ЗАЇКА ТЕТЯНА ПЕТРІВНА. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕРНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПАРАДИГМИ

Краткое описание

ЗАЇКА ТЕТЯНА ПЕТРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕРНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПАРАДИГМИ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ЗАЇКА ТЕТЯНА ПЕТРІВНА
УДК 130.2:821.161.2(043.3)
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
В КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕРНОЇ КУЛЬТУРНОЇ
ПАРАДИГМИ
спеціальність 26.00.01 – теорія та історія культури (філософські науки)
Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата
філософських наук
Науковий керівник:
кандидат філософських наук, професор
Русин Мирослав Юрійович
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП ..…………………………………………………………….…….……………….…………….……..………...……..........…..…....… 3
РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛОЗНАВЧА ТА МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА
ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Історіографія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. …….. 10
1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження української літератури
кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті західноєвропейської модерної
культурної парадигми ……...……………………………………………….…….……….……………...…………….. 22
РОЗДІЛ 2. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
МОДЕРНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПАРАДИГМИ
2.1. Поняття «культурна парадигма» в дослідженні культури ……...…..…....….…. 32
2.2. Зміст та обсяг понять «модерн» і «модернізм» у контексті культурної
парадигми кінця ХІХ – початку ХХ ст. ……..…………………………..……..….…………….….…… 45
2.3. Філософські засади західноєвропейської модерної культурної
парадигми ………………………………………………………………………………………………………………………..... 66
РОЗДІЛ 3. МОДЕРНИЙ ДИСКУРС В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
3.1. «Ранній» український «модернізм» у пошуках нового творчого
методу ..…………………………………………………………..………………….………………………..…….………….…..…. 97
3.2. Інтуїтивізм А.Бергсона в поезії «Молодої Музи» ...………….............…………........ 112
3.3. Ніцшеанський імператив у творчості українських письменників кінця
ХІХ – початку ХХ ст. ………..……….……………..………….………………………..…………….…..…....…….. 123
3.4. Філософські аспекти психоаналізу як чинник формування літературнокритичного дискурсу України кінця ХІХ – початку ХХ ст. ……....…..…….......….. 147
ВИСНОВКИ .………………………………………………….……………………….……..…………….….……..…….....…...….. 160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .……………………….….…….………………......……...….… 163
3
ВСТУП
Актуальність дисертаційної роботи обумовлена необхідністю
дослідження сутності культуротворчих процесів у сучасній Україні. Адже образ
української культури як рівноправного суб’єкта міжкультурного діалогу,
активними учасниками якого виступають вітчизняні діячі культури, не є
творінням сучасності, а бере свій початок у мистецьких практиках кінця ХІХ –
початку ХХ ст.
Конкретно-часовою моделлю розвитку культури кінця ХІХ – початку
ХХ ст. прийнято вважати модернізм, який, у сукупності своїх змістовних ознак,
засвідчив появу якісно нових аксіологічно-гносеологічних орієнтацій суб’єкта
культури. Засадничою основою модернізму були філософські ідеї А.Бергсона,
В.Воррінгера, Е.Гуссерля, В.Дільтея, С.К’єркегора, Б.Кроче, Т.Ліппса, Ф.Ніцше,
З.Фрейда, А.Шопенгауера. Вони забезпечили його ідеологічну цілісність. Така
цілісність була властива й літературно-критичному дискурсу України кінця
ХІХ – початку ХХ ст., для якого тогочасні західноєвропейські філософські ідеї
постали як один із чинників у формуванні «нової» моделі культурної
самоідентичності.
Слід зазначити, що часові рамки модернізму та модерну як «стилю епохи»
однакові: 80–90-ті рр. ХІХ ст. (В.Власов, Ф.Джеймісон, Д.Сараб’янов). Але
українській культурі, а саме – літературній творчості кінця ХІХ – початку
ХХ ст. – був властивий модерн.
Сучасна гуманітаристика представлена великою кількістю праць щодо
тематики дослідження. У значній частині ці джерела стосуються стилю модерн
як смислотворчої основи західноєвропейської модерної культурної парадигми:
його визначеності як «стилю епохи» (Л.Баткін, Г.Вьольфлін, А.Дубініна,
М.Каган, А.Крьобер, О.Лосєв, Б.Парахонський, Д.Сараб’янов, О.Соколов,
О.Устюгова, Н.Чечель, О.Чичерін, М.Шапіро), його ґенези та хронологічних
меж (А.Ван де Вельде, В.Власов, В.Горюнов, Ф.Джеймісон, В.Морріс), аналізу
його філософського підґрунтя (В.Асмус, А.Данто, О.Запєсоцький, І.Кулікова,
Т.Манн, Л.Рязанцева, Т.Сидоріна), виявлення його зв’язків з соціокультурним
4
та приватним у життєсвіті людини (М.Бердяєв, А.Вебер, Е.Гуссерль, Г.Зіммель,
В.Серебровський, В.Турчин, С.Франк, А.Швейцер, О.Шпенглер), з’ясування
його національної інваріантності (А.Зав’ялова, Н.Нечаєва, В.Федотова). З-поміж
вітчизняних науковців, які зробили вагомий внесок у дослідження особливостей
української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст., її місця та значення у
розвитку вітчизняної культури межі століть, її зв’язку з культурою тогочасної
Західної Європи, варто виділити В.Агеєву, А.Білу, Г.Грабовича, Т.Гундорову,
Л.Довгу, Н.Зборовську, М.Ільницького, Г.Корбич, Н.Кривду, С.Кримського,
Л.Левчук, В.Малахова, М.Моклицю, В.Моренця, Т.Огнєву, І.Огородника,
О.Оніщенко, С.Павличко, О.Павлову, В.Панченка, В.Панченко, Я.Поліщука,
М.Поповича, С.Руденка, М.Русина, О.Смольницьку, Т.Ткачук, В.Тузова,
Д.Чижевського, Н.Шумило. Утім, незважаючи на різноплановість досліджень та
на багатоманіття методологічних підходів, якими нині оперує наукова спільнота
вітчизняних істориків культури, мистецтвознавців та культурологів, питання
значення західноєвропейської модерної культурної парадигми у формуванні
головних культуротворчих домінант української літератури кінця ХІХ – початку
ХХ ст. залишається не до кінця з’ясованим, що й зумовило вибір теми
дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано в межах комплексної наукової програми
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Модернізація
суспільного розвитку України в умовах світових процесів глобалізації»;
науково-дослідної теми філософського факультету № 11 БФ 041-01
«Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти гуманітарного розвитку
сучасного суспільства»; науково-дослідної тематики кафедри української
філософії та культури філософського факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
Мета та завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційної
роботи є здійснення філософсько-культурологічного аналізу української
5
літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. як репрезентатора специфічного
дискурсу культурної самоідентичності українського народу.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення такого комплексу
конкретних завдань:
- визначити джерельну базу та методологічну основу дисертаційного
дослідження;
- виявити сутність та контекст вживання поняття «культурна парадигма»;
- уточнити зміст та обсяг понять «модерн» і «модернізм» щодо
культуротворчих процесів Західної Європи та України кінця ХІХ –
початку ХХ ст.;
- з’ясувати особливості науково-теоретичного дискурсу західноєвропейської
модерної культурної парадигми;
- дослідити природу типологічних зв’язків філософсько-естетичних
орієнтирів літературно-критичного дискурсу України кінця ХІХ – початку
ХХ ст. з теоретичними засадами західноєвропейської модерної культурної
парадигми.
Об’єктом дисертаційного дослідження є культуротворчі процеси України
кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Предметом дослідження є українська література кінця ХІХ – початку
ХХ ст. в контексті західноєвропейської модерної культурної парадигми.
Методи дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на використанні
загальнонаукових методів та принципів об’єктивного дослідження, звернення
до яких обумовлене необхідністю комплексного підходу до розкриття
особливостей української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті
західноєвропейської модерної культурної парадигми.
Багатоаспектність теми дисертаційного дослідження вимагає застосування
міждисциплінарного підходу, котрий орієнтований на синтез філософських,
естетичних, культурологічних, психологічних та соціологічних методів
наукового аналізу. Відповідно, для розгляду вітчизняного літературнокритичного дискурсу кінця ХІХ – початку ХХ ст. як культурно-історичного
6
феномену, цілісність якого забезпечується функціонуванням взаємопов’язаних
між собою структурних елементів, було використано метод системного аналізу.
Застосування структурно-функціонального методу дало підстави для
«розчленування» модерної культурної парадигми на її смислотворчі складові,
вивчення зв’язків між ними та з’ясування їх значення в культуротворчих
процесах як Західної Європи, так і України кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Історичний метод наукового аналізу дозволив визначити основні передумови
утвердження західноєвропейського стилю модерн та його українського аналогу.
З’ясування значення української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
в процесі формування «нової» моделі культурної самоідентичності українського
народу детерміноване використанням методу компаративного дослідження,
особливо його типологічного аспекту. Застосування герменевтичного методу з
властивим йому елементом історико-дескриптивного аналізу та методу
вивчення літературно-історичних джерел і культурних текстів уможливило
ґрунтовне прочитання культурфілософських текстів з теми дослідження.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є
першим комплексним дослідженням української літератури кінця ХІХ –
початку ХХ ст. як головного виразника культуротворчих процесів України межі
століть, чия сутність виявляється в його типологічній та інтертекстуальній
близькості філософським ідеям західноєвропейської модерної культурної
парадигми.
Найсуттєвіші результати, що виявляють наукову новизну дисертаційної
роботи, внесок автора у розробку проблеми, і які виносяться на захист,
конкретизуються у таких положеннях:
Уперше:
- на основі аналізу змісту та обсягу понять «модерн» і «модернізм» у
контексті західноєвропейської культурної парадигми кінця ХІХ – початку
ХХ ст. визначено: модернізм є напрямом у мистецтві, а модерн – «стилем
епохи», що найбільш повно відповідає теорії та практиці української
літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.;
7
- встановлено, що в творчості українських письменників кінця ХІХ –
початку ХХ ст. наявні елементи науково-теоретичного дискурсу
західноєвропейської модерної культурної парадигми, котрі виступили
чинниками формування «нової» моделі культурної самоідентичності
українського народу: індивідуалізм, світоглядний плюралізм,
аксіологічний релятивізм, естетизм, поміркований імморалізм,
психологізм, толерантність відносно Іншого.
Уточнено:
- значення теорій «творчої інтуїції» (А.Бергсон, Б.Кроче), «волюнтаризму»
(А.Шопенгауер), «вчування» (В.Воррінгер, Е.Гуссерль, В.Дільтей,
Т.Ліппс), «абсурдності людського буття» (С.К’єркегор), «бінарних начал
культури» та ідеї «надлюдини» (Ф.Ніцше), «позасвідомих начал
творчості» (З.Фрейд) для мистецьких практик кінця ХІХ – початку ХХ ст.
та визначено соціокультурний контекст їх появи: антагонізм суспільних
відносин, зміна світоглядних настанов у філософії, науці та мистецтві,
відмова від принципів детермінізму та художніх закономірностей.
Отримало подальшого розвитку:
- твердження, що при дослідженні природи культуротворчих процесів
Західної Європи кінця ХІХ – початку ХХ ст. доцільно використовувати
поняття «культурна парадигма». Культурна парадигма – явище
об’єктивної соціокультурної дійсності, що відображає смислову єдність
культури, у межах якої суб’єкт формулює та вирішує життєво важливі
завдання;
- дослідження змісту та обсягу поняття «модерн», яке розглядається як
виразник специфічного типу художнього світогляду, що визначив та
структурував соціокультурну дійсність кінця ХІХ – початку ХХ ст.;
- положення про те, що науково-теоретичний дискурс західноєвропейської
модерної культурної парадигми в межах української літератури кінця
ХІХ – початку ХХ ст. репрезентований на рівні трьох смислових значень:
8
художня творчість, літературно-критична та суспільно-політична
діяльності.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в
тому, що дослідження, розкривши засадничі ідеї літературно-критичного
дискурсу України кінця ХІХ – початку ХХ ст., дозволяє визначити вітчизняну
культуру періоду fin de siècle («кінець епохи») як рівноправного та
самодостатнього учасника світового культуротворчого процесу, для якого
головним було питання культурної самовизначеності європейських та
неєвропейських народностей. Накопичений в дисертаційній роботі матеріал
може бути використаний при підготовці нормативних курсів з культурології,
філософії культури, історії української культури, а також слугувати підґрунтям
для науково-методичних рекомендацій подальших досліджень з цієї
проблематики.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
працею. Усі теоретичні та методичні положення і висновки, що містяться в
роботі, сформульовані дисертантом особисто. Наявні в дисертації ідеї,
твердження чи гіпотези інших авторів мають відповідні посилання та
використані лише для підкріплення ідей здобувача.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати
дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародній науковій конференції
«Дні науки філософського факультету» (м. Київ, 2013 р., 2014 р., 2015 р.),
міжнародній науковій конференції «Проблеми культурної ідентичності в
ситуації сучасного діалогу культур» (м. Острог, 2013 р., 2014 р., 2015 р.),
міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів «Харківські
студентські філософські читання» (м. Харків, 2013 р., 2014 р.), міжнародній
міждисциплінарній конференції студентів, аспірантів та молодих учених
«Шевченківська весна» (м. Київ, 2013 р.), міжнародній науково-практичній
конференції «Гуманітарні науки та освіта у ХХІ ст.» (м. Луганськ, 2014 р.),
міжнародній науковій конференції «XXVІІ-мі Читання, присвячені пам’яті
9
засновника Львівсько-Варшавської філософської школи Казимира
Твардовського» (м. Львів, 2015 р.).
Публікації. Головні результати дисертаційного дослідження висвітлено в
16 авторських публікаціях: 6 наукових статей (1 – у закордонному науковому
виданні, 5 – у фахових виданнях України, з-поміж яких 3 – у фахових виданнях
України, що внесені до міжнародних наукометричних баз) та 10 тез виступів на
наукових конференціях місцевого, всеукраїнського та міжнародного рівнів.
Структура дисертації відповідає меті дослідження та відображає
послідовність вирішення поставлених у роботі завдань. Дисертація складається
зі вступу, трьох розділів (9 підрозділів), висновків та списку використаних
джерел у кількості 306 найменувань, з яких 13 іншомовних. Загальний обсяг
дисертації становить 193 сторінки, з них основного тексту – 162 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У результаті дисертаційного дослідження, шляхом зіставлення
культурфілософських засад творчості українських письменників кінця ХІХ –
початку ХХ ст. з філософсько-світоглядною програмою західноєвропейської
модерної культурної парадигми, було з’ясовано:
1. Аналіз творчості провідних українських письменників кінця ХІХ –
початку ХХ ст. продемонстрував їх обізнаність та загальну орієнтованість на
філософсько-світоглядні засади західноєвропейської модерної культурної
парадигми. Зокрема, він засвідчив, що вітчизняний літературно-критичний
дискурс України кінця ХІХ – початку ХХ ст. слід визначати не просто як
черговий етап у розвитку вітчизняної культури, а як конкретний, якісний
гносеологічний та аксіологічний «зсув» у бік її самовизначеності. Він – «живий
дискурс самоідентичності», у центрі якого знаходиться активна, унікальна та
самодостатня творча індивідуальність, що перебуває в постійному пошуку
власних життєвих орієнтирів.
2. Встановлення типологічної близькості вітчизняної літератури кінця
ХІХ – початку ХХ ст. культуротворчим процесам Західної Європи межі століть
стало можливим завдяки аналізу останніх крізь призму семантики поняття
«культурна парадигма», що відображає смислову єдність культури, у межах якої
суб’єкт формулює та вирішує життєво важливі завдання.
3. Розпізнання культурної парадигми, яка, стимулюючи суб’єкта культури
до вироблення нових аксіологічних значень, зберігає його зв’язок з уже
наявними культурними кодами, обумовлене її концептуальною основою. На
підставі її «розгортання» всі смислотворчі складові культурної парадигми
можуть бути визначені як такі, що належать єдиній соціокультурній дійсності.
Для культурної парадигми кінця ХІХ – початку ХХ ст. такою основою
виступило поняття «життя», головне смислове навантаження якого – його
результативність щодо декларування певного «стилю життя» (О.Устюгова).
4. «Розгортання» концептуальної основи культурної парадигми кінця ХІХ –
початку ХХ ст. відбувалося шляхом утвердження стилю модерн, який власною
161
претензією на онтологію засвідчив свою семантичну відмінність від
атрибутивного та предикативного значень поняття «модерн». У першому
випадку йдеться про модерн як про властивість називатися «сучасним». У
такому контексті воно використовується на позначення якісної характеристики
певного явища, встановити яку можна лише шляхом його часово-просторового
співвідношення з іншими явищами того ж порядку. Предикативний вимір
пов’язаний з використанням поняття «модерн» як імені культурно-історичної
епохи початку XVIІ – першої третини ХХ ст.
5. Онтологічність стилю модерн, тобто визначеність його як специфічного
типу художнього світогляду, дозволила розглядати західноєвропейську
культурну парадигму кінця ХІХ – початку ХХ ст. як модерну з властивим їй
розрізненням смислового поля понять «модерн» і «модернізм». Усупереч
етимологічній близькості, спільній орієнтованості на ідею «новизни», модерн та
модернізм різняться змістовно. Підстава розрізнення – їх відмінне ставлення до
історичної пам’яті та її значення в процесах культурної самовизначеності:
модернізм націлений на повну негацію всіх проявів традиційного в життєсвіті
людини, тоді як модерн є втіленням творчого оновлення традиції, що
передбачає можливість адаптації досвіду минулого до вимог сучасності.
6. Українській культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст. в цілому та літературі
зокрема не було властивим функціонування двох етимологічно близьких, але
семантично відмінних явищ: модерну як «стилю епохи» і модернізму як
напряму в мистецтві. У той же час дослідження творчості провідних
українських письменників того періоду засвідчило, що хоча термінологічно для
вітчизняного літературно-критичного дискурсу межі століть характерно
використання поняття «модернізм», проте ідейно він відповідав засадам
західноєвропейського модерну. Ця відповідність простежується на рівні
намагання актуалізувати вікову українську традицію до вимог сучасності, зняти
суперечність між традиційним та інноваційним, продемонструвати
перспективність самоідентифікації творчого «Я» відносно загальнокультурного
контексту.
162
7. Літературно-критичний дискурс України межі століть був орієнтований
на проголошення авторитету випадкового, недетермінованого суспільними
цілями начала культурного саморозвитку; боротьбу з традиційною
умоглядністю; відстоювання пріоритету індивідуального над колективним, прав
особистості, а не абстрактних інтересів суспільства; вираження незбагненної
суті життєвих явищ; «(де)міфологізування реальності повсякденного», шляхом
вироблення особливої художньої мови, здатної осягнути глибини людської
сутності; пошук нових нестандартних рішень як у творчості, так і в реальному
житті. Він засвідчив загальне прагнення українського народу до культурного
самовизначення. Якщо на початку це прагнення мало характер випадкових
відкриттів та експериментів з природою художнього слова, то згодом воно
набуло ознак цілеспрямованого процесу, що в своїй основі мав філософські ідеї
інтуїтивізму (А.Бергсон, Б.Кроче), «філософії життя» (Ф.Ніцше) та теорії
«вчування» (В.Дільтей).
8. Дослідження української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. як
репрезентатора специфічного дискурсу культурної самоідентичності
українського народу своїм головним висновком має положення, відповідно до
якого стверджується рефлексивний характер рецепції теоретичних засад
західноєвропейської модерної культурної парадигми вітчизняними діячами
культури межі століть. При цьому чітко виокремлюється три рівні
функціонування науково-теоретичного дискурсу західноєвропейської модерної
культурної парадигми в межах української літератури кінця ХІХ – початку
ХХ ст.: художня творчість (розширення тематики літературних творів),
літературно-критична діяльність (утвердження нової методології дослідження
літературних творів та психобіографії автора) та суспільно-політична діяльність
(легітимізація соціальних практик у національно-культурному відродженні
України кінця ХІХ – початку ХХ ст.).