ЗОВНІШНІЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВИ У ПОСТБІПОЛЯРНІЙ СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

     У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язок із науковими програмами, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об’єкт і предмет, окреслено наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, висвітлено методологічні засади й охарактеризовано структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

     У першому розділі – «Методологічні й концептуально-теоретичні засади дослідження зовнішнього суверенітету держави» – обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводяться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при написанні рукопису дисертації, а також фахової літератури з проблематики еволюції зовнішнього суверенітету держави в рамках «вестфальської» моделі організації міжнародних відносин у постбіполярну епоху.

     Дисертантка стверджує, що «вестфальська» модель міжнародних відносин, починаючи з відповідного мирного договору 1648 р., остаточно сформувалася як державоцентристська система, де головними суб’єктами міжнародних відносин виступали суверенні держави, кожна з яких має повний внутрішній суверенітет і самостійно визначає власну форму правління, принципи внутрішньої організації, відносини з релігійними конфесіями.

     Таким чином, принцип суверенної рівності держав став загальноприйнятим у державоцентристській системі міжнародних відносин, регулюючи поведінку держав стосовно одна одної, незалежно від наявних у кожній із них політичних режимів і переважання тих чи інших політичних рухів, ідеологій тощо. Причому зовнішній суверенітет держави в рамках «вестфальського» світоустрою виявився похідним від суверенітету внутрішнього й розцінюється як невідчужувана політико-правова якість незалежної держави, що символізує її  самостійність, вищу відповідальність і цінність як первинного суб’єкта міжнародного права. Зовнішній суверенітет, робить висновок дисертантка, є логічним продовженням і доповненням суверенітету внутрішнього, оскільки всі правила на території даної держави встановлюються нею, безпосередньо державою.

     Хоча принцип зовнішнього суверенітету держави й суверенної рівності країн перетворився на стрижневий елемент сучасних міжнародних відносин, за умов глобалізації він дедалі частіше ставиться під сумнів, зазнаючи істотної трансформації. Суверенітет сучасних держав або самообмежується, або обмежується ззовні появою значного числа недержавних акторів (суб’єктів) міжнародних відносин та новими правилами на міжнародній арені (необхідність дотримання природних невід’ємних прав людини, а також взаємні зобов’язання держав за міжнародними договорами та ухвалами міжнародних організацій).

     Кожна система міжнародних відносин відображала структурну центросилову рівновагу, утворену відносинами між центрами сили - конфігурацію рівноважного стану системи. Якщо в XVII - першій третині XX ст. центросилова структура мала поліцентричну конфігурацію, то в другій половині XX в. структурна конфігурація була двохполюсною. А ключова роль у підтриманні силової рівноваги належала державі, що контролює рівновагу - державі-балансиру, політика якої була спрямована на створення механізму стримувань і противаг для урівноважування домінуючої у військово-політичному відношенні держави - потенційного претендента на імперське панування. Історично функцію балансира, як правило, виконувала держава, що досягала економічного й політичного лідерства в «сучасній світ-системі», тобто «гегемонії»: Нідерланди в XVII в., Франція у ХVІІІ, Велика Британія в XIX, США в другій половині XX ст.

     Тому, на думку автора, причини й рушійні сили генези та функціонування «вестфальської» моделі були пов’язані з протиборством між двома взаємовиключними моделями політичного устрою: універсалістською й партикулярістською або ж національно-державною. Отже, авторка робить висновок, існування й прогресія «вестфальської» схеми міжнародних відносин можлива тільки в рамках моделі, заснованої на принципі юридичної рівності суверенних держав (національних і територіальних). Відповідно, принцип юридичної рівності суверенних держав у рамках «вестфальської» моделі  - це саме той механізм, що оберігає даний принцип від руйнації та підміни протилежним - імперським чи неоімперським.

     Але в умовах постбіполярності не можна погодитися з домінуванням впровадженого ще Ж.Боденом юридично-інституціонального підходу до питань зовнішнього суверенітету держави, коли політико-інституційні підходи опрацьовані недостатньо. Крім того, недостатньо з’ясовані особливості реалізації принципу суверенітету на різних етапах становлення державності, питання щодо джерел та носіїв суверенітету державної влади. Відповідно, не отримавши належного осмислення у науковій політичній літературі й концепт міжнародного суверенітету держави, який у кінцевому підсумку визначається її спроможністю самостійно вибудовувати свої зовнішні справи у певній системі міжнародних відносин.

     Цей різновид суверенітету обов’язково виходить із припущення, що державу як суверена визнають інші держави-суверени, котрі сприймають її як єдиного представника, уповноваженого говорити й діяти від імені певної політичної спільноти, - народу, нації (Д.Мак-Кормік, С.Краснер, Дж.Розенау, С.Роккан, Оран Р.Янг). Здавалося б, зовнішній суверенітет повинен надаватися державі відразу ж після утвердження її внутрішнього суверенітету, й навпаки, держава не повинна претендувати на зовнішній суверенітет, не володіючи внутрішнім.

     Отже, навіть у разі об’єктивно мотивованого звуження зовнішнього суверенітету в сучасному взаємопов’язаному світі жодна держава не мислить свій внутрішній суверенітет у відриві від зовнішнього, намагаючись уникнути абсолютної автаркії - повної економічної та політичної ізоляції на міжнародній арені.

     В остаточному підсумку в працях західних політологів-міжнародників доводиться констатувати повну узалежненість суверенітету та конкретних форм і способів його реалізації від системи міжнародних відносин, їхнього змісту, складу учасників, рушійних сил та закономірностей. Що ж до рушійних сил розвитку державоцентричної «вестфальської» моделі міжнародних стосунків, більшість вчених погоджуються, що головним чинником було суперництво між державами: одні прагнули збільшити свій вплив, а інші намагалися не допустити цього. Колізії між державами визначалися тим фактом, що національні інтереси, котрі сприймалися як життєво необхідні одними країнами, вступали в конфлікт з національними інтересами інших держав.

     Але в постбіполярному світі більшість аналітиків-міжнародників, як західних (У.Бек, Я.Кларк, А.Негрі й М.Хард та ін), так і російських (А.С.Блінов, А.Г.Володін і Г.К.Широков, М.Г.Делягін й ін) та українських (О.Г.Білорус і Д.Г.Лук’яненко, О.А.Коппель і О.С.Пархомчук та ін.) переконані, що глобалізація насправді знижує рівень реального внутрішнього й зовнішнього суверенітету, оскільки скромнішими стають можливості проведення окремими державами стабілізаційних і перерозподільних заходів.  Глобалізація міжнародних відносин і світової політики, євроатлантична і євроінтеграція інтеграція, а також місце і роль України в цих процесах вітчизняними аналітиками осмислювались неоднозначно. Одні аналітики аналізували зазначені тенденції і процеси з позицій поміркованого критицизму (О.Білорус і Д.Лук’яненко, М.Капітоненко, А.Сіленко). Інші намагались оцінити глобальні трансформації з концептуально нейтральних позицій (Г.Касьянов, В.Ткаченко, Г.Федущак-Паславська). Треті схилялися до позитивного сприйняття глобалізації та регіональної інтеграції як об’єктивних процесів, до яких Україні необхідно адаптуватися (С.Андрущенко, В.Копійка, Т.Кремень, В.Манжола). У розпорядженні національних урядів в умовах тісно пов’язаного з глобалізацією залишається дедалі менше «суверенних ресурсів».

     У другому розділі – «Трансформація зовнішнього суверенітету держави в умовах глобалізації» – автор зосередилася на аналізові змін функціональної ролі зовнішнього суверенітету держави в умовах глобалізації, зокрема, на розгляді «суверенітету під наглядом» як атрибутивної характеристики «недієздатних держав», а також виникненні моделі «розподіленого суверенітету».

     Авторка дослідження дійшла висновку, що класична модель державного суверенітету, заснована на чіткому протиставленні внутрішньої й зовнішньої її сутності, коли зовнішні актори не можуть впливати на внутрішню політику держави, або ж можуть впливати на неї дуже обмежено, істотно «розмивається» сьогодні в умовах глобалізації, що обумовлює складність та різноманітність міжнародної реальності. У глобалізованому світі на перший план виходять проблеми міжнародної безпеки, пов’язані з появою низки недержавних акторів та загрозою неконтрольованого розпаду державоцентричної моделі міжнародних відносин.

     В процесі дослідження проблем реалізації зовнішнього суверенітету сучасних держав в умовах глобалізації окреслилося два альтернативних підходи: 1) інструменталістський, коли міжнародна поведінка впливових держав позначена подвійними стандартами; 2) конструктивістський, представники якого наполягають на тому, що сучасні держави в цілому воліють дотримуватися спільних й загальновизнаних норм суверенітету. 

     Але безперечно, що процес самовизначення сучасних держав-націй («парад суверенітетів»), коли лише кількість членів ООН сягнула 193-х, відбувається на тлі демонстрації їхньої виразної слабкості, пов’язаної з недієздатністю правлячих політичних режимів великої групи афразійських і балканських держав у ключових сферах зовнішньої політики й політики національної та міжнародної безпеки. Цим породжений характерний для сучасності феномен «недієздатної державності» (failed states).

     Найбільш властивим для «неспроможних держав» є колапс правопорядку, - тотальний або близький до того крах інститутів державності, покликаних забезпечувати порядок і право (Ємен, Демократична Республіка Конго, Ліван та ін.). Представники центральної влади провини за свої помилки зазвичай перекладають на ворогів-опонентів, ініціюючи громадянські війни та надаючи притулок міжнародним терористичним і злочинним угрупуванням, що вимагає, у свою чергу, міжнародного втручання, в т.ч. під виглядом «гуманітарної інтервенції».

     Таким чином, «неспроможними» або «недієздатними» вважаються держави, що не можуть (або не хочуть) відповідати певним стандартам стабільності розвитку та безпеки в силу їхньої слабкості, роздрібненості та корумпованості. Саме стосовно таких країн легітимується застосування зовнішнього втручання міжнародними силами для встановлення контролю над нестабільною територією та управління соціально-політичними процесами, тобто йдеться про виконання суверенних функцій зовнішнім актором (ООН, регіональні організації, окремі країни).

     Відповідність стандартам визначається на основі проведення порівняльних досліджень (моніторингів) країн за визначеним набором критеріїв, ознак, індикаторів та обчислення інтегральних індексів, що характеризують соціальний, інституціональний та інституціонально-економічний розвиток країн. 

     Тому «недієздатні держави» є головною загрозою для міжнародної й регіональної безпеки, оскільки вони створюють нерозв’язані протиріччя між формальним та реальним суверенітетом, конкретним виразом яких є неспроможність формально незалежних держав (Афганістан, Ірак, Косово, Сомалі, Чад та ін.) упоратися з внутрішніми (ендогенними) проблемами й ефективно контролювати свою суверенну територію, що з необхідністю призводить до її деструктурування й дезінтеграції, а відтак - спричиняється до негативних транскордонних впливів на сусідні «нормальні» держави і регіональну, міжрегіональну та трансрегіональну безпеку в цілому.

     Достатньо новими явищами в міжнародній політиці є й добровільна десуверенізація та феномен «розподіленого суверенітету», що випливають із європейського погляду на легітимність нового глобального порядку. Добровільний перерозподіл суверенітету, що здійснюється в межах становлення сучасних інтегративних структур типу Європейського Союзу, може бути визначений як інтегративна десуверенізація, пов’язана з добровільною передачею (делегуванням) державами-членами частини суверенних повноважень у деяких сферах (економічній, військовій, соціальній, митній тощо) спільному наддержавному органу, який перебирає на себе контроль за станом і спрямуванням процесів у цих сферах в межах об’єднання та здійснює політику від імені носіїв суверенітетів (держав, націй, народів).

     У цьому контексті будь-яка держава, що має намір інтегруватись у подібні політичні об’єднання, повинна бути готовою до того, що втратить частину своїх суверенних повноважень на користь наддержавних органів управління. Відтак, виникає поняття суверенітету народу (нації) як дійсної першооснови суверенітету державної влади, що встановлює межі реалізації суверенітету державної влади. У цьому контексті зрозуміла й обмеженість зовнішнього суверенітету держави, оскільки її зовнішньополітична діяльність здійснюється за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

     Разом з тим, у Євросоюзі досі домінує концепція „суверенітету нації”, де центральна роль відводиться уряду певної країни як державному втіленню цього суверенітету. Першочерговими суверенними правами уряду вважаються податкова та регулятивно – дерегулятивна політика, а також право ведення переговорів з іншими урядами країн – членів ЄС, з органами ЄС щодо визначення сфер і ступеня інтеграції, а отже, і щодо делегування певних повноважень спільним органам.

     Таким чином утворюється «розподілений суверенітет» й формуються спільна зовнішня політика й політика безпеки (СЗППБ) і будується «третя опора», яка охоплює сферу юстиції та внутрішніх справ, що означає глибинний перегляд ключового принципу національної монополії держави на легітимне насильство як в межах своєї території, так і щодо інших суверенних держав, оскільки право на застосування збройної сили (поліцейської чи військової) є основою політичного суверенітету, й традиційно сувереном вважається той, хто приймає рішення про введення надзвичайного стану, хто має достатню легітимність встановлювати, що за певних обставин фізичний примус повинен прийти на зміну юридичній нормі, яка за даних обставин є неадекватною.

     Вже після Другої світової війни західноєвропейські країни опинилися під опікою США, добровільно прийнявши план Маршалла, а східноєвропейські країни – під опікою СРСР, отримавши штучно нав’язану Раду Економічної Взаємодопомоги. Так на той час НАТО і ОВД санкціонували  «суверенітет під наглядом». А на тлі останньої в часі світової фінансово-економічної кризи чітко позначилася група країн ЄС (PIGS – Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія), яка потребує фінансової опіки з боку більш заможних партнерів та Євросоюзу в цілому, але звичайно ціною втрати частини свого суверенітету.

     У третьому розділі – «Транснаціоналізація зовнішньої політики як виклик зовнішньому суверенітетові нових незалежних держав» – розглянуто процеси суверенізації й десуверенізації як суперечливі дискурси міжнародної політики, проаналізовані колізії між державним суверенітетом та імперативами дотримання прав людини й народів, а також окреслені проблеми утвердження суверенної державності України у політичному просторі зовнішніх впливів та втручань.

     Першооснову феномену сучасної десуверенізації політичного простору, тобто втрати національними державами більшої частки реальних суверенних повноважень у сфері зовнішньої політики, дисертантка вбачає в перерозподілі сутнісних характеристик державного суверенітету в зв’язку з необхідністю „поділитись” значною частиною функцій, прав, відповідальності та повноважень із мережами ненаціональних, позанаціональних і транснаціональних акторів в особі транснаціональних корпорацій (ТНК), науково-дослідницьких організацій (НДО), а також міжнародних недержавних організацій, включно з віртуальними мережами, які виникають завдяки Інтернету і які принципово відрізняються від структур типу національних держав.

     Причому феномен десуверенізації, на думку авторки дослідження, на практичному рівні розкривається в двох протилежних вимірах: 1) як негативний процес обмеження (втрати) суверенітету внаслідок внутрішніх суперечностей або одностороннього силового підпорядкування суверенітету держав-націй зовнішнім силам (іншим країнам, ТНК, НДО); 2) як позитивний інституціональний механізм захисту «залишків» суверенітету держави, суспільства та нації в ролі носіїв «реального» суверенітету в умовах перерозподілу світового політичного простору.

     Дисертантка дійшла висновку, що десуверенізація як феномен, об’єктивно обумовлений глобалізацією сучасного міжнародного процесу, полягає в розмиванні, «вичавлюванні» національних суверенітетів, яке відбувається у контекстах: а) створення умов «вільної торгівлі» та вузької спеціалізації країн у межах міжнародного поділу праці; б) керування цією «вільною торгівлею» через контроль грошових потоків; в) посилення викликів та загроз взаємозалежності; г) мережевої побудови комунікаційного простору.

     Причому примусова десуверенізація реалізується як у відкритих, так і прихованих формах, як «м’якими» (невійськовими), так і «жорсткими» (військовими) засобами, відображаючи не тільки зовнішню «імперіалістичну» політику великих держав та об’єднань подібних держав, але й політику недержавних акторів, скеровану на захоплення та підпорядкування своїм цілям суверенітетів країн (держав) традиційного типу й права здійснювати ними управління конкретними процесами на конкретній території.

     Авторка дослідження доводить, що гуманітарна інтервенція виникла водночас з доктриною прав людини. А той факт, що така інтервенція практикується державами, які завжди намагаються взяти звідси для себе певну матеріальну користь (з прав людини такої користі не отримаєш) зовсім не означає, що гуманітарні втручання є невиправданими. Водночас історія рясніє випадками розв’язання великими країнами агресій проти малих країн під приводом захисту прав людей. Саме таким чином, під приводом захисту прав судетських німців, нацисти ввели у 1938 р. війська у Судетську область Чехословаччини, попередньо виправдавши цю агресію учасниками «Мюнхенської змови» (політика «умиротворення» агресора).

     Якщо порівняти під зазначеним кутом зору розрізнення гуманітарних і корисливих мотивів у ситуації з Косово і Південною Осетією та Абхазією, то очевидними мотивами європейських країн у їхньому ставленні до розпаду Югославії було небажання мати справу з кривавим націоналістичним конфліктом у себе «на задньому дворі», і нічого апріорно негативного в цьому «корисливому» мотиві немає, особливо враховуючи той факт, що уряд С.Мілошевича відкидав будь-які спроби мирного врегулювання косовського конфлікту, готував етнічне чищення, що було документально підтверджено.

     Що ж стосується втручання Росії в Південній Осетії, то „гуманітарні міркування” російського керівництва частково спростовує той факт, що Росія не вживала в даному конфлікті спроб знайти компроміс з Грузією й, навпаки, усіляко розпалювала міжнаціональний конфлікт. Саме тому російське збройне втручання на той момент, коли цей передбачуваний конфлікт розгорівся, не могло нікого ввести в оману щодо справжніх мотивів «гуманітарної інтервенції».

     На думку дисертантки, часткова втрата зовнішнього суверенітету держави є особливо демонстративною в межах становлення сучасних інтегративних структур на кшталт Європейського Союзу чи Євразійського економічного співтовариства. Зокрема, аналіз функціонування Європейського Союзу з притаманною йому практикою делегування дедалі вагомішої частки державного суверенітету наднаціональним та субнаціональним інститутам потребує істотного уточнення на нормативно-правовому рівні понять (концептів) суверенітету, суверенізації, десуверенізації, «зовнішнього управління», «розподіленого суверенітету» тощо. Процеси ж перерозподілу суверенітету, пов’язані з реальними загрозами його цілковитої втрати, привертають увагу до питань політичної безпеки держави, сутністю якої є спроможність останньої самостійно вирішувати питання державного ладу, проводити незалежну внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспільства не всупереч волі позадержавних акторів.

     Що ж до України, то на рівні її внутрішнього суверенітету зовнішні обмеження передусім пов’язані з «демократичним транзитом», який відбувається під контролем цілої низки міжнародних організацій і фактично заперечує існуючий в України політичний режим «обмеженої демократії». Зіткнення різноскерованих зовнішніх векторів (російського, євроінтеграційного, євроатлантичного тощо) породжує взаємовиключні тенденції і принципи, що обертається у масовій та «елітній» свідомості невизначеністю стосовно політичного майбутнього України як суверенної держави.

     На переконання дисертантки, поступова інтеграція України в структури ЄС є важливим процесом як для українського народу, так і для Європи в цілому. А головною суперечністю інтеграційної політики України є її прагнення набуття у перспективі членства в ЄС та реалізація державою (принаймні, на декларативному рівні) політики позаблокового статусу, що автоматично передбачає обмежену участь в інтеграційних угрупованнях. На цьому тлі потребують подальшого критичного переосмислення основні аргументи прибічників ідеї позаблоковості з погляду, чи узгоджуються ці аргументи з намірами отримання членства в ЄС.

     На думку дисертантки, слід визначити не на декларативному рівні, а на рівні реальної політики пріоритетні питання, які можуть посприяти трансформації двосторонньої взаємодії Україна – ЄС від менш зобов’язуючих відносин „партнерства” до визнання та реалізації європейської інтеграційної перспективи України в плані набуття нею повноцінного членського статусу.

     Водночас безпекові імперативи військового та невійськового співробітництва України з ЄС, НАТО, РФ, Китаєм та іншими ключовими гравцями постбіполярного світу на сучасному етапі його формування й розвитку свідчать про істотні відмінності концептуальних та прикладних підходів до позиціонування інтересів цих акторів у процесах інтеграції, що зумовлене відповідними зовнішньополітичними пріоритетами й різним рівнем політико-правових, економіко-енергетичних та суспільних трансформацій.