Буренков Віталій Володимирович. Еволюція політичних систем Субсахарської Африки в постколоніальний період

Краткое описание

Буренков Віталій Володимирович. Назва дисертаційної роботи: "Еволюція політичних систем Субсахарської Африки в постколоніальний період"

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису
Буренков Віталій Володимирович
УДК 3278+326(6)

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ СУБСАХАРСЬКОЇ АФРИКИ В ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ ПЕРІОД

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Науковий керівник
Віктор Костянтинович Гура,
доктор історичних наук,
професор

Київ - 2013
ЗМІСТ
стор.
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ, КРИТЕРІЇ ТА ВИЗНАЧАЛЬНІ УМОВИ ФОРМУ-ВАННЯ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ В СУБСАХАРСЬКІЙ АФРИЦІ
1.1.Історичні передумови, глобальний контекст, внутрішні та зовнішні чинники державно-політичної розбудови африканських країн. Теоретико- методологічний вимір 10
1.2.«Перша хвиля» демократизації політичного устрою африканських країн в сприйнятті державних еліт і традиційного соціокультурного середовища 38
РОЗДІЛ 2. ЗАКОНОМІРНОСТІ ЕВОЛЮЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ДЕРЖАВ СУБСАХАРСЬКОЇ АФРИКИ В 1970-1980-Х РОКАХ
2.1.Причини, шляхи та рушійні сили авторитаризації політичного устрою африканських країн. Військові хунти та їх різновиди 48
2.2.Громадянськи режими: від парламентських систем до узурпації влади 57
2.3.Африканськи демократії у історичному просторі трьох декад постколоніальної доби 67
РОЗДІЛ 3. РЕТРАДИЦІОНАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ КРАЇН СУБСАХАРСЬКОЇ АФРИКИ: ТЕНДЕНЦІЇ, ВИЗНАЧАЛЬНІ ОЗНАКИ, СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ
3.1.Ідейно-теоретичний вимір політичних систем африканських держав 82
3.2.Пошук «африканської парадигми» забезпечення продуктивного розвитку і ретрадиціоналізації політичних систем: досвід 1970-х років 91
3.3.Африканська версія гібридизації політичних моделей як запорука стабільного розвитку на засадах соціокультурного ренесансу 101
3.4.Основоположні принципи, напрями, цілі, форми і методи ретрадиціоналізіційного оновлення державно-політичних систем африканських країн 110
РОЗДІЛ 4. ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ ТРАДИЦІЙНОСТІ ТА ТРАДИЦІОНАЛІЗА-ЦІЯ МОДЕРНОСТІ - КОНКУРУЮЧІ ПЕРСПЕКТИВИ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВ СУБСАХАРСЬКОЇ АФРИКИ НА МЕЖІ СТО-ЛІТЬ
4.1. «Друга хвиля» демократизації політичних систем африканських країн: витоки, здобутки, перспективи розвитку 130
4.2. Демократизаційні мутації політичних режимів африканських країн як прояв реакції традиційного соціокультурного середовища 142
ВИСНОВКИ 160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 165

ВСТУП

Актуальність теми дисертації полягає в тому, що, по-перше, як показав перебіг подій другої половини ХХ ст., нав’язаний метрополіями африканським народам в ході деколонізації державно-політичній устрій не відповідав соціокультурним запитам традиційного африканського суспільства, перетворившись, по суті, в продовження чужої для народів континенту форми адміністративно-територіального управління на добу незалежності. В результаті, весь процес суверенного розвитку африканських країн представляв, переважно, не літопис продуктивної організації життя традиційних спільнот засобами квазієвропейського державно-політичного устрою, а зростаючу конфліктогенність між базисом і надбудовою африканських соціумів, як, власне, і в самих надрах африканського мультиетнічного середовища.
По-друге, налаштованість євроцентристського суспільствознавства другої половини ХХ ст. на обов’язкове «втиснення» процесів соціальної еволюції в «лабети державності» зумовила методологічну підміну в африканістиці історії народів історією країн в їх вестернізованому державно-політичному форматі. Тобто, в умовах, коли все «передове і прогресивне» пов’язувалося виключно з просуванням африканськими теренами політекономічних комплексів, відпо-відно, «східного» чи «західного» ґатунку, а все традиційне й самобутнє автоматично зараховувалось до «рудиментарного та відживаючого», не дивно, що винаходження в ряді африканських країн з 1980-х років збалансованих систем конструктивного підпорядкування європейського державно-політичного устрою автохтонним вимогам африканських традиційних спільнот залишилось, в основному, поза дослідницькою увагою.
По-третє, окремий вимір актуальності пов'язаний з нагальною потребою осягнення повторного, розгорнутого в 1990-х роках під зовнішнім тиском, феномену фронтальної демократизації африканських політичних режимів та його наслідків, Адже встановлені в процесі деконолізації демократичні системи «першої хвилі» були зметені майже повсякмісно держпереворотами та збройними громадянськими конфліктами, продемонструвавши повну непридатність для африканських умов.
Зв'язок роботи з науковими планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової тематики Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, зокрема, наукової теми відділу Азії і Африки на 2008-2010 роки «Модерністський і традиціоналістький виміри еволюції афро-азіатської периферії та їх вплив на трансформацію глобальних процесів сучасності», номер державної реєстрації 0107U011793, а також на 2011-2013 роки «Мультицивілізаційна регіонолізація Третього світу як фактор ствердження автономних версій прогресу людства в ХХІ ст.», номер державної реєстрації 0110U001995.
Мета і завдання дослідження полягає у з’ясуванні внутрішніх і зовнішніх чинників, що вплинули на характер, зміст і дінамику еволюції політичних систем країн Субсахарської Африки в постконолоніальний період. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких дослідних завдань:
- виявити витоки, критерії та визначальні умови формування державно-політичних систем в Субсахарськоій Африці в період деколонізації та їхню відповідність соціокультурним запитам традиційних спільнот;
- визначити закономірності еволюції політичних систем держав континенту в контексті зовнішнього впливу чинників біполярного світу;
- встановити причини, шляхи та рушійні сили авторитаризації політичного устрою африканських країн, межі сталості військових та громадянських авторитарних режимів;
- переглянути парадигму про виключно єврокреативний характер руху державно-політичних систем країн субсахарського регіону протягом другої і третьої декади незалежності та висвітлити рівні, форми і методи їхньої традиціоналізації;
- дослідити явище формування африканських гібридних політичних моделей, охарактеризувати цілі та принципи їхньої діяльності;
- з’ясувати фактори, тенденції та визначальні ознаки походження і розповсюдження «другої хвилі» демократизації політичних систем африканських країн, наслідки цього явища для африканських спільнот;
- виокремити відмінності розповсюдження демократичних процесів в Субсахарській Африці в 1960-х та в 1990-х роках;
- охарактеризувати стан і перспективи політичної еволюції африканських країн на початку ХХІ ст.
Об’єктом дослідження є політичні системи та інститути в країнах Субсахарської Африки в період незалежності.
Предметом дослідження є державно-системний вимір постколоніальної політичної історії субсахарського регіону.
Методологія і методи дослідження. Методологічною основою роботи стали загальнонаукові методи дослідження суспільних процесів, зокрема діалектичний, емпіричний, аналітичний, компаративістський та дескриптивний. Вони базуються на принципах системності та історичності, що дозволило вивчити сучасні політичні процеси та явища в країнах Субсахарської Африки у динаміці та зв’язку з соціокультурними засадами регіону.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є ґрунтовним системним дослідженням процесу постколоніальної політичної еволюції країн Субсахарської Африки, етапів їхнього розвитку; розкриває характер, напрями та рушійні сили історичного поступу регіону після деколонізації; аналізує характер, напрями та рушійни сили історичного поступу регіону після деколонізації, аналізує закономірності розбудови політичних систем в державах субконтиненту;виокремлює сукупність факторів зовнішнього і внутрішнього походження, впливаючих на динаміку та спрямованість політичних перетворень.
Результати, яки були одержані під час дослідження і зумовлюють його наукову новизну, розкриваються у таких положеннях:
Вперше:
1. Поставлено і досліджене питання про штучність державного розподілу Субсахарської Африки та чужорідність традиційним африканським спільнотам нав’язаних в процесі деколонізації політичних систем як результат змови метрополій з більшістю лідерів африканських національно-визвольних рухів;
2. Досліджена витокова спроба ретрадиціоналізації політичних систем держав регіону в 1970-х роках, перервана всебічним економічним колапсом господарських систем Субсахарської Африки;
3. Обґрунтована концепція створення збалансованих гібридних політичних моделей держав континенту з другої половини 1980-х р., показані чинники їхньої життєздатності та параметри функціонування;
4. Виокремлені відмінності та особливості розповсюдження процесів становлення демократичних систем африканських країн в 1960-х і в 1990-х роках.
Поглиблено:
5. Обґрунтування неефективність імперативної імплантації євроатлантичної системи демократії на соціокультурний фундамент Субсахарської Африки без урахування політичних традицій, запитів і вимог місцевого автохтонного суспільства.
Набуло подальшого розвитку:
6. Розкриття оригінальних інтерпретацій реального характеру політичних процесів та стану політичних систем в африканських країнах без утопічних євроцентриських ідейно-політичних нашарувань 1960-1980 років про «соціалістичну» чи «капіталістичну» орієнтацію або всеосяжну життєздатність республіканського устрою чи парламентської системи.
Хронологічні рамки роботи охоплюють весь період з моменту отримання державами Субсахарської Африки політичної незалежності, переважно, на рубежі 1950-1960-х років, до першої декади ХХІ ст.
Практичне значення одержаних результатів полягає в комплексному висвітленні феномену впорядкування політичних систем країн Субсахарської Африки в період незалежності та їхньої еволюції; в розкритті, під кутом критичного аналізу, складових, витоків, етапів розвитку, цілей, завдань, рушійних сил політичних процесів та моделей на теренах регіону; в наближенні до створення цілісної картини політичної історії субконтиненту та розкритті її концептуальних засад і практичних аспектів.
Теоретичні висновки дисертаційної роботи можуть бути використані для розширення системних знань в сфері загальної політології, для поглиблення досліджень регіональних потоків політичної еволюції в Третьому світі, для подальшої розробки процесів політичного розвитку держав Субсахарської Африки.
Положення і висновки дисертації можуть бути використані державними установами України, насамперед Міністерством закордонних справ, при визначенні певних аспектів зовнішньополітичного курсу щодо Африки.
Результати досліджень можуть бути запроваджені в науковій та освітній діяльності, зокрема при розробці нормативних та спеціальних курсів з новітньої історії, історії країн Азії і Африки, загальної політичної теорії, еволюції політичних інститутів і процесів країн африканського регіону.
Апробація результатів дослідження: результати дослідження були апробовані автором у доповіді «Еволюція політичних систем країн Субсахарської Африки в останню декаду ХХ сторіччя» на Міжвідомчій науково-теоретичній конференції «Третій світ на початку ХХІ ст.: глобальні виклики та внутрішні перетворення», що проходила в м.Києві в травні 2007 р., доповіді «Субсахарська Африка: друга декада демократизації» на Міжвідомчій науково-теоретичній конференції «Пріоритети розвитку країн Азії і Африки: глобальні імперативи, периферійна специфіка», яка видбулась в м.Києві в червні 2008 р., доповіді «Глобальні трансформації як фактор соціально-економічних і політичних перетворень в регіоні Субсахарської Африки» на Міжнародній наукової конференції «Глобальний кризовий розвиток чи антикризові тенденції», яка відбулась в м. Києві в червні 2011 р., в наукових повідомленнях, зроблених на Міжвідомчих конференціях «Міжнародна безпека на початку ХХІ століття: концептуальне забезпечення та прикладні аспекти», Київ, грудень 2011р., та «Світові трансформаційні процеси: тенденції, напрями, перспективи», Київ, листопад 2012р. Також результати дослідження були апробовані на методо-логічних семінарах та «круглих столах», організованих відділом Азії і Африки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України.
Публікації: наукові положення дисертації знайшли відображення в семи наукових публікаціях у фахових виданнях, затверджених згідно з вимогами МОН молодьспорту України.
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається з «Вступу», чотирьох розділів, «Висновків», «Списку використаних джерел та літератури»» в кількості 180 позицій. Загальний обсяг дисертації 185 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В результаті дослідження наукової теми «Еволюція політичних систем країн Субсахарської Африки в постколоніальний період», можна зробити наступні основні висновки, узагальнення та підсумкові визначення.
- Крах колоніальних імперій став однією з найзнаменніших подій в історії людства ХХ ст. Однак, в процесі набуття африканськими народами незалежності, сама перспектива визначення ними ефективних шляхів суверенного розвитку виявилась, значною мірою, обмеженою та викривленою. Спущені владою метрополій виміри державності, кордонів, економічних систем, політичних моделей, - штучно розділивших і зіштовхнувших африканські етноси та запровадивших довготривалу спробу поглинання і розчинення їхньої соціокультурної еволюції - й донині залишають на порядку денному актуальними такі питання розвитку африканських народів, як «деколонізація кордонів», « деколонізація політичного ладу», «деколонізація державності».
- В довгому переліку умов оформлення суверенітету африканських держав, владою метрополій були висунути й імперативи запровадження парламентських демократій в якості політичної основи їхнього устрою, прийняті африканськими лідерами до виконання. Але повна невідповідальність демократичних моделей поточному стану соціально-економічного розвитку, традиціям самовпорядкування та закономірностям соціокультурного відтворення африканських спільнот, замість квазівестернізації африканських країн призвела до протилежних наслідків - створені за західними кресленнями державно-політичні комплекси почали розриватись під могутнім тиском етнополітичних чинників. До них належали, перед усім, африканський традиціоналізм і характерні для автохтонного суспільства уявлення про владу; африканський політичний досвід, виявивши неприйнятність багатопартійної системи і породженого нею дуалізму влади; персональний чинник, полягавший у виключно високому впливі державного лідера; конфлікт інтересів, який знайшов відображення у поглинанні етнічним фактором політичного.
- Вже в першу декаду постколоніального розвитку перед правлячими колами африканських держав постала дилема: або бути скинутими заради нежиттєздатних політичних систем, для ствердження яких на континенті не було умов, або змінити тип політичної системи. З 24 країн Субсахарської Африки , в яких початково були запроваджені багатопартійні системи, від 1 до 8 років вони проіснували в 18 країнах, 8-9 років - у 3 країнах та 11-16 років ще у 3 країнах. Отже, Субсахарська Африка входила в незалежність не як збалансований комплекс стабільних цілісних та органічно виважених державно-політичних формувань, а як конгломерат переважно незавершених державно-політичних утворень, що знаходились у стані безперервних внутрішніх перетворень, конфліктів та потрясінь.
- Відкіт від моделі парламентського політичного устрою здійснювалася в африканських країнах двома основними шляхами. Перший шлях ліквідації псевдодемократичних систем полягав у втручанні армії в політичне життя. Встановлення військових диктатур неодмінно супроводжувалось відмовою від західних демократичних моделей, а також скасуванням основних буржуазно-демократичних прав і свобод. Другий шлях полягав в автотрансформації правлячими елітами моделей багатопартійної демократії в однопартійні авторитарні системи.
- Активна експансія військових в сферу політичної діяльності стала домінуючою рисою соціально-політичного життя країн Субсахарської Африки в перші три постколоніальні декади: 27 переворотів відбулось в африканських державах в 1960-1969 р., 30 - в 1970 -1979 рр., 22 - в 1980-1989 рр. За ознаками цілей і завдань приходу військових до влади, перевороти можна умовно поділити на чотири групи. До першої (5 країн) належать виступи радикально-революційних фракцій в арміях країн регіону. До другої можна віднести військово-тоталітарні режими (4 країни), утворені консервативно налаштованими армійськими колами, що прорвались до влади та запровадили (зразу чи згодом) терористичні диктатури. До третьої групи (5 країн) можна віднести так звані «преторіанські режими», утворені після переворотів поміркованими армійськими колами, налаштованими на консолідацію суспільства, об’єднання країни, оздоровлення державного апарату, проведення поміркованих ліберальних реформ, але під керівництвом військових хунт. До четвертої групи доцільно зарахувати «проміжну» категорію країн з, так би мовити, військово-бюрократичними режимами та відповідним стилем правління (9 країн).
- Іншим шляхом відходу від парламентської моделі, як зазначалось, стало коректування самими правлячими елітами країн Субсахарської Африки власних псевдодемократичних політичних систем в сторону їхньої авторитаризації, централізації влади, зміцнення одноосібних повноважень глави держави, виокремлення абсолютного домінування єдиної партії в політичній сфері, ствердження вертикальних структур та адміністративних методів управління (10 країн).
- Ідея відтворення в африканських умовах закономірностей функціонування західних суспільств виявилась нездійсненою через відмінний напрям історичного руху африканських спільнот і його наслідки. В той час, як прогрес західного суспільства засновувався на потрійній конвергенції - усі соціальні актори залежать від суспільного продукту, лише незначна частина суспільного продукту виробляється у сфері капіталістичних відносин, увесь соціальний продукт виробляється у сфері капіталістичних відносин, усі соціальні відносини обумовлюються капіталістичними відносинами, - еволюція африканських спільнот базувалась на потрійній дивергенції: усі соціальні актори претендують на суспільний продукт, лише незначна частина соціальних відносин регулюється капіталістичними відносинами.
- У всій сукупності країн Субсахарської Африки з авторитарними режимами, що встановились протягом 1960-1980 рр., можна вирізнити основні відмінності в рівнях концентрації влади та інтенсивності функціонування феномену політичного унітаризму, за яким ці держави доцільно розподілити на чотири розгалуження.
До першого слід віднести країни з однопартійними системами так би мовити «композитивного ґатунку», породжені в наслідок автотрансформації правлячими колами багатопартійних систем в однопартійні шляхом узгодженого міжпартійного об’єднання або поглинання домінуючою партією інших політичних утворень і формування в такий спосіб відносно розширеної та консолідованої правлячої еліти ( наприклад, Габон, Замбія, Камерун, Кот-д’Івуар, Танзанія).
До другого можна зарахувати країни з централізованою однопартійністю, обумовленість якої пов’язується з застосуванням принципу демократичного централізму і яка розповсюджується на всю категорію держав з революційно-радікальними режимами.
Третє відгалуження становлять бюрократично-авторитарні режими- однопартійні, як в Малаві (за часів Гастінса Камбузи Банди), в Сомалі (за Сіада Барре), в Судані (за Джафара Німейрі), або згадана вище «преторіанська» група режимів - з вузькою етносоціальною базою, відсутністю чітких стратегій розвитку та схильністю до жорстких методів правління, в яких імперативне централізоване керівництво комбінується з діалоговими формами управління суспільством лише з метою уникнення кризових ситуацій.
Нарешті, до четвертого належать країни, правлячі кола яких сповідають брутальний перманентний диктат (Уганда за часів Іді Аміна, Центральноафриканська Республіка за часів Жан-Бедель Бокасси, або Екваторіальна Гвінея за часів Франціско Масіаса Нгеми), та держави, в постколоніальній історії котрих були короткі етапи спроб запровадження деспотичних диктаторських режимів безліччю військових «каліфів на годину» (наприклад, в Беніні, Гані, Уганді, Буркуна Фасо, Чаді та інших) що приходили до влади в наслідок військових переворотів та невдовзі самі були зметені військовими контрпереворотами.
- Узагальнюючи магістральний напрям розвитку політичних систем країн Субсахарської Африки в перші постколоніальні десятиріччя, можна виділити такі визначальні ознаки: політичний плюралізм поступається місцем централізації влади в рамках однопартійних систем (та військових хунт) і політична боротьба починає носити не міжпартійний а внутрішньопартійний характер; разом з централізацією влади відбувається її персоналізація; зростає інтерес до соціалізму і розширяється група країн некапіталістичної орієнтації; знижується роль партії як центру прийняття державних рішень і посилюється роль державної бюрократії; громадські режими, здебільшого, витісняються військовими, переважна частина яких, в подальшому, трансформується в однопартійні політичні системи.
- Ядро осередку країн з демократичними режимами, котрі зберегли парламентський устрій протягом всього періоду незалежного розвитку, становлять Ботсвана, Маврикій, Намібія та Південно-Африканська Республіка. Явище часової усталеності демократичного ладу в цих країнах було пов’язане із специфікою сполучення місцевих еволюційних чинників: харизматичністю постатей державних лідерів; мистецтвом збалансування вищим державним керівництвом етнічних. Конфесійних, регіональних, класових, господарських та політичних інтересів зацікавлених сторін через демократичні механізми; порівняно ефективною соціально-економічною політикою правлячих кіл; застосуванням ними дієвих засобів політичного маневрування, зокрема злиття та поглинання домінуючою партією інших партійних утворень; контрастним виокремленням ідейно-політичної спрямованості домінуючої партії або стрижня між партійної коаліції на принципи та ідеали Соціалістичного інтернаціоналу.
- Мірою ускладнення проблем політичного і соціально-економічного розвитку африканських країн у другу постколоніальну декаду, з їхнього середовища виділяється група держав, правлячим колам яких вдається здійснити продуктивну модернізацію і сконструювати три різновиди стабільних африканських політичних систем гібридного ґатунку, до першого з яких належать Бенін, Буркуна Фасо, Габон, Гана, Гвінея, Джібуті, Камерун, Конго, Сейшельські острови, Того, Уганда, Екваторіальна Гвінея; до другого - Південно-Африканська Республіка, Намібія, Ангола, Мозамбік та Зімбабве і третій уособлює Ботсвана.
Їхніми загальними властивостями стали: в економічній сфері - поміркована лібералізація, залучення іноземного капіталу, створення сприятливих умов для діяльності ТНК, але при посиленні контролю держави над національними ринками, обмеженні діяльності іноземних підприємств «сучасним сектором» економіки, суттєвому зниженні всілякого тиску на сектор традиційного виробництва; в державно-політичній сфері - створення стану неприпустимості руйнівного міжкланового суперництва в надрах правлячої еліти, відмова від силових засобів, якщо такі не виправдовуються міркуваннями самозахисту, нейтралітет влади в питаннях міжетнічних протиріч, заохочення традиційних чильників на місцевому рівні до участі в місцевих державних органах, підняття етнічних лідерів на вищі рівні державного керівництва, використання патримоніальних зв’язків як основи суспільної мобілізації і взаємодії, авторитарний стиль правління, домінування в умовах багатопартійності правлячої партії; в соціальній сфері - посилення уваги властей до поліпшення стану малозабеспеченних верств населення, запровадження заходів на вирівнювання розподілу ресурсів між регіонами та етносами, пропорційне залучення представників етнічних груп до держадміністрації, армії, поліції, галузевих відомств; нарешті, в соціокультурному вимірі - просування автохтонних пріоритетів в системі ціннісних орієнтирів суспільства та дотримання ідеології панафриканізму.
- На рубежі 80-90-х рр. ХХ ст., під вирішальним впливом зовнішнього фактору, просторами Субсахарської Африки розповсюджується «друга хвиля» демократизації політичних режимів, в наслідок якої до початку нового сторіччя в 43 із 48 країн субконтиненту були встановлені багатопартійні системи західного зразка. Системні зміни привнесли певних вдосконалень в організацію політичного життя африканських спільнот. Кількість виборів до вищих органів законодавчої та виконавчої влади в державах Субсахарської Африки поступально зростає з 28 в 1960-х рр. та близько 30 в 1970-х рр. до 36 в 1980-х рр., до 65 в 1990-х рр. і до 41 в 2000-2005 рр. Вибори до державних структур набувають змагальних ознак: якщо в 1960-х рр. з 26 президентських виборів в країнах регіону наявність інших претендентів була відзначена тільки у двох випадках, то в 2000-2005 рр. конкурентність була притаманна 98% заходів відповідного ґатунку; до того ж, з діючих президентів в 1990-х рр. владу втрачають, в наслідок таких змагань, 14 можновладців, проти одного в 1960-1990 рр. і т.ін.
Однак, наведена статистика відображає, скоріше, кількісні індикатори виміру показників формальної демократії. Особливості історичного розвитку спільнот регіону не створили тут умов для вкорінення демократичних традицій в їх західній інтерпретації. Парадокс «африканської демократії» полягає, власне, в тому, що право вільного вибору отримали в країнах субконтиненту не стільки народні маси, скільки етноаристократія, контролююча ці маси в умовах домінування форм колективної свідомості. Іншою особливістю «африканської демократії» стає те, що більшість державних лідерів нового покоління невдовзі після приходу до влади,
профануючи демократичні норми, починає застосовувати той же авторитарний стиль правління, на гребені боротьби з яким вона прийшла до влади. Ця обставина дозволила зарахувати до країн з імітаційною демократією на початок другого десятиліття ХХІ ст. 40 із 47 країн Субсахарської Африки. Що ж до відповідності вимогам європейських стандартів демократії, то на думку британських експертів, у 2012 р. їм відповідав Маврикій та, з застереженнями, Ботсвана. Нарешті, повсякмісне загострення сепаратизму, трайбалізму, параліч держструктур, корупція, перехід соціальних проблем, здебільшого, у фазу гуманітарних катастроф, близько 30 державних переворотів і майже два десятки масштабних збройних громадянських конфліктів в 1990-2010 рр. - все це контрастно виокремило загрозу дезінтеграції африканської державності в наслідок демократичних перетворень.
Своєрідною реакцією на зазначене стало, згодом (фактично з 1997 р.), висунення владними колами розвинутих країн щодо Африки концепції «хорошого управління» державно-економічними комплексами регіону, і не ціною їхньої демократизації, а будь-якою ціною.
- В цілому, визначальною ознакою поступу політичної еволюції країн Субсахарської Африки на нинішньому етапі є, на думку автора, їхня тривимірність: жорстка конкуренція між запроваджуваними західними демократичними моделями і збалансованими автохтонними гібридними політичними системами виокремлено групи країн, а їх обох - з могутнім «реставраційним» потоком авторитарно-диктаторської форми правління, котрий відновлювався прийшовшими до влади вчорашніми демократами, або встановлювався військовими в наслідок майже трьох десятків прецедентів повалення тиранічних чи псевдодемократичних режимів.
- Безперечне лідерство в змаганнях між західною демократичною, авторитарно-диктаторською та гібридно-автохтонною системами правління належить, як здається, останній. Гібридні автохтонні системи не тільки витримали історичне випробування на міцність, але, фактично, увібрали в себе все найкраще з попереднього африканського політичного досвіду, включаючи його «західно- демократичний сегмент». Вони скріпили ці вилучення власним раціоналізмом та відродженою культурною спадщиною, піднявши в таки спосіб життєздатність державно-політичних комплексів закономірностями і механізмами само- відтворення африканських спільнот, котрі віками забезпечували спадкоємність соціального розвитку.