Дешко Людмила Миколаївна Конституційне право на звернення до міжнародних судових установ та міжнародних організацій: порівняльно-правове дослі­дження

Краткое описание

Дешко Людмила Миколаївна, завідувач кафедри між­народного публічного права Київського національного торговельно-економічного університету: «Конституційне право на звернення до міжнародних судових установ та міжнародних організацій: порівняльно-правове дослі­дження» (12.00.02 - конституційне право; муніципальне право). Спецрада Д 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ I НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ДЕШКО ЛЮДМИЛА МИКОЛАЇВНА
УДК 342.7 + 341
КОНСТИТУЦIЙНЕ ПРАВО НА ЗВЕРНЕННЯ ДО МIЖНАРОДНИХ
СУДОВИХ УСТАНОВ ТА МIЖНАРОДНИХ ОРГАНIЗАЦIЙ:
ПОРIВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛIДЖЕННЯ
Спецiальнiсть 12.00.02 – конституцiйне право; мунiципальне право
Дисертацiя
на здобуття наукового ступеню
доктора юридичних наук
Науковий консультант —
доктор юридичних наук, професор,
заслужений юрист України
Бисага Юрiй Михайлович
Київ – 2017
1
ЗМIСТ
Вступ 3
Роздiл 1. Доктринальні дослідження та ґенеза конституційного права
звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних організацій 19
1.1. Історіографія та бібліографія досліджень конституційного права
звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних організацій 19
1.2. Методологія дослідження конституційного права звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій 61
1.3. Ґенеза конституційного права звертатися до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій 86
Висновки до роздiлу 1 ____135
Роздiл 2. Конституційне право звертатися до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій в системі конституційних прав і свобод
людини і громадянина ___143
2.1. Сутність та ознаки конституційного права звертатися до міжнародних
судових установ та міжнародних організацій ___143
2.2. Зміст конституційного права звертатися до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій ___176
2.3. Суб’єкти конституційного права звертатися до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій ___ 209
2.4. Співвідношення конституційного права звертатися до міжнародних
судових установ та міжнародних організацій з іншими правами людини і
громадянина 217
Висновки до роздiлу 2 ___ 244
2
3. Конституційно-правовий механізм забезпечення права звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій ___250
3.1. Поняття та структура конституційно-правового механізму
забезпечення права звертатися до міжнародних судових установ та
міжнародних організацій ___250
3.2. Принципи та норми права в конституційно-правовому механізмі
забезпечення права звертатися до міжнародних судових установ та
міжнародних організацій 275
Висновки до роздiлу 3 316
4. Гарантії конституційного права звертатися до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій 318
4.1. Нормативно-правові гарантії конституційного права звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій 318
4.2. Організаційно-правові гарантії конституційного права звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій 354
Висновки до роздiлу 4 389
Висновки 392
Список використаних джерел 406
Додатки 475
3
ВСТУП
Актуальність теми. Україна є членом ООН, Ради Європи та інших
міжнародних організацій, стороною основних міжнародних договорів з прав
людини. Одним із індикаторів виконання державою своїх міжнародних
зобов’язань у галузі прав людини є досконале визначення механізму
забезпечення конституційного права кожного після використання всіх
національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій, членом або учасником яких вона є.
Зазначений механізм, по-перше, створює умови для реалізації цього
конституційного права. По-друге, допомагає державі виявляти структурні або
загальні недоліки в національному праві або практиці, першопричини
недоліків системного характеру, які лежать в основі його порушення, та
усувати їх. По-третє, сприяє здійсненню контролю за ефективністю наявних
національних засобів юридичного захисту і в разі необхідності
запровадженню спеціальних, розширенню наявних чи створенню нових
ефективних засобів юридичного захисту. По-четверте, дає можливість
відновити порушене право людини на національному рівні відповідно до
принципу субсидіарності.
Актуальність дослідження конституційного права кожного звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій викликана назрілими суспільними потребами та
теоретичною неопрацьованістю питань методологічних принципів та підходів
до дослідження зазначеного конституційного права, його сутності, ознак,
змісту, співвідношення з іншими правами та місця в системі конституційних
прав людини і громадянина; конституційно-правового механізму забезпечення
цього права; удосконалення наявних гарантій його реалізації та запровадження
нових тощо.
4
З огляду на викладене дослідження конституційного права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій є
актуальним та теоретично і практично назрілим.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи
кафедри конституційного права та порівняльного правознавства ДВНЗ
«Ужгородський національний університет» МОН України на 2010–2016 рр.
(тема дослідження є складовою частиною комплексної теми «Конституційне
будівництво в країнах Центральної Європи у ХХ–ХХІ ст.» (номер державної
реєстрації 0198U007793).
Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради юридичного
факультету Ужгородського національного університету (протокол № 2 від 23
квітня 2015 року).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є
розроблення концепції конституційно-правового забезпечення права кожного
після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником
яких є Україна, з урахуванням закордонного досвіду, та вироблення
пропозицій щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання та
практики реалізації цього права.
Для досягнення зазначеної мети визначено такі дослідницькі задачі:
– вивчити еволюцію поглядів на конституційне право звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій у вітчизняному
правознавстві;
– розкрити ґенезу ідеї права кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій;
5
– виділити основні періоди становлення та розвитку конституційного
права звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій в
контексті ґенези національної системи конституційного права;
– сформувати методологію дослідження конституційно-правового
забезпечення права кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій;
– сформулювати визначення поняття конституційного права звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, виявити його сутність,
ознаки, зміст та місце в системі конституційних прав людини і громадянина;
– визначити й охарактеризувати наявний конституційно-правовий
механізм забезпечення права кожного звертатися до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій;
– визначити зміст принципів обґрунтованості судового рішення,
належного здійснення правосуддя та «de minimis non curat praetor» та їх
значення для конституційно-правового регулювання права кожного звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій;
– виявити критерії дотримання зобов’язання суду обґрунтовувати свої
рішення;
– виділити критерії встановлення наявності або відсутності суттєвої
шкоди, якої зазнав заявник, як умови прийнятності індивідуальної заяви
міжнародною судовою установою;
– визначити систему нормативно-правових та організаційно-правових
гарантій конституційного права кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій та шляхи їх розвитку в Україні;
6
– виробити та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення
конституційно-правового регулювання права кожного після використання всіх
національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з
конституційно-правовим забезпеченням прав і свобод людини і
громадянина.
Предметом роботи є порівняльно-правове дослідження конституційного
права на звернення до міжнародних судових установ та міжнародних
організацій.
Методи дослідження. Методологічною основою проведеного
дослідження стали загальні методи наукового пізнання, а також такі, що
застосовуються в юридичній науці: методи аналізу і синтезу, формальнологічний, порівняльно-правовий, статистичний тощо. Зокрема, завдяки
історико-правовому методу досліджено еволюцію ідеї права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, а також
виявлено основні періоди становлення та розвитку конституційного права
кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових
установ та міжнародних організацій в контексті ґенези національної системи
конституційного права (підрозділ 1.3). Метод діалектики дозволив дослідити
еволюцію концептуальних засад цього конституційного права (підрозділ 1.1),
а методи аналізу і синтезу – обґрунтувати його визначення (підрозділ 2.1).
Логіко-семантичний метод застосовано для поглиблення загального
понятійно-дефініційного апарату (розділи 1–4). За допомогою формальнологічного методу проведено аналіз взаємозв’язку принципів обґрунтованості
судового рішення та належного здійснення правосуддя, аналіз законодавства
України, що регламентує право кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
7
органів міжнародних організацій з метою виявлення його недоліків і
розроблення пропозицій щодо їх усунення (розділи 2–4). Порівняльноправовий метод дав змогу проаналізувати положення вітчизняного та
зарубіжного законодавства щодо досліджуваного права (підрозділ 1.3, розділи
2–4). Статистичний метод застосовувався для узагальнення практики
Європейського суду з прав людини (підрозділи 2.1, 3.1, 4.2). Для дослідження
сучасного стану реалізації конституційного права кожного звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій та аналізу конституційно-правових гарантій його
здійснення використовувався структурно-логічний метод (розділи 3, 4).
У процесі дослідження використовувалися акти міжнародних
організацій, нормативно-правові акти органів державної влади України та
зарубіжних країн, статистичні дані Європейського суду з прав людини,
практика міжнародних судових установ, рішення Конституційного Суду
України та зарубіжних країн.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці видатних
філософів, мислителів та політичних діячів: Н. Макіавеллі, Г. Гроція, Т. Гоббса,
Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона, І. Канта, Д. Юма,
Ж.-Ж. Руссо та ін., фундаментальні роботи вітчизняних та закордонних вчених:
С. С. Алексєєва, П. В. Анісімова, М. О. Баймуратова, Д. М. Бєлова, Ю. М. Бисаги,
Р. М. Валєєва, О.П. Васильченко, В. Н. Денисова, Т. М. Заворотченко,
О. С. Лотюк, Л. А. Луць, О. В. Марцеляка, М. І. Матузова, В.В. Мицика,
Н. В. Мішиної, М. Московіца, В. О. Карташкіна, Х. Лаутерпахта, О. І. Наливайко,
М. П. Орзіха, О. В. Пушкіної, В. Ф. Погорілка, П. М. Рабіновича, Ю. М. Тодики,
О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, С. В. Шевчука, Ю. С. Шемшученка та ін.
Питань конституційно-правового механізму забезпечення прав і свобод
людини і громадянина торкалися у своїх дослідженнях М. В. Афанасьєва,
Ю. Г. Барабаш, О. В. Батанов, В. П. Гробова, А. Р. Крусян, П. М. Любченко,
Н. А. Мяловицька, О. В. Скрипнюк, Т. М. Слінько, О. В. Совгиря, Ю. О. Тіхоміров,
Ю. О. Фрицький, О. В. Щербанюк та ін., права кожного звертатися за захистом
8
своїх прав і свобод до Європейського суду з прав людини чи до відповідних
органів міжнародних організацій – І. Ю. Дір, Л. М. Липачова, Ю. В. Самович,
В. О. Серьогін та ін.
Нормативну базу дослідження становлять нормативно-правові акти України
та зарубіжних країн, міжнародні договори, правотворчі рішення міжнародних
організацій і органів.
Емпіричною базою дослідження є матеріали судової практики, декларації та
резолюції міжнародних міжурядових організацій, звіти органів державної влади,
офіційні статистичні дані з досліджуваної проблематики.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що в
дисертаційній роботі вперше у вітчизняній конституційно-правовій науці на
основі наукових здобутків, міжнародних договорів, правотворчих рішень
міжнародних організацій і органів, декларацій і резолюцій міжнародних
міжурядових організацій, рішень міжнародних судових установ,
законодавства України і зарубіжних країн та практики його застосування
проведено системне, комплексне дослідження конституційного права
звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних організацій, що
дало змогу обґрунтувати цілісну наукову концепцію цього права, а також нові
теоретичні та прикладні положення і висновки.
Наукова новизна результатів дослідження конкретизується в таких
положеннях, висновках, рекомендаціях та пропозиціях:
уперше:
– здійснено системний аналіз еволюції поглядів на конституційне право
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій у
вітчизняному правознавстві та визначено такі основні закономірності процесу
їх розвитку: теоретичне та практичне розроблення його проблем
розпочинається з об’єктивізацією інституту конституційно-правового статусу
людини і громадянина та інституту міжнародно-правового захисту прав
людини в Конституції України; початком правових реформ, що пов’язані з
9
утвердженням конституціоналізму в Україні; прийняттям пілотних рішень
Європейським судом з прав людини у справах проти України та Резолюцій
Парламентської Асамблеї Ради Європи, Рекомендацій Комітету міністрів Ради
Європи щодо невиконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері захисту
прав людини. Закон України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» став результатом еволюції
вітчизняної теоретико-правової думки щодо досліджуваного права, а також
сприяв активізації її подальшого розвитку;
– виявлено та охарактеризовано особливості принципу захисту прав і
свобод людини і громадянина як універсального принципу, що ґрунтується на
ідеї прав людини, вихідними складниками якої є ідеї свободи, рівності,
справедливості, є елементом міжнародної правової системи та правової
системи держав, є основоположним принципом у правотворчості у сфері прав
людини та в процесі правозастосування, формування та функціонування
системи внутрішньодержавного та міжнародного механізму захисту прав
людини, його застосування відповідними міжнародними судовими установами
та відповідними органами міжнародних організацій обмежено процесуальною
нормою – вичерпання національних засобів юридичного захисту;
– виділено основні періоди становлення та розвитку конституційного
права звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій у контексті
ґенези національної системи конституційного права: 1) 1710 р. – закріплення в
Конституції Пилипа Орлика права привілейованого прошарку тогочасного
українського суспільства на захист прав людини іншою державою або/та
державами; 2) XIX – початок XX ст. – інституційне оформлення інституту
конституційно-правового статусу людини і громадянина в перших джерелах
конституційного права країн, у складі яких перебували українські землі; 3) 1917 –
1921 рр. – за часів національно-визвольних змагань право кожного звертатися
за захистом своїх прав і свобод до міжнародних організацій не було
закріплено в державно-правових актах; 4) 1918 – 1939 рр. – період
10
становлення радянського державного права, Конституції УСРР 1919 р.,
1929 р., Конституція УРСР 1937 р. не закріплювали права кожного звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій. Натомість відбувалось
інституційне оформлення інституту конституційно-правового статусу
національних та релігійних меншин в джерелах конституційного права Польщі,
Румунії, Чехословаччини, у складі яких перебували західноукраїнські землі, та
визнання за особами, які належать до національних та релігійних меншин, права
звертатись зі скаргами до Ради Лiги Нацiй, а також юрисдикції Постiйної Палати
Мiжнародного Правосуддя; 5) 1939 – 1990 рр. – період розвитку радянського
державного права, Конституція УРСР 1978 р. не закріплювала права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових
установ чи до відповідних органів міжнародних організацій; 6) 1990 – 1996 рр. –
період інтенсивного розвитку концепції захисту прав людини і громадянина;
7) 1996 – 2006 рр. – закріплення в Конституції України права кожного звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, визнання практики
Європейського суду з прав людини джерелом права в Україні; 8) 2006 р. –
сьогодення – реформування системи національних засобів юридичного захисту,
після використання яких кожен має право звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій;
– визначено поняття об’єктивного права кожного звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій як офіційно виражених та визнаних у суспільстві
правил поведінки учасників конституційно-правових відносин у сфері
міжнародного захисту прав і свобод людини, що охороняються державою,
згідно з якими поведінка учасників цих відносин оцінюється як правомірна
або неправомірна; суб’єктивного права кожного звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
11
організацій як юридично забезпеченої можливості будь-якої особи, неурядової
організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного
порушення прав і свобод, викладених у міжнародних актах, учасником яких є
держава, після використання всіх національних засобів юридичного захисту,
згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, звернення за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
держава;
– класифіковано конституції держав-учасниць СНД та ЄС за такими
критеріями: 1) залежно від ступеня конкретизації норм, що забезпечують
право звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій; 2) залежно від того, чи
закріплене право кожного звертатися до міждержавних органів із захисту прав
і свобод людини як самостійне суб’єктивне конституційне право або як
структурний елемент іншого суб’єктивного конституційного права;
– виділено критерії встановлення наявності або відсутності суттєвої
шкоди, якої зазнав заявник, як умови прийнятності індивідуальної заяви
міжнародною судовою установою: фінансова шкода для заявника; суспільний
інтерес та характер права, про порушення якого стверджується заявником;
суб’єктивне ставлення з боку заявника до питання порушення його права та/чи
основної свободи та питань, які є об’єктивно значущими для нього в тій чи
іншій справі; серйозність наслідків стверджуваного порушення для здійснення
права та/або можливі наслідки такого порушення для особистої ситуації
заявника;
– визначено зміст принципів обґрунтованості судового рішення та «de
minimis non curat praetor», обґрунтовано авторську концепцію принципу
правової визначеності та потребу імплементації принципу «de minimis non
curat praetor» до правової системи України, а також їх важливу роль у процесі
конституційно-правового регулювання права кожного звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій;
12
– виявлено критерії дотримання зобов’язання суду обґрунтовувати свої
рішення: 1) суд прийняв доказ сторони (сторін), що має такі ознаки: є
конкретним; доцільним; доречним; у разі відмови суду приймати доказ,
запропонований стороною (сторонами), в рішенні суду наведено деталізовані
та переконливі підстави такої відмови; 2) спосіб, у який приймалися докази, є
справедливим; 3) спосіб, у який були оцінені докази, є справедливим;
4) наслідки оцінки доказів і застосування правових норм відповідають
міжнародним документам; 5) процедура прийняття процесуального рішення
є справедливою;
– запропоновано в групі органів – гарантів спеціальної компетенції, які
створені спеціально для забезпечення гарантій прав людини та основних
свобод, виокремлювати підгрупу національних установ, які займаються
заохоченням і захистом прав людини (комісії з прав людини, уповноважені
(омбудсмени) з прав людини, антидискримінаційні омбудсмени (комісії),
інститути (центри) з прав людини, консультативні комісії з прав людини,
комплексні інститути з прав людини);
– запропоновано ч. 5 ст. 55 Конституції України викласти у такій
редакції: «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, якщо зазнав суттєвої шкоди, або якщо повага до
прав людини, гарантованих міжнародним договором, учасником якого є
Україна, вимагає розгляду заяви по суті відповідною міжнародною судовою
установою чи відповідним органом міжнародної організації», ч. 2 ст. 129
Конституції України доповнити п. 10 у такій редакції: «Обґрунтованість
судового рішення»; аргументовано необхідність доповнення ст. 59 Закону
України «Про виконавче провадження» пунктом 6, у якому закріпити
обов’язок з передачі власнику майна, з якого знято арешт, державною
виконавчою службою та процедуру такої передачі, а також п. 1 ст. 2 такими
засадами виконавчого провадження: вмотивованість, обґрунтованість;
внесення змін до п. 2 ст. 5, а саме виключення із нього пп. 5 і покладення на
13
приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких
встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють
примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», примусового
виконання рішень адміністративних судів та рішень Європейського суду з
прав людини, ст. 58 та 60 Закону України «Про виконавче провадження»
щодо зберігання майна, на яке накладено арешт, та передачі стягувачу
предметів, зазначених у виконавчому документі;
удосконалено:
– визначення поняття «жертва порушення прав людини»: це фізична
та/або юридична особа, яка перебуває в межах територіальної юрисдикції
міжнародної судової установи чи міжнародної організації та вважає, що влада
держави – учасника відповідного міжнародного договору порушила будь-яке з
її прав і свобод, гарантованих цим міжнародним договором, і яка не змогла
знайти захисту в національній правовій системі;
– наявну в науці конституційного права концепцію щодо розуміння
організаційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина:
класифікаційний критерій для поділу на групи – можливість здійснення будьякого виду державного примусу в процесі юрисдикційної діяльності; органи
державної виконавчої служби, приватні виконавці є елементами системи
організаційно-правових гарантій прав людини і громадянина; за
класифікаційним критерієм – забезпечення прав людини і основоположних
свобод є основною функцією органу-гаранта чи однією з інших функцій –
обґрунтовано, що національні установи, які займаються заохоченням і
захистом прав людини, не належать до першої групи – органів-гарантів
загальної компетенції, функцією яких, разом з іншими функціями, є
забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина, а належать до
другої групи – органів-гарантів спеціальної компетенції, створених спеціально
для забезпечення гарантій прав людини та основних свобод;
– підхід щодо процедури виконання рішень Європейського суду з прав
людини та адміністративних судів України, а саме аргументовано необхідність
14
покласти примусове виконання рішень адміністративних судів та рішень
Європейського суду з прав людини на органи державної виконавчої служби
(державних виконавців) та на приватних виконавців;
дістали подальшого розвитку:
– методологічні підходи до дослідження механізму забезпечення права
кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій;
– уявлення про ґенезу ідеї права кожного звертатися за захистом своїх
прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій: від ідеї захисту прав людини до
трансформації її в принцип захисту прав людини в правових системах держав
та міжнародній правовій системі;
– положення щодо кола суб’єктів, які мають право звертатися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій: особа; група осіб; близькі
родичі особи/осіб;
– положення щодо змісту (включає в себе дві правомочності: правоповедінку і право-вимогу) та місця конституційного права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій в
системі конституційних прав людини і громадянина: є самостійним
суб’єктивним правом людини і гарантією здійснення інших суб’єктивних
юридичних прав;
– твердження про те, що справедливість є універсальним принципомгарантією конституційного права кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій;
– визначення поняття конституційно-правового механізму забезпечення
права кожного звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
15
відповідних органів міжнародних організацій як системи організаційноправових і правових засобів впливу, за допомогою яких створюються
можливості для реалізації права звертатися до міжнародних судових установ
та міжнародних організацій, а в разі порушення чи загрози порушення
здійснюється його охорона та захист, а також положення щодо його складових
елементів і форм забезпечення зазначеного конституційного права кожного, в
яких втілюються основні напрями дії цього механізму.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
сформульовані в дисертації положення, висновки та пропозиції можуть бути
використані у:
– науково-дослідній роботі – для подальшого аналізу конституційноправового статусу людини і громадянина, конституційно-правового механізму
забезпечення права кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій;
– нормопроектній та правотворчій діяльності – з метою розвитку
законодавства України з питань забезпечення конституційного права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом
або учасником яких є Україна (комітет з питань європейської інтеграції
Верховної Ради України, акт впровадження від 26 серпня 2016 р. № 04-17/16-
1204; Департамент агропромислового розвитку Київської обласної державної
адміністрації, довідка про впровадження результатів дисертаційного
дослідження від 10 серпня 2016 р. № 02-01.2-1/1387);
– правозастосуванні – в ході вдосконалення практики реалізації норм
законодавства, яке регулює право кожного після використання всіх
національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна
16
(Вищий адміністративний суд України, акт впровадження від 26 вересня
2016 р. № 2028/2-14/16);
– навчальному процесі – під час підготовки програм, робочих програм,
навчально-методичних матеріалів, опорних конспектів, навчальних
посібників, підручників із конституційного права України, конституційного
права зарубіжних країн, порівняльного конституційного права, міжнародного
права, європейського права, права Європейського Союзу, спеціальних курсів з
прав людини та механізмів їх захисту, а також у ході викладання дисциплін
«Конституційне право України», «Конституційне право зарубіжних країн»,
«Права людини» (Ужгородський національний університет, довідка про
впровадження результатів дисертаційної роботи від 19 жовтня 2016 р.
№ 3524/01-27).
Особистий внесок здобувача в статті та тези наукових доповідей,
надруковані в співавторстві, полягає в такому: в статтях «Європейські
стандарти прав людини та юридична освіта в України: крапки перетину»
(співавтор В. Д. Волков) – обґрунтовано висновок про необхідність
удосконалення законодавства України, яке регулює правовідносини у сфері
надання правової допомоги, «Правова природа рішень Європейського суду з
прав людини» (співавтор О. В. Боднар) – виявлено особливості рішень
Європейського суду з прав людини, а також охарактеризовано їх вплив на
правотлумачну діяльність держав, «Зміст вимог принципу правової
визначеності щодо реалізації права кожного на ефективний судовий захист»
(співавтор В. С. Голуб) – визначено зміст вимог принципу правової
визначеності щодо реалізації права кожного на ефективний судовий захист,
«Міждисциплінарність як умова розв’язання комплексної проблеми щодо
конституційного права кожного звертатися до міжнародних судових установ
та міжнародних організацій» (співавтор Ю. М. Бисага) – виявлено підходи, на
яких може бути побудовано методологію дослідження конституційного права
кожного звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних
організацій, «Методологія дослідження конституційного права звертатися до
17
міжнародних судових установ та міжнародних організацій» (співавтор
Ю. М. Бисага) – обґрунтовано необхідність дослідження конституційного
права звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних
організацій, а також розроблення його концепції як полісемантичної форми
знання з використанням сучасної методології, «Институт конституционной
жалобы в Украине: быть или не быть?» (співавтор А. О. Берко) – уточнено
місце конституційної скарги в системі засобів юридичного захисту прав і
свобод людини і громадянина, «The concept of the human right to legal
protection» (співавтор А. О. Берко) – уточнено поняття та ознаки права людини
і громадянина на правовий захист, «Организационно-правовые гарантии прав
и свобод человека и гражданина в Украине» (співавтор К. Я. Ярлушкіна) –
удосконалено існуючу в науці конституційного права концепцію щодо
розуміння організаційно-правових гарантій прав і свобод людини і
громадянина, «Правове регулювання процедури відводу суду у кримінальному
процесі» (співавтор О. В. Губська) – розроблено пропозиції з удосконалення
законодавства, що регулює процедуру відводу суду у кримінальному процесі
для забезпечення належного судочинства, «Prohibition of Discrimination at the
System of Convention for the Protection Of Human Rights and Fundamental
Freedoms» (співавтор М. В. Манжилей) – уточнено зміст принципу рівності; в
тезах наукових доповідей: «Захист прав людини і основоположних свобод:
співвідношення компетенції Ради Європи та Європейського Союзу»
(співавтор Р. О. Ващенко) – уточнено співвідношення компетенції Ради
Європи та Європейського Союзу у сфері захисту прав людини, «The role of
Human Rights law clinic in the realization of the right for an effective remedy»
(співавтор А. О. Берко) – обґрунтовано висновок про необхідність
удосконалення законодавства, яке регулює правовідносини у сфері надання
правової допомоги юридичною клінікою Вищого навчального закладу, «The
court’s decision as the most important act of justice» (співавтор А. Е. Бльосткіна)
– уточнено зміст принципу законності та обґрунтованості рішення суду як
найважливішого акту правосуддя.
18
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на конференціях,
основними з яких є V Всесвітня конференція «Юридична освіта в контексті
спільноти» (м. Маніла, 7–13 грудня 2008 р.), міжнародні науково-практичні
конференції: «Міжнародні та національні механізми захисту прав людини:
виклики сьогодення» (м. Донецьк, 8 квітня 2011 р.), «Цінності та інтереси
сучасного суспільства» (м. Москва, 14 листопада 2013 р.), «Правове
регулювання здійснення та захисту прав фізичних і юридичних осіб»
(м. Мінськ, 4–5 листопада 2014 р.), «Актуальні питання реформування
законодавства республіки Казахстан: теорія і практика» («Шайкенівські
читання») (м. Астана, 30 травня 2014 р.), «Вдосконалення міжнародного та
національного права в умовах розвитку інтеграційних процесів» (м. Астана,
16 квітня 2014 р.), «Актуальні проблеми сучасного публічного та приватного
права» (м. Мінськ, 9 квітня 2016 р.), «Юридична наука та практика: виклики
сучасних євроінтеграційних процесів» (м. Братислава, 27 – 28 листопада
2015 р.), «Інтеграція Молдови та України в Європейський Союз: правовий
аспект» (м. Кишинів, 6 – 7 листопада 2015 р.) та міжнародна конференція
«Непомічена гуманітарна криза в Україні: наслідки та рішення» (м. Торонто,
16 січня 2016 р.).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено
в одноосібній монографії, 38 наукових статтях, серед яких 29 наукових
статей опубліковано у періодичних наукових фахових виданнях (у тому
числі 11 – у виданнях іноземних держав), у 12 тезах наукових доповідей та
повідомлень на науково-практичних конференціях, круглих столах,
форумах, семінарах.
Структура дисертації зумовлена метою та задачами дослідження.
Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що поділяються на
11 підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку
використаних джерел (570 найменувань), чотирьох додатків. Загальний
обсяг дисертаційної роботи становить 479 сторінки, з них основного тексту
– 404 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення та
подано нове вирішення наукової проблеми щодо конституційного права
кожного звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, що покладено в основу
вироблення відповідної концепції конституційно-правового забезпечення
цього права з урахуванням зарубіжного досвіду, а також пропозицій та
рекомендацій з удосконалення його конституційно-правового регулювання та
практики застосування.
У результаті проведеної роботи виявлено низку теоретичних та
практичних проблем щодо предмета дослідження і підготовлено відповідні
висновки та пропозиції, до основних з яких належать наступні:
1. Виділено такі основні закономірності процесу розвитку вітчизняної
теоретико-правової думки щодо конституційного права кожного звертатися
до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій: теоретичне та практичне розроблення його
проблем розпочинається з об’єктивізацією інституту конституційноправового статусу людини і громадянина та інституту міжнародно-правового
захисту прав людини в Конституції України; початком правових реформ, що
пов’язані з утвердженням конституціоналізму в Україні; прийняттям
пілотних рішень Європейським судом з прав людини у справах проти
України та Резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи, Рекомендацій
Комітету міністрів Ради Європи щодо невиконання Україною міжнародних
зобов’язань у сфері захисту прав людини. Закон України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» став
результатом еволюції вітчизняної теоретико-правової думки щодо
досліджуваного права, а також сприяв активізації її подальшого розвитку.
Обґрунтовано таку періодизацію процесу розвитку вітчизняної
наукової думки щодо досліджуваного конституційного права людини і
393
громадянина: 1) 1945 – 1991 рр. – заперечення радянською правовою
наукою існування права на самостійне звернення індивіда до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій; 2) 1991 – 1996 рр. – розроблення концепцій гарантій прав
людини і основних свобод, складовим елементом системи яких були
міжнародно-правові гарантії; 3) 1996 – 2004 рр. – визнання права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій як
гарантії реалізації основних прав і свобод людини і громадянина; 4) 2004 –
2006 рр. – інтенсивний розвиток досліджень щодо практики Європейського
суду з прав людини як джерела права в Україні; 5) 2007 р. – сьогодення –
дослідження права кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій як принципу-гарантії.
2. Розкрито ґенезу ідеї права кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій: від ідеї захисту прав людини до
трансформації її в принцип захисту прав людини в правових системах держав
та міжнародній правовій системі.
Виділено основні етапи становлення та розвитку принципу захисту прав
людини в праві Європейського Союзу: 1) 1951 – 1969 рр. – розгляд сфери
захисту прав людини як повністю не властивої для правового порядку
Співтовариства; 2) 1969 р. – 1986 рр. – розроблення та застосування
процедури «оціночного порівняння правових систем», заснованої на
конституційних традиціях, що містяться в конституційних актах держав –
учасниць Співтовариства, з метою захисту прав людини; 3) 1986 – 1992 рр. –
закріплення в первинному праві Співтовариства норм, що зобов’язують
держави-члени та інститути Співтовариства дотримуватися основних прав,
визнаних конституціями і законами держав – членів Співтовариства,
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та
394
Європейською соціальною хартією; 4) 1992 р. – сьогодення – принцип поваги
фундаментальних прав людини є основним принципом права ЄС.
Доведено факт взаємодії та взаємовпливу конституційного і
міжнародного права на розвиток права кожного звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій у різні історичні періоди. Обґрунтовано, що міжнародно-правова
регламентація цього права спирається на спільні конституційні традиції
держав, а також що це право трансформувалося у принцип-гарантію.
3. Виділено основні періоди становлення та розвитку конституційного
права звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій у
контексті ґенези національної системи конституційного права: 1) 1710 р. –
закріплення в Конституції Пилипа Орлика права привілейованого прошарку
тогочасного українського суспільства на захист прав людини іншою
державою або/та державами; 2) XIX – початок XX ст. – інституційне
оформлення інституту конституційно-правового статусу людини і
громадянина в перших джерелах конституційного права країн, у складі яких
перебували українські землі; 3) 1917 – 1921 рр. – за часів національновизвольних змагань право кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до міжнародних організацій не було закріплено в державно-правових
актах; 4) 1918 – 1939 рр. – період становлення радянського державного
права, Конституції УСРР 1919 р., 1929 р., та Конституції УРСР 1937 р.,
1978 р. не закріплювали права кожного звертатися за захистом своїх прав і
свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій. Натомість відбувалось інституційне
оформлення інституту конституційно-правового статусу національних та
релігійних меншин у джерелах конституційного права Польщі, Румунії,
Чехословаччини, у складі яких перебували західноукраїнські землі, та
визнання за особами, які належать до національних та релігійних меншин,
права звертатись зі скаргами до Ради Лiги Нацiй, а також юрисдикції
395
Постiйної Палати Мiжнародного Правосуддя; 5) 1939 – 1990 рр. – період
розвитку радянського державного права, Конституція УРСР 1978 р. не
закріплювала права кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій; 6) 1990 – 1996 рр. – період інтенсивного розвитку
концепції захисту прав людини і громадянина; 7) 1996 – 2006 рр. –
закріплення в Конституції України права кожного звертатися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, визнання практики
Європейського суду з прав людини джерелом права в Україні; 8) 2006 р. –
сьогодення – реформування системи національних засобів юридичного
захисту, після використання яких кожен має право звертатися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій.
Встановлено, що право кожного звертатися до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій є
безпосереднім розвитком принципу захисту прав людини. Встановлено його
особливості як універсального принципу, що ґрунтується на ідеї прав людини,
вихідними складниками якої є ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості,
є елементом міжнародної правової системи та правової системи держав, є
основоположним принципом у правотворчості у сфері прав людини та в
процесі правозастосування, формування та функціонування системи
внутрішньодержавного та міжнародного механізму захисту прав людини, його
застосування відповідними міжнародними судовими установами чи
відповідними органами міжнародних організацій обмежено процесуальною
нормою – вичерпання національних засобів юридичного захисту.
4. Аргументовано, що дослідження конституційного права звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій не може бути побудоване на трансдисциплінарному,
396
мультидисциплінарному, дисциплінарному підходах, а має ґрунтуватися на
міждисциплінарному підході.
Додатково аргументовано твердження про те, що принцип універсалізму
не зводить наявні сумарні системи знань до спрощеної схеми, а навпаки, в
міждисциплінарному дослідженні є методологічною засадою вирішення
комплексної проблеми забезпечення конституційного права звертатися до
міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.
Обґрунтовано необхідність оновлення міждисциплінарного підходу з огляду
на такі чинники: 1) швидкий розвиток глобалізації та її вплив на правову
систему держави та міжнародну правову систему; 2) ускладнення
внутрішньодержавної та міжнародної системи захисту прав людини і
основних свобод; 3) зростання спеціалізації наук. Встановлено, що одним зі
складників методологічного оновлення є конструктивний синтез наукових
досліджень у сфері прав людини.
5. Встановлено правову природу об’єктивного і суб’єктивного права
кожного звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій.
З урахуванням основних ознак об’єктивного права кожного звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій сформульовано його визначення як офіційно
виражених та визнаних у суспільстві правил поведінки учасників
конституційно-правових відносин у сфері міжнародного захисту прав і свобод
людини, що охороняються державою, згідно з якими поведінка учасників цих
відносин оцінюється як правомірна або неправомірна.
З урахуванням основних ознак суб’єктивного права кожного звертатися
до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій сформульовано його визначення як юридично
забезпеченої можливості будь-якої особи, неурядової організації або групи
осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного порушення прав і свобод,
викладених у міжнародних актах, учасником яких є держава, після
397
використання всіх національних засобів юридичного захисту, згідно із
загальновизнаними принципами міжнародного права, звернення за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
держава.
6. Виявлено ознаки конституційного права звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій: 1) наявність норми об’єктивного права, яка закріплює можливість
подавати індивідуальні заяви, звернення, скарги в письмовій формі;
2) здатність бути суб’єктом звернення; 3) можливість звертатися до:
а) міжнародних судових установ; б) органів міжнародних організацій, членом
або учасником яких є держава; 4) можливість звертатися з метою захисту
своїх прав і свобод якщо: а) порушення суб’єктивного права чи свободи
відбулось; б) суб’єктивне юридичне право чи свободу не порушено, але існує
загроза їх порушення; 5) можливість дружнього врегулювання спору з
державою на основі поваги до прав людини, як їх визначає відповідний
міжнародний акт; 6) гарантії розгляду або вивчення індивідуальної заяви,
звернення, скарги і проведення розслідування міжнародною судовою
установою чи органом міжнародної організації, якщо це передбачено
міжнародним договором; 7) гарантії отримання вмотивованих рішень
міжнародних судових установ, органів міжнародних організацій;
8) можливість ефективного захисту своїх прав і свобод.
7. Виділено елементи змісту конституційного права кожного звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, а саме такі можливості:
1) кожного уповноваженого суб’єкта індивідуально з власної волі або через
своїх законних представників письмово звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій з індивідуальними заявами, зверненнями, скаргами; 2) отримати
підтвердження від зобов’язаного суб’єкта (міжнародної судової установи чи
398
відповідного органу міжнародної організації) про отримання та прийняття
звернення за умови дотримання уповноваженим суб’єктом закріплених у
відповідному міжнародному акті критеріїв прийнятності звернення;
3) вимагати застосування будь-якого виду державно-правого примусу
(відновлення вже порушеного права, юридична відповідальність,
попередження, присікання) до винесення рішення міжнародною судовою
установою чи відповідним органом міжнародної організації; 4) доступу до
міжнародної судової установи чи відповідного органу міжнародної
організацій; 5) відкритого доступу до переданих документів, якщо міжнародна
судова установа чи відповідний орган міжнародної організації не вирішить
інакше; 6) дружнього врегулювання спору за умови дотримання
уповноваженим суб’єктом закріплених у відповідному міжнародному акті
умов; 7) отримати вмотивоване рішення міжнародної судової установи чи
відповідного органу міжнародної організації; 8) вимагати поновлення свого
порушеного права та відшкодування завданої матеріальної та моральної
шкоди; 9) вимагати застосування заходів міжнародного впливу до державивідповідача, порушниці міжнародного договору; 10) виконання державою
рішення міжнародної судової установи чи відповідного органу міжнародної
організації.
Обґрунтовано, що зміст конституційного права звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій не вичерпується ані тричленною (право-поведінка, право-вимога,
право-претензія), ані чотиричленною структурою (право-поведінка, правовимога, право-претензія, право-користування). Доведено, що право звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником
яких є Україна, включає в себе дві правомочності: право-поведінку і правовимогу.
399
8. Класифіковано конституції держав – учасниць СНД та ЄС за певними
критеріями на такі види: 1) залежно від ступеня конкретизації норм, що
забезпечують право звертатися до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій: конституції, що не
містять конкретного права звертатися до відповідних міжнародних судових
установ чи до відповідних органів міжнародних організацій; конституції, які
регламентують це право тією чи іншою мірою; конституції, які чітко
закріплюють право звертатися до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій; 2) залежно від того, чи
закріплено право кожного звертатися до відповідних міжнародних судових
установ чи до відповідних органів міжнародних організацій як самостійне
суб’єктивне конституційне право або як структурний елемент іншого
суб’єктивного конституційного права: конституції, що закріплюють його як
самостійне суб’єктивне конституційне право; конституції, що закріплюють
його як структурний елемент іншого самостійного суб’єктивного
конституційного права; конституції, які не закріплюють його як самостійне
суб’єктивне конституційне право або структурний елемент інших
суб’єктивних конституційних прав.
Встановлено, що за такими критеріями конституційне право звертатися
до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій є таким видом прав людини: 1) за змістом потреб
людини – громадянським; 2) за значенням для людини – основним; 3) за
способом здійснення – активним; 4) за суб’єктним складом – індивідуальним.
Виявлено співвідношення між правом звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій та іншими правами і свободами людини і громадянина.
Обґрунтовано, що конституційне право після використання всіх національних
засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є держава, є
400
самостійним суб’єктивним правом людини і гарантією здійснення інших
суб’єктивних юридичних прав.
9. З’ясовано, що суб’єктами конституційного права після використання
всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх
прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних
органів міжнародних організацій є: 1) особа; 2) група осіб; 3) близькі родичі
особи/осіб.
Сформульовано авторське визначення поняття «жертва порушення прав
людини»: це фізична та/або юридична особа, яка перебуває в межах
територіальної юрисдикції міжнародної судової установи чи міжнародної
організації та вважає, що влада держави – учасниці відповідного
міжнародного договору порушила будь-яке з її прав і свобод, гарантованих
міжнародним договором, і яка не змогла знайти захисту в національній
правовій системі.
Встановлено, що права звернення до Європейського суду з прав людини
не мають організації, наділені публічно-владними повноваженнями, в тому
числі й органи місцевого самоврядування. Визначено суб’єкт, що має право
звертатися до Європейського суду з прав людини у разі порушення прав
юридичної особи – акціонерного товариства: це акціонерне товариство як
юридична особа в цілому, а не окремі акціонери, навіть якщо вони володіють
контрольним пакетом акцій. Мажоритарні акціонери мають право звертатися
до Європейського суду з прав людини, якщо в акціонерного товариства немає
можливості звернутися до Європейського суду з прав людини або за
допомогою власних органів управління, або за допомогою осіб, що
здійснюють його ліквідацію.
Указано на відсутність у міжнародних актах обмежувальних умов
допуску фізичної особи до користування правом звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій. Конституція України закріплює за кожним право звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
401
до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких
є Україна, після використання всіх національних засобів юридичного
захисту, проте в законодавстві України є така обмежувальна вимога, як
дієздатність.
10. Визначено поняття конституційно-правового механізму забезпечення
права кожного звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій як система організаційноправових і правових засобів впливу, за допомогою яких створюються
можливості для реалізації права звертатися до міжнародних судових установ
та міжнародних організацій, а в разі порушення чи загрози порушення
здійснюється його охорона та захист.
Акцентовано увагу на тому, що основні напрями дії цього механізму
втілюються у формах забезпечення цього конституційного права. Зазначено,
що такими формами є: забезпечення реалізації права звертатися за захистом
своїх прав і свобод до міжнародних судових установ та міжнародних
організацій, забезпечення охорони та забезпечення захисту цього права.
Доведено, що на трансформацію конституційно-правового механізму
забезпечення права звертатися до міжнародних судових установ та
міжнародних організацій здійснює вплив перебудова контрольного механізму,
створеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
11. З’ясовано зміст принципів обґрунтованості судового рішення та «de
minimis non curat praetor», обґрунтовано авторську концепцію принципу
правової визначеності та потребу імплементації принципу «de minimis non
curat praetor» до правової системи України, а також їх важливу роль у процесі
конституційно-правового регулювання права кожного звертатися до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій.
12. Виділено такі критерії дотримання зобов’язання суду обґрунтовувати
свої рішення: 1) суд прийняв доказ сторони (сторін), що має такі ознаки: є
конкретним; є доцільним; є доречним; у разі відмови суду приймати доказ,
402
запропонований стороною (сторонами), в рішенні суду наведено деталізовані
та переконливі підстави такої відмови; 2) спосіб, у який приймалися докази, є
справедливим; 3) спосіб, у який були оцінені докази, є справедливим;
4) наслідки оцінки доказів і застосування правових норм відповідають
міжнародним договорам; 5) процедура прийняття процесуального рішення є
справедливою.
13. Виділено критерії встановлення наявності або відсутності суттєвої
шкоди, якої зазнав заявник, як умови прийнятності індивідуальної заяви
міжнародною судовою установою чи відповідним органом міжнародної
організації: фінансова шкода для заявника; суспільний інтерес та характер
права, про порушення якого стверджується заявником; суб’єктивне ставлення
з боку заявника до питання порушення його права та/чи основної свободи та
питань, які є об’єктивно значущими для нього в тій чи іншій справі;
серйозність наслідків стверджуваного порушення для здійснення права та/або
можливі наслідки такого порушення для особистої ситуації заявника.
14. Сформульовано авторське визначення поняття гарантій права кожного
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом
або учасником яких є держава: за змістом – як системи засобів та способів,
створення яких є зобов’язанням держави, і які покликані забезпечити
фактичну реалізацію, охорону та захист права кожного звертатися до
міжнародних судових установ та міжнародних організацій; за формою – як
передбачених національним законодавством та міжнародними договорами, які
є частиною національного законодавства, а також рішеннями міжнародних
судових установ, які тлумачать норми таких міжнародних договорів,
нормативно-правових та організаційно-правових способів реалізації права
звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних організацій; за
суттю – як умов, які держава зобов’язана створити для реалізації права
звертатися до міжнародних судових установ та міжнародних організацій.
403
Визначено роль та значення гарантій зазначеного права: вони являють
собою сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих факторів різних сфер життя
суспільства на певному етапі розвитку держави та суспільства, в основі
взаємодії яких лежить цілеспрямована діяльність зі створення умов для
реальної можливості здійснення права кожного звертатися до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій.
15. Встановлено, що в Україні не створено відповідно до Паризьких
принципів такі види національних установ, які займаються заохоченням і
захистом прав людини: комісії з прав людини, антидискримінаційні
омбудсмени (комісії). Доведено, що ряд інститутів (центрів) з прав людини,
консультативних комісій, що створено в Україні, не відповідають Паризьким
принципам.
16. Удосконалено наявну в науці конституційного права концепцію щодо
розуміння організаційно-правових гарантій прав людини і громадянина, а
саме: класифікаційний критерій для поділу на групи – можливість здійснення
будь-якого виду державного примусу в процесі юрисдикційної діяльності;
органи державної виконавчої служби, приватні виконавці є елементами
системи організаційно-правових гарантій прав людини і громадянина; за
класифікаційним критерієм – забезпечення прав людини і основних свобод є
основною функцією органу-гаранта чи однією з інших функцій –
обґрунтовано, що національні установи, які займаються заохоченням і
захистом прав людини, належать до групи органів – гарантів спеціальної
компетенції, створених спеціально для забезпечення гарантій прав людини і
основних свобод.
Запропоновано в групі органів – гарантів спеціальної компетенції, які
створені спеціально для забезпечення гарантій прав людини та
основоположних свобод, виокремлювати підгрупу національних установ, які
займаються заохоченням і захистом прав людини (комісії з прав людини,
уповноважені (омбудсмени) з прав людини, антидискримінаційні омбудсмени
404
(комісії), інститути (центри) з прав людини, консультативні комісії з прав
людини, комплексні інститути з прав людини).
Організаційно-правові гарантії прав людини і громадянина класифіковано
за критерієм можливості застосування будь-якого виду державного примусу в
процесі вирішення правового спору на такі групи: 1) органи-гаранти, які
здійснюють державно-юридичний захист прав людини і основних свобод;
2) органи-гаранти, які здійснюють державно-юридичну охорону прав людини і
основних свобод.
17. Встановлено, що примусове виконання рішень міжнародних судових
установ в Україні є неналежним, а наявна в Україні модель виконання таких
рішень не розв’язує цю проблему, адже приватний виконавець позбавлений
права здійснювати примусове виконання рішень Європейського суду з прав
людини, а також рішень, за якими боржником є держава. Аргументовано, що
належне виконання рішень міжнародних судових установ в Україні можливе
за французькою моделлю виконавчого провадження.
18. За результатами дослідження розроблено пропозиції щодо внесення
відповідних змін і доповнень до законів України, а саме: ч. 5 ст. 55, ч. 2 ст. 129
Конституції України; ст. ст. 2, 5, 58, 59, 60 Закону України «Про виконавче
провадження».
Вперше здійснене системне, комплексне дослідження суспільних
відносин, які виникають у процесі реалізації конституційного права після
використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи
до відповідних органів міжнародних організацій, дозволило розробити
концепцію цього права та обгрунтувати пропозиції щодо вдосконалення
конституційно-правового регулювання та практики його реалізації.
Достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій
підтверджується їх апробацією у вигляді публікацій у наукових фахових
виданнях, обговоренням на науково-практичних конференціях, круглих
405
столах, обґрунтуванням конкретних пропозицій щодо внесення змін та
доповнень до низки нормативних актів України.
Обґрунтовані положення, висновки та пропозиції можуть бути
використані у науково-дослідній роботі, нормопроектній та правотворчій
діяльності, у правозастосуванні, в навчальному процесі. Результати
дослідження можуть також бути використані у подальшій розробці та
вдосконаленні законодавства України з питань забезпечення конституційного
права кожного звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна.