ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США та РФ щодо КНР

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

На правах рукопису

Шевчук Олександр Володимирович

УДК 327 (73+470+571):327 (510)

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США та РФ щодо КНР

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Науковий консультант – Тригуб Петро Микитович, доктор історичних наук, професор Чорноморського державного університету імені Петра Могили

Миколаїв – 2009

ЗМІСТ

ЗМІСТ 2
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 4
ВСТУП 6
РОЗДІЛ 1. Концептуально-методологічна і джерельно-документальна база дослідження 20
1.1. Історіографія проблеми 21
1.2. Джерельна база дослідження 47
1.3. Теоретико-методологічна основа роботи 55
РОЗДІЛ 2. Руйнація біполярної системи міжнародних відносин та нові стратегічні імперативи зовнішньополітичного курсу США і РФ щодо КНР 64
2.1. “Китайський фактор” у геостратегічному суперництві в період холодної війни 64
2.2. Трансформація концептуального обґрунтування політичної стратегії США щодо КНР в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. 127
2.3. Російсько-китайські взаємовідносини в новій системі геополітичних координат 168
РОЗДІЛ 3. “Китайський “центр сили” у взаємовідносинах РФ і США в постбіполярну епоху 206
3.1. Концептуальні засади і політика США щодо КНР 206
3.2. Ключові чинники впливу на формування політики США та РФ щодо КНР 243
РОЗДІЛ 4. Геополітичні виміри азійсько-тихоокеанської безпеки у відносинах США-КНР-РФ 282
4.1. КНР як чинник регіональної безпеки: американські і російські оцінки 282
4.2. Регіональні проблеми АТР у взаємовідносинах США-КНР-РФ 326
ВИСНОВКИ 382
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 401

ВСТУП

Закінчення біполярного порядку, який дозволяв підтримувати певну стабільність в відносинах наддержав – США та СРСР – і в міжнародних відносинах, поклало кінець ідеологічному протистоянню і знизило напруженість в світі. Можна було передбачати, що в нових умовах будуть призупинені (або уповільнені) гонка озброєнь і розповсюдження зброї масового знищення, знизиться роль військового фактора у врегулюванні міжнародних проблем і конфліктогенність на регіональному і глобальному рівнях, з’явиться можливість щодо розв’язання нетрадиційних проблем безпеки (екологія, міграція тощо). Проте, цього не відбулося, що вимагає від центросилових держав світу посилення уваги до проблем безпеки.
В ХХІ ст. класово-ідеологічний фактор фактично втратив свою провідну роль в міжнародних процесах, поступившись пріоритетним місцем геополітичним, економічним, релігійним, правовим, екологічним тощо.
Детермінуючими факторами сучасної міжнародної політичної системи є: по-перше, становлення концепцій зовнішньополітичних стратегій провідних країн світу паралельно з формування нової системи міжнародних відносин; по-друге, в умовах глобалізації, нової якості набули такі фактори: енергетичний, високі інформаційні технології, валютне регулювання, проблема інтеграції країн до провідних економічних інституцій; по-третє, руйнація біполярної системи міждержавних взаємин відсунула на другий план загрозу глобального ядерного конфлікту, але на зміну йому прийшли нові фактори конфліктності: проблема міжнародного тероризму та сепаратизму, проблема розширення клубу ядерних країн, виникнення значної кількості локальних конфліктів, що пояснюється прагненням регіональних центрів сили відійти від положення „молодших” партнерів у дво- та багатосторонніх угодах ініційованих свого часу США й СРСР; по-четверте, для сучасного стану міжнародних відносин характерна певна втрата державою ролі основного актора на світовій політичній арені. Інтенсифікація міжнародних відносин зумовила зростання на міждержавному, регіональному, субрегіональному та глобальному рівнях, впливу транснаціональних суб’єктів міжнародних відносин, урядових і неурядових міжнародних організацій.
Отже, відійшовши від стану “холодної війни” світова система взаємовідносин не констатувалась на рівні стабілізації, а перейшла до нового стану який за масштабами проявів конфліктності не поступається періоду біполярності.
Тому, з позицій класичних політологічних теорій та праксеології, актуальним є питання модернізації концептуальних засад зовнішньополітичних стратегій провідних акторів міжнародних відносин, які в умовах глобалізації та в контексті посилення ролі геоекономічних і транснаціональних чинників динамічно змінюються. Аналіз цих змін, актуалізується визначенням принципів регіональної політики США та РФ як в АТР загалом так, і щодо КНР, зокрема. Діалектика конфлікту і синергії між цими суб’єктами міжнародних відносин є детермінантою характеру системи регіональних взаємовідносин, а також визначає трансформацію глобальної політичної системи. В сучасній структурі міжнародних відносин Азійсько-Тихоокеанського регіону, на відміну від європейської, склалася своєрідна тріада відносин “полюс – регіональна держава – центр сили”. Розгляд взаємин з цієї позиції надає можливість аналізу реального, а не бажаного впливу США, як полюса з визначальним детермінуючим впливом, РФ та КНР, як регіональні держави, організацію АСЕАН, а після можливого об’єднання і Корею, як центр сили. Прагнення змінити свій статус та роль в системі регіональних взаємовідносин є фактором, який визначає трансформацію концептуальних основ взаємовідносин на двосторонньому рівні США – КНР, США – РФ, РФ – КНР, а також і на багатосторонньому рівні США – КНР – РФ. Окрім цього, це є і своєрідним джерелом конфліктності в взаємовідносинах між Вашингтоном, Москвою та Пекіном.
Сполучені Штати Америки які вступили в ХХІ ст. як єдина світова наддержава, активно ініціювали реорганізацію і реструктуризацію всесвітнього геостратегічного простору з метою збереження і зміцнення власної гегемонії. Одним з головних засобів досягнення цієї мети стало використання США своєї військової, економічної і інформаційно-технологічної переваги для забезпечення контролю в найбільш важливих для них регіонах, які визначаються політико-академічними колами як сфера національних інтересів США.
Статус єдиної наддержави і прагнення до зміцнення монополярності передбачають подальше розповсюдження і посилення американського впливу не лише в межах окремих країн або регіональних зон, але і на трансрегіональних геостратегічних просторах, включаючи Євразію і Азійсько-Тихоокеанський регіон.
І Євразія, і АТР є зонами, де американські інтереси, як і досі, тісно переплітаються – за всієї їх різновекторності – з інтересами найбільшої євразійської держави Росії і самої густонаселеної країни світу КНР. І якщо на євразійському просторі за останні два десятиліття відбувалися всі основні глобально значимі події, починаючи з ліквідації соціалістичної системи, зміцнення сили і ролі НАТО і пов’язаних нею європейських структур, то АТР зважаючи на динаміку політико-економічних тенденцій поступово перетворюється на арену економічного суперництва КНР і США та плацдарм політичної конкуренції між Вашингтоном і Пекіном, Вашингтоном та Москвою.
Актуальність досліджуваної теми визначається сукупністю цілої низки причин. Перша група пов’язана з тенденцією щодо зростання потенціалу конфліктності в АТР наприкінці 90-х рр. ХХ ст., яка співпала в часі з посиленням ролі США. Ілюстрацією цього є проблема Корейського півострову, загострення відносин між КНР і Тайванем в 1996 р., динаміка наростання суперечностей між КНР і США. Істотним дестабілізуючим фактором системи регіональних міждержавних відносин є долученість до вузлів територіальної напруженості в АТР Індії і Пакистану, зважаючи на їх приналежність до ядерного клубу. Насамперед, це стосується конфліктів між Китаєм і Індією. Напруженість в механізмі регіональної міжнародної взаємодії викликає і відхід держав регіону від “правил” регіональної безпеки, які існували в ХХ ст. Прикладом є вихід США з договору ПРО в 2002 р., а також перегляд Росією свого двостороннього Договору про мир і співробітництво з КНДР на початку 1990-х рр. в частині щодо надання можливої військової допомоги – дії, що призвели до загострення проблем безпеки в Північно-Східній Азії і Азійсько-Тихоокеанському регіоні в цілому. Окрім того, початок ХХІ ст. був позначений появою нових суперечностей в російсько-американських відносинах. Зокрема, це проблема мирного використання космічного простору (яка постає особливо гостро в контексті виходу США з договору ПРО і розвитку новітніх інформаційних й обчислювальних технологій, що дозволяє створювати віртуальні моделі ядерних випробувань). В умовах дії Договору про заборону ядерних випробувань це є дестабілізуючим чинником, оскільки дозволяє фактично необмежено вдосконалювати системи стратегічних наступальних озброєнь. Прогнозована поява на початку ХХІ ст. в ряді країн АТР технологій створення ядерної зброї виступає додатковим чинником напруженості. Перегляд принципів геостратегічних відносин в ядерній сфері між провідними державами АТР – Росією, США, КНР, посилив потенціал конфліктності на рубежі ХХ-ХХІ ст. Як засвідчила практика 90-х рр. ХХ ст. існуючі між країнами регіону суперечності і неузгодженість з окремих позицій (особливо по вектору “США – Росія і Китай”) є відчутною перешкодою щодо консолідованого розв’язання проблем здатних дестабілізувати механізми регіональної безпеки. Прагнення виключити участь однієї або декількох держав в цих процесах (наприклад, при спробі створення комісії з врегулюванню корейської проблеми, Російська Федерація не була включена до складу учасників) провокує посилення напруженості в АТР.
Друга група причин пов’язана з тим пріоритетним значенням, яке мають американо-китайські відносини для розвитку сучасної міжнародної системи міждержавних взаємовідносин. При цьому, необхідно враховувати, що незважаючи на процеси модернізації характеру цих відносин, США не відмовились повністю від намірів при наявності відповідних умов знову задіяти в тому чи іншому варіанті “китайський фактор” для досягнення своїх політичних і глобалістських цілей, оскільки на практиці нерідко звертаються до використання різноманітних модифікацій концепції “балансу сил”. На початку ХХІ ст. в політиці США щодо КНР зберігається поєднання як ідеологічної, так і геополітичної складової, що визначає поєднання в практичній зовнішній політиці США надто неоднакових за спрямуванням і далеко не завжди сумісних за формою стратегічних рішень. Геополітичні міркування, як правило змушують Вашингтон шукати і домагатися взаємопорозуміння з ідеологічно неприйнятним керівництвом комуністичного Китаю з приводу спільності загроз американським і китайським інтересам з боку так званих “третіх сил”. Ідеологічна складова американського курсу щодо КНР, навпаки, передбачає, комплекс заходів, як мирних, так і силових для усунення компартії від влади і переведення Китаю на рейки ліберальної ринкової економіки і демократії західного зразка.
90-і рр. ХХ ст. стали як для США, так і для РФ часом пошуку нових орієнтирів і цілей зовнішньої політики. На тлі поступової втрати Росією статусу суб’єкта міжнародних відносин з глобальним впливом, проблеми взаємовідносин з КНР, яка стрімко розвивається як регіональна, а на перспективу і світова держава, опинилися в фокусі уваги американських політиків, політологів, експертів-міжнародників тощо. Форсований економічний розвиток, зростання політичного впливу КНР, перспективи можливих суперечностей, зумовили підвищення уваги до неї з боку США, внаслідок чого КНР стала сферою застосування нових зовнішньополітичних підходів, започаткованих адміністрацією У. Клінтона і продовжених певною мірою адміністрацією Дж. Буша-мол. Аналіз формування американської та російської політики цього періоду може дати відповідь на питання щодо ролі та місця США і РФ в регіональній системі міжнародних відносин та визначення принципів взаємин з КНР. Розуміння логіки їх розвитку і конфліктного потенціалу, однаково необхідно як для усвідомлення минулого, так і для прогнозування майбутнього, такого значимого регіону, яким є АТР. Особливу актуальність дослідженню проблеми зовнішньополітичної стратегії США та РФ щодо КНР надає той факт, що РФ є одним з дієвих акторів АТР і намагається посилити потенціал свого впливу в регіоні.
Третя група причин визначається тим, що відносини США з КНР, завжди займали одне з провідних місць в зовнішньополітичній стратегії СРСР. Для Російської Федерації вони не втратили своєї значимості. Навпаки, втрата наддержавного статусу, а з нею і неминуча втрата частини колишньої могутності і, відповідного міжнародної ваги і впливу змушують Росію більш уважно відстежувати зовнішньополітичну поведінку двох найбільших і найбільш впливових держав сучасного світу. Тому, розбудовуючи свої відносини з кожною з них, РФ виходить з аналізу всіх нюансів розвитку їх контактів і зв’язків, співпадіння і зіткнення їх глобальних інтересів.
В цьому розумінні, так званий “великий трикутник” СРСР-КНР-США, який протягом останньої третини ХХ ст. був предметом пильної уваги політиків і політологів, наразі лише певною мірою видозмінився, трансформувавшись в конструкцію РФ-КНР-США і одночасно набув нових якостей, хоча він, в багатьох відношеннях, як і раніше, впливає на вектор стабільності в сучасній системі світових зв’язків. Для Росії, основним зовнішньополітичним пріоритетом на початку ХХІ ст. залишається посилення власних зовнішньополітичних позицій і посилення російського впливу на процеси, які відбуваються в АТР. Для США, важливим є прагнення створити в АТР структури безпеки, які ґрунтуватимуться на активній участі азійських країн, і разом з тим, підконтрольні США. В таких умовах, можна прогнозувати існування певної спільності інтересів Росії і США. Це, насамперед, прагнення створити колективні механізми безпеки в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Проте, з одного боку, ослаблення зовнішньополітичних позицій Росії і зменшення її військової присутності в АТР (в 2002 р. була ліквідована остання закордонна база Тихоокеанського флоту в Камрані (В’єтнам), а з іншого – втілення на практиці настанов щодо ствердження РФ як актора з детермінуючим регіональним впливом, має суттєвий конфліктогенний потенціал як з інтересам США, так і з інтересами КНР.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації безпосередньо пов’язана з науковою спрямованістю роботи і спеціалізації кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Чорноморського державного університету імені П. Могили. Дисертаційна робота також тісно пов’язана з дослідженням міжнародних проблем (державний реєстраційний номер 0101U004647), які розробляються в Миколаївському регіональному центрі політичних досліджень, що створений на базі ЧДУ імені Петра Могили за участю Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України; є складовою частиною тематичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України: “Взаємозалежність глобальних, регіональних і національних інтересів в сучасному світі. Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі” – номер державної реєстрації 01999U000993.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є цілісне дослідження механізмів формування та реалізації зовнішньополітичної стратегії США та РФ щодо КНР, а також моделей і механізмів забезпечення національних інтересів Москви та Вашингтону в АТР; ступеня взаємообумовленості зовнішньополітичних настанов США та РФ відносно КНР; характеру процесів міждержавної взаємодії в АТР, пов’язаних з проблемами регіональної безпеки. При цьому визначається вплив на функціонування цих зовнішньополітичних механізмів факторів як ідеологічного, так і прагматичного характеру, обумовлених реаліями геополітики.
Для реалізації мети дослідження автор визначає наступні завдання:
• узагальнити тенденції щодо формування і розвитку концептуально-теоретичних засад у визначенні “китайського фактора” в геостратегічному суперництві СРСР і США в період “холодної війни”;
• критично осмислити детермінуючі чинники трансформації концептуального обґрунтування політичної стратегії США відносно КНР наприкінці 80-початку 90-х рр. ХХ ст.
• структурувати особливості російсько-китайських взаємовідносин у новій системі геополітичних координат, виявити можливості та межі двостороннього співробітництва та суперництва;
• систематизувати ідейно-політичні дискусії в політико-академічному середовищі США та РФ щодо місця та ролі КНР у геостратегічних відносинах між Вашингтоном та Москвою;
• дослідити позиції США та РФ щодо формування системи безпеки в АТР та їх бачення дієвості КНР як чинника регіонального безпекового механізму.
• проаналізувати вплив на стан стратегічної стабільності в АТР основних вузлів територіальних і локальних суперечностей (“корейська проблема”, тайванська проблема тощо);
• визначити роль та місце “китайського фактора” в російсько-американських відносинах в період постбіполярності.
Об’єктом дослідження є міждержавні взаємовідносини у трикутнику США – КНР – РФ.
Предметом дослідження є зовнішньополітична стратегія США та РФ щодо КНР.
Теоретико-методологічну основу дослідження склали принципи об’єктивності, багатофакторності, системності та історизму. Для розв’язання окреслених завдань застосовано порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, ретроспективний методи дослідження. Використання цих методів спрямовано на посилення об’єктивності порівняльного аналізу аналітичних розвідок політиків та політологів США та РФ, які приймали участь в розробці і реалізації зовнішньополітичної стратегії країн щодо КНР в період, що досліджується; еволюції підходів Демократичної та Республіканської партій США та політикоформуючих кіл РФ до визначення орієнтирів та пріоритетів зовнішньої політики в АТР; позицій РФ та США з проблем, що досліджуються. Аналіз процесу структурування і реалізації зовнішньополітичної стратегії США та РФ щодо КНР здійснюється на трьох рівнях: концептуально-теоретичному, доктринальному і політико-практичному, що забезпечує основу виокремлення довготривалих та кон’юнктурних елементів в зовнішньополітичному курсі держав та спрогнозувати їх зовнішньополітичні орієнтації в майбутньому. Це зумовлює використання в дисертаційному дослідженні принципу системності й необхідність застосування соціально-психологічного методу щодо виокремлення специфічних рис та особливостей американської та російської політичної еліти в сприйнятті стратегічних цілей зовнішньої політики, процесу вироблення та прийняття зовнішньополітичних рішень, методів мобілізації ресурсів для досягнення визначених цілей. Оцінка стану спадковості та інноваційності векторів зовнішнього курсу США та РФ щодо КНР спричинила використання порівняльно-історичного методу. Кількісні методи використовувались для порівняльної оцінки політико-економічних потенціалів США, РФ та КНР.
Хронологічні рамки наукового дослідження логічно визначаються тематичною спрямованістю: нижня хронологічна межа пов’язана з закінченням періоду біполярного протистояння, що визначило необхідність для політичних еліт США та РФ виробити нові підходи до міжнародних відносин постбіполярної ери, знайти адекватну відповідь на зміни, які відбулися в структурі міжнародних відносин і сформувати на їх основі конкретну зовнішньополітичну стратегію щодо КНР, як динамічно зростаючої центросилової регіональної держави, яка має перспективи набуття статусу глобального центру сили. Верхня хронологічна межа – сучасний період розвитку постбіполярної системи регіональних та глобальних міжнародних відносин та пов’язаних з ним модернізацій зовнішньополітичних стратегій США та РФ щодо КНР. З метою визначення коренів та витоків формування “китайського напряму” в зовнішньополітичному курсі Вашингтона та Москви й структуризації спадкових та новітніх характеристик в цьому відношенні, автор частково виходить за встановлені хронологічні межі.
Територіальні межі дослідження охоплюють політико-географічний простір центросилових країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, а саме – США, РФ та КНР. Вихід за ці рамки робиться лише там, де необхідно показати взаємовпливи глобальних та регіональних міжнародних процесів.
Наукова новизна полягає в тому, що на основі залучення й аналізу широкого кола джерел та наукової літератури, вперше в українській історіографії здійснено теоретико-узагальнюючий, порівняльний аналіз зовнішньополітичної стратегії США та РФ щодо КНР в період постбіполярності, з врахуванням існуючої в регіоні специфіки формування системи внутрішньорегіональної міждержавної взаємодії, на тлі існуючих в регіоні тенденцій формування і становлення механізмів регіональної безпеки, шляхів розв’язання основних проблем стабільності в одному з ключових регіонів світу – АТР. Автором проаналізована трансформація поглядів російської і американської сторін на проблеми двосторонніх взаємовідносин в контексті розробки зовнішньополітичної стратегії щодо КНР. Проблема формування концептуально-теоретичних основ “китайської” політики США та РФ в період постбіполярності тісно розглядається у зв’язку з процесами розвитку регіональної і субрегіональної конфліктності, а також з питаннями формування багатосторонніх структур безпеки в регіоні, проаналізовано спільність і розбіжність національних інтересів США, РФ та КНР в цих формуючих регіональну систему міжнародних відносин процесах.
На публічний захист автор виносить наступні наукові положення:
• визначено співвідношення ідеологічної і геополітичної складової американської та радянської/російської зовнішньої політики щодо КНР в період біполярності та постбіполярності;
• виокремлено та проаналізовано фактори, що визначили на рубежі ХХ-ХХІ ст. модернізацію зовнішньополітичної стратегії США та РФ на глобальному, та регіональному рівнях. Це знайшло відображення в прийнятті і практичній реалізації зовнішньополітичних стратегічних концепцій щодо КНР і врегулюванні проблем міжнародної безпеки в відповідності з національними інтересами США й РФ та їх глобальними настановами та планами;
• доведено збереження основних параметрів політики американських адміністрацій щодо КНР. Це знайшло своє відображення в тому, що республіканська адміністрація Дж. Буша-мол., яка змінила адміністрацію У. Клінтона в 2001р., завершила програму, запропоновану демократами в сфері безпеки в АТР з посилення ролі Пекіна в багатосторонніх безпекових механізмах;
• з’ясовано концептуально-практичні засади місця та ролі “китайського фактора” в регіональному співробітництві та суперництві США та РФ;
• запропоновано розробку сценаріїв взаємодії між РФ та КНР в новій системі геополітичних координат;
• констатовано, що динамічний розвиток політико-економічного потенціалу КНР є певною мірою викликом щодо зовнішньополітичних регіональних орієнтацій як США, та і РФ; що, в свою чергу, зближує їх в прагненні “стримування” Китаю завдяки долученню його до участі в діяльності різноманітних дво- та багатосторонніх інституцій політичного та економічного характеру;
• спрогнозовано доцільність розбудови в регіоні багатосторонніх структур безпеки за участі США та РФ, в яких одну з ключових ролей може відігравати КНР. Враховуючи ж потенційні можливості Китаю, а також політичні та територіальні суперечностей до яких він є дотичним, це здатне забезпечити практичне підгрунття для врегулювання вузлів регіональної напруженості на основі політичних домовленостей.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні положення і наукові результати можуть бути використані в діяльності зовнішньополітичних структур, зокрема МЗС України при виробленні стратегії і тактики дій на “китайському” напрямі, науково-дослідних установах відповідної спеціалізації при розробці спеціальних рекомендацій щодо розширення сфер взаємовідносин в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, при підготовці дослідниками узагальнюючих і спеціальних праць з історії сучасних міжнародних відносин, історії зовнішньої політики США, РФ та КНР, у викладанні нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах для студентів, які навчаються за спеціальностями “Політологія”, “Міжнародні відносини”, “Історія”.
Особистим внеском здобувача є застосування концептуально нового – системного підходу до аналізу зовнішньополітичних стратегій США та РФ щодо КНР, визначення ролі та місця держав в системі регіональних безпекових взаємовідносин. Сформульовані в дисертації наукові результати, висновки, рекомендації та пропозиції належать особисто авторові і є його науковим доробком. Дисертація є одноосібно виконаною працею, в якій дисертантом особисто розроблено наукові положення, методичні підходи та прогностичні сценарії щодо подальшої динаміки “китайської” складової в зовнішньополітичних настановах США та РФ.
Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданні кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили комплексу “Києво-Могилянська академія”, були оприлюднені у виступах на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (м. Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.) щорічних науково-методичних конференціях “Могилянські читання” (м. Миколаїв, 23-26 листопада 2004 р.; 31 жовтня – 6 листопада 2005 р.; 30 жовтня – 5 листопада 2006 р.; 29 жовтня – 4 листопада 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Україна-Китай: стратегія співробітництва” (м. Краматорськ, 7-8 жовтня 2004 р.), VI Міжнародній науковій конференції “Росія: тенденції і перспективи розвитку” (м. Москва, 16-17 грудня 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Наука: теорія і практика” (м. Бєлгород, 22 липня 2005 р.), XIX Харківських політологічних читаннях “Проблеми глобалізації та геополітичний вектор розвитку України” (м. Харків, 7 червня 2007 р.), науково-практичній конференції “Глобальні тенденції сучасної світової політики” (м. Миколаїв, 19 жовтня 2007 р.), IX міжвузівській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку вищої освіти в умовах єдиного європейського освітнього простору” (м. Миколаїв, 30 травня 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Ольвійський форум – 2008: стратегія України в геополітичному просторі” (м. Миколаїв-Ялта, 5-8 червня 2008 р.).
Публікації. Теоретичний та фактичний матеріал дисертації знайшов відображення у публікаціях автора. У монографії “Китай між США та Росією” на широкому документальному матеріалі подана загальна концептуальна методологія, на якій базується авторське розуміння сутності порівняльного аналізу зовнішньополітичних стратегій США та РФ щодо КНР. Досліджуються особливості формування та реалізації політики США та РФ на “китайському напрямі”. Досліджується стан системи міжнародних відносин Азійсько-Тихоокеанського регіону на рубежі ХХ – ХХІ ст. в контексті детермінуючого впливу міждержавної взаємодії США – РФ, РФ – КНР, США – КНР. Аналізуються нові напрямки міжнародного безпекового співробітництва в умовах глобалізації, можливості і межі взаємодії між США, РФ та КНР.
Дисертант є співавтором підручника “Світова та європейська інтеграція”, підготовленого авторським колективом кафедри державної політики та менеджменту Інституту державного управління ЧДУ імені П. Могили.
Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в 28 наукових статтях у збірках наукових праць, 23 з яких – у провідних наукових фахових виданнях з політичних наук.
Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, десяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Основний текст дисертації викладено на 400 сторінках машинописного тексту. Список використаних джерел і літератури нараховує 808 найменувань, що викладено на 84 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В умовах поглиблення глобалізації в міжнародних відносинах відбувається інституціональна і функціональна трансформації, які мають детермінуючий влив на розвиток держав, які знаходяться на різних соціально-економічних рівнях. На сьогодні домінуючою тенденцією як в світі, так і в АТР є взаємопов’язаність процесів глобалізації і регіоналізації. Геополітичний комплекс Азійсько-Тихоокеанського регіону на сучасному етапі – механізм, що формується, якому притаманна взаємодія з глобальними елементами та складовими частинами конструкції міжнародних відносин регіонального рівня. Значний вплив на орієнтири розвитку міжнародних відносин в АТР мають дестабілізуючі чинники, які за своїм характером, динамікою, значенням є різноплановими: внутрішньополітичні двосторонньої взаємодії на рівні регіональних взаємовідносин глобального характеру.
Після розпаду глобальної біполярності, зникнення ряду “вузлів суперечностей” періоду “холодної війни” в АТР домінуючим суб’єктом комплексного балансу сил є американо-японський військово-політичний альянс. Найбільша за територією, населенням і ресурсами держава регіону – КНР, може конкурувати з цим альянсом лише на основі асиметричного балансу сил. В аналогічній геополітичній ситуації опинилась і Росія. Встановлення між Москвою та Пекіном відносин довгострокового стратегічного партнерства, яке за своїм характером не є військовим союзом, суттєво впливає на геополітичну комбінаторику регіону. За комплексними показниками національної могутності між Вашингтоном і Токіо, з одного боку, і Москвою та Пекіном. з іншого, чітко простежуються базові критерії паритетного стратегічного балансу сил. Разом з тим, структура балансу сил в регіоні продовжує зазнавати змістовних перетворень.
Важливою особливістю балансу сил в АТР, який змінюється, є його перехідний характер. Свідченням чого є динамічне посилення економічної могутності як окремих держав, так і їх коаліцій. Міжнародні відносини за монополярного лідерства не можуть існувати довго, оскільки вони будуть переформатовані державами, які інтенсивно модернізуються і прагнуть проводити незалежну зовнішню політику.
Як засвідчує процес розвитку міжнародної ситуації, на формування нового стратегічного балансу сил в АТР детермінуючий вплив мають двосторонні відносини між державами, зміцнення яких надає їм можливість більш послідовно і ефективно реалізовувати свої спільні інтереси в міжнародних справах. Саме на це розраховують Росія і Китай, розбудовуючи свої відносини довгострокового конструктивного партнерства. Тому, політичне, економічне і військове співробітництво Москви і Пекіна може стати стримуючим чинником щодо розвитку потенційно конфліктної ситуації в регіоні, впливати на стратегічний баланс в глобальному масштабі, створюючи таким чином противагу зростанню глобального впливу США. Разом з тим, американо-китайські відносини, так як і російсько-китайські й американо-російські на початку ХХІ ст. характеризуються багатогранністю і детермінуючим впливом щодо динаміки світового політичного процесу. Саме тому елемент певної конфронтаційності, який притаманний відносинам США-РФ, КНР-США, зважаючи на глибинність конфлітогенних чинників у двосторонніх відносинах є надзвичайно важливим щодо збереження як регіональної стабільності, так і структури нового світопорядку і глобальної безпеки.
Дослідження та порівняльний аналіз зовнішньополітичної стратегії США та РФ щодо КНР надає можливість зробити наступні висновки:
1. Проблема “китайського фактора” в біполярний період щодо визначення його місця та ролі в зовнішньополітичних стратегіях США та СРСР визначалась більшою мірою не ідеологічним фактором, а геополітичними інтересами і амбіціями, боротьбою за детермінуючий вплив і лідерство в міжнародних відносинах наддержав. Перемога КПК в громадянській війні в Китаї та припинення поглиблення контактів між Вашингтоном, який до того ж встав на сторону Гоміндану, фактично підштовхнуло Мао Цзедуна до союзу з Москвою. Проте, незважаючи на яскраве ідеологічне забарвлення цього альянсу, він мав геополітичне підгрунття. СРСР отримав союзника в глобальному протистоянні з США, а КНР отримала гарантії безпеки та захисту від прямої загрози з боку Вашингтона та його союзників. Корейська війна 1950 р. вкрай загострила американо-китайські суперечності, посиливши для Пекіна необхідність розвитку співробітництва з Москвою. Разом з тим, поступово в радянсько-китайських відносинах накопичувались суперечності, які в кінцевому рахунку призвели до конфронтації. Основною причиною стало геополітичне суперництво двох комуністичних держав. КНР залежала від СРСР, його матеріальної допомоги, підтримки в міжнародних справах. Але поступальне посилення політико-економічного потенціалу Китаю зумовлювало його на не сприйняття ролі “молодшого брата”. Пекін не лише домагався рівноправ’я в двосторонніх відносинах з Москвою, але все більш рішуче виступав проти провідної ролі СРСР на світовій арені, конкурував з КПРС за вплив у міжнародному комуністичному русі. Внаслідок геополітичних суперечностей загострилися і двосторонні проблеми. В 1960 р. Китай висунув територіальні претензії до СРСР. Після введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 р. в Китаї пропагувалась ідея щодо можливого нападу з північного напряму. Навесні 1969 р. в районі о. Даманський відбулося пряме зіткнення збройних сил СРСР та КНР. Після цього Пекін зробив свій геополітичний вибір на користь Вашингтона. На зміну зовнішньополітичних орієнтирів як КНР, так і США мала визначальний вплив розрядка між Сходом та Заходом. З точки зору Пекіна, Москва, використовуючи зменшення міжнародної напруженості в Європі, труднощі США у В’єтнамі перейшла до стратегічного наступу. Китай прийняв сторону менш активного противника (Вашингтона) з метою мобілізації його щодо стримування більш активного та відповідно небезпечного суперника (Москви). Початок курсу реформ у КНР (1978 р.) не ліквідував геополітичного суперництва КНР та СРСР. Введення радянський військ до Афганістану і в’єтнамських до Кампучії було сприйнято Пекіном як ескалація спроб Москви оточити Китай і завоювати світове панування. З приходом до влади в США в 1980 р. Р. Рейгана американська зовнішня політика набула агресивно-наступального характеру. Причому, в рейганівській стратегії відновлення могутності і лідерства США КНР відводилась незначна роль. На цьому тлі Радянський Союз, який мав значні внутрішні і зовнішні (Афганістан) проблеми, все більше виглядав як малоактивна сторона, що обороняється. Перебудова в СРСР значно прискорила еволюцію китайської зовнішньої політики щодо налагодження відносин з Радянським Союзом. Разом з тим, геополітичний фактор зберігає своє визначальне значення щодо формування зовнішньополітичної стратегії як США, так і РФ на “китайському напрямі” й на сучасному етапі.
2. Структурування зовнішньополітичної стратегії США наприкінці 80 – початку 90-х рр. ХХ ст. відбувалося у відповідності з принципами діяльності американської держави, які склалися історично. Так, ідейний (ідеологічний) фактор при плануванні і реалізації зовнішньої політики США зберігає свою дієвість на рівних з традиційним американським прагматизмом. Основним є положення щодо життєздатності і досконалості американських (західних) демократичних цінностей і інститутів (насамперед, в результаті перемоги в “холодній війні”), що робить американське лідерство безальтернативним і життєво важливим для формування стабільного світового порядку. Ідея “особливої ролі” США після закінчення холодної війни знайшла своє відображення в зовнішньополітичних концепціях, які обговорювались протягом ідейно-політичних дискусій наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., на основі яких були вироблені визначальні зовнішньополітичні документи. Розглядались три основні концепції глобального лідерства США: “жорстка” (відверта) гегемонія; ліберально-консервативний варіант лідерства; ліберально-реалістичний варіант міжнародної діяльності США. В концепції “жорсткої” відвертої гегемонії американське глобальне регулювання визначається як єдина можливість уникнути хаосу в постбіполярному світі. США наділяються виключними правами і можливостями щодо формування нового світопорядку згідно з американською моделлю, допускається використання силових методів в процесі світорегулювання і забезпеченні безпеки США та їх союзників. В основі ліберально-консервативної концепції лідерства – американське домінування на основі політико-економічного та силового потенціалу держави. США позиціонуються, як носій, захисник і головна рушійна сила ідей і інститутів демократії та ринкової економіки. Згідно з цією концепцією визнання американського лідерства з боку світового співтовариства буде добровільним, що не виключає можливості “примусу” – дипломатичного і силового щодо вбудовуванню країн-конкурентів у новий світовий порядок. За ідейною основою і методами реалізації ліберально-консервативна концепція є близькою до гегемонії, межа між визнаним лідерством і пануванням гегемона є ледь помітною. В основі ліберально-реалістичної концепції лідерства більш збалансована оцінка ситуації в світі і можливостей США, визнання необхідності відмовитися від “месіанських” ідей, не перешкоджати зміцненню інших центрів сили в світі і проводити політику вбудовування США до “концерту провідних світових держав”. Наддержавність США не заперечується, але безальтернативне право США на світорегулювання не визнається. Відзначається, що формування нової системи міжнародних відносин буде відчувати вплив головного полюсу сили, але не буде визначатися диктатом США. Саме в межах цих концепцій і розглядалася еволюція КНР в системі зовнішньополітичних пріоритетів США. В 1990-і рр. традиційна модель американського лідерства опинилася в кризі в зв’язку з дезінтеграцією СРСР і розпадом “соціалістичного табору”. США опинилися перед проблемою модернізації концепції власного лідерства в зв’язку з зникненням “контрлідера” і тектонічними зрушеннями, які відбулися в системі міжнародних відносин. Основним способом включення світових та регіональних центрів сили (особливо КНР, зважаючи на динаміку зростання його значимості в системі міждержавних відносин в АТР) до нового типу взаємин стало інкорпорування базових цінностей західної демократії до соціально-економічних і політичних систем держав Євразії. Формування глобальної стратегії США розпочалось у роки президентства Дж. Буша-ст. І, якщо в попередні роки адміністрація США мотивувала важливість КНР для США необхідністю стримування спільного ворога, то з початку 1990-х рр. стала висуватися ідея необхідності розвитку співробітництва з КНР з метою попередження дестабілізуючих дій самого Китаю (розповсюдження зброї масового знищення, захист оточуючого середовища тощо). Все це знайшло відображення в концептуальному оформленні глобальної стратегії США в період правління демократичної адміністрації У. Клінтона. “Доктрина Клінтона” зберігала базову мету американської політики – підтримання глобальної позиції США (єдина наддержава) і лідерства в здійсненні глобального регулювання (Стратегія залученості до світових справ і розширення зони демократії). Тому, протягом першого терміну адміністрація У. Клінтона зробила спробу масштабного дипломатичного “наступу” на КНР, використовуючи економічні важелі тиску. Політичною метою цієї кампанії були демократизація політичної системи КНР і її евентуальна трансформація в бік ліберальної демократії, а економічною – отримання широкого доступу до ємкого китайського ринку. В період другого терміну президентства У. Клінтона була вироблена концепція конструктивного залучення КНР, яка була найбільш оптимальним варіантом з точки зору збереження безпеки в Східній Азії і відповідала як інтересам США, так і РФ. Разом з тим потрібно відзначити, що американська зовнішньополітична стратегія щодо КНР має суперечливий характер і є скоріше реакцією на конкретні обставини, ніж складовою частиною загальної стратегії, спрямованої на просування інтересів США. В частині американських політикоформуючих кіл Китай розглядається більшою мірою як потенційний суперник, а не партнер, що знайшло своє відображення в “Стратегії національної безпеки США”, проголошеної вже за республіканської адміністрації Дж. Буша-мол. Хоча при цьому США активно взаємодіють з КНР щодо “корейської проблеми”, проблеми розповсюдження зброї масового знищення тощо. Отже, стратегію міжнародної діяльності США після закінчення холодної війни можна визначити як “ліберально-консервативний варіант лідерства з елементами гегемонії”. Оскільки Вашингтон, зважаючи на визначальні тенденції світового та регіонального розвитку, не може без втрат для власної безпеки беззастережно реалізовувати власні національні інтереси та модель безпеки в АТР. Істотним детермінуючим чинником щодо цього є зростання комплексної державної могутності КНР.
Новітнім визначальним фактором американо-китайських відносин стала світова фінансова криза, в умовах якої до влади в США прийшла демократична адміністрація новобраного президента Б. Обами. І хоча формування основних настанов зовнішньополітичної стратегії США нової адміністрації ще триває, тим не менш аналітичні розробки провідних аналітичних центрів та пропозиції провідних експертів в галузі міжнародних відносин засвідчують реальність радикальних змін у взаємовідносинах США – КНР. Свідченням модернізації зовнішньополітичного курсу США на “китайському” напрямі стала доповідь Зб. Бжезинського в Пекіні з нагоди 30-річчя встановлення дипломатичних відносин між США та КНР. В ній Зб. Бжезинський висунув ідею особливих відносин між Пекіном та Вашингтоном “…нам необхідно утворити неформальну “двійку”. Відносини між Китаєм та США мають носити характер всеосяжного партнерства” [806]. Аналогічна позиція була представлена і Г. Кіссінджером: “Китайсько-американські відносини слід підняти на новий рівень. Сьогоднішню кризу можна подолати лише в разі усвідомлення спільності цілей. Такі питання, як поширення зброї масового знищення, енергетика і зміну клімату, вимагають зміцнення політичних зв’язків між Китаєм і Сполученими Штатами” [807]. Ілюстрацією початку розбудови американо-китайського кондомініуму став візит державного секретаря США Х. Клінтон до країн Азії в лютому 2009 р. Цей візит фактично зламав попередню практику першого візиту держсекретаря США до країн Європи або до країн Близького Сходу, засвідчивши, що азійський напрям є стратегічно важливою складовою нової американської адміністрації. Керівник МЗС КНР Ян Цзечи коментуючи результати візиту Х. Клінтон до Китаю 20-22 лютого 2009 р. зазначив: “Китай, як найбільша країна, що розвивається і США, як найбільш розвинена країна світу повинні і здатні підтримувати довгострокові і стабільні відносини” [808]. Отже, динаміка регіонального, а відповідного і світового політичного процесу в умовах викликів породжених світовою фінансовою кризою, може зазнати суттєвого детермінуючого впливу внаслідок зближення Вашингтона та Пекіна.
3. Розгляд зовнішньополітичних відносин Росії і Китаю в нових геополітичних умовах здійснюється з врахуванням: по-перше, концептуального змісту світового порядку і орієнтації зовнішньої політики, сформульованої двома країнами відповідно до розвитку глобалізаційних процесів і міжнародним положенням; по-друге, ступеня і перспектив рівноправних відносин і стратегічного партнерства в контексті сучасних загроз глобальному, регіональному і національним інтересам; по-третє, можливості співвіднесення розвитку російсько-китайських відносин у рамках світової системи з прагматичними національними інтересами кожної країни. В складному процесі відносин РФ і КНР старі суперечності і нові виклики співіснують, що дає можливість виявити результати діяльності країн, простежити еволюції їх відносин, оцінити ефективність функціонування їх співробітництва, зробити прогнози на майбутнє. Теоретичним обґрунтуванням стратегічних дій Росії і Китаю служить концепція багатополюсного світу, яка передбачає “протидію гегемонізму” (фактично США), при цьому не декларується творення військово-стратегічних союзів, що надає можливість розбудовувати відносини партнерства лише в багатополярному світі. Стабільність зовнішньополітичних відносин РФ-КНР залежить від збереження їх рівноправних відносин і розвитку стратегічного співробітництва, і більшою мірою від сукупного комплексного розвитку цих факторів (домінування США, економічні і політичні інтереси кожної з країн). Окрім того, міждержавні відносини РФ і КНР розвиваються не лише на основі національних інтересів двох країн, але і на основі трансформації глобальної системи міжнародних відносин і напрямків розвитку глобалізації. Можна стверджувати, що існує співпадіння національних інтересів РФ та КНР насамперед щодо двох регіональних векторів: по-перше, забезпечення сприятливої міжнародної ситуації з метою розв’язання внутрішніх проблем модернізації і прискореного розвитку; по-друге, стримування монопольних зусиль США, “примус” їх до більшого врахування російських та китайських інтересів в АТР. Разом з тим, існує дві основні групи викликів щодо стабільності та поступальності розвитку російсько-китайського стратегічного співробітництва: Перша група, це реальні і потенційні розбіжності в міжнародній сфері. 1. В Центральній Азії Москва вбачає виклик своїм інтересам у діяльності США (і всього Заходу), Туреччини, ісламського фундаменталізму. Китайське проникнення до регіону особливої занепокоєності поки що не викликає. Проте, необхідно враховувати наступні обставини при оцінці політики КНР щодо Центральної Азії. Цей регіон історично був сферою геополітичних і торгово-економічних інтересів Китаю. До останнього часу Пекін висував суттєві територіальні претензії до центральноазійських республік. Спільний кордон з трьома з цих республік (Казахстаном, Таджикистаном і Киргизією) створює сприятливі можливості нарощування китайської присутності в регіоні. Цьому також сприяє етнічна близькість населення Синьцзяна і держав Центральної Азії. З послабленням російських позицій у колишній радянській Середній Азії, відтоком російського населення з цього регіону, вакуум, що утворився цілком вірогідно може бути заповнений Китаєм. Враховуючи стратегічну важливість цього регіону для Росії, в майбутньому він може перетворитися в об’єкт гострої конкуренції між Москвою та Пекіном. 2. Не можна виключати поновлення традиційного суперництва двох держав на Корейському півострові – як в процесі майбутньої трансформації КНДР, так і протягом можливого об’єднання корейської нації. Тайванська проблема також здатна викликати тертя в російсько-китайських відносинах: по-перше, внаслідок істотного нарощування економічного співробітництва Росії з островом (що можливо за поліпшення господарської кон’юнктури в РФ); по-друге, за спалах китайсько-американської конфронтації, спричиненої проблемою Тайваню і відмові Москви енергійно підтримувати Пекін в конфлікті (аналогічному тому, як це було наприкінці 1950-х рр.). 3. “Розвести” Росію і Китай в різні боки може і гострий конфлікт з приводу приналежності нафтоносних островів у Південно-Китайському морі, в якому протистоять один одному КНР, Малайзія, Філіппіни. Необхідно враховувати, що російсько-китайські відносини не структуровані щодо підходів до ядерної програми Індії та Пакистану. Пекін традиційно близький до Пакистану і не довіряє Індії, яка має потенційні можливості до лідерства в регіоні. Москва, навпаки, вважає Індію надійним партнером і має чисельні претензії до Пакистану. 4. Заслуговує на увагу і та обставина, що військові приготування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні наростають високими темпами, причому Китай виступає одним із головних ініціаторів цього процесу. Ця тенденція особливо несприятлива для Росії, яка за своїми фінансово-економічними можливостями не здатна приймати активну участь у регіональній “гонці озброєнь”, а відповідно її військовий потенціал в АТР буде все відчутніше поступатись потенціалу інших регіональних центросилових держав. Внаслідок цього Москві доведеться зробити більш жорсткими обмеження поставок озброєння Пекіну, що неминуче вплине на російсько-китайські відносини.
Друга група викликів стосується безпосередньо двосторонніх відносин. 1. Переселення зростаючої кількості китайців до далекосхідних регіонів РФ. На Далекому Сході ця тенденція викликає стурбованість, в ній вбачають демографічну експансію з боку Пекіна. 2. Взаємне незадоволення проявляється в сфері економічного співробітництва. Взаємні претензії щодо якості продукції, необхідність вирівнювання структури експортно-імпортних відносин (з боку РФ основною статтею імпорту є сировина, з боку КНР – продукція легкої промисловості), взаємні звинувачення бізнес-еліт у порушенні національного законодавства країн. 3. Існують проблеми і на міжурядовому рівні. Так, Москва розчарована тим, що Пекін доволі часто віддає перевагу західним партнерам щодо укладення прибуткових контрактів, а з боку Китаю існують дорікання РФ щодо поставок більш досконалих видів озброєння Індії. В майбутньому, якщо східні райони Росії перетворяться в вигідне поле іноземних капіталовкладень, Москва і Пекін серйозно конкуруватимуть на світовому ринку фінансових ресурсів. 4. Внутрішні зміни також можуть негативно вплинути на російсько-китайські відносини. Так, якщо РФ в майбутньому досягне успіхів у демократичних реформах, то вона перетвориться на ідеологічну загрозу для правлячого в КНР режиму. Ще більш вірогідним є варіант, за якого Росія навпаки буде продовжувати відчувати соціально-економічні складнощі і відставати від КНР. За таких обставин Пекін цілком вірогідно буде поводитись все впевненіше і більш жорстко щодо потенційно конфліктогенних питань. На ґрунті прогресуючої зміни балансу сил на користь КНР у російсько-китайських відносинах можливі зіткнення. Якщо при цьому внутрішня єдність Росії буде дестабілізована відцентровими тенденціями, то не можна виключати прямої присутності КНР у російському внутрішньополітичному процесі. Існує, разом з тим, і вірогідність того, що економічна криза або застій можуть спровокувати всередині Китаю соціальну, етнічну, ідеологічну, а потім і політичну кризи. Тоді неминучий потік мільйонів біженців до сусідніх регіонів Росії, протиборство угруповань, в рамках якого одні звернуться за заступництвом до Москви, а інші навпаки, розпочнуть використовувати антиросійську риторику з метою досягнення внутрішньополітичних цілей (як це було в період “культурної революції”). Таким чином, в російсько-китайських відносинах присутні як позитивні, так і негативні моменти. При цьому, цілком очевидним є те, що корінним інтересам Росії відповідає підтримання дружніх і тісних відносин з КНР і що для їх розвитку існують реальні можливості. Конструктивне партнерство з Китаєм сприяє вирішенню головного геополітичного завдання Росії – недопущення глобальної гегемонії США і НАТО, зміцненню світового порядку, який ґрунтуватиметься на керівній ролі ООН, дотриманні норм міжнародного права і багатополюсності. Добросусідські відносини з КНР є також необхідним елементом курсу щодо творення сприятливого зовнішнього оточення Росії. За допомогою партнерства Китай гарантовано виводиться з числа учасників будь-якої потенційної антиросійської коаліції, ліквідується загроза зі східного напрямку. Китай є і цінним економічним контрагентом, без участі якого Росія не зможе подолати відсталість Далекого Сходу і Сибіру. Пекін, окрім того, є російською опорою щодо входження до економічного життя Азійсько-Тихоокеанського регіону в цілому.
4. Конструювання нового світового порядку є частиною зовнішньополітичних стратегій США та РФ. В американському політико-академічному середовищі відбуваються інтенсивні дискусії щодо розробки моделі постбіполярного світоустрою. На державному рівні і в академічному співтоваристві визнання більшості отримала концепція “однополярного” світу”, в якій США – єдина наддержава. Обговорювались і інші концепції – “трьохполюсного світу”, “багатополярного світу”, “однополярно-багатополярного світу”, але вони виявились менш впливовими ніж концепція “однополярного” світу. Найбільш активними опонентами американських вчених є російські спеціалісти з міжнародних відносин, більшість з яких не вважають однополярність основною характеристикою світового порядку, що формується. Висуваються і обґрунтовуються концепції “багатополярного (багатополюсного) світу”, “асиметричної багатополярності”, “нового біполярного світу”, “безполюсного поліцентричного світу”, альтернативні “полярним” концепції “багатофакторної рівноваги”. Аналіз концепцій світового порядку доводить, що не існує єдиної точки зору на цю проблему. Такий стан наукових досліджень є відображенням перехідного етапу в міжнародних відносинах, проявом чого є: 1) остаточно не сформувалась структура міжнародних відносин (характер і кількість полюсів-центрів), процес формування нової системи продовжується; 2) не склалися нові міжнародні норми й інститути. Не можна стверджувати, що в світі існують принципи зовнішньополітичної поведінки і настанови, які приймаються, якщо не всіма, то хоча б більшістю країн, у відповідності з якими розбудовується політика окремих учасників (або груп) міжнародних відносин і розв’язуються міжнародні проблеми; 3) дискусійним залишається питання щодо санкцій за порушення норм міжнародної поведінки. В той час як опоненти американоцентричного світу заявляють, що лише санкціонування тих або інших силових акцій з боку ООН (інколи ОБСЄ) може зробити їх легітимними, США притримуються нових принципів легітимності силових акцій або санкцій: а) рішення “Великої сімки” або НАТО; б) односторонні рішення США. Але, застосування військово-силових методів врегулювання проблем призводить до зниження порога застосування сили (прямої або опосередкованої), що є загрозливою тенденцією в ще несформованій системі міжнародних відносин; 4) зміна міжнародного порядку відбувається за домінуючого впливу США і підтримці їх дій з боку союзних членів світової спільноти. Проте, РФ намагається, завдяки розвитку стратегічного співробітництва з КНР, мати можливість і посилити потенціал впливу на конструювання основ майбутнього світоустрою. Разом з тим, незважаючи на велике різноманіття концепцій і аналітичних розробок, об’єднуючим для американських фахівців-міжнародників є твердження щодо надзвичайної важливості КНР в зовнішньополітичному курсі США. Концентрованим вираженням концептуально-теоретичних розробок “китайської проблеми” для США є визнання того, що інтереси США щодо Китаю після закінчення “холодної війни” є самодостатнім фактором американської політики в Східній Азії. Тому головним завданням американської зовнішньополітичної стратегії щодо КНР в ХХІ ст. є реалізація ідеї “стримування через інтеграцію”, коли, з одного боку, увага буде приділятися максимальному залученню Китаю до міжнародних відносин, торгово-економічного і фінансового співробітництва, що поступово узалежнюватиме його зовнішньополітичну стратегію від американських принципів побудови постбіполярного світоустрою, а з іншого боку – до проведення щодо КНР політики превентивного силового стримування, оскільки, на думку американських політиків та політологів, саме КНР як регіональна наддержава може бути реальною і потенційною загрозою регіональним і глобальним інтересам США. Російські ж політологи та експерти відстоюють позиції щодо потреби розбудови стійкої моделі взаємовигідного, динамічного російсько-китайського співробітництва в ХХІ ст. Це повинно ліквідовувати або згладжувати як реальні, так і потенційні розбіжностей між Москвою та Пекіном. Стосується це як суперництва в різних частинах Азійсько-Тихоокеанського регіону, так і двосторонніх відносин. У російських аналітичних розробках фактор КНР розглядається і як важливий стратегічний партнер в суперництві з США, і як можлива потенційна загроза російським інтересам в АТР, внаслідок асиметричного розвитку комплексної державної могутності за переваги Китаю. Такий підхід кардинально відрізняє російське концептуальне підґрунтя зовнішньополітичної стратегії від американського. Зовнішньополітична стратегія США спрямована на “прив’язування” КНР через різноманітні за характером та змістом інституції та договори до зовнішньополітичних настанов Вашингтона, що робить зовнішньополітичну поведінку Пекіна більш контрольованою і прогнозованою. Російська ж зовнішньополітична стратегія щодо КНР, виходячи з сучасного стану політико-економічного та військового потенціалу держави, ув’язується з російськими інтересами на інших напрямках, а саме врахування фактора Заходу в питаннях забезпечення безпеки і розвитку Росії. Більшість російських експертів, хоча і в різній комбінаториці, відстоюють ідею збалансованого зовнішньополітичного курсу: недопущення того, щоб російські дії на Сході завдавали шкоди контактам з Заходом (як і навпаки). Домінантним є концепт щодо потреби взаємодії Росії з КНР з метою недопущення американської гегемонії як на глобальному, так і регіональному рівнях, але за умови не провокування загострення суперечностей між США і КНР і утриманні дистанції від зовнішньополітичної лінії Пекіна, яка може розхитати статус-кво в АТР.
5. Головними точками перетину стратегічних інтересів США і РФ в АТР є наступні проблеми і напрямки: проблема ядерного роззброєння і політичного впливу стратегічних наступальних озброєнь на сучасні американсько-російські відносини в регіоні; проблема співробітництва між Росією і США в сфері контролю за ядерними арсеналами третіх країн і за нерозповсюдженням ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (особливо актуальна ця проблема в контексті приєднання до країн-членів ядерного клубу Індії та Пакистану й розробки ядерної програми КНДР); посилення ролі стратегічних наступальних озброєнь у сучасних міжнародних відносинах, а також посилення їх ролі як елемента політичних торгів. В низці спільних інтересів відзначається можлива участь Росії і США у врегулюванні конфліктів в АТР, які створюють загрозу безпеці всього регіону. Ними є територіальні суперечності Китаю і Тайваню, проблема Корейського півострову, архіпелагу Спратлі. Присутність КНР в цих конфліктах є свідченням поступової зміни балансу сил в АТР. Китай є стороною, яка стрімко накопичує сукупну могутність і все більш наполегливо поширює її на весь регіон. В умовах, коли система міжнародних відносин не є сформованою остаточно, ці проблеми можуть бути вирішені за активної участі і посередництва США та РФ, але за умови, що обидві сторони будуть налаштовані на реальне розв’язання конфліктів, в яких вони досить часто займають взаємно протилежні позиції. На межі тисячоліть в АТР зберігається режимний тип організації міжнародного порядку – найбільш жорсткими і дієвими залишаються двосторонні форми співробітництва, багатосторонні механізми є більш м’якими. Інституціональна форма співробітництва в сфері безпеки є менш притаманною АТР, ніж режимна, а тому необхідні зусилля всіх центросилових держав регіону для створення ефективних механізмів багатосторонньої безпеки поряд з існуючими режимами. Необхідність дієвої ролі КНР, як регіонального центру сили, який динамічно нарощує свій потенціал, в інституціональних безпекових механізмах відзначається як американськими, так і російськими фахівцями. Незважаючи на зміну загальної структури безпеки АТР, ослаблення позицій Росії в регіоні США і РФ продовжують відігравати ключову роль у формуванні механізмів регіональної безпеки. При цьому, перспективи перетворення Китаю на полюс сили, який за своїми якісними характеристиками урівноважуватиме глобальний вплив США, актуалізують відстоювання як США, так і РФ, створення безпекових механізмів за обов’язкової участі КНР. Це в свою чергу, зробить певною мірою неможливим для жодної з сторін використати силові засоби для вирішення проблем безпеки без попередніх консультацій з іншими учасниками багатостороннього діалогового механізму.
6. Стратегічна ситуація в Східній Азії в ХХІ ст. в першу чергу визначається особливостями формування нового балансу сил і зовнішньополітичних інтересів регіональних центрів впливу США, РФ та КНР. Баланс сил в Східній Азії, який поступово змінюється на користь Китаю, безумовно буде впливати і на розв’язання тайванської проблеми. Характер та моделі її розв’язання, окрім, виключно внутрішньокитайських рамок, мають принципове значення з точки зору небезпеки виникнення силового конфлікту і втягування до нього США, Японії, можливо Південної Кореї і навіть Росії. Різке загострення цієї проблеми відбулося після розпаду СРСР, коли в АТР і в світі в цілому змінилось співвідношення сил. Особливістю тайванського питання є те, що з похідної “холодної війни”, як елемента протистояння США і СРСР, воно перетворилось на конфліктогенну складову американсько-китайських відносин. При цьому, незважаючи на досягнутий прогрес в економічній сфері й існуючі домовленості між материком і островом з практичних питань двосторонніх відносин (пряме повітряне сполучення, поштове сполучення, туризм тощо) реальних механізмів розв’язання “тайванського вузла” поки що не вироблено. Особливо значимою, якщо не вирішальною в цьому питанні, є подальша політика США. Наразі відокремлений від Китаю Тайвань є для США елементом стримування Китаю в суперництві за регіональне і глобальне лідерство. Тому, об’єднання Тайваню з КНР виглядає завданням із складним рішенням, а відповідно і складно прогнозованим. Небезпека можливого китайсько-тайванського конфлікту полягає в тому, що розпочавшись як локальний, він за умови підключення альянсу США – Японія неминуче переросте в масштабний регіональний конфлікт. Напруженість навколо тайванського питання, з одного боку, видається вигідною для Росії, оскільки привносить дестабілізаційні елементи в відносини між Пекіном і Вашингтоном, роблячи їх більш поступливими в контактах з Москвою. Але, з іншого боку, затягування конфліктного “вузла” в районі Тайванської протоки суперечить російським інтересам, зважаючи на розхитування стабільності і співробітництва в АТР, що матиме вкрай негативні наслідки для національних інтересів РФ в регіоні. Окрім того, такий розвиток подій розладнає регіональний безпековий механізм, що не відповідає інтересам центросилових держав регіону. Зважаючи на це, одним із найбільш вірогідних варіантів врегулювання тайванської проблеми є початок переговорів між Пекіном та Тайбеєм на офіційній чи неофіційній основі. США, як і РФ, зацікавлені в політичному розв’язанні проблеми, підтримають початок таких переговорів у будь-якій формі. Оскільки, як Вашингтон, так і Москва прагнутимуть уникнути прямого втягування до конфлікту на стороні Тайваню й відповідно Пекіна. На розвиток ситуації в Східній Азії в найближче десятиліття зростаючий вплив матиме і “корейська проблема”. Позиції трьох провідних держав (РФ, КНР, США) щодо перспектив об’єднання двох корейських держав неоднозначні, хоча публічно ніхто не виступає проти об’єднання. В найближчій перспективі всі зацікавлені держави підтримуватимуть політику миру, стабільності та статус-кво на Корейському півострові, тобто на даному етапі жодна країна не зацікавлена в об’єднанні Кореї. Підходи США, КНР, Японії та Росії до розв’язання корейської проблеми будуть скоріше за все багатоваріантними, залежними від поєднання глобальних, регіональних та міжкорейських факторів. Разом з тим, існує взаємозацікавленість США, РФ та КНР щодо ядерної програми КНДР. Так, через китайську та російську позицію, США не могли застосовувати за допомогою механізму РБ ООН міжнародні економічні санкції проти КНДР. Лише після випробовування Пхеньяном ядерної зброї, Москва і Пекін підтримали жорстку резолюцію РБ ООН щодо КНДР. Держави, зацікавлені в створенн