НАДНАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ТЕОРІЯХ ІНТЕГРАЦІЇ

Краткое описание

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ТЕРНИЦЬКИЙ Володимир Михайлович

УДК: 327.39:061.1ЄС

НАДНАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ТЕОРІЯХ ІНТЕГРАЦІЇ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми
міжнародних систем і глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник
доктор політичних наук,
професор
Копійка Валерій Володимирович

Київ - 2006

З М І С Т

Вступ………………………………………………………………………………... 3

Розділ 1. Концептуально-методологічні засади та
історіографія дослідження……………………………………………………… 12
1.1. Концептуально-методологічна база дослідження…………………... 12
1.2. Аналіз джерельно-документальної бази дослідження……………. 32

Розділ 2. Наднаціональні інституції Європейського Союзу в класичних теоріях інтеграції ……………………………………........................................... 47
2.1. Федералістське бачення інституційного будівництва ЄС……….. 47
2.2. Комунікативний підхід до наднаціональних інституцій ЄС…….. 71
2.3. Наднаціональні механізми європейської інтеграції
в неофункціоналістській теорії……………………………………..…….. 93

Розділ 3. Наднаціональні інституції Європейського Союзу в сучасних теоріях інтеграції……………………………………………………………….. 127
3.1. Особливості ліберального міжурядового підходу до
наднаціонального співробітництва в ЄС ………………………………. 127
3.2. Місце наднаціональних інституцій в процесах європейської
інтеграції за теорією багаторівневого управління……………………… 154
3.3. Новий інституціоналізм і наднаціональні
інституції ЄС………………………………………………………………. 179

Висновки………………………………………………………………………… 213

Використана література……………………………………………………….. 225

В С Т У П

Актуальність дослідження. Масштабне розширення Європейського Союзу (з 15 до 25 держав-членів), розробка, обговорення ключових положень і підписання державами-членами нового загальноєвропейського акту – “Договору про Конституцію для Європи” – стали свідченням переходу ЄС на якісно новий етап свого розвитку, який рухався переважно шляхом економічної інтеграції. Інтеграційний процес невпинно поширюється і поглиблюється. Все більш реальним стає перспектива створення інтеграційного співтовариства більшості європейських країн з системою управління, що включає наднаціональні і національні інституції, субнаціональні і місцеві органи влади, а також неурядові організації і групи інтересів. До того ж характерною особливістю ЄС як політичної арени є сплав національного і наднаціонального рівнів управління.
Актуальність дослідження зумовлена насамперед тим впливом, який мають наднаціональні інституції Євросоюзу на розробку і реалізацію рішень, які приймаються в ЄС з широкого кола політичних та економічних питань. Такі комунітарні інституції, як Європейська Комісія, Європейський Парламент, Суд Європейського Союзу і Центральний європейський банк виступають в якості основних провідників наднаціональності і, одночасно, є органами для впровадження інтеграційних рішень у життя.
В основі Європейського Союзу лежить принцип наднаціональності, тобто передачі національними державами частини свого суверенітету наднаціональним інституціям і органам. Європейський Союз – це перш за все спільне право, спільні інституції і спільні політики. Наднаціональність – це унікальне явище в світовій практиці, яке пов’язане з трансформуванням політичних систем європейських національних держав як наслідок їхньої участі в процесі регіональної інтеграції. Створення нової системи і методів політичної організації та управління надає можливість не долати, а, радше, обходити відмінності між окремими країнами. Від одностайного волевиявлення держав-членів Євросоюзу залежить, які сфери політики мають бути переданими на наднаціональний рівень. І інтеграційні рішення в цих сферах політики, будучи прийнятими, стають обов’язковими для виконання навіть тими державами, які голосували проти їхнього прийняття. В цьому головний зміст наднаціональності як особливої якості політичної системи Європейського Союзу. Таким чином, конкретна ціль, визначена і узгоджена, стає законом для всіх учасників інтеграції, що забезпечує її реалізацію і здебільше врахування національних особливостей.
Проблеми, що пов’язані з інтеграційними процесами в Європі та еволюцією наднаціональних інституцій ЄС все частіше стають предметом наукових досліджень. Їх актуальність та інтенсивність значно підвищилася в останні роки насамперед у зв’язку з розширенням ЄС у травні 2004 р. і підписанням у жовтні 2004 р. нового загальноєвропейського акту – “Договору про Конституцію для Європи”.
Актуальність дослідження зумовлена і тим фактом, що процеси, які відбуваються в Європейському Союзі, віддзеркалюють зміни глобальної системи міжнародних відносин, все більший вплив в якій набувають нові, некласичні актори – наднаціональні, транснаціональні і неурядові. На теренах ЄС ці процеси мають випереджальні темпи, і тому вивчення механізмів і культури взаємодії, що формуються в політичній системі Євросоюзу між класичними акторами і державами-членами, може сприяти кращому розумінню тенденцій трансформації всієї системи міжнародних відносин.
Ключовим пунктом сучасних академічних і політичних дискусій стають питання розширення повноважень наднаціональних інституцій ЄС і підвищення узгодженості в їхніх рішеннях, посилення ролі інституцій Європейського Союзу в інтеграційних процесах і, одночасно, збереження визначальної ролі національних держав у розв’язанні питань податкової політики і соціального забезпечення, зовнішньої та оборонної політики. Таким чином, роль наднаціональних інституцій і національної держави поступово змінюється. Наднаціональні органи об’єднання прагнуть довести своє право на участь у цій загальній дискусії. І не безпідставно тому, що їхня компетенція і можливості істотно підкріплені в підписаній Конституції, яку, станом на червень 2006 р., схвалили 15 з 25 держав-членів, а 7 не визначились щодо термінів її схвалення [536].
З новою силою проблема інституційної структури зазвучала в контексті чинного розширення ЄС, що викликає перегляд багатьох процедур для збереження керованості Євросоюзу. Таким чином, проблема повноважень наднаціональних інституцій є однією з необхідних вимог успішного поширення і поглиблення інтеграції та залишається однією з провідних тем на порядку денного в ЄС. Крім того, вивчення процесів становлення і розвитку наднаціональних інституцій і теоретичних підходів до наднаціональної побудови Євросоюзу надає можливість отримати більше знань про особливості протікання європейської інтеграції в цілому, про співвідношення національного і наднаціонального в інтеграційних процесах і про конкретні наслідки в межах Союзу, що сприятиме кращому розумінню сучасного політичного процесу в Європейському Союзі.
Необхідність дослідження інституційної системи Євросоюзу продиктована і зростанням інтенсивності контактів між Україною та ЄС. Втілення в життя декларованої мети будівництва стратегічного партнерства і набуття повноправного членства вимагає вміння грамотно вести справи з ЄС на всіх рівнях – від зустрічей “у верхах” до поточних технічних контактів з бюрократією інституцій ЄС. Першим кроком на шляху створення більш ефективної бюрократичної машини взаємодії з Брюсселем має стати повномасштабне вивчення принципів і механізмів функціонування наднаціональних інституцій ЄС.
Для України, як для нової суверенної європейської країни, питання забезпечення суверенітету, повноважень держави та одночасної їх передачі на наднаціональний і субнаціональний рівні також мають принципове політичне значення як у проведенні зовнішньої політики, так і реформуванні системи управління всередині країни.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Розбудова державності України” (номер державної реєстрації 0197U015204), програми Інституту міжнародних відносин „Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави” (номер державної реєстрації 0197U03322). Дослідження виконано згідно з науковою темою кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка „Зовнішньополітична стратегія України в контексті розбудови нової європейської архітектури” (номер державної реєстрації 0197U03322). Крім того, дане дисертаційне дослідження виконано і в плані спільних наукових досліджень Інституту міжнародних відносин з Міністерством закордонних справ України. Процеси інтеграції на європейському просторі мають як універсальні риси, так і регіональну специфіку, співвідношення і порівняльний аналіз яких сприяють осмисленню нової моделі існування людської спільноти і формуванню нових механізмів просування національних інтересів України політичного характеру на глобальному і регіональному рівнях.
Об’єктом дослідження є теоретичні розробки шляхів інституційного реформування Євросоюзу в умовах розширення і поглиблення європейських інтеграційних процесів.
Предметом дослідження є наднаціональні аспекти інституційного будівництва в теоріях європейської інтеграції.
Мета дисертаційного дослідження полягає в дослідженні теоретичних підходів до ролі і місця наднаціональних інституцій в європейському інтеграційному процесі. Для реалізації зазначеної мети в дисертації були поставлені такі завдання:
• визначити основні етапи еволюції теоретичних підходів щодо ролі наднаціональних інституцій в розвитку європейської інтеграції;
• визначити основні положення федералістської теорії щодо оптимальних шляхів інституційного будівництва ЄС;
• виявити особливості неофункціоналістських та комунікативних принципів наднаціонального реформування інституцій ЄС;
• розкрити місце наднаціональних інституцій в сучасних євроінтеграційних теоріях;
• дослідити особливості ліберального міжурядового підходу і теорії багаторівневого управління щодо ролі наднаціональних інституцій ЄС;
• виокремити елементи теорій нового інституціоналізму, які найбільш адекватно відповідають сучасному характеру європейської інтеграції;
• визначити основні тенденції розвитку наднаціональних інституцій на основі розглянутих теорій інтеграції.
Методологічна основа дослідження. Робота побудована на використанні діалектичних методів як універсальної основи для пізнання дійсності. В своєму дослідженні автор дотримується принципу об’єктивності тому, що під час роботи автор постійно мав справу з теоріями, думками, посиланнями на думки інших дослідників і дані, які могли бути неперевіреними або помилковими.
Ключовим методом дослідження є порівняльний аналіз. За допомогою цього методу автор проаналізував теоретичні підходи до ролі і місця наднаціональних інститутів Європейського Союзу в інтеграційних процесах.
Одночасно, автор використовує елементи системного підходу та інших аналітичних методів політичної науки, за допомогою яких автор провів комплексне дослідження європейського середовища, еволюції теоретичного осмислення зазначеної проблеми і пристосування теоретиків європейської інтеграції до вимог сучасності.
Системний підхід сприяв розкриттю внутрішньої структури, середовища і динаміки взаємовідносин, що відбуваються на європейському просторі.
Загальна методика, яка використовується в дослідженні, поєднує в собі елементи історичного, структурного, емпіричного і комплексного аналізів, що дає змогу автору на підставі конкретних подій і підходів виявити загальні закономірності і особливості теоретичного осмислення проблем наднаціональної системи управління в Євросоюзі.
Наукова новизна запропонованої до захисту дисертаційної роботи полягає в тому, що:
- запропоновано авторську періодизацію еволюції теоретичних підходів щодо ролі наднаціональних інституцій в інтеграційних процесах, в основу якої покладено рівень теоретичного осмислення наднаціонального будівництва;
- доведено, що наднаціональні інституції ЄС функціонують як рушійна сила інтеграції в межах, які встановлені державами-членами в Договорах, і використовують для просування інтеграції наявні процедури прийняття рішень, інформацію і можливості маніпулювати національними коаліціями;
- доведено, що сучасному етапі держави-члени не можуть ефективно контролювати діяльність наднаціональних інституцій через існування сфери виключної компетенції інституцій ЄС, періодичної зміни пріоритетів держав-членів, асиметрію в доступі до інформації, залучення неурядових і субнаціональних організацій до процесу прийняття рішень;
- встановлено, що трансформація теоретичних підходів і концепцій інституцій Євросоюзу безпосередньо залежить від практичного досвіду інтеграційного процесу: успіхи інтеграції посилюють позиції теорій, які просувають наднаціональне будівництво; і, навпаки, гальмування процесів інтеграції, кризи в ЄС посилюють позиції теорій, що відстоюють міжурядове співробітництво, і сприяють розробці нових теоретичних концепцій ролі і місця наднаціональних інституцій в інтеграційних процесах;
- запропоновано авторську класифікацію теорій інтеграцій, яка ґрунтується на тому, які актори – національна держава або наднаціональні інституції – мають вирішальний вплив на інтеграційні процеси;
- доведено, що діяльність інституцій Європейського Союзу залежать того, які риси – наднаціональні або міжурядові – переважають у конкретній політичній сфері, і залежно від цього інституції ЄС використовують такі моделі реалізації політики: метод Співтовариства, регулятивний метод, дистрибутивний метод, метод відкритої координації, інтенсивна міжурядова політика;
- доведено, що на сучасному етапі теоретичне осмислення наднаціональних інституцій спрямовано на аналіз різноманітних взаємодій наднаціональних інституцій з національними і субнаціональними акторами;
- визначені фактори і умови, що визначають роль і місце наднаціональних інституцій ЄС в інтеграційних процесах, а саме: наявні ресурси і репутація інституцій ЄС; контекст переговорів і стратегія, яку наднаціональні інституції можуть використовувати для просування інтересів ЄС;
- встановлено, що в своїй історії наднаціональні інституції декілька разів досягали максимального політичного впливу. Єврокомісія мала істотний вплив на початку 1960-х рр. і в середині 1980-х рр., у часи головування В. Гальштейна і Ж. Делора відповідно. Значення Суду ЄС є великим на етапі заснування Співтовариств, на етапі підготовки до створення спільного ринку і в періоди гальмування інтеграційних процесів, коли Суд ЄС відстоював просування процесів інтеграції. Європарламент отримав суттєвий вплив на політичні процеси лише з 1990-х рр. Свідченням цього є відставка Комісія Сантера в 1999 р. і труднощі під час формування Комісії Баррозу в 2004 р., робота Європейського конвенту з березня 2002 р. до червня 2003 р.
- визначено основні тенденції розвитку наднаціональних інституцій ЄС відповідно до положень теорій інтеграції, а саме: інституційна еволюція (поступові зміни практики і процедур без внесення змін до установчих Договорів) та інституційна революція (прийняття цілого ряду нових Договорів, які суттєво реформують інституції ЄС. Ці два процеси відбуваються у тісному взаємозв’язку. Еволюція підказує, які зміни бажано вносити в Договори. Революція дозволяє більш ефективно використовувати нові можливості, що закладені змінами в Договорах.
Практичне використання результатів дисертаційного дослідження визначається його актуальністю і новизною в сукупності положень, що виносяться на захист. Можна виділити такі аспекти використання результатів дослідження:
а) науковий – в подальшому вивченні проблематики європейських інтеграційних процесів і дослідженні концептуально-теоретичних і практичних аспектів формування геополітичної стратегії України та реалізації її зовнішньої політики, а також пошуку практичних аспектів формування ефективної системи управління всередині країни;
б) учбовий – в процесі підготовки і читання у вищих учбових закладах курсів і з проблем інтеграції на глобальному і регіональному рівнях. Результати дослідження і концептуальні положення дисертації можуть бути використані для підготовки курсів „Міжнародні відносини і світова політика”, „Європейський Союз у міжнародних відносинах”, тощо.
В основі Європейського Союзу лежить принцип наднаціональності, тобто передачі національними державами частини свого суверенітету наднаціональним інституціям і органам. Європейський Союз – це перш за все спільне право, спільні інституції і спільні політики.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження і висновки дисертаційного дослідження були обговорені на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин КНУ імені Т. Г. Шевченка. Основні результати дослідження пройшли апробацію у виступах на конференціях, в тому числі на наукових конференціях “Регіональне співробітництво і безпека в Чорноморському регіоні” )м. Одеса, 12-13 травня 2006р.) і “Польща – Україна: більше ніж сусідство?” (м. Вроцлав, 24-25 травня 2006 р.).
Структура дисертаційного дослідження відбиває найбільш суттєві положення обраної теми дослідження і відповідає загальним вимогам до робіт даного рівня. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (561 найменування).

Список литературы

ВИСНОВКИ.

Проблеми повноважень і ролі наднаціональних інституцій в процесах європейської інтеграції, відносин даних інституцій з національними державами та іншими акторами в процесах політичних змін були підняті першими теоріями інтеграції ще в 1950-х рр., але і зараз ці проблеми залишаються в сфері уваги дослідників Європейського Союзу. Від теоретичного розв’язання цих важливих питань залежить напрямок розвитку європейського інтеграційного будівництва.
В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов наступних висновків.
Порівнюючи теоретичні погляди на роль і місце наднаціональних інституцій в європейських інтеграційних процесах, дисертант доводить, що теорії європейської інтеграції розвивались поступово і пройшли декілька етапів у своєму розвитку:
- передтеоретичний етап, на якому головною проблематикою для паростків теорій інтеграції (функціоналізм і ранній федералізм) було визначення кінцевої мети, шляхів і принципів побудови наднаціональних інституцій Європейського Союзу;
- пояснювальний етап, на якому перші теорії інтеграції прагнули пояснити процеси побудови наднаціональних інституцій як протистояння національної держави і наднаціональних інституцій. Дослідників інтеграції більше всього цікавили питання створення ієрархічної вертикалі, направленої від місцевого до наднаціонального рівня, європейських політичних органів і договорів. Повноваження інституцій Євросоюзу жорстко визначалися, а інтеграція переважно відбувалася на наднаціональному рівні;
- аналітичний етап, який характеризується міждисциплінарністю досліджень і на якому суттєво розширюється діапазон практики і теоретичного осмислення інтеграції, вивчаються головним чином процеси європеїзації управлінських правил, інституцій, а також процеси політичної практики Євросоюзу і проблеми адаптації національних інституцій до вимог ЄС. Як наслідок, зростає значення наднаціональних інституцій у сприянні обміну ідей і практичних рекомендацій, як це відбувається в рамках Лісабонського процесу в сфері зайнятості. Інтеграція, за таким розумінням, відбувається на регіональному і національному рівнях і направлена від центральних до місцевим органів влади. Повноваження інституцій ЄС продовжують жорстко визначатися. Одночасно, актори на національному рівні надають певний внесок в інтеграційні процеси і в проведення спільних політик;
- конструктивний етап, на якому теорії інтеграції стоять перед необхідністю теоретичного осмислення кінцевої мети європейської інтеграції, соціальних і політичних наслідків спільних політик ЄС, легітимності і прозорості європейського управління. Головна увага з боку теоретиків і практиків інтеграції приділяється процесам політизації, які мають різну направленість: і від нижчого до європейського рівнів влади, і від центрального до нижчих рівнів, і між інституціями одного рівня. Повноваження наднаціональних інституцій є як жорстко закріплені, так і гнучкі (правила, норми).
Автором ще раз доведено безпосередню залежність трансформації теоретичних підходів і концепцій інституцій Євросоюзу від практичного досвіду інтеграційного процесу. Успішне поширення і поглиблення інтеграції посилюють позиції теорій, які просувають наднаціональне співробітництво. Гальмування процесів інтеграції, кризи в ЄС посилюють позиції теорій, які відстоюють міжурядове співробітництво і, одночасно, сприяють виробленню нових теоретичних концепцій ролі і місця наднаціональних інституцій в процесах європейської інтеграції.
Особливостями сучасних теорій у дослідженні наднаціональних інституцій є виокремлення трьох вимірів впливу наднаціональних інституцій на держави-члени:
а/ інтеграція посилює позиції національної держави відносно інших акторів всередині національної держави в питаннях проведення політики. Це положення ретельно обґрунтовувалось теоріями державної парадигми, і, пізніше, ліберальним міжурядовим підходом. Проте, хід процесів європейської інтеграції свідчить, що це не є єдиним впливом інтеграції на національну державу;
б/ інтеграція створює нові умови, багаторівневу політику, і таким чином змушує держави-члени переглянути своє ставлення до інтеграції. Як доводять теоретики багаторівневого управління, нового інституціоналізму і як підтверджує практика проведення спільних політик ЄС, в сучасним умовах інтеграція створює нові можливості для національної держави у виборі союзників і рівня діяльності (тобто, багаторівнева політика) і спричиняє зміни в національних інституціях і політиці. Крім того, актори національного рівня, як це робили французький та італійський уряди у випадку з необхідними вимогами для участі в зоні євро, можуть використовувати наднаціональні риси Європейського Союзу для просування реформування внутрішньої політики;
в/ інтеграція трансформує управління на всіх рівнях ЄС, змінюючи не лише розподіл владних повноважень між різними рівнями Європейського Союзу, але і розмиває межі між державною і приватною сферами. Таким чином, політична діяльність і спільні політики ЄС стають результатом взаємодії між наднаціональними інституціями, державами-членами, регіонів у державах-членів і чисельних груп інтересів, що сприяє трансформації інституційної структури і політичних процесів у рамках національної держави. Крім того, зміни в управлінні створюють можливості для акторів національного рівня визначати проблемні моменти спільних політик і звертатись з варіантами їх розв’язання до наднаціональних інституцій. Тому, експерти і спеціалісти національного рівня (державні службовці національних міністерств, представники групи інтересів) володіють більшими перспективами, ніж у традиційній національній державі. Конфліктні ситуації, завдяки такому перебігу подій, більше групуються навколо контролю над експертним потенціалом, а не навколо проблем представництва в інституціях Європейського Союзу.
Доведено, що повноваження і діяльність інституцій Євросоюзу залежать від того, які риси – наднаціональні або міжурядові – переважають в конкретної політичної сфери. Залежно від цього наднаціональні інституції застосовують одну з п’яти моделей реалізації політичного процесу в межах Євросоюзу: 1/ метод Співтовариства або форму наддержавної системи творення політики, в якій повноваження передані повністю на рівень Союзу; 2/ регулятивний метод ЄС, за допомогою якого можливо поєднати наднаціональні стандарти і відмінності між різними державами-членами; 3/ дистрибутивний метод, який сприяє встановленню пряміших контактів між європейським і субнаціональним рівнями управління, розробці на їхній основі спільної політики; 4/ метод відкритої координації, який є механізмом переходу від політики, яка орієнтується на національну державу, до колективної системи її формування; і 5/ інтенсивна міжурядова політика, в якій з тих чи інших причин держави-члени вважають недоцільним або неприйнятним застосування всієї існуючої інституційної системи ЄС. Крім того, ефективність роботи інституцій ЄС значною мірою залежить як від співпраці з національними інституціями, що на практиці впроваджують більшість програм і законів Євросоюзу, так і від співпраці між інституціями ЄС.
Розглянувши теоретичний і практичний доробок теорій інтеграції стосовно ролі наднаціональних інституцій, автор може визначити елементи теорій, які найбільш адекватно відображають роль інституцій Європейського Союзу. Встановлено, що в своїй історії інституції Європейського Союзу декілька разів досягали максимального політичного впливу. Так, Єврокомісія мала істотний вплив на інтеграційний процес на початку 1960-х рр. і в середині 1980-х рр., у часи головування В. Гальштейна і Ж. Делора відповідно. Значення Суду ЄС було великим на перших етапах заснування Європейських Співтовариств, на етапі підготовки до створення єдиного ринку і під час гальмування інтеграційних процесів, коли Суд ЄС залишався єдиною інституцією, що відстоювала просування процесів інтеграції. Одночасно, в деяких політичних питаннях рішення Суду ЄС стали ключовими чинниками, які сприяли формуванню окремих спільних політик ЄС і, таким чином, забезпечували подальше просування інтеграції. Європейський Парламент, в свою чергу, поступово перетворюється на ще один центр впливу і збільшує вплив на політичні процеси в ЄС. Прикладами цьому є відставка Комісії Пантера в 1999 р. і труднощі під час формування Комісії Баррозу в 2004 р., робота Європейського конвенту з березня 2002 р. до червня 2003 р.
Проте, траплялися в історії інституцій Євросоюзу і періоди суттєвого зменшення впливу. Найменший вплив Єврокомісія мала після Люксембурзької кризи, а також наприкінці 1970-х і 1990-х рр. А Європейський Парламент в перші роки існування відігравав здебільшого пасивну роль у політичному процесі.
Федералізм є цінним для вивчення процесів інтеграції як теорія, яка надає чітке уявлення про форму об’єднаної Європи і обґрунтовує принципи побудови наднаціонального співтовариства. Також федералісти визнають важливість інших елементів політичної системи ЄС – політичних партій і різноманітних груп інтересів, що зумовлює увагу федералістів до формування політичних фракцій Європарламенту за наднаціональним принципом. Ключовим елементом даної теорії для висвітлення процесів інтеграції є принцип субсидіарності, який сприяє ефективному розподілу повноважень між інституціями ЄС, рівнями влади і запобігає надмірній концентрації владних повноважень однією з інституцій Євросоюзу або рівнем влади. Крім того, федералізм можливо використовувати для аналізу стану інтеграції з позиції наближення до кінцевого результату інтеграції.
Неофункціоналізм допомагає визначити шляхи досягнення наднаціонального співтовариства, наголошує на необхідності врахування функціональних зв’язків між сферами політики і розглядає наднаціональні інституції як мотор інтеграції. Неофункціоналізм визнає ключову роль наднаціональних інституцій, які направляють інтеграційні процеси і узгоджують інтереси, а також контролюють дотримання рішень всіма учасниками інтеграційних процесів. Крім того, інституції ЄС є головною гарантією міцності і незворотності інтеграції. Необхідним знаряддям аналізу інтеграції є концепція “переливу”, яка пояснює розвиток економічної і політичної інтеграції і перехід до наднаціональних форм інтеграційних процесів.
Теорія комунікації наголошує на мотивації соціальної поведінки акторів, допомагає краще зрозуміти важливість наднаціональних інституцій у зростанні взаємодій між суспільствами і інституційне закріплення досягнутого рівня інтеграції. Теорія комунікації відводить наднаціональним інституціям роль помічника, які сприяють взаємодіям національних суспільств і закріпленню досягнутого рівня інтеграції. Корисним знаряддям аналізу інтеграції є положення про можливість виміру рівня інтеграції та її інституційного закріплення.
Ліберальний інтергувернменталізм розглядає інституції ЄС як активних помічників національних держав, яким доручено сприяти міжнародному співробітництву, виробленню правил і наглядати за дотриманням цих правил. Разом з тим, дана теорія надає пояснення причин криз в Європейському Союзі, допомагає відшукати шляхи подолання кризових ситуацій. Цінним елементом даної теорії для вивчення розвитку інституцій ЄС є пояснення преференцій держав-членів під час прийняття таких інтеграційних рішень, як укладання і перегляду Договорів.
Теорія багаторівневого управління сприяє кращому розумінню системи Євросоюзу як цілого, а не окремого рівня або не чисельних спільних політик. Значним внеском теорії багаторівневого управління є ідея співпраці різних рівнів влади, а не суперництво між ними. Дана теорія наголошує, що сучасний стан інтеграції вимагає тісної співпраці всіх наднаціональних інституцій з національними урядами, місцевими органами влади і різними групами інтересів. Теорія багаторівневого управління використовується як для пояснення причин передачі повноважень наднаціональним інституціям ЄС, так і для аналізу еволюції окремих сфер спільної політики і причин прийняття політичних рішень. Крім того, теорія багаторівневого управління підкреслює взаємозалежність інституцій ЄС на всіх етапах проведення політики. Суттєвою стає роль Суду ЄС, без допомоги якого неможливо закріпити наднаціональні риси в ЄС. Корисними елементами даної теорії є виокремлення в інтеграції різних етапів (від започаткування до її юридичного закріплення), що полегшує вивчення ролі наднаціональних інституцій у процесах інтеграції.
Новий інституціоналізм ставить успіх інтеграції у залежність від ефективної діяльності наднаціональних інституцій. Тому, їхнє завдання полягає у просуванні співробітництва, виробленні правил і норм, заохоченні державних і недержавних акторів на всіх рівнях до вироблення нових, вертикальних і горизонтальних мереж. Разом з тим, новий інституціоналізм звертає увагу на те, що наднаціональні інституції можуть використовувати суперечки між національними державами для просування інтеграційних програм і використовувати канали неформальних зв’язків для узгодження пропозицій. Крім того, реформування інституцій ЄС, зменшення впливу Єврокомісії і зростання впливу Європарламенту все одне ведуть до посилення автономності і збільшення впливу наднаціональних інституцій. Важливими знаряддями для аналізу місця і ролі наднаціональних інститутів є положення інституціоналізму стосовно формальних і неформальних зв’язків між інституціями ЄС і визначення чинників, які визначають вплив наднаціональних інституцій.
Автор дійшов висновку, що домінуючою ціллю теоретичних підходів до європейської інтеграції є пояснення або осмислення інтеграційного процесу, його результатів або певних аспектів європейської інтеграції й управління. Теорії інтеграції торкаються загальних проблем, які є спільними для вищеназваних теорій (наприклад, побудова наднаціональних інституцій; управління як транснаціональний процес; виникнення соціально-політичних систем). Проте, шляхи дослідження цих проблем не обов’язково конкурують між собою, радше, вони доповнюють один одного.
Автор переконаний, що теорії інтеграції розглядають різні аспекти діяльності інституцій Європейського Союзу, але надають практичну відповідь на ключові проблеми європейської інтеграції. Так, за допомогою федералізму у сучасній формі можливо отримати відповідь на проблеми кінцевого результату інтеграції і ефективного поєднання національного суверенітету і концентрації повноважень на наднаціональному рівні. За допомогою неофункціоналізму можливо отримати відповідь на проблему шляхів розвитку інтеграції в періоди прискорення інтеграції. А ліберальний міжурядовий підхід найкращим чином пояснює шляхи пошуку компромісу між наднаціональними інституціями і національними урядами у кризові періоди. В свою чергу, теорія багаторівневого управління допомагає отримати відповідь на проблему ефективної взаємодії різних рівнів влади в ЄС і представництва інтересів державних і недержавних акторів на цих рівнях влади. А за сприянням нового інституціоналізму можливо отримати відповідь, як покращити роботу і взаємодії інституцій Євросоюзу в інтеграційних процесах. Таким чином, для розуміння ролі інституцій Європейського Союзу необхідно використовувати весь накопичений науковий арсенал теорій інтеграції, кожна з яких має власну проблематику і пропонує власні засоби їх розв’язання.
Теорії інтеграції в питаннях визначення ролі і місця наднаціональних інституцій в інтеграційних процесах мають різну пояснювальну силу. У період активних інтеграційних процесів і, відповідно суттєвого впливу інституцій ЄС, найбільш об’єктивною теорією інтеграції був неофункціоналізм. Навпаки, в період застою в інтеграційних процесах, коли роль наднаціональних інституцій була зведена до мінімуму, ліберальний міжурядовий підхід виявився спроможним пояснити втрату провідної ролі даних інституцій. На сучасному етапі, який характеризується ускладненими і диверсифікованими відносинами між інституціями ЄС і національними урядами і місцевими органами влади, теорія багаторівневого управління і новий інституціоналізм надають більш реальне розуміння ролі наднаціональних інституцій на процеси інтеграції.
З розвитком політичної ситуації у бік регіоналізації, якій притаманно велика кількість рівнів влади і різноманітних груп інтересів, головним завданням наднаціональних інституцій стає залучення цих акторів до процесу проведення політики на всіх етапах та ефективне узгодження інколи суперечливих інтересів.
Разом з тим, розглянувши сфери діяльності Європейського Союзу, автор має всі підстави стверджувати, що наднаціональні риси широко наявні і продовжують зростати в першій основі ЄС. За Маастрихтським, Амстердамським і Ніццьким договорами, Конституцією ЄС все більше питань господарської і соціальної політик передаються до компетенції наднаціональних інституцій. В другій і третій опорах наднаціональні елементи лише починають активно використовуватись. В питаннях зовнішньої і безпекової політики (друга опора), в питаннях правосуддя і внутрішньої політики (третя опора) Єврокомісія та Європарламент виконують лише консультативні функції.
Визначено, що інтеграція в Європейському Союзі сприяє подальшому розвиткові європейської політичної моделі, яка відповідає інтересам як наднаціональних інституцій, так і національних держав. Поглиблення інтеграції використовується інституціями ЄС для додаткового розширення своїх повноважень. Але, і держави-члени ЄС використовують поглиблення і розширення інтеграції для підтримання політичної та економічної рівноваги або для відстоювання власних економічних і політичних інтересів.
Розглянувши положення теорій інтеграції стосовно ролі і місця наднаціональних інститутів у процесах європейської інтеграції, автор може визначити основні тенденції розвитку інституцій Європейського Союзу. По-перше, це – інституційна еволюція. Трансформування інституцій відбувається через поступові і малопомітні зміни практик і процедур, які не вимагають внесення змін до установчих Договорів. По-друге, це – інституційні революції, якими передбачається прийняття нових Договорів, що суттєво реформують інституції ЄС та їхні взаємодії. Ці процеси взаємопов’зані. З одному боку, революція дозволяє ефективно використовувати нові можливості, які закладені внесеними доповненнями в Договори. З іншого боку, еволюція підказує, які суттєві зміни бажано внести в Договори.
На сучасному етапі інтеграції держави-члени неспроможні ефективно контролювати діяльність наднаціональних інституцій при прийнятті поточних питань через: наявність в інституціях ЄС сфери виключної компетенції; зміни пріоритетів національних урядів з часом; асиметрія у доступі до інформації на користь інституцій ЄС; підтримку, яку отримують інституції ЄС від транснаціональних і субнаціональних організацій. Тому, розвиток європейської інтеграції йтиме шляхом передачі все більших повноважень наднаціональним інституціям практично у всіх сферах діяльності Співтовариства. Це диктується необхідністю зробити проведення спільних політик більш ефективним, поставити ці політики під активний контроль з боку Європейського Парламенту і за допомогою Єврокомісії, Європарламенту і Суду ЄС удосконалити нормативну базу. Проте, в цілому малоймовірно очікувати, що уряди більшості держав-членів підуть найближчим часом на передачу інституціям ЄС повноважень у чутливих для національного суверенітету сферах.
Розвиток інтеграції передбачатиме поглиблене співробітництво між групою держав-членів у ряді сфер і надання інституційної автономії чинним або новим інституціям. Ці положення зафіксовані в Маастрихтському, Амстердамському і Ніццькому договорах, проекті Конституції ЄС, що в принципі змінює саму концепцію одночасної інтеграції для всіх держав-членів. Проте, як наполягають Європарламент і Єврокомісія, цілісність інтеграційного процесу має забезпечуватись у будь-якому разі, а поглиблене співробітництво або гнучкість інституційних структур у жодному випадку не може стати приводом для відмови від загальної інституційної реформи.
Жодна з наднаціональних інституцій Євросоюзу неспроможна зайняти домінуючу позицію. Тому, ефективне функціонування ЄС можливо лише за умови постійного і тісного співробітництва інституцій. Але незалежно від ролі в сучасній політичній структурі Союзу, наднаціональні інституції залишатимуться сильними центрами діяльності ЄС. Для цього Єврокомісії потрібно: а/ посилювати свою роль генератора ідей, ініціатора спільних політик, помічника у досягненні угод і координатора дій інституцій Євросоюзу з діями держав-членів, незважаючи прагнення держав-членів суттєво обмежити її діяльності; б/ просувати подальше розширення повноважень Європарламенту, що сприятиме посиленню наднаціональних рис у системі ЄС; і в/ використовувати можливість і переваги формування в ЄП більшості на підтримку Єврокомісії. Єврокомісія вже перейшла до поступової парламентаризації системи Євросоюзу, що закріплена в Амстердамському договорі. Такі дії з боку Єврокомісії допомагатимуть посилити свою значимість як для держав-членів, так і для пересічних громадян Євросоюзу. А втрата певної частки незалежності Єврокомісії і зростання її залежності від інших інституцій ЄС може бути компенсоване за рахунок зміцнення легітимності, розбудови тісніших зв’язків Єврокомісії з Європарламентом і підсилення його контрольних функцій. Інакше, послаблення Єврокомісії автоматично підточуватиме систему ЄС, яка не може функціонувати без ефективної Комісії, яка надихає і стимулює інтеграційні процеси через пропозиції і загальноєвропейські політичні дебати.
Європарламент хоча і досяг значних результатів як ефективний законотворчий орган, має бути більш активним у таких сферах діяльності, як управління в ЄС, Лісабонський протокол, Спільна зовнішня і безпекова політика, боротьба зі злочинністю і внутрішня політика. Наразі, Європейський Парламент вже розпочав роботу зі зміцнення політичного виміру Євросоюзу і формування сильної і ефективної Комісії, а також реформування відносин між Комісією, Радою і Парламентом. Метою цієї роботи є запобігання слабкості теперішнього інституційного трикутника і пошук адекватного місця Європарламенту і Єврокомісії, від якого вигравало би подальше просування і закріпленні інтеграційних процесів. Для Європарламенту є важливим і співробітництво з національними парламентами держав-членів, що сприятиме ширшому залученню національних політичних сил до визначення європейської політики і контроль за діями національних урядів у Раді.
Значення Суду ЄС є великим на етапах підготовки та юридичного закріплення спільних політик. З огляду на це Суд ЄС має бути більш активним в сферах, що стосуються Економічного і валютного союзу, зовнішньої та безпекової політики, юстиції та внутрішніх справ, і приймати рішення, які сприятимуть закріпленню спільних політик ЄС, що забезпечуватиме подальше просування і поглиблення інтеграції. Рішення і позиція Суду Євросоюзу створюватиме можливості для інших наднаціональних інституцій збільшити свій вплив на процеси інтеграції.
Підсумовуючи, автор стверджує, що значення наднаціональних інституцій Європейського Союзу поступово і невпинно зростатиме з огляду на постійне уточнення засад інтеграції і зміни кількості учасників інтеграційних процесів, конкуренцію між інтересами держав-членів, підтримку наднаціональних інституцій з боку різноманітним груп інтересів і нові розширення Євросоюзу, які підкреслюють важливість ефективних інституцій. Але держави-члени ЄС будуть протидіяти процесу передачі все більших владних повноважень на європейський рівень. Проте, коли подібні протидії серйозно загрожуватимуть позиції держав-членів, національні уряди погоджуватимуться на поширення повноважень наднаціональних інституцій Європейського Союзу. Однак, держав-члени прагнутимуть розподілити ці нові повноваження між якомога більшою кількістю інституцій Євросоюзу і внести зміни до системи переговорів між наднаціональними інституціями, які враховуватимуть інтереси держав-членів.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Документи
1. Договір про Конституцію для Європи. Проект, ухвалений Європейським Конвентом 10. 07. 2003 (2003/С169/01). – К.: Центр європейського та порівняльного права, 2004. – 147 с.
2. Європейський Союз. Консолідовані договори / За наук. ред. В. Муравйова. – К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. – 206 c.
3. Конституційні акти Європейського Союзу. Частина І / Упорядник Друзенко Г, за загальною редакцією Т. Качки. – Київ: Юстиніан, 2005. – 512 c.
4. Малая библиотека Европейского Союза: В 5 т. / Институт Европы РАН. – М.: Международная издательская группа «Право», 1994. – Т. І: Договоры, учреждающие Европейские сообщества. – 390 с.
5. Малая библиотека Европейского Союза: В 5 т. / Институт Европы РАН.– М.: Международная издательская группа «Право», 1994. –Т. II: Единый Европейский Акт. Договор о Европейском Союзе.–246с.
6. Малая библиотека Европейского Союза: В 5 т. / Институт Европы РАН. – М.: Международная издательская группа «Право», 1994. – Т. IІI: Документы, касающиеся сотрудничества между ЕС и Россией. – 272 с.
7. Малая библиотека Европейского Союза: В 5 т. / Институт Европы РАН. – М.: Международная издательская группа «Право», 1996. – Т. IV: Социальная политика ЕС. – 236 с.
8. Малая библиотека Европейского Союза: В 5 т. / Институт Европы РАН. – М.: Международная издательская группа «Право», 1999. – Т. V: Амстердамский договор. – 192 с.
9. Національна стратегія інтеграції України до ЄС (Указ Президента України, червень 1998) // Політика і час. – 2000. - № 3-4 (спецвипуск). – С. 15-26.
10. Agence Europe. Europe Daily Bulletin. – Various issues.
11. Agenda 2000 – For a Stronger and Wider Union. – Bulletin of the European Union, Supplement 5/97. – Brussels, 1997. – 149 p.
12. Blair T. Europe’s Political Future. Speech to the Polish Stock Exchange. – Warsaw. – October 6, 2000 // www.prime-minister.gov.uk
13. Commission to the European Communities. The Principle of Subsidiarity. – Brussels, 27 October 1992. – SECK (92)1990.
14. Commission of the European Communities. Completing the Internal Market. White Paper from the Commission to the European Council (Milan, 28/29 June 1985). – COM(85)310 final.
15. Commission of the European Communities. Communication from the Commission to the Counsil and The European Parliament on Immigration and Asylum Policies. – Brussels: Commission of the European Communities, 1994, COM (94) 23 final.
16. Committee of Independent Experts. First Report on “Allegations Regarding Fraud, Mismanagement and Nepotism in the European Commission. – 15 March, 1999.
17. Delors J. Le nouvelle concept européen. – Paris, Editions Odile Jacob, 1992. – 98 р.
18. Documents of the CDU/CSU parliamentary group in the German Parliament (Bundestag) on the Future of European Unification / Document № 1895/96, Agence internationale d’information pour la presse. Bulletin quotidien Europe, September 7, 1994. – 9 р.
19. European Commission. “Intergovernmental Conferences: Contributions by the Commission”. – Bulletin of the European Communities. Supplement 2/91. – Luxembourg: Office for the Official Publications of the European Communities. – 1991.
20. European Commission: From the Single Act to Maastricht and Beyond: The Means to Match our Ambitions. – Commission of the European Communities. – Brussels, 1992.
21. European Commission. Report on the Operation of the Treaty on European Union. – SEC (95)731/fin., 10/05/1995.
22. European Commission. First Report on Economic and Social Cohesion. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. – 1996.
23. European Commission Opinion: Reinforcing Political Union and Preparing for Enlargement. – Commission of the European Communities, 1996. – Reproduced as a Supplement to European Report # 2112, March 2.
24. European Commission. Possible outline for a chapter in the TEC. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. – CONF/3912/96. – September 18, 1996.
25. European Commission. Agenda 2000: For a Stronger and Wider Union. – COM (97) 2000 final. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. – 1997.
26. European Commission: The Commission and Non-Governmental Organisations. Building a Stronger Partnership. – Discussion Paper, Brussels. – 17/03/2000.
27. European Commission. Commission proposes new Action Programme for the Environment. – Press Releases IP/01/102. – January 24, 2001.
28. European Commission. European Governance. A White Paper. – COM (2001) 428 final. – Brussels, 25/7/2001.
29. European Commission. Third Report on Economic and Social Cohesion. – COM(2004)107. – Brussels. – 2004.
30. European Convention. International Agreements of the EU. Proposals to Reinforce Parliamentary Control, submitted by Joachim Wuermeling . – CONV 362/02, October 23, 2002.
31. European Convention. Requirements for the Constitutional Treaty for a European Union capable of Peace, submitted by Sylvia-Yvonne Kaufmann. – CONV 681/03, April 11, 2003.
32. European Convention. The Secretariat. A Draft Treaty Establishing a Constitution for Europe. – CONV 850/03 – Brussels, July 18, 2003.
33. European Court of Justice. Case C-120/78, Judgment ECR 1979, 649. – Cassis de Dijon. – 1979.
34. European Court of Justice. Case C-262/88, Judgment ECR I-1889. – Barber v. Guardian Royal Exchange Assurance Group. – 1990.
35. European Court of Justice. Case C-45/90, Judgment ECR I-3423. – Paletta & others v. Brennet AG. – June 3, 1992.
36. European Court of Justice. Report on Certain Aspects of the Application of the Treaty on European Union. – 1995. www.cec.lu/en/agenda/igc-home/eu-doc/justice/cj_rep.html.
37. European Court of Justice. Case C-70/95, Judgment ECR I-3395. – Sodemare & Others v. Regione Lombardia. – June 17, 1997.
38. European Court of Justice. Case C-160/96, Judgment ECR I-843. – Molenaar & Fath-Molenaar v. Allgemeine Ortskrankenkasse Baden-Württemberg. – March 5, 1998.
39. European Parliament. Report on the Democratic Deficit in the European Community. – 1986, PE111.236/fin.
40. European Parliament. Report of the Committee on Institutional Affairs on the conclusion and adaptation of interinstitutional agreement. – A3-0043/93. – 1993.
41. European Parliament. Resolution on Questions of Commitology. – OJ C20, A3-04117/93, 1994.
42. European Parliament. Report on the first application of the co-decision procedure. – doc_en/253/253629, 1994.
43. European Parliament. Parliament's role in the legislative procedures. – Strasbourg.. – CONF 3881/96. – July 23, 1996.
44. European Parliament. Champ d'application Article 189B. – Strasbourg.. – CONF 3882/96. – July 23, 1996.
45. European Parliament. Parliament’s suggested approach: Employment. – Strasbourg.. – CONF 3891/96. – July 25, 1996. http://ue.eu.int/uedocs/cms_data/docs/cig1996/03891f6.pdf
46. European Parliament. The European Parliament as it Would Be Affected by the Draft Treaty of Amsterdam of 19 June 1997. – 1997. http://www.eurparl.eu.int/dg7/en/epchange.htm.
47. European Parliament. European Parliament Priorities for the New Amsterdam Treaty: Report and Initial Evaluation of the Results. – Strasbourg, July 15, 1997.
48. European Parliament. Initial Analysis of the Committee of Institutional Affairs of the Treaty of Amsterdam. – 1997. www.europarl.eu.int/topics/treaty/index_en.htm.
49. European Parliament. Report оf the Committee of Institutional Affairs on the Treaty of Amsterdam. – Strasbourg. – CONF4007/97-C4-0538/97 or A4-0347/97/ANNEX. – 1997.
50. European Parliament. The Commission’s Work Programme for 2000. Resolution of the EP. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2000. – 119 p.
51. European Parliament. Report on Constitutionalisation of the Treaties. – Final A5-0289/2000. PE 286.949. – Brussels, 2000.
52. Fischer J. From Union to Federation: Thoughts on the Finality of European Integration// European Affairs.–2000.–Vol.1, №3. – Р. 23-33.
53. House of Lords. Select Committee on the European Communities. Reducing Disparities within the European Union: The Effectiveness of the Structural and Cohesion Funds. Report, Session 1996-7, 11th Report. – London: HMSO, 1997.
54. Interinstitutional Agreements between the European Parliament, the Council and the Commission.
55. Selection of texts concerning institutional matters of the Community from 1950 to 1982.–EC European Parliament, Luxembourg:EP. – 561p.
56. Shaping the New Europe: Presentation to the European Parliament by President Romano Prodi – Strategic Objectives 2000-05.
57. Speech by Romano Prodi. President-designate of the European Commission to the EP, 14 September 1999. – In: Agence Europe. Europe Documents # 2155, 22 September 1999. – p. 3-12.
58. Tindemans L. Report on European Union. – Bulletin of the European Communities. – Brussels, 1976, supplement 1-1976. – 52 p.
59. Treaty Establishing a Constitution for Europe. – C 310. – Brussels: Official Journal of the European Union. – 2004. – Vol. 47. – 16.12.2004. – 474 p.
60. Treaty of Nice Amending the Treaty of European Union, the Treaties Establishing the European Communities and Certain Related Acts. – C 80. – Brussels: Official Journal of the European Communities. – Vol. 44. – 10.03.2001. – 87 p.
61. Union européenne. Recueil des traités. – Luxembourg : Office des publications officielles des Communautés européennes. – 1999. – Vol. 1. – 1045 p.
62. Vedrine U. “Finalité de l’Union”, Le Monde, 11 juin 2000.

Монографії
63. Алексеев П. В., Панин А. В. Философия. – М.: Проспект, 1998. – 568 с.
64. Американская социология: Перспективы, проблемы, методы. – М.: Наука, 1972. – 194 с.
65. Барановский В. Г. Политическая интеграция в Западной Европе: Некоторые вопросы теории и практики.. – М.: „Наука”, 1983. – 264 с.
66. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г., Гончаренко М. О., Оленко В. А., Зернецька О. В. Глобалізація і безпека розвитку. – К.: ІМЕМВ НАН України, 2001. – 734 с.
67. Буркхардт К.-Д. Европейская интеграция. Происхождение и развитие Европейского Союза. – М.: АЕВИС, 1996. – 328 с.
68. Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі. – К.: Основи, 2004. – 872 с.
69. Гальчинський А. С. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. – К.: Знання України, 2002. – 180 с.
70. Гнатовський М. М. Європейське право: Етапи становлення. – К., 2004. – 230 с.
71. Гоці С. Урядування в об’єднаній Європі: Пер. з італійської. – К.: К. І. С., 2003. – 286 с.
72. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник. – К.: К. І. С., 2006. – 300 с.
73. Европа: Новое начало. Декларация Шумана. Европа и проблемы расширения// Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее. – М.: Международная издательская группа “Право”, 1994. – 80 с.
74. Европейский Союз на пороге ХХI века: выбор стратегии развития/ Под ред. Ю. А. Борко и О. В. Буториной. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 472 с.
75. Ентін Л. М. Правові основи зовнішньої політики і політики у сфері оборони та безпеки: Навчальний посібник. – К.: ІМВ, 2004. – 224 с.
76. Заглядывая в ХХI век: Европейский Союз и Содружество Независимых Государств/ Под ред. Ю. А. Борко, В. В. Журкина, В. Г. Шемятенкова. – М.: Интердиалект+, 1998. – 326 с.
77. Кирсанов А. В. Экономические отношения США и Западной Европы на современном этапе. – Москва: Наука, 1975. – 416 с.
78. Копійка В. В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. – 253 с.
79. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: Заснування і етапи становлення. – Київ: Вид. Дім “Ін Юре, 2001. – 448 с.
80. Кохановский В. П. История как принцип диалектической логики. – Ростов-на-Дону: Дон, 1978. – 226 с.
81. Круглашов А. М. Проблеми європейської інтеграції (1945-1996): Методичні поради до семінарських занять зі спецкурсу. – Чернівці: Рута, 1996. – 54 с.
82. Крушинський В. Ю. Британська Європа чи Європейська Британія. Великобританія в європейських інтеграційних процесах. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – 214 с.
83. Манжола В. А. Ядерное оружие Франции и вопросы европейской безопасности. – К.: Вища школа, 1989. – 165 с.
84. Манжола В.А., Копійка В. В. Європейський Союз у міжнародних відносинах: Конспект лекцій. – К.: ІМВ, 1998. – 100 с.
85. Муравйов В. И. Международно-правовое регулирование в системе Европейских Сообществ: Автореф. … канд. юрид. Наук. – К., 1980. – 20 с.
86. Муравйов В. И. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы. - К., 2003. – 98 с .
87. Ніццький договір та розширення ЄС // М-во юстиції України. Центр порівняльного права; За наук. ред. С. Шевчука. – К.: Логос, 2001. – 196 с.
88. Норт Д. Институты. Институциональные изменения и функционирование экономики. – М.: Начала, 1997. – 286 с.
89. Піляєв І. С. Рада Європи в сучасному євроінтеграційному процесі. – К.: Юридична книга, 2003. – 433 с.
90. Поздняков Э. А. Системный подход и международные отношения. – М.: Наука, 1976. – 159 с.
91. Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К.: Смолоскип, 2002. – 168 с.
92. Сенин М. В. Социалистическая интеграция. – М.: Наука, 1969. – 192c.
93. Сиджански Д. Федералистское будущее Европы: от Европейского Сообщества до Европейского Союза: Пер. с фр. – М.: РГГУ, 1998. – 420 с.
94. Стрежнева М. В. Европейский Союз и СНГ: сравнительный анализ институтов. – М.: Московский общественный научный фонд, 1999. – 268 с.
95. Топорнин Б.Н. Европейское право. – М,: Юристъ, 1998. – 456 с.
96. Усенко Е.Т. Правовые формы организации совместных производств стран-членов СЭВ. – М.Международные отношения, 1985.– 242 c.
97. Цыганков П. А. Международные отношения: Учебное пособие. – М.: Новая школа, 1996. – 320 с.
98. Філіпенко А. С. Будкін В. С., Дудченко М. А. та інші. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності. – К.: Знання України, 2004.–304 с.
99. Шемятенков В. Г. Европейская интеграция. – М.: Международные отношения, 2003. – 400 с.
100. Шишков Ю. В. Формирование интеграционного комплекса в Западной Европе: тенденции и противоречия. – М.: Международные отношения, 1979. – 194 с.
101. Шишков Ю. В. Западноевропейская интеграция: Современные тенденции развития и противоречия.- М.: Наука, 1980. – 303 с.
102. Шнирков О. І. Конкурентна політика Європейського Союзу. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – 217 c.
103. Шнирков О. І. Торговельна політика Європейського Союзу. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – 152 с.
104. Яковенко Н. Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство. – К.: Наук. світ, 2003. – 227 с.
105. Alford R. and Friedland R. Power of Theory: Capitalism, the State, and Democracy. – Cambridge: Cambridge University Press, 1985. – 518 p.
106. Allais M. L’Europe unie: route de la prospérité. – Paris, 1960. – 198 p.
107. Apeldoorn B. van. Transnational Capitalism and the Struggle over European Order. – London: Routledge, 2002. – 328 p.
108. Armsrtong K. and Bulmer S. The Governance of the Single European Market. – Manchester: Manchester University Press, 1998. – 340 p.
109. Aron R. (ed). L’histoire contemporaine depuis 1945.–Paris, 1969.– 146.
110. Aspinwall M. and Schneider G. (eds). The Rules of Integration: The Institutionalist Approach to European Studies. – Manchester: Manchester University Press, 2001. – 208 p.
111. Axelrod R. Donnant-Donnant. Theorie du comportment cooperative. – Paris, 1992. – 218 p.
112. Bache I. The Politics of European Union Regional Policy: Multi-level Governance or Flexible Gatekeeping. – Sheffield: Sheffield University Press, 1998. – 190 p.
113. Bache I. and Flinders (eds). Multi-Level Governance: Interdisciplinary Perspectives. – Oxford: Oxford University Press, 2003. – 252 p.
114. Balassa B. The Theory of Economic Integration. – London: Allen and Unwin, 1962. – 304 p.
115. Beach D. The Dynamics of European Integration: Why and When EU Institutions Matter. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2005. – 304 p.
116. Bodenheimer S. Political Union: A Microcosm of European Politics, 1960 – 1966. – Leyden, 1967. – 302 p.
117. Bosco A. (ed). The federal Idea. The History of Federalism from Enlightenment to 1945. Vol. 1. – London: Lothian Foundation Press, 1991. – 430 p.
118. Bräuninger T. and König T. Voting Power in the Post-Nice European Union, Department of Politics and Management. – Konstanz: University of Konstanz, 2001. – 90 p. www.uni-konstanz.de/FuF/Verwiss/koenig/manuscript1.pdf
119. Brown C. (ed). Political Restructuring in Europe: Ethical Perspectives. – London: Routledge, 1994. – 256 p.
120. Brugmans H., Duclos P. Le Fédéralisme contemporain. – Leyde, 1963. – 182 p.
121. B