ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ПІАНІСТИЧНА ШКОЛА. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ

Краткое описание

ОДЕСЬКА ДЕРЖАВНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ
ім. А.В.НЕЖДАНОВОЇ

На правах рукопису

МЕДВЕДНІКОВА ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ПІАНІСТИЧНА ШКОЛА.
ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ

17.00.03 музичне мистецтво

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Науковий керівник
Дагілайська Ельвіра Романівна
кандидат мистецтвознавства,
професор

Одеса

ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................................................4
Розділ 1
Теоретичні основи дослідження піаністичних ШКІЛ.14
1.1. Піаністична школа як предмет наукового вивчення..14
1.2. Відправні положення та основні аспекти дослідження
феномену піаністичної школи..24
1.3. Висновки першого розділу...31
РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ПЕТЕРБУРЗЬКОЇ КОНСЕРВАТОРІЇ НА ГЕНЕЗИС
ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ПІАНІСТИЧНОЇ ШКОЛИ.33
2.1. Професійні витоки традиції фортепіанної культури в
регіоні....33
2.2. Виконавська та педагогічна діяльність М.Левіна -
представника школи С.Савшинського...................................................68
2.3. М.Гейман - продовжувачка традицій І.Вєнгєрової..............................76
РОЗДІЛ 3
ВПЛИВ МОСКОВСЬКОЇ ПІАНІСТИЧНОЇ ШКОЛИ НА РОЗВИТОК ФОРТЕПІАННОЇ КУЛЬТУРИ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ.....87
3.1. Загальні тенденції творчих зв’язків......................................................87
3.2. Педагогічна діяльність М.Гордон.........................................................97
3.3. С.Анцишкіна представник школи Л.Оборіна на
Дніпропетровщині................................................................................105
3.4. Педагогічні принципи Л.Євсевської як носія традицій
Московського музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних
на Дніпропетровщині...........................................................................109
РОЗДІЛ 4
ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ФОРТЕПІАННОЇ КУЛЬТУРИ НА ЕВОЛЮЦІЮ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ШКОЛИ ПІАНІЗМУ....123
4.1 Творчі зв’язки з музикантами Київської консерваторії...123
4.2. М.Оберман і його роль у розвитку піаністичної культури
Дніпропетровщини.............................................................................139
4.3. Педагогічні принципи С.Грибановської..........................................159
4.4. Творчі зв’язки з представниками піаністичної культури
Одещини..168
ВИСНОВКИ....179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...191
ДОДАТКИ: а). Представники Катеринославської-Дніпропетровської
піаністичної школи (1898 2008)...206
б). Графік відкриття музичних навчальних закладів
Дніпропетровської області...244
в).Архівні документи ...246
г). Афіші, програми...262
д). Фотодокументи.....302

ВСТУП
Актуальність дослідження. Вивчення національної музичної виконавської культури та педагогіки є актуальним завданням сучасного вітчизняного мистецтвознавства. Досягнення Україною статусу незалежної держави мало одним із своїх наслідків підвищення рівня національної самосвідомості суспільства, спричинило значну інтенсифікацію духовного життя країни. Потужний поштовх до розвитку отримали не тільки ті види мистецтва, що кореняться в предковічних народних традиціях і уособлюють найяскравіші прояви української духовності, але й ті, що споріднені з культурою сусідніх народів або ведуть своє походження від західноєвропейської культури.
Саме до таких видів належить українське піаністичне мистецтво. У його багатовекторному розвитку на сучасному етапі визначну роль відіграють фактори історичного походження, причини та обставини, що сприяли чи заважали зростанню художнього рівня, масового характеру, національного та міжнародного авторитету, продуктивності спеціальних музично-освітніх закладів, формуванню рис „власного обличчя” українських музикантів-піаністів. Такі проблеми не можуть не цікавити усіх представників піаністичного мистецтва: виконавців-солістів, артистів ансамблевих форм музикування, викладачів, методистів, дослідників тощо. Серед проблем вивчення національного піаністичного мистецтва важливе місце займає комплекс питань про регіональні фортепіанні школи. Звичайно, що ці питання пов’язані з більш загальними проблемами історії, теорії, культури України.
Треба визнати, що раніше дана проблематика зоставалася майже поза увагою дослідників мистецтва, або вивчалась тенденційно, в межах дозволеної ідеологічної доктрини. Цим пояснюється, перш за все, наш інтерес до Катеринославської - Дніпропетровської піаністичної школи, до творчої діяльності її видатних представників. Усвідомлення витоків їх професійної майстерності, їх місця та ролі в українській та світовій піаністичній культурі потрібно сьогодні не тільки музикознавцям-історикам, теоретикам, культурологам, але також музикантам-практикам, перш за все музикантам-педагогам. Останні особливо прагнуть перевірених знань, ясних естетичних та етичних орієнтирів, високих художніх зразків для виховання нових поколінь музикантів-професіоналів.
На жаль, формування й розвиток української піаністичної культури XIX-ХХ століть в узагальненому, історично-систематизованому вигляді поки що не знайшли монографічного відображення в українській науковій літературі. Втім, численні розвідки з проблем музичного виконавства та педагогіки є частковою складовою таких фундаментальних робіт як Історія української музики” Л.Корній [73], Українська радянська фортепіанна музика” В.Клина [69], Українська фортепіанна спадщина” М.Степаненка [198], Академія музичної еліти України”[1] ювілейне видання до 90-річчя Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, в якому розкривається унікальний досвід формування системи мистецької освіти, національних композиторських, виконавських, науково-мистецьких та педагогічних шкіл України. Найбільш концентровано тема розвитку українського фортепіанного мистецтва XIX сторіччя вперше знайшла відображення у другій частині підручника Історія фортепіанного мистецтва XIX сторіччя”, автором якого є кандидат мистецтвознавства, професор Львівської Національної музичної академії ім.М.Лисенка Н.Кашкадамова[68].
Досі ще зостається мало вивченою проблематика регіональної музичної культури України, в тому числі щодо культури фортепіанного музикування. Існує досить велика кількість спеціальних досліджень, монографій та наукових статей, присвячених творчості видатних українських піаністів-виконавців та педагогів. Головним чином вони висвітлюють історію та стан виконавського мистецтва в Київському, Львівському, Одеському та Харківському регіонах. Фактичний матеріал та аналіз особливостей розвитку піаністичного мистецтва в цих регіонах знайшли відображення у роботах Т.Глущук [27], Е.Дагілайської [30, 31, 32, 33], Н.Зимогляд [51], Н.Кашкадамової [67], О.Кононової [71], О.Коренюк [72], Г.Курковського [74, 75], Л.Лисенко [79], Г.Локощенко [80], Л. та Т.Мазепи [82], Т.Рощиної [166, 167, 168], Н.Руденко [169, 170], Н.Смоляги [192], Т.Старух [196, 197], Ж.Хурсіної [208] П.Шиманського [212] та ін. Вони розкривають панораму творчої діяльності видатних музикантів-піаністів, які мали суттєвий вплив на розвиток піаністичної культури країни, а саме: О.Александрова, Г.Беклемішева, Л.Гінзбург, Р.Горовиць, О.Ейдельмана, О.Криштальського, М.Крушельницької, М.Лисенка, П.Луценка, К.Михайлова, В.Пухальського та інш.
Що стосується Катеринославщини (Дніпропетровщини), то цей регіон отримав значно менше вивчення. Різні аспекти музичного життя Катеринославщини кінця XIX-ХХ століть знайшли висвітлення у роботах В.Мітлицької [86, 87], І.Рябцевої [104, 105, 186, 187], Л.Сергієвої [191], А.Тулянцева [203], Л.Царегородцевої [209, 210], Т.Шпаковської [214, 215], С.Щитової [216, 217, 218, 219].
Найбільш детально особливості музичного життя Катеринославщини середини XIX - початку ХХ століть вивчені В.Мітлицькою, яка проаналізувала процес становлення та розвитку музичної освіти регіону цього періоду, дала розгорнуту характеристику концертно-виконавського життя Катеринославщини з урахуванням провідних форм та жанрів, визначила головні тенденції музично-театрального життя того часу [86, 87].
Дослідженню творчої діяльності Дніпропетровської композиторської організації, однієї з молодших на Україні (Дніпропетровське відділення Спілки Композиторів України створене у 1977 році), як складової частини української музичної культури, у тому числі Дніпропетровського регіону, присвячені наукові роботи С.Щитової: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства Взаємодія гетерогенності та адитивності в регіональній музичній культурі Дніпропетровщини: від витоків до сучасності” (2007) [217], наукові статті в збірці Музикознавство Дніпропетровщини”, вип. 1,2 (Музичний фольклор Дніпропетровщини”, Камерна творчість Вероніки Кафарової”, Вокальний доробок дніпропетровських композиторів”, Камерно-інструментальна творчість дніпропетровців на порубіжжі тисячоліть”) [104], статті Хорова та камерна музика Дніпропетровщини на порубіжні ХХ-XXI століть” [216], Катеринославська музична академія: віртуальність і дійсність” [218], Дніпропетровська музикознавча школа: етапи становлення і розвитку” [219]. Ці роботи мають безпосереднє відношення до теми, як ті що висвітлюють фортепіанну творчість композиторів Дніпропетровщини, твори яких все активніше складають частину навчального репертуару студентів та виконавського репертуару педагогів училища та консерваторії.
У розвідці відомого журналіста А.Тулянцева розглядається творчий шлях колективу Дніпропетровського робітничого оперного театру, який був створений у місті у 1931 році і припинив своє існування в роки Великої Вітчизняної війни. Ця робота заповнила одну з білих плям” в театральній історії Дніпропетровщини [203]. Продовженням теми впливу оперного театрального мистецтва на формування смаку слухачів та загальної культури регіону стала робота Т.Шпаковської Театральная летопись длиною в четверть века” про творчі досягнення сучасного Дніпропетровського академічного театру опери та балету, який розпочав свою діяльність у грудні 1974 року та робота Дніпропетровська філармонія: Нариси з елементами фантазії, польоту в минуле і майбутнє” [214, 215].
Зауважимо також, що частково питання музичного життя Катеринославщини порушуються у ювілейному виданні Дніпропетровська консерваторія ім. М.Глінки. 1898-2008” [41], в наукових дослідженнях, присвячених загальним проблемам музичного розвитку культурно-історичних центрів України. Це, наприклад, роботи Е.Дагілайської [31], Е.Кононової [71], О.Коренюк [72], Н.Смоляги [192]. Авторові даної дисертації належать чотири видання, що представляють творчі портрети відомих музикантів-піаністів Дніпропетровщини другої половини ХХ сторіччя, а саме: Михайла Обермана (2006), Світлани Грибановської (2006), Лідії Євсевської (2007), Маріам Гордон (2008) [88, 89, 90, 91].
Охарактеризований науковий контекст виявляє з очевидністю, що історія генезису та розвитку Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи (у 1926 р. Катеринослав було перейменовано у Дніпропетровськ)1, причини та обставини даного історичного процесу, художні, педагогічні, виконавські та інші особливості цієї школи досі не отримали спеціального дослідження.
Актуальним ми вважаємо також питання про сутність поняття „піаністична

1 у подальшому Дніпропетровська піаністична школа”
школа” (або „фортепіанна школа”). В цьому питанні відбивається широке коло музично-теоретичних проблем, до яких, зокрема відносяться: проблема традиції і новаторства, проблема виконавської майстерності, виконавського стилю, принципів
інтерпретації, педагогічної системи, методики навчання музикантів-інструменталістів тощо. Цим проблемам присвячена велика кількість праць, в тому числі українських вчених-дослідників, музикантів-практиків та педагогів (маємо на увазі, наприклад, роботи М.Давидова, І.Ляшенка, В.Москаленка, О.Сокола [195], С.Шипа). Особливо важливими для дисертації виявилась проблема трактування поняття музично-виконавської школи”, яка вже усвідомлена в сучасному мистецтвознавстві і знайшла свої оригінальні вирішення в працях О.Бородіна [12, 13], Ж.Дедусенко [34], Н.Кашкадамової та Л.Садової [67], І.Осипової [119], В.Сумарокової [199], І.Феруз, С.Феруз [206] та інш. Однак не можна стверджувати, що це коло понять та проблем теорії музично-виконавського мистецтва знайшло остаточне пояснення та вирішення. Вони продовжують активно обговорюватися на симпозіумах і конференціях, в наукових і методичних публікаціях.
Таким чином, обрана тема дисертації виявляє актуальність для сучасного вітчизняного музикознавства, а охарактеризований стан проблеми обумовлює ціль та головні завдання дисертації.
Метою роботи є історико-культурологічне і музично-теоретичне обґрунтування факту існування в українській культурі ХХ сторіччя Дніпропетровської піаністичної школи, визначення її особливостей та місця в загальнонаціональному культурному процесі.
Відповідно до мети дослідження робота передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:
- уточнення теоретичного підходу, що відповідає головній меті дисертації, зокрема визначення понятійного інструментарію дослідження;
- висвітлення стану культури Дніпропетровщини кінця XIX - ХХ сторіччя та загальних сучасних тенденцій соціально-культурного розвитку даного регіону;
- аналіз чинників та обставин створення системи професійної музичної освіти на Дніпропетровщині як основи формування Дніпропетровської піаністичної школи;
- дослідження процесу формування та розвитку Дніпропетровської піаністичної школи, зокрема в аспекті впливу Петербурзької, Московської, Київської та Одеської піаністичних шкіл на її становлення;
- аналіз та комплексна характеристика виконавської, педагогічної, науково-методичної та суспільно-просвітницької діяльності провідних представників Дніпропетровської піаністичної школи: С.Анцишкіної, М.Гейман, М.Гордон, С.Грибановської, Л.Євсевської, М.Левіна, М.Обермана;
- узагальнення даних аналізу конкретних явищ, встановлення загальних властивостей та регіональних особливостей Дніпропетровської піаністичної школи в аспектах концертно-виконавської, педагогічної, науково-методичної та суспільно-просвітницької діяльності;
Об’єкт дисертаційного дослідження піаністична культура України.
Предмет дослідження піаністична школа Дніпропетровщини в аспектах її генезису, розвитку, участі в цьому процесі місцевих піаністів-педагогів та виконавців, в історичному контексті розвитку культурного і музичного життя Дніпропетровщини кінця XIX - ХХ сторіччя.
У дисертації використано такі методи дослідження:
- історико-культурологічний підхід (в теоретичному трактуванні понять „фортепіанна школа”, „піанізм”, „музична традиція”, у вивченні властивостей регіональної культури);
- метод порівняльного стильового аналізу та загальний системно-структурний підхід (при розробці робочої теоретичної моделі піаністичної школи, у дослідженні художньо-виконавської та інших форм діяльності провідних представників фортепіанної культури Дніпропетровщини, при розгляді методичних принципів місцевих піаністів-викладачів);
- традиційний метод джерелознавства як історичної дисципліни (у вивченні генезису, розвитку та сучасного стану музичної культури регіону, в дослідженні біографічних даних діячів фортепіанної культури тощо).
Методологічною особливістю дисертації є вивчення піаністичної культури Дніпропетровщини в тісному зв’язку з суспільно-історичними подіями та іншими мистецькими явищами.
Наукова новизна одержаних результатів:
1. Запропоноване дисертаційне дослідження перша спроба різнобічного вивчення та узагальнення фактів історії Дніпропетровської фортепіанної культури кінця XIX-ХХ сторіччя. Всі напрямки діяльності: педагогічна, концертно-виконавська, науково-методична, просвітницько-виховна розглядаються в єдності, що дозволяє створити цілісну картину формування професійної піаністичної школи на Дніпропетровщині.
2. Вперше визначаються передумови зародження, чинники та періоди розвитку Дніпропетровської піаністичної школи протягом означеного терміну. Надаються об’єктивні свідчення формування місцевої піаністичної традиції переважно під впливом Петербурзької, Московської, Київської та Одеської консерваторій (зокрема, таких представників Петербурзької школи, як А.Єсипова, К.Фан-Арк, І.Вєнгєрова, С.Савшинський, школи М.Метнера - Л.Лукомський, А.Шацкєс, школи К.Ігумнова - Л.Оборін, Я.Мільштейн, Я.Флієр, української піаністичної школи К.Михайлов, А.Луфер, Л.Гінзбург, Є.Ваулін).
3. Вперше в науковий обіг українського музикознавства вводиться великий за обсягом новий фактологічний матеріал, який дає змогу здійснювати подальше вивчення піаністичної культури Дніпропетровщини, а також виявити її роль у піаністичній культурі та музичній освіті України.
4. В роботі запропонована оригінальна теоретична модель піаністичної школи, що може послугувати подальшому уточненню методологічного підходу до вивчення феномену музично-виконавської школи в цілому, зокрема, дискусії щодо поняття „піаністична школа”.
Джерельною базою дисертації стали, по-перше, краєзнавчі дослідження джерела, що сприяють формуванню загального уявлення про геосоціокультурну динаміку Катеринославщини. До таких джерел можна віднести дореволюційну регіональну періодику (газети: Приднепровский край”, Днепровская молва”, Дніпрові хвилі”, Екатеринославские губернские ведомости”, Южная заря”). На сторінках цих видань постійно відбивалася інформація про музично-театральне життя Катеринослава, а також друкувалась інформація про діяльність закладів музичної освіти. Вивчались також періодичні видання довоєнного та воєнного часу (Днепровская правда”, Зоря”, Тобольская правда”) і сучасні засоби масової інформації газети Днепр вечерний”, Зоря”, Наддніпрянська правда”. Важливим джерелом інформації стали звіти Катеринославського відділення Імператорського Російського Музичного товариства за 1898, 1899, 1900 1905, 1914, 1915 рр. [120 -131].
Особливо важливими для даного дослідження стали матеріали та особові справи архіву Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки [6], Дніпропетровського обласного архіву, Дніпропетровського обласного історичного музею ім. Д.Яворницького, приватні архіви, наукові статті та збірки сучасних музикознавців регіону, спогади учнів педагогів старшого покоління, про яких йдеться у роботі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Зміст дисертації відповідає загальному напряму і змісту науково-дослідницьких робіт Одеської державної музичної академії ім. А.В.Нежданової (ОДМА) і зокрема темі №3 «Історія музичної культури» перспективного плану науково-дослідної діяльності ОДМА на 2007-2011 рр. Тема затверджена на засіданні Вченої ради академії (протокол № 4 від 17 листопада 2007р.).
Практичне значення. Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно містить новий, систематизований фактологічний матеріал, який суттєво доповнює історію розвитку фортепіанної культури України і може використовуватися в навчальних цілях в курсах історії української музики, історії виконавського мистецтва, музичної педагогіки у спеціальних вузах, а також як музично-історичний та довідковий матеріал. Теоретичні положення та практичні результати дослідження систематично використовуються автором та викладачами кафедри Виконавське мистецтво” в педагогічній та виконавчій практиці, у лекційних і практичних курсах фахових дисциплін спеціалізації Фортепіано” у Дніпропетровському музичному училищі та консерваторії ім. М.Глінки.
В навчальному процесі училища та факультету консерваторії широко використовується матеріал, який є змістом серії книг автора дисертації - Видатні музиканти Дніпропетровщини”: Михайло Оберман”, ”Світлана Грибановська”, Лідія Євсевська”, Маріам Гордон”, які є творчими портретами відомих піаністів Дніпропетровщини і матеріали про їх професійні здобутки є складовою частиною цієї наукової праці.
Апробація роботи. Робота обговорювалась на засіданнях кафедр Виконавське мистецтво” Дніпропетровської консерваторії ім. М.Глінки та кафедри Історія музики та музичної етнографії” Одеської державної музичної академії імені А.В.Нежданової. Матеріали дослідження використовувались у курсі лекцій з історії фортепіанного мистецтва та фортепіанної педагогіки для студентів фортепіанного факультету Дніпропетровської консерваторії ім. М.Глінки, на курсах підвищення кваліфікації педагогів ДМШ Дніпропетровської області при обласному управлінні культури.
Основні ідеї й положення роботи були викладені автором на наступних всеукраїнських і міжнародних конференціях (усього 7): II Всеукраїнська наукова конференція Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 26-27 жовтня 2006 р.); Всеукраїнська наукова конференція Педагогіка професійної освіти” (Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 25-26 жовтня 2007 р.); Міжнародна науково-творча конференція Трансформація музичної освіти: культура і сучасність”, присвячена пам’яті В.Й.Малішевського і М.Л.Огренича (Одеса, 10-12 грудня 2007 р.); Міжнародна конференція Фортепианное образование: проблемы и перспективы” (Катеринбург (Росія), лютий, 2008 р.); Міжнародна наукова конференція Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 16-17 жовтня 2008 р.), I Всеукраїнська науково-практична педагогічна конференція Музичне мистецтво: минуле, сьогодення, майбутнє” (Дніпропетровськ, 21-22 квітня 2009 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 6 статтях, 4 з них увійшли до збірників наукових праць, дві до збірок Музична думка Дніпропетровщини”, а також у 4 монографічних виданнях.
Публікації у спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України:
1. Медведнікова Т.О. Творчий шлях та особливості фортепіанної педагогіки
С.В.Грибановської / Т.О.Медведнікова // Теоретичні та практичні питання
культурології : [зб.наук.статей / ред.-упорядник Т.В.Мартинюк]. ─ Мелітополь
: Видавництво Сана”, 2007. ─ Вип. XXY, ч.III С. 80-85.
2. Медведнікова Т.О. Л.І.Євсевська подовжувач традицій піаністичної школи
Гнесіних на Дніпропетровщині / Т.О.Медведнікова // Музичне мистецтво і
культура : [зб.наук.статей / гол. ред. О.В.Сокол]. Одеса : Друкарський дім,
2007. Вип. 8, кн. 1. С. 265274.
3. Медведнікова Т.О. Дніпропетровська піаністична школа та вплив на її
формування Московської школи піанізму / Т.О.Медведнікова // Проблеми
сучасності: культура, мистецтво, педагогіка. Серія: Мистецтвознавство :
[зб.наук.статей / ред.-упорядник Н.Є.Гребенюк]. ─ Луганськ,
держ.інст.культури і мистецтв. - Харків : Стиль, 2007. ─ C. 114-123/
4. Медведнікова Т.О. Одеська та Дніпропетровська піаністичні школи в контексті
розвитку фортепіанної культури України / Т.О.Медведнікова // Теоретичні та
практичні питання культурології : [зб.наук.статей / ред.-упорядник
Т.В.Мартинюк]. ─ Мелітополь : Видавництво Сана”, 2009. ─ Вип. XXVI, ч.I.
С. 30-36.

Структура роботи. Текст дисертації складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаної літератури, що охоплює 225 позицій, 5-ти додатків (список представників Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи; графік відкриття музичних навчальних закладів Дніпропетровської області; архівні документи; афіши, програми; фотодокументи). Загальний обсяг дисертації - 320 сторінок (з них 190 сторінок основного тексту).

Список литературы

ВИСНОВКИ
В дисертації досліджувались генезис та розвиток Дніпропетровської піаністичної школи від кінця XIX до початку XXI століття. 110-річний період її існування, починаючи з 1898 року розглядався автором в історико-культурологічній та генетичній площині. Досліджується діяльність найбільш впливових піаністів-концертантів та педагогів регіону. Історичний підхід, що спирається на ретельно зібраний достовірний фактологічний матеріал, органічно поєднується з сучасним теоретичним аналізом проблеми музично-виконавської школи, а також з науково-методичною інтерпретацією конкретних творчих та педагогічних тенденцій, властивих представникам Дніпропетровської піаністичної школи, дозволяє дійти до наступних висновків.
Дніпропетровська піаністична школа є однією з найстаріших в Україні. Вона є також однією з найбільш масштабних, ґрунтовних (з погляду продовження традиції європейського та вітчизняного фортепіанного мистецтва) і впливових в країні (як в минулі часи, так і сьогодні).
Дніпропетровська піаністична школа є гетерогенною (різнорідною за походженням) багаторівневою системою, що сама входить до складу системи більш високого рівня національної піаністичної школи. Як утворення регіонального рівня Дніпропетровська піаністична школа серед своїх вихованців має численних музикантів позарегіонального та позаукраїнського масштабу діяльності (професори Московської консерваторії М.Соколов, В.Тарнопольський, професори та викладачі Російської академії музики ім. Гнесіних Т.Русанова, І.Сусідко, В.Бєляєв, Азербайджанської консерваторії М.Бреннер, Кишинівської консерваторії О.Соковнін, Астраханської консерваторії Л.Казанцева, Харківського університету мистецтв Н.Горецька та інш.)
Дніпропетровська школа є географічно-культурною цілісністю, поява якої майже цілком обумовлена власними обставинами історичного розвитку міста та краю, культурними потребами мешканців регіону.
Дана школа не є монолітною. Вона має досить складну структуру. В руслі Дніпропетровської піаністичної школи склалися своєрідні течії (системні елементи), що обумовлені функціонуванням провідних центрів професійної музичної культури (Санкт-Петербургу, Москви, Києва, Одеси) та діяльністю видатних виконавців й педагогів (С.Анцишкіної, М.Гейман, М.Гордон, С.Грибановської, Л.Євсевської, М.Левіна, М.Обермана).
Дніпропетровська піаністична школа є поліцентричною системою. В ній відсутній єдиний лідер. Її центр складає група митців, діяльність яких відноситься до різних часів. Однак, вона здійснюється в єдиному геокультурному просторі і виявляє споріднені риси музичного виконавського мистецтва, педагогіки, публіцистики, культурно-просвітницької діяльності.
Піанізм, що притаманний в цілому Дніпропетровській школі, зародився й розвивався переважно під впливом петербурзьких, московських, київських та одеських музикантів (Антона та Миколи Рубінштейнів, Т.Лешетицького, А.Єсипової, Л.Ніколаєва, С.Савшинського, представників школи К.Ігумнова - Л.Оборіна, Я.Мільштейна, Я.Флієра, школи М.Метнера М.Гурвіч, Л.Лукомського, А.Шацкеса, української піаністичної школи К.Михайлова, А.Луфера, А.Лисенко, Л.Гінзбург, Є.Вауліна та ін.). Їх професійні уподобання, естетичні смаки, просвітницька спрямованість, прогресивні педагогічні методи стали основою піаністичної школи регіону.
Найбільш яскравими та впливовими особистостями Дніпропетровської піаністичної школи можна вважати М.Гейман, М.Левіна, М.Обермана, діяльність яких є певною вершиною. Масштабнішою в цьому цензі є особистість М.Гейман, яка виховала біля 200 фахівців, послідовниками засад якої тільки в Дніпропетровському музичному училищі стали 11 її учнів викладачів фортепіанного відділу (Анцишкіна, Барашонкова, Гончаренко, Горнікова, Єрошкін, Коренбліт, Михайловська, Александров, Самара, Харченко, Устименко).
Генеральна ідея роботи виявлення генезису, типів взаємовідносин, багатовекторність формування регіональної піаністичної культури.
Суттєве значення для генезису професійної піаністичної школи Катеринославщини мали зв’язки з відомими піаністичними школами другої половини XIX століття. Серед них вирішальним можна вважати вплив російської піаністичної культури, зокрема Петербурзької та Московської консерваторій, який особливо активно проявився на початковому етапі розвитку Катеринославської - Дніпропетровської піаністичної школи, на відповідальному етапі закладення фундаменту: естетичних норм розвитку системи професійної музичної освіти, критеріїв та вимог щодо методики викладання гри на фортепіано, фортепіанної педагогіки, репертуарних уподобань, концертно-виконавської та просвітницької діяльності. Більшість місцевих піаністів, а також викладачів музичного училища та приватних музичних шкіл кінця XIX першої половини ХХ століття були випускниками російських консерваторій. Відомі піаністи краю випускники Петербурзької консерваторії: С.Брилліант-Лівен, Б.Берлявська, Н.Вільперт, М.Гейман, М.Левін, П.Лур’є-Застрабська, М.Пасенко, С.Храмов, Є.Ейзенберг, випускники Московської консерваторії: С.Гуревич, С.Роговська, А.Шепелевський.
На початку ХХ століття училище було укомплектовано кваліфікованими викладачами та виконавцями, які закінчили не тільки Петербурзьку та Московську консерваторії, а також Варшавську, Віденську, Лейпцизьку, Паризьку, Пармську, Празьку та Римську консерваторії. Піаністів серед них була незначна кількість (В.Застрабська випускниця Лейпцизької консерваторії, І.Казале Римської, Н.Вільперт два роки навчалась у Празькій консерваторії). Таким чином генетичною основою піаністичної школи Дніпропетровщини є переважно російська піаністична школа, яка насамперед була представлена вихованцями Петербурзької консерваторії, діяльність яких, професійні уподобання, виконавські естетичні смаки, просвітницька спрямованість, прогресивні педагогічні засади стали основою піаністичної школи регіону.
Вплив особистості А.Рубінштейна на розвиток піаністичної культури краю був опосередкованим. Вплив його авторитету музиканта, піаніста несли своєю діяльністю випускники Петербурзької консерваторії, яка до моменту відкриття музичних класів у Катеринославі мала вже 36 років плідного існування. Саме його ідеї втілювались через педагогіку, виконавство, просвітницьку роботу його учнів (З.Сіньова, Н.Прокін), через навчальний та виконавський репертуар, значну частину якого на початку ХХ століття складали твори як А.Рубінштейна так і фортепіанні твори видатних російських композиторів (Глінки, Балакірєва, Чайковського, Рахманінова, Скрябіна). Система розбудови музичної освіти регіонів дотримувалася зразку Петербурзької консерваторії. Співпадали Статут, навчальні плани та програми, екзаменаційні та репертуарні вимоги, форми концертно-просвітницької діяльності, тощо.
Безпосередньо на Катеринославщині, провідною піаністичною школою кінця XIX - початку ХХ століття була школа А.Єсипової, учні якої стали ядром становлення піаністичної школи краю (Зубов, Пасенко, Лур’є-Застрабська).
Продовженням засад цього напрямку стала діяльність однієї з найвпливовіших піаністок регіону М.Гейман - учениці І. Вєнгєрової, яка в свою чергу була ученицею А.Єсипової та Т.Лешетицького. М.Гейман припинила свою діяльність у 1978 році. Таким чином, учні А.Єсипової складали професійну основу місцевої піаністичної школи майже 70 років. За своєю професійною впливовістю, педагогічною та виконавською активністю, великою плеядою учнів послідовників саме школа А.Єсипової визначила генетичну основу Катеринославської піаністичної культури.
Відомим викладачем Петербурзької консерваторії кінця XIX початку ХХ століття був професор К.Фан-Арк, який в своїй педагогічній діяльності дотримувався направлення школи Т.Лешетицького і багато років працюючи в Петербурзькій консерваторії зміг акумулювати кращі її традиції в своїй педагогічній діяльності. Учні К.Фан-Арка, особливо Н.Вільперт, мали великий професійний авторитет і доповнювали піаністичну школу регіону ще одним напрямком Петербурзької піаністичної школи, сприяючи її формуванню як багатовекторному, комплексному явищу.
Діяльність одного з яскравих піаністів Дніпропетровщини 30-х 60-х років ХХ століття М.Левіна збагатила піаністичну школу регіону виконавськими та педагогічними засадами провідного викладача Ленінградської консерваторії першої половини ХХ століття С.Савшинського, учнем якого він був, та засновника Ленінградської піаністичної школи Л.Ніколаєва, асистентом якого працював на кафедрі спеціального фортепіано з 1923 до 1927 року.
Творчі зв’язки з піаністичною школою Московської консерваторії почалися на початку ХХ століття. Вони пов’язані з педагогічною та виконавською діяльністю на Катеринославщині випускників Московської консерваторії А.Шепелевського (кл. П.Шльоцера), С.Гуревич (кл. В.Сафонова), С.Роговської, яка навчалась у М.Рубінштейна та закінчила консерваторію по класу А.Кашперової.
Найбільш поширеними стали зв’язки з піаністичною школою Московської консерваторії у другій половині ХХ століття, коли в училищі почали працювати С.Анцишкіна, Г.Єрошкін, Е.Кириловська, М.Гордон учні Л.Оборіна, Я.Мільштейна, Я.Флієра, А.Шацкеса. Оскільки професори Московської консерваторії Л.Оборін, Я.Мільштейн та Я.Флієр були учнями і послідовниками творчих засад К. Ігумнова, це дає право стверджувати, що саме школа К.Ігумнова стала ще однією складовою генезису піаністичної школи Дніпропетровщини.
Два провідних викладачів фортепіанного відділу училища другої половини ХХ століття М.Гордон (кл. Л.Лукомського та А.Шацкеса) та О.Рокоман (кл. М.Гурвіч, музично-педагогічний інститут імені Гнесіних) стали продовжувачами славетних традицій школи М.Метнера, оскільки Л.Лукомський, А.Шацкес та М.Гурвіч були учнями М.Метнера і їх педагогічні та виконавські засади сформувались саме під його впливом.
Ряд викладачів училища (Александрова, Ісакова, Холодкова, Новосьолова, Тарасенко та інш.) через своїх викладачів по консерваторії стали послідовниками школи Г.Нейгауза, так як Б.Маранц, Т.Гутман, Л.Булатова, Л.Гінзбург, та А.Лисенко удосконалювали свою майстерність в аспірантурі Московської консерваторії саме під керівництвом Г.Нейгауза.
Дніпропетровська піаністична школа завжди була невід’ємною складовою частиною національного культурно-історичного простору, що було зумовлено тісними творчими зв’язками з вітчизняними консерваторіями, як осередками музичної культури України, у тому числі і фортепіанного мистецтва Київською, Одеською, Харківською, Львівською та Донецькою консерваторіями (сьогодні академіями музики).
Особливе місце в еволюції Дніпропетровської піаністичної школи належить музикантам-піаністам Київської (К.Михайлову, О.Александрову, А.Луферу, А.Лисенко,) та Одеської консерваторій (Є.Вауліну, Л.Гінзбург).
Безпосередній вплив Київської піаністичної школи на розвиток Дніпропетровської школи піанізму починається тільки з сорокових років ХХ сторіччя.
Особливого значення у розвитку піаністичної культури Дніпропетровщини 40-70-х років ХХ століття набуває мистецька, педагогічна, виконавська, методична, культурно-просвітницька та суспільна діяльність М.Обермана одного з найяскравіших представників Київської піаністичної школи на Дніпропетровщині. Його активна громадсько-організаційна діяльність на посаді директора Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки та голови обласної методичної ради була спрямована на практичне вирішення проблем музичного мистецтва в контексті становлення загальної і професійної музичної освіти. М.Обермана можливо вважати засновником системи музичної освіти на Дніпропетровщині. За роки його керування музичним училищем в області було відкрито 80 музичних шкіл та два музичних училища у містах Кривий Ріг (1961) та Дніпродзержинськ (1967). Певний внесок зроблено в розвиток професійної музичної освіти під час Великої Вітчизняної війни та евакуації у місті Тобольську (Росія), де була відкрита дитяча музична школа, а пізніше на її базі Тобольське училище культури та мистецтва. Особистість М.Обермана стає однією із значних постатей, що своєю творчою та громадською діяльністю визначила художні пріоритети в площині виховання українських мистецьких кадрів, стимулювала розвиток Дніпропетровської піаністичної школи на засадах професіоналізму на шляху до українського фортепіанного мистецтва.
Постать всеукраїнського масштабу М.Оберман учень і продовжувач класичних фортепіанних традицій В.Стешенко-Куфтіної, К.Михайлова та В.Косенка, він в той же час був сучасно мислячим музикантом і своєю творчістю відбивав нове світовідчуття епохи. Значення М.Обермана, його місце в розвитку музичного мистецтва Дніпропетровщини особливо помітно зараз, в новітній культурній ситуації, коли його виконавська, педагогічна, просвітительська, громадська діяльність стали невід’ємною частиною культури України, прикладом відданого служіння мистецтву.
Починаючи з кінця 30-х років ХХ століття суттєвим стає загальний культурний вплив Дніпропетровської обласної філармонії на естетичні смаки професійних музикантів та любителів музики Дніпропетровщини, у тому числі в галузі фортепіанного мистецтва, який проявився у знайомстві з фортепіанною музикою в широкій історичній ретроспективі, починаючи з клавірної епохи та закінчуючи творами сучасних українських композиторів. Виконавські школи переважно були представлені видатними музикантами Московської та Ленінградської піаністичних шкіл: Я.Зак, Я.Флієр, Е.Гілельс, С.Ріхтер, Р.Керер, Т.Ніколаєва, Н.Штаркман та багато інших. Менше було представлено мистецтво Української піаністичної школи (А.Лисенко, В.Сєчкін). Вагомий внесок належить місцевим піаністам солістам Дніпропетровської філармонії (Оберману, Єрошкіну, Холодковій) та багатьом викладачам музичного училища ім. М.І.Глінки: М.Левіну, М.Гейман, С.Анцишкіній, Е.Кириловській, М.Александровій, Ю.Самарі. Таким чином, для піаністичної концертної практики Дніпропетровщини другої половини ХХ століття характерним є взаємовплив філармонії та музичного училища: робота викладачів музичного училища солістами Дніпропетровської філармонії, співпраця музикантів Дніпропетровського музичного училища та філармонії, робота солістів Дніпропетровської філармонії викладачами музичного училища.
Негативні особливості культурно-мистецького розвитку Дніпропетровщини другої половини ХХ століття це відсутність у місті до 1974 року театру опери та балету, відсутність до 1977 року Дніпропетровської композиторської організації, відсутність до 2006 року консерваторії, статус Дніпропетровська як так званого «закритого міста», що повністю виключало до 90-х років ХХ століття гастролі у регіоні зарубіжних музикантів, що призводило до певної ізольованості професійних музикантів від досягнень світового музичного мистецтва. Саме ці обставини піднімали статус Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки не тільки як центру професійної освіти регіону, а й як концертно-виконавської, композиторської, науково-просвітницької організації з великими творчими можливостями.
Процес еволюції Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи на всіх етапах її розвитку відрізнявся своєю відкритістю для впливу та сприйняття кращих досягнень російських, українських (петербурзької, московської, київської, одеської) та інших піаністичних шкіл, що є свідченням акультурації процесу її становлення. Мешканці Катеринослава ще на початку ХХ століття захоплено приймали виступи С.Рахманінова, О.Скрябіна, В.Ляндовської, І.Падеревського, Й.Гофмана, у середині ХХ століття відвідування міста та училища Г.Нейгаузом, О.Гольденвейзером, у другій половині ХХ століття Я.Флієром, Я.Мільштейном, Е.Гілельсом, С.Ріхтером та інш.
З іншого боку, впродовж всієї історії свого існування професійна музична культура регіону, у тому числі і піаністична базувалась на грунті національних традицій, які своїми коріннями простягаються до часів появи перших монастирських, церковно-приходських та шкіл вокальної музики у Запорізькій Січі. Це є ознакою інкультурації, як другої складової генезису піаністичної школи Дніпропетровського регіону.
В процесі еволюції Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи спостерігаються чотири періоди (головним критерієм періодизації слугує оцінка концертно-педагогічної практики й стану музично-освітніх інститутів краю).
Перший період (1898-1923 роки) характеризується бурхливим розвитком педагогічної та виконавської активності у Катеринославі, формуванням закладів професійної музичної освіти, зокрема відкриттям Катеринославського відділення Імператорського Російського Музичного товариства і музичних класів при ньому (1898 р.); реорганізацією музичних класів у музичне училище (1901 р.); відкриттям на базі музичного училища Катеринославської консерваторії (1919 р.). Професійну основу Катеринославської піаністичної культури складають випускники Петербурзької та Московської консерваторій. Найбільш впливові з них А.Шепелевський, С.Брилліант-Лівен, Ю.Зубов, М.Пасенко, Н.Вільперт, Є.Ейзенберг.
Цей період розвитку піаністичної культури регіону визначається концентрацією педагогічної та виконавської культурної інформації у Катеринославі як центрі регіону і вбиранням зовнішньої культурної інформації в сфері професійної музичної культури. Його можна визначити як акумулятивний етап музичної культури Катеринославського регіону.
Другий період (1923-1940 роки) характеризується неоднозначними подіями та процесами. Катеринославська консерваторія у 1923 році була реорганізована у музично-театральний технікум із статусом вищого музичного навчального закладу. У 1930 році технікум отримав статус середнього навчального закладу, а у 1938 році він знову був реорганізований і став музичним училищем із правами середнього спеціального навчального закладу. Такі експерименти в галузі гуманітарної освіти привели до зникнення на тривалий час (більш ніж 80-т років) вищого музичного навчального закладу на Дніпропетровщині. В цей період на фортепіанному відділі працюють виключно випускники Петербурзької консерваторії Б.Берлявська, М.Гейман, М.Левін, П.Лур’є-Застрабська, С.Храмов, діяльність яких мала вирішальний вплив на формування Дніпропетровської піаністичної школи.
Протягом третього періоду (1940-1990-ті роки) Дніпропетровське музичне училище (з 1948 року імені М.І.Глінки) займає місце головного музичного центру регіону. Внаслідок того, що з кінця 40-х років і майже до 90-х минулого століття Дніпропетровськ мав статус закритого міста”, це вело до певної ізольованості професійних музикантів від досягнень світового музичного мистецтва. Разом з тим, в даний період здійснювалося розширення й укріплення системи музичної освіти на Дніпропетровщині: було відкрито 80 нових дитячих музичних шкіл, два музичних училища у містах Кривий Ріг (1961) та Дніпродзержинськ (1967). Це період розквіту Дніпропетровської піаністичної школи: старше покоління викладачів досягло кульмінації своєї творчої діяльності, відділ поповнився молодим поколінням вихованців Московської піаністичної школи та збагатився випускниками українських консерваторій. Саме цей період (60-70-ті роки) можна вважати періодом визнання досягнень музичного училища за межами регіону в Україні та Росії, перемоги учнів училища на республіканських оглядах-конкурсах, підготовки провідними викладачами училища декількох поколінь фахівців, формування спільних творчих засад та традицій, забезпечення спадковості, що дає право стверджувати сформованість Дніпропетровської піаністичної школи як певного мистецького напряму на початку другої половини ХХ століття.
Найбільш яскравою та впливовою постаттю цього часу був директор Дніпропетровського музичного училища (1940-1973 рр.) М.Оберман.
Останній четвертий період сучасний. Він розпочався в історії музичної культури Дніпропетровщини із проголошенням державної незалежності України. Основні завдання сучасної системи освіти регіону: високопрофесійне виховання творчої молоді на тлі багатовікових надбань українського народу; національне відродження музичної культури, збереження та примноження професійних традицій, самоствердження української піаністичної школи, як частки європейського та світового культурного надбання. Логічним направленням розбудови національної музичної культури України стало відкриття у Дніпропетровську у 2006 році консерваторії, що створило закінчений цикл системи музичної освіти великого регіону країни.
Таким чином, сьогодні в розвитку Дніпропетровської піаністичної школи спостерігаємо етап її повної професіоналізації, високого рівня професіоналізму у всіх сферах творчої діяльності, сформоване обличчя” школи, констатуємо позарегіональний вплив Дніпропетровської піаністичної школи, або процес екстраполяції регіональної музичної культури назовні.
За 110-річну історію свого існування Дніпропетровська піаністична школа виховала декілька тисяч музикантів. Одна з її типових рис - це розкриття всебічних творчих можливостей учнів. Тому серед останніх є не тільки піаністи-солісти, концертмейстери, викладачі, а й композитори, диригенти, відомі науковці та діячі музичної культури. Протягом усіх років школа зберігає безперервність розвитку піаністичної культури та освіти регіону, підтримує найкращі світові та вітчизняні традиції фортепіанного мистецтва.
Основні наукові результати дослідження:
1. Уперше в історії української вітчизняної музикознавчої науки проведено науково-історичне дослідження феномена Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи, існування та творча діяльність якої була білою плямою” в українському культурно-історичному просторі, простежені її джерела та еволюція.
2. Виявлені підстави, які дозволяють стверджувати існування історично сформованої Дніпропетровської піаністичної школи як окремого регіонального напряму у фортепіанно-виконавському мистецтві України:
- територіальна єдність;
- наявність соціальної та культурної основи системи музичних навчальних закладів, зацікавленості мешканців краю розвитком музичної культури, активність виконавської практики, концертного життя;
- біля 5 тисяч вихованців піаністів різного масштабу, які більшою мірою складають музичні кадри Дніпропетровської області, найбільш обдаровані за масштабом діяльності вийшли за межі регіону та України;
- протягом 110 років безперервність розвитку піаністичної культури та освіти регіону, збереження традицій, забезпечення спадкоємності;
- сьогодні Дніпропетровська піаністична школа як структура професійної освіти готує фахівців від початкової до вищої музичної освіти.
3. Здійснена хронологізація основних періодів розвитку Дніпропетровської піаністичної школи: I період (1898-1923) початковий етап. Становлення професійної музичної освіти, реорганізація музичних класів в музичне училище та відкриття консерваторії; II період (1923-1940) етап реорганізацій. У 1923 році консерваторія реорганізована у музично-театральний технікум із статусом вищого навчального закладу, у 1930 році у технікум із статусом середнього навчального закладу, у 1938 році у музичне училище середній спеціальний навчальний заклад. III період (1940-1990) етап остаточної сформованості Дніпропетровської піаністичної школи, у тому числі створення системи загальної і професійної музичної освіти області. IY період з 1990 року сучасний етап. Відкриття Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки (2006).
4. Виявлено багатовекторність генезису Дніпропетровської піаністичної школи, основою якого стали творчі засади російських (Петербурзької, Московської) та українських консерваторій, переважно Київської та Одеської, у тому числі шкіл видатних російських та українських музикантів: Антона та Миколи Рубінштейнів, А.Єсипової, С.Савшинського, К.Ігумнова, М.Метнера, Л.Оборіна, Я.Флієра, Я.Мільштейна, К.Михайлова, А.Луфера, А.Лисенко, Л.Гінзбург, Є.Вауліна.
5. Вперше дана розгорнута характеристика творчих засад найбільш відомих піаністів Дніпропетровщини, які мали суттєвий вплив на еволюцію піаністичної школи краю, як невід’ємної складової частини Української національної музичної культури: С.Анцишкіної, М.Гейман, М.Гордон, С.Грибановської, Л.Євсевської, М.Левіна, М.Обермана.
6. Засвідчується, що однією з базових традицій фортепіанного відділу є те, що навчаючись в різних консерваторіях України та Росії, студенти училища інтегрують в собі досягнення багатьох піаністичних шкіл, стилів та напрямків в педагогіці та виконавстві. Повертаючись на роботу до училища, вони значно збагачують творчий потенціал піаністичної школи Дніпропетровщини, сприяють оновленню творчого колективу, змінюванню існуючих традицій в сучасному, прогресивному напрямку.
7. Вперше складено список представників Дніпропетровської піаністичної школи за період 1898-2008 роки і зроблено аналіз кадрів за їх фаховим представництвом.
Таким чином, матеріал пропонованого дослідження має практичну цінність. Його методологія може бути використана як підґрунтя для подальшого наукового дослідження щодо значення Дніпропетровської піаністичної школи крізь призму її виконавської, педагогічної та просвітницької традиції та відбудову творчих внесків найбільш значущих її особистостей, розвитку в теорії та історії української піаністичної культури, історії української фортепіанної музики. Здобута інформація про музичну культуру Дніпропетровщини кінця XIX-ХХ століття поповнює історію української музики, історію української піаністичної культури, знаннями про специфіку еволюції музичної культури Катеринославщини - Дніпропетровщини, як складової культури України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ :
1. Академія музичної еліти України / [автори-упоряд. : А.П.Лащенко, О.І.Малозьомова, Т.В.Гусарчук]. К. : Музична Україна, 2004. ─ 510 с.
2. Алексеев А.Д. Русские пианисты. Очерки и материалы по истории пианизма /
Алексеев А.Д. ─ М.-Л. : Музгиз, 1948. ─ 312 с.
3. Алексеев А.Д. История фортепианного искусства. Части 1, 2 / Алексеев А.Д. ─ М.
: Музыка, 1988. ─ 414 с.
4. Аністратенко Ж. М.Беклемішев педагог / Аністратенко Ж. // Українське
музикознавство : [науково-методичний міжвідомчий щорічник]. ─ 1973. ─ №8.
С. 209-221.
5. Аністратенко Ж. Роль Нейгауза у становленні української радянської піаністичної
школи / Аністратенко Ж. // Питання фортепіанної педагогіки та виконавства : [зб.
статей]. ─ Київ : Музична Україна, 1981. ─ С. 96-104.
6. Архівні документи : особисті справи; накази та звіти // Архів Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки. 1940-2008 рр. №№
7. Баренбойм Л. Антон Григорьевич Рубинштейн. 1867-1894 / Л.Баренбойм. ─ Л. :
Музгиз, 1962. ─ 490 с.
8. Баренбойм Л. За полвека. Очерки. Статьи. Материалы / Л.Баренбойм. ─ Л. :
Сов.комп., 1986. ─ 365 с.
9. Беркман Т. А.Н.Есипова. Жизнь, деятельность, педагогические принципи /
Т.Беркман. ─ М.-Л. : Музгиз, 1948. ─ 143 с.
10. Бертенсон Н. Анна Николаевна Есипова. Очерк жизни и деятельности /
Н.Бертенсон. ─ Л. : Музгиз, 1960. ─ 151 с.
11. Большая советская энциклопедия : [гл. ред. А.М.Прохоров]. ─ 3-е изд. ─ М. : Советская энциклопедия, 1965 . Т. 29. 1978.─ 1262 с.
12. Бородин А.Б. О структуре понятия «фортепианная школа» / А.Бородин //
Вестник Башкирского университета. 2007. ─ №1. ─ с.187189.
13. Бородин А.Б. Формирование понятия «фортепианная школа» у музыкантов-
исполнителей в процессе профессионального вузовского образования: автореф. дисс. на соискание науч. степени канд. пед. наук: спец. 13.00.08 «Теория и методика профессионального образования» / А.Б.Бородин. ─ Екатеринбург, 2007. ─ 19 [1] c.
14. Булатова Л.Б. Принципы преемственности в фортепианной педагогике
Е.Ф.Гнесиной и их развитие в современном обучении / Л.Б.Булатова. ─ М. :
Гос. муз-пед. институт им. Гнесиных, 1988. ─ 21 с.
15. Булатова Л.Б. Творческое наследие Е.Ф.Гнесиной / Л.Б.Булатова. ─ М. : РАМ
им. Гнесиных, 1999. ─ 90 с.
16. Булатова Л.Б. В творческой мастерской Генриха Нейгауза / Л.Б.Булатова. ─ М. :
РАМ им. Гнесиных, 2007. ─ 46 с.
17. Вицинский А. Беседы с пианистами. Абрам Шацкес / А.Вицинский. ─ М. :
Классика XXI, 2007. ─ С. 83-96.
18. Вопросы фортепианного исполнительства. Очерки, статьи, воспоминания :
[сост. и общ. ред. М.Г.Соколова]. ─ М. : Музыка, 1965. Вып. 1. 245 с.
19. Вопросы фортепианного исполнительства : [сост. и общ. ред. М.Г.Соколова]. ─ М. : Музыка, 1968. Вып. 2. ─ 282 с.
20. Вопросы фортепианной педагогики : [сб. статей / общ. ред. В. Натансона].
─ М. : Музыка, 1967. Вып. 2. ─ 238 с.
21. Вопросы фортепианной педагогики : [сб. статей / общ. ред. В.Натансона].
─ М. : Музыка, 1976. Вып. 4. ─ 271 с.
22. Воспитание пианиста в детской музыкальной школе / [ред.кол. : А.Александров,
Л.Вайнтрауб, Г.Курковский и др.]. ─ К. : Мистецтво, 1964. ─ 215 с.
23. Воспоминания о Московской консерватории / [Сост. и коммент. Е.Н.Алексеевой и Г.А.Прибегиной]. ─ М. : Музыка, 1966. ─ 606 с.
24. Выдающиеся пианисты-педагоги о фортепианном искусстве / [Сост, общ.
редакция С.М.Хентовой]. ─ Л. : Музыка, 1966. ─ 314 с.
25. Выписка из протокола №9 заседания кафедры фортепианного факультета
государственного музыкально-педагогического института им. Гнесиных от
22 декабря 1949 года. // Особиста справа М.Л.Обермана [Архів.........]/ - №
26. Гаккель Л. Фортепианная музыка ХХ века / Л.Гаккель. Л. : Советский
композитор, 1990. 286 с.
27. Глущук Т. Національні традиції функціонування фортепіанної виконавської
школи України / Глущук Т. // Теоретичні та практичні питання культурології : [зб. наук. статей / ред.-упоряд. Т.Мартинюк]. ─ Мелітополь : Сана, 2006. ─ Вип. XXII. С. 136-139.
28. Гольден