КОНФІГУРАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ (ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ) : КОНФИГУРАЦИЯ ЕВРОПЕЙСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В КОНТЕКСТЕ РЕАЛИЗАЦИИ НАЦИОНАЛЬНЫХ ИНТЕРЕСОВ УКРАИНЫ (ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!



  • Название:
  • КОНФІГУРАЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ (ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ)
  • Альтернативное название:
  • КОНФИГУРАЦИЯ ЕВРОПЕЙСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В КОНТЕКСТЕ РЕАЛИЗАЦИИ НАЦИОНАЛЬНЫХ ИНТЕРЕСОВ УКРАИНЫ (ВОЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)
  • Кол-во страниц:
  • 462
  • ВУЗ:
  • ОБ’ЄДНАНИЙ ІНСТИТУТ ПРИ НАЦІОНАЛЬНІЙ АКАДЕМІЇ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
  • Год защиты:
  • 2007
  • Краткое описание:
  • Об’єднаний інститут при Національній академії оборони України

    На правах рукопису

    Храбан Ігор Анатолійович

    УДК 329.733 (477)

    Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації
    національних інтересів України (воєнно-політичний аспект)

    21.01.01 - основи національної безпеки держави


    Дисертація на здобуття наукового ступеня
    доктора політичних наук




    Науковий консультант:
    Перепелиця Григорій Миколайович,
    доктор політичних наук, професор





    Київ - 2007












    ЗМІСТ
    Перелік умовних скорочень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
    Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6
    Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження європейської
    безпеки як системного утворення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
    1.1. Джерельно-документальна база та понятійно-категоріальний апарат
    дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
    1.2. Системний підхід до політологічного аналізу проблеми . . . . . . . . . . . . . . . .46
    1.3. Теоретичне осмислення конвергенції неолібералізму та неореалізму
    щодо будівництва нової системи європейської безпеки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66
    1.4. Концептуальні основи та етапи еволюції системи європейської
    безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87
    Розділ 2. Динаміка розвитку системних зв’язків між основними елементами
    сучасної архітектури європейської безпеки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .143
    2.1. Специфіка політики провідних архітекторів” системи європейської
    безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
    2.2. Структурно-функціональне співвідношення між глобальною
    системою і сучасними регіональними системами європейської безпеки. . . . . .202
    Розділ 3. Воєнно-політичний аспект в реалізації національних інтересів
    України шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції. . . . . . . . . . . . . . .296
    3.1. Кореляція між європейським та євроатлантичним курсом
    України і політикою провідних первинних суб’єктів створення
    системи європейської безпеки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 298
    3.2. Стан та перспективи розвитку відносин України з глобальною
    та регіональними європейськими міжнародними організаціями у
    воєнно-політичній сфері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .337
    3.3. Пріоритетні національні інтереси та напрями реалізації європейського та
    євроатлантичного інтеграційного курсу України у воєнно-політичній
    сфері. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .376
    Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 397

    Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 421











    ВСТУП
    Людство вступило в XXI сторіччя в умовах руйнації старої системи світового порядку і наростання неоднозначних, часом взаємовиключних, явищ та тенденцій у міжнародних відносинах. Докорінні зміни глобальної геополітичної ситуації ще не повною мірою осмислені світовою спільнотою, однак уже сьогодні можна констатувати беззаперечність деяких реалій.
    Насамперед це кінець існування біполярного світу в результаті занепаду одного з його полюсів. Проте руйнування двополюсної системи міжнародних відносин не принесло нашій планеті довгоочікуваної безпеки та стабільності. Хоча, на думку багатьох політологів та експертів, загроза розв’язання великомасштабної війни із застосуванням зброї масового ураження між великими державами минула, але з розпадом СРСР та саморозпуском Організації Варшавського Договору (ОВД) у світі виникли нові загрози і виклики національній та міжнародній безпеці. Вони проявилися у великій кількості релігійних та етнічних конфліктів, що стали звичним явищем не лише на теренах країн колишнього соціалістичного табору, а майже в усіх регіонах світу, стабільність і мир яким раніше більш менш успішно забезпечувала належність до сфери впливу однієї з двох наддержав. Спільними міжнародними загрозами стали міжнародний тероризм, що упродовж останніх років набув нових, більш загрозливих форм; проблеми екології, які дедалі частіше нагадують про себе і набувають міждержавних масштабів; швидке зростання чисельності населення і пов’язана з цим нерегульована міграція з бідного Півдня на багату Північ; погіршення міжнародної криміногенної ситуації, перш за все у сфері торгівлі наркотиками та людьми і т.ін.
    У нових геополітичних умовах Сполучені Штати Америки опинилися в унікальному становищі єдиної супердержави, їхній потенціал в економічній, фінансовій та військовій сферах сьогодні набагато перевищує потенціали інших, навіть великих держав світу. Користуючись своїм історичним шансом, США намагаються грати роль світового гегемона. Так, спираючись на свою силу, вони безапеляційно надають ряду держав статус світового ізгоя”, ухвалюють доктрину превентивних війн й одразу випробують її проти Іраку без санкції на те ООН, ігноруючи позицію багатьох держав, навіть деяких своїх наймогутніших трансатлантичних союзників. Однак не можна не погодитися з думкою Г.Кіссинджера, колишнього держсекретаря в адміністрації президента США Р.Ніксона, про те, що становище Сполучених Штатів насправді є не таким блискучим, щоб в однобічному порядку диктувати глобальну міжнародну діяльність. Америка домоглася більшої переваги, ніж десять років тому, але за іронією долі сила її стала більш розосередженою. Таким чином, здатність Америки скористатися нею, щоб змінити вигляд іншого світу, насправді зменшилася” [126, с.737-738].
    Протягом останніх трьох десятиліть ми спостерігаємо процес глобалізації міжнародної політики і транскордонного переплетення численних проблем. Глобалізація означає дедалі тіснішу міжнародну взаємодію, насамперед у галузях економіки, технології, комунікації, науки і транспорту. Вона втягує, хоча і з різним рівнем глибини, майже всі держави, суспільства, організації тощо у комплексну систему взаємозалежності. У контексті забезпечення міжнародної безпеки глобалізація супроводжується зростанням ризиків і небезпек: екологічних, міграційних, пов’язаних з міжнародним тероризмом, злочинністю, з поширенням зброї масового ураження і т.д.
    Суперечливість міжнародної системи проявляється у рівнобіжних із глобалізацією процесах децентралізації, регіоналізації і багатополярності. Біполярна конфігурація конфлікту Схід - Захід вже не є структурно визначальною для міжнародної системи. Формуються нові регіональні центри сил. Багатополярність виявляється у зростанні могутності Японії і Німеччини, а також Китаю, Індії і Бразилії як найбільш впливових регіональних держав. Разом з ними зміцнюються й інші суб’єкти міжнародних відносин міжнародні організації, деякі з них цілком можуть претендувати на статус базових структур нових світових геополітичних центрів: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Європейський Союз (ЄС), Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ), Організація Ісламська конференція (ОІК), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Північноамериканська угода про зону вільної торгівлі, Організація Африканської єдності (ОАЄ) та ін. Разом з тим, як наслідок глобалізації, зростає роль та вплив на міжнародну політику й економіку недержавних акторів, передусім міжнародних неурядових організацій і транснаціональних компаній.
    Руйнування біполярної системи міжнародної безпеки та виникнення нових загроз миру і стабільності на європейському континенті змусило країни Європи вживати заходів для створення нової системи європейської безпеки, використовуючи у воєнно-політичній сфері вже випробуваний за роки холодної війни” міждержавний інститут Організацію Північноатлантичного договору (євроатлантична система безпеки), і проводячи політику безпеки і оборони країн - членів ЄС (система безпеки Євросоюзу - власне європейська система безпеки) у рамках ухваленої Маастрихтським договором Спільної зовнішньої політики і політики безпеки. В контексті будівництва нової архітектури європейської безпеки НАТО і ЄС успішно розширяються на Схід і Південь в основному за рахунок колишніх соціалістичних країн, подовжуючи свої кордони з територіями держав - членів Організації Договору про колективну безпеку (євразійська система безпеки), створеної навколо Росії шісткою колишніх радянських республік. Разом з тим в Європі є низка держав (у дисертації їх умовно названо неінтегровані країни”), що не входять до жодної з вищезазначених міжнародних організацій, деякі з них прагнуть приєднатися до НАТО та ЄС і таким чином забезпечити свою безпеку.

    Актуальність теми зумовлена необхідністю системного дослідження сутності, змісту, умов та особливостей створення у постбіполярному світі нової системи безпеки європейського континенту, пошуку історичних витоків та джерел її формування, визначення її основних елементів, структурних зв’язків між ними, що дає можливість дослідити вплив розвитку системотворних процесів на гарантування національної безпеки України.
    Україна лежить на перехресті католицької, православної та ісламської цивілізацій і завдяки саме такому геополітичному положенню впродовж майже всієї своєї історії була частиною інших країн або окремі її частини одночасно належали іншим державам. Як зауважив Д.Коннел, один з високих посадовців НАТО, природа була до України милостивою, але історія такою не була. Незважаючи на свої природні багатства, а можливо, через них вона потерпала від руйнувань та іноземного поневолення більше, ніж будь-які інші країни Європи” [137, с.23]. Протягом останнього тисячоліття на територію України було принесено ззовні близько 200 війн з їх величезними людськими та матеріальними втратами. Тільки за період з 1921 до 1947 року, за деякими оцінками, вона втратила майже 15 мільйонів чоловік. Про особливе геополітичне положення України говорить і той факт, що з 50 стратегічних операцій, проведених за роки Великої Вітчизняної війни, 16 було здійснено на її території [201, c.44].
    Усвідомлюючи свої геополітичні реалії та розуміючи, що сьогодні жодна країна світу не може забезпечити свою безпеку тільки власними силами, Україна, яка належить до групи неінтегрованих країн”, офіційно на міжнародному та державному рівні проголосила, що її зовнішньополітичним пріоритетом є інтеграція до європейської та євроатлантичної систем безпеки. Активна миротворча діяльність, динаміка співробітництва з державами - учасницями міжнародних організацій Європи у військовій та військово-технічній сферах, результативна участь у здійсненні контролю над озброєнням та роззброєння й інші воєнно-політичні заходи все це свідчить про те що, Україна має реальну можливість реалізувати плани щодо входження в майбутньому до європейської та євроатлантичної систем міжнародної безпеки на правах рівноправного елемента. Наслідки глибокої економічної кризи останніх років значно ускладнюють шлях України до цієї мети. Тому здійснення накреслених планів потребує всебічного наукового дослідження даної проблеми, теоретичного обґрунтування засобів та методів її вирішення, виявлення напрямів співробітництва та досягнення рівня справжніх партнерських відносин нашої держави з усіма можливими підсистемами майбутньої загальноєвропейської системи безпеки.
    Дослідження мало за мету зосередитися лише на одній зі сфер європейської безпеки: воєнно-політичній. Такий вибір продиктовано тим, що, на нашу думку, саме ця галузь найбільше сприяє прискоренню залучення України до європейських інтеграційних процесів.
    Отже, історична необхідність вирішення нових завдань, які постали у зв’язку з необхідністю формування нової системи європейської безпеки після завершення ідеологічної конфронтації біполярного світу та реалізації зовнішньополітичного курсу молодою незалежною Україною на входження до її структур з метою кращого забезпечення своєї національної безпеки, дозволяють зробити висновок про те, що завдання комплексного розгляду поставлених вище питань є вельми актуальним.
    Актуальність теми дослідження визначила наукову проблему дисертаційної роботи - концептуальне обґрунтування вірогідних моделей майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, безпосереднє і повне членство України в якій створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національній безпеці.
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в рамках планів наукової та науково-технічної роботи Об’єднаного інституту при Національній академії оборони України (ОІ НАОУ) на 2000-2007 роки. Воно безпосередньо пов’язано з розв’язанням завдання щодо створення умов для інтеграції України до європейської спільноти, яке вище керівництво держави проголосило однією з основних цілей в процесі становлення демократичного суспільства в нашій країні. Це завдання закріплено Україною в міжнародних і державних офіційних документах. Результати дослідження використано в ході виконання науково-дослідних робіт ОІ НАОУ: шифри Стугна” (2000-2004), Досвід” (2003-2004) та Глобус” (2006-2008). Матеріали дисертації надавалися для підготовки Комплексного огляду сектору безпеки України в частині, що стосується Головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ, 2006), та Військового стандарту 01.101 Воєнна розвідка. Терміни та визначення” (спільна науково-дослідна робота Науково-дослідного інституту ГУР МОУ та ОІ НАОУ, 2006).
    Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу системного характеру європейської безпеки та розгляді можливостей реалізації національних інтересів України у воєнно-політичній сфері в разі інтеграції її до відповідних сучасних систем безпеки Європи.
    Згідно з названої метою, були поставлені такі завдання:
    - виявити сутність майбутньої європейської безпеки як системного утворення через призму основних категорій політології, які розкривають властивості систем національної та міжнародної безпеки та їх взаємозв’язок;
    - провести порівняльне дослідження позицій неолібералізму та неореалізму, які на сьогодні є найвпливовішими парадигмами політології міжнародних відносин, щодо проблем світової безпеки та визначити основні закономірності сучасного міжнародного політичного процесу, що безпосередньо впливають на формування загальноєвропейської системи безпеки;
    - на основі ретроспективного аналізу еволюції системи європейської безпеки дослідити концептуальні основи та етапи цього процесу;
    - розробити класифікацію моделей систем європейської безпеки і методом порівняння їх характеристик виявити основні тенденції та закономірності їх розвитку;
    - проаналізувати політику первинних елементів сучасних систем європейської безпеки - провідних учасників процесу будівництва нової архітектури європейської безпеки та специфіку їх відносин з Україною;
    - на основі дослідження специфіки і тенденцій діяльності таких організацій колективної безпеки, як ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС і ОДКБ виявити особливості взаємозв’язку й взаємообумовленості структур глобальної та регіональної безпеки в процесі створення загальноєвропейської системи безпеки;
    - розглянути сценарії розвитку відносин між сучасними системами колективної безпеки Європи та змоделювати їх можливе об’єднання на основі співробітництва в спільну систему;
    виокремити пріоритетні національні інтереси України щодо забезпечення національної безпеки у воєнно-політичній сфері та напрями їх реалізації шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції.
    Об’єктом дослідження є європейська безпека як системне утворення.
    Предметом дослідження є трансформація сучасних систем безпеки в Європі та відносини України з їх структурами в контексті забезпечення її національної безпеки у воєнно-політичній сфері.
    Методи дослідження. В методологічну основу дисертації покладено широкий комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження (аналіз, синтез, індукція і дедукція, абстрагування і конкретизація, моделювання, прогнозування, комплексність, екстраполяція тощо). Для більш повного висвітлення нелінійного та суперечливого розвитку системи європейської безпеки в Новий час та процесів її нинішньої трансформації у можливу загальноєвропейську систему в довгостроковій перспективі основними методами дослідження, автор використовує під час дисертаційного дослідження, став історичний підхід, що розглядає проблеми в ретроспективному і діалектичному розрізі, дає можливість правильно зрозуміти геополітичне сьогодення та уявити геополітичне майбутнє європейського континенту; порівняльний метод, який передбачає зіставлення однотипних політичних явищ та структур з метою виявлення їхніх загальних рис і специфіки, та системний підхід, що виявляє багатоманітну цілісність об’єкта та предмета дослідження, структуру та функціональні взаємозв’язки його елементів.
    Наукова новизна одержаних результатів. Дослідження є однією з перших в Україні дисертаційних робіт, в якій на основі системного підходу здійснено аналіз історичного розвитку системи європейської безпеки, теоретичне обґрунтування етапів її еволюції і формування підґрунтя для будівництва нової загальноєвропейської системи безпеки. У цьому контексті розглянуто сутність, зміст та напрями розвитку елементно-структурних імовірних складових такої системи сучасних структур безпеки Європи, стан і перспективи розвитку їх відносин з Україною в процесі реалізації національних інтересів України в аспекті забезпечення її національної безпеки у воєнно-політичній сфері шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції.
    У результаті наукового дослідження у дисертації вперше:
    проведено порівняльне дослідження характеристик основних систем європейської безпеки згідно з наданою авторською класифікацією та виявлено тенденції і закономірності розвитку зазначених систем;
    розглянуто сучасну конфігурацію загальноєвропейської безпеки як сукупності трьох систем міжнародної безпеки, що опікуються воєнно-політичними проблемами: євроатлантичної, власне європейської та євразійської;
    - на основі аналізу динаміки зв’язків між системами європейської безпеки розроблено сценарії подальшого розвитку їх відносин в контексті формування майбутньої загальноєвропейської системи безпеки;
    на базі розгляду характеристик кооперативної системи безпеки створено теоретичну модель загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва між євроатлантичною, власне європейською та євразійською системами.
    У процесі дослідження удосконалено понятійно-категоріальний апарат теорії забезпечення національної та міжнародної безпеки.
    Набуло подальшого розвитку:
    теоретичне осмислення проблем міжнародної безпеки з позицій сучасного політичного лібералізму та реалізму щодо розвитку міжнародних відносин і визначено основні закономірності їх розвитку, які безпосередньо впливають на створення загальноєвропейської системи безпеки;
    наукове обґрунтування системотворних інтегральних чинників сучасних систем європейської безпеки та здійснено їх порівняльний аналіз, виходячи з основних атрибутів складноорганізованих систем.
    визначення пріоритетних національних інтересів нашої держави щодо гарантування національної безпеки у воєнно-політичній сфері та основних умов і напрямів їх реалізації в разі проведення Україною європейської та євроатлантичної інтеграційної політики.
    Практичне значення одержаних результатів. Положення і висновки, сформульовані в дисертації, в сукупності дають певну цілісну картину тенденцій і закономірностей еволюції системи європейської безпеки, етапів її розвитку та можливих шляхів формування в нинішніх геополітичних реаліях загальноєвропейської системи безпеки як одного з найважливіших елементів системи забезпечення глобальної планетарної безпеки. Вони також визначають основні закономірності сучасного міжнародного процесу, які безпосередньо впливають на створення єдиної системи безпеки європейського континенту. Проведене в роботі дослідження сучасних структур безпеки Європи дозволяє усвідомити їх системотворні чинники та основні характеристики, які визначають їх взаємовідносини в загальноєвропейських інтеграційних процесах у воєнно-політичній сфері. Це в свою чергу дає можливість виокремити пріоритетні національні інтереси України у воєнно-політичній сфері та визначити основні напрями їх реалізації шляхом провадження європейського та євроатлантичного курсу нашої держави.
    Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої розробки нормативно-правової бази зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур безпеки, та практичної реалізації його в діяльності урядових інститутів і громадських організацій; у науково-дослідній роботі щодо аналізу теоретичних та прагматичних проблем становлення глобальної та європейських регіональних систем безпеки, пошуку шляхів і механізмів їх вирішення в контексті національних інтересів України. Результати дисертаційної роботи можна використовувати в процесі викладання загальних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для підготовки й видання підручників та навчальних посібників з даної тематики.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладено в наукових статтях та виступах на VІ науковій конференції Об’єднаного інституту при Національній академії оборони України (травень 2004 р., м. Київ); на інтерактивному семінарі Національної академії державного управління при Президенті України Актуальні проблеми державного управління в сфері забезпечення національної безпеки” (листопад 2004 р., м. Київ); на постійно діючому науково-практичному семінарі Головного управління розвідки Міністерства оборони України (лютий 2005 р., м. Київ); на науково-методичній конференції Національної академії оборони України Євроатлантична інтеграція України: формування у особового складу Збройних Сил України позитивного ставлення до НАТО” (листопад 2005 р., м. Київ); на ІІ міжнародній науково-практичній конференції Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє” (жовтень 2006 р., м. Київ); на VII науково-методичній конференції Об’єднаного інституту при Національній академії оборони України (листопад 2006 р., м. Київ); на IV міжнародно-практичній конференції Україна в євроінтеграційних процесах: проблеми і перспективи” (травень 2007 р., м. Київ); на ІІІ міжнародній науково-практичній конференції Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка Військова освіта та наука: сьогодення та майбутнє” (жовтень 2007 р., м. Київ). Матеріали дисертації використовувалися у навчально-педагогічній діяльності викладачів кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри міжнародних відносин та євроатлантичної інтеграції України Національної академії оборони України, кафедри інформаційно-аналітичної підготовки Об’єднаного інституту при НАОУ.
    Публікації. Основний зміст роботи відображено в одноосібній авторській монографії загальним обсягом 34 ум. друк. арк., 25 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України з політичних наук та 2 статтях, надрукованих в інших виданнях.
    Структура та обсяг дисертації. Характер та специфіка поставлених дослідницьких завдань зумовили структуру роботи. Дисертація містить перелік умовних скорочень, вступ, три розділи, поділені на підрозділи, висновки, список використаних джерел (507 найменувань). Обсяг дисертації - 462 сторінок, з них 420 сторінок основного тексту.
  • Список литературы:
  • ВИСНОВКИ

    По-перше, проведений у роботі аналіз та систематизація основних категорій політології, пов’язаних з проблематикою гарантування національної та міжнародної безпеки у воєнно-політичній сфері, показує об’єктивність тези про те, що для забезпечення і зміцнення зовнішньої та внутрішньої безпеки членів світової спільноти, насамперед в особі держав, потрібно створювати таку систему міжнародної безпеки, яка ґрунтується на комплексі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. На нашу думку, можна припустити, що майбутньою системою загальноєвропейської безпеки буде гетерогенна регіональна система міжнародної безпеки на основі співробітництва європейських міжнародних організацій колективної безпеки, створених державами з метою забезпечення своєї національної безпеки та підтримання стабільного миру в регіоні їхньої геополітичної відповідальності або навіть поза його межами.
    По-друге, на підставі компаративного аналізу ідей неолібералізму та неореалізму в дисертації показано, що після розпаду СРСР та вибору новими незалежними країнами демократичної моделі будівництва своєї життєдіяльності спостерігається явна тенденція до зближення позицій цих політичних шкіл за рядом ключових питань забезпечення міжнародної безпеки (анархічність міжнародних відносин, провідна роль держави, всесвітній характер загроз та викликів, значення сили). Причому вони подібні за суттю визначення тих чи інших проблем, різняться ж підходами до їх вирішення, тим самим доповнюючи одна одну. Особливо це виявляється в розробленні концепції міжнародної безпеки на основі співробітництва (кооперативної безпеки). Це має неабияке значення, оскільки сьогодні ці два підходи до дослідження міжнародних відносин залишаються найвпливовішими парадигмами, серцевиною дискусій з питань міжнародно-політичної науки, а сама еволюція створення системи європейської безпеки та теоретичне обґрунтування різних її етапів якраз і базувалися на ідеях як реалізму (класична система балансу сил), так і лібералізму (система колективної безпеки).
    Порівняльний аналіз позицій неолібералізму та неореалізму щодо проблематики міжнародної безпеки дає можливість визначити низку закономірностей сучасного міжнародного політичного процесу, які безпосередньо впливають на створення загальноєвропейської системи безпеки.
    По-перше, анархічність міжнародних відносин продовжує існувати і навіть з руйнацією звичного балансу сил біполярного світу та виникненням різноманітних конфліктів нового типу дещо зросла. Однак можливості для її регулювання існують завдяки діяльності цілого комплексу міжнародних організацій. Ці інституції відображають існування міждержавного консенсусу і допомагають підтримувати його, використовуючи взаємні консультації та компроміси, що пом’якшують наслідки фактичної нерівності держав.
    Отже, забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній сфері від експансії конфліктності, що породжується анархією міжнародних відносин, слід очікувати перш за все від європейських міжнародних організацій, які опікуються оборонними питаннями. Однак їхня діяльність в інтересах лише своїх груп держав також породжує анархію міжнародних відносин в контексті їх так званого змагання за безпеку”. Логічним є те, що регулювання анархії в бік зменшення її рівня можна досягти шляхом об’єднання цих організацій (або принаймні частини з них) у систему загальної безпеки.
    По-друге, держава залишається основним суб’єктом міжнародної безпеки, зміцнення якої - а як наслідок і зміцнення держави, її здатності здійснювати вплив на інші держави в інтересах гарантування своєї національної безпеки - є головним об’єктом її національних інтересів. Однак було б помилкою недооцінювати ту роль, яку держава відіграє в реагуванні на виклики та загрози зовнішнього світу, в адаптації нації до міжнародного оточення, в збереженні її ідентичності, захисті національних цінностей, іншими словами, в національній безпеці в широкому розумінні цього поняття.
    По-третє, зростає взаємозалежність в сучасному світі, що проявляється в неоднозначних та суперечливих явищах глобалізації економічних і фінансових процесів, у зіткненні з глобальними викликами міжнародній безпеці (розповсюдження ядерної зброї, тероризм, екологія, наркоторгівля тощо), відповісти на які можливо лише спільними зусиллями. З погляду автора, це є однією з основних підстав для створення єдиної європейської системи безпеки, оскільки наявність спільного ворога завжди об’єднує розрізнені сторони в коаліцію для спільного захисту їх інтересів.
    По-четверте, існування спільних інтересів у різних держав Європи, особливо на основі задекларованого Сходом демократичного шляху розвитку, значно підвищує роль дипломатії у вирішенні спірних міжнародних проблем і є основою активної міжнародної співпраці, зокрема у воєнно-політичній сфері в рамках єдиної європейської системи безпеки, що створюється. Проте слід зауважити, що хоча силовий фактор, особливо в його військовій складовій, поступово втрачає своє вирішальне значення, однак, як свідчить досвід діяльності ОБСЄ, нова загальноєвропейська система безпеки у воєнно-політичній сфері для збереження цієї або інших лібералістичних (ідеалістичних) тенденцій все ж мусить мати достатні силові (реалістичні) важелі, зокрема військові.
    По-третє, розгляд генезису та еволюції системи європейської безпеки дає підстави стверджувати, що науково-теоретичне осмислення проблем міжнародної безпеки, війни та миру започатковано в Європі ще за античних часів. Відтоді наукова думка увібрала в себе ідеї християнської моралі і жорстокого реалізму Середньовіччя, активізувалася в епоху Ренесансу та Реформації, дістала усвідомлене спрямування на розробку моделей системи міжнародної безпеки після Вестфальського мирного договору, пройшла випробування через імперський період після наполеонівських війн. Зіткнувшись з кризою, що вилилася у світові війні, процес наукових теоретико-практичних розробок привів від класичної концепції балансу сил”, яка базувалася в основному на ідеях школи політичного реалізму до концепції колективної безпеки”, базисом якої стали позиції школи політичного лібералізму, а згодом, з руйнацією біполярного світу - і до концепції кооперативної безпеки” (на основі співробітництва). Цей процес триває й досі.
    По-четверте, аналізуючи еволюцію системи європейської безпеки та основні концепції, які теоретично обґрунтовували кожний період цього процесу, на наш погляд, можна говорити про існування або можливість існування трьох моделей, побудованих на таких системах:
    1. Класична система балансу сил (система тимчасових коаліцій для покарання порушника статусу-кво), яку можна поділити на неформальну (Вестфальський мирний договір Віденський конгрес 1815 р.) та неформально іституалізовану (1815 р. Перша світова війна).
    2. Система балансу сил на основі колективної безпеки, яку теж можна поділити на спробу її створення (між двома світовими війнами) і біполярну (період холодної війни”) .
    3. Система балансу інтересів, що на першому етапі може існувати на основі системи кооперативної та колективної безпеки, процес становлення якої триває.
    Порівняльний аналіз цих систем, проведений у дисертації, показує, що вони мають низку відмінних та подібних характеристик. Причому схожі характеристики, на думку автора, пояснюються загальною метою цих систем - забезпеченням безпеки своїх елементів, а також тим, що кожна наступна система формувалася в надрах попередньої з урахуванням її недоліків та переваг. Відмінність систем підкреслює еволюційність розвитку системи європейської безпеки, що підтверджується аналізом таких характеристик систем, як наприклад, спрямованість, сутність основного методу дії, системотворний інтегральний чинник тощо. Отже, за результатами дослідження можна зробити висновок, що система колективної безпеки Європи періоду холодної війни” є просто різновидом інституалізованої системи балансу сил, але на основі домовленості про спільне забезпечення безпеки кожного з двох воєнно-політичних блоків. Причому в цьому випадку модель колективної безпеки мала жорсткий” формат колективну оборону. Разом з тим декілька систем колективної безпеки можуть бути підсистемами (елементами) системи безпеки на основі співробітництва, але елементами основними, визначальними, з якими взаємодіють інші елементи - держави, що не входять до цих структур. Однак останні прагнуть інтегруватися з тією чи іншою системою колективної безпеки, а ті, в силу свого постійного розвитку - розширитися до розмірів більших систем.
    У дисертаційному дослідженні розглянуто етапи трансформації цих систем у ході загальної еволюції системи європейської безпеки, проаналізовано їхні характеристики, окреслено основні загальні тенденції, що визначили закономірності їхнього розвитку і, таким чином, всього цього процесу. На погляд здобувача, це такі закономірності:
    1. Покладання на принцип рівноваги основних елементів системи. Цей принцип зберігає своє значення у всіх розглянутих моделях.
    2. Антигегемоністична спрямованість систем. Врешті-решт саме прагнення створення загальноєвропейської системи безпеки є одним з напрямів перетворення Європи у впливового гравця у майбутньому багатополюсному світі.
    3. Спадкоємність систем. Кожна наступна система формувалася у надрах попередньої.
    4. Усвідомлена схильність до вирішення суперечок та міжнародних конфліктів дипломатичним мирним шляхом на основі загальноприйнятого міжнародного права.
    По-п’яте, у дисертації обґрунтовується, що одне з провідних значень у створенні загальноєвропейської системи безпеки мають основні первинні елементи цих систем, якими, на думку автора, є сучасні держави Європи і США, які протягом останніх 60 років беруть активну участь або здійснюють помітний вплив на всі європейські оборонні проекти. Причому домінантну роль у цьому процесі відіграють ті з великих держав Європи, які були основними ініціаторами розробки і втілення в життя цих проектів. Такими державами є Німеччина, Франція, Велика Британія, Сполучені Штати і Російська Федерація. Саме від їхніх геостратегічних орієнтирів і прагнень та від розстановки політичних сил на світовій арені залежатиме позитивний результат такого процесу.
    Проаналізувавши специфіку політики цих провідних держав світу щодо проблем будівництва нової архітектури безпеки європейського континенту, на нашу думку, можна зробити такий висновок.
    Євроінтеграційні заходи, вжиті західноєвропейськими державами наприкінці ХХ на початку ХХІ ст., спрямовані на створення рівнозначного США геополітичного центру в системі багатополюсного світу. Проте нині спостерігається очевидна нездатність європейських країн успішно вирішувати тактичні завдання, без яких неможливо досягти цієї спільної стратегічної мети: вирішити свої соціально-економічні питання; витратити відповідні кошти на фінансове забезпечення СЄПБО; відмовитись від постійних сподівань на НАТО і на присутність американських військ в Європі для гарантування своєї власної безпеки. Тому на сьогодні можна констатувати, що трансатлантичне партнерство залишається основним принципом західноєвропейської зовнішньої політики.
    По-шосте, на нашу думку, незважаючи на те, що ООН як універсальна світова організація безпеки сьогодні переживає глибоку кризу і потребує оновлення та реформування, але без змін її основних принципів, вона як глобальна міжнародна організація, метою якої є підтримання планетарного миру і безпеки, відіграє неабияку роль у світі, оскільки є найбільш представницькою міжнародною організацією, завдяки якій країни світу можуть виносити на розгляд світової спільноти, наприклад, проблеми забезпечення своєї національної безпеки; шукати захисту від силових дій великих держав; намагатися впливати на міжнародний політичний процес тощо. Враховуючи досвід функціонування ООН в умовах біполярної системи міжнародних відносин, легко прогнозувати її існування в ролі ширми для зловживань лідера одполюсної системи. Більш ефективною, на нашу думку, діяльність Організації може бути в умовах багатополярного світу, коли підзвітні їй геополітичні регіональні центри відповідатимуть перед нею за забезпечення безпеки і стабільності в зоні своєї геополітичної відповідальності, а їх воєнно-політичні структури отримуватимуть від неї мандат на проведення військових операцій у разі визначеної лише ООН необхідності. Отже, в такому випадку система загальноєвропейської безпеки буде підсистемою у всесвітній пірамідально-ієрархічній системі безпеки.
    У ході дослідження з’ясовано, що хоча сучасна ОБСЄ має певні властивості системи безпеки на основі співробітництва, однак є такою системою, яка в структурно-функціональному плані сформована загалом на принципах неолібералізму. Неврахування реалістичних підходів до функціонування цієї системи негативно впливає на її ефективність. Особливо це стосується такого критерію її діяльності, як основний засіб забезпечення безпеки.
    ОБСЄ є регіональною системою гетерогенного типу. До неї входять всі держави Європи, США та Канада, які через біполярне минуле і культурно-історичний розвиток мають відмінні національні цінності і різняться в своїх підходах до проведення зовнішньої політики, зокрема у воєнно-політичній сфері. За географічним масштабом діяльності та кількістю країн, представлених в ОБСЄ (за територіально-просторовим виміром), її можна назвати євразійськоатлантичною системою безпеки. Її цілісність зберігається завдяки розумінню державами Європи необхідності зусиллями загальноєвропейської організації хоча б на рівні несилових спроб запобігти міжнародним конфліктам.
    Досвід діяльності ОБСЄ свідчить, що на внутрішню комунікативність системи дещо негативно впливають наслідки ідеологічної конфронтації її східних та західних елементів. На нашу думку, в свою чергу, це також є головним чинником того, що зовнішня комунікативність системи обмежується заходами щодо проведення превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації, які явно недостатні для зміцнення миру та гарантування безпеки в цілому. Велику роль тут відіграє і те, що Організація не має силових важелів, вона спирається лише на власний авторитет, переконуючи сторони припинити конфлікт. Крім того, практична діяльність ОБСЄ ще відстає від розвитку воєнно-політичної обстановки в районах локальних збройних конфліктів. Це обумовлено передусім недостатньою налагодженістю механізмів Організації та проведення оперативних консультацій країн - учасниць ОБСЄ з прийняття термінових рішень та вживання необхідних заходів у кризових ситуаціях.
    Варто згадати, що ОБСЄ було створено насамперед для переведення відносин у біполярній системі безпеки часів холодної війни” з конфронтації на рівень співробітництва між Сходом і Заходом, тобто основною функцією цієї системи була комунікативна. Отримавши від ООН після ліквідації ОВД мандат координатора міжнародних зусиль з питань безпеки та співробітництва на європейському континенті, система через зазначені вище причини не змогла реалізувати координаційну та інтеграційну функції у воєнно-політичній сфері щодо інших європейських систем безпеки. Внаслідок цього можна стверджувати, що динаміка системи в цій галузі є регресивною. Нині вона дедалі більше відходить від реалізації свого прагнення стати справді ключовою організацією із забезпечення безпеки в європейському регіоні, спеціалізуючись на реалізації вузькопрофільних функціях: правозахисна сфера та внутріполітичні справи країн, розташованих у Балканському регіоні і на території колишніх радянських республік.
    Тому через обмеженість можливостей на сьогодні ОБСЄ не може самостійно протистояти сучасним викликам і загрозам. Однак, на думку дисертанта, критичні оцінки такої обмеженості можуть і повинні бути адресовані перш за все до НАТО, яка в нових геополітичних реаліях постбіполярного світу почала розглядати ОБСЄ як свого конкурента у справі забезпечення воєнно-політичної безпеки Європи. Отже, формування єдиної системи європейської безпеки у воєнно-політичній сфері на її основі, на наш погляд, є малоймовірним. Проте можна передбачити, що з формуванням у майбутньому загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між нею та ОБСЄ - на переважно воєнну сферу для першої і невоєнну для другої. Воєнно-політичні структури в рамках діяльності єдиної кооперативної системи Європи забезпечуватимуть організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ОБСЄ - сконцентрується на попередженні конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації постраждалих країн та регіонів. Вона також може виконувати комунікативну функцію в рамках кооперативної загальноєвропейської системи безпеки, виступаючи своєрідною з’єднувальною ланкою між ОДКБ та західними системами безпеки, яка буде здійснюватися доти, доки між ними є розбіжності в питаннях забезпечення безпеки. Ідея спільності дій для підтримання стабільності в Європі, єдності Сходу і Заходу в інтересах попередження воєнних конфліктів і відновлення мирного життя на постконфліктних територіях, на наш погляд, є системотворним чинником євразійськоатлантичної системи.
    Враховуючи таке припущення, у формування майбутньої системи для забезпечення європейської безпеки у воєнно-політичній сфері можуть бути залучені такі системи сучасної конфігурації європейської безпеки: євроатлантична система безпеки на основі НАТО; система безпеки Євросоюзу, держави-учасниці яких сформували свою ідентичність на принципах ліберальної демократії західного зразка; євразійська система безпеки, яка охоплює держави - учасниці ОДКБ, що формують свою ідентичність на основі колишньої належності до СРСР і декларують відданість демократичним ідеалам, визнаючи лідерство у цій організації Росії.
    Проаналізувавши у роботі основні атрибути (властивості) цих систем, автор зробив такі висновки:
    1. Для євроатлантичної системи:
    - цілісність НАТО як колишньої підсистеми біполярної системи безпеки проявилася в тому, що після розпаду СРСР, саморозпуску ОВД та зміни політичних режимів у країнах колишнього соціалістичного табору Альянс зміг не тільки діяти далі, виконуючи свої функції, але й активно розвиватися;
    прояв функції адаптації НАТО до геополітичних умов постбіполярного світу характеризує позитивну спрямованість динаміки системи;
    просування євроатлантичної системи на Схід та Південь розширило її територіально-просторові межі. НАТО вже вважає зоною своєї відповідальності не лише північноатлантичний регіон, прагнучи стати глобальною системою безпеки у воєнно-політичній сфері;
    має шанс створити натоцентристську загальноєвропейську систему безпеки і за ієрархічністю залишитися регіональною структурою з претензією на воєнно-політичну відповідальність за весь європейський континент;
    загальні норми та ідентичність її елементів й однакові погляди на нинішню провідну роль євроатлантичної системи в забезпеченні європейської безпеки її країн-членів, дає підстави класифікувати НАТО як систему міжнародної безпеки гомогенного типу;
    комунікативність Альянсу всередині системи базується на єдиних цінностях західної ліберальної демократії її держав-елементів, а ззовні на її затребуванні для процесу забезпечення безпеки в Європі як з боку глобальної системи ООН, так і з боку європейських країн не членів НАТО.
    Виходячи з цього, у дисертації робиться висновок, що основним інтегральним системотворним чинником НАТО як євроатлантичної системи безпеки є її потенційні воєнно-політичні можливості у гарантуванні безпеки своїм учасникам у поєднанні з демократичними цінностями, потужним економічним розвитком своїх держав-членів, результатом чого став високий рівень життя у цих країнах.
    Проте, незважаючи на могутність НАТО, потрібно підкреслити, що структурна її побудова в умовах постбіполярного світу та консенсусне прийняття рішень останнім часом спричинили деяке порушення властивостей Альянсу як основи євроатлантичної системи безпеки, її атрибутів - цілісності (певна розбіжність у поглядах на вирішення міжнародних проблем між державами елементами системи; наприклад - іракська війна 2003 року); комунікативності (всередині системи та вплив на неї певного дестабілізуючого зовнішнього фактора - позиція ООН у цілому і деяких впливових міжнародних акторів, і як наслідок певною мірою прогресивної сторони динамічності. Однак, варто стверджувати, що культурне регулювання вимог до Організації, основаної на гомогенному фундаменті, дає можливість подолати кризу в функціонуванні системи.
    2. Для власне європейської системи (системи безпеки Євросоюзу):
    цілісність системи зберігається, що підтверджується наявністю тенденцій до її розширення та активізації спільних зусиль у воєнно-політичній сфері;
    незважаючи на труднощі, пов’язані як з адаптацією нових членів, так і з поглядами на європейські інтеграційні процеси у воєнно-політичній сфері США, динаміка розвитку системи є позитивною;
    за впродовж останніх неповних десяти років система власне європейської безпеки поширилась на території 12 країн Європи і залишається відкритим формуванням для інших аспірантів. У воєнно-політичній сфері дії ЄС вийшли за межі її територіальної відповідальності;
    ЄС є регіональною системою міжнародної безпеки. У разі можливого створення загальної європейської системи безпеки вона може стати одним з її елементів;
    базуючись на цінностях ліберальної демократії та ідеях про їх захист, які поділяють всі члени учасники цієї організації, система має гомогенний характер;
    на комунікативність даної системи, з одного боку, дещо негативно впливає її певна залежність від США у воєнно-політичній сфері, що не зовсім сприяє збереженню стійкості та цілісності міжелементних зв’язків усередині системи. З другого, виклики XXI ст. не залишають їй іншого вибору, крім зростання рівня своєї дієздатності в політиці безпеки й оборони;
    На думку дисертанта, спрямованість європейських інтеграційних процесів на створення системи безпеки Євросоюзу, яка з одного боку допомогла б ЄС стати впливовим гравцем у майбутньому багатополярному світі, з другого - сама стала б надійним гарантом його безпеки, зокрема у воєнно-політичній сфері, є основним чинником створення такої структури.
    3. Для євразійської системи:
    існування певних суперечностей між країнами - членами ОДКБ у поглядах перш за все на розвиток відносин із Заходом, зокрема на присутність на їхній території військових формувань країн НАТО, створює певні проблеми у зміцненні цілісності системи. Однак все-таки існує дещо спільне, що об’єднує країни - члени ОДКБ, зберігаючи цілісність системи: всі вони потребують гарантій безпеки з боку Росії;
    має місце поступовий динамічний розвиток системи. Це спостерігається в поступовому, правда, не завжди лінійному, зближенні позицій ОДКБ, яке проявляється поки що в двосторонніх відносинах її елементів з системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози;
    ОДКБ діє в територіально-просторових межах країн елементів системи, однак готова перейти до дій поза зоною своєї геополітичної відповідальності;
    євразійська система є регіональною, хоча за певних умов розвитку геополітичної ситуації в Європі та в світі може стати підсистемою загальноєвропейської системи безпеки;
    через певну різницю в специфіці політичних режимів країн членів ОДКБ та деякі відмінності поглядів на відносини з НАТО і ЄС євразійську систему безпеки можна класифікувати як умовно гомогенну;
    аналіз рівня комунікативності між елементами системи і зовнішнього середовища з системою, за відсутності системних зв’язків з євроатлантичною та власне європейською системами безпеки, свідчить, що вона все ще лишається деякою мірою аморфним і недієздатним утворенням. До того ж досі чітко не окреслено місце і роль ОДКБ у системі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Однак євразійська система становить певну силу, на яку Росія сьогодні може спертися у важку хвилину.
    На наш погляд, прагнення ліквідації постбіполярного вакууму безпеки на території цих країн, гарантування своєї безпеки у нових міжнародних реаліях стало основним інтегральним системотворним чинником формування ОДКБ як євразійської системи безпеки.
    По-сьоме, застосування багатоаспектної методології системного підходу та загальних властивостей системи міжнародної безпеки як категорії політології дозволило визначити основні критерії, за якими у роботі оцінюються та досліджуються вищезазначені структури безпеки, та зробити порівняльний аналіз НАТО, ЄС і ОДКБ. Такими критеріями у дисертації визначені такі: вимоги зовнішнього середовища; підтримка системи; комунікативна властивість; територіально-просторові межі (географічний вимір); модель системи; ідеологічно-ціннісні орієнтири інтеграції та її механізми; сфери діяльності (функціональний вимір); цілі та принципи діяльності, їх відповідність нормам міжнародного права та ступінь згоди акторів.
    Отже, аналіз зазначених систем за цими критеріями, дозволив дійти висновку, що вимоги зовнішнього середовища за певною його підтримкою сприяють існуванню та розвитку всіх трьох систем, хоча в євразійській системі поки що спостерігається деяка аморфність діяльності держав-членів. Комунікативні зв’язки налагоджені також у всіх цих системах, однак негативний вплив на стійкість та цілісність систем явно більше здійснюють внутрішні відносини між її елементами. Системи, що розглядалися, є регіональними, але дії одних (НАТО, ЄС) вже поширилися за територіально-просторові межі їх відповідальності, а іншої (ОДКБ) мають тенденцію до цього. НАТО і ОДКБ яскраво виражені воєнно-політичні організації колективної оборони, ЄС знаходиться лише на шляху створення свого оборонного компонента. НАТО і ЄС спираються у своїй діяльність на цінності ліберальної демократії західного зразка, ОДКБ заявляє про відданість демократичним ідеалам, які у неї можуть бути відмінними із Заходом.
    На думку автора, загальний розгляд динаміки розвитку зв’язків та відносин між ОБСЄ, НАТО, ЄС та ОДКБ та їх елементами, проведений у дисертації, дозволяють зробити такі висновки:
    - ОБСЄ діє в рамках і під керівництвом ООН. Будучи регіональною системою європейської безпеки, Організація підтримує та розширює системні зв’язки з іншими міжнародними організаціями та інститутами, які забезпечують безпеку на континенті. Це робить необхідною практичну реалізацію схваленої в рамках Хартії європейської безпеки Платформи безпеки, що ґрунтується на співробітництві і передбачає зміцнення й розвиток співпраці ОБСЄ з ЄС, НАТО і ОДКБ на засадах взаємозміцнення, взаємодоповнення і рівноправності. Це проявляється у співробітництві місій ОБСЄ на Балканах і на територіях країн - членів ОДКБ;
    свого часу Статутом ООН було закладено правову основу для створення НАТО, в рамках якого Альянс зобов’язався діяти. Впродовж існування біполярної системи безпеки у геополітичних умовах холодної війни” контакти між ООН та Північноатлантичним блоком були дуже обмеженими як за формою, так і за змістом, оскільки НАТО та ОВД взаємно сковували агресивні прояви одна одної, забезпечуючи тим самим мир і стабільність в Європі. Залишившись єдиною організацією із забезпечення безпеки на європейському континенті, яка мала реальні військові засоби, Альянс був залучений ООН для приборкання жорсткого міжетнічного конфлікту на Балканах. Успішне проведення операції і явна нездатність самої ООН розв’язати цей конфлікт призвели до того, що керівництво НАТО почало застосовувати в деяких випадках військову силу без санкції на це ООН (Сербія, Ірак). На наш погляд, такі дії Альянсу, з одного боку, дещо підірвали авторитет самої ООН як глобальної системи безпеки, а з другого - спричинили певні розбіжності у поглядах на розвиток міжнародних відносин між державами - членами НАТО.
    Альянс на всіх рівнях заявляв про ключову роль НБСЄ/ОБСЄ у забезпеченні миру в Європі. Проте цю роль НАТО вбачає в спеціалізації ОБСЄ на виконанні невоєнних вузькопрофільних функцій (превентивна дипломатія та післяконфліктне відновлення). При цьому сили блоку допомагатимуть місіям ОБСЄ забезпечувати встановлення миру в постраждалих регіонах: охоронна функція та функція матеріально-технічної підтримки для здійснення контролю над озброєнням. Тобто в цьому випадку, на наш погляд, ОБСЄ буде виконувати не ключову, а допоміжну роль у гарантуванні безпеки європейського континенту Північноатлантичним союзом.
    Починаючи з укладення Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу, євроатлантична та власне європейська системи безпеки активно взаємодіють у воєнно-політичній сфері як на структурному, так і на функціональному рівнях. Так, у рамках структурної взаємодії співробітництво розвивалося в широких масштабах - від запрошення до участі в засіданнях з питань політики безпеки і оборони керівного органу однієї з організацій високопосадового представника іншої інституції до проведення спільних засідань НАТО і ЄС з метою налагодження співпраці та створення відповідної правової основи для реалізації цих питань (наприклад, підписання пакету документів Берлін-Плюс”) тощо.
    На функціональному рівні співпраця дійшла до спільних навчань підрозділів збройних сил і передання під юрисдикцію ЄС проведення миротворчих операцій, протягом яких організації розробляють напрями залучення сил та засобів НАТО до військових дій Євросоюзу. Для цього ЄС дістав доступ до ресурсів Альянсу для проведення військових операцій у рамках Петесберзьких місій та до планування операцій блоку.
    Проте в процесі розроблення та втілення в життя планів СЄПБО було виявлено низку проблем у відносинах між НАТО та ЄС: загроза дублювання структур, діяльності та військового потенціалу Євросоюзу і Альянсу; небезпека послаблення зв’язків між США та Європою в майбутньому; певною мірою недопущення до вирішення питань безпеки європейських країн - членів НАТО, які не є членами ЄС. Крім того, згідно зі своєю стратегією НАТО вважає, що Євросоюз у воєнно-політичній сфері має бути лише підсистемою євроатлантичної системи безпеки, концентруючи свою діяльність на попередженні конфліктів і заходах післяконфліктного відновлення життєдіяльності, одночасно підтримуючи обмежену можливість проведення миротворчих операцій.
    Аналіз, з одного боку, суттєвих кроків ЄС у напрямі створення своєї воєнно-політичної складової - ухвалення першої спільної стратегії безпеки ЄС, створення європейського агентства з питань озброєння, застосування військових контингентів Євросоюзу в миротворчих операціях за кордоном, внесення до проекту Конституції ЄС статті про взаємодопомогу країнам-учасницям у разі збройної агресії, а з другого, - розбіжностей у підходах деяких провідних держав Європи і США щодо силового вирішення міжнародних проблем поза межами зони відповідальності НАТО часів холодної війни”, які виразно проявилися під час проведення військових акцій на території Балканського півострова, в Афганістані та Іраку, дозволяє зробити припущення, що згодом Євросоюз докладатиме більше зусиль, щоб мати можливість планувати і проводити військові операції автономно, без підтримки НАТО.
    Незважаючи на такий можливий розвиток подій, можна стверджувати, що трансатлантичні зв’язки між НАТО і ЄС (принаймні в коротко- і середньостроковій перспективі) зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Альянсу, що зумовлюватиме збереження певної залежності ЄС від НАТО;
    у структурному плані існування деяких розбіжностей між країнами - елементами євразійської системи в поглядах на розвиток відносин із західними системами безпеки призвело до того, що досі чітко не визначено місце і роль ОДКБ в архітектурі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Останні в свою чергу також поки ще не відповідають на заклики ОДКБ до співпраці систем. Розвиток відносин між ОДКБ, з одного боку, а НАТО і ЄС, - з другого, свідчить про те, що хоч останні готові до співробітництва, однак лише на рівні західна система безпеки + окрема країна - учасниця ОДКБ. Таким чином, поки що немає такого важливого атрибута ймовірної гетерогенної кооперативної загальноєвропейської системи безпеки на основі цих трьох структур, як взаємини співробітництва на міжсистемному рівні (системні зв’язки) між євразійською системою з одного боку і євроатлантичною та системою безпеки Євросоюзу, з другого.
    Співробітництво у функціональному вимірі проявляється поки що в двосторонніх відносинах елементів євразійської системи із системами безпеки Заходу з метою реагування на нові міжнародні загрози, що надходять з центральноазіатського регіону, зокрема з Афганістану. Таке співробітництво, однак не лише в цьому регіоні світу, а й на території Європи та навколо неї під час проведення спільних миротворчих операцій, може в подальшому сприяти створенню кооперативної системи безпеки Європи із залученням до неї євразійської системи.
    Таким чином, згідно з авторською концепцією, викладеною в дисертації, створення майбутньої загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері залежить від розвитку та функціонування трьох систем безпеки сучасної Європи: євроатлантичної, власне європейської та євразійської. Однак, як зазначається в роботі, відносини між ними в контексті формування системи європейської безпеки можуть розвиватися за різними сценаріями, пов’язаними з розглянутою динамікою відносин між цими системами. Найбільш реалістичними з них, на погляд автора, могли б стати три.
    Перший -
  • Стоимость доставки:
  • 50.00 грн


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины