| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, сформульовано основні проблеми роботи та напрями їх розкриття, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й конкретні завдання дисертації, основні теоретико-методологічні засади, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено форми апробації дисертаційного дослідження, вказано на його структуру та обсяг.
У першому розділі – “Письменницький епістолярій як теоретико-літературна проблема” – досліджено й систематизовано наукові підходи літературознавців до письменницького епістолярію, з’ясовано жанрово-стильові домінанти кореспонденцій, обґрунтовано жанрову типологію листування вітчизняних авторів і на конкретному матеріалі схарактеризовано істотні особливості проблематики й поетики епістолярного жанру.
У підрозділі 1.1. “Формування української епістолографічної думки: літературно-критичний контекст” здійснено рецепцію літературознавчих праць, розглянуто дискусійні проблеми історії та теорії епістолярного жанру.
Однією з перших епістолографічних студій в Україні стала праця Ф.Прокоповича, у якій дослідник зосередив увагу на залежності стилю листів від певних чинників, зокрема, від важливості справи, про яку йдеться в кореспонденції, та від адресата.
Українську історико-літературознавчу думку стосовно епістолярної спадщини репрезентують дослідження В.Гладкого та В.Святовця. В.Святовець найбільш обґрунтовано обстоює тезу про порівняльно-типологічний аналіз художніх творів та приватної кореспонденції письменників. Концептуальність у поглядах на рецепцію епістолярного жанру притаманна монографії Ж.Ляхової, яка на матеріалі приватних кореспонденцій Т.Шевченка обґрунтувала типологію листів. Однак поза увагою дослідниці залишилося вивчення кореспонденцій у контексті світової епістолярної культури. Певним здобутком епістолографії стало літературно-критичне дослідження Ю.Шереха, у якому підкреслюється необхідність вивчення специфіки епістолярію як літературного жанру, а саме такого статусу йому надає вчений.
До висвітлення проблеми функцій письменницьких листів в українському літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ ст. у контексті українсько-російських культурних зв’язків звертається В.Дудко, який обумовлює розгляд приватних письменницьких кореспонденцій не стільки в аспекті їх зв’язку з художньою творчістю, скільки в якості історико-літературного джерела.
З 90-х років ХХ ст. пріоритетним для багатьох епістолографічних студій стає комплексне вивчення жанру. Зокрема, М.Назарук одним із перших в українському літературознавстві досліджує кореспонденції кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., визначає місце й значення, суспільно-естетичну функцію листування зазначеної доби, його різновиди, здійснює ґрунтовні висновки щодо поетики жанру в компаративному плані.
Ґрунтовністю позначені праці Л.Вашків та В.Ткачівського, І.Забіяки, у яких розглядається специфіка епістолярного жанру кінця ХІХ – початку ХХ ст. Л.Вашків комплексно осмислює письменницький епістолярій помежів’я століть, визначає особливості культурно-історичної парадигми епістолярної літературної критики. Дослідниця посутньо обґрунтовує жанрові різновиди літературно-критичних оцінок у листах, зокрема лист-рецензію, лист-огляд. Її ідеї знайшли розвиток у дисертаційних роботах Т.Заболотної та О.Фідкевич. В.Ткачівський аналізує німецькомовну епістолярну спадщину І.Франка під кутом комплексної концептуальної рецепції цілісної проблемно-естетичної орієнтації в контексті українсько-німецько-австрійських літературних та суспільно-культурних зв’язків. І.Забіяка розглядає листування В.Горленка як історико-культурологічне джерело, акцентує на необхідності літературної критики та теорії дослідження епістолярію.
Значним здобутком у вивченні приватних письменницьких кореспонденцій стала праця В.Кузьменка, у якій уперше концептуально здійснено цілісний історико-літературний аналіз приватного листування вітчизняного письменства періоду 20–50-х років ХХ ст. як специфічного явища; розкрито сутність і функції епістолярію в літературному процесі тоталітарної доби; обґрунтовано новий підхід до жанрової концепції епістоли як до поліфонічного жанрового утворення (літературного та історіографічного вияву одночасно). Конструктивною в цьому разі є позиція дослідника щодо можливості вивчення епістолярного масиву не так у плані фактографічному, як у психологічному та естетичному.
Широким спектром заторкуваних проблем відзначається праця М.Коцюбинської, у якій пропонується нова методологія прочитання епістолярію. Нагромадивши значний теоретичний матеріал, дослідниця спростувала уявлення про бідність українського епістолярію, здійснила теоретичні узагальнення жанрових різновидів письменницьких кореспонденцій. Літературознавчі розвідки А.Крата, В.Соболь та ін. дали підстави зробити висновок, що їхні епістолографічні студії стосуються швидше формулювання проблем (побіжно окреслюють жанрово-стильові, проблемно-тематичні особливості кореспонденцій того чи іншого письменника), ніж їхнього розв’язання, окреслення низки питань, а не узагальнень.
У реферованому підрозділі наголошується, що наукові розробки епістолярного жанру відзначаються широким діапазоном: від класифікації жанрових різновидів до комплексного дослідження специфіки листування та його функцій в українському літературному процесі.
У підрозділі 1.2. “Жанрово-стильові домінанти письменницького епістолярію” проаналізовано еволюцію епістолярного жанру в тісному взаємозв’язку з основними етапами історико-культурного розвитку, визначено й схарактеризовано жанрово-стильові домінанти приватних кореспонденцій вітчизняних письменників.
Найбільш усталеним в епістолографії є твердження про те, що листи окремих періодів ідентифіковані певними особливостями (І.Паперно, М.Коцюбинська, В.Кузьменко), змішування яких або підкреслення їх як універсальних не може принести користі (В.Сметанін). Аналіз еволюції приватного листування засвідчує його мінливість, здатність до перетворення і дає підстави дисертанту обстоювати позицію, що однією з домінантних рис кореспонденцій є протеїчність. Епістола завжди, зокрема щоразу в нових історичних умовах, певному часопросторовому континуумі – зовсім інша, тобто відносно сталий набір ознак, які визначають жанрово-стильову домінанту кореспонденції і є доконче необхідними для її існування, за певних обставин може зазнавати змін, модифікуватись. Останнє обумовлено як своєрідністю творчої манери автора, так і змінами, привнесеними певною епохою та національною специфікою.
Виявлення домінантних рис приватних письменницьких кореспонденцій вимагає з’ясування стильових особливостей листа. Посутніми є дослідження, присвячені аналізу стильових особливостей епістоли. Окрема група науковців на підставі функціональних ознак поряд із художнім, офіційно-діловим, науковим виокремлює епістолярний стиль (Т.Винокур, Л.Гінзбург). Інша група вчених стверджує, що листи “обслуговуються” стилем, який найбільше відповідає меті висловлювання. Зокрема, А.Гвоздєв відзначає, що діловий тип листів використовує діловий стиль, а побутові кореспонденції ідентифікують живу розмовну мову. Л.Кецба, поділяючи епістоли на особисті та ділові, зазначає, що приватні кореспонденції вміщують листи побутові, написані розмовним стилем, і листи письменників, написані художнім стилем, а все це разом узяте утворює епістолярний стиль. Конструктивною в цьому разі видається позиція В.Кузьменка, на думку якого тканина кожної кореспонденції зіткана з кількох стилів мови. Через те з терміном “епістолярний стиль” можна погодитись лише за умови, якщо комплекс різних стилів прийняти за одне ціле.
На погляд автора дисертації, функціональні стилі не утворюють замкнутих систем, а перебувають у живому співвідношенні, взаємодії. Це дає підстави констатувати, що в листі існує одночасно декілька стилів, які почергово змінюють або навіть “перебивають” один одного.
Дисертантом виокремлюється діалогізм як одна з основних домінант епістоли. У роботі відзначається, що принципи побудови листа як моделі діалогу в кореспонденціях проявляються на різних рівнях: від способу обміну інформацією, співзвучності ідей, прозорих чи прихованих натяків – до прийомів композиції та стилю. Водночас дисертантом з’ясовується, що кореспонденція, маючи ознаки діалогу, разом із тим відрізняється від нього. По-перше, лист – це письмова форма комунікації і тому є менш спонтанним утворенням порівняно з усним мовленням. По-друге, епістола, як правило, – це синтез елементів різних функціональних стилів, а не просто розмовна мова. Це своєрідний дистанційний діалог, у якому автор і адресат “розведені у просторі й часі”(Н.Бєлунова).
Серед домінантних рис епістолярного жанру виокремлюють художність кореспонденції, мотивуючи це тим, що її автором є творча особистість. В.Кузьменко вважає, що написання приватного листа є творчим актом, особливо, коли йдеться про листування письменників. С.Скварчинська мотивує можливість художнього модусу епістоли тим, що вона є своєрідною творчою маніфестацією життя. Ця думка суголосна з твердженням Т.Гундорової та М.Коцюбинської.
М.Наєнко стверджує, що “повне значення слова “художність” стосовно листа застосовуватись не може. На переконання дослідника, кореспонденція “є тільки джерелом інформації, викладеної часом з художнім хистом і з певними, навіть конспіративними, завданнями”. Полемізуючи з автором “Інтиму письменницької праці”, дисертант доводить, що приватні кореспонденції людей, причетних до художньої літератури, мають естетичну цінність, оскільки їхнє листування і є почасти відбитком настрою, результатом імпровізації, своєрідним творчим полігоном, на якому апробовуються (бодай ескізно, фрагментарно) інтерпретаційні моделі прозописьма адресанта.
У реферованому підрозділі обґрунтовується відмінність між побутовими й художніми листами, наводяться аргументи окремих дослідників, зосібно Н.Ковальової, яка відзначає, що в художній кореспонденції наявні структурно-змістові ознаки літературного твору. Художній лист являє собою самостійне ціле як завершений текст: у ньому наявний сюжет, оформлений як прозова або поетична структура, пов’язана з різними родами, жанрами й жанровими модифікаціями. Як художній твір означена кореспонденція має заголовок, може мати підзаголовок, присвяту, епіграф. Заголовок ідентифікує основну тему або проблему твору, може представляти сюжетну перспективу твору тощо.
Концептуальність у міркуваннях зауважуємо в працях Н.Бєлунової, яка виокремлює три головні відмінності між побутовими й художніми листами. Перша полягає в тому, що художній лист по-іншому ідентифікує дійсність; друга – у тому, що приватна побутова кореспонденція є більш ситуативною порівняно з художнім листом. Останній певним чином узагальнює, типізує дійсність, а побутова епістола переважно “прив’язана” до ситуації. Третя відмінність зводиться до того, що в побутовому листі автор і адресат – конкретні особистості, а в художньому – здебільшого плід фантазії, образи вигадані, узагальнені, до певної міри типізовані.
Отже, в обох жанрових різновидах кореспонденцій проявляються різні типи мовних контактів та різна комунікативна мета. Побутовий лист переважно розрахований на конкретного й добре знаного адресата. Художній лист зорієнтований на масового читача, і його головна функція – естетична. Ідентичні міркування зустрічаємо в епістолографічній студії Т.Ковальової, на думку якої, головне призначення листа в літературі – апеляція до сфери почуттів і духовного осердя в людині, виховання художнього смаку, інтелектуально-емоційно-естетичний вплив, якщо під впливом розуміти адекватно сприйняті реальним реципієнтом справжні наміри автора-письменника.
У певний спротив тезі Н.Бєлунової та Н.Ковальової, які в якості визначальної функції побутового листа називають комунікативну (функція спілкування), ми акцентуємо увагу на тому, що в даному випадку йдеться не про лист як такий, а про кореспонденцію письменника, який у максимально відвертій, іноді високоемоційній формі порушує важливі проблеми не тільки особистого, приватного, а й соціального, політичного та літературного характеру. У кращих своїх зразках листи вітчизняних майстрів художнього слова другої половини ХХ століття відзначаються широтою охоплення суспільно-політичних та художньо-творчих питань, глибиною психологічного аналізу навколишнього життя, літературних явищ, розмаїттям вражень, думок і почуттів. У них здебільшого немає властивого для мистецтва художнього узагальнення, але є безпосередність світовідчуття, що ставить читача віч–на–віч з інтимними думками, почуттями й настроєм письменника.
Отже, художній лист – образне ціле, а побутова кореспонденція, що узагальнює життєвий факт, лише наближається до художнього твору. І чим глибше індивідуально-особистісний план набуває в епістолярному тексті загальнолюдського значення, тим помітніше побутова кореспонденція наближається до художнього твору.
Письменницький лист приваблює реципієнта не тільки і не стільки власне інформацією, а радше художньою ідентифікацією авторської особистості. Прагнення до вияву власної індивідуальності покликало свого часу до життя лист-сповідь, метою якого стала потреба авторського катарсису швидше перед самим собою, аніж перед адресатом. Чи не звідси бере початок твердження, що за листами можна найкраще зрозуміти автора, підсумоване відомою сентенцією Ж.-Ж.Руссо: у листі йдеться не про те, аби щось повідомити, а щоб висповідатися. Отже, кореспонденції розкривають приховане від усіх єство письменника, оголюючи найпотаємніші сторони його душі і розуму (Б.Модзалевський). Корпус приватних листів краще, ніж будь-який інший матеріал, дає змогу читачеві скласти про письменника, якого він не знає особисто, певне і яскраве уявлення, відчути сутність його особистості, зрозуміти психічний, внутрішній світ, світовідчуття й душевний настрій, увійти ніби в безпосереднє, інтимне спілкування. Ю.Шерех вважає, що “лист є портрет”. Однак згадане твердження вимагає кореляції: лист ідентифікує як особу автора тексту, так і адресата.
У реферованому дослідженні акцентується увага на тому, що автентичність образу автора листа не лежить на поверхні тексту. Адекватний портрет адресанта може бути ідентифікований реципієнтом тільки за умови уважного прочитання кореспонденції без абсолютизації кожного слова і “кожної цюхвилинної реакції, зумовленої побутовою і психологічною конкретикою”. Суголосною видається думка Л.Гінзбург, яка акцентує на тому, що в листі важливою є питома вага живого слова письменника, механіка його теоретичного висловлювання.
Дисертант, ураховуючи всі попередні літературознавчі студії над письменницькими кореспонденціями, обстоює тезу про те, що лист був і залишається доволі універсальною мистецькою формою для репрезентації внутрішнього світу автора. Через те домінанта приватного письменницького листування полягає в можливості творчої та психологічної інтроспекції епістолярних комунікантів.
Для подальших наукових спостережень особливу вагу має висновок про те, що домінантною функцією письменницького листування є комунікативна, а як вторинні виступають пізнавальна функція та функція впливу на реципієнта. Залежно від типу листа, індивідуальності адресанта й отримувача кореспонденції означені функції можуть розподілятися по-різному. Пізнавальна проявляється не тільки як функція повідомлення, але і як функція самопізнання особистості. Інтроспекція особистості ідентифікується і в спілкуванні, й у впливі на адресата, які в епістолярному стилі ніби супроводжують, “оркеструють” провідну “тему спілкування”.
Слушним є твердження, що стиль приватних кореспонденцій обов’язково пов’язаний із літературними стилями доби. Кожна епоха виробляла свій стиль, свої вимоги до епістолярного етикету. Адже будь-який жанр не залишається незмінним. У процесі свого розвитку він конденсує той лексичний, синтаксичний і стилістичний матеріал, який ще не увійшов до системи художніх засобів письменства, залишився поза ним. Таким чином відбувається безперервна взаємодія між художньою літературою, літературною мовою й іншими лінгвістичними структурами побутової, публіцистичної, епістолярної мови.
У реферованому підрозділі з’ясовано, що: епістолярна творчість письменників має естетичну вартість, оскільки в ній трансформовані індивідуальність та своєрідність творчих людей; стиль приватної кореспонденції безпосередньо пов’язаний із літературними стилями доби, оскільки кожна епоха накладала свій відбиток на написання кореспонденцій; лист письменника постає як одна із форм самовираження особистості; епістолярій вітчизняних письменників позначений прагненням вийти за вузькі межі інформативно-побутового листа, пошуками нових жанрових і стильових засобів.
Підрозділ 1.3. “Жанрова типологія приватної письменницької кореспонденції” присвячено з’ясуванню жанрової структури епістолярних діалогів, класифікації жанротворчих факторів письменницьких листів.
Основне призначення кореспонденцій – проінформувати про якусь певну подію або висловити свої почуття адресату, або поєднати те й інше. Коло питань, подій, про які йдеться в кореспонденції, може бути широким і вузьким, дуже важливим і менш значним. Усе це залежить від багатьох чинників: літературного таланту наратора, його суспільного становища, а також від особистості адресата, уподобань та зацікавлень останнього.
Переважна більшість дослідників (О.Єліна, Т.Зоріна, Н.Ковальова) відзначають, що лист поліфункціональний. Як правило, у науковій літературі виділяють п’ять функцій епістолярного тексту: комунікативну, інформативну, прагматичну, експресивну, фатичну. Листи письменника є прикладом реалізації одночасно кількох функцій. Це засвідчують кореспонденції українських письменників другої половини ХХ ст.
Упродовж століть склалася п’ятикомпонентна структура листа, яка в класичному варіанті передбачала звертання-привітання, домагання прихильності, розповідь, прохання, закінчення-прощання. Кожна епістола повинна була містити хоч би два з означених компонентів, включаючи й обов’язкові змістові формули, які композиційно входили в лист.
У дисертації підкреслюється, що перелічені складові є традиційними для означеного жанру в цілому, проте в такій класичній формі зустрічаються нечасто. У різних варіантах поділу листа (латинські настанови, схема Еразма та ін.) незмінними залишаються лише три: вступ (прескрипт), основна частина (розповідь) і закінчення (клаузула).
Типи звертань та їх функції певною мірою обумовлюються сферою спілкування, приналежності листа до певного функціонального стилю, а також жанру. Аргументованим видається твердження К.Ленець, яка вважає, що “епістолярне обрамлення залежить від ситуації та настрою автора в момент написання листа, взаємин з адресатом, мети послання. Неабияку роль відіграють при цьому загальна обстановка, дух часу, існуючі традиції”.
Процес темоутворення являє собою доволі складне явище, оскільки, реалізуючись у різних жанрах по-особливому, визначається при цьому зовнішніми, позатекстовими факторами. Цілком очевидно, що жанр листа має свої принципи відбору інформації. Вони можуть бути як загальними для жанру в цілому, так і частковими, характерними для епістолярію конкретного письменника. Загальні принципи формування тематики листа пов’язані з його дотичністю в ту чи іншу літературну епоху з іншими жанрами, з тим, чи є останній “документом” або “літературним фактом” (Ю.Тинянов). На тематику кореспонденції накладають свій відбиток і загальні тенденції розвитку певної історичної доби. Безпосередня орієнтація на адресата і потенційно на широке коло читачів також є одним із основних факторів, що впливають на принципи відбору інформації в кореспонденціях вітчизняних адресантів другої половини ХХ ст. Тематика також формується в їхніх епістоляріях відповідно до загальних для жанру письменницьких листів принципів їх утворення. Дисертантом виокремлюються найважливіші фактори, що мають вплив на відбір змісту в кореспонденціях українських письменників другої половини ХХ ст., серед яких:
- традиції вітчизняного письменницького епістолярію;
- тенденції та особливості розвитку літератури другої половини ХХ ст. (особливості жанрової системи, концепція особистості, співвідношення понять “особистість”, “світ”);
- естетична принада в епістолах вітчизняних письменників, що обумовлюється як особливостями поетичного обдарування авторів кореспонденцій, так і специфікою та становищем листа в ієрархії літературних жанрів другої половини ХХ ст.
Автором дослідження обґрунтовується твердження, що діалогічна структура й поліфонізм листа визначають співіснування різнотем’я в межах однієї кореспонденції. Усе це сприяє охопленню якнайширшого кола проблем і створює особливу поліфонічність епістоли.
Дисертант акцентує увагу на тому, що паратактична структура листа є наслідком декількох факторів. З одного боку, кореспонденція могла писатися поспіхом, або автор відволікався іншими справами. З іншого – адресант прагне охопити якнайширше коло подій та явищ, які мають місце не лише в особистісному житті, а й у літературі, у навколишньому світі. І це зрозуміло, адже епістолярний жанр відзначається широтою охопленого матеріалу, ідентифікує природний хід думок автора, іноді фіксуючи їх цілий каскад.
Вільний виклад матеріалу в листах письменників супроводжується наявністю елементів (способів) їх упорядкування. До них ми відносимо перехідні фрази (запитальні, спонукальні, обмежувальні), афоризми, емоційні асоціації в метафорах, порівняннях, епітетах.
Адресат у листах займає особливу позицію, і залучення його до нарації є визначальним у приватних кореспонденціях. Слушним визнаємо концепт В.Халізєва про те, що “співвіднесеність і зміна носіїв мовлення, а також ракурсів бачення ними оточення і самих себе… незмінно актуалізується в тих випадках, коли у творах наявні різномовність і багатоголосся, коли автором фіксується різноманітна манера мовлення і відбиті в них типи свідомості”. Це стосується й різновиду листа, який являє собою не тільки окрему репліку, але одночасно й модель усього діалогу в цілому (І.Паперно).
В епістолярних текстах можна розрізнити позицію автора (відправника), читача (адресата) і, врешті, позицію третьої особи, про яку може йтися в листі. Їх співвідношення може бути різним, але вони завжди залежать від волі автора листа й часто від того, кому адресовані. Водночас у письменницьких кореспонденціях, як і в будь-якому іншому мистецькому творі, може проявлятися як зовнішня, так і внутрішня позиції автора, а також можливе їх поєднання. При цьому принципово важливим є залучення позиції адресата до структури епістоли.
На конкретних прикладах дисертант ілюструє, що листи вітчизняних письменників поєднують у собі необмежені пізнавальні можливості та поглиблений інтерес до внутрішнього життя людини. Через те поліфонізм у їхніх кореспонденціях є однією з істотних ознак. В епістолах можуть співіснувати декілька позицій співрозмовників, рівноправних стосовно авторської, а іноді вони навіть можуть вступати в полеміку з авторською.
У другому розділі – “Відображення літературного процесу в приватному листуванні письменників” – досліджується проблема взаєморецепції автора з адресатом та проблема авторської свідомості в листуванні; на матеріалі приватних кореспонденцій українських письменників другої половини ХХ ст. подається характеристика основних жанрово-стильових модифікацій письменницького епістолярію, пропонується новий підхід до розгляду багатофункціональних листів.
У підрозділі 2.1. “Взаєморецепція з адресатами та проблема авторської свідомості в епістолярії” вказується, що однією з визначальних особливостей листа є його адресування певній особі. І якщо адресат не включився в комунікативний процес, то останній не може існувати. Адже доцільність будь-якого висловлювання, повідомлення визначається його спрямованістю на реципієнта. Усі види і концепції адресата визначаються тією сферою людської діяльності й побуту, до якої належить певне висловлювання, кому воно адресоване, як відправник уявляє і відчуває своїх адресатів, яка сила їхнього впливу на адресанта, а відповідно й на композицію.
Аналіз приватних кореспонденцій П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, Б.Антоненка-Давидовича, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука, О.Гончара, Віри Вовк, В.Безпалого, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Гр.Тютюнника та ін. дав підстави констатувати, що листування є творчістю не тільки індивідуальною, а й спільною також, оскільки автор кореспонденції завжди має на увазі особистість адресата, свої з ним стосунки, враховує його зацікавлення, погляди і т. ін. Через те листи однієї й тієї ж особи до різних кореспондентів пишуться по-різному. Вони відрізняються за тематикою, стилем і навіть за тоном нарації. Незважаючи на те, що адресат кореспонденції не присутній під час її написання, його образ впливає на мотивацію, наміри автора епістоли, мету висловлювання.
Заслуговує на увагу також думка про те, що в епістолярному процесі людина позачергово виконує одну з ролей обох дописувачів: адресанта, який створює текст листа, та адресата, на якого ця дія скерована. За термінологією Є.Бенвеніста, це “кореляція за сугестією”, тобто учасники епістолярного спілкування стають суб’єктами та об’єктами позачергово. Дисертант обґрунтовує тезу про те, що об’єкт висловлювання може, так би мовити, персонально збігатися з тим чи з тими, кому відповідає висловлювання. У побутовому обміні листами – це персональний збіг: той, кому я відповідаю, є і моїм адресатом, від якого я чекаю відповіді, або, у будь-якому випадку, активного відповідного розуміння. Але у випадках такого персонального збігу одна особа виконує різні ролі. Автор, будуючи свої висловлювання, прагне визначити й випередити подумки той вплив, який має висловлювання на дописувача. Урахування адресата й упередження його реакції часто буває багатостороннім, таким, що вносить своєрідний внутрішній драматизм у висловлювання (у деяких видах побутового діалогу, у листах, автобіографічних та розповідних жанрах), гострий, але більш зовнішній характер мають ці явища в риторичних жанрах.
Дисертант наголошує на різних проявах адресації, зокрема при встановленні письмового контакту між двома індивідами їхні стосунки бувають симетричними або асиметричними (В.Ткачівський). Симетричними вважаються такі зв’язки, при яких партнери почувають себе рівноправними щодо обговорення спільних тем, уживання певних слів, визначення напрямів комунікації тощо. При асиметричних стосунках партнери є нерівноправними стосовно означених пунктів.
У реферованому підрозділі акцентується на тому, що епістолярна контактність – явище складне й неоднозначне. Конструктивними в цьому плані видаються позиції В.Кузьменка, М.Коцюбинської, Є.Наумова та Л.Гінзбург, на переконання яких, адресант ніколи не буває звернений до свого реципієнта всіма сторонами своєї особистості (В.Кузьменко), оскільки це неможливо в принципі (Є.Наумов). У сприйнятті кореспондентами один одного через листи неабияку роль відіграє налаштування адресанта на певний регістр нарації, його внутрішній стан, який залежить від потреби в обопільному спілкуванні з конкретним реципієнтом.
В епістоляріях О.Гончара, І.Багряного, У.Самчука, Віри Вовк, І.Світличного, В.Стуса, Гр.Тютюнника розходження в позиціях з адресатами спостерігається особливо виразно, коли письменники рідко зустрічались або довго не бачилися, через те чим частішим і неформальним є їхнє безпосереднє спілкування, тим вони й у листуванні стають ближчими, зрозумілішими й відвертішими. Утім, приватних листів, які б мали винятково дружній або інтимний характер, принаймні оприлюднених нині, дуже обмаль. Значно більше кореспонденцій, що вміщують важливі судження про поточний літературний процес, конкретні тогочасні видання. Через те в листах українських письменників материкової України чи діаспори часто могли виникати запальні суперечки. Однак пристрасне відстоювання учасниками листовних диспутів своїх інтересів, уподобань, висловлювання власної думки, що могло йти врозріз із позицією адресата, не виключало поважного, почасти пієтетного ставлення до епістолярного візаві.
Зауважимо, що коли йдеться про свободу вислову – усного, писемного й друкованого, – то українська еміграція була в незмірно вигіднішому становищі. Через те письменники, які проживали за межами України, мали змогу широко й розкуто оприлюднювати власні уподобання, переконання, свою неповторно-індивідуальну причетність до України та світу, що вони активно й робили. Завдяки цьому можемо твердити, що українська діаспора істотно збагатила національну духовність у ділянці “людського документа”: мемуаристики, листування.
У цей же період у материковій Україні щоденникові нотатки й спогади знищувалися й вироджувались як жанр, а листи зводилися до ділового побутового мінімуму, та ще й часто-густо недоговорюваного. Чим щиріше було сповідальне слово, коли людина залишалася наодинці з пером та папером, тим ймовірнішою була можливість потрапити до тюремної камери.
Дисертант наголошує на тому, що образ дописувача в кореспонденції – проблема багатоаспектна. Вона пов’язана як із предметом епістолографії, так і з питаннями психології творчості та рецепції. Отже, проблема взаєморецепції з адресатами тісно пов’язана з психологічним типом особистості й жанровими уподобаннями учасників епістолярних діалогів. В одних адресантів усе приковане лише до власних почуттів, настрою, до найменших порухів душі, а в інших внутрішній світ майже завжди підтекстуально прихований від адресата. Про настрої і почуття йдеться дуже мало, про це свідчать тільки ненароком кинуті фрази.
У реферованому підрозділі аналізуються приватні кореспонденції українських письменників другої половини ХХ ст., у яких висловлені роздуми про художню творчість, тенденції її розвитку. Такі листи мають найбільше значення, оскільки дають змогу читачеві увійти і в психологію творчості, і в перипетії мистецького штибу. Водночас своїми листами письменники творять цікаві для аналізу та рецепції епістолярні блоки, що єднаються між собою в „цілісний текст листування” (Є.Наумов).
Аналіз українського письменницького епістолярію засвідчує, що листи новітньої доби подолали вузькість і замкнутість сфери приватного документа, перестали жити тільки своїм камерним життям, стали не тільки формою самопізнання, самовираження особистості, а формою освоєння дійсності. Таким чином, приватні кореспонденції вітчизняних письменників адекватно ідентифікують історико-літературний процес другої половини ХХ ст.
У підрозділі 2.2. “Жанрово-стильові модифікації листування ув’язнених письменників” аналізується епістолярний доробок письменників-в’язнів, що займає значне місце в письменницькому епістолярії другої половини ХХст. як за обсягом, так і за масштабами хронологічного охоплення та важливістю порушених проблем, і є унікальним явищем в історії епістолярної культури.
Проаналізоване дисертантом листування І.Світличного, В.Стуса, В.Марченка, Є.Сверстюка та інших в’язнів сумління експонує не лише письменницьку епістолярну манеру, а й їхню орієнтацію на культурну європейську традицію. Означені кореспонденції, у яких переплелися полемічні інтерпретації з художніми образами, темами, сюжетами, входять до контексту загальнолюдського культурного діалогу, який залишається і понині майже недослідженим у науці про літературу.
З’ясування жанрово-стильових модифікацій епістолярію письменників-в’язнів споріднене з висвітленням діалогу, особливо в перспективі буберівського уявлення про світ як “про живий вселенський діалог, який уже давно розпочався і продовжується”. Твердження про діалогічну природу людського буття дуже близькі до розуміння того, що творча свідомість кожного індивідуума вливається у світовий діалог і що самим фактом такого включення особистість стає ближчою до істини. Для письменників істина діалогу як цілого превалює над окремими репліками, і така думка відповідає буберівському уявленню про недоступність істини відстороненій людині, як би глибоко остання не концентрувалася в ній самій. Істина – не підсумок суперечки, де кожний відстоює власні переконання, вона народжується у стосунках “Я – Ти”, у світлі зустрічі людини з іншим існуванням, власне в діалозі особистість набуває свого “Я”, світосенсу і своєї долі.
Автор дисертаційної роботи обґрунтовує тезу про те, що буберівська дихотомія “Я – Ти” відтворює гармонію протилежних начал, ідею їх взаємного доповнення та обумовленості, через те діалог є конститутивним принципом життя і навіть більше, складає сутність людського буття. Основний рух у діалозі – звернення, тобто здатність поглянути, прислухатися. Відповідно до цього будь-який вислів, текст, де людина самовиражається, за своєю суттю діалогічний, оскільки він завжди звернений до когось. Рух назустріч іншому, ремінісцентність творчої свідомості і вкоріненість у різних культурних кодах – усі ці риси діалогічної особистості характеризують епістолярій В.Стуса, І.Світличного та ін.
Дисертант підкреслює, що для письменників-в’язнів центр психологічної інтроспекції зосереджений не тільки на них самих, а й на епістолярних комуні- кантах. Кореспондент для них – насамперед співрозмовник. У цьому сенсі митці утверджують уявлення про діалогічну особистість, яка не відокремлює себе від інших, а значить, не відокремлює себе від буття. Навіть перебуваючи в ізоляції, письменники не втрачають відчуття потреби в спілкуванні, оскільки завжди духовно споріднені зі світом. Для них особисте життя полягає в постійному діалозі й завжди протиставлене монологічному існуванню, оскільки останнє свідчить про неспроможність спілкуватися з іншою людиною, відчувати її сутність. Прикладом подібного діалогу слугує епістолярій В.Стуса, для якого монологічна нарація навіть в абсолютній самоті набуває глибокого передчуття взаємності. Його слово не претендує на володіння готовою істиною, хоча повсякчас і відзначається самототожністю та самодостатністю. Зверненість поета до іншої людини існує як продуктивна альтернатива, що здатна зруйнувати монологічну думку.
Кореспонденції І.Світличного, В.Стуса, Г.Кочура та інших творчих людей, силоміць позбавлених волі, підпорядковуються не лише зовнішнім законам епістолярного жанру (відповідність стилю, темі, адресату і т. ін.), а й внутрішнім, що створюють відповідну напругу й не дають можливості епістолярному тексту перетворитися в аморфну й безпредметну розповідь. Таким чином, листування письменників-в’язнів перетворюється у своєрідну замкнуту систему, де теми й ситуації, що повторюються, виробляють певні лейтмотиви, які організовують кореспонденції в єдине ціле. До найглибиннішого пласта епістолярію митців-в’язнів входить самоаналіз, розкриття потаємних механізмів особистої вдачі, зародження творчих задумів, перевтілення зовнішніх вражень – життєвих, мистецьких, – характер реакції, інтенсивність спогадів. Саме в листах віднаходимо багатий матеріал для розуміння цих невидимих, але дуже важливих процесів.
Епістоли ідентифікують силу письменників в історичній пам’яті, гостроті сприйняття духу, сутності конфліктів, проблем, тенденцій дійсності, мистецтва. У кожному листі адресант є і поетом, і трибуном, витоки його любові й ненависті – в особистісних колізіях із дійсністю; відбирається й синтезується лише те, що є гідним суспільної об’єктивації.
У реферованому підрозділі аналізується приватна кореспонденція як форма літературно-критичного вислову. Акцентується увага на диференціації листів як жанру літературної критики і кореспонденцій з уміщеною в них літературною критикою. Дисертант обстоює думку, що в епістоляріях письменників-в’язнів превалюють листи другої групи, оскільки в них уміщені оцінки художніх творів, детальний аналіз віршової техніки, відбиті стосунки між епістолярними комунікантами, вкраплені зразки автокритики.
Унаочнюється та обставина, що нетрадиційні форми письменницької критики в листах В.Стуса, І.Світличного так само, як і традиційні, уміщують не тільки аналіз і оцінку творів літератури з погляду сучасності, а й впливають (хай не завжди безпосередньо) на форму громадської думки, на розвиток літературного процесу. Критичне судження, як відомо, має двояку природу: це оцінка для самого себе, що ідентифікує власні естетичні модуси, і оцінка, яка звернена до кореспонденцій – митця або інших реципієнтів. Останнє дає змогу включити до арсеналу письменницької критики листи, що вміщують судження з різних проблем художньої творчості. Думка непересічної особистості, причетної до літератури, висловлена в приватному листі, впливає на формування поглядів адресата. А якщо кореспонденції на віддалі “культурної паузи” (М.Чудакова) будуть опубліковані або стануть надбанням широкого кола читачів, то матимуть змогу вже безпосередньо впливати на смаки та естетичні уподобання безпосередніх учасників літературного процесу (як письменників, так і читачів).
Дисертант обстоює тезу про те, що специфіка епістолярної письменницької критики визначається передусім природою художнього бачення, художнього мислення, якими володіє адресант. Мислення професійного критика передбачає аналіз літературних явищ, їх різнобічний розгляд. Письменник переважно схоплює емоційно-смислове ядро твору, не розчленовуючи останній критичним скальпелем аналізу. Рецензія письменника має цілісний характер, у якому превалює безпосередньо-інтуїтивне синтетичне начало. Саме це допомагає адресантові, спираючись на власний творчий досвід, ніби скоротити етап аналітичної роботи у процесі осягнення й оцінки мистецького витвору.
Автор дисертації обґрунтовує думку, що літературно-критичні оцінки, висловлені в листах, мають усі ознаки національної самокритики і вражають відвертістю та водночас щирістю думок, логікою аргументації, майстерністю викладу. Епістолярій Г.Кочура, Б.Антоненка-Давидовича, В.Стуса, І.Світличного – це сукупність кореспонденцій професійних літераторів, які, незважаючи на віддаленість від повсякденного літературного життя, є його активними учасниками. Жодна деталь (наскільки це було можливо в ув’язненні), жоден прояв українського національного духу і самоусвідомлення не проходить у листах повз увагу адресантів.
Епістолярій письменників-в’язнів прикметний наявністю різноманітних жанрових різновидів. У реферованому дослідженні вони класифікуються за функціональною спрямованістю, особливостями поетики, подаються їхні дефініції (лист-есе, лист-щоденник, лист-рецензія, лист-дискусія, лист-сповідь). Виокремлюються кореспонденції з підвищеною історичною свідомістю. За зверненням до адресата листи можна ідентифікувати як “гуртові”. Акцентується увага на особливому новаторському письмі в’язнів, яке кодифіковане в емоційності, експресії, філософічності, що дає змогу відтворити життєву правду.
У дисертації пропонується новий підхід до розгляду багатофункціональних листів українських письменників-в’язнів, які розглядаються як різновид приватної неофіційної кореспонденції і визначаються як особистісно орієнтований засіб комунікації на відстані. Епістоли означеної модифікації є синкретичними. Вони утворилися внаслідок дифузії інтимного, дружнього, сімейного та почасти дидактичного приватного листування.
Багатофункціональні кореспонденції виокремлюються певними ознаками: діалогізацією, синтезом елементів різних функціональних стилів, специфічною структурою, формалізованою рамкою, що фіксує прескрипт і клаузулу листа. Водночас маємо змогу спостерігати зближення суб’єктивного і об’єктивного, епічного й ліричного начал у нараторській парадигмі.
У підрозділі 2.3. “Лист як індикатор епохи” відзначається, що прагнення до кардинальних зрушень у суспільстві позначилося й на письменницьких листах, аналіз яких засвідчує, що останні мали не тільки приватний, інтелектуальний характер і були цікавими лише для безпосередніх учасників “діалогів на відстані”. Листування українських адресантів стало ареною історичної й літературної полеміки. Епістолярне контактування слугувало каталізатором національної самосвідомості письменників, відтворювало зародження правозахисного руху в Україні.
У контексті історико-літературного осмислення автором дослідження систематизовано колективні й відкриті листи Є.Сверстюка, Б.Олійника, Ю.Мушкетика, І.Драча, Д.Павличка, І.Дзюби, І.Світличного, Л.Костенко, В.Яворівського, О.Гончара, А.Погрібного та інших письменників, які давали змогу епістолярним комунікантам з особливою виразністю й глибиною розкрити свої прагнення, думки й переконання. Цілеспрямованість звернення до певної особи, до її думок і почуттів тут відчутно підкреслена, так само, як і особиста зацікавленість реципієнта в положеннях, які він висуває. В історії світової літератури знайдеться чимало прикладів того, як епістолярна форма використовується в якості композиційного прийому, що дає змогу психологічно поглибити переконливість оповіді, адекватно передати духовний світ адресанта.
Відзначимо, що у відкритому листі елементи, властиві для приватних кореспонденцій, створюють своєрідний сплав з елементами публіцистики, у жанровій природі якої лежить соціальна, суспільна проблематика. У такій альмагамі особистісного й громадського домінує другий елемент. Розглядаючи відкриті листи українських письменників крізь призму співвідношення суб’єктивного та об’єктивного, дисертант відзначає примат суб’єктивного. У цьому якраз і полягає суперечність жанру: потужний особистісний фактор перебуває в діалектично складних, багатовимірних стосунках із фактором соціальним, суспільним, об’єктивним. Однак ця суперечність є діалектичною, оскільки соціальний фактор проступає в тексті як узагальнююча ідейно-емоційна сила. І як наслідок – через суб’єктивне (позиція автора й адресата) в епістолярному жанрі виявляється об’єктивне – картина дійсності, типова для свого часу.
Аналіз відкритих листів українських письменників другої половини ХХ ст. засвідчує, що означений жанр має спільні риси з публіцистикою. Щоправда, головна із цих рис, яка полягає у прямому зверненні до конкретної особи або групи респондентів, може бути наявний і в інших жанрах публіцистики. Проте, якщо в них і можна обійтися без цього прийому, то у відкритому листі він обов’язково наявна і визначає композицію, спосіб викладу, тон і стиль кореспонденції. Те ж саме варто сказати й про авторське “Я”. Якщо публіцист у статті чи нарисі може вести мову від першої особи, то у відкритому листі такий тип нарації є обов’язковим, і особистість автора, його думки та емоції будуть виражатися лише крізь призму безпосередньої розмови з адресатом. Адресант відкритої кореспонденції виступає найактивнішою дійовою особою твору.
Поряд із відкритими листами, написаними від імені одного автора, дисертант розглядає й колективні кореспонденції письменників зазначеного періоду, у яких на відміну від “малих” форм листа (лист-запитання, лист-пропозиція, лист-побажання, лист-осуд, лист-памфлет, лист-подяка тощо) осуди, оцінки, висновки й пропозиції обґрунтовуються групою авторів. Колективні листи різноманітні за масштабом фактів, за шириною й глибиною узагальнень, викликаних роздумами над ними, що є безпосереднім протестом проти політичних переслідувань в Україні (листи-пропозиції щодо втілення в життя закону про мови, листи на захист ув’язнених і т. ін.).
Аналіз колективних кореспонденцій дає підстави твердити, що в зазначених листах вирішальним стає епістолярний образ колективного автора, який сприймається не лише як джерело для розуміння світоглядних орієнтирів та увиразнення духу доби. Неординарною є реакція на обставини, що склалися. Авторські прагнення знаходять свій вияв в оцінках, нерідко надміру різких, безапеляційних.
Слушним визнаємо думку Ю.Лотмана про те, що текст прагне уподібнити до себе аудиторію, нав’язати їй свою систему кодів, аудиторія відповідає йому тим же. Отже, текст включає в себе образ тотожної аудиторії. Однак автори колективного листа свідомі того, наскільки тогочасні читачі (йдеться про адресатів означених кореспонденцій) не готові до сприйняття порушуваних проблем. Через це адресанти акцентують увагу на найбільш важливих моментах.
Отже, структура як форма листа для колективних і відкритих кореспонденцій українських письменників другої половини ХХ ст. мала значення у двох вимірах: передачі інформації, яка викладається аргументовано, й до певної міри прояву традиційного формального етикету, якому не надається особливого значення (власне останнє найбільший вияв віднаходить у приватних листах). Зміст означених кореспонденцій включає в себе два елементи: відображений у свідомості суб’єктів специфічний предмет і його осмислення, оцінку.
Утверджуючи домінуючу роль змісту в колективних і відкритих листах українських письменників зазначеного періоду, автор реферованого дослідження не прагне применшити значення форми, без якої зміст існувати не може. Основна функція означених листів полягає в тому, щоб впливати на свідомість адресатів. Однак письменники в таких листах апелюють як до розуму, так і до почуттів епістолярних співрозмовників. Мислення підпорядковується загальним психологічним закономірностям „зчеплення”, асоціації образів та ідей. Почуття є неминучим резонансом будь-якого, навіть найабстрактнішого розумового, духовного процесу.
У третьому розділі – “Жанрова еволюція українського письменницького епістолярію другої половини ХХ століття” – простежується розвиток листування означеного періоду, вплив на структуру епістолярного жанру традицій української приватної кореспонденції, творчого досвіду шістдесятників, специфіки постмодернізму. Аналізуючи листування П.Тичини, М.Бажана, І.Багряного, О.Гончара та інших, дисертант акцентує, що їхній епістолярій продовжує традиції попередніх епох, але водночас набуває й новаторських рис, які витворені оновлюваною проблематикою, поетикальними засобами, моделюванням духовного світу людини.
У підрозділі 3.1. “Синкретизм жанрово-стильового мислення в приватних кореспонденціях українських письменників” під синкретизмом усвідомлюється синтез раціонального й інтуїтивного, суспільного й особистого, художнього мислення та інформативно-експресивних можливостей письменницьких кореспонденцій.
Синкретичні форми збагачують різні жанри й відзначаються здатністю до багатоманітного функціонування. Письменницький епістолярій виявляє особливу гнучкість у пристосуванні до запитів часу. Спостерігаються процеси дифузії, взаємообміну різних жанрових форм.
Загалом жанри у традиційно-нормативному значенні (з чітко регламентованою структурою) і справді щораз менше фігурують навіть у художній творчості; їх рамки руйнуються, деякі з них майже цілком відмирають (наприклад, ода, дифірамб чи героїчна епопея). Відбувається закономірний процес їх деканонізації. Зрештою, у певному сенсі вони справді вироджуються, атрофуються. Але зникає й атрофується не вся жанрова система літератури, а тільки її нормативістська, традиціоналістськи зорієнтована модель. Натомість неканонічні жанри, особливо ті, що виникли на помежів’ї кількох родо-видових структур, продовжують існувати, більше того – власне вони творять нове обличчя художнього письменства.
Епістолярій П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, І.Багряного, О.Гончара, В.Барки, У.Самчука, В.Симоненка, Гр.Тютюнника та інших унаочнює процес жанрових взаємопроникнень, який був інтенсивним за характером змін у жанрах і більш широким – за охопленням літературних явищ. У реферованій роботі акцентується на тому, що в останню третину ХХ ст. типовим став взаємовплив між різними жанрами кореспонденцій у листуванні окремого письменника. У переважній більшості подібні взаємопроникнення не тільки суттєво видозмінювали структуру жанру, а й збагачували, розширювали й підсилювали його можливості.
У роботі обґрунтовується формування жанрових модифікацій, яке найчастіше пов’язане з накладанням на відносно сталу й повільно змінювану жанрову форму нового жанрового змісту, продиктованого суспільно-естетичними потребами й проблемами нової доби – як літературними (“стиль епохи”, приклад інших митців тощо), так і позалітературними чинниками інтеграції соціальних, психологічних, естетичних ідей у генологічну свідомість письменників, критиків, читачів конкретного часу.
Проведений у підрозділі аналіз засвідчив, що листи українських письменників другої половини ХХ ст. модифіковані універсальністю: у них наявні інтимні свідчення, дружній жарт, критичний відгук, політичні, філософські роздуми, влучні характеристики і т. ін. Усе це залежить від комунікативної стратегії листа як пошуку оновленої його викладової форми. Загалом такі кореспонденції відтворюють процес взаємопізнання, взаємовідкриття, створюють відчуття, що епістолярні комуніканти перебувають на єдиному материку української культури. Дисертантом з’ясовується, що листи вітчизняних письменників відкрили особливий духовний історизм образного мислення, психологізм, виявили глибинні сфери внутрішнього світу їхніх авторів, прагнення до правди, до точного слова.
Водночас варто відзначити, що окрім історико-літературного, соціально-психологічного та літературно-побутового контексту, за листами можна простежити становлення й еволюцію духовних, моральних та літературних поглядів митця (зокрема І.Багряного, Віри Вовк, В.Стуса, Гр.Тютюнника та ін.). І це закономірно, адже духовне зростання будь-якого письменника відбувається складно й неоднозначно. І тільки часова дистанція дає змогу реципієнтові з’ясувати процес духовного та емоційного розвитку письменників, обумовлений закономірностями реалій доби.
Автор дисертації констатує, що модифікації інтерпретаційних моделей епістолярного жанру ідентифіковані в урізноманітненні форм останнього, розкутості мови, щирості вислову, хоч у різних митців це акумульовано індивідуально. Дисертант доводить, що модифікований тип листа – це новий тип світосприйняття, світорозуміння, мислення його творців. Нове мислення в епістолярних діалогах – це не тільки оцінки зовнішньої, об’єктивно існуючої реальності, це – інтроспекція і спонтанний “вибух” настроїв та переживань, оцінок і переоцінок як дійсності, так і себе самого. Це результат роботи душі, а тому здебільшого проектується на майбутнє.
Підкреслюємо, що листування українських письменників має синкретичний характер як у жанровому, так і в стильовому аспектах, відзначається естетично-філософським, інтелектуальним спрямуванням і обертається довкола таких архетипів, міфологем і буттєвих універсалій, як мати, вітчизна, любов, добро і зло, душа, доля і т. ін.
Проаналізувавши листування вітчизняних письменників, які творили впродовж другої половини ХХ ст., автор роботи констатує, що домінантною рисою письменницького епістолярію є синкретизм художнього мислення, що трансформувалось передовсім на жанровому та стильовому рівнях: кореспонденції письменників ідентифікували модуси співіснування в різних жанрових різновидах: листи-бесіди, листи-описи, пейзажні замальовки; за стилем і наративом епістоли оповідальні, дружньо-розмовні; листування позначене дифузією: взаємопроникненням літератури, інформації, публіцистичності; втрачається чітка грань між листом як інформативним документом і художнім узагальненням; спостерігається поєднання об’єктивного й суб’єктивного в листах.
У підрозділі 3.2. “Письменницький епістолярій у постмодерному дискурсі” досліджуються засоби та прийоми, які реалізують постмодерністський світогляд на рівні організації епістолярного тексту. Йдеться, зокрема, про фрагментарність, полістелізм, еклектизм, інтертекстуальність, синтез масового й елітарного. Автор реферованого дослідження відзначає, що хоча розробка проблем постмодернізму в сучасній українській і зарубіжній науці про художнє письменство відбувається досить активно, окремі питання оцінки й осмислення як самих парадигмальних якостей, що їх висуває ситуація постмодернізму, так і вихідних принципів її інтерпретації в широкому й вужчому значеннях і контекстах потребують нових дослідницьких зусиль. Розкрити сталі й змінні координати цього процесу – справді актуальне наукове завдання, що вимагає, з одного боку, теоретичного опертя, а з іншого – адекватних літературних методик, здатних охопити дух літератури, її особливості й прямування.
Аналіз епістолярної творчості українських письменників другої половини ХХ ст. засвідчує, що листування вітчизняних адресантів набуває значної трансформації як у змістовому концепті, так і на рівні викладових форм, тому новизна наративного дискурсу в епістолярії вітчизняних авторів тлумачиться бінарною опозицією двох взаємозалежних тенденцій: синтетичної та аналітичної, тобто реалістичної й модерністської та постмодерністської. Якщо першу слід розглядати як вищий ступінь розвитку епістолярного мистецтва минулого, то посмодерністська тенденція запропонувала кардинальну зміну, сенс якої усвідомлюється в контексті конфлікту з метанаративами минулого.
Епістолярна творчість письменників останньої третини ХХ ст. зберігає прояви жанрового пошуку, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація набуває інтимного, сповідального характеру або ж наближається до есеїстики, публіцистики, посилюється інтерес до сміхової культури. Останнє дає змогу розпізнати авторську свідомість “реалістичної” (“гетерогенної”, “мозаїчної”) типогенези. Цим пояснюється й вибір життєвого матеріалу, теми, ракурс зображення. Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей веде як до посилення, а то й гіпертрофії суб’єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і, навпаки, до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала.
Епістолярій Б.Антоненка-Давидовича, Віри Вовк, В.Барки, О.Гончара та інших письменників у множині його модифікацій як своєрідну цілісність характеризують проблемно-тематична широчінь (листи охоплюють важливі соціальні, національні, політичні, філософські, психологічні, екзистенційні питання); пафосна поліфонія (сатиричний струмінь, гумористичні, іронічні й навіть трагічні модуси “художності”); мовностилістичне багатство (численні фразеологізми, діалектизми, розлогі синонімічні ряди); виразне тяжіння до жанрового синкретизму, змішування й синтезування різних родів і жанрів, часові зміщення.
Дисертант акцентує на тісному зв’язку письменницьких листів із літературою модернізму й постмодернізму. На перший план у цих кореспонденціях виступає не почуття, а думка, тому лист стає не тільки художньою літературою, а й документом, який ідентифікує багатогранність творчої особистості, багатство її духовного світу і вміщує цікаві свідчення з літературного, побутового й суспільного життя. Водночас листи не просто відображають стан подій, а стають здебільшого суспільно-політичними документами епохи.
Листи письменників другої половини ХХ ст. відзначаються синтезом різних видів пізнання та синестезією, інтеграцією зображувально-виражальних засобів, які характерні для інших видів мистецтва, освоєнням досвіду попередників. Новаторство викладової форми зафіксовано переважно на рівні наративного дискурсу та синтезу стильових засобів, що набуло особливого поширення в сучасній культурі, а також на рівні концентрованого синкретизму та симультанності, різноприродної фігуративності в межах єдиної і конкретної поетики кореспонденції. Взаємодія, перехідність, дифузність складових в інтуїтивному, по суті, процесі синтезування залишається в багатьох випадках ірраціональною. Однак очевидні й різні способи художнього вирішення: метафорична перенесеність, лірична об’єктивність і т. ін.
Означені риси фокусують нові орієнтири, але у складному взаємозв’язку з епістолярним мистецтвом попередніх епох втілюють і органічні для людини нового часу почуття та емоції, бачення світу, відображають естетичні модифікації й перипетії культури листування.
У Висновках реферованої дисертації формулюються підсумкові положення роботи.
Попри те, що нині в наше життя впевнено ввійшли телефон, факс, комп’ютер, відеозв’язок, а сучасні технології активно витісняють із побутування традиційне листування, епістолярна творчість українських письменників новітньої доби засвідчує, що їхня приватна кореспонденція, безперечно, акумулює потужні художні інтенції. Особливо це стосується листів відомих і знаних у світі авторів, непересічних майстрів художнього слова, із яких реципієнт може побачити не лише творчу індивідуальність митця, а й заглибитися в специфічні особливості доби, у яку жив і творив письменник.
Значення приватного епістолярію в розкритті специфіки ідейно-художніх поглядів письменників, їхньої динаміки полягає в тому, що листування є автентичним джерелом висвітлення творчої індивідуальності адресанта, його світогляду, естетичних засад, психологічних особливостей.
Незважаючи на те, що вивчення генологічних параметрів, тобто жанрових особливостей українського письменницького епістолярію загалом та індивідуальних творчих особистостей в епістолярному дискурсі зокрема проводиться нині у вітчизняній науці про літературу досить активно, необхідно констатувати брак епістолографічних праць синтетичного характеру. Водночас потреба в дослідницьких студіях саме такого спрямування цілком очевидна, оскільки вони є плідними не лише для епістолографії, а й для розвитку історії літератури. Наукові розробки в царині епістолярної генології служитимуть також збагаченню теорії літератури й літературної критики.
Наявність у концепції адресанта листа соціальних або особистісних характеристик обумовлює появу в ньому певної монотеми, тобто уривка тексту листа, який позначений відносною вичерпаністю предметно-тематичної змістовності, функціональною завершеністю як результатами врахування одного з чинників концепції адресата, який, з погляду наратора, є провідним для досягнення певної прагматичної установки. В українському письменницькому епістолярії періоду другої половини ХХ ст. наявні такі монотеми, як приватне життя, суспільно-політичні події, літературно-художня творчість, а їх поєднання в межах одного листа обумовлює появу політематичного листа. Семантичний і логічний критерії вирізнення монотем дають змогу розмежувати письменницькі листи за їх предметно-тематичною змістовністю на монотематичні й політематичні.
Монотематичні листи письменника, пов’язані зі сферою його професійної діяльності, утворюють епістолярну літературну критику, провідною жанровою модифікацією якої є лист-рецензія, під яким розуміється аналіз і оцінка художнього твору або окремого етапу творчості, уміщені в письменницькому листі.
Епістолярій українських письменників кількох поколінь, які ідентифікували себе в художньому письменстві другої половини ХХ ст., проаналізований крізь призму епістолярної літературної критики, дає підстави говорити про різножанрове забарвлення кореспонденцій. У творчому доробку П.Тичини, М.Рильського, Б.Антоненка-Давидовича, М.Бажана, У.Самчука, О.Довженка, І.Багряного, Г. і Гр.Тютюнників, О.Гончара, В.Симоненка, В.Стуса та багатьох інших наявні листи як жанр літературної критики, так і приватні кореспонденції з уміщеною в них письменницькою критикою: листи-рецензії, епістолярні критичні репліки, епістолярні рецензії-нотатки, епістолярні рецензії-есе, епістолярна літературна автокритика, лист-авторизація тощо.
Листи з тематичною домінантою “актуальні події суспільно-політичного життя” з’явилися внаслідок акцентуації таких чинників концепції адресата, як соціальний стан і політичні переконання. Вони переважно заглиблені в актуальні проблеми поточного суспільного руху, позначені більшим ступенем відвертості у висловленні думок (порівняно з публіцистичними творами) як складовою модальності адресанта внаслідок відсутності цензури чи самоцензури. Згадану групу утворюють дві жанрові модифікації: лист-роздум про актуальні події суспільно-політичного життя і лист-роздум з онтологічною тематичною домінантою, тобто лист із роздумами про сенс людського буття, про своє місце в суспільстві і літературі.
Кількісно найбільшою є група письменницьких листів із монотемою “приватне життя” завдяки довготривалості та регулярності епістолярної комунікації між членами родини та свідомому ставленню з боку адресатів до збереження кореспонденції відомого родича. Відсутність соціальної дистанції як визначальна риса концепції адресанта цієї групи листів суттєво розширює їхню предметно-тематичну змістовність і разом з тим сприяє збереженню відвертості як складової модальності адресанта. У межах виокремленої групи комунікативних текстів вирізняються такі жанрові модифікації, як “лист-інформація про факти приватного життя” (листування ув’язнених письменників, зокрема) і лист-спогад про факти приватного життя.
Свідоме врахування з боку наратора кореспонденції якомога більшої кількості чинників концепції адресата сприяє створенню багатовимірного образу останнього, що пояснює факт існування політематичного листа. Попри мозаїчність його композиції, він є цілісною структурою, оскільки цементуючим засобом тут виступають екстралінгвістичні фактори, а саме: специфіка епістолярної комунікативної ситуації.
Аналіз приватних листів Б.Антоненка-Давидовича, П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, І.Багряного, В.Барки, У.Самчука, О.Гончара, В.Симоненка, В.Стуса та багатьох інших доводить, що роль письменників не обмежувалась тільки служінням художньому слову. Приватні кореспонденції відомих адресантів ідентифікують їхню активну участь в осмисленні суспільних процесів, у прагненні вивести українську культуру загалом і літературу зокрема на європейські обшири.
Епістолярій В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Марченка та інших “інакодумів”, в’язнів сумління, яких тоталітарна влада ізолювала від українського народу, – повновартісне мистецьке явище. У кореспонденціях, написаних за ґратами, розкривається творча лабораторія, літературні плани, здійснюється самооцінка власних творів і аналізуються тексти інших письменників (у тому числі й тих, що жили та працювали у “великій зоні”), ведеться мова про громадську роботу. Проте ідейною домінантою згаданого різновиду письменницького листування, попри цензурні регламентації, перлюстрацію та самоцензуру (аби не наражати близьких і рідних людей, епістолярних комунікантів на небезпеку), стає боротьба з тоталітаризмом, прагнення вивільнити кожного українця від будь-якої чужоземної залежності, виплекати свідомо національну особистість. Жодна деталь (наскільки це було можливо в ув’язненні), жоден прояв українського національного духу і самоусвідомлення не проходить у листах повз увагу адресантів.
Епістолярний текст – явище комунікативне, звідси й залежність змісту листа, його форми, теми, манери мовлення від конкретного адресанта й адресата. Цим зумовлений механізм прагматики авторської й реципієнта: з одним епістолярним співрозмовником автор епістоли – пристрасний полеміст, з іншим – толерантний, шанобливий “слухач”, із черговим кореспондентом – уважний реципієнт, із другом-адресатом – гуморист тощо.
Українські письменники різних поколінь (від розбудовувачів вітчизняного письменства новітньої доби П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, шістдесятників В.Симоненка, І.Дзюби, І.Світличного до сучасних авторів О.Ірванця, В.Неборака, О.Стусенка та інших) як епістолярні комуніканти відіграли особливу роль в еволюції жанру листа: завдяки притаманним їм образному світосприйняттю та красномовству вивели приватну кореспонденцію за вузькі межі інформативно-комунікативного функціонування й поставили в один ряд із художніми творами.
Український письменницький епістолярій другої половини ХХ ст. яскраво позначений автобіографізмом та інтертекстуальністю, ідентифікованою в суголоссі публіцистичного змісту кореспонденції, мемуаристики й художніх творів. Епістолярні тексти мають не лише історіографічне значення. Зміни жанрово-стильових норм у межах приватного листування письменників демонструють нову естетичну якість прозописьма. Листи О.Гончара, Гр.Тютюнника, В.Стуса та багатьох інших авторів – унікальний приклад “гібридизації” жанру, зближення його з художньою літературою, що зумовлено особливостями розглянутих текстів (надзвичайний заряд художності, руйнування традиційної структури епістоли, розмаїття жанрових різновидів, наявність “образу автора”, глибокий підтекст, індивідуальність стилю, культурно-естетична цінність та ін.
Див., наприклад: Степанов Н.Л. Дружеское письмо начала ХІХ века // Поэты и прозаики. – М.: Наследие, 1966. – С.66–90; Тынянов Ю.Н. Литературный факт //Тынянов Ю.Н. Поэтика, история литературы и кино. – М.: Сов.писатель, 1977. – С. 255–270; Тодд У.М. Дружеское письмо как литературный жанр в пушкинскую эпоху /И.Ю.Куберский (пер. с англ.). – СПб.: Академ. проект. – 1994. – 207 с. Skwarczynska Stefania. Teoria listu. – Lwow, 1937. – P. 41. Наєнко М.К. Інтим письменницької праці: З лекції про специфіку художньої творчості. – К.: Педагогічна преса, 2003. – С.192. Коцюбинська М. “Зафіксоване й нетлінне”. Роздуми про епістолярну творчість. – К.: Дух і літера, 2001. – С. 25. Ленець К.В. “Друже мій єдиний!...” (Початкова формула-звертання в листах Т.Шевченка) //Культура слова. – 1989. – №37. – С.38. Хализев В.Е. Теория литературы. – М., 1999. – С. 14. Бубер М. Два образа веры. – М.: Аст, 1995. – С. 9. |
