Бевзюк Євгеній Володимирович Становлення націо­нальної ідентичності чехів, словаків і лужицьких сербів наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

Краткое описание

Бевзюк Євгеній Володимирович, докторант кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Становлення націо­нальної ідентичності чехів, словаків і лужицьких сербів наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.» (07.00.02 - всесвітня історія). Спецрада Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
БЕВЗЮК ЄВГЕНІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
УДК 15 94 (16) 17/18:323.11
ДИСЕРТАЦІЯ
СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЧЕХІВ, СЛОВАКІВ І
ЛУЖИЦЬКИХ СЕРБІВ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
07.00.02 – всесвітня історія
032 – історія та археологія
Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
_______________________________________________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий консультант: Колесник Віктор Федорович, доктор історичних наук,
професор, член-кореспондент НАН України
Київ – 2017

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ …………………………………….…..……..20
ВСТУП ………………………………………………………………………..………..22
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ, ІСТОРІОГРАФІЯ ТА
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ……………………………………..…...…..33
1.1. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження …………..……...…33
1.2. Проблема відродження-пробудження чехів, словаків і лужицьких сербів в
історіографії ………………………………………………………………….…….…48
1.3. Огляд джерел з теми дослідження ………………………………..…………..…..64
Висновки до розділу 1 ……………………………………………………...….………..80
РОЗДІЛ 2. ФАКТОРИ, ЩО ЗУМОВИЛИ ПОЯВУ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ
ІДЕОЛОГІЇ ЗАХІДНИХ СЛОВ’ЯН ………………………………………….…...….83
2.1. Соціально-економічні зміни на землях Чеської корони як умова процесу
модернізації чеської нації …………………………………………………...………..83
2.2. Політичні умови та соціальні особливості розвитку словацьких земель як
чинник становлення словацької нації ……………………………………...…….…..103
2.3. Політична та соціально-економічна специфіка ґенези серболужицьких
земель…….…………………………………………………………………………....122
Висновки до розділу 2……………………………………………………………..…141
РОЗДІЛ 3. ПРИСКОРЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЗАХІДНОГО
СЛОВ’ЯНСТВА У КІНЦІ XVІІІ СТ. – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХІХ СТ……..…...…..144
3.1. Мовно-історична парадигма як імператив становлення чеської національної
ідентичності…………………………………………………………………..………144
3.2. Мовно-літературний модус становлення ранньої парадигми пробудження
словацького народу …………………………………………………………………177
18
3.3. Духовне пробудження серболужицького етносу……………………….…...209
Висновки до розділу 3……………………………………………………………...231
РОЗДІЛ 4. НАЦІОНАЛЬНІ ТА ІНТЕГРАЦІЙНІ ІДЕЇ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНОЇ ПАРАДИГМИ У ЗАХІДНОГО СЛОВ’ЯНСТВА
…………………………………………………………………………………………234
4.1. Формування ідеології національної гомогенності на чеських
землях…………………………………………………………………………………234
4.2. Розвиток словацького національного руху в 30-ті – 40-ві рр. ХІХ ст………273
4.3. Активізація етнозберігаючої діяльності лужицьких сербів у 20-х – 40-х рр. ХІХ
ст………………………………………………………………………….…………….306
Висновки до розділу 4………………………………………………………….….…332
РОЗДІЛ 5. ЗАХІДНІ СЛОВ’ЯНИ В РЕВОЛЮЦІЇ 1848-1849 РОКІВ У КОНТЕКСТІ
РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ПАРАДИГМ………………………………………334
5.1. Чеська національна програма в контексті революції 1848–1849 рр. ……..…334
5.2. Словаки та їх національна ідея в часи революції 1848 – 1849 рр. ………..…371
5.3. Лужицький етнозберігаючий рух в революції 1848-1849 рр. та ідея локальнопровінціального патріотизму лужицьких політичних інтелектуалів.……………396
Висновки до розділу 5………………………………………………………………..416
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………..419
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….….434
ДОДАТКИ……………………………………………………………………..………580
Додаток А. Українсько-західнослов’янські науково-культурні зв’язки в першій
половині ХІХ ст . ………………………………………………………...…….……581
19
Додаток Б. Відсоток серболужичан від загальної чисельності населення у районах
сумісного лужицько-німецького проживання ………………………………....…608
Додаток В. Програма моделювання демографічної тенденції у серболужичан XIXXXI ст………………………………………………………………………….….…609
Додаток Д. Статистична таблиця чисельності лужицьких сербів ………………613
Додаток Е. Соціальне походження лужицьких священиків району Калау, Котбус,
Шпремберг у 1820–1845 рр…………………………………………………..…....617
Додаток Ж. Створення серболужицьких національно-культурних об’єднань на фоні
становлення славістичних закладів Німеччини…………………………..…..…....618
Додаток З. Позиція делегатів західних слов’ян на Слов’янському конгресі……620
Додаток К. Вплив наднаціональної панславістичної ідеї на становлення та розвиток
національних парадигм західних слов’ян………………………………………......655
Додаток Л. Українські та російські науковці, що перебували в Лужицьких районах
Німеччини в XIX – на початку XX ст……………………………………….......…..700
Додаток М. Таблиця зменшення чисельності шкіл з серболужицькою мовою
навчання у Лужицьких районах, що розташовувалися на території Пруссії..…..705
Додаток Н. Серболужицькі періодичні видання………………………………..…706
20
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН
України –ВРФТ НАН України.
Государственный архив Российской Федерации – ГАРФ.
Журнал министерства народного просвещения – ЖМНП.
Известия Императорского русского географического общества – ИИРГО
Известия Санкт-Петербургского славянского благотворительного общества –
ИСПСБО.
Інститут рукопису Національної бібліотеки НАН України – ІР НБ НАН України.
Отдела рукописей Российской государственной библиотеки – ОР РГБ.
Российский государственный архив литературы и искусства – РГАЛИ.
Российский государственный исторический архив Санкт-Петербурга – РГИА СПб.
Санкт-Петербургский филиал архива Российской академии наук – ПФА РАН.
Центральний державний історичний архів України, м. Київ – ЦДІАК України.
Центральний державний історичний архів України, м. Львів – ЦДІАЛ України.
Archiv Národního muzea Praha – АNМ.
Český časopis historický – ČČH.
Časopis českého muzea – ČČM.
Časopis Maćicy Serbskeje – ČMS.
Historický časopis – HČ.
Knihovna Ústavu pro českou literaturu AV ČR – KÚČL AV ČR.
Letopis. Jahresschrift des Instituts fur sorbische Volsforschung – Letopis.
21
Serbski institut Bautzen – SIB.
Slovenská národná knižnica. Archív literatúry a umenia – SNK ALU.
Sorbische Kulturarchiv – SK.
22
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Процес формування національної
ідентичності у західних слов’ян – самобутнє явище, яке парадоксально поєднало
етнічну своєрідність із загальною течією становлення європейських націй.
Здавалося, тема відродження слов’янської етнічної специфіки вже достатньо і
всебічно досліджена науковцями, простежені етапи, виявлені й визначені специфіка
та відмінності національного становлення. Не одне покоління істориків, політологів,
етнологів за останні два століття спрямували свої творчі зусилля на дослідження
феномену історії національного самозбереження та відродження-пробудження
західних слов’ян.
Однак, як свідчать численні напрацювання, вивчення цього явища і нині
залишається актуальним науковим напрямом, який привертає увагу як вітчизняних,
так і зарубіжних істориків. Разом з тим важко назвати будь-який інший історикосоціальний сюжет, який би викликав таку ж значну кількість суперечок в
середовищі інтелектуалів, як процеси збереження етнічної ідентичності,
формування і розвитку національної ідеології. Як масштабне європейське явище
періоду формування націй цей процес являв собою багатогранний і багатошаровий
суспільний рух, який визначив не тільки культурний, соціальний і політичний стан
сучасних націй і держав, але й їх національні ідеї, що продовжують формувати
реальний зміст новітньої європейської історії.
Особливо актуально ця тема звучить сьогодні. Таке твердження має цілком
логічне пояснення: з’ясування обставин формування національних парадигм, успіхів
і помилок національних інтелектуалів, їх досвід завжди буде важливим в плані
дослідження еволюції і захисту української національної ідеї. В той самий час
гострота теми зумовлена й тим, що низкою російських славістів вона надмірно
політизована і розглядається з позицій, які несуть в собі значний заряд ідеологічного
навантаження. Такий підхід накладає певний відбиток як на характеристику процесу
формування слов’янських націй, так і на оцінку значення міжслов’янських
взаємовідносин, формування слов’янських національних парадигм.
23
До того ж, вагомості обраній темі надають сучасні процеси, коли очевидне
прагнення європейських народів до збереження своєї ідентичності наштовхується на
процеси глобальної політичної, економічної і культурної уніфікації та міграції. У
міру зближення народів на фоні декларування політичними елітами свого бажання
долати найбільш помітні соціальні та культурні відмінності між народами
формується тенденція утвердження в міжнаціональних відносинах партикулярності
й нового підтвердження своєї ідентичності. В цьому, власне, і криється зміст
багатовікового парадоксу: історично етнічне розмежування породжувало тяжіння до
зближення, подальша ж політична доцентровість ставала причиною виникнення ідеї
національної ідентифікації та свого правового захисту. Все це, відповідно, в спіралі
діалектичного розвитку породжувало такі явища, як міжетнічні й міжнаціональні
зіткнення. Таким чином, національний принцип, що народився в головах амбіційних
блискучих інтелектуалів кінця ХVІІІ ст., не тільки не втратив своєї гостроти, але й
надалі актуалізує необхідність вивчення процесу зростання національної
самосвідомості, захисту і модернізації своєї культури, появи і розвитку
національних ідей в умовах міждержавної конкуренції і присутності етнічної
меншості в багатонаціональних країнах.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна
робота виконана в рамках комплексної наукової програми Київського національного
університету імені Тараса Шевченка та пов’язана з науковими темами, які
розробляються на історичному факультеті «Україна в загальноєвропейських
історичних процесах: пошуки цивілізаційного вибору № 165 ФО 46–01 – відповідно
до плану науково-дослідної роботи кафедри давньої та нової історії України
історичного факультету.
Метою дослідження є висвітлення закономірностей і специфіки формування
національної ідентичності західних слов’ян, їх культурно-національного розвитку в
процесі національного відродження чехів, пробудження словаків і лужицьких сербів
у кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.
Для реалізації поставленої мети автором були визначені такі завдання:
24
– з’ясувати стан, повноту й достовірність висвітлення проблеми формування
національної ідентичності західного слов’янства періоду їх відродженняпробудження у вітчизняній і зарубіжній історіографії
– визначити та охарактеризувати стан джерельної бази та її тематичноінформаційний потенціал;
– теоретично обґрунтувати новий підхід до понять «національне
відродження», «національне пробудження» та «етнічне пробудження»;
– виділити особливе та синтезувати спільне у процесі відродженняпробудження чехів, словаків і лужицьких сербів;
– з’ясувати значення і місце відродження-пробудження в процесах
становлення і росту національної свідомості, модернізації етнічної ментальності,
росту самоусвідомлення, культурної, ідейної, політичної і організаційної
консолідації західних слов’ян;
– розкрити особливість історико-етнічної еволюції чехів, словаків і лужицьких
сербів наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст. та простежити історію чехів,
словаків і лужицьких сербів в контексті загальноєвропейської історії, зародження
національних ідеологій;
– з’ясувати специфіку соціальної структури чехів, словаків і лужицьких
сербів, виокремити етнополітичні, соціально-економічні та національно-культурні
чинники активізації національних та етнозберігаючих рухів західних слов’ян;
– з’ясувати, як розширення інтенсивності мовно-культурних зв’язків соціумів
забезпечили модернізаційний рівень соціальної комунікації в рамках чеської,
словацької і лужицької етнічних груп;
– дослідити витоки процесу чеського та словацького національного
будівництва не в локально-регіональному вимірі, а як частину масштабного
трансформаційного європейського процесу кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.;
– розкрити основні аспекти процесу закріплення позитивної етнічної
свідомості лужичан, які й стали причиною їх етнічного збереження;
25
– показати історичну обумовленість, динаміку розвитку національноколективної свідомості у чехів і словаків та етнозберігаючої свідомості у лужицьких
сербів;
– охарактеризувати перебіг революційного підйому та національно-культурні
вимоги основних прошарків населення у чехів, словаків і лужицьких сербів та
пояснити причини й наслідки переважно вірнопідданої, промонархістської
орієнтації більшості західних слов’ян та їх лідерів у ході «Весни народів»;
– проаналізувати реальність впливу наднаціональних інтеграційних ідей
(австрославізму, панславізму, пангерманізму) на розвиток національної і етнічної
ідеологій чехів, словаків і лужицьких сербів та визначити місце і значення
слов’янської теорії взаємності для практики формування національних парадигм
західного слов’янства;
– здійснити компаративний аналіз основних положень спадщини чеських,
словацьких і лужицьких будителів та з’ясувати їх значення для практики
національно-відроджувального процесу та змісту формування національних
ідеологій;
– виявити специфіку становлення і розвитку наукових і культурних зв’язків
української інтелектуальної еліти із західним слов’янством.
Об’єктом дослідження виступає чеський, словацький та сербо-лужицький
національно-культурний рух.
Предметом дослідження є процес становлення національної ідентичності
чехів, словаків і лужицьких сербів наприкінці XVІІІ – у першій половині ХІХ ст.
Хронологічні рамки дослідження окреслені з врахуванням характерних
особливостей формування європейських націй у чехів, словаків і лужицьких сербів в
залежності від періоду їх історичного розвитку. Відповідно, нижня межа
дослідження сягає кінця 60-х – початку 70-х рр. ХVІІІ ст., а верхня співпадає із
періодом «Весни народів». Такі хронологічні рамки пояснюються тим, що процес
становлення національної ідентичності періоду відродження-пробудження – це
симбіоз Просвітництва та Романтизму, що припав на епоху масштабних соціальнополітичних змін. Означене мотивувало появу національних ідей, їх пропаганду, що
26
привело до формування національних ідеологій та рухів і стало поштовхом до
початку революційного процесу 1848–1849 рр.
Територіальні межі дослідження окреслені географічними і мовними
ознаками – це західні слов’яни (чехи, словаки, лужицькі серби). Специфіка обраної
теми вимагала від автора певного звуження об’єкта дослідження. Насамперед ми
умисно залишили за рамками нашого дослідження такі західні слов’янські народи,
як сілезці, кашуби, морави. Вони, хоч і відрізняються особливостями своєї культури,
усвідомленням власної мовної відмінності від інших слов’янських народів, але
етнологами справедливо віднесені до категорії субетносів. Зазначимо також, що,
найбільший західнослов’янський народ – поляки свідомо не були включені нами у
об’єкт нашого дослідження. Польські, а втім й інші славісти, принципово не
виділяють в історії польського народу такий період національного минулого, як
національне відродження. Причину такої наукової позиції ми пояснили в
теоретичній частині нашого дослідження.
Методи дослідження обрані автором з огляду на мету, об’єкт та предмет
дисертаційної роботи. Конкретно-історичний характер дослідження – вивчення
процесу становлення національної ідентичності західних слов’ян на тлі їх
культурно-національного відродження-пробудження – зумовив поєднання
історичного і логічного методів та їх базування на принципі історизму як
найголовнішому у науковому пізнанні. Для вивчення проблеми прискорення
інтелектуального розвитку як фактора формування національної ідентичності
автором застосовані спеціальні науково-історичні методи. Насамперед, історикогенетичний – для висвітлення передумов і джерел національного відродженняпробудження. Наступний історико-порівняльний метод застосовано для
компаративного аналізу західнослов’янського і загальнослов’янського відродження
кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Зазначений метод дозволив виокремити
спільне і відмінне в системі формування національних ціннісних орієнтирів в
середовищі західного слов’янства. До того ж означений метод дозволяє проводити
аналогії із культурно-національними процесами в тогочасній Україні. Застосування
історико-системного підходу зумовлене необхідністю теоретичного узагальнення
27
цілісності чеського і словацького національного відродження-пробудження та
лужицького етнічного пробудження і обґрунтування їх місця та ролі в історичному
розвитку Європи і європейського слов’янства. Використання принципів
детермінізму, впливу внутрішніх (національна політика Австрійської монархії,
Прусського і Саксонського королівств) і зовнішніх взаємозв’язків (наднаціональні
ідеї в Австрійській і Російській імперіях) сприяло визначенню причинної
зумовленості явищ, що розглядаються, всебічному вивченню комплексу чинників
(політичних, соціальних, економічних, духовних, культурних, ідеологічних та
інших). Останні, як відомо, суттєво вплинули на формування національної
ідентичності західних слов’ян.
Наукова новизна отриманих результатів зумовлена як сукупністю й
масштабністю поставлених завдань, так і способами їх розв’язання. Вперше у
вітчизняній і зарубіжній історіографії на основі залучення і комплексного аналізу
широкого кола літератури та історичних джерел, частина яких раніше не була
об’єктом спеціального наукового розгляду, здійснене всебічне дослідження процесу
становлення національної спільності чехів, словаків і лужицьких сербів кінця XVІІІ
– першої половини ХІХ ст. Подано авторську концепцію передумов, основних
етапів, особливостей та закономірностей формування національної ідентичності
західних слов’ян у процесі їх відродження. У дисертації висунуто низку
теоретичних положень, полемічних щодо окремих традиційних тверджень відносно
тези про неповну соціальну структуру окремих слов’янських народів, а також
стосовно наявності етапу національного відродження в змісті процесу становлення
національної ідентичності західних слов’ян. Таким чином, у межах здійсненого
нами дослідження були отримані результати та сформульовані й розкриті
положення, що мають наукову новизну:
вперше:
– в українській історіографії введено в науковий обіг значний масив нового
архівного матеріалу, документальних джерел (чеських, словацьких, лужицьких,
німецьких, російських та інших видань), в тому числі записок, донесень, щоденників
вітчизняних та зарубіжних славістів-мандрівників, листування західних
28
слов’янських ідеологів ХІХ ст. із провідними європейськими політиками,
славістами, преса і періодика Чехії, Словаччини, Лужиці, Австрії, Пруссії, Росії;
– запропонована нова теоретична і прикладна модель становлення модерної
ідентичності західних слов’ян та інших народів Європи у ХІХ ст. за цивілізаційного
та структурно-системного (міждисциплінарного) підходу і за концепцією
діалектичного розвитку суспільно-політичних і культурних процесів в межах єдиної
європейської цивілізації;
– пояснено та науково обґрунтовано новий підхід до розуміння понять
«національне відродження», «національне пробудження» як процесів становлення і
зростання рівня національної свідомості, зміни етнічної ментальності;
– запропоновано нове трактування поняття неповної соціальної структури.
Доведено, що соціальна структура панівного класу західних слов’ян була більш
складною і диференційованою, а політика денаціоналізації призвела не до утворення
суспільства з «неповною соціальною структурою», а до «стратифікаційної
неврівноваженості» соціальної структури слов’янського соціуму;
– переглянуто концептуально-схоластичне твердження про абсолютний
негатив «германізації» щодо західних слов’ян, ставиться питання про важливу роль
чехів, словаків, лужичан у процесі німецького національно-культурного піднесення;
– у новому ракурсі досліджується становлення і розвиток національних
парадигм західних слов’ян у контексті загальноєвропейського історичного процесу,
еволюції слов’янських народів та етапів консолідації європейських націй і держав у
першій половині ХІХ ст.;
– пояснено, що національні парадигми у період становлення модерної
ідентичності, являли собою і мікс політичних ідей, в якому політичні свободи –
демократія, соціальні і особисті гарантії в системі політичних пріоритетів – зайняли
дещо другорядне місце;
– визначено, що пріоритетною домінантою в змісті ідеологеми слов’янських
національних рухів була боротьба за національну справедливість;
– доведено, що тактика обрання мовно-історичної ідеї для фундаменту
національної парадигми була стратегічно правильною та відіграла важливу роль у
29
стимулюванні національно-історичної свідомості та в практиці етнічної і
національної згуртованості;
– показано, що змістова особливість історичної складової слов’янських
національних парадигм характеризувалася не запитом на пошук загальних
закономірностей розвитку європейської історії, а, перш за все, визначенням місця
своїх народів у історичному процесі, що відповідало метафізичному виправданню їх
існування;
удосконалено:
– підхід до розгляду проблеми впливу міжслов’янських контактів та ідей на
процес формування національних ідеологій західних слов’ян;
– наукову аргументацію відносно політизації змісту ідеї «слов’янської
єдності», яка на практиці віддзеркалювала політичне бажання окремих слов’янських
ідеологів надавати слов’янським народам ореол гіперболізованої єдності перед
загрозою західної інтелектуальної експансії;
– зміст мовно-історичної ідеологеми національних парадигм чехів, словаків і
лужицьких сербів;
– наукову аргументацію відносно російських витоків причини політизації ідеї
культурного панславізму, що зумовило західних слов’янських ідеологів спрямувати
свій інтелектуальний потенціал на ідею обґрунтування наднаціональної концепції
австрославізму;
– висновок про те, що ідеологізація і політизація європейських національних
рухів стала причиною формування слов’янської національно-ідеологічної
специфіки, яка парадоксально поєднала націоналізм, демократичні принципи
особистої свободи із діалектикою «провінційного земського патріотизму»;
отримали подальший розвиток:
– тема значення Слов’янського конгресу, доведено, що інтелектуальний
австрославізм чеської делегації можна вважати потенційно перспективним в плані
окреслення рамок ідеї об’єднаної Європи;
– проблема визначення інтелектуальної ролі «будителів» в змісті формування
національних парадигм;
30
– проблема інтенсифікації мовно-культурних зв’язків західних слов’ян, що
забезпечило модернізаційний рівень соціумів та стало умовою фіксації ідентичності
за ідентифікаційним принципом «ми–вони»;
– вивчення проблеми специфіки появи національно-культурної ідеології
західних слов’ян та виділені соціально-економічні, національно-культурні та
етнополітичні чинники активізації національних рухів у західних слов’ян
напередодні та під час революції 1848–1849 рр. у Австрії та Німеччині;
– дослідження причин переважно поміркованої національної ідеології
західних слов’ян, яка й стала основою їх стриманої і навіть консервативної позиції в
часи «Весни народів», але в той же час дозволила означити свій статус регіональних
акторів.
Теоретичне значення аналізу становлення національної ідентичності чехів,
словаків і лужицьких сербів в процесі їх духовного відродження-пробудження має
вагоме теоретичне значення для об’єктивного розуміння минулого, сучасності та
перспектив розвитку системи міжнаціональних відносин в Україні. У зв’язку з цим
закономірним є звернення до подій більш ніж двовікової давнини, історичного
періоду, коли відбувався процес національної консолідації, становлення
національних парадигм. Авторським концептуальним задумом стало не просто
дослідження теорії національного будівництва західних слов’ян, а, скоріше,
напрацювання ефективних методів, що дозволяють класифікувати і об’єктивно
оцінити досвід націотворення і збереження етнічної своєрідності, який мав місце в
рамках більш масштабної соціокультурної європейської історії.
Дослідження також дозволяє визначити закономірності й особливості процесу
формування і розвитку ідентичності західних слов’ян в умовах національного
відродження та етнічного пробудження. При цьому аналіз багатьох складових
специфіки історичної долі цієї групи слов’ян дозволяє врахувати їх досвід у
практиці державної політики з консолідації української нації. У цьому контексті
можливим також є запозичення та застосування в Україні низки елементів
позитивної практики стимулювання будителями у певної частини суспільства появи
національно-патріотичних ідей, а в подальшому й їх пропаганду заради створення
31
спільного доцентрового національного знаменника. Не в останню чергу суспільнополітична практика діячів епохи національного відродження є корисною з точки
зору визначення культури і мови як головних атрибутів нації, які стають ключовим
фактором національної консолідації.
Практичне значення одержаних результатів. Вивчення процесу становлення
національної ідентичності чехів, словаків і лужицьких сербів, їх відродження і
культурно-національного руху являє собою теоретичний і практичний інтерес з
погляду ґрунтовного дослідження історії західних слов’ян українською історичною
наукою та викладання курсів слов’янознавства, міжнародних відносин й історії
країн Центральної та Центрально-Східної Європи, історії і теорії культури у вищих,
середніх спеціальних та загальноосвітніх навчальних закладах України, а також для
підготовки підручників, навчальних і методичних посібників та навчальних
програм.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки наукового
дослідження були використані для підготовки доповідей і повідомлень на наукових
конференціях та семінарах. Серед них: ІХ Міжнародний сорабістичний семінар.
«Питання сорабістики» (Інститут славістики. Сербський інститут у Будишині. Львів
– Будишин, 2002); міжнародна науково-практична конференція «Правовий статус
національних меншин» (Ужгород, 2003); міжнародна науково-теоретична
конференція «Міжнародні відносини та інтеграційні процеси в Україні: стан,
проблеми, перспективи» (Ужгород, 2006, Випуск 1 (7)); міжнародна науковотеоретична конференція «Україна на перехресті геополітичних інтересів: актуальні
аспекти проблеми» (Ужгород, 5-6 грудня 2006 року); ХІ Міжнародна науковопрактична конференція «Лісабонська стратегія як визначальний чинник
європейської інтеграції в галузі освіти і науки» (Ужгород – Гирляни, 6-9 травня 2008
року); ХVІІІ Міжнародна науково-теоретична конференція «Вітчизняний та
зарубіжний досвід упровадження Болонської системи: успіхи і проблеми»
(Мішкольц (Угорщина), Ужгород (Україна), 5-8 травня 2009 року); міжнародна
науково-практична конференція «Розвиток наукових досліджень» (м. Полтава, 23-25
листопада 2010 р.); міжнародна науково-практична конференція «Центрально-
32
Східна Європа: двадцять років системних трансформацій і геополітичних змін» (м.
Рівне, 2012); міжнародна наукова конференція «Глобалізація, європеїзація і
розвиток національних слов’янських культур» (до Дня слов’янської писемності і
культури), Національна бібліотека імені В.І.Вернадського (м. Київ, 24.05.2016);
міжнародна наукова конференція «Дипломатичні архіви як історичне джерело» (м.
Одеса, 8-10 вересня 2016).
Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані в
індивідуальній авторській монографії (38 д.а.) та у 45 інших публікаціях

Список литературы

ВИСНОВКИ
Становлення національної ідентичності західних слов’ян на тлі процесу
відродження-пробудження – складний, суперечливий і багатогранний процес, який
поєднав у цілісному комплексі культурно-національного розвитку західних слов’ян
загальноєвропейські, загальнослов’янські, загальнонімецькі та свої національні
історичні (чеські, словацькі, лужицькі) культурно-цивілізаційні зрушення, явища,
взаємозв’язки і взаємовпливи. Але беззаперечно, що найпершим дійсно був процес
поглибленого етнічного самоусвідомлення, зміцнення національної свідомості й
ідентичності західних слов’ян.
Необхідність наукового осмислення процесу становлення національної
ідентичності західних слов’ян викликала розгортання на зламі ХХ–ХХІ ст. гострої
теоретико-методологічної дискусії щодо принципових положень історії
слов’янських народів у ХІХ ст. і самого поняття «національне відродження». Була
сформована думка про «національне відродження» як про суто інтелектуальний
проект, який своїми витоками спирався виключно на ідеї німецького романтизму і
народжену ним філософію мови. Далі робилося досить неоднозначне твердження, за
яким всі інші принципи і складові слов’янського націотворення – ідейні, політичні,
територіальні, етичні, громадянські або релігійні з точки зору «національновідроджувальної» теорії поступалися мові в ієрархії національних цінностей.
Як засвідчує здійснений нами у цій роботі аналіз, критична дискусія щодо
питання культурно-національного відродження, тобто, чи було що відроджуватипробуджувати з етнічних характеристик західних слов’ян, є надуманою,
схоластичною і безплідною. Впродовж майже тисячоліття – до початку ХІХ ст.
західні слов’яни зберегли основи національної і етнічної культури, власну мову, а
наприкінці ХVІІІ ст. мали й національну писемність, літературу, зачатки
шкільництва тощо, але, водночас, знаходилися на етапі інтенсивної духовнокультурної асиміляції. Саме тому постала нагальна необхідність національного
відродження чехів, національного пробудження словаків та етнодуховного
пробудження лужичан.
420
В ході здійсненого нами дослідження було уточнено поняття «національне
відродження», яке від моменту своєї появи діалектично змінювалося та
доповнювалося. Першопочатково це поняття охоплювало сферу культури та
застосовувалося переважно для позначення періоду нібито найвищого розвитку
духовної сфери. Поступово воно розширилося і включало вже сферу ідеології,
національної самосвідомості й національних рухів низки слов’яномовних народів.
Сьогодні термін, а відповідно і зміст «відродження» варто тлумачити як поняття,
узагальнююче всі процеси періоду структурних перемін – соціальні, економічні,
етнокультурні й етнополітичні.
У чехів, словаків, лужичан в процесі становлення їх національної ідентичності
було багато спільного зі іншими слов’янами. По-перше, їх відродженняпробудження у часі практично співпало з схожими процесами, які мали місце у
інших слов’янських народів та були наслідком загального культурного розвитку
європейської цивілізації. По-друге, для західних слов’ян, як і для інших слов’ян, в
процесі прискорення їх інтелектуального розвитку особливого значення набував
культурний фактор. Завдяки досягненню високих світових стандартів культури – у
писемності, літературі тому – чехи, словаки, лужичани змогли пристосуватися до
процесу слов’янського відродження-пробудженя та існувати у мозаїчному
середовищі старого континенту. По-третє, процеси чеського відродження та
словацького і лужицького пробудження відбувалися в умовах жорсткої культурної
конкуренції з романо-германською і угорською національними культурами, які, крім
цивілізованих методів боротьби, використовували адміністративні важелі тиску на
ідентичність, духовність і культуру західних слов’ян. По-четверте, процес
становлення національної ідентичності очолила патріотична інтелігенція – носій
найкращих світських та культурних традицій, вона і очолила національнокультурний рух.
Наступне: «національне відродження» чехів – це процес, що включає
відродження національної культури, відтворення історичних традицій,
міфологізацію і конструювання минулого (В.Там, Г.Добнер, Ф.Пельцель, А.Фойгт,
К.Ройко, В.Ганка) заради поширення ідеї ренесансу національної держави. Саме
421
кінцева мета принципово відрізняла процес чеського відродження від схожих
процесів, що мали місце у словаків і лужицьких сербів, які в своїй історії були
позбавлені міцної державної основи для розвитку національної культури. Рушійною
силою словацького ренесансу вважається етнічна інтелігенція, яка використовувала
у своїй національно-культурній і просвітницькій риториці твердження про традиції
державності Великої Моравії (Б.Табліц, Ю.Папанек, Ю.Фандлі, Я.Чапловіч) і тим
самим привносила у широкі народні маси національно-патріотичну ідею. При цьому
зміст словацької парадигми доповнювався компромісною теорією «гостинної
зустрічі» слов’ян із угорцями (Я.Б.Магін, С.Тімон, Ю.Скленар, А.Бернолак). Такий
інтелектуальний формат у змісті національної ідеї в перспективі не завадив
словакам здобути державну незалежність. В той самий час лужицькі етнічні
інтелектуали (Й.Г.Ріхтер, А.Френцель, Г.Б.Шерах, Ф.Метцк, М.Френцель) не
відривали своє етнічне минуле від історії Німеччини. Тому, з огляду на свою
нечисленність, максимальною програмною вимогою лужицьких будителів до влади
було визнання і захист своїх національних прав.
Таким чином, для чехів умотивовано варто застосовувати термін «національне
відродження». Використання цього поняття є обґрунтованим як з точки зору
відродження їх національної держави, так і розвитку національної культури. А для
словаків, які мали народну культуру і традиції, але не мали досвіду власної
державності, справедливо буде говорити не про процес «національного
відродження», а, використовуючи часткову аналогію із чеським процесом, про
«національне пробудження» народу. Словакам фактично не було що відроджувати
(не було держави, існувала лише народна культура, не сформувалася літературна
мова), але у них пробудилася національна самосвідомість. Відносно лужицьких
слов’ян, маючи на меті означити специфіку, а головне кінцевий практичний
результат їх етнозберігаючого руху, логічно буде використовувати термін «етнічне
пробудження», який більш чітко характеризує процес емансипації лужицького
етносу.
Процес формування національної ідентичності в епоху відродження західного
слов’янства – це специфічне європейське етноісторичне явище заради збереження
422
свого регіонально-культурного обличчя. Історія західних слов’ян – складний шлях
народів, які в силу політичних обставин з часів середньовіччя змушені були
існувати на зламі трьох європейських етнокультур – германської, угорської та
слов’янської, що і обумовило полівекторність їх етноісторії. З одного боку,
трагедійність внаслідок насильницької германізації та мадяризації, а з іншого –
можливість засвоювати інтелектуальні надбання західної цивілізації, безпосередньо
брали участь в її розвитку. Опинившись в зоні німецького і угорського соціальнополітичного та економічного впливу, західні слов’яни протягом своєї історії
зосередили сили на засвоєнні та погодженні елементів двох культурних типів, що з
часом призвело до гіпертрофації частки західного типу культури. В результаті у
чеському національному русі переважали помірковані політичні настрої
(Ф.М.Пельцел, Й.Добровський, Ф.Палацький, Ф.Л.Челаковський), що стало
причиною мовно-історичної парадигми відродження чеської нації. Словацький рух
формувався на тлі таких ідеологічних орієнтацій, як компроміс (Я.Коллар,
П.Й.Шафарик) і радикалізм (Л.Штур, М.Годжа, Й.Гурбан). При цьому національнокультурна програма словаків віддзеркалювала мовно-літературний модус їх
пробудження. У лужичан, з причини їх адміністративного розподілення між
Пруссією І Саксонією, домінування конформістських політичних тенденцій та
відсутності національно-історичних установок, сформувалася етнозберігаюча ідея
пробудження.
Процес утвердження чеської національної ідентичності співпав із процесом
формування нових соціальних груп, що народжувалися на землях Чеської корони в
умовах промислової цивілізації. При цьому чеське відродження, на відміну від
словаків і лужичан, не в останню чергу спиралося на досягнення промислової
революції. В соціальній структурі словаків переважало селянство, а місцева
буржуазія і пролетаріат знаходилися у стані формування. В той же час політика
денаціоналізації словацького населення в цілому і вищих словацьких верств зокрема
з боку угорської панівної еліти призвела, скоріше, не до утворення суспільства з
«неповною соціальною структурою», а до «стратифікаційної неврівноваженості»
соціальної структури словацького соціуму. Позитивним чинником процесу
423
формування словацької національної ідентичності стало просування на вищій
щабель соціально-політичної організації національної інтелігенції. Пізніше вона і
посіла місце локомотива словацького пробудження.
Історико-політична специфіка розвитку лужицьких земель безумовно
позначилася не тільки на змісті його економічних перетворень, але й, насамперед,
визначила особливості соціальної структури серболужичан. Відповідно, тезу про
неповну соціальну структуру серболужицького народу варто розглядати як цілком
обґрунтоване наукове твердження. Фактором розвитку і закріплення
серболужицької ідентичності стала інтелігенція. Джерелом, з якого протягом
багатьох років лужичани черпали патріотичні сили, залишалося етнічне селянство,
яке і формувало дрібнобуржуазну, конформістську свідомість у етнічних лідерів. У
цілому переплетення соціальних і національних проблем з різним ступенем гостроти
проявилося у всіх слов’ян.
Процес формування національних і етнозберігаючих ідеологій у західних
слов’ян був соціально динамічним й інтелектуально продуктивним, що стало
наслідком підвищеного ідеологічно акцентованого інтересу до рідної культури і,
насамперед, мови. Домінування культурно-національних, а не соціальноекономічних чи політичних чинників (як це було типово для великих європейських
народів і націй) в ідеології пробудження у ХІХ ст. пояснюється ідеєю перерваної
національної історії (чехи) або незавершеністю історичного процесу формування
етнічного обличчя (словаки), а для лужичан – абсолютною відсутністю перспектив
та, відповідно, навіть відсутністю елементарних спроб з боку сербів-лужичан щодо
створення власної державності.
З огляду на те, що західні слов’яни не мали можливості будувати своє
національне майбутнє, використовуючи такі ефективні важелі, як власний становий
інститут або представницька установа, на початковому етапі їх національні та
етнозберігаючої парадигми були переважно представлені мовно-літературною
ідеологемою, що дозволяє говорити про лінгвоцентричність процесу їх
націотворення.
424
При цьому процес прискорення формування національної ідентичності, а втім
й ідея відродження-пробудження, за задумом її творців, справедливо передбачали
тактику емансипації своїх мов на лексичному, історичному (будителі доводили
індоєвропейське походження своїх мов), соціально-статусному та ідеологічному
рівнях. Подібний концептуальний підхід переважно мовного змісту був закладений
ще будителями просвітницького періоду та розширений в працях національних
діячів і науковців періоду романтизму. Варто визнати, таке філологічне розуміння
витоків слов’янського відродження не просто на багато років визначило основний
напрям дослідження слов’янського відродження-пробудження, але й надалі
залишається фундаментальною основою славістики.
Відповідно, результативна діяльність чеських діячів (Г.Добнер, Й.Юнгман,
Й.Добровський, В.Ганка, Ф.Л.Челаковський) привела до прискорення
інтелектуалізації чеського мовно-літературного середовища, що ефективно
вплинуло як на формування в чеському суспільстві мовного модусу чеської
національної ідеологеми, так і на еволюцію політичної сфери у чехів. Обрання
власної мовно-історичної ідеологеми у якості фундаменту національної парадигми
незабаром створить нові якісні умови для позитивної динаміки чеського
національного руху. До того ж, чеські будителі (К.І.Там, Ф.М.Пельцель, В.Ганка,
Й.Лінда) використали ідею міфологізації своєї історії, чим радикально вплинули на
ставлення чехів до своєї ідентичності.
Період становлення ранньої національної парадигми словацького народу був
переважно представлений мовно-літературною ідеологемою націотворення.
Ідеологізація словацького національного руху в площині мовно-літературної
модернізації – це логічна данина соціально-селянській специфіці структури
словацького соціуму із його традицією аграрного суспільства. Нечисленні історичні
праці словацьких істориків-будителів (Б.Магіна, С.Тімон, Ю.Папанек, Я.Грдлічка,
Ю.Скленар, Ю.Фандлі) – це не проста «інвентаризація» історії, а намагання
«презентувати» словаків у якості історичного і самостійного народу. При цьому на
ранньому етапі були окреслені деякі «компромісні контури» національного
425
історичного міфу «гостинної зустрічі», зміст якої свідомо не виходив за рамки
імперської та угорської політичної історії.
Своєрідність процесу формування лужицької етнозберігаючої ідеології
полягає в тому, що в її змісті, конкретно в співвідношенні культури та історії, перше
має превагу над другим. Фактично, завдячуючи культурі серболужичани
ідентифікували себе етнічно протягом багатьох століть. Лужицьке пробудження – це
своєрідний германо-слов’янський симбіоз, у якому співіснували соціальна ідеологія
титульного етносу та філософія національного самозбереження.
Подальше розширення та закріплення національної ідентичності західних
слов’ян (30-і рр. ХІХ ст. – до початку «Весни народів») характеризувалися
емансипацією національної й етнічної ідентичності, подальшим закріпленням своїх
соціокультурних відмінностей від німецького і угорського народів, фіксацією
ідентичності та розподілом самих західних слов’ян за ідентифікаційним принципом
«ми–вони».
У чехів означений період характеризувалися співвідношенням з процесом
ідеологізації мовно-історичної парадигми чеського відродження. При цьому
історична складова чеської національної парадигми характеризувалася не пошуком
закономірностей розвитку європейської історії, а, перш за все, визначенням місця
свого народу в історичному процесі, що безпосередньо відповідало метафізичному
виправданню його існування.
Подальша «експлуатація» культурної ідеї на другому етапі національного руху
сприяла формуванню конформізму у чеському національному русі. Тому низка
інтелектуалів у цей період досить виразно демонструвала свою схильність до
політичної мімікрії. Вони парадоксально поєднали націоналізм, демократичні
принципи особистої свободи із діалектикою «провінційного земського патріотизму»
(В.Томек і Я.Воцель, Ф.Браунер, Ф.Рігер). В той же час, динаміка чеського
національного руху у деякій мірі залежала від дій богемського консервативного
табору ідеологів (Й.М.Тун, Л.Л.Тун, К.Ф.Штернберг, Ф.Коловрат-Лібштейнський,
Р.Кінскій), які досить прагматично намагалися поєднати земський інтерес із
політичною практикою Австрійської монархії. При цьому на особливе місце в
426
національній чеській ідеології почала претендувати наднаціональна інтеграційна
ідея, яка завдяки діяльності чеських інтелектуалів (Ф.Палацький, К.Гавлічек,
Я.Малий, Ф.Л.Рігер) поступово втілювалася в інтеграційну модель австрославізму.
Лінгвістичний платонізм активної частини словацьких патріотів у другій
половині 40-х рр. ХІХ ст. припинив бути лише безневинним науковим захопленням,
а перетворився на пункт ідеологічної програми словацького національнокультурного пробудження. Він активно пропагувався і перетворився на
фундаментальний політичний принцип, за яким словацька мова була не тільки
першоелементом етнічної культури, але й основою національної ідентичності. Таке
захоплення словацьких ідеологів (Л.Штур, М.Годжа, Й.Гурбан) лінгвістичною ідеєю
пробудження пояснюється активним просуванням А.Бернолаком, Я.Колларом,
П.Й.Шафариком, чехами К.Гавлічеком, Ф.Палацьким в практику словацького
націотворення концепції «єдності» чехословацького племені. Останню Т.Г.Масарик
пізніше модернізував у концепцію чехословацької національної єдності. Відповідно,
почалася епоха національних інтересів і зіткнення «націоналізмів».
Загалом у 30-х–40-х рр. ХІХ ст. словацька мовна ідея починає
перетворюватися на інструмент боротьби за власні національні права. При цьому на
процес формування словацької парадигмальної конструкції «народ – нація», крім
власної етнонаціональної еліти, в тій або іншій міри намагалися впливати як чеські
ідеологи, так і російська науково-політична еліта (М.Погодін, Ф.Тютчєв).
Відповідно, національна свідомість словаків, незважаючи на наявність помітного
інтелектуального прогресу, залишалася менш зрілою, а національний рух менш
структурованим і організованим у порівнянні з чеським рухом.
Процес розширення домінантності серболужицької ідентичності
супроводжувався її зростаючою актуалізацією в середовищі слов’янських
мешканців Лужиць. На другому етапі серболужицьке пробудження остаточно
сформувалося як регіональне явище, що мало свою аудиторію і своїх ідеологів. При
цьому лужицькі діячі (Я.А.Смолер, Г.Зейлер, Я.П.Йордан, М.Горнік), на відміну від
чехів, словаків, досить обережно експлуатували ідеологічну доктрину
протиставлення «власного етнічного, чужому німецькому», що було цілком
427
зрозуміло. Лужицькі будителі свідомо віддавали належне посередницькому
німецькому соціополітичному і культурному компонентам у змісті власної
етнозберігаючої парадигми. В той же час, до змісту серболужицької ідеології
додалася ідея слов’янської спільності (К.Б.Пфуль, Я.А.Смолер, К.А.МосакКолосопольський, Я.Барт-Чішинський, Я.Лоренц-Залеський, Я.Йордан). Вона, на
наше переконання, не замислювалася діячами лужицького пробудження як єдино
правильний підхід для реалізації власної етнозберігаючої програми, а
використовувалася лужичанами обережно для вирішення ситуативних завдань
розвитку серболужицького руху в цілому і особистих інтересів зокрема.
В період революції 1848–1849 рр. національні рухи західних слов’ян досягли
своєї найвищої активності. При цьому в змісті національної парадигми чеського
національного руху з новою силою актуалізувалася ідея поміркованості або
пасивної опозиційності, що відповідало чеській моделі національного виживання.
Відповідно, ліберальні ідеологи (Ф.Палацький, К.Гавлічек, Ф.А.Браунер) із їх
поміркованою тактикою розвитку чеського руху в цей час все сильніше дрейфували
в бік ідеї австрославізму та розраховували на мирне «розв’язання зверху» своїх
національних і політичних проблем. Чехи хотіли консолідації своїх етнічних
територій з наступним наданням своїй адміністративній одиниці автономних прав у
межах імперії Габсбургів. Гадаємо, «політична обережність» лідерів не була
випадковою забаганкою деяких конформістськи налаштованих чеських ідеологів,
тому що практика реалізації максимальних вимог чеської національної програми не
мала шансів на реалізацію з причини наявності більш потужних національних рухів
– австрійського і, особливо, угорського.
В умовах національно-політичного загострення дехто з чеських ідеологів все
ж не потрапив «під чари» австрославістської ідеї і навіть відмовлявся від державних
австро-німецьких обіймів та від своєї великої «дунайської імперської батьківщини».
Фр.Рігер висловлювався за об’єднання чехів, словаків і поляків в одну державу.
Ф.К.Кампелик був прихильником політичного об’єднання слов’ян в
загальнослов’янській державі, а Ф.Зах відстоював ідею слов’янської союзної
428
держави. Радикал А.Сметана навіть обґрунтував ідею слов’янської революційної
співпраці.
Наявні політичні обставини спонукали чеських ідеологів максимально
залучати до кола своїх союзників консервативну етнічну шляхту (В.Дейм, А.Ностіц,
В.Вурмбранд, Ф.Штернберг, Л.Л.Тун), що знизило політичний градус міжетнічних
стосунків у відносинах із австрійською владою. В той же час дотримання
компромісної ідеологеми чеського національного руху пояснюється внутрішніми
земельними обставинами (Богемія, Моравія, Сілезія) та фактом земської, чеськоавстрійської багатовікової спільної історичної долі. Ідея земського патріотизму, яка
будувалася на тлі історичного права земель Чеської корони, історичній самобутності
Богемського королівства та усвідомленні особливості чесько-німецької
протонаціональної спільності в межах імперії Габсбургів, сприяла зниженню
градусу опозиційного чеського руху відносно універсальної імперської ідеології.
Але наслідком революції на землях корони Святого Вацлава став занепад ідеї
богемізму. Остання як можлива альтернативна ідентичність для мешканців Богемії
починає поступово зникати.
Найвищим проявом політичної організації словацького соціуму стала
підготовка двох національних документів – «Вимог словацького народу» (Й.Гурбан,
М.Годжа, Л.Штур) і «Прохання» на адресу Франца-Йосифа I. (Я.Коллар, І.Главач,
Ф.Ганріх). В першому була прописана ідея національної свободи і автономії у складі
Угорщини. Документ резонував із демократичним духом угорської національнодемократичної програми. В другому було сформульовано проект національної
автономії у вигляді Словацької коронної землі в рамках Австрійської монархії.
Таким чином, політично незрілий словацький соціум періоду «Весни народів» не
був підготовлений до утворення національної держави, лише вузький прошарок
національної інтелігенції висував радикальні вимоги. Подібна ситуація є цілком
природною для етносів, які в силу історичних обставин у перехідний період історії
продовжували входити до держав імперського типу, а їх національна парадигма
знаходилася на етапі широкої політизації. Наслідком оцінки цієї ситуації
429
переважною більшістю словацьких ідеологів стала політична обережність, що
межувала із консерватизмом.
Але відверте небажання низки словацьких політиків (Л.Штур, М.Годжа,
Й.Гурбан) йти на компроміс із угорськими лідерами та намагання словацьких діячів
досягти виконання своєї національної програми силовим шляхом логічно привело
словаків у стан імперських консерваторів і контрреволюціонерів. При цьому як
радикальний метод досягнення національної мети, так і наступна тактика співпраці
словацьких радикалів із австрійськими імперськими військами в цілому не
заперечували компромісної ідеології словацького національно-культурного руху.
Австрійська влада, вміло стимулюючи міжнаціональну ворожнечу і праві сили,
зуміла поміркованих, і навіть частину національно-радикальних слов’янських
політичних лідерів залучити на свій бік і таким чином перетворити цю частину
словаків у союзників контрреволюції.
До головних чинників участі найнечисленнішого слов’янського народу у
революційних подіях середини XIX ст. необхідно віднести національно-культурні та
етнополітичні. Під час революції 1848–1849 рр. ідеологія та культура
серболужицького національного руху знаходилася на підйомі. Песимізм, а інколи
ворожість по відношенню до прогресивного оптимізму епохи Просвітництва, які
були притаманні поміркованим німецьким лібералам, зачепили й серболужицьких
політичних лідерів. Вони з широкої демократичної програми обрали шлях
гуманізації та поміркованої суспільної лібералізації. Перше відповідало
національним та культурним потребам народу, а друге не ставило етнос в опозицію
як до монархічної влади, так і до демократичних сил Німеччини.
Припущення щодо можливого отримання етноменшиною більш широких
національних прав або автономії за умови рішучіших дій під час революційних
подій, на нашу думку, є безпідставними. Вже на початку XIX ст. серболужицький
етнос являв собою статистичну меншість у своєму етнічному районі, який
розподілявся між двома європейськими державами (Пруссією і Саксонією), тому
заклики до більш рішучих національних вимог у етнічно змішаних районах не мали
430
значного поширення, а радикалізація національного руху могла мати етнолетальні
наслідки.
Загалом у західних слов’ян загострення соціальних протиріч в період «Весни
народів» сприймалося як небезпека для політичної системи не тільки
консервативними, але й ліберальними колами суспільства, що і сприяло
утвердженню поміркованості в національному питанні.
Під час проведення Слов’янського конгресу західні слов’янські ідеологи
демонстрували підвищений інтерес до наднаціональних інтеграційних ідей. При
цьому ідея інтеграції як складова парадигми національного розвитку на конгресі все
ж відіграла роль певної «ідейної ширми», за якою майже кожна слов’янська
делегація приховала своє бачення та свій етнічний інтерес в плані вибору формату
розв’язання національного питання на теренах Австрійської монархії в цілому і
майбутньої об’єднаної Німеччини зокрема. Відсутність одностайності хоча і можна
пояснити етнополітичним егоїзмом, але до кінця варто говорити про існування
логічних національних позицій та інтересів з боку чеських, словацьких і лужицьких
ідеологів. При цьому чеські ідеологи виявили стійке бажання опертися на власну
компромісну наднаціональну ідеологему – австрославізм. Сьогодні, з огляду на
значний історико-політичний багаж Європи та, відповідно, надаючи оцінку спробі
чеських ідеологів презентувати федералістський австрославізм, ми можемо навіть
вважати подібну ідею далекоглядним підходом в плані визначення майбутньої долі
об’єднаної Європи. У той самий час словацькі делегати намагалися відстояти своє
право на збереження ідентичності та захистити перспективи свого національного
майбутнього, а лужичани дотримувалися локально-провінційної концепції та були
зорієнтовані на збереження патерналістських стосунків із Пруссією.
При цьому лише наприкінці ХХ ст. європейська спільнота змогла оцінити
перспективність федералістської ідеї Ф.Палацького. В ній була закладена не тільки
ідея емансипації монархії, але й сформульована перспективна концепція побудови
наднаціональної держави, яка в майбутньому могла б стати моделлю
загальноєвропейського значення.
431
Незважаючи на наявні суперечності та егоїстичні інтереси різних делегацій,
процес становлення національної ідентичності однозначно супроводжувався
формуванням у суспільстві позитивного ліберального уявлення про громадянську
свободу. При цьому ідея боротьби за національну справедливість, а не символи
громадянської свободи, продовжувала залишатися головним політичним кредо в
змісті національних ідеологем революційного періоду. Тому в ієрархії ціннісних
світоглядних орієнтирів символ національної свободи домінував над ідеєю
громадянських свобод. Таким чином, основоположне значення в політичних
проектах західних слов’янських ідеологів в умовах революційно-демократичної
динаміки часу відводилась ідеї «національної свободи». Такий стан пояснюється
тим, що процес національної інтеграції у західних слов’ян відбувався більш
інтенсивно, ніж поглиблювалася політична і громадянська культура цих народів.
Для західних слов’ян міжслов’янські зв’язки стали додатковим чинником
духовного відродження-пробудження та ідеологізації національних рухів. При
цьому термін «слов’янська єдність», як і відповідна ідея, на практиці віддзеркалює
гіперболізоване бажання патріотично налаштованих слов’янських лідерів надати
найчисленнішому етнічному об’єднанню європейських народів ореол єдності перед
загрозою західної експансії. До того ж, практичному змісту поняття «слов’янської
єдності» більше відповідає термін та ідея «слов’янської взаємності» – процесу, в
якому на тлі етнічного взаємного минулого виникло розуміння етнокультурної
близькості. Відповідно, навіть в XIX ст. західні слов’яни в період розквіту ідеї
«слов’янської єдності» не завжди демонстрували високий рівень етнічної
спорідненості, а навпаки – виходили із національного інтересу, ігноруючи значну
кореляцію в напрямі політичної «єдності». Західних слов’ян у XIX ст. необхідно
розглядати не в контексті традиційної рафінованої концепції слов’янської єдності з
вишукуванням обов’язкових загальних рис в якості конкретно-історичної ілюстрації
тієї чи іншої імперативно декларованої «загальності», а в контексті проблеми
етнічної диференціації. Остання була магістральною тенденцією історичного
розвитку слов’янських народів не тільки у XVIII–XIX ст., але має суттєву вагу і до
цього часу.
432
Стараннями окремих науково-політичних інтелектуалів (Я.Геркель, Я.Коллар,
Л.Штур, А.Френцель) ідея слов’янської мовно-культурної близькості переросла в
концепцію «культурного панславізму». На етапі активізації в 30-х–40-х рр. ХІХ ст.
культурно-національних прагнень західних слов’янських народів європейська
політика Російської імперії стала однією з причин політизації наднаціональної ідеї
панславізму. При цьому справедливим буде визнати, що формування і еволюція
панслов’янської ідеології в Росії відбувалася під пильним наглядом царського
уряду, а сам її зміст дещо співвідносився із зовнішньополітичним інтересом
Петербурга. Поступово ідея панславізму отримувала у сучасників найрізноманітніші
інтерпретації – від русофільства до державного або царофільського панславізму, а в
період «Весни народів» і демократичного панславізму. Намагаючись протистояти
популяризації політичного панславізму, західні національні ідеологи були змушені
шукати альтернативні шляхи для інтеграції доцентрових інтересів австрійських
слов’ян, що знайшло своє відображення в іншій наднаціональній концепції
австрославізму.
Перехід від просвітницької до політичної діяльності в національній сфері
знаменував собою появу цілої низки слов’янських діячів-будителів. Їх значення
важко переоцінити. По-перше, це, насамперед, етнозберігаюча мета їх копіткої
роботи. В умовах політичної ізоляції та асимілюючої політики з боку монархій
титульних німецького і угорського народів слов’янські лідери зуміли скористатися
досягненнями західної цивілізації та поєднати їх з власним національно-культурним
надбанням, модернізувати народ до життя у нових соціальних та економічних
умовах. По-друге, наукове значення. Завдячуючи діяльності багатьох будителів,
була сформована уява про самоцінність слов’янської культури та її значимість для
світової культурної скарбниці. Не менше національне і етнозберігаюче значення
мало намагання провідних лідерів досліджувати своє слов’янське коріння, його
визначення стало частиною загальнонаукової історико-культурної проблеми, яку
вивчали європейські славісти, а також служило меті збереження етнічної пам’яті як
етнозберігаючого джерела. Національно-культурні лідери перейняли від
представників титульного етносу та сусідніх народів розуміння необхідності
433
розвитку національної культури. Їх діяльність сприяла створенню іміджу своїх
народів, що привело до зростання зацікавленості з боку європейських славістів
історією слов’ян. Особливе значення будителів полягає в заснуванні суспільнополітичних, культурних об’єднань та товариств. Завдячуючи останнім західні
слов’яни могли розширяти свої культурні уявлення про світ і стати повноправними
суб’єктами політичного життя Австрійської імперії і Саксонського королівства.
Для створення та підтримки власної національної програми інтродукції у
європейське середовище західні слов’яни змушені були засвоїти не тільки кращі
культурні традиції титульного німецького народу, розвинути духовні коридори
власного етнічного буття, але й репрезентувати свої народи спорідненим
слов’янським народам. І це, як свідчать їх контакти зі слов’янським світом, їм
вдалося. Так, наприклад, зв’язки між західними слов’янами та Україною мають своє
історичне минуле та являють собою наслідки патріотичної та наукової діяльності
будителів і національно-культурних діячів. Плодами цих зв’язків стали численні
наукові праці та спостереження, які лягли на сторінки різноманітних видань,
внаслідок чого стали відомими українському і європейському читачеві.
Хоча взаємини українського інтелектуального середовища (насамперед
Наддніпрянщини) із середовищем західних слов’ян у першій половині XIX ст., а
звідси і взаємовплив, носили переважно епізодичний характер, але важливим є той
факт, що вони насправді існували та розширяли уяву про слов’янський світ. У
історичній долі західного слов’янства та українського народу, який входив до
складу Австрійської імперії, було чимало спорідненого, спільного, що проявилося в
період «Весни народів», коли західне слов’янство, як і українці імперії Габсбургів,
заявили про себе як про самодостатні народи з власним історичним минулим,
мовно-культурними традиціями. Їх єднала не тільки історико-політична доля, але й
спільність політичної позиції, за якою вони декларували своє право на
територіально-адміністративну автономію у межах Австрії