Черкасов Олексій Володимирович. Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина XIX - початок XX століття)

Краткое описание

Черкасов Олексій Володимирович. Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина XIX - початок XX століття): дис... канд. пед. наук: 13.00.01 / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. - К., 2004

Черкасов Олексій Володимирович. Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина ХІХ початок ХХ століття).- Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 загальна педагогіка та історія педагогіки. - Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ, 2004.
У дисертації аналізуються тенденції формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти та педагогічної думки в Україні у другiй половинi ХІХ на початку ХХ століття.
На основi вивчення широкого комплексу архiвних, рукописних i опублiкованих джерел проаналiзовано полiтичнi та соцiокультурнi умови та етапи виокремлення iсторико-педагогiчного знання в окремий напрямок теоретичного пошуку.
Характеризуються принципи розгляду проблем історії освіти у працях вітчизняних авторів, яких можна віднести до числа початківців конструювання та вивчення загальногуманітарних наук. Чiльне мiсце вiдводиться характеристицi процесу iнституціалiзацii означеного наукового напрямку.
У дослідженні розкриваються особливості формування понятійно-категоріального апарату історії освіти, характеризується варіативність періодизацій історико-педагогічного процесу. Виділено, як структуротворчі варіанти дефініції предмету, завдань, функцій та періодизації історико-педагогічного процесу.

У дисертації на основі вивчення педагогічної, історичної, історико-педагогічної, філософської, історико-психологічної, соціально-філософської літератури та інтерпретації архівних джерел досліджено та зроблено висновки про формування загальнотеоретичних основ дослідження вітчизняної історії освіти та педагогічної думки як напрямку гуманітарних знань та навчальної дисципліни впродовж другої половини ХІХ початку ХХ століття Опрацювання джерел дозволило конкретизувати загальний стан сформованості історико-педагогічного знання протягом досліджуваного періоду, пріоритетні теоретичні розробки, характер поступальності чинників, що обумовлювали рівень розвитку означеного напрямку.
Доведено, що формування загальнотеоретичних основ вітчизняної історії освіти та педагогічної думки відбувалось під впливом соціокультурних чинників, еволюції соціальних ідей, розвитку напрямків історії, соціології, політології, культури, етики, релігії. Саме ці імперативи обумовили предметну диференціацію та інтеграцію напрямку, систематизацію та змістове структурування. Соціокультурні умови поступу науки мали неоднозначний характер. Це створювало об’єктивні можливості для альтернативності оцінок історико-педагогічних процесів, явищ.
Вивчення спеціальних досліджень другої половини ХІХ початку ХХ століття дозволило зробити висновок, про те, що автори, приступаючи до відтворення історико-педагогічного процесу, формулювали, певним чином, мету дослідження, схему змісту, послідовність подання та відбір фактичного матеріалу. Поступово, у контексті викладу змісту обраної теми, конструювались і ті основи, які по-суті репрезентували працю як частину науково-теоретичної реконструкції конкретної освітньої проблеми.
Громадсько-політична, світоглядна, наукова позиція авторів, особливості джерел та авторської думки попередників розгляду, обумовили означення основних траєкторій відображення історико-педагогічних явищ: офіційно-державної та національно-орієнтованої. Еволюція теоретичних основ предмета історії освіти підпорядковувалась загальній парадигмі знання, згідно якої кожен рефлексивно намагався сприяти структуротворенню наукового напрямку.
Аналіз та систематизація історико-педагогічних джерел другої половини ХІХ початку ХХ століття свідчать про те, що праці історико-педагогічної проблематики еволюціонували як кількісно, так і змістовно - від описових фактографічних розвідок та публікації джерел з коментарями до створення аналітичних, узагальнюючих праць. Сприяло ефективності те, що для розгляду проблеми автори залучали широкий спектр наукових методів: ретроспективний, архівний, статистичний, історико-порівняльний, екстраполяції тощо. Дослідники висвітлювали історико-педагогічні явища різнобічно, використовуючи з цією метою дані історії, філософії, етнографії, релігієзнавства, соціології, культурології, розглядаючи феномен на широкому соціокультурному фоні. На підставі вивчення та аналізу історико-педагогічних джерел були конкретизовані загальнотеоретичні особливості досліджень. Зокрема, уникнення авторами орієнтації на загальноісторичну періодизацію, означення фактора межі педагогічного явища, галузі освітнього знання чи напрямку; спроба ретроспективи історико-педагогічного явища у процесі дальшого удосконалення системи освіти та виховання; переорієнтація способу дослідження з описово-констатуючого на аналітичний.
Вивчення джерельної бази навчальних закладів (Київського, Харківського, Одеського університетів, Київської духовної академії, Ніжинського історико-філологічного інституту та ін.) впродовж досліджуваного періоду дозволило зробити висновки про започаткування процесу інституціалізації напрямку. Авторські підручники з історії педагогіки та академічні курси характеризувались своєрідністю філософсько-історичних підходів до структуризації навчального матеріалу: традиційного, тематико-хронологічного (у М.Маккавейського, М.Демкова, В.Роднікова), концентрування курсу навколо окремих визначальних тем (у М.Лавровського, М.Лілеєва), використання елементів проблемного підходу (у П.Юркевича, С.Гогоцького). Історико-педагогічний процес розглядався у взаємозв’язку із соціальним, морально-духовним та політичним розвитком суспільства, з його культурними та національними традиціями. Через залучення методів наукового пізнання учені намагались означити проблеми, що сприяли конкретизації специфіки вивчення світового історико-педагогічного процесу. Зокрема, висвітлення взаємозв’язків вітчизняної та зарубіжної педагогіки, спеціальний розгляд прогресивних педагогічних концепцій, дослідження історії освіти у контексті духовних орієнтацій доби. Все це доводить фундаментальність та високий теоретичний рівень навчально-методичної літератури, лекційних тем з історії педагогіки.
Комплексне дослідження проблеми засвідчує, що у працях другої половини ХІХ початку ХХ століття авторами здійснювались спроби систематизації теоретичних основ історії освіти. Ученими були сформульовані проблеми розробки понятійно-категоріального інструментарію напрямку історії освіти. Зокрема, з’ясування місця історії педагогіки у системі наук гуманітарного циклу; означення дефініції та предмета історії педагогіки; характеристика провідних функцій та завдань; наукове та практичне значення історико-педагогічних досліджень; розробка періодизації світового та вітчизняного історико-педагогічного процесу. Міжнауковий характер розгляду проблематики додавав конкретизації до основ цілісності знання як теоретичного, а не прикладного (у розвідках П.Редкіна, П.Юркевича, С.Гогоцького).
Характеризуючи особливості науково-педагогічної спадщини авторів та зміст джерел другої половини ХІХ початку ХХ століття, слід вказати, що загальна еволюція теоретичних основ історико-педагогічного дослідження здійснювалась не лише шляхом механічної диференціації тематики праць та накопиченням знань про школу та педагогічні погляди діячів, а й через докорінну трансформацію уявлень про місце освіти в житті кожної особистості, державному розвитку тощо. Історія педагогіки поступово формувалась як окремий науковий і навчальний напрямок, що має власні загальнотеоретичні засади.
Здійснений у дисертації цілісний і систематичний аналіз формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти та педагогічної думки в Україні другої половини ХІХ початку ХХ століття репрезентує можливості до подальшого вивчення проблеми. Перспективи майбутніх досліджень проблеми пов’язані, передусім, з поглибленням аналізу та систематизації історико-педагогічного доробку окремих, згаданих у роботі речників вітчизняної педагогіки. Предметом подальших розвідок може стати всебічний аналіз навчальних курсів з історії педагогіки у різних типах закладів освіти (університетах, інститутах, гімназіях, семінаріях) на різних етапах їх існування за різних суспільних та соціокультурних умов. Потребують детального вивчення теоретичні засади духовної освіти, та, зокрема, розвиток концепції духовного виховання особистості в історії вітчизняної педагогічної думки. Актуальним залишається питання дослідження генезису понятійно-категоріального апарату історії освіти та педагогічної думки, аналіз методологічних основ конкретно означеного напрямку.