Завада Ярина Ігорівна Іранська ядерна програма в контексті світової та регіональної безпеки

Краткое описание

Завада Ярина Ігорівна, аспірант Львівського національного
університету імені Івана Франка, тема дисертації: «Іранська ядерна
програма в контексті світової та регіональної безпеки», (052
Політологія). Спеціалізована вчена рада ДФ 35.052.012 у Львівському
національному університеті імені Івана Франка

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІРАНУ КРІЗЬ ПРИЗМУ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ
1.1. Стан опрацювання іранської ядерної програми політичною наукою й джерельна база роботи
1.2. Науково-методологічний потенціал неореалізму в сучасних безпекових студіях
1.3. Концептуалізація Близькосхідного регіону й понятійно - категоріальний апарат дослідження
Висновки до розділу 1
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІРАНУ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ МОГУТНОСТІ В МІЖНАРОДНІЙ СИСТЕМІ
2.1. Динаміка ядерної програми Ірану в другій половині ХХ ст.
2.2. Суперечливий характер реалізації іранської ядерної програми на початку ХХІ ст.
2.3. Системні можливості та обмеження для ядерної програми Ірану: інституційний вимір
Висновки до розділу 2
РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІРАНУ Й ПИТАНЬ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
3.1. Іранська ядерна програма як чинник міжнародно-політичних розбіжностей на регіональному рівні
3.2. Амбівалентне ставлення низки регіональних акторів до військової складової ядерної програми Ірану
3.3. Взаємодія Ірану з прихильниками мирної спрямованості його ядерної програми у Близькосхідному регіоні
Висновки до розділу 3
РОЗДІЛ 4. ГЛОБАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІРАНУ: ВИКЛИКИ ДЛЯ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ
4.1. Дивергентні підходи ключових позарегіональних акторів щодо перспектив втілення ядерної програми Ірану
4.2. Міжнародно-політичні сценарії врегулювання кризових явищ глобальної безпеки, спричинених ядерною програмою Ірану
Висновки до розділу 4 ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
АВАКС - Система дальнього радіолокаційного виявлення і управління
АЕС - Атомна електростанція
ВЗУ - Високозбагачений уран
ДНЯЗ - Договір про нерозповсюдження ядерної зброї
ДКР - Дослідно-конструкторські роботи
ЗМЗ - Зброя масового знищення
ЯЗ - Ядерна зброя
ІКР - Ісламська консультативна рада Ірану
ІРІ - Ісламська Республіка Іран
ІЯП - Іранська ядерна програма
КВІР - Корпус вартових Ісламської революції
НДР - Науково-дослідні роботи
МАГАТЕ - Міжнародне агентство з атомної енергії
НЗУ - Низькозбагачений уран
ОПЕК - Організація країн-експортерів нафти
РВК - Рада вартових Конституції Ірану
РСАДПЗ - Рада співробітництва арабських держав Перської затоки
САВАК - Організація з національної безпеки та інформації Ірану
СВПД - Спільний всеосяжний план дій (JCOPA)
ЯП - Ядерна програма

ВСТУП
Обґрунтування вибору теми. Однією з ключових проблем міжнародної політики перших двох десятиліть XXI ст. є ядерна програма Ісламської Республіки Іран. Незважаючи на запевнення Тегерана про те, що ядерна програма країни має виключно мирну мету, провідні держави Заходу (США та їхні європейські союзники), а також окремі держави Близького Сходу, зокрема Ізраїль, висловлюють занепокоєння через можливість розробки Іраном ядерної зброї. Ситуація навколо іранської ядерної програми кілька разів балансувала на межі війни, щоразу повертаючись у дипломатичне русло, до переговорів, які відбувалися на тлі реалізації жорстких санкцій щодо Ірану, запроваджених міжнародною спільнотою. Тому перспектива розвитку ядерної програми Ісламської Республіки Іран, як одного з прикладів реалізації режиму нерозповсюдження ядерної зброї, є важливим чинником, що визначає міжнародну безпеку не лише в регіоні Близького Сходу, а й у світі загалом.
Упродовж останніх років Іран і шістка міжнародних посередників (США, Росія, Велика Британія, Франція, КНР і ФРН) намагалися подолати розбіжності щодо іранської ядерної програми, узгодивши Спільний всеосяжний план дій (СВПД). Утім, через збереження суперечностей між ними та зміну політичного курсу США щодо Ірану, американці ухвалили рішення вийти з СВПД. Такі дії з боку США не підтримала решта держав-підписанток СВПД, однак позитивно їх розцінили провідні регіональні актори на Близькому Сході, зокрема Ізраїль та Саудівська Аравія. Чергове загострення міжнародної кризи навколо Ірану актуалізувало пошук шляхів її вирішення і в теоретичній, і в практичній площинах.
Сьогодні на питаннях розвитку ядерної програми ІРІ зосереджено значну увагу іноземних аналітиків, політиків та представників академічного середовища. Їхній посилений інтерес до цієї проблематики пояснюється різними аспектами, зокрема такими: для США та інших держав Заходу - важливістю контролю над ядерним потенціалом ІРІ, для РФ та КНР - можливостями вигідної співпраці в атомній енергетиці; для держав Близького Сходу (Ізраїлю, Саудівської Аравії) - загрозами, які генерує Іран для їхньої безпеки та регіонального лідерства в політичній, військовій та інших сферах. Тим не менше, взаємозв’язок ядерної програми Ірану й динаміки міжнародної безпеки досі вивчено недостатньо. Брак ґрунтовних, цілісних досліджень безпекового виміру ядерної програми ІРІ дає змогу розглядати запропоноване дослідження як актуальне з погляду перспектив розвитку політичної теорії і практики. Поглиблене розуміння ядерного чинника в політиці безпеки держави на прикладі Ірану, а також його регіонального та глобального безпекового виміру з урахуванням ендо- й екзогенних можливостей та обмежень дає змогу напрацювати низку ефективних підходів до реалізації українських національних інтересів у контексті посилення безпекової складової України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної наукової теми, яку розробляє кафедра міжнародних відносин і дипломатичної служби факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка - «Трансатлантичний регіон у міжнародних відносинах» (номер державної реєстрації 0113U004176). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка 26 жовтня 2016 р. (протокол № 27/10).
Мета дослідження полягає у всебічному вивченні динаміки ядерної програми Ісламської Республіки Іран з урахуванням регіональних та глобальних безпекових трендів.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
- з’ясувати стан вивчення ядерної програми Ірану в політичній науці й визначити перспективні напрями її дослідження крізь призму актуальних викликів для міжнародної безпеки;
- розглянути підходи щодо розуміння Близького Сходу в політичному дискурсі й розкрити понятійно-категоріальний апарат дослідження;
- вивчити особливості реалізації Іраном власної ядерної програми з огляду на основні внутрішньо- й зовнішньополітичні можливості та обмеження для її втілення;
- систематизувати позиції держав близькосхідного регіону щодо іранської ядерної програми;
- дослідити політику ключових позарегіональних міжнародних акторів щодо ядерної програми Ірану;
- проаналізувати перспективні міжнародно-політичні сценарії
подолання безпекових викликів, спричинених ядерною програмою Ірану.
Об’єктом дослідження є іранська ядерна програма.
Предметом дослідження є особливості та перспективи реалізації ядерної програми Ірану в контексті міжнародної безпеки.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця 1950-х рр. до початку 2020 р. Нижню часову межу роботи визначено інфраструктурними перетвореннями в Ірані, пов’язаними із забезпеченням ядерного паливного циклу та підписанням договору про мирне використання ядерної енергії між Тегераном і Вашингтоном (1957 р.), а верхня - зумовлена іранським обстрілом американських військових баз в Іраку (2020 р.).
Територіальні рамки дослідження охоплюють, насамперед, Іран та регіон Близького Сходу, до якого зараховуємо Бахрейн, Ємен, Йорданію, Ізраїль, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Ліван, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Туреччину. Ширші територіальні рамки дослідження, з огляду на глобальний безпековий контекст порушених проблем (ЯП ІРІ), простягаються понад регіональний вимір й охоплюють світ у цілому.
Методологічна основа дослідження. Комплексний характер досліджуваної проблеми зумовив обрання низки загальних підходів та методів дослідження. Їхній вибір пов’язаний з метою, завданнями, об’єктом та предметом дисертаційної роботи. Відповідно, методологічну основу дисертаційного дослідження формує поєднання низки підходів (системний та структурно-функціональний), принципів (історизму, об’єктивності, ідеологічної неупередженості) й методів (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, контент- та івентаналіз, порівняння), а теоретичну - концепції неореалізму. Отож під час розгляду міжнародної системи головну увагу зосереджено на державних акторах, як її структурних елементах, а також на військовій могутності, як головному владному ресурсі та інструменті забезпечення національних інтересів у міждержавних взаєминах.
Центральним у межах дослідження є уявлення визначного теоретика неореалізму К. Уолтца щодо ядерної зброї як найефективнішої гарантії безпеки, специфічної «зброї миру» (weapons of peace). Держави, діючи як раціональні актори, прагнуть володіти ядерною зброєю. Остання, хоч і не забезпечує їм виняткового статусу (з огляду на наявність інших державних акторів, які володіють ядерною зброєю), однак зменшує тиск зовнішнього середовища та нівелює ймовірність війни, слугуючи, радше, засобом залякування, а не нападу.
Емпірична база дослідження охоплює офіційні документи, у тому числі Резолюції РБ ООН щодо Ірану, документи МАГАТЕ, повідомлення інформаційних агентств й офіційні виступи лідерів зацікавлених держав, статті в періодичних (друкованих та електронних) ЗМІ, які становлять фактологічну основу роботи, а також тематичні аналітичні статті, збірники наукових праць, монографії .
Наукова новизна отриманих результатів. Дисертаційна робота є першим у вітчизняній політичній науці ґрунтовним та всебічним дослідженням ядерної програми Ірану крізь призму динаміки регіональної та глобальної безпеки.
Найвагоміші результати наукового дослідження полягають у тому, що: Вперше:
- на рівні дисертаційної роботи цілісно й ґрунтовно вивчено особливості реалізації Іраном власної ядерної програми, причому з’ясовано, що її динаміка істотно залежить від внутрішніх (особистісні риси керівників держави та її духовних лідерів, національні інтереси регіонального рівня) та зовнішніх (інституційні рамки міжнародного співтовариства, інтереси могутніх міжнародних акторів) чинників. Водночас, ключовим контекстом розгортання ядерних ініціатив Ірану є «дилема безпеки» регіонального рівня, яка визначає не лише актороцентричний, нонконформістський щодо зовнішніх системних обмежень (з боку МАГАТЕ, РБ ООН) підхід Ірану до реалізації власної ядерної програми, але й диференціює регіональних та глобальних державних акторів за їхнім ставленням до іранської політики в ядерній сфері.
- визначено, що відмінності в підходах держав Близького Сходу щодо політики Ірану в ядерній сфері дають змогу систематизувати їхні позиції за критерієм сприйняття загроз для власної національної безпеки як послідовних опонентів (КСА, Ізраїль, ОАЕ, Бахрейн, Кувейт); адептів (Сирія, Ірак, Ліван, Ємен) та поміркованих прихильників виключно мирної складової (Туреччина, Єгипет, Оман, Катар) іранської ядерної програми;
Уточнено:
- підходи сучасного політичного дискурсу щодо концептуалізації Близького Сходу, на основі чого до Близькосхідного регіону зараховано Бахрейн, Ємен, Йорданію, Ізраїль, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Ліван, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію і Туреччину, причому обґрунтовано поступове зростання міжнародно-політичного значення Ірану в регіональному розвитку з огляду на його тісну залученість до внутрішніх справ низки сусідніх держав та потенційне зростання взаємозалежних вимірів могутності (політичної, військової, економічної, технологічної, культурної тощо), спричинене реалізацією власної ядерної програми;
- низку потенційних міжнародно-політичних сценаріїв з подолання безпекових викликів, спричинених ядерною програмою Ірану (компроміс, силовий сценарій, підписання альтернативної ядерної угоди); аргументовано перспективу укладення оновленої ядерної угоди з огляду на актуальні міжнародно-політичні тренди (вихід США з СВПД з одного боку, й прагнення ЄС, КНР та РФ до збереження ядерної угоди, - з другого).
Набуло подальшого розвитку:
- дослідження ядерного чинника в динаміці могутності міжнародних акторів на прикладі Ірану, реалізоване крізь призму поєднання актороцентричного та системного підходів до вивчення міжнародної реальності. У цьому контексті обґрунтовано перспективність інструменталізації сучасних теорій міжнародних відносин субсистемного та системного рівнів як взаємозалежних експланативних програм з вивчення актуальних безпекових викликів;
- розуміння особливостей диференціації в підходах щодо ядерної програми Ірану з боку ключових позарегіональних акторів, зокрема встановлено, що ситуативна збіжність інтересів держав-підписантів СВПД у площині невідкладного врегулювання «іранського питання» врешті-решт спричинила загострення суперечностей між ними (вихід США з угоди, напруження по лінії США-ЄС тощо), а широкий комплекс відмінних міркувань політичного, безпекового та економічного характеру у відносинах між США, державами-членами ЄС, КНР та РФ ускладнює на сьогодні пошук належного компромісу, покликаного сприяти зміненню регіонального й глобального безпекового середовища в контексті динаміки ядерної програми Ірану.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в можливості їхнього використання в роботі аналітичних центрів, недержавних інституцій та органів державної влади, зокрема Комітету Верховної Ради України в закордонних справах, МЗС України, Національного інституту стратегічних досліджень Офісу Президента України, діяльність яких пов’язана з формуванням і реалізацією зовнішньополітичного курсу України на Близькому Сході, з метою аналізу ядерної загрози та проблем безпеки у Близькосхідному регіоні та світі; як основи поглибленого вивчення окремих аспектів ядерної програми Ісламської Республіки Іран; у навчальному процесі - під час викладання профільних дисциплін, призначених для студентів спеціальностей «політологія» й «міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії»; у науково-методичних рекомендаціях, підручниках, навчальних посібниках, монографіях, наукових статтях.
Особистий внесок здобувача. Основні наукові положення та висновки дисертаційного дослідження, зокрема ті, що характеризують наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, автор отримав самостійно.
Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертаційної роботи представлено на таких наукових заходах: на VII щорічній міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні тенденції міжнародних відносин: політика, економіка, право» (7 березня 2017 р., м. Львів), на міжнародно науково-практичній конференції «Безпекові виклики у геополітиці ХХІ століття» ( 24 листопада 2017 р., м. Львів), на міжнародній науково- практичній конференції «Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку» (19-20 січня 2018 р., м. Одеса); на V всеукраїнській науково- практичній конференції «Актуальні проблеми міжнародних відносин та зовнішня політика» (29 березня 2018 р., м. Львів), на IV Українсько-польському науковому форумі «Транскордонне співробітництво та спільний європейський простір: теорія, практика і нові можливості» (7-8 червня 2018 р., м. Львів), на VI Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми міжнародних відносин та зовнішня політика» (28 березня 2019 р., м. Львів).
Окрім того, результати дослідження апробовано на засіданнях кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби та щорічних звітних конференціях факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. За результатами дисертаційного дослідження опубліковано 14 наукових праць, з яких 7 - наукові праці у фахових виданнях, затверджених ДАК України, 1 з них в електронному виданні, 1 у співавторстві та 2 - в іноземних наукових виданнях, а також у 6 тезах доповідей на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях.
Структура дисертації. Робота складається з переліку умовних позначень, вступу, чотирьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (375 найменування українською, російською, англійською й арабською мовами) та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 248 сторінок, з яких 188 сторінок - основна частина роботи, та 37 сторінок - список використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Здійснене в дисертаційній роботі дослідження ядерної програми Ісламської Республіки Іран в контексті актуальної динаміки регіональної та міжнародної безпеки дає змогу зробити такі висновки:
1. Динаміка могутності міжнародних акторів, пов’язана насамперед зі зміною їхнього ядерного статусу, традиційно перебуває в центрі посиленої уваги політиків, науковців та журналістів-міжнародників. Особливо ретельно провідні держави-члени ядерного клубу зосереджуються на ймовірності та наслідках проліферації технологій, пов’язаних з розробкою засобів масового ураження, зокрема ядерної зброї. Саме тому ґрунтовні наукові розробки питань ядерної програми Ірану знаходимо в американській (Д. Аллен, Р. Баруд, Р. Вайц, С. Бромлі, Д. Джойнер, Р. Ейнхорн, Р. Катлер, К. Кемпбелл, Й. Мелман, М. Райсс, М. Фітцпатрік, Ш. Хантер. К. Уолтц) та російській (A. Арабаджян, М. Арунова, А. Баклицький, Ю. Бондар, І. Денільханов, С. Дружиловський, Д. Жуков, О. Івін, Є. Калінін, Н. Мамедова, І. Панкратенко, В. Сажин, А. Хлопков, В. Юрченко) політичній науці.
Окремі аспекти іранської ядерної програми розглянуто й у політичному дискурсі низки європейських держав. Ця проблематика через безпосередню залученість не є новою також для вчених та публіцистів із самого Ірану (Е. Абрамян, М. А. Азаршаб, С. Х. Мусавян) та суміжних з ним держав (М. Аль-Халілі, Ф. Ларрабі та А. Надер).
Упродовж останніх років констатуємо зростання інтересу до цієї теми й серед українських науковців, політиків та журналістів, спричинене актуальним посиленням кризових явищ у міжнародній безпеці. Серед вітчизняних дослідників, які порушували цю тематику, варто виокремити праці таких фахівців як Т. Алієв, О. Андрєєва, В. Вишньов, К. Волинець, С. Галака, М. Капируля, О. Коппель, Ю. Магєррамова, Р. Петюр, В. Пилипенко, Ю. Седляр, К. Сербіна, П. Сіновець, О. Чебан, В. Юрчак, Н. Юсеф. Утім, у вітчизняній літературі особливості розвитку ядерної програми Ірану вивчено недостатньо та фрагментарно.
Перебіг сучасних міжнародних відносин визначається взаємозалежними процесами та явищами, що мають як системну, так і субсистемну природу. Зокрема, прагнення державних акторів до примноження могутності, наприклад через розвиток національних ядерних програм, може каталізуватися міркуваннями щодо посилення власного статусу у регіоні та світі або обмежуватися шляхом використання глобальних чи регіональних колективних інструментів.
Приклад Близького Сходу, на переконання значної кількості сучасних дослідників проблем регіоналізму, характеризується, радше, динамічними інтеракціями міжнародних акторів, основою яких є індивідуальні раціоналістські міркування в традиції реалізму (розрахунок на власні сили). Це пояснюють відносною слабкістю колективних ідентичностей та незначною інституціоналізацією регіональної співпраці.
Беручи до уваги описану класичним реалізмом «дилему безпеки», неореалізм висуває гіпотезу, що ядерна зброя є «зброєю миру» (weapons of peace) та найефективнішою гарантією безпеки. При цьому наявність ядерного потенціалу не додає державі особливого статусу, а лише пом’якшує зовнішній тиск на неї та зменшує ймовірність війни за її участю, слугуючи, радше, засобом відлякування, а не нападу.
Отже, у межах нашого дослідження вплив зовнішнього середовища (міжнародної системи) на ІРІ, політика провідних держав щодо ІЯП, а також геополітичні та безпекові аспекти цієї програми розглянуто в контексті взаємопов’язаних подій міжнародних відносин. Особливо підкреслено значення причинного взаємозв’язку між подіями в регіоні Близького Сходу і тиском міжнародного співтовариства на Іран.
2. У сучасній науковій літературі немає єдності в поглядах щодо визначення меж Близького Сходу. Здебільша, Близький Схід розуміють як регіон Азії, що виділяється спільними рисами розвитку історії, мов, релігій,
політики, економіки, військової справи, а також характеризується підвищеною конфліктогенністю. У цьому дослідженні до регіону Близького Сходу зараховуємо Бахрейн, Ємен, Йорданію, Ізраїль, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Ліван, ОАЕ, Оман, Саудівську Аравію, Сирію, Туреччину.
Зосереджуючись на характеристиці місця Ірану в Близькосхідному регіоні, беремо до уваги, серед іншого, чинник іранської «ядерної програми», адже істотні зміни в динаміці могутності держави неминуче ведуть до трансформації укладу сили, щонайменше, на регіональному рівні. Безпековим викликом для Ірану є його розташування між Ізраїлем, з одного боку, та Індією й Пакистаном, з іншого. Ці держави володіють ядерними технологіями, але, на відміну від Ірану, не є учасницями ДНЯЗ.
Визначення й оцінки «ядерної програми» держави є вельми гетерогенними. Її розглядають переважно як одну з найбільших загроз для міжнародної безпеки через ймовірне поширення ядерної зброї. Ядерну програму держави можна визначити як аспект реалізації її безпекової, воєнної, енергетичної та інших доктрин, що передбачає низку політичних, правових, військових, соціальних, економічних, організаційних, наукових, технічних, інформаційних та інших заходів використання ядерної енергії у мирних та військових цілях.
Ядерну програму Ірану від початку було заявлено як мирну, і впроваджувалась вона в рамках однойменної американської програми «Мирний атом». Впродовж останніх десятиліть розвиток ІЯП є однією з найважливіших проблем сучасних міжнародних відносин. При цьому відповіді на основне питання розвитку ядерної програми Ірану - як зберегти і підтримати належний рівень регіональної безпеки в контексті взаємин з іншими (поза)регіональними державами - досі немає.
Гіпотетично набуття ядерної зброї Іраном можна розглядати як інструмент регіонального стримування і підтримання регіонального балансу сил на Близькому Сході з Ізраїлем та КСА. Однак навіть мирна ядерна програма Ірану забезпечує йому статус регіонального лідера за рахунок просування образу сильної, розвиненої держави та через зростання його потенціалу «м’якої» і «розумної» сили. Сьогодні іранський вплив відчутно в Іраку, Лівані, Сирії та загалом у всій Перській затоці. Політико-безпекові події на Близькому Сході стали більш взаємопов’язаними і породжують гострі міжнародні дебати.
3. Зародження ядерної програми Ірану можна прослідкувати з кінця 1950-х - початку 1960-х рр. Перший крок цієї держави у ядерній сфері було зроблено у 1957 р., коли шах М. Р. Пехлеві розпочав невластиву для іранського способу життя спробу модернізації за «західним» зразком.
29 липня 1957 р. було створено МАГАТЕ як автономну (міжурядову) організацію у системі ООН. Іран став її членом у 1958 р. А вже у 1963 р. - приєднався до Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою. У 1968 р. було ухвалено Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який Іран підписав і ратифікував 1970 р., як без’ядерна держава. Розглядаючи сучасний контекст ДНЯЗ, дослідники зазначають, що для Заходу, який надає вирішенню ядерної проблеми великого значення, ситуація ускладнювалась тим, що чіткого порушення Іраном жодного із зобов’язань, які він узяв на себе як держава-член ДНЯЗ, не зафіксовано. Зі свого боку, Тегеран апелює до ст. 4 ДНЯЗ, яка гарантує державам, що відмовилися від ядерної зброї, право на використання атомної енергії в мирних цілях.
Нафтова криза 1973 р., завдяки значному збільшенню доходів до бюджету Ірану від продажу нафти сприяла розробці й частковій реалізації масштабних проєктів економічного розвитку країни, одним з яких була ядерна програма. Такі тенденції негативно сприймали радикальні мусульманські кола, тому після ісламської революції 1979 р. в країні було достроково завершено всі ядерні проєкти.
Конституція Ісламської Республіки Іран (1979 р.) не визначає без’ядерний статус держави, але й прямо не забороняє розвиток ядерної програми. Натомість, вона передбачає й санкціонує використання передових людських знань і досвіду (ст. 2) й зобов’язує уряд країни сприяти використанню всіх можливостей для найефективнішого зміцнення національного оборонного потенціалу (ст. 3) тощо. В ІРІ також діють закони, які прямо чи опосередковано стосуються ядерної програми Ірану, зокрема, закони про нафту, проти фінансування тероризму, про іноземні інвестиції в Ірані тощо.
Відновленню ядерної програми в середині 1980-х рр. сприяли такі чинники, як стабілізація ситуації в країні після революції, а також ірано- іракська війна, яка каталізувала розвиток військової галузі в Ірані. Утім, вектор міжнародної співпраці після відновлення ядерної програми ІРІ змінився: замість США, Франції, Ізраїлю та інших провідних країн Заходу, Іран перейшов до співпраці з КНР, Швейцарією та Нідерландами, а після розпаду СРСР - з РФ.
У 2003 р. МАГАТЕ сформулювало висновок, що Іран близько 20 років таємно розробляє ядерні проєкти. За цих умов у Парижі 14 листопада 2004 р. було укладено угоду, згідно з якою Іран оголосив про добровільне тимчасове призупинення своєї програми збагачення урану. Натомість, представники ЄС пообіцяли постачати Іранові ядерне паливо та атомні технології для розвитку мирної атомної енергетики.
Проте позитивні сподівання та очікування нівелював прихід до влади шостого Президента Ірану М. Ахмадінежада (2005 р.), який відстоював власне бачення прав Ірану на використання ядерної енергії.
Заяви та резолюції РБ ООН щодо Ірану (починаючи з 2006 р.) із вимогою призупинити збагачення та переробку урану не дали жодних результатів, тому виникли підстави для запровадження санкцій щодо цієї країни. А на початку 2007 р. у США значно актуалізувався розгляд військового шляху вирішення конфлікту з ІРІ не лише через необхідність примусового припинення розвитку ядерної та ракетної програм, а й з огляду на підтримку Іраном міжнародного тероризму.
17 травня 2010 р. уряд Ірану підписав договір з Туреччиною та Бразилією про обмін збагаченого іранського урану на ядерні матеріали, придатні для використання в наукових цілях. З огляду на це РБ ООН 12-а голосами (в т.ч. РФ та КНР) проголосувала «за» Резолюцію 1929 (2010), яка передбачала нові санкції щодо ІРІ.
На початку 2012 р. ставлення низки держав (США, Франції, ФРН, Великої Британії, Японії, Канади) до Ірану знову погіршилося, що загрожувало Тегеранові новими санкціями. При цьому США та Франція не виключали початку бойових дій проти ІРІ, а Австралія та Японія готувались на випадок війни надати допомогу США. Проте Іран не пішов на поступки, а навпаки припустив можливість перекриття Ормузької протоки в разі запровадження нових санкцій з боку Заходу.
Останнім вагомим міжнародним документом, що вплинув на ядерну програму ІРІ, став Спільний всеосяжний план дій (СВПД). Угода виділила конкретні дозволені та обмеженні ядерні проєкти Ірану, включно зі засобами збагачення збройного урану в м. Натанзі, м. Фордо і реактором зі сповільнювачем ядерної реакції важкої води в м. Араку. Істотним положенням СВПД є зобов’язання Ірану в повному обсязі виконувати узгоджену з МАГАТЕ «Дорожню карту» щодо його минулої ядерної діяльності, яка містила ознаки військового спрямування.
Після резолюції Ради Безпеки ООН 2231 (2015 р.) про схвалення нової угоди скасуванню підлягали всі попередні резолюції РБ з іранського ядерного питання, а саме: 1696 (2006 р.), 1737 (2007 р.), 1747 (2007 р.), 1803 (2008 р.), 1835 (2008 р.), 1929 (2010 р.), 2224 (2015 р.). Паралельно з їхнім припиненням мала здійснюватися перевірка виконання Іраном узгоджених з МАГАТЕ заходів. Однак 8 травня 2018 р. Д. Трамп оголосив про вихід США з СВПД, аргументуючи це наявністю в американської сторони доказів продовження розробки ядерної зброї в Ірані, що є порушенням досягнутої раніше угоди.
4. Держави Близького Сходу фактично розділились на три групи у своїх оцінках щодо розвитку ядерної програми Ірану. Так, перша група держав на чолі з Саудівською Аравією та Ізраїлем жорстко критикує ІЯП, зокрема
СВПД й вороже ставиться до регіональної політики Ірану як до загрози для власної національної безпеки.
Саудівсько-іранські суперечності мають тривалу історію і з часом поглиблюються та ускладнюються американським, ізраїльським та регіональним контекстом. Основною причиною конфлікту ІРІ і КС А є їхні амбіції як претендентів на гегемонію в регіоні та прагнення розширити власні сфери впливу передовсім в Іраку, Сирії, Лівані, Ємені і Бахрейні. Варто зазначити, що відносини між ІРІ і КСА обтяжує взаємна недовіра, яка безумовно вигідна акторам поза регіоном, насамперед США.
Взаємини Ірану та Бахрейну є складними, а врегулювання розбіжностей між ними за відсутності дипломатичних відносин є малоймовірним, особливо якщо врахувати, що кількість суперечливих питань зростає. Варто зазначити, що негативний вплив на двосторонні стосунки здійснюють також сунітські держави регіону, наприклад Саудівська Аравія, яка зацікавлена в нарощенні конфронтації Бехрейну з Іраном та ізоляції останнього.
Ірано-кувейтські стосунки протягом десятиліть були переважно позитивними, якщо не враховувати подій 2015 р. Однак щодо окремих питань іноземної військової присутності в Перській затоці, державної приналежності островів ОАЕ та континентального шельфу дві країни посідають діаметрально протилежні позиції. Питання безпеки відіграє важливу роль у взаєминах між цими державами, особливо що стосується курсу регіональної політики Тегерана та ІЯП.
Проблема розвитку іранської ядерної програми є важливою темою у взаєминах між Іраном і членами РСАДПЗ. Зокрема для ОАЄ поява в однієї з держав регіону ядерної зброї є цілком неприйнятною, оскільки, несе безпосередню загрозу для стабільності та безпеки. Емірати поділяють критику СВПД з боку інших держав регіону через відсутність у цій угоді положень про стримування регіональних амбіцій Тегерана та щодо розвитку ним програми балістичних ракет.
Слід підкреслити, що ірано-ізраїльське протистояння, яке триває роками, набуло в наш час нової актуальності. В ієрархії загроз, які породжує ІРІ, важливою для Ізраїлю є саме ядерна загроза, а всі інші розглядаються крізь її призму. Другою вагомою загрозою, яку створює ІРІ є підтримка та фінансування терористичних організацій, як ХАМАС в секторі Газа і на Західному березі річки Йордан та Хізбалла в Лівані. Полеміку навколо ІЯП Ізраїль періодично використовує як інструмент формування і реалізації власних курсів зовнішньої і внутрішньої політики.
На відміну від монархій Перської затоки, держави так званого «проіранського блоку», до яких зараховують Сирію, Ірак, Ліван, Ємен, підтримують розвиток ядерної та ракетної програми Тегерана, включно з можливістю розвитку її військової складової. Основними причинами такої позиції вказаних держав є власні, але спільні з Іраном позиції щодо основних регіональних безпекових питань, участь у конфліктах та значна фінансова підтримка, яка надходить з Тегерана. Вагому роль відіграє також релігія, яка слугує об’єднавчим чинником.
В основі плідних ірано-сирійських стосунків лежать спільні погляди на низку основних зовнішньополітичних питань в регіоні: інтереси в Іраку та Лівані, взаємини з ключовими державами ззовні регіону (такими як РФ і США), опозиція до Ізраїлю тощо. Проте варто зазначити, що така підтримка алавітів Б. Асада, шиїтської Хізбалли, іракського уряду, окремих курдських, палестинських та інших фракцій надзвичайно дорого коштує Іранові та негативно впливає на його економіку й внутрішньополітичну ситуацію.
Г еостратегічне значення Лівану та його близькість до Ізраїлю зробили цю маленьку середземноморську країну природною регіональною ціллю і об’єктом пропаганди ісламської революції вже з початку 1980-х рр. При цьому Хізбалла є важливою складовою іранської зовнішньополітичної стратегії щодо Лівану. Протягом років вона разом з Іраном допомагала шиїтським організаціям Іраку, надавала підтримку палестинцям в боротьбі з Ізраїлем, хуситам в Ємені, активно підтримує боротьбу уряду Б. Асада в Сирії.
Інтервенція США та їхніх союзників в Ірак у 2003 р. змінила геополітичні умови не лише в цій країні, ай у цілому регіоні. Хоча Іран не підтримав військової операції США і засудив її, проте вторгнення в Ірак, певною мірою відповідало іранським інтересам, адже дало можливість розширити власний вплив у регіоні та перетворити одного з ворогів на союзника. Тим не менше, єдиної позиції в Іраку щодо ІЯП сформовано не було, оскільки суспільство поділене на прихильників Ірану та його супротивників.
Єменський конфлікт між хуситами (шиїтськими повстанцями), яких підтримує Іран та урядовими сунітськими військами має складну природу та довгу історію. Ємен заперечує прагнення Ірану врегулювати конфлікт всередині держави, стверджуючи, що єменські повстанці перебувають під впливом Тегерана й не хочуть миру. Тому влада Ємену та її головні союзники, як Саудівська Аравія критикували СВПД, оскільки ця угода зміцнювала позиції Ірану в регіоні Близького Сходу та давала фінансову спроможність Тегеранові просувати власні інтереси.
На противагу до антагоністичних підходів арабських країн, низка держав до яких належать Туреччина, Єгипет, Оман, Катар, поділяють прагматичну позицію щодо розвитку ядерної програми Ірану, не сприймаючи її як реальну загрозу в контексті регіональної безпеки.
Незважаючи на те, що Туреччина підтримує право Ірану на виконання мирної ядерної програми та освоєння відповідних технологій згідно з вимогами МАГ АТЕ, вона не змінює власної послідовної позиції щодо нерозповсюдження зброї масового знищення на регіональному рівні. Тому Анкара негативно ставиться до можливості отримання Іраном ядерної зброї.
Єгипет, оцінюючи «ядерне досьє» Ірану, дотримується лінії на врегулювання ситуації навколо ІЯП виключно дипломатичними методами. Попри розбіжності в позиціях Каїра й Тегерана щодо певних питань, зокрема способу вирішення регіональних конфліктів, обидві держави мають спільні інтереси і позиції щодо наявності ядерної зброї в регіоні, втручання Заходу, покращення співробітництва в економічній сфері, зокрема в торгівлі та боротьбі з загрозою фундаменталістського тероризму.
Оман визнає стратегічний і політичний вплив Ісламської республіки в регіоні та вбачає в ній важливого політичного та економічного партнера, поступово нарощуює співпрацю з нею, незважаючи на регіональну напруженість. Маскат визнає право Тегерана на мирне використання атомної енергії, але виступає проти створення Іраном ядерної зброї.
Іншою арабською державою Перської затоки, яка традиційно прагнула зберегти добрі стосунки з Іраном, є Катар. У 2006 р. в статусі непостійного члена РБ ООН Катар став єдиною державою, яка проголосувала проти Резолюції №1696 про застосування санкцій щодо Ірану через його ядерну діяльність. Утім, в конфліктах на Близькому Сході Катар та Іран посідають різні позиції, що спричинює певне напруження в їхніх взаєминах. Особливо гостро це проявляється в сирійському конфлікті.
5. 14 липня 2015 р. у м. Відні між ІРІ, з одного боку, та групою «Р5+1»
(п’ять постійних членів РБ ООН за участі ФРН) та ЄС, з іншого, було підписано угоду щодо ядерної програми Ірану, відому як Спільний всеосяжний план дій. У рамках СВПД забезпечується постійний контроль МАГ АТЕ над збагаченням і накопиченням урану в Ірані. Основні принципи, визначені в цьому документі, можуть стати підґрунтям для імплементації елементів ДНЯЗ щодо інших держав. Для самого ж Ірану СВПД став історичною угодою, ратифікація якої була необхідною для зняття з нього санкцій та повернення на міжнародні ринки.
У США вирішення іранської ядерної проблеми через компроміс зіштовхнуло погляди демократів та республіканців. Натомість ЄС, на відміну від США, позитивно оцінював значення СВПД й можливе залучення Ірану до вирішення регіональних конфліктів на Близькому Сході. Адже лідери цієї країни через такі організації, як ХАМАС, Хізбалла та численні шиїтські громади здійснюють реальний вплив на ситуацію в Лівані, Сирії, Іраку,
Афганістані. Однак, Іран зацікавлений у вирішенні лише тих регіональних конфліктів, які безпосередньо загрожують його національній безпеці.
Російська Федерація, яка зробила вагомий внесок у розвиток ядерної промисловості Ірану належить до прихильників СВПД. Однак головну роль в російсько-іранському зближенні відіграли не економічні, а геополітичні мотиви. Адже з економічного погляду Іран є серйозним конкурентом Росії, зокрема в енергетичній сфері. Натомість, керівництво ІРІ та РФ об’єднує вкрай негативне ставлення до політики США і їхніх санкцій щодо обох країн. На противагу до РФ, переважання виразно економічних міркувань у підтримці СВПД можна спостерігати з боку КНР.
Більшість союзників та супротивників США не підтримали їхнього рішення щодо виходу з СВПД. Зокрема, РФ та КНР розцінюють ядерну угоду з ІРІ як власні дипломатичні перемоги і виступають за її збереження. Франція, Велика Британія і ФРН також погодилися виконувати власні зобов’язання у рамках СВПД. Тим не менше, офіційні особи ЄС висловили заклопотаність неоднозначними відповідями Тегерана на регіональні питання в Сирії, Ємені, Іраку, ескалацією його протистояння з Саудівською Аравією, розширенням розвитку ракетної програми, порушенням прав людини.
6. З огляду на відсутність єдності позицій щодо вирішення ядерної проблеми, створеної офіційним Тегераном, всередині США (між республіканцями та демократами) і в міжнародній спільноті (між РФ, КНР, членами ЄС й іншими державами) немає однозначності в оцінках перспектив її розвитку. Багато практиків і науковців-теоретиків описують різні варіанти та розглядають відмінні шляхи вирішення проблеми, породженої виходом США з СВПД. Узагальнюючи наявні альтернативи, можна виокремити такі сценарії розвитку ядерної програми Ірану:
Перший сценарій - компроміс, який передбачає повернення всіх сторін СВПД до його вдосконалення згідно з вимогами США. Ймовірні наслідки цього сценарію: перегляд положень СВПД; припинення Іраном самостійних дій в ядерній сфері; здійснення інвестицій в ядерну програму Ірану, спрямовану на мирні цілі з боку США, «Євротрійки», КНР і РФ тощо.
Другий сценарій - «силовий», зумовлений розвитком з боку Ірану військової складової ядерної програми. Його можна реалізувати за кількох умов. По-перше, Іран відновлює військову складову ядерної програми, посилаючись на невиконання умов іншими сторонами угоди. По-друге, політичні настрої в Тегерані змінюються на користь консервативних антизахідних груп, які не захочуть йти на поступки міжнародній спільноті. Ймовірні наслідки цього сценарію: оволодіння ІРІ технологією виробництва ядерної зброї; інтервенція в Іран противників ІЯП; втягнення в конфлікт регіональних держав, організацій проксі-сил (Хизбалла, ХАМАС) та позарегіональних акторів; зростання цін на нафту; зростання рівня інфляції в Ірані, що призводить до масових демонстрації та акції протесту.
Третій сценарій передбачає підписання нового альтернативного ядерного договору державами ЄС, РФ, Китаєм з ІРІ без участі США. Створення так званої противаги рішенню Вашингтона, який вийшов з СВПД, оскільки жорстка політика Вашингтона щодо Тегерана може викликати негативні результати. Наслідками цього сценарію є свобода дій Вашингтона щодо ядерної програми Тегерана, впровадження санкцій США щодо п’яти інших учасників, які дотримуються угоди; введення жорсткіших санкцій та обмежень для Тегерана; бойкот Іраном та іншими підписантами договору рішення Вашингтона; поновлення Тегераном досліджень в атомній галузі;
багатостороння співпраця з державами Сходу зокрема країнами-учасниками ядерної угоди (Китаєм та Росією) з метою економічного розвитку.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що Іран сьогодні перебуває в досить скрутній ситуації. Сучасні події навколо цієї держави та її ядерної й ракетної програм можуть спричинити непоправні наслідки - загострення та дестабілізацію ситуації на Близькому Сході, де утримується напруженість через тривалу громадянську війну в Сирії і постійні конфлікти між Ізраїлем та Палестиною. Крах Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і перегони озброєнь на регіональному рівні вчинять Близький Схід більш небезпечним, ніж він є зараз, а також можуть спричинити погіршення взаємин між ЄС та США.