж дефініції, які розміщено в законах, лише уточнюють слововживання та, як наслідок, визначають сферу застосування певної правової норми та впивають на її тлумачення. Також особливостями законодавчої техніки Англії є: розміщення дефініцій наприкінці тексту закону в окремій статті «Тлумачення»; наявність Закону «Про тлумачення», де закріплено дефініції найбільш часто вживаних термінів; формування спеціальних збірок судових та законодавчих дефініцій, що використовуються в правозастосовчій практиці. 

У підрозділі 2.2. «Законодавчі дефініції в правових системах континентального права» зазначено, що для країн романо-германської правової сім'ї, на відміну від Англії, характерною є наявність значної кількості так званих концептуальних визначень. Однак, термінологічні визначення тут також присутні – в першу чергу, в спеціальних законах. Поєднання технічних та концептуальних дефініцій притаманно і законодавству України. Окрім зазначеної методологічної відмінності на рівні правових сімей, в окремих правових системах романо-германської правової сім'ї також існують свої особливості у підходах до законодавчих дефініцій. Серед таких особливостей можна виділити: використання специфічних прийомів законодавчої техніки, спрямованих на інтегрування дефініції у текст правової норми, що історично сформувалися в нормотворчій практиці Німеччини в ХІХ ст. (але згодом використовувались також і в інших державах, зокрема Італії); сприйняття законодавчої дефініції як реального визначення, що конструює правову дійсність, та визнання концептуальних визначень особливим прийомом юридичної техніки, що як «молекула» пов'язує між собою окремі правові норми («атоми»), які стосуються одного предмета регулювання, історично сформовані французькою наукою і відтворені у нормотворчій практиці Франції.

До спільних рис у теорії та практиці використання дефініцій у законодавчих текстах в країнах континентальної Європи належать: наявність встановлених правил нормопроектування – нормативного чи рекомендаційного характеру; система функцій законодавчих дефініцій (серед найбільш часто описуваних є функція «економії мовних засобів» та забезпечення правової визначеності). При цьому серед специфічних функцій варто виділити функцію «виховання законодавця», розроблену на основі положень німецької доктрини. Ця функція є комплексною, містить окремі елементи традиційних функцій законодавчої дефініції, що виділяються у вітчизняній науці (онтологічної, гносеологічної, методологічної), але не тотожна їм: вона є більш конкретною та спеціальною відносно зазначених функцій за змістом та спрямуванням. Забезпечуючи якість законодавства, його системність, несуперечливість, зазначена функція потребує уваги з боку вітчизняної науки і практики нормопроектування.

На основі дослідженого матеріалу автор робить висновок, що теза щодо конвергенції двох сімей (англо-саксонської та романо-германської) в частині підходів до використання законодавчих дефініцій не підтверджується. Хоча в англійській законотворчій практиці спостерігаються спроби реформування окремих прийомів законодавчої техніки за прикладом країн континентальної Європи, разом з тим, сьогодні немає достатніх підстав говорити про успішність таких спроб. В континентальній Європі хоча і помітне зростання кількості дефініцій у законах, в тому числі дефініцій термінологічних, історично притаманних англійському законодавству (що є наслідком впливу права ЄС, де такі дефініції наявні у великій кількості і використовуються як інструмент правової гармонізації), разом з тим, суттєвими залишаються розбіжності на рівні юридичної мови, методології та правової аргументації. Не можуть бути знівельовані й історичні умови, в яких формувалися правова культура та традиції законотворення в державах Європи.

У підрозділі 2.3. «Інструментальне значення законодавчих дефініцій: правова гармонізація та забезпечення потреб багатомовного суспільства» зазначається, що зміст «інструментальної» функції законодавчої дефініції, яка  виділяється в правовій науці і практиці європейських країн, виявляється в тому, що вона: слугує основою для побудови порівняльних концептів для цілей порівняльно-правового аналізу; відіграє значну роль у виробленні гармонізованої термінології; використовується як один із засобів правової уніфікації, гармонізації та апроксимації, зокрема, в Європейському Союзі та державах-членах ЄС. Відмічаючи загальне зростання кількості дефініцій в нормативних актах ЄС, дисертант визначає фактори, що негативно впливають на ефективність дефініцій як інструменту правової гармонізації. 

На основі результатів аналізу «інструментальної» функції законодавчої дефініції автор наголошує  на необхідності проведення подальших досліджень ролі дефініцій в гармонізаційних процесах. Це забезпечить на теоретичному рівні: 1) поглиблення розуміння так званої «динаміки» законодавчої дефініції (її функціонування у процесах нормотворчості, тлумачення та правозастосування);     2) дозволить більш чітко окреслити сучасні тенденції розвитку нормотворчої практики європейських країн, встановити ознаки відсутності чи наявності конвергенції між окремими правовими системами; а на практичному рівні - дозволить виробити рекомендації щодо більш ефективного використання такого прийому законодавчої техніки в нормотворчій практиці ЄС та держав-членів. Вказані дослідження не мають обмежуватися лише інструментами правової науки, а мають ґрунтуватися на міждисциплінарній методології.

У розділі 3 «Роль законодавчих дефініцій в реалізації окремих основоположних правових принципів» досліджується значення законодавчих дефініцій для забезпечення реалізації принципів правової визначеності та «гнучкості» правового регулювання як складових принципу верховенства права; аналізується важливість законодавчих дефініцій для належного встановлення «букви» і «духу» закону в процесі тлумачення правових норм; досліджуються шляхи досягнення балансу між принципом правової визначеності та принципом «гнучкості» правового регулювання та роль законодавчих дефініцій в цьому процесі; на основі вивчення та аналізу судової практики розглядається питання визначеності самих законодавчих дефініцій.

У підрозділі 3.1. «Дефініції в законодавчих текстах та реалізація принципів правової визначеності та «гнучкості» правового регулювання: теоретичні аспекти» автор підкреслює, що законодавча дефініція є важливим інструментом забезпечення правової визначеності, яка визнається одним з основоположних принципів в країнах Європи. Вона забезпечує відносну стійкість значення понять та зрозумілість законодавчого тексту для його адресатів, надаючи їм можливість передбачення правових наслідків своїх дій. Однак, правова визначеність сама по собі (тим більше, в її текстуальному аспекті) не є абсолютною цінністю. Крім того, часто вона є важкодосяжною або взагалі не бажаною. Правова матерія, що завжди існує в певному соціальному контексті, має  мати можливість «пристосовуватися» до змінних суспільних умов. Такі можливості забезпечуються за допомогою принципу «гнучкості» правового регулювання, який втілюється в життя, в тому числі, за допомогою мовних засобів, через вибір тої чи іншої зовнішньої форми вираження правового припису.

Відповідно, для забезпечення ефективності правового регулювання, необхідно прагнути до встановлення балансу між принципами правової визначеності та «гнучкості» права. Текстуально досягнення такого компромісу виражається через застосування (чи незастосування) законодавчих дефініцій певних понять в текстах нормативних актів. Визначення потреби у нормативній дефініції кожного окремого поняття, в свою чергу, є питанням, що вимагає наявності в державі розвинених та науково обґрунтованих підходів до нормотворення та тлумачення норм права, їх збалансованого поєднання. 

У підрозділі  3.2. «Законодавчі дефініції та реалізація принципів правової визначеності та «гнучкості» правового регулювання: практичний вимір» законодавча дефініція розглядається з точки зору практики тлумачення тексту закону та визначається, наскільки суттєвою є роль законодавчої дефініції у чіткому встановленні «букви» та «духу» закону; аналізуються змістовні вимоги до самої законодавчої дефініції, що були сформульовані у рішеннях європейських судів, та визначається, наскільки ефективним є вживання законодавчих дефініцій для реалізації на практиці принципів правової визначеності та «гнучкості» правового регулювання.

Законодавча дефініція (як один із інструментів забезпечення правової визначеності) в процесі тлумачення сприяє встановленню словесної вихідної бази тексту закону (буквальне тлумачення). Разом з тим, вона може використовуватися і для виявлення «духу» закону. З методологічної точки зору, це означає, що дефініція може мати суттєве значення при застосуванні телеологічного методу та інших методів динамічного тлумачення. Дисертант визначає фактори, через призму яких виявляється зв'язок законодавчої дефініції із тлумаченням відповідно до «духу» закону.  

На основі дослідження історичного розвитку законодавчої техніки у її зв’язку із формуванням методології тлумачення в Англії, автор робить висновок, що поєднання через законодавчу дефініцію «букви» та «духу» закону спостерігається не лише в континентальній Європі, а і в англійській правовій системі. Хоча для англійських судів історично притаманним є метод буквального тлумачення (в якому до уваги беруться визначення, закріплені законодавцем), цей метод не можна сприймати спрощено і протиставляти англійську правотлумачну практику практиці країн континентальної Європи. Сучасна методологія буквального тлумачення вимагає саме виявлення наміру законодавця (що передбачає здійснення телеологічного тлумачення), лише способи встановлення такого наміру є історично обумовленими – найкращим виявом наміру законодавця вважається сам текст закону. Це означає, що дефініції, які містяться в законі, можуть бути використані для встановлення такого наміру.

На основі дослідження судової практики ЄСПЛ та європейських конституційних та верховних судів автор робить висновок, що сама лише присутність законодавчої дефініції в тексті закону та її деталізований характер не є гарантією ефективного забезпечення нею правової визначеності. Часто через недоліки нормопроектувальної техніки дефініції взагалі виявляються непридатними для виконання цієї функції. До таких недоліків, виявлених шляхом аналізу судової практики, належать: 1) відсутність законодавчого визначення певного поняття в тих випадках, коли воно є необхідним; 2) неналежна якість дефінітивного припису (нечіткість, суперечливість); 3) помилка в обсязі законодавчого регулювання: визначено поняття, яке не потребує чітко закріпленого значення на законодавчому рівні; використано занадто широке визначення (може бути ознакою надмірного регулятивного втручання держави або призводити до такого втручання в процесі правозастосування); сформульовано занадто вузьку дефініцію, що звужує межі судового розсуду. Таким чином, лише дефініції, які відповідають певним формальним та змістовним вимогам, узгоджуються із іншими законодавчими положеннями та використання яких є доцільним і виправданим, здатні виконувати функцію забезпечення правової визначеності.