Достатність доказів у кримінальному процесі України

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ ................................................................................................................................. 3
Розділ 1. Достатність доказів як кримінально-процесуальна категорія .................. 13
1.1. Достатність доказів і кримінально-процесуальне доказування ......................... 13
1.2. Достатність доказів та істина в кримінальному процесі .................................... 31
1.3. Достатність доказів і предмет та межі доказування ........................................... 40
1.4. Визначення достатності доказів як складова частина
процесу оцінки доказів ......................................................................................... 58
Розділ 2. Достатність доказів у досудовому провадженні ........................................ 86
2.1. Достатність доказів (даних) на стадії
порушення кримінальної справи ......................................................................... 86
2.2. Достатність доказів на стадії досудового розслідування ................................... 98
Розділ 3. Достатність доказів у судовому провадженні .......................................... 119
3.1. Достатність доказів на стадії попереднього
розгляду справи суддею ..................................................................................... 119
3.2. Достатність доказів в стадії судового розгляду ................................................ 140
3.3. Достатність доказів при перегляді судових рішень
у кримінальних справах ...................................................................................... 161
Висновки ...................................................................................................................... 176
Список використаних джерел .................................................................................... 185
Додатки ........................................................................................................................ 206

ВСТУП

Інтереси судочинства вимагають від суб'єктів кримінального процесу прийняття не тільки законних та справедливих, але й обґрунтованих рішень з питань, що виникають під час провадження у справі. Кримінальне судочинство, яке сформувалося в Україні ще до здобуття нею незалежності, не може вже відповідати тим вимогам, які ставляться до нього сьогоденням. Нині назріла необхідність реформувати вітчизняний кримінальний процес, побудувавши його відповідно до вимог, які ставляться до кримінального процесу в демократичній, соціальній та правовій державі, якою Україна проголошена статтею 1 Конституції нашої держави. Відбувається процес розробки та обговорення положень нового Кримінально-процесуального кодексу України, який повинен врахувати позитивний досвід попереднього законотворення в галузі кримінального процесу і позбутися негативу, який проявився на момент реформування чинного КПК України. Таке реформування, в свою чергу, вимагає ретельного, докладного, детального теоретичного підґрунтя. Тому не випадково, особливо в останній час, серед науковців зріс інтерес до багатьох визначальних теоретичних положень кримінального процесу. Насамперед, увага приділяється фундаментальним, вихідним, базисним положенням, які справляють керівний, вирішальний вплив на всі похідні інститути та норми. До числа таких фундаментальних положень належить процес доказування, який з упевненістю можна називати стрижнем всього кримінального процесу, що пронизує всі його стадії. І однією з важливих і водночас недостатньо вивченою є проблема достатності доказів у кримінальному процесі, без встановлення якої неможливе прийняття цілої низки як проміжних, етапних, так і підсумкових процесуальних рішень у кожній кримінальній справі. Вищесказаним і обумовлюється актуальність теми даного дисертаційного дослідження.
Проблеми достатності доказів торкалися в своїх працях С. А. Альперт, В. Д. Арсеньєв, М. І. Бажанов, Р. С. Бєлкін, А. Р. Бєлкін, Т. В. Варфоломєєва, Л. Є. Владимиров, А. Я. Вишинський, В. Г. Гончаренко, М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, А. Я. Дубинський, П. С. Елькінд, В. С. Зеленецький, Л. М. Карнєєва, Є. Г. Коваленко, С. В. Курильов, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, Г. М. Міньковський, В. Т. Нор, Ю. К. Орлов, Г. М. Рєзнік, Н. В. Сибільова, С. В. Слинько, С. М. Стахівський, М. С. Строгович, В. М. Тертишник, Л. Т. Ульянова, Ф. Н. Фаткуллін, С. А. Шейфер, М. Є. Шумило, Н. А. Якубович та багато інших.
В російській науці кримінального процесу проблема достатності доказів була предметом спеціального дослідження у кандидатській дисертації Р. В. Костенка 1999 року та у його ж, в співавторстві з Ф. М. Кудіним, монографії 2000 року за згаданою дисертацією. У вітчизняній же науці кримінального процесу проблема достатності доказів темою окремого монографічного дослідження досі не була. Потреба в ньому обумовлена необхідністю дослідження з точки зору достатності доказів (даних) низки нових положень чинного КПК України, якими кодекс було доповнено і змінено під час проведення "Малої судової реформи" 2001 року Законами України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року та від 12 липня 2001 року , зокрема щодо постанов слідчого і прокурора про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого (особи) від кримінальної відповідальності (ст.ст. 7 – 11-1 КПК України), постанови судді про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-1 КПК України), постанови судді про продовження строку тримання під вартою (ст. 165-2 КПК України), обвинувального вироку суду, винесеного без проведення судового слідства (ст.ст. 299, 301-1 КПК України), рішення апеляційного суду під час попереднього розгляду справи (ст. 367 КПК України), обвинувального вироку суду апеляційної інстанції (ст. 378 КПК України); Законом України від 14 грудня 2006 року "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" щодо перевірки судом підстав для винесення слідчим постанови про порушення кримінальної справи та ін.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах теми Центру дослідження прав людини юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян в Україні" № 01 БФ 042-01 за третім науковим підрозділом "Спеціально-правові способи захисту прав і свобод громадян України".
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного дослідження теоретичних і практичних проблемних питань достатності доказів дати визначення поняття достатності доказів у кримінальному процесі, встановити суть достатності доказів як кримінально-процесуального феномену, розробити пропозиції з удосконалення кримінально-процесуального законодавства та рекомендації, спрямовані на поліпшення правозастосовчої практики суб'єктів кримінального процесу.
Поставлена мета досягається завдяки вирішенню в роботі таких завдань:
– встановити юридичну природу, суть, значення та основні ознаки достатності доказів;
– визначити місце достатності доказів серед інших властивостей кримінально-процесуальних доказів;
– визначити коло суб'єктів, які наділені компетенцією визначати достатність доказів;
– дослідити обсяг повноважень суб'єктів кримінального процесу щодо визначення достатності доказів;
– дослідити порядок визначення достатності доказів;
– дослідити особливості визначення достатності доказів на різних стадіях кримінального процесу;
– дослідити рішення, прийняття яких у кримінальному процесі вимагає достатності доказів;
– дослідити співвідношення достатності доказів з суміжними поняттями;
– розробити пропозиції з удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо визначення достатності доказів;
– розробити рекомендації, спрямовані на поліпшення діяльності суб'єктів кримінального процесу з оцінки достатності доказів.
Об'єктом дослідження є оцінка доказів як один із елементів процесу доказування у кримінальному процесу України.
Предмет дослідження – суть, значення та особливості оцінки достатності доказів на різних стадіях кримінального процесу України.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є загальний діалектичний метод пізнання соціальних явищ та процесів, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в дисертації, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Також під час дослідження використовувалися інші методи дослідження: історико-правовий метод, який дозволив показати хід розвитку уявлень про достатність доказів; метод структурно-системного аналізу дозволив вивчити процес доказування, в ході якого визначається достатність доказів; порівняльно-правовий метод застосовувався під час порівняння визначення достатності доказів за вітчизняним та зарубіжним кримінально-процесуальним законодавством та доктриною кримінального процесу; формально-юридичний метод застосовувався при опрацюванні норм чинного КПК України та проекту нового КПК, підготовлено пропозиції щодо удосконалення чинного КПК та можливостей реалізації зазначених пропозицій у новому КПК; статистичний метод було використано під час вивчення практики застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема норм доказового оправа при визначенні достатності доказів.
Теоретичну основу дисертації складають наукові праці з конституційного, кримінального, кримінально-процесуального права, судоустрою, криміналістики та філософії.
Емпіричну базу дослідження становлять: а) статистичні дані та матеріали узагальнень практики Верховного Суду України за 2003 – 2006 роки; б) результати вивчення автором 300 кримінальних справ, розглянутих місцевими судами м. Запоріжжя, Апеляційним судом Запорізької області та Верховним Судом України.
Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, КПК України, інші кодекси та закони України, історичні пам'ятки права України, підзаконні нормативно-правові акти, постанови Пленуму Верховного Суду України, законодавство зарубіжних країн: Російської Федерацій, Федеративної Республіки Німеччина та ін.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації, яка є першим в Україні спеціальним науковим дослідженням проблеми визначення достатності доказів під час провадження у кримінальній справі, полягає в наступних основних положеннях, висновках і пропозиціях, які виносяться на захист.
Положення і висновки, зроблені вперше в науці кримінального процесу:
– сформульовано авторське визначення достатності доказів як такої властивості сукупності доказів у справі, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному встановленні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі;
– обґрунтовано висновок про кореляцію меж доказування і стану достатності доказів;
– співвідношення понять "повнота доказів" і "достатність доказів" розглянуто з використанням уявної системи координат, в якій зазначені поняття знаходяться на різних осях;
– сформульовано принцип "презумпції достовірності доказу";
– розкрито взаємозв'язок достатності та значущості доказів;
– виділено і досліджено процесуальні рішення, які приймаються на підставі достатньої сукупності доказів.
Положення, які було удосконалено:
– обґрунтовано положення про те, що доказування складається з двох аспектів: доказування-пізнання і доказування-обґрунтування, які пропонується називати власне доказуванням та доведенням відповідно;
– запропоновано називати психологічний стан особи, яка оцінювала докази, "внутрішньою переконаністю" для відмежування його від внутрішнього переконання як способу оцінки доказів. При цьому внутрішня переконаність, як стан цілковитої впевненості в правильності своїх висновків, може бути як визначеною, певною (це твердий висновок про наявність або відсутність факту), так і невизначеною, непевною (особа переконалася у неможливості твердо встановити наявність або відсутність факту);
– обґрунтовано правильність позиції, відповідно до якої фактичні дані в стадії порушення кримінальної справи не є кримінально-процесуальними доказами;
– класифіковано: обставини, що виключають провадження в кримінальній справі, на змістовні, формальні та змішані; рішення, які приймаються в ході досудового розслідування справи, на такі, що ґрунтуються на достатніх даних і на такі, що ґрунтуються на достатніх доказах; рішення, які приймаються на підставі достатньої сукупності доказів, на такі, що впливають на подальшу процесуальну долю справи (це рішення компетентних державних органів та осіб) і такі, що подібного впливу не мають (це рішення інших учасників процесу);
– обґрунтовано відмінність понять "достатні докази" і "достатні підстави", які застосовуються відповідно для ретровіщання і передвіщання;
– обґрунтовано положення про те, що рішення про обрання запобіжних заходів приймаються не за наявності достатніх доказів, а за наявності достатніх підстав;
– обґрунтовано необхідність приймати рішення про визнання особи потерпілим на підставі достатніх доказів заподіяння злочином шкоди особі.
Положення, які дістали подальший розвиток:
– дістала подальший розвиток ідея про розуміння предмета і меж доказування як рамок дослідження, які, проте, лежать на різних осях уявної системи координат;
– запропоновано розглядати терміни "дослідження доказів" та "розгляд доказів" як синонімічні, які означають перевірку та оцінку доказів;
– обґрунтовано положення про те, що суд є суб'єктом доказування, для якого здійснення доказування у кримінальній справі є обов'язком;
– підтримано позицію тих процесуалістів, які вважають, що метою доказування у кримінальному процесі є з'ясування об'єктивної істини, визнаючи водночас наявність у кримінальному процесі і конвенційної, і формальної істини;
– підтримано позицію про необхідність виділення в предметі доказування головного факту, до складу якого входять подія злочину та винність особи у його вчиненні, що обумовлено виділенням у змісті будь-якого явища не тільки головного (суті), але ще й неголовного, другорядного;
– обґрунтовано необхідність виділення серед властивостей доказів значущості;
– обґрунтовано положення про те, що на стадії попереднього розгляду справи суддею достатність доказів оцінюється лише за письмовими матеріалами справи;
– обґрунтовано неможливість прийняття на стадії попереднього розгляду справи суддею рішень, які вимагають достовірного встановлення винності особи у вчиненні певного злочину, зокрема про закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю в діянні складу злочину, внаслідок акту амністії щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку, коли внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною, у зв'язку з дійовим каяттям, у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, у зв'язку з передачею особи на поруки та у зв'язку із закінченням строків давності;
– піддано критиці інститут скороченого судового слідства та запропоновано відмовитися від нього як такого, що ставить під загрозу з'ясування істини у справі.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції можуть бути використані:
а) у законотворчій роботі при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, при доопрацюванні проекту нового КПК України, а також при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з питань доказового права;
б) у практичній діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду, адвокатури – для оптимізації процесу правозастосування;
в) у науково-дослідній сфері – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з проблеми оцінки доказів, у т. ч. визначення їх достатності;
г) у навчально-методичній роботі – при вивченні студентами, курсантами та слухачами юридичних факультетів та навчальних закладів відповідних питань з дисциплін "Кримінальний процес України", "Теорія доказування".
За результатами дисертаційного дослідження автором були сформульовані пропозиції з вдосконалення процесуального законодавства України, зокрема, щодо норм доказового права, викладені у науковій записці, направленій до Верховної Ради України (06-19/3-40916 від 12.03.2004 р.), які отримали позитивну оцінку Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри кримінального процесу та криміналістики юридичного факультету Гуманітарного університету "Запорізький інститут державного та муніципального управління", а також були оприлюднені на засіданні міжнародного "круглого столу", присвяченого пам'яті професора К. Г. Федорова (м. Запоріжжя, 12 травня 2000 року), на міжнародній науково-практичній конференції пам'яті П. І. Новгородцева "Ідея правової держави: історія і сучасність" (м. Луганськ, 23-24 листопада 2000 року), на науково-практичній конференції "Становлення правової держави в Україні: проблема та шляхи вдосконалення правового регулювання" (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 року), на науково-практичній конференції "Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи" (м. Харків, 18-19 квітня 2002 року.), на науково-практичній конференції "Актуальні проблеми правознавства" (м. Запоріжжя, 30-31 жовтня 2003 року), на науково-практичній конференції "Правове забезпечення сфери державного управління та місцевого самоврядування" (м. Запоріжжя, 28-29 жовтня 2004 року), на науково-практичному семінарі "Піднесення до права" (м. Запоріжжя, 24-26 червня 2005 року), на міжнародній науково-практичній конференції "Правове забезпечення сфери державного управління та місцевого самоврядування" (м. Запоріжжя, 5-6 жовтня 2006 року), на всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасні дослідження правознавчих проблем" (м. Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 року).
Результати дисертаційного дослідження використовувалися дисертантом під час викладання на юридичному факультеті Гуманітарного університету "Запорізький інститут державного та муніципального управління" наступних курсів: "Кримінальний процес", "Теорія доказування", "Проблеми доказування у кримінальному процесі" та "Кримінальний процес зарубіжних країн".
За результатами дисертаційного дослідження автором підготовлені та впроваджені в практичну діяльність прокуратури Запорізької області науково-методичні рекомендації "З'ясування достатності доказів у кримінально-процесуальній діяльності органів прокуратури". Положення, які викладено в науково-методичних рекомендаціях використовуються працівниками органів прокуратури Запорізької області при здійсненні нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, а також при підтриманні державного обвинувачення в судах при розгляді кримінальних справ. Окремі положення дисертаційного дослідження, відображені у вказаних вище науково-методичних рекомендаціях, використовуються при проведенні навчально-методичних семінарів із підвищення рівня професійної майстерності працівників прокуратури.
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у шести наукових статтях, чотири з яких опубліковані у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України та складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 218 сторінок, з них основний текст дисертації – 184 сторінки, список використаних джерел – 21 сторінка (228 найменувань), 4 додатки – 13 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

На підставі викладених вище положень, виходячи з досягнутого рівня теоретичного і практичного рівня розробки проблематики, пов'язаної із процесуальним порядком визначення достатності доказів, а також проведеного комплексного аналізу чинної нормативно-правової бази та регламентованих нею суспільних відносин, що виникають у зв'язку із оцінкою достатності доказів у кримінальних справах, можна сформулювати наступні висновки, в яких викладені основні результати дисертаційного дослідження.
1. Достатність доказів визначається як наявність у кримінальній справі такої сукупності доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі.
2. Частину науки кримінального процесу, присвячену вивченню процесу доказування у кримінальному процесі, необхідно називати не "теорія доказів", а "теорія доказування", тому що останній термін, на нашу думку, найбільш повно відображає суть проблематики, яку вивчає відповідна наука, а термін "теорія доказів", який є зараз більш поширеним, може хибно зорієнтувати на те, що предметом вивчення цієї науки є лише проблеми поняття доказу, його властивостей, видів і до нього не входять інші питання: процес доказування, його суб'єкти і т. д.
3. Доказування є специфічним процесом пізнання, не тотожним науковому пізнанню, і являє собою поєднання практичної та розумової діяльності та має два боки або аспекти: доказування-пізнання та доказування-обґрунтування, які можна іменувати власне доказуванням та доведенням відповідно.
4. Невдалим є положення ч. 2 ст. 66 КПК України, де зазначено, що докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями. На нашу думку, в тексті закону в даному випадку міститься неточність, оскільки не можна автоматично надавати статусу доказів будь-яким відомостям, які подаються названими в законі особами, без встановлення відповідності цих відомостей вимогам кримінально-процесуального закону щодо належності, допустимості, достовірності. Коректніше говорити про можливість подання зазначеними в законі особами фактичних даних, які після їх перевірки відповідними особами, на яких покладено обов'язок здійснювати доказування, можуть отримати процесуальний статус доказів.
5. Чинний закон вводить фактичні дані, отримані оперативними підрозділами, до сукупності кримінально-процесуальних доказів, зібраних у справі, завдяки наявності такої процесуальної діяльності особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, як надання доручень відповідним підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, що передбачено ч. 3 ст. 66 КПК України. Виходячи з точного змісту закону, можливим є використання як доказів лише фактичних даних, отриманих в результаті проведення оперативно-розшукових заходів, не тільки витребуваних особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або судом від підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, але й отриманих на виконання відповідного доручення зазначених осіб. Тобто отримання таких фактичних даних повинно не просто передувати в часі їх отриманню оперативними підрозділами, але й відбуватися на виконання відповідного доручення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. Не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, отримані оперативними підрозділами до надання їм особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або судом доручення про проведення оперативно-розшукових заходів.
6. Незважаючи на відсутність у КПК України загальної статті з назвою "Перевірка доказів", не можна вважати, що у кримінальному процесі України перевірка доказів не здійснюється взагалі, чи принаймні не є етапом процесу доказування. Перевірка доказів згадується в багатьох статтях чинного КПК України і безперечно є другим етапом процесу доказування.
7. Терміни "дослідження доказів" та "розгляд доказів", використані в КПК України, на нашу думку, є синонімічними й означають перевірку та оцінку доказів. Дослідити або розглянути докази означає перевірити та оцінити їх, дійти певного висновку про кожну з їхніх властивостей.
8. Суд є суб'єктом доказування, для якого здійснення доказування є обов'язком, оскільки він здійснює збирання, перевірку та оцінку доказів, та обґрунтовує правильність рішень, які приймає на підставі наявних у справі доказів.
9. Під доказом необхідно розуміти тільки фактичні дані. Докази (фактичні дані) є змістом, а джерело доказів є формою такого явища як засіб доказування.
10. Поняття "достатні докази" відноситься до оціночних, тобто таких, які є відносно визначеними поняттями і використовуються законодавцем при неможливості детального врегулювання ряду схожих обставин і слугують для позначення абстрактних правових явищ, зміст яких має незамкнену структуру.
11. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини, разом з тим в кримінальному процесі має застосування концепція конвенційної істини (при неможливості з'ясувати істину та застосуванні принципу презумпції невинуватості) та формальної істини при кваліфікації діяння.
12. В предметі доказування необхідно виділяти головний факт, до складу якого входять подія злочину та винність особи у його вчиненні. Зрозуміти роль та місце головного факту в предметі доказування можуть допомогти категорії змісту та суті. Як відомо, зміст будь-якого явища складається не тільки з головного (суті), але ще й з неголовного, другорядного. Так само до предмету доказування поряд з головним фактом (суттю) входять і інші обставини. Проте тільки їхня єдність складає повний зміст предмету доказування. Наголосимо: мова йде не про більшу цінність обставин, які входять до головного факту і не про меншовартість обставин, які до головного факту не входять. Мова йде саме про пріоритетність обставин, які входять до головного факту, про те, що вони є "першими серед рівних".
13. Межі доказування, як і предмет доказування, також обмежують предмет дослідження, але в іншій площині. Співвідношення предмету доказування і меж доказування можна уявити собі у вигляді системи координат, на одній осі якої знаходиться предмет доказування, на іншій – межі доказування. Просуваючись по осі предмету доказування, ми переходимо від однієї обставини предмету доказування до іншої. А чим далі ми просуваємося по осі меж доказування, тим більш глибоко і детально встановлюємо елементи предмету доказування.
14. Поняття "межі доказування" і "достатність доказів" співвідносяться наступним чином: вони з різних боків характеризують одне й те саме явище. Межі доказування вказують на нього шляхом окреслення певних рамок, в яких знаходиться позначуване явище, а достатність доказів вказує на це ж явище, характеризуючи його суть, зміст. Межі доказування немов би виділяють, виокремлюють зі всієї гіпотетично можливої сукупності доказів саме достатню їх сукупність, відмежовуючи її, з одного боку, від недостатньої сукупності доказів, а з іншого – від надмірної. Саме між цими двома межами і лежить достатня сукупність доказів, знаходиться достатність доказів.
15. Співвідношення понять "повнота доказів" та "достатність доказів" допомагає розкрити вже запропонована система координат з осями предмету доказування та меж доказування. Просуваючись по осі меж доказування, ми одночасно наближатимемося до достатньої сукупності доказів, просуваючись же по осі предмету доказування, від обставин, які складають головний факт, до інших обставин предмету доказування, ми будемо просуватися і до стану повноти доказів, тобто до стану, коли у справі будуть зібрані докази відносно всіх обставин предмету доказування.
16. Внутрішнє переконання, як спосіб оцінки доказів, необхідно відмежовувати від внутрішнього переконання як результату такої оцінки. В останньому розумінні внутрішнє переконання можна назвати внутрішньою переконаністю.
17. Внутрішня переконаність, як стан цілковитої впевненості в правильності своїх висновків, може бути як визначеною, певною (це твердий висновок про наявність або відсутність факту), так і невизначеною, непевною (особа переконалася у неможливості твердо встановити наявність або відсутність факту).
18. Неприпустимо змішувати достатність доказів із їх допустимістю, що інколи має місце при посиланні на норми, які містяться в ч. 2 ст. 73 та ч. 2 ст. 74 КПК України, відповідно до яких визнання підозрюваним або обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі. З наведеної норми в кримінально-процесуальній літературі робиться висновок, що відсутність сукупності доказів у справі робить зізнання обвинуваченого або підозрюваного недопустимим доказом незважаючи на те, що саме зізнання може бути отримане з дотриманням всіх процесуальних правил. Але визнавши подібний підхід правильним та беручи до уваги те, що доказом, визнаним недопустимим, користуватися в доказуванні не можна, можна було б дійти висновку, що, визнавши доказ (визнання обвинуваченим або підозрюваним своєї вини) недопустимим, пізніше на нього не можна буде посилатися для обґрунтування певних тверджень, навіть якщо з'являться і інші докази у справі. Насправді закон містить заборону класти в основу обвинувачення одне лише визнання обвинуваченим своєї вини саме через його недостатність, а не через його недопустимість і змішувати ці дві властивості доказів є неправильним.
19. У кримінальному процесі України діє принцип "презумпції достовірності доказу" – зібраний у кримінальній справі доказ вважається достовірним доти, доки в результаті його перевірки не буде встановлено протилежне – конкретний доказ недостовірний. Саме такий підхід дозволяє вирішити суперечність, коли, з одного боку, достовірність або недостовірність доказу встановлюється на підставі сукупності інших доказів, а це означає, що на початковому етапі дослідження властивостей фактичних даних наявна певна їх сукупність і достовірність першого доказу з цієї сукупності визначити неможливо, оскільки в такому випадку його достовірність встановлювалася б на підставі сукупності решти фактичних даних, достовірність яких ще не встановлена, а з іншого боку, необхідність отримання достовірних висновків у справі вимагає використовувати для обґрунтування істинності певного рішення саме достовірні фактичні дані.
20. Серед властивостей доказу необхідно виділяти значущість, яка означає здатність доказу найбільш повно встановлювати обставини предмету доказування, визначає гносеологічну, пізнавальну цінність доказу, його вагомість та переконливість як аргументу.
21. Достатність доказів не є квантитативною величиною, яка піддається кількісній, "арифметичній" оцінці. Адже в одній кримінальній справі для висновків буде досить і десяти доказів, а в іншій і на підставі двадцяти не можна буде зробити конкретного висновку. Кількісна характеристика сукупності доказів не буде відігравати вирішального значення. Головною тут стає змістовна характеристика наявної сукупності доказів, що залежить від значущості кожного доказу, який входить до цієї сукупності. Тобто значущість доказу стає тут його головною характеристикою, його головною ознакою, яка безпосередньо пов'язана з визначенням достатності доказів. Можна говорити про те, що визначити значущість сукупності доказів і є визначити їх достатність.
22. Достатність доказів має властивість предметності, конкретності, тобто достатні докази – це така сукупність доказів, яка відповідає певним потребам (потребам, які виникають в ході розслідування та розгляду кримінальної справи); сукупність доказів, якої вистачає для прийняття певного рішення у кримінальній справі.
23. Фактичні дані в стадії порушення кримінальної справи не є доказами в кримінально-процесуальному розумінні. По-перше, в ч. 1 ст. 65 КПК України зазначено: "доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані", це означає, що будь-які фактичні дані, які не знаходяться в рамках кримінальної справи, отримані до порушення кримінальної справи або після її закінчення, взяті поза кримінальною справою, доказами, за змістом закону, не є. По-друге, ч. 2 ст. 65 КПК України містить вичерпний перелік джерел доказів: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Тільки отримані з названих джерел фактичні дані, після проведення відповідних слідчих дій, можуть бути доказами. Слідчі дії проводяться лише в ході досудового слідства і дізнання. А досудове слідство і дізнання провадиться лише після порушення кримінальної справи. Винятки з цього правила (дозвіл проводити до порушення кримінальної справи огляд місця події і накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину) суті справи не змінюють.
24. Обставини, що виключають провадження в кримінальній справі, передбачені ст. 6 КПК України, за їхньою суттю, можна поділити (з певною долею умовності) на змістовні (для яких головною характеристикою є їхній зміст, значення, смислове, інформаційне навантаження), формальні (такі, головною властивістю яких є сама їхня наявність, існування, вид, безвідносно до їхнього змісту та значення), а також можна виділити "змішані" (які мають, так би мовити, "формальну" природу, але іноді вимагають і встановлення змістовної складової). Яскравими прикладами першої групи є перші дві обставини – відсутність події злочину та відсутність в діянні складу злочину. До другої групи можна віднести всі інші, крім належних до третьої. До третьої ж можна віднести наявність акту амністії, недосягнення особою одинадцятирічного віку та смерть особи.
25. Вимога ст. 131 КПК України про винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого тоді, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, дозволяє зробити висновок, що для притягнення як обвинуваченого необхідне встановлення головного факту – по-перше, факту вчинення злочину, і, по-друге, певної особи, яка його вчинила.
26. Необхідно чітко розмежовувати такі поняття, як "достатні докази" та "достатні підстави". І ті, й інші є вихідними даними для подальшого міжчасового переходу та відновлення повної структури об'єкту. Але "достатні докази" є вихідними даними для переходу від теперішнього до минулого (ретровіщання), а "достатні підстави" – для переходу від теперішнього до майбутнього (передвіщання). Тому, наприклад, обрання запобіжного заходу повинно ґрунтуватися на достатніх підставах, а не на достатніх доказах.
27. Оскільки рішення про розмір застави має прийматися судом на підставі достатніх підстав, а не доказів, останнє речення ч. 2 ст. 154-1 КПК України необхідно викласти в наступній редакції: "У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, підтвердженого матеріалами справи".
28. Рішення про визнання особи потерпілим має ґрунтуватися на достатній сукупності доказів через матеріально-правовий характер шкоди, наявність якої є передумовою визнання особи потерпілим і яка вимагає достовірного встановлення.
29. Особливість оцінки достатності доказів на стадії попереднього розгляду справи суддею полягає в тому, що суддя оцінює докази тільки за письмовими матеріалами справи, оскільки в цій стадії не можна проводити слідчі дії.
30. В стадії попереднього розгляду справи суддею суд не може приймати рішення про закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю в діянні складу злочину, внаслідок акту амністії щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку, коли внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною, у зв'язку з дійовим каяттям, у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, у зв'язку з передачею особи на поруки та у зв'язку із закінченням строків давності, оскільки їх прийняття вимагає достовірного встановлення винності особи у вчиненні певного злочину, на в даній стадії є неможливим.
31. У разі проведення скороченого судового слідства, передбаченого ч. 3 ст. 299 КПК України, з точки зору теорії кримінально-процесуального доказування, доказування як такого немає, оскільки не відбувається оперування доказами – вони не збираються, не перевіряються і не оцінюються. Обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, встановлюються судом не на підставі фактичних даних (тобто доказів), а на підставі позицій, зайнятих сторонами (а ці позиції не завжди можуть відповідати реальній дійсності). А отже, вони можуть не відповідати вимозі достовірності. Таким чином, висновок суду може базуватися на недостовірних засновках. В гносеологічному ж плані недостовірність засновків означає можливість отримання недостовірного висновку. Тобто наявний в чинному КПК України механізм дослідження обставин справи під час судового слідства містить в собі потенційну небезпеку постановлення судами несправедливих та незаконних вироків. Оскільки, на нашу думку, метою кримінально-процесуального доказування є встановлення істини, а наявний нині порядок проведення судового слідства не сприяє досягненню цієї мети, то доцільно від нього відмовитися, повернувшись до попередньої законодавчої регламентації проведення судового слідства, яка існувала до так званої "Малої судової реформи" 21 червня 2001 року.
32. Доцільно доповнити КПК України нормою, яка б містила вимогу до прокурора при відкликанні ним свого касаційного подання мотивувати свою позицію у відповідній вмотивованій постанові, копії якої направляються іншим учасникам судового розгляду. Така норма, по-перше, зробила б прокурора більш відповідальним у здійсненні ним конституційної функції підтримання державного обвинувачення в суді, а по-друге, давала б змогу іншим суб'єктам касаційного провадження зайняти більш виважену процесуальну позицію у справі.
33. Необхідно розширити суб'єктний склад осіб, які мають право подати клопотання про перегляд судових рішень через неправильне застосування кримінального закону і істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, включивши до нього потерпілого (який, як і прокурор, є представником сторони обвинувачення), цивільних позивача і відповідача, а також інших осіб, які мають у справі власний інтерес, або представляють інтереси інших осіб, з метою надання рівних можливостей оскарження судових рішень для всіх учасників процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алейніков Г.І. Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України. – Херсон: Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров'я, 2007. – 200 с.
2. Александров А. О значении концепции объективной истины // Рос. юстиция. – 1999. – № 1. – С. 23 – 24.
3. Александров А.С. Введение в судебную лингвистику. – Нижний Новгород: Нижегородская правовая академия, 2003. – 420 с.
4. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 40 – 55.
5. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5. – С. 23 – 34.
6. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у 2003 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 5. – С. 23 – 39.
7. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2005 р. (за даними судової статистики) // http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/
7AE38564311662A9C325718C003E28B8?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=7AE38564311662A9C325718C003E28B8&Count=500&
8. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1964. – 179 с.
9. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств в советском уголовном процессе: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. – М., 1968. – 36 с.
10. Арсеньев В.Д. Истина, достоверность и обоснованность в судебном и экспертном исследовании по уголовным делам // Вопросы теории судебной экспертизы. – М., 1979. – вып. 39.
11. Балакшин В. Понятие доказательства в уголовном процессе // Законность. – 2005. – № 2. – С. 43 – 47.
12. Банин В.А. К вопросу о предмете и пределах доказывания в советском уголовном процессе // Проблемы доказательственной деятельности по уголовным делам. – Красноярск, 1987.
13. Басков В.И. Истина в уголовном судопроизводстве // Вестник МУ. Сер. 11, Право. – 1995. – № 3. – С. 38 – 46.
14. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
15. Безруков С.С. Оценочные понятия и термины в уголовно-процессуальном законодательстве России. – Омск: Академия МВД России, 2003. – 174 с.
16. Белкин А.Р. Теория доказывания. Научно-методическое пособие. – М.: Норма, 1999. – 429 с.
17. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств: Сущность и методы. – М.: Наука, 1966. – 295 с.
18. Бикадоров В. Кримінальний процес. – Х., 2005. – 96 с.
19. Бобечко Н.Р. Перегляд судових рішень в порядку виняткового провадження: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2004. – 20 с.
20. Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавством України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 1992. – 208 с.
21. Винберг А., Кочаров Г., Миньковский Г. Актуальные вопросы теории судебных доказательств в уголовном процессе // Соц. законность. – 1963. – № 3. – С. 19 – 28.
22. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. Изд. 3-е, доп. Учеб. пособие для юрид. вузов. – М.: Гос. изд. юр. лит., 1950. – 308 с.
23. Выявление и устранение следственных ошибок при судебном рассмотрении уголовных дел. – М., 1990. – 88 с.
24. Гальперин И.М. Направление судом уголовного дела на доследование. – М.: Госюриздат, 1960. – 170 с.
25. Гальперин И.М., Лукашевич В.З. Предание суду по советскому уголовно-процессуальному праву. – М.: Юрид. лит., 1965. – 150 с.
26. Герасимов И. Г. Научное исследование. – М.: Политиздат, 1972. – 279 с.
27. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1978. – 303 с.
28. Грошевий Ю.М. Правові властивості вироку – акту правосуддя: Навч. посібник. – Харків: УкрЮА, 1994. – 48 с.
29. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. Науково-практичний посібник. – К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. – 272 с.
30. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х.: Вища шк. Изд-во при Харьк. ун-те, 1975. – 144 с.
31. Грошевой Ю.М. Профессиональное правосознание судьи и социалистическое правосудие. – Х.: Вища шк. Изд-во при Харьк. ун-те, 1986. – 185 с.
32. Грошевой Ю.М. Теоретические проблемы формирования убеждения судьи в советском уголовном судопроизводстве. Автореф. дисс... докт. юрид. наук – Харьков, 1975. – 34 с.
33. Губська О.А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2002. – 216 с.
34. Давлетов А.А. Основы уголовно-процессуального познания. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. – 152 с.
35. Давыдов П.М., Мирский Д.Я. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1963. – 100 с.
36. Дєєв М. Достатність доказів (даних) на стадії порушення кримінальної справи // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 12. – С. 84 – 87.
37. Дєєв М.В. До питання про зміст предмета доказування у кримінальному процесі України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 483 – 485.
38. Дєєв М.В. До питання про межі доказування в кримінальному процесі // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002 р., м. Харків / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 260 – 263.
39. Дєєв М.В. Сутність і співвідношення властивостей доказів у кримінальному процесі // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 147: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 97 – 100.
40. Джатиев В. О некоторых вопросах теории доказательств, обвинения и защиты // Рос. юстиция. – 1994. – № 8. – С. 16.
41. Дмитренко Т. Новые виды судебно-экономических экспертиз // Хозяйство и право. – 1993. – № 10. – С 29 – 38.
42. Доказательство // Ожегов С.И. Словарь русского языка: 70000 слов / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 21-е изд., перераб. и доп. – М.: Рус. яз., 1989. – 924 с.
43. Докази і доказування в кримінальному судочинстві: Навч. посіб. / А. О. Ляш, С. М. Стахівський; За наук. ред. Ю. М. Грошевого. – К.: Університет «Україна», 2006. – 185 с.
44. Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности. – М.: Издательство "СПАРК", 1996. – 111 с.
45. Дорохов В.Я. Понятие доказательства в советском уголовном процессе // Сов. государство и право. – 1964. – № 9. – С. 108 – 117.
46. Достатній // Новий тлумачний словник української мови в 3 томах. / Т. 1: А – К. – К.: Аконіт, 2001. – 925 с.
47. Достатній // Словник української мови. Т. 2. – К.: Наукова думка, 1971. – 550 с.
48. Дубинський А. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі // Рад. право. – 1983. – № 1. – С. 57 – 61.
49. Жогин В.Н., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.
50. Зажицкий В.О. О допустимости доказательств // Рос. юстиция. – 1999. – № 3. – С. 26 – 27.
51. Засіб // Словник української мови. Т. 3. – К.: Наукова думка, 1972. – 744 с.
52. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – X.: Издательство "КримАрт", 1998. – 340 с.
53. Зеленецкий В.С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе: Монография. – Х.: Восточно-региональный центр гуманитарно-образовательных инициатив, 2004. – 108 с.
54. Зеленецкий В.С., Глинская Н.В. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины. – Харьков: Страйд, 2006. – 336 с.
55. Зеленецкий В.С., Колтунов Г.С. Пределы исследования предмета доказывания в советском уголовном процессе // Проблемы социалистической законности. – 1982. – вып. 10. – С. 69 – 74.
56. Зеленецький О. Пізнання в кримінальному процесі // Рад. право. – 1977. – № 4. – С. 72 – 77.
57. Івасюк І.Г. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки: Дис. ...канд. юрид. наук: 12.00.09. – Львів, 2002. – 193 с.
58. Каз Ц.М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1960. – 106 с.
59. Каз Ц.М. Проблемы доказывания в суде первой инстанции (цели доказывания). – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1978. – 79 с.
60. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1968. – 68 с.
61. Карнеева Л.М. Доказывание при отказе в возбуждении уголовного дела // Сов. государство и право. – 1975. – № 2. – С. 93 – 98.
62. Карнеева Л.М. Привлечение в качестве обвиняемого. – М.: Госюроздат, 1962. – 93 с.
63. Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обоснованность. – М.: Юрид. лит., 1971. – 133 с.
64. Карнеева Л.М. Развитие основных понятий теории доказательств в советском уголовном процессе // Развитие науки и практики уголовного судопроизводства в свете требований Конституции СССР. – М., 1978.
65. Карнеева Л.М., Миньковский Г.М. Особенности пределов доказывания при принятии некоторых процессуальных решений в стадии предварительного следствия // Вопросы предупреждения преступности. – М., 1966. – вып. 4. – С. 83 – 109.
66. Каролина: Уголовно-судебное уложение Карла V / Пер. со средневерхнегерм., предисл. и примеч. С.Я. Булатова. – Алма-Ата: Наука, 1967. – 152 с.
67. Карякин Е.А. К вопросу об истине в уголовном судопроизводстве / Пятьдесят лет кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): Материалы Международ. науч.-практ. конф., г. Екатеринбург, 27-28 янв. 2005 г.: В 2 ч. – Екатеринбург, 2005. Ч. 1. – С. 417 – 422.
68. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. – М.: Юристъ, 1995. – 128 с.
69. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
70. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
71. Кокорев Л.Д., Кузнецов Н.П. Уголовный процесс: доказательства и доказывание. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1995. – 272 с.
72. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства. – М.: Юрид. лит., 1975. – 152 с.
73. Конституція України. – К.: Феміна, 1996. – 64 с.
74. Кореневский Ю.В. Доказывание в уголовном процессе (закон, теория и практика) // Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В.А. Власихина. – М.: Юристъ, 2000. – С. 7 – 167.
75. Костенко Р.В. Достаточность доказательств в российском уголовном процессе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Краснодар, 1998. – 22 с.
76. Костенко Р.В. Достаточность доказательств в российском уголовном процессе: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Краснодар, 1999. – 168 с.
77. Костюченко О.Ю. Апеляційне оскарження судових рішень у кримінальному процесі України. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2006. – 182 с.
78. Котюк І.І. Теорія судового пізнання. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2006. – 435 с.
79. Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 240 с.
80. Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін., За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496 с.
81. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 208 с.
82. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2003. – 938 с.
83. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – К.: Форум, 2004., у двох частинах. – ч. 1. – 493 с.
84. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – К.: Форум, 2004., у двох частинах. – ч. 2. – 427 с.
85. Кудин Ф.М., Костенко Р.В. Достаточность доказательств в уголовном процессе. Монография. – Краснодар, 2000. – 160 с.
86. Кузнецов Н.П. Доказывание в стадии возбуждения уголовного дела. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1983. – 117 с.
87. Курс советского уголовного процесса: Общая часть: Под ред. А.Д. Бойкова, И.И. Карпеца. – М.: Юрид. лит., 1989. – 638 с.
88. Курылев С.В. Доказывание и его место в процессе судебного познания // Труды Иркутского государственного университета, т. 13, Иркутск, 1955.
89. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском уголовном процессе. – Минск: Изд. БГУ, 1969. – 203 с.
90. Кучинська О.П., Кучинська О.А. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Прецедент, 2005. – 202 с.
91. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – 156 с.
92. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.
93. Лобойко Л.М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 176 с.
94. Логіка: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / В.Д. Титов, С.Д. Цалін, О.П. Невельська-Гордєєва та ін.; За заг. ред. проф. В.Д. Титова. – Х.: Право, 2005. – 208 с.
95. Лубин А.Ф. О цели доказывания в уголовном судопроизводстве / Пятьдесят лет кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): Материалы Международ. науч.-практ. конф., г. Екатеринбург, 27-28 янв. 2005 г.: В 2 ч. – Екатеринбург, 2005. Ч. 2. – С. 27 – 32.
96. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. – М.: Юрид. лит., 1973. – 215 с.
97. Лукашевич В.Г. Розвиток доказування як форми пізнання в сучасному кримінальному процесі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – К., 2004. – № 4. – С. 205 – 211.
98. Лупинская П.А. Доказывание в советском уголовном процессе. – М., 1966. – 102 с.
99. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и форма. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
100. Лупинская П.А. Уголовно-процессуальное право. – М.: Юристъ, 2001. – 368 с.
101. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика: Монографія. – К.: Концерн «Видавничий Дім "Ін Юре"», 2004. – 544 с.
102. Мартынчик Е.Г. Особое мнение судьи по уголовному делу. – Кишинев "Штиинца", 1981. – 131 с.
103. Мельник В. Здравый смысл в процессе доказывания // Рос. юстиция. – 1995. – № 8. – C. 8 – 9.
104. Миньковский Г.М. Пределы доказывания в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1956. – 115 с.
105. Михайленко А.Р. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1975. – 150 с.
106. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 445 с.
107. Михайленко О.Р. Прокуратура України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.
108. Михайленко О.Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 256 с.
109. Михайловская И., Петрухин И. Некоторые вопросы теории судебных доказательств // Сов. юстиция. – 1964. – № 15. – С. 5 – 8.
110. Михайловская И.Б. Относимость доказательств в советском уголовном процессе // Сов. государство и право. – 1958. – № 12. – С. 120 – 122.
111. Михеенко М.М. Вопросы доказывания в стадиях возбуждения уголовного дела, предания суду и исполнения приговора // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С 127 – 129.
112. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – 134 с.
113. Михеєнко М.М. Питання встановлення об'єктивної істини в радянському кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 29 – 42.
114. Михеєнко М.М. Поняття доказів та їх джерел у радянському кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 109 – 116.
115. Михеєнко М.М. Про предмет та засоби доказування в кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 196 – 198.
116. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
117. Мосесян Г. Об актуальных вопросах теории судебных доказательств в уголовном процессе // Соц. законность. – 1964. – № 3. – С. 47.
118. Муравин А.Б. Уголовный процесс. Учебное пособие. – Х.: ООО "Одиссей", 2000. – С. -117.
119. Мухин И.И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1971. – 184 с.
120. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Юридична думка, 2005. – 548 с.
121. Назаров В.В., Руденко М.М. Кримінальний процес України: Загальна частина: Навчальний посібник – К.: Текст, 2004. – 208 с.
122. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / М.М. Михеєнко, В.П. Шибіко, А.Я. Дубинський. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 624 с.
123. Некрасов С. Допустимость доказательств: вопросы и решения // Рос. юстиция. – 1998. – № 1. – С. 9.
124. Никитин Е.П. Метод познания прошлого // Вопросы философии. – 1966. – № 8. – С. 34 – 44.
125. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів: Вища школа, 1978. – 111 с.
126. Обуховский В.А. Уголовные доказательства в истории и советском праве. – Х.: Юридическое издательство НКЮ, 1926. – 188 с.
127. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Научно-практическое пособие. – М.: Проспект, 2000. – 144 с.
128. Орлов Ю.К. Структура судебного доказывания и понятие судебного доказательства // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1978., вып. 28. – С. 86 – 101.
129. Панькина И.Ю. Некоторые аспекты эволюции теории доказывания в уголовном судопроизводстве России / Школы и направления уголовно-процессуальной науки Доклады и сообщения на учредительной конференции Международной ассоциации содействия правосудию, Санкт-Петербург, 5 – 6 октября 2005 г. / Под редакцией А.В. Смирнова. – СПб., 2006. – С. 125 – 128.
130. Пашкевич П.Ф. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. – Л., 1971. – 217 с.
131. Попелюшко В. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі // Рад. право. – 1983. – № 1. – С. 61 – 64.
132. Попелюшко В.О. Предмет доказування в кримінальному процесі (процесуально-правові та кримінально-правові аспекти). – Острог, 2001. – 196 с.
133. Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказув